63
руху дворянської опозиції, але й школою цього руху. Пестель цілком не перебільшив, коли
перед слідчою комісією заявив, що “політичні книжки у всіх на руках, по школах учать
політичних наук, вісті політичні всюди поширюються. Всі випадки 1812 й 1815 років, як
також попередніші й пізніші, що перевернули стільки престолів, знищили багацько
царств, прогнали царів – все це призвичаїло до поняття революцій і можливих користей,
що їх вони з собою приносять”. Те саме чуємо також у докладі Каразіна Кочубею з нагоди
повстання Семенівського полку 1820 р.
Але ще була одна суспільна група, що готова була йти на виручку буржуазії – це
селянство. Дві основні категорії селянства характерні для соціяльних умов того часу: це –
вільне, не покріпачене селянство, дрібно-власницькі нащадки козацтва й вільні колоністи,
з одного боку, та кріпаки й піддані усяких видів з другого боку. Перша група селянства
переважала на Лівоберіжжі та на півдні України, друга на Правоберіжжі. І коли першій
групі жилося ще сяк-так, то другій групі, що творила більшість дрібної хліборобської маси,
доводилося вельми скрутно. Це помічалося особливо на Правоберіжжі, де й земельне
забезпечення було менше, аніж у инших районах, і де панщина більш давалася взнаки,
аніж де инде. Цілком слушно писав на початку ХІХ ст. Русов у своїх “Волинських
записках”, що тут поміщицька економія не лишала ані одинокої хвилини мужицької праці
не використаною для себе. Панщизняних норм серед практикованої оренди-посесії не
було, була тільки одна практика підприємця, яка й накладала довільно на “хлопа” не
тільки “головні”, але й “додаткові” повинності в формі усяких “років”, “пригонів”,
“гвалтів”, “шарварків”, “даремщин”, “толок”, “фірманок” тощо. Надто поміщик та посесор-
підприємець кинувся тут обезземелювати кріпака. Для поміщика, а ще більш для
посесора,було більш вигідним перевести “хлопа” на “місячника”, ц.-т. посадити його біля
себе, дати йому постійну натуральну пайку й примусити ввесь час працювати на себе,
аніж згодитися на те, щоб цей “хлоп” зі свого господарства обробляв панщину. Але й на
Лівоберіжжі не багацько краще, якщо не гірше, жилося кріпакам. Ще в кінці ХVІІІ ст.,
при Павлі, поміщикам було дозволено декретом 1797 р. вимагати від підданих тридневої
панщини, через що й тут кріпацькі відносини можна формулювати, за словами
Милорадовича, як півдневільне сільсько-господарське виробництво, в якому дві третини
продукту віддавано поміщикові, а одну третину залишав виробник для себе. І тут само
волі поміщика над кріпаком не було краю. В маєтностях бувшого ліберала Кочубея
нівечіння кріпаків доходило до того, що в де-кого можна було знайти власну худобину та
реманент, але земля лежала необроблена, бо її господарі працювали три четверті року на
панському маєткові. Бували иноді випадки, що кріпаки працювали по п’ять день у
тиждень на поміщика, як це, напр., було на Чернігівщині на манастирських маєтках.
Покріпачення селянства дійшло, взагалі, того часу свого апогею. В правовім
відношенні особа кріпака зробилась цілком безправна. Поміщик зосередив у своїх руках
право не тільки розпоряджатися працею своїх кріпаків, що їх міг довільно одривати від
землі, переводити в місячників і дворових, віддавати на службу в инші руки, призначати
на панщину, переводити на оброк, приписувати до фабрик і заводів, але ще й їх особою,
продавати в одиночку й цілими сім’ями, робити своїми наложницями, карати до-схочу
різками, батогами, “кнутом и плетью” за найменші провини, а то й за “предерзостное
поведение”. Поміщицьке дозвілля у відношенні до кріпаків не має краю, писав навіть
Воронцов, новоросійський генерал-губернатор, і немає ніяких засобів його припинити. І
справді, не зважаючи на деякі обмеження поміщицьких прав, видані на початку ХІХ ст.,
в добу аристократичного лібералізму, як, напр., заборона продажі на ярмарках кріпачок з
1808 р., – знущання феодального пана не припинялися, а нужда без упину росла,
кидаючи селянство в безвихідне становище. В подільських маєтках фельдмаршала
Каменського дійшло до того, що кріпака в нічому неможна було одрізнити од раба. Але й
вільному селянському населенню ставало де-далі що-раз більш скрутно. Рекрутські набори
й високі податки бюрократичного управління що-раз більш душили бувше реєстрове
козацтво, а голодні роки, дроблення козацьких хліборобств, відсутність реманенту та
заборгованість кидали його в економічну підлеглість поміщикам, загрозливо втягуючи
його в підданство й кріпацтво. Не випадково якраз в районі бувших козацьких
вольностей так поширюється секта духоборів, що була протестом проти неминучого
поневолення. Не випадково по Україні на початку ХІХ ст. справа “ищущих козачества”
так широкою хвилею розлилася, справа, що була, між иншим, виявленням боротьби