72
чені історії, а ще більше етнографії, «Записки» не були ні вченим
трактатом, ні голою збіркою творів народної поезії, і становили
цілком нову форму етнографічного студіювання. Автор уводив
читача в самий процес етнографічного спостереження: він не
тільки подавав старовинну думу, казку, пісню, переказ, але й
знайомив із самими обставинами, з тими людьми
, що в їх осеред-
ку він вислухував ці перекази. твір народної поезії виходив не
анекдотичним фактом, як квітка, відірвана від свого коріння, а,
навпаки, відкривався перед читачем, оточений тими подробиця-
ми побуту, індивідуальних народних характерів і розуміння, між
якими він існує в дійсності. автор розповідає історію своїх шу-
кань, змальовує
картини побуту, подає портрети своїх знайомих,
співців і кобзарів, і в результаті ми маємо не ту збірку, які зви-
чайно подавали попередні етнографи, — збірку фактів, оддліених
від свого ґрунту, а суцільну етнографічну картину»… Поруч із
цими образами й постатями народної старовини Куліш підіймає
до високої місії й самого збирача та записувача
. Він пише: «Спа-
сти від забуття пам’ятку життя свого народу є справжній подвиг,
який уже й тепер має повне признання в очах кожної дійсно осві-
ченої людини; але коли не залишиться на світі ані одного банду-
риста — а цей час уже близько — і коли слідів старовинного
життя будуть шукати
лише по книгах та рукописах, тоді ім’я ко-
жного збирача творів народної поезії буде мати щось спільне з їх
невідомими творцями. І дійсно, співчувати пісні, що мандрує се-
ред людей, як сирота, і зберегти її від забуття — чи це не є те са-
ме, що і пригорнути живу душу, яка
без нашої опіки щезла би з
лиця землі? Розширити своїми відкриттями круг історичних ві-
домостей — чи це не значить зробитися самому частиною істо-
рії? Довести джерело рідного слова й духа до майбутніх пись-
менників — чи не значить це бути двигуном їх успіхів?...»
(Леонід Білецький) [4, с. 83—84].
«Якими принципами кермувався Куліш,
мандруючи з села в
село і збираючи ці твори народні? «Мене захоплювала, — каже
він, — поетична сторона народного життя. Я шукав драми, яку
відіграє малими вривками ціле українське плем’я. Мені треба бу-
ло бачити уклад селянського життя на театрі природи; і те, що я
вніс у свої записні книжки, становить лише
малу частину моїх
студій, що при них я постійно керувавсь лише одним почуттям —
неясним бажанням бачити й чути народ у різноманітних особли-
востях його одиниць. Коли в цьому бажанні ховалися прямуван-
ня й чисто наукові, то джерелом їх усе ж таки була любов до лю-