Конспект лекцій - Історія України



05.10.2011 в 21:25 949 Кб doc 138 раз

Міністерство освіти і науки України

Запорізький електротехнічний коледж

Запорізького національного технічного університету

ЗАТВЕРДЖЕНО

Протокол засіданні ПЦК

Суспільних дисциплін

від “___” ___________ 200_ р.

№ __

Голова ПЦК        М.І. Пилипенко

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ - 2

Конспект лекцій

для всіх спеціальностей коледжу

Викладач                                                        В.Б. Чорнолуцький

2006


Конспект лекцій з предмету “Історія України - 2” для студентів денного відділення всіх спеціальностей  розглянуто на засіданні методичної ради коледжу та рекомендовано для використання у навчальному процесі.

Голова методичної ради                                        С.М. Кравцова

Конспект лекцій з предмету “Історія України - 2” для студентів денного відділення всіх спеціальностей оформлено згідно з вимогами стандартів коледжу.

Фахівець з стандартизації                                        В.О.Білий

Передмова

Конспект лекцій з предмету “Історія України - 2” призначено для студентів коледжу всіх відділень та спеціальностей. Його матеріал розроблений у відповідності з програмою складеною на основі освітньо-професійної програми змістової частини РСВО підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівню молодших спеціалістів щодо гуманітарної, соціально-економічної освіти.

Для успішного володіння знаннями з предмету “Історія України - 2” слід мати добру підготовку з загального курсу Історії України, Всесвітньої історії, Географії України тощо.

Предмет “Історія України - 2” взаємопов’язаний з іншими предметами суспільно-гуманітарного циклу і його відомості використовуються під час розгляду відповідних тем в курсах “Основи філософських знань”, “Соціологія”, “Економічна теорія”, а також сприяють розвитку вміння аналізувати й оцінювати явища політичного розвитку українського суспільства в контексті світової історїї.

Під час вивчення предмету “Історія України - 2”  можуть бути використані і поглиблені знання з інших, насамперед загальноосвітніх предметів, таких як: “Культурологія”, “Українська мова і література”. При цьому, одним з головних завдань курсу є навчити студентів користуватися здобутими знаннями в суспільному та громадянському житті.  

Зміст

Вступ                                                                                                                                                     7

Тема 1. Передумови формування культури українського народу. Трипільська

культура                                                                                                                                                8

         1.1 Загальні відомості про трипільську культуру та проблема її походження                     8

         1.2 Тип господаоства та заняття трипільських племен                                                           9

         1.3 Трипільські поселення, суспільний лад і духовний світ трипільців та

історичне значення трипільської культури                                                                               10

Тема 2. Витоки українського народу та його державності                                                            13

         2.1 Проблема походження слов’ян в історичній науці                                                         13

         2.2 Перші писемні згадки про слов’ян та археологічні пам’ятки слов’янської

         старовини                                                                                                                                   14

         2.3 Слов’яни на початку та в середині I тис. до н.е.                                                              14

         2.4 Східні слов’яни на території сучасної України у переддержавну добу                        16

         2.5 Історична наука про проблему походження українського народу.                               17

Тема 3. Теорії походження Русі                                                                                                        20

 3.1 Теорії походження державності на Русі                                                                          20

 3.2 Проблема походження термінів “Русь” та ”Україна”                                                    21

 3.3 Початки державності                                                                                                         22

Тема 4. Україна княжої доби та її роль в світовій історії                                                              24

4.1 Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток Київської Русі в

IX- XII ст.                                                                                                                                   24

4.2 Запровадження християнства на Русі                                                                               25

4.3 Причини феодальної роздрібненості Київської Русі                                                       26

4.4 Соціально-економічний та суспільно політичний розвиток Київської Русі в

період феодальної роздрібненості                                                                                           28

4.5 Галицько-Волинське князівство                                                                                        30

4.6 Боротьба руських земель проти іноземних поневолювачів в XIII ст.                           32

Тема 5. Україна в складі Польщі                                                                                                      34

 5.1 Польська експансія на українській землі в другій половині XIV середини XVI cт.

Люблінська унія                                                                                                                        34

 5.2 Україна в складі Речі Посполитої                                                                                    36

 5.3 Національний та релігійний  рух в Україні                                                                     39

Тема 6. Козацька доба                                                                                                                       42

 6.1 Причини зародження козацтва                                                                                         42

 6.2 Сутність українського козацтва                                                                                       43

 6.3 Реєстрове козацьке військо                                                                                               44

 6.4 Організація Запорозької Січі                                                                                            46

 6.5 Адміністративно-політичний устрій Січі                                                                        48

Тема 7. Визвольна війна українського народу середини XVII ст. Формування

української держави                                                                                                              51

7.1 Причини, характер та рушійні сили визвольної війни                                        51

7.2 Перший та другий періоди визвольної війни. Початок формування

української держави                                                                                                      53

7.3. Переяславська Рада 1654 р. та її історичне значення. Третій та

четвертий періоди визвольної війни                                                                          56

Тема 8. Велика Руїна                                                                                                            60

8.1 Загострення кризи української державності у 1657 – 1663 рр.                          60

8.2 Розчленування України на Правобережну та Лівобережну                               62

8.3 Капітуляція П. Дорошенка та поразка визвольної боротьби                             63

Тема 9. Гетьманщина. Ліквідація української автономної державності                         66

9.1 Становлення Гетьманщини                                                                                   66

9.2 Іван Мазепа та загострення україно-московських протиріч                              67

9.3 Посилення наступу російського царизму на автономний устрій України,

його остаточна ліквідація                                                                                            69

Тема 10. Україна в складі Російської та Австро-Угорської імперій                               73

10.1 Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток України в

XIX ст.                                                                                                                           73

10.1.1 Наддніпрянщина під владою самодержавства                                               73

10.1.2 Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії                         80

10.2 Суспільно-політичний і національних рух в Україні на початку XX ст.   84

10.3 Трагедія Першої світової війни  87

Тема 11. Українська національна демократична революція 1917–1921 рр. 92

11.1 Лютнева революція 1917 р. в Росії та утворення Центральної Ради. Універсали
Центральної Ради та їх історичне значення
92

11.2 Україно-більшовицька війна. Брест-Литовський мирний договір та його значення для України 94

11.3 Конституція УНР 1918 р. і падіння Центральної Ради96

11.4 Гетьманат П. Скоропадського: здобутки та прорахунки 97

11.5 Доба Директорії 99

11.6 Західно-Українська Народна Республіка102

Тема 12. Міжвоєнний період історії українського народу (1921–1933 рр.) 105

12.1 Голод 1921–1923 рр. як результат політики “воєнного комунізму” та

Громадянської війни  107

 12.2 Утворення СРСР: місце та роль України в цьому державному утворенні  105

 12.3 Політика “коренізації”, її особливості й наслідки на українських землях 109

12.4 Утвердження антинародного колгоспного ладу в Україні та голодомор

1932–1933 рр.    111

12.5 Україна в умовах великого терору      114

Тема 13. Україна в роки Другої світової війни  118

13.1 Початок Другої світової війни і Україна  118

13.2 Українські землі в умовах окупації фашистською Німеччиною. Рух

Опору 122

13.3 Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Воз’єднання

українських земель 125

Тема 14. Суспільно-політичний, соціально-економічний розвиток Україні від

другої половини 40-х до початку 50-х років XX ст. 129

14.1 Післявоєнна відбудова та нова хвиля масових репресій другої половини

40-х – початку 50-х років в Україні 129

14.2 Голод 1946–1947 рр. в Україні 133

14.3 Спроба здійснення нової політики (середина 50-х перша половина 60-х

рр.) 134

14.4 Наростання кризових явищ у соціально-економічному, політичному і

культурному житті (друга половина 60-х – середина 80-х років)139

14.5 Розгортання правозахисного і дисидентського руху 144

Тема 15. Національно-державне відродження українського народу. Незалежна

Україна у сучасному світі 149

15.1 Утвердження національної державності  149

15.2 Конституційний процес в незалежній Україні  153

15.3 Проблеми соціально-економічного та політичного реформування  

українського суспільства на сучасному етапі, його зовнішньополітичні

орієнтири 156

Вступ

Історія України - 2” – одна з дисциплін суспільно-гуманітарного циклу, яка багато в чому розширює знання та уявлення студентів про основні єтапи історичного процесу в Україні. Їй належить важлве місце в системі освіти, оскільки інтелектуальний потенціал працівників визначається не тільки глибокими спеціальними знаннями, а й високими громадянськими і націнально-патріотичними якостями.

Виходячи з цього, метою викладання дисципліни є надання знань про сутність соціально-економічних та суспільно-політичних процесів, що відбувалися в минулому й відбуваються в сучасній Україні, їх об’єктивну зумовленість, взаємозв’язки та взаємозалежність. Формування на цій основі свдомості громадянина й патріота України.

В даному конспеті лекцій розглядаються не всі проблеми українськох історії. В ньому зроблена спроба відібрати найпоказовіші, найважливіші події. При цьому головну увагу приділено питанням формування української нації, усторії української державності та українського націнально-визвольного руху. Особливе місце відводиться таким значним подіям нашої історії, як княжа доба, козаччина, Національно-визвольна війна середини XVII ст. та Національно-демократична революція 1917–1920 рр. Менше уваги приділяється питанням, які розглядаюься в інших, окремих навчальних дисциплінах. Це, насамперед, питання з історії української культури і церкви.

Таким чином, запропонований навчальний посібник допоможе стулентам суттєво розширити той необхідний мінімум знань з історії України, який вони отримали під час вивчення її загального курсу. Водночас він є основою для більш грунтовного її вивчення.

Крім того, після кожної теми в посібнику пропонується перелік основної літератури для поглибленого вивчення, складений з урахуванням можливостей бібліотеки коледжу.

Матеріал конспекту лекцій скомпоновано за тематично-хронологічним принципом у 15 темах, які відповідають певним періодам історії України. Основою запропонованої періодизації курсу є суспільно-політична державна проблематика, а також соціально-економічні зміни у розвитку українського суспільства.      

Тема 1. Передумови формування культури українського народу. Трипільська культура

                                                         План

1. Загальні відомості про трипільську культуру та проблема її походження

2. Тип господарства та заняття трипільських племен

3. Трипільські поселення, суспільний лад і духовний світ трипільців та історичне значення трипільської культури

        1. Загальні відомості про трипільську культуру та проблема її походження

        Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства став мідно-кам’яний вік (енеоліт), який у межах України датується IV-III тис. до н.е. У цей час з’являються перші металеві вироби – мідні та золоті. Основним заняттям населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, а відтак з’являється колісний транспорт.

        Одночасно відбуваються значні зміни у стародавньому суспільстві. Виконувати тяжкі фізичні роботи міг переважно чоловік. Тому головна роль у сім’ї переходить від матері до батька, родинні зв’язки почали вестися по батьківській лінії.

Найяскравішим явищем серед енеолітичних племен на території сучасної України були хліборобські племена трипільської культури (за назвою поселення поблизу с. Трипілля на Київщині, дослідженого українським археологом В. Хвойко наприкінці XIX ст.). Вона є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Слобідської України до Словаччини, від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н.е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвиткові три етапи – ранній, середній та пізній. В Україні виявлено величезну кількість – понад тисячу пам’яток трипільської культури.  Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Так, очевидно, були розселені об’єднання племен.

Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. кв. км.). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури становило на думку одних вчених близько 410 тис. чоловік, а на думку інших щонайменше 1 млн.

Проблема походження трипільців не до кінця з’ясована. Більшість археологів схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили південні землеробсько-скотарські племена культур балканського походження, які, однак, в процесі поширення на нові східні території включали в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур.

2. Тип господарства та заняття трипільських племен

Основним заняттям трипільців було землеробство. Вони вже вирощували на своїх полях і городах всі основні культури: пшеницю, ячмінь, просо, бобові. Трипільці, які жили в межиріччі Дністра і Пруту, займались також садівництвом (їм відомі були яблука, груші, абрикоси) та виноградарством. Землю обробляли кістяними і роговими мотиками, рідше застосовували рало. Збирали врожай серпами з крем’яним лезом. Зерно перетирали на муку на кам’яних зернотерках.

Проте, система землеробства була ще досить примітивною. Окремі вчені, навіть, називають трипільську культуру “культурою пересувних землеробів”. Цим племенам доводилося в умовах українського лісостепу кожні 30–50 чи 60–80 років залишати засновані поселення через виснаження грунту внаслідок екстенсивного ведення господарства, переселятися та освоювати нові землі.

Крім того, трипільці вирощували велику рогату худобу, свиней, овець та кіз, мали коней. Як тяглова сила використовувались бики – їх запрягали у візки, можливо сани, орали ними поля. Не втратило свого значення полювання і рибальство. В Дністрі ловили рибу, зокрема сомів, довжиною до двох метрів. У лісах збирали ягоди, горіхи, мед, дикі фрукти.

Що стосується ремесел, то трипільці майстрували й використовували різноманітні знаряддя з кременю (ножі, серпи, сокири, вістря стріл і списів), каменю (сокири, булави), кістки й рогу (мотики, проколки, шила, голки). Значно менше було в той час мідних речей; відомо, що трипільці користувалися мідними шилами, рибальськими гачками, браслетами, кинджалами та сокирами. Із технічних прийомів трипільці освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Домашніми промислами або общинними ремеслами було чинбарство, кушнірство, прядіння і ткацтво.

Дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Місцеві гончари досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг, виготовляли величезну кількість різноманітного посуду. Його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд із побутовим широко використовувався і культовий посуд.

3. Трипільські поселення, суспільний лад і духовний світ трипільців та історичне значення трипільської культури

Трипільські селища розташовувались на високих рівних місцях поблизу рік і потоків. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що налічували від десятка до сотні жител та господарських споруд. Такі селища мали чітке планування – всі будови були розташовані кількома рядами або концентричними колами навколо великого майдану, на якому стояли одна або декілька громадських споруд – святилищ. Поселення були різних розмірів, а найбільші з них зосереджувалися у межиріччі Південного Бугу та Дніпра, де відомо близько 30 пам’яток площею понад 50 га.

Тут знайдені також поселення-гіганти площею від 150 до 450 га, які налічували понад 2 тис. жител. Найголовнішим елементом у плануванні таких поселень було створення кількох овалів забудови, діаметр яких сягав 1–3,5 км., з двоповерховими чи одноповерховими спорудами. Вони утворювали вулиці та квартали в центральній частині поселення. Це були на той час найбільші в Європі, а можливо, й у світі перші справжні протоміста, в кожному з яких проживало до 25 тис. людей.

Житла трипільців були переважно наземними і різними за розмірами (площею від 30 до 150 кв. м.). Самі будівлі являли собою чотирикутники правильної форми. Конструкція їх була досить складною: у землю вбивали дубові стовпи, між якими плели стіни з хмизу, котрий вимащували глиною, зверху накривали соломою чи очеретом. Дах був двосхилий, з отвором для диму, долівку мазали глиною. Часто житла мали піддашшя. Вікна були невеликими та округлими. Всередині могла бути одна, дві або й три кімнати. В кожній кімнаті містилися піч, лежанка, сімейний вівтар – жертовник. Біля печі, під стінами та на полицях стояли різноманітні горщики та миски. Зовні стіни житла розмальовувались вертикальними смугами червоного, жовтого та білого кольорів. Розмальовувались також карнизи вікон та дверей, стіни всередині.

В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була велика сім’я, котра складалась із кількох парних сімей. Місцями проживання великосімейної общини були великі будівлі, розділені перегородками на окремі відсіки, кількість яких дорівнювала кількості парних сімей (мала сім’я могла проживати і в окремій будівлі). Сім’ї об’єднувалися в роди, кілька родів складали плем’я, група племен утворювала міжплемінні об’єднання, що мали свої етнографічні особливості.

Багату інформацію про духовний світ трипільців містять глиняні вироби. Так, з культом богині родючості, Великою Матір’ю всього сущого пов’язані численні знахідки глиняних жіночих фігурок. Виявлені у фігурках зерна пшениці підтверджують їх зв’язок

із землеробським культами, а окрім того, такі фігурки були ще й амулетами – оберегами домашнього вогнища і достатку. Важливу роль у трипільському суспільстві, очевидно, відігравали жерці, які були своєрідною “інтелігенцією” стародавнього світу, носіями особливих знань, досвіду поколінь.

З приводу поступового зникнення трипільської культури висловлюється кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства, й певне похолодання клімату, і спроба перебудувати землеробську основу економіки на скотарську, і внутрішні протиріччя та протистояння трипільських общин західного та східного ареалів, і експансія степовиків. Вірогідно, що була не одна, а кілька причин зникнення трипільської культури.

Отже, розвиток населення трипільської культури відбувався своїм, суто європейським, неурбаністичним шляхом. Трипільці досить близько підійшли до рівня перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але не могли зрівнятися з ними внаслідок згаданих причин. Проте, досягнення трипільських племен у господарстві, культурі, ідеології стали надбанням та збереглися у міфології та культах протослов’ян, а також інших індоєвропейських народів.

Слід також зазначити, що останнім часом в науковій літературі і в засобах масової інформації активно обговорюється питання про те, якою ж є роль трипільців в походженні української нації. При цьому окремі науковці, політичні та громадські діячі висловлюються про них, як про прямих предків українців. Проте, немає, як вважає більшість вчених, наукових підстав твердити про будь-який генетичний зв’язок трипільців не тільки з українцями, а навіть зі слов’янами, що вийшли на історичну арену двома тисячами років пізніше. Стародавні етноси складалися протягом тривалого часу завдяки міграціям, культурній взаємодії й інфільтрації (перемішуванню) племен різних земель і природно-географічних зон.

З іншого боку, за етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька і подібна до української. Зокрема, багато провідних мотивів трипільського орнаменту до сьогодні збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, а особливо в українських великодних писанках. Житло трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату XIX ст. Нарешті, основним заняттям трипільців, як і українців, було землеробство. Все це дає підстави стверджувати, що населенням трипільської культури були закладені підвалини того історико-культурного типу, який став надбанням пізніших народів, в тому числі східних слов’ян і, зокрема, українців.

Список літератури

1. Історія України /Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1996. – с. 9-13.

2. Історія України /Під ред. В.А. Смолія. – К.: Альтернативи, 1997. – с. 8-10.

3. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. Посібник. – К.: Знання - Прес, 2001. – с. 11-14.

Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий світ - 2000”, “Магнолія плюс”, 2003. – с. 13-14.

Тема 2. Витоки українського народу та його державності

План

Проблема походження слов'ян в історичній науці

Перші письмові згадки про слов'ян та археологічні пам'ятки
               слов'янської старовини

Слов'яни на початку та в середині I-го тис. н. е.

Східні слов'яни на території сучасної України у переддержавну добу

Історична наука про проблему походження українського народу

1. Проблема походження слов'ян в історичній науці

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження і етногенез якого на сьогодні остаточно не з'ясовано. Про нього можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук: історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропології тощо. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (ІІ-І тис. до н.е.). Але в цілому сучасна археологічна наука може простежити історію слов'янства не раніше ніж з середини І тис. до н.е.

Про походження і місце початкового проживання слов'ян є кілька версій. Перша з них – дунайська - була висловлена ще Нестором-літописцем у середньовічні часи. Друга пов'язує перший етап існування цього населення з вісло-одерським межиріччям. За третьою, стародавні слов'яни мешкали на території між Дніпром і Віслою, а за четвертою - між Дніпром і Одером. Проте, в цілому етнологи, археологи, історики, лінгвісти останнього часу дійшли висновку, що батьківщина слов'ян була розташована між Віслою чи навіть Одером і Дніпром, сягаючи півночі Балтійського моря та півдня Карпатських гір.

Грунтуючись на археологічних даних, багато вчених роблять також висновок, що слов'яни (протослов'яни), принаймні від часу відокремлення їх у II тисячолітті до н.е. з індоєвропейської спільноти і до раннього середньовіччя (коли їх існування було зафіксоване писемними джерелами й підтверджено археологією), змінювали місця свого проживання. Тому кожна з наведених концепцій, наймовірніше, фіксує той чи інший етап розселення слов'ян на початку їхньої історії.

Але хоч нині ще не можна остаточно виділити їх старожитності в культурах бронзового й ранньозалізного періодів, дедалі чіткіше вимальовується картина входження до цього відносно раннього процесу населення поліської та лісостепової зон Правобережжя Дніпра. Починаючи з раннього середньовіччя, ареал слов'янського населення інтенсивно збільшується, а цей етнос займає чільне місце серед інших утворень цього часу.

2. Перші письмові згадки про слов'ян та археологічні пам'ятки слов'янської старовини

Вперше слов'яни згадуються лише в І ст. н.е. під назвою " венедів". Про це пише, зокрема, вчений-енциклопедист Пліній Старший (24-79 рр. н. е.). За його описами, вони мешкали поблизу Балтійського моря й ріки Вісли. Ці дані він подає в своїй "Природничій історії". Римський історик Тацит у своїй праці " Германія"(98 р. н. е.) називає венедів поміж сусідів германців. Грецький вчений Птоломей ( помер близько 178 р. н. е.) відносив венедів до числа "дуже великих племен", що посідають землі вздовж Балтійського моря( за Птоломеєм - Венедської затоки). Термін "слов'яни" побачив світ у творах європейських істориків VI ст.: готського - Йордана, візантійських -Агафія, Прокопія Кесарійського, Маврикія Стратега, Менандра Протиктора та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавінів. Тобто на рубежі нашої ери слов'яни сформувались як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угрофінами.

Найдавніші знайдені археологічні матеріали належать до зарубинецької культури. Ця спільнота проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип'яті і Десни на рубежі Ш-ІІ ст. до н. е. - І ст. н. е.

Безпосереднє відношення до формування східного слов'янства мало населення північного ареалу поширення черняхівської культури (П-Vст. н. е.). Матеріальні знахідки свідчать, що крім ранніх слов'ян до черняхівської спільноти входили ще скіфо-сарматські, фракійські та германські угруповання. Перші з них в ті часи ще не мали якоїсь окремої культури, а були включені, як інші етнічні групи, до загальної культурної моделі, створеної під впливом римської цивілізації.

3. Слов'яни на початку та в середині І тис. н.е.

Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VI ст. знали дві групи слов'ян, що проживали на півдні Європи: склавінів і антів. За цими авторами, перші складали західну гілку слов'янства, другі - східну. Анти посідали територію від Дунаю до гирла Дону і Азовського моря. М.Грушевський зображує їх як предків українського народу. Археологи припускають, що в IV-V ст. н. е. анти заселяли землі поміж Дніпром і Дністром, а в VI-VII ст. розселилися на великих просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем (можливо, що в ці часи вони поширювали свій вплив на територію сучасної Румунії і далі на Балкани). У цілому ж більшість учених вважає, що анти заклали підвалини етносів не лише східних слов'ян, а й південних і, можливо, навіть частини слов'ян західних.

На початку І тис. н. е. у антів виникає державне об'єднання, до складу якого входило близько 70 племен. У антському державному об'єднанні панував демократичний лад. Згідно з письмовими джерелами, ними управляло народне зібрання і всі справи, добрі чи лихі, вирішувалися спільно. За часів загальної небезпеки анти обирали правителя, авторитет якого визнавав увесь народ. Поступово реальна влада  зосереджувалася в одних руках. Письмові джерела згадують антських царів Божа, Андрагаста, Мезамира, полководців Доброгаста, Всегорда, Пирогаста та ін. Маючи досить сильну військову організацію, анти вели успішні війни зі своїми сусідами. Воєнні походи спочатку були справою добровільною, в них брали участь всі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям та засобом збагачення. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність останніх була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловік. Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну залежність полоненого від власника. Через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на становищі вільних. Отже, антське об'єднання було зразком такого державного утворення, в якому відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму із ще виразними ознаками рабовласництва. Однак рабовласництво не набрало завершального характеру і визріли прогресивніші форми відносин - зародки феодального ладу.

Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у ІІ-ІV ст. Відносини між обома народами мали несталий характер. У відкритому зіткненні слов'яни зазнали поразки і потрапили у залежність від готів, але лише на деякий час. Процеси їх консолідації й самоутвердження тривали і, поступово, після занепаду готського військово-політичного союзу, анти зайняли його місце у Південно-Східній Європі.

У VI ст. анти постійно загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю, не раз долаючи його, а часом навіть погрожували столиці Візантії - Константинополю. З сер. VI ст. починається слов'янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан. Протягом кількох наступних десятиліть північ Балканського півострова повністю слов'янізується (сучасні Болгарія і Югославія). Окремі слов'янські колонії виникають на Пелопонесі й навіть у Малій Азії.

Проте у боротьбі з новою хвилею завойовників з Центральної Азії - аварами анти зазнали нищівної поразки. З 602 р. вони вже не згадуються давніми авторами. Антське державне об'єднання розпалося. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень.

4. Східні слов'яни на території сучасної України у переддержавну добу

Друга половина І тис. — це час, коли загальнослов'янська спільнота остаточно розпадається на три гілки: східну, західну та південну. В нових умовах старі назви (венеди, анти) в процесі розселення поступово зникають, а їх місце займають нові найменування.

Протягом VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Згодом, за даними літописів, вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Росії та Білорусі. Найважливішими серед них були поляни, що мешкали в Центральній Україні на берегах Дніпра ( сучасні Київщина і Канівщина). До інших східнослов'янських племен України належали древляни, що жили на північному заході (Східна Волинь), сіверяни - на північному сході (північ Дніпровського Лівобережжя), уличі й тиверці - на півдні (Південне Подніпров'я, Побужжя й Подністров'я). У західній частині країни жили волиняни, або, як їх ще називали, бужани (Західна Волинь) та хорвати (Прикарпаття та Закарпаття).

Характерним для політичної організації того часу було утворення племінних союзів, які в міру свого зміцнення і консолідації перетворювалися на об'єднання державного типу ("князівства", "землі").

Основу господарської діяльності східнослов'янських племен становило орне землеробство. Тому наші предки селилися поблизу річок, струмків та озер, поряд із заплавними луками - там, де були придатні й легкі для обробітку землі. Спочатку використовувалося дерев'яне рало, а згодом з'являються і залізні наральники та плуг з череслом і лемешем. Тягловою силою були воли та коні. Переважала перелогова система, коли поле обробляли і засівали аж до виснаження землі, а потім воно відпочивало до відновлення родючості, на півночі (поліська зона) — підсічне землеробство. Наприкінці цього тисячоліття перелогова система землекористування, мабуть почала витіснятися двопіллям. Із зернових сіяли просо, пшеницю, жито, ячмінь. Знали бобові, ріпу, льон, гречку. Врожай збирали серпами та косами, а зерно мололи ручними жорнами.

Поряд із землеробством традіційним для східних слов'ян було тваринництво.                    Переважно розводили велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней.

Значну роль у господарстві відігравали ремесла та промисли (мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво). Із ремесел найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, котрі у великій мірі визначали рівень розвитку суспільства. Поширеними були ковальство, гончарство, деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка шкіри та кості, виробництво прикрас тощо. Поступово ремесла зосереджувалися у городищах, які переростали у містечка й міста, ставали центрами племінних об'єднань. Свої вироби ремісники вимінювали на продукцію сільського господарства, що сприяло встановленню тісніших зв'язків між ремісничими центрами й сільською округою.

Економічною основою східнослов'янського суспільства була родова власність на землю; роди входили до складу племені. Водночас у VШ-ІХ ст. суспільний розвиток відносин у слов’ян визначався зміцненням господарської самостійності малих сімей, які перетворювалися на головний виробничий осередок.

Суспільні відносини наших предків характеризувалися переходом від первісної демократії до військово-племінного об'єднання, де влада концентрувалася в руках сильних вождів. Спершу вони обиралися громадою, а згодом  їхня влада передається по спадковості. У межах союзів плем поступово долається племінна замкнутість і в процесі подальшої консолідації вони перетворюються на окремі князівства ( полян, древлян, сіверян), на основі яких формується Руська земля.

Відносно високого рівня розвитку досягли давні слов'яни в ідеологічній сфері. Вже в перших століттях нової ери вони мали язичницьку міфологію, яка являла собою цілісну систему уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособлювали явища природи і космос, а з часом - і суспільні процеси. Провідне місце в язичницькому пантеоні посідали божества, пов’язані з аграрним культом: Даждьбог - бог Сонця, Перун - бог грому, Сварог - бог неба, Стрибог - бог вітру, Род - бог природи та землеробства, Велес - бог худоби та ін. Наші предки обожнювали природу в усіх її проявах, поклоняючись горам, джерелам води, деревам, тваринам. Вони вірили, що в лісах живуть лісовики, у водах і болотах — водяники і русалки, в хатах -домовики. Одних із них вважали добрими, інших злими. Щоб задобрити богів, їм приносили жертви у вигляді їжі, напоїв, тварин. Здійснювалися і людські жертвоприношення.

Відомо про існування язичницьких культових споруд - храмів, капищ, требищ, які використовувалися для молінь та жертвоприношень. Служителями тут були жерці, яких називали волхвами. Вони володіли, окрім релігійних, ще й знаннями з медицини, астрономії. Вже тоді існував календар, який складався з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні, коли пробуджувалася природа.

5. Історична наука про проблему походження українського народу

Таким чином, в стародавню добу Україну населяло розмаїття народів і племен. Всі вони залишили свій слід в історії країни, маючи в давнину власні самоназви та свої (довші чи коротші) історії, на різних етапах впливаючи на культурні традиції місцевого населення, на певний час або ж назавжди, стаючи його частинами.

Що ж стосується походження власне українського народу, то стосовно цього в історичній літературі існує кілька точок зору. Головною проблемою тут є визначення часу, коли можна казати про існування українців, як окремої етнічної спільноти, а також питання про те, які народи приймали участь в їхньому етногенезі. Слід також додати, що об'єктивному розв'язанню проблеми походження українського народу заважала й заважає надмірна політизація цього питання.

В Російській імперії, практичного до самого кінця її існування, офіційною та пануючою була точка зору про існування єдиного "русского народа", об'єднаного спільністю походження, віри, мови, культури. В принципі не заперечувалося існування в цьому етносі окремих частин (великоросів, малоросів, білорусів), але за ними визнавалися лише діалектичні та етнографічні особливості. Цю точку зору підтримувала і більшість російських істориків. Тут, зокрема, можна згадати теорію відомого російського історика першої половини XIX ст. М. П. Погодіна. Згідно з нею слов'янське населення Середньої Наддніпрянщині після монголо-татарської навали XIII ст. (особливо після розгрому Києва) стало масово покидати південні території Київської Русі і масово переселятися на північ, де і склало основу великоруської народності. Та ж частина слов'янського населення, яка залишилася на півдні стала згодом називатися малоросами або українцями. Щоправда, при цьому можна відзначити деяких російських істориків - головним чином представників демократичного табору ( В.О. Ключевський та ін.), які не заперечували існування окремої української нації, підкреслюючи при цьому спільність походження росіян та українців.

В протилежність цьому, наприкінці ХІХ - на початку XX ст. виникає автохтонна теорія М.С. Грушевського. Відповідно до неї, починаючи з епохи бронзи, особливо в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя зароджується праслов'янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях. На його основі в першій половині І-го тис. н.е. формується антське племінне об’єднання. Антів, як вже зазначалося вище, М.С. Грушевський вважав предками українського народу. Доповнена і модифікована у зв'язку з новими (особливо археологічними) матеріалами, накопиченими майже за 100 років від часу її створення, теорія М.С.Грушевського є зараз однією з провідних в сучасній українській історичній науці.

За радянських часів пануючою була так звана теорія "єдиної давньоруської народності". Згідно з цією теорією, протягом другої половини І-го тис. н.е. на базі східнослов'янських племен формується єдина давньоруська народність, яка склала основний масив населення Київської Русі. Після розпаду Київської Русі на окремі частини в період феодальної роздрібненості, монголо-татарської навали, та особливо після того, як ці частини опинилися у складі різних східноєвропейських держав відбувається і процес розпаду давньоруської народності. Протягом ХІV-ХV ст. на її основі формуються три сучасних східнослов'янських народи - росіяни, українці і білоруси. Слід зазначити, що ця теорія залишається, з деякими змінами і доповненнями, провідною і в сучасній російській історичній науці. З певними застереженнями та зауваженнями її підтримує і частина сучасних українських істориків (академік П. Толочко та ін.).При цьому робиться наголос на тому, що не варто перебільшувати етнокультурної єдності давньоруської народності, оскільки місцеві розбіжності в побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі в часи її існування (ІХ-ХШ ст.) так і не були подолані. Вживається іноді й інша термінологія, наприклад, східнослов'янська етнокультурна спільність замість давньоруської народності тощо.

В цілому ж говорячи про проблему етнічних українців, не потрібно її "опускати" в глибину тисячоліть, удревнювати - там народу, який би іменував себе так, нема. Наші предки мали свої самоназви , і всі вони справили свій вплив на формування духовної й матеріальної скарбниці українського народу, котрий вийшов на історичну арену дещо пізніше - вже в середньовічні часи.

Список літератури

Історія України/ Під.ред. В.А.Смолія. - К.: Альтернативи, 1997. -
с.18-21,47-48.

Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України : Навч. посібник.-
К:3нання-Прес, 2001-С.25-31.

Мирончук В.Д.,  Ігошкін Г.С. Історія України : Навч. посібник.-
К:МАУП, 2001-с.9-11.

Тема 3. Передумови виникнення Київської Русі. Норманська теорія

План

Теорії походження Русі

Проблема походження термінів “Русь” та “Україна”

Початки державності

Теорії походження Русі

Київська Русь - ранньослов'янська держава з центром у Києві виникла на рубежі VIII - IX ст. Існування цієї держави охоплює період з IX ст. по другу половину XIII ст. (хоча як єдине утворення вона перестала існувати в 30-ті роки XII ст.) Територіальні межі - від Балтики до Чорного («Руського») моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя. Отже Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи. Вона простягалася майже на 800 тис. кв. км., де проживали ,за різними підрахунками, від 3 до 12 млн. чоловік.

Проблема походження Київської Русі є однією з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців—«норманістами» та «антинорманістами».

Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та А. Шльоцер, які працювали у другій половині XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Вони вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на київські землі принесли варяги - германо-скандинавська народність, яких ще називали вікінги, або нормани. В добу появи Давньоруської централізованої держави, варяги як раз вели активну військову, торгову й політичну діяльність.

Свою гіпотезу «норманісти» мотивували на основі довільного тлумачення «Повісті временних літ», де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських вчених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін.

«Антинорманісти» рішуче заперечували проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів і підкреслювали, що слово «Русь» є слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів.

Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалася більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом ІХ-ХІ ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак вони не були засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед військовими професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Цей

процес був складним та тривалим і йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднані (II - поч. VII ст.).

Проблема походження термінів “Русь” та “Україна”

Щодо того, якого коріння є термін «Русь», то ця проблема в історичній науці ще остаточно не розв'язана. Існують версії як про його суто слов'янське, так і про скандинавське, іранське і навіть кельтське походження. Достовірно відомо лише те, що в VIII-IX ст. цей етнонім перейшов на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою.

Поняття «Русь» та «Руська земля» вживаються літописцем спочатку для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював Київщину, Чернігівщину, Переяславщину. Згодом, із розширенням Давньоруської держави і входженням до її складу всіх східнослов'янських племен, термін «Руська земля» поширився на всю територію їх розселення. Одночасно, тривалий час, він продовжував використовуватися населенням українських земель і для позначення території своєї Батьківщини. Проте, з часом, у добу піднесення Російської імперії, нею разом з політичною і культурною спадщиною Київської Русі була фактично привласнена і назва «Русь» - «Росія» (від грецької вимови терміну «Русь»). Тому поступово, спочатку за територією Середньої Наддніпрянщини, а згодом і більшою частиною Південної Русі закріпилася назва «Україна» (в офіційному російському діловодстві замість неї довго вживався термін «Малоросія»).

Отже, історично так склалося, що наша Батьківщина протягом тривалого часу мала дві головні назви - Русь і Україна. Перша з них тепер уже стала історичною, а друга - остаточно утвердилась як національне найменування. Вперше назва Україна зустрічається в 1187 р. у Київському літописі в значенні «край», «земля» і стосувалася Середньої Наддніпрянщини. Поступово термін «Україна», «Країна», «Вкраїна» персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос. Назва «Україна» поширюється також в Європі, де починаючи з другої половини XVI ст. зустрічається на багатьох географічних картах. Таким чином Україна стає народною назвою окремої землі з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицією українці продовжували називати себе народом «руським» (в Галичині та Закарпатті терміни «русин», «руський» вживалися аж до кін. XIX - поч. XX ст.).

3. Початки державності

Підсумовуючи розгляд проблеми походження централізованої держави на чолі з Києвом, слід зазначити, що її формування було наслідком органічного розвитку східнослов'янських племен, зумовлено низкою соціально-економічних, політичних та зовнішніх чинників. Цей процес був складним і тривалим і безпосередньо пов'язаний з утвердженням феодальних відносин у східних слов'ян. Він охопив майже все І тис. н. е. і завершився в середині IX ст. та мав наступний загальний вигляд: підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Остання стала переходити у власність окремих сімей. Відбувається майнове й соціальне розшарування. Племінна знать - князь, бояри, дружинники - поступово зосереджує у своїх руках чималі багатства, захоплює землі сільської общини, використовує працю рабів та збіднілих одноплемінників, перетворюючи їх на феодально залежних.

Розвиток ремесла, зародження товарного виробництва зумовили поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами. Це в свою чергу викликало активізацію торгівлі - як внутрішньої, та і зовнішньої, сприяло зміцненню міжрегіональних зв'язків, формуванню спільної матеріальної культури. Виникають міста. Спочатку це були невеликі ремісничо-торгові поселення, які згодом ставали центрами племінних об'єднань.

Посилення об'єднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення територіальних утворень, їх військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні віча стають неефективними. На чільне місце висувається князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкова. Дружина, як об'єднання професійних воїнів, поступово стає органом примусу.

Ще одним фактором, що відігравав важливу роль у державотворенні, була постійна загроза ззовні. Вона підштовхувала слов'янські землі до консолідації та зміцнення сил.

Писемні джерела, в т. ч. й «Повість временних літ» літописця Нестора, засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й швидко  зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.

Наприкінці VIII - у перший пол. IX ст. у середньому Подніпров'ї склалося стабільне східнослов'янське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни.

Список літератури

Історія України /Під ред. В.А.Смолія - К.: Альтернативи, 1997. - с. 22-24.

Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України : Навчальний посібник. -
К.: Знання-Прес, 2001. - с. 32-36.

3.  Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. - К.: «Каравела», Львів: «Новий Світ - 2000», «Магнолія плюс», 2003. - с. 22-23,30-31.

Тема 4. Україна княжої доби та її роль у світовій історії

План

Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток Київської Русі в
ІХ-ХП ст.

Запровадження християнства на Русі

Причини феодальної роздрібненості Київської Русі

Суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток Київської Русі в
період феодальної роздрібненості

Галицько-Волинське князівство

Боротьба руських земель проти іноземних поневолювачів в XIII ст.

Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток Київської Русі в ІХ-ХІІ ст.

Київська Русь відкрила новий - феодальний період в історії народів Східної Європи. Вони не знали рабовласницької формації. Феодалізм зароджувався у них на базі первіснообщинного ладу.

Головною особливістю раннього етапу східноєвропейського феодалізму було панування даниної форми експлуатації, так званого «полюддя», яке пізніше трансформується у продуктову ренту. В міру захоплення знаттю общинних земель формувався феодальний маєток, який став причиною такої форми експлуатації, як відробітки. Щоправда, в ті часи вони не мали широкого поширення. Третьою формою експлуатації на Русі була грошова рента.

Київська Русь була ранньофеодальною державою з притаманною таким державам соціально-становою структурою. На найвищому щаблі феодальної драбини знаходився князь, який у своїй діяльності спирався на воєвод і бояр. На нижньому щаблі - холопи, закупи, рядовичі. У середині її - селяни-смерди, ремісники, купці. Окрему значну за розмірами соціальну групу становили церковнослужителі.

Провідне місце в економіці держави займало сільське господарство з давніми традиціями. Для обробітку ґрунту використовувалися - плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика. Вбирали врожай серпами та косами. Вирощували жито, пшеницю, просо, ячмінь, овес, горох. У лісостеповій зоні вживалася парова система землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами, у лісовій - підсічна і перелогова.

Жителі тих далеких часів були чудовими ремісниками. Асортимент виробів із заліза налічував близько 150 назв, а майстри володіли куванням, зварюванням (зокрема сталевих лез), гартуванням тощо.

Ремесло розвивалось як в сільському господарстві, так і в містах. У ХІ-ХШ ст. посадські ремісники починають об'єднуватися в корпорації, артілі тощо, що зумовило розвиток торгівлі. Найбільшими торговельними шляхами були: «Грецький», який зв'язував Русь з балтійськими і чорноморськими ринками, «Соляний» і «Залізний», котрі вели в Галичину і на Кавказ. Шлях Київ - Галич - Прага - Регенсбург з’єднував Київську Русь з країнами Центральної та Західної Європи.

За кордон вивозились хутро, мед, віск, шкіри, ремісничі вироби, сільськогосподарська продукція; завозились золото, срібло, тканини, вина, предмети християнського культу - ікони, хрести, а також зброя.

Все це зумовило пожвавлення грошового обігу, карбувалися власні гроші - срібники і злотники (за Володимира і Ярослава Мудрого) та ін.

Розвиток феодальних відносин зумовлював поглиблення соціального розшарування населення. Більшість проживала в селах і була зайнята в сільськогосподарському виробництві. Адміністративний апарат зосереджувався у феодальних дворах-замках. Соціально-економічні зміни у східних слов'ян в ці часи зумовили виникнення нових форм поселень укріплених «градів» - прообразів міст. З них згодом і виникли найдавніші східнослов'янські міста Київ, Чернігів, Псков, Ізборськ. За «Повістю временних літ», у ІХ-Х ст. на Київській Русі налічувалося понад 20 міст, в XI ст. - ще 32. В XIII ст. там же було близько 300 поселень міського типу, з яких понад 100 - міста.

Набував сили і процес поляризації майнового, так само як і соціального стану різних груп населення . Главою держави був великий князь київський. Під його рукою - «світлі князі» і великі бояри, які володіли окремими князівствами та містами: Від них в залежності перебували дрібні феодали(бояри, дружинники). Державне правління хоча й було монархічним, однак обмежувалося боярською радою і вічем.

Суспільство тих часів було поляризоване станово-класовими суперечностями, що часто призводило до народних повстань. Стародавні літописи свідчать про такі рухи - у 1068-1069, 1113, 1146-1147, 1157 рр. у Києві, в 1219 р. у Галичі та ін. Іноді повстання набували релігійного забарвлення. Всі ці виступи були виявом важкого стану народних мас, вони в той же час сприяли, як тиск «знизу», виробленню найдоцільніших форм управління країною.

2. Запровадження християнства на Русі

В 908 р. Київським князем став Володимир Великий (980-1015 рр.), який започаткував нову добу в історії Київської Русі. За Володимира завершилось об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави. Виникли нові міста, які своїм розвитком підривали родоплемінний поділ і сприяли формуванню єдиної державної території Київської Русі. Політичне об'єднання держави та якісні зміни в суспільстві тих часів вимагали відповідних зрушень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійснив спробу запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном - так зване «шестибожжя» - і зробити його обов'язковим для всього суспільства. Однак досить швидко збагнув, що язичництво зжило себе і не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, перешкоджає зв'язкам з іншими країнами Європи, більшість з яких були вже християнськими. Правлячій верхівці потрібна була релігія, що захищала б її права, багатства і привілеї, владу над залежним населенням. Тому в сер. 980-х років, після ретельного ознайомлення з провідними віровченнями, великий князь і його соратники схилися до думки про необхідність прийняття християнства, яке вже мало в державі певні традиції.

Християнство поширювалось з давніх-давен у Криму. Протягом IX ст. воно набуло поширення і в Києві, де було багато християн і серед княжої дружини. Крім того, у 864 р. християнською стала і Болгарія, з якою Київська держава підтримувала тісні стосунки.

Охрещення Русі, яке за літописом датується 988 р., й організація церкви були фактом великої культурної ваги. Хоча сам процес християнізації в Київській державі відбувався повільно, зі значним опором народу (особливо на північних землях), який продовжував поклонятися прадавнім божествам. Вчені вважають, що за князювання Володимира більшість населення країни була навернута, принаймні формально, у нову віру. Тобто, незважаючи на повільність, процес християнізації був неухильним.

Християнізація України-Русі зміцнила державну єдність, освітила владу великого князя і його «божественний» авторитет, сприяла розвиткові культури, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек. Цим актом Київська держава остаточно визначала своє місце в Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських народів. Значно розширилися її політичні, економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами, насамперед з Візантією, Болгарією, а також Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Римом, скандинавськими державами.

Причини феодальної роздрібненості Київської Русі

Починаючи з 30-х років XII ст. у Київській Русі значно посилилися відцентрові тенденції. Держава, що виглядала міцною і непорушною, раптом почала втрачати політичну єдність і розділилася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався період, який історики називають добою удільної (феодальної) роздрібненості. Це був закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи.

Серед причин, які призвели до політичної роздрібненості Київської Русі, можна виділити такі:

1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях, зростанням кількості міст, пануванням натурального, а отже, замкнутого характеру господарства. Князівства вирощували в себе одні й ті ж злаки, овочі та розводили однакових тварин, стаючи цілком самозабезпеченими державами. Каталізатором децентралізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097 р.) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і все менше зважали на волю великого князя київського, який перетворився лише на формального главу держави. Дбаючи насамперед про власний добробут і власні володіння, нерідко за рахунок сусідів, місцеві еліти дедалі менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни від ворогів.

2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русичами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас вони стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, відсутності розвинутих засобів комунікації та достатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі вело до відтоку значних матеріальних та людських ресурсів від центрального державного ядра на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави . Немало послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже поруч зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півдні- печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки, на північному заході - литва і ятвяги, на півночі та північному сході - чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та інші угро-фінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, варягів. Усі вони істотно різнилися за своїм економічним, політичним, культурним розвитком і об'єднати їх у якусь міцну спільноту було практично нездійсненим.

3. Відсутність сталого порядку успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував «горизонтальний» принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата до наступного за віком. Однак уже наприкінці XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про «вотчинний», або «вертикальний» принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, вело до міжусобиць, підривало основи Київської держави.

4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася через торговельні шляхи, що проходили через Русь (Грецький, Соляний, Залізний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак з кінця XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було викликано насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами, що захопили південні степи у ХІІ-ХІП ст. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, особливо для Києва, як столиці держави, вело до подальшої її дезінтеграції.

5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилась на межі зі степовими кочовниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. З останніми точилася запекла боротьба протягом майже двох століть, до монгольської навали. Вона вимагали спільних дій князівств, насамперед Київського, Переяславського, Чернігівського, але в умовах зростаючої ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. Ситуація ускладнювалася й тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами, використовуючи кочовників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали на Русь. Після себе вони залишали не тільки попелища, а й трупи багатьох  тисяч людей, молодь забирали в полон. Занепадали міста і села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.

Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток Київської Русі в період феодальної роздрібненості

ХІІ-ХШ ст. на Русі - це період феодальної роздрібненості. В середині XII ст. єдина до цього Київська Русь розпалася на ряд окремих земель: Київську, Володимиро-Суздальську, Новгородську і Псковську, Галицько-Волинську, Рязанську, Смоленську, Полоцько-Мінську, Переяславську та ін. Цей процес тривав і надалі. Так, якщо у XII ст. утворилося 15 князівств, то на поч. XIII ст. їхня кількість досягла вже 50. В цілому, загальна картина того часу зводилась до перманентного процесу виникнення та зникнення окремих князівств, постійної зміни їх кордонів та володарів.

В нових князівствах відбувалося зміцнення місцевого державного апарату та збройних сил. На чолі цих земель стояв князь, який спирався на власні збройні сили, що називалися дружиною, з якої виходили військові слуги «милостики», - вони підтримували своїх володарів у боротьбі з опозицією, зокрема, з великим боярством. Князівство поділялося на «волості», куди за рішенням князя призначали посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. Все це поступово вело до падіння ролі віча у головних містах земель. Відбувалися також князівські з'їзди своєї землі - «снеми» (наприклад, в Любечі у 1097 р., Вітачеві в 1100 р., Києві в 1195 р. тощо).

Водночас на Русі зберігалися монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква із центром - митрополією знову ж таки в Києві. Отже, вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. Із сер. XII ст. давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів , що розв'язує питання внутрішньої і зовнішньої політики на з'їздах, вже згадуваних «снемах». Такий порядок сумісного правління дістав у історичній науці назву «колективного сюзеренітету». Мала місце й система дуумвіратів, тобто співправителів-представників, як правило ворогуючих династій.

Київ, залишаючись загальнодержавним центром, став мрією чи не кожного більш-менш значного члена родини Рюриковичів. За право володіти ним час від часу вступали у боротьбу князі і ростово-суздальські, і галицькі, і смоленські, і чернігівські, і переяславські та ін., яких вабили перспективи встановлення сюзеренітету над усією територією Київської Русі. Проте, сама Київська земля так і не перетворилася у спадкову спадщину й не виділилась в окреме незалежне князівство аж до ординського нашестя 40-х років XIII ст. Впродовж усього періоду феодальної роздрібненості вона вважалася загальнодинастичною спадщиною давньоруською князівського роду. В інших князівствах були свої особливості. У Новгороді і Пскові утворилися боярські республіки, у Володимиро-Суздальській землі перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинській - великий вплив на події мало боярство, хоча в окремі часи тут зміцнювалася влада князя.

Відбувалися істотні зрушення в народному господарстві, зокрема в землеробстві. Змістом соціально-економічного розвитку були феодально-кріпосницькі відносини, тобто зростали феодальні і церковні землеволодіння й феодальна залежність смердів. Хоча виникає й умовне землеволодіння, коли бояри наділяли землею своїх військових слуг. Селяни-смерди перетворилися з вільних землеробів-общинників на підлеглих панівних землевласників і тим самим втрачали свободу. Селяни в умовах низького рівня техніки землеробства сплачували феодалам оброк. У той же час цей вид натуральної ренти гарантував певну господарську самостійність селянина, який був зацікавлений у результатах своєї праці.

Розвиваються в ці часи й міста як ремісничі й торгові центри: Київ, населення якого досягло 50 тис. чоловік, Перемишль, Галич, Турів, Полоцьк, Новгород, Володимир-Волинський, Чернігів та ін. Посилення ролі міст сприяло утвердженню феодальної роздрібненості. Надалі із зростанням суспільного поділу праці й розвитком економічних зв'язків міста виступають як опора сил централізації.

Таким чином, роздрібненість була історично суперечливим явищем. Одночасно з відцентровими діяли, а то й перемагали їх часом сили доцентрові, особливо у період зовнішньої небезпеки. Роздрібненість послабила державу політично, але сприяла розвиткові економіки й культури на місцях. Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, дальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст-осередків ремесла й торгівлі. Спостерігалося зростання населення.

Разом з тим постійні князівські міжусобиці поступово підривали міць Давньоруської держави. Поступово, особливо з XIII ст. сепаратистські тенденції у Київській Русі починають перемагати. Занепала система колективного управління Руссю. Змінювався й статус Києва. Якщо раніше князі, щоб домогтися провідної позиції в державі, прагнули оволодіти київським престолом, то тепер намагалися об'єднати інші землі навколо своїх спадкових володінь. Відповідно монголо-татарська навала застала Київську Русь роз'єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців.

Галицько-Волинське князівство

Внаслідок роздрібненості на політичній карті могутньої Київської Русі з'явилося  більше десятка князівств. Одним з найбільших з них було Галицько-Волинське князівство. Територія його простягалася від Угорщини та Польщі на заході до половецьких степів на сході й від Карпат на півдні до Литовських земель на півночі.

Тут були родючі землі з традиційною культурою обробки землі. У долинах рік проживало сільське населення, яке займалося землеробством (сіяли жито, овес, ячмінь і пшеницю), тваринництвом, бджільництвом, мисливством. Особливого значення набуло видобування солі з підкарпатських соляних джерел. У Галицько-Волинській землі було багато торговельно-ремісничих центрів: Володимир, Кременець, Луцьк, Перемишль, Галич та ін. Гончарство, обробка шкіри і хутра, ливарництво були тут на високому рівні. Значне місце займала торгівля. Торговельний шлях з Галича у Київ називали «Соляним», бо прасоли вивозили сіль по всій Русі.

Соціальна верхівка складалася з великих землевласників-князів та бояр. Експлуатація смердів була значною, свідченням чого є народні повстання у 1144, 1236-1255 рр. (народний рух «болоховців» - жителів землі у верхів'ях Случі, Південного Бугу й Тетерева).

Відносній незалежності й самостійності Галицько-Волинської землі сприяла і її певна віддаленість від Києва. Після Любецького з'їзду князів 1097 р. Галичина відділилася від Києва. Вона складалася з кількох дрібних князівств. Лише 1141р. князь Володимирко (Володимир Володарович) об'єднав їх і переніс свою столицю з Перемишля до Галича над Дністром. Розквіту й могутності князівство досягло за його сина Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.), який прагнув об'єднати всі руські землі. Про могутність князя Ярослава згадується в «Слові о полку Ігоревім». Але після його смерті в Галичині спалахують міжусобиці. В них брали участь місцеві бояри, чимало яких діяло в союзі з угорцями й поляками.

Волинь почала відігравати важливу роль під час правління Романа Мстиславича (1173-1205 рр.), який по смерті галицького князя Володимира Ярославовича 1199 р. об'єднав Галичину та Волинь і став князем великої Галицько-Волинської держави. Талановитий політик і воїн, Роман Мстиславич 1196 р. підкорив литовські племена ятвягів, а 1202 р. поширив свою владу на Придніпров'я. У 1202-1204 рр. він об'єднав південноруських князів і здійснив успішні походи проти половців, а також зумів приборкати свавільну аристократію. Але після його трагічної загибелі 1205 р. у битві з поляками боярський сепаратизм знову посилився і Галицько-Волинське князівство розпалося. Лише 1238 р. синові Романа Мстиславича - Данилові Галицькому (1238-1264 рр.) вдалося відновити єдність. Він прославився як видатний державний діяч, дипломат і полководець. Князь Данило Галицький поширив свій вплив на Київ, вів успішну боротьбу проти угорських, польських і німецьких загарбників, повернув завойовані ними землі.

У 1237 р. незлічені орди монголо-татар від проводом хана Батия вдерлися на землі Русі. 1239 р. вони взяли Переяслав і Чернігів, 1240-го головні сили татаро-монголів штурмом взяли Київ. Звідти вони вирушили на захід і 1241 р. зруйнували Галич і Володимир. 1245 р. Данило змушений був визнати номінальну залежність від Золотої Орди. Таким чином йому вдалося захистити землі князівства від набігів ординців, відновити економіку й торгівлю. У 50-х роках військо на чолі з Данилом Галицьким визволило від золотоординців землі по Південному Бугу, Случу й Тетереву. Однак невдовзі Золота Орда поновила панування над краєм і примусила знищити укріплення галицько-волинських міст.

Наступником Данила був його син Лев (1264-1301 рр.). Він приєднав до Галицького князівства частину Закарпаття з Мукачевом і Люблінську землю. На початку XIV ст. всі галицько-волинські землі об'єдналися під владою онука Данила князя Юрія І, який 1303 р. домігся відкриття осібної митрополії православної церкви з центром у Галичі. Правління галицько-волинських князів припинилося 1340 р. зі смертю Юрія II.

Галицько-Волинське князівство відіграло важливу роль в історії України. Після занепаду Києва воно на ціле століття подовжило існування державності на східнослов'янських землях і стало головним політичним центром України.

Розквіту досягла й культура Галицько-Волинського князівства, яка розвивалося під впливом як давньоруських, так і західних традицій. Центром давньоруської писемності були Холм, Львів, Володимир-Волинський. В архітектурі дивовижно переплелися риси візантійсько-руського і готичного стилів. Зразками цього архітектурного напряму стали церкви Успення та Іоанна Предтечі у Холмі, Миколая у Львові, Василія у Володимирі-Волинському, храми Іоанна Богослова і Дмитрія в Луцьку. Набуло поширення будівництво замків.

Однак у першій половині XIV ст. Галицько-Волинське князівство
поступово занепадає. На нього посилюється тиск з боку - Польщі, Угорщини,
Литви, а також татар. Врешті-решт галицько-волинські землі стають здобиччю
сусідніх держав.

        

6. Боротьба руських земель проти іноземних поневолювачів в XIII ст.

Хоча й були деякі позитивні моменти феодальної роздрібненості, про які йшлося вище, втрата державної єдності та князівські міжусобиці підірвали могутність Київської Русі, чим і скористалися зовнішні вороги - половці, лицарі -хрестоносці, феодали Польської і Угорської держав і особливо монголо-татари, які після утворення на початку XIII ст. могутньої військово-феодальної Монгольської держави об'єктом своїх нападів обрали країни, що не могли об'єднаними силами чинити їм опір. У 1206 р. Монгольську державу очолив Темучин (Чингісхан). Він почав великі завойовницькі походи. Вперше монголо-татари з'явилися на кордонах Київської Русі у 1223 р. Вони напали на половців, які звернулися за допомогою до ряду князів. Жорстока і кровопролитна битва відбулася на р. Калці, що впадає в Азовське море (тепер Кальчик, притока річки Кальміус). Руські князі навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і спільно вдарити на ворога. У результаті об'єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але це була лише перша проба сил.

Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 р., коли орди загарбників під проводом онука Чингісхана Батия вдерлися на Русь, яка була істотною перепоною на шляху до їх світового панування. Протягом зими 1237-1238 рр. завойовники загарбали Рязанське та Володимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. Потім 1239 р. ворог оволодів Переяславом Південним і Черніговом, а в грудні 1240 р. після десятитижневих штурмів здобув Київ, перебивши захисників та перетворивши столицю у руїни. Археологи вважають, що до монголо-татарської навали Київ мав до 8 тис. дворів, а після  неї 200-300. Населення зменшилося з 50 до 2 тис. З-понад 40 мурованих церков залишилось, та й то дуже пошкодженими, якихось 5-6.

Протягом наступного 1241 р. орди Батия завоювали Галицьку та Волинську землі, розгромили Угорщину та Польщу. У другій половині 1241-го - на початку 1242-го р., спустошивши Хорватію, Трансільванію й Молдавію, частину Сербії та Болгарії, військо Батия повернулося до Поволжя, заснувавши там нову державу - Золоту Орду зі столицею в м. Сарай у пониззі Волги. Золота Орда включала в себе частину Середньої Азії, Казахстан, Поволжя, Крим, більшу частину Наддніпрянщини та всю Північно-Східну Русь. З того часу Київська Русь як незалежна держава перестала існувати, на її землях встановлюється багатолітнє іноземне іго, яке законсервувало удільну роздрібненість, перешкоджало централізації земель і відродженню державності.

Завоювання давньоруських земель ордами монголо-татарів стало можливим завдяки великій чисельній перевазі загарбників над руськими дружинами. Далася взнаки і розрізненість між князями. Більшість міст була погано укріплена, а стіни навіть Києва, Рязані, Галича не могли витримати ударів таранів і снарядів баліст і катапульт.

Монголо-татарська навала мала для Русі катастрофічні наслідки, відкинувши її у розвитку на кілька століть назад. Загинула, була забрана у рабство або втекла з насиджених місць значна частина населення, в тому числі й еліти, втрата якої не тільки помітно ослабила протидію загарбникам, а й суттєво загальмувала розвиток феодального господарства. Занепали ремесла й торгівля, були зруйновані міста, За підрахунками археологів із 74 руських міст ХІІ-ХШ ст., відомих із розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися з руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. Домонгольського рівня кам'яне будівництво досягло лише через 100 років після навали Батия.

Отже у сер. XIII ст. поступальному розвиткові Київської Русі непоправного удару завдали монголо-татари. Вони зруйнували державу, її господарство, матеріальну й духовну культуру. Однак, державницькі традиції давньоруського періоду продовжували жити, оскільки на їх основі виникають державні утворення пізніших часів.

Список літератури

Історія України /Під ред. В.А.Смолія - К.: Альтернативи, 1997 - с. 22-56.

Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI
століття: навчальний посібник. Видання третє. - К.: ООО «Одісей», 2002. - с. 67-
119.

Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посібник. - К.: Знання -
Прес, 2001.- с. 36-92.

Чайковський А.С., Шевченко В.Ф. Історія України: Посібник для старшокласників та абітурієнтів. - К.: А.С.К., 1999. - с. 12-25.

Тема 5. Україна в складі Польщі

План

1. Польська експансія на українські землі в другій половині XIV – середині XVIII ст. Люблінська унія

2. Україна в складі Речі Посполитої

3. Національний та релігійний рух в Україні

1. Польська експансія на українські землі в другій половині XIV – середині XVIII ст. Люблінська унія

У XIV ст. історичні події розвивалися у вкрай несприятливому для Русі – України напрямі: вона була ослаблена золотоординським ігом; припинилася галицько-волинська князівська династія; посилилися агресивні сусіди насамперед Польща, Угорщина, Литва. У результаті з середини XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн.

При цьому більшу частину українських земель було спочатку приєднано до Великого князівства Литовського, що утворилося у XIII ст. У його складі більшість населення України проживала протягом майже двох століть. На думку історика М.С. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Москва. Дехто з українських істориків навіть стверджує, що, по суті воно стало оновленою руською державою, а не іноземним формуванням, що поглинуло Україну. І хоча національно-політичне життя українців стикалося з певними перешкодами, проте для розвитку культури та національної свідомості це був сприятливий час. Українські нащадки князів і бояр мали рівні права з литовцями, часто були намісниками, воєводами, старостами і всі життєво важливі питання вирішували на місцях. Вони також засідали у великокнязівській раді та центральній адміністрації. Діловодство велося українською мовою, а Литовський статут (кодекс Великого князівства) ґрунтувався на законодавчих традиціях Київської держави. Православна церква мала в українських землях практично головне значення.

Проте поступово в Україні почали посилюватися позиції польської держави. Ще в середині XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 рази. Тоді ж між Польщею і Литвою розпочалася боротьба за українські землі.

Але, з кінця XIV ст. ряд зовнішніх і внутрішніх обставин спонукали ці держави до об’єднання, яке відбувалося нерівномірно до середини XVI ст. У цьому об’єднанні виділяють два основних етапи – Кревська унія 1385 р., яка започаткувала об’єднання Литви та Польщі, і Люблінська унія 1569 р., яка завершила їх об’єднання в одну державу – Річ Посполиту.

Змістом Кревської унії (від назви замка Крево неподалік Вільно) був шлюб. Литовський Князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським королем; внаслідок цього припинялися сутички між Польщею і Великим князівством Литовським, а їх збройні сили об’єднувалися. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою.

За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою країною в Європі, прийняла католицизм.

Ця подія мала як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивними наслідками унії можна вважати те, що об’єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтонський орден і зупинити просування німців у слов’янські землі (битва при Грюнвальді 1410 р.). Негативними – посилення впливу поляків в Україні, початок насильницького насадженя католицизму.

Фактична незалежність, яку зберегло Литовське князівство, незважаючи на Кревську унію, викликало незадоволення польської шляхти. Насамперед тому, що вона мріяла про всю Україну, захоплену Литвою. Між тим остання почала поступово занепадати. Цьому, зокрема, сприяла наростаюча небезпека ззовні, передусім з боку Московського князівства і Кримського ханства.

Московія, маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід, в результаті кількох литовсько-московських війн відібрала у Литви в першій чверті XVI ст. частину її території, зокрема Чернігів і Стародуб. Кримське ханство, яке у 1449 р. відокремилася від Золотої Орди, а в 1478 р. визнало себе васалом Туреччини загрожувало с півдня. У 1482 р. кримські татари напали на Україну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку нападали і нищили українські землі (з 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі).

Останньою краплею стала Лівонська війна з Московщиною (1558 – 1583 рр.), внаслідок якої Велике князівство Литовське опинилося на межі воєнної катастрофи. Виснажені величезними воєнним витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об’єднання в одне політичне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов’язував спільних монарх.

1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами Люблінську унію. Вона передбачала об’єднання Польщі і Литви в одну державу, яка дістала назву “Республіка” (польською мовою – Річ Посполита) з єдиним королем, сеймом, грошовою системою, законами, католицизмом як державною релігією. Литовське князівство отримало статус автономії. Всі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі.

Основні наслідки Люблінської унії для України полягали у наступному:

Українські землі на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.

На українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо.

Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.

Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні; українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).

В установах панувала тільки польська мова та латинь як мови освіти, судочинства, діловодства.

Чи не єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було об’єднання більшості її земель у складі однієї держави – Польщі (решта українських земель перебувала під владою інших іноземних держав: Чернігіво-Сіверщина – Московського князівства, а з 1618 р. – Речі Посполитої, Закарпаття – Угорщини, а з 1526 р. – Туреччини та австрійських Габсбургів, Буковина – Молдавського князівства, а з 1514 р. – Туреччини, Берестейщина й Пинщина залишалися у складі Великого князівства Литовського).

2. Україна в складі Речі Посполитої

Зв’язки українців з литовцями і поляками, а через них із Західною Європою істотно вплинули на соціальний та економічний розвиток України.

Річ Посполита була однією з найбільших держав тогочасної Європи з населенням 7,5 млн. і загальною площею 815 тис. км2. Поляки заселяли лише 180 тис. км2 цієї території і становили майже половину її населення. Кількість українців, які жили на цій території не перевищувала 2 млн.

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм українські землі, що опинилися у складі Польщі було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам’янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.

Водночас із заходу через Польщу і Литву на Україну почала поширюватися система станової організації суспільства. Стани виникали на основі визначених законом прав, привілеїв, обов’язків. Спочатку правові відмінності між станами не були чітко визначені, і люди могли переходити з одного стану до іншого. Та згодом цей поділ стає спадковим.

Найвищим станом вважалася шляхта. В Україні до її верхівки належали майже 30 найбільших князівських родів, які походили від суверенних колись князів із династії Рюриковичів і Гедиміновичів. Їх ще назвали магнатами. До шляхти належали також багаті нащадки бояр київського періоду, які мали маєтки з 10–15 сіл.

Дрібна шляхта складалася з підданих, які дістали свій статус на службі в кавалерії, охороняючи замки чи кордони. Їхніх земель вистачало тільки на те, щоб утримувати сім’ю. Загалом українська шляхта становила 5% усього поселення.

Польські королі дбали про зміцнення могутності польської шляхти і постійно надавали їй нові привілеї. У 1505 р. польський сейм прийняв закон, згідно з яким королю заборонялося без згоди шляхти видавати закони, а з 1573 р. шляхта дістала право обирати короля і визначати його прерогативи.

Польська шляхта наступала також на права міст. В 1565 р. місцевим купцям було заборонено купувати товари за кордоном. Іноземні купці почали торгувати безпосередньо зі шляхтою. Водночас сейм звільнив шляхту від мита. Натомість українська шляхта, щоб мати такі права, повинна була переймати польські звичаї і навіть змінювати власну православну віру, оскільки польські закони передбачали, що особа, яка приймає католицизм, автоматично набуває рівних з польською шляхтою прав. На цей шлях стало багато українських панів.

У тогочасних українських містах проживало до 15% усього населення. Багато міст мали Магдебурзьке право (у німецькому місті Магдебурзі вперше було організовано самоуправління). У 1356 р. Магдебурзьке право дістав Львів, згодом – Кам’янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Київ (1497 р.). Зазвичай у місті управляло 40–50 багатих патриціанських родин. Середні городяни складалися з купців і торгівців. А більшість населення міста становили пересічні робітники, ремісники, права яких були дуже обмежені. Жителі міста належали до стану міщан.

При цьому, українському міщанству в Польській державі жилося дуже нелегко. Незважаючи на надання містам магдебурзького права, з нього користувалися майже виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У XV–XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати, чи будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах. Між українськими і латинськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці добивалися рівноправної участі в ремісничих цехах.

Майже 80 % населення України становили селяни, які були по суті повністю безправними.

До середини XVI ст. в Україні остаточно встановлюється кріпосне право. Феодали позбавляють селян їхніх громадянських прав (в 1505 р. сейм ухвалив рішення, згідно з яким селяни не мали права переселятися без дозволу пана).

В Україні інтенсивно розвивалося велике феодальне землеволодіння: магнатське, шляхетське, церковне. У зв’язку з тим, що на початку XVI ст. у багатьох країнах Європи підвищився попит на продовольство, феодали в Україні почали перетворювати свої володіння на комерційно спрямовані господарства, що називалися фільварками. З 1557 р. фільварок стає основою магнатського господарства. Селянські землі включалися в феодальні володіння. Право на землеволодіння визнавалося тільки за шляхтою і церквою. Селяни повинні були працювати на панському полі. Така робота називалася панщиною. Якщо у XV ст. панщина становила лише 14 днів на рік, то на середину XVI ст. – два-три дні на тиждень. Окрім панщини селяни повинні були виконувати для пана й інші роботи. Особливо жорстокого характеру кріпацтво в Україні набувало в густозаселених районах, таких, як Галичина, та Волинь.

З кінця XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т.ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Сюди переселялися селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатіші в світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До середини XVIІ ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впровадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Утворилася фільваркова система, що довела панщину до кількох днів на тиждень. Впровадження панщини вільний народ зустрів вороже. Підтриманий запорожцями він готувався до вирішальної боротьби з ворогом.

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.

3. Національний та релігійний рух в Україні

Після Люблінської унії 1569 р. посилився суспільно-політичний рух на українських землях як протидія польсько-католицькій експансії. Зростає православна магнатсько-шляхетська опозиція, яку очолив князь Василь-Костянтин Острозький. Вона прагнула розширення адміністративної та культурно-релігійної автономії українських земель у складі Речі Посполитої.

Місце цієї надто поміркованої опозиції заступала шляхетсько-старшинська, більшість якої залишалася вірною батьківській “руській” вірі – православ’ю та бажала ліквідувати в Україні магнатське землеволодіння.

Значну роль в активізації суспільного життя в цей час відіграли і братства, як одна з форм опозиції політики колонізації українських земель. Особливо активізувався цей рух у Львові, де братство оформилось у 1585 р. Братські “сходини” мали зосереджувати увагу на питаннях віри церковних справ, освіти. 1 січня 1586 р. був затверджений статут Львівського Успенського братства. Це братство активно боролося за створення у Львові міського самоврядування, незалежного від влади Польщі, рішуче виступало проти заборони православним займатися справами магістрату, підтримувало зв’язки з Росією, Грецією, Молдовою та іншими країнами. В його діяльності брали участь відомі громадські і культурні діячі С. та Л.Зизанії, К. Ставровецький, І. Борецький.

Наприкінці XVI ст. подібні братства виникли в ряді інших міст: Красноставі, Городку, Галичі, Дрогобичі та ін.

У 1615 р. виникло Київське Богоявленське братство. В його організації взяли участь представники міщанства, шляхти та духовенства: І. Борецький, З. Копистенський, І. Курцевич, Є. Гулевич, яка заповіла братству свій двір на Подолі та значні кошти. На них у 1515–1516 рр. було побудовано школу та Богоявленський монастир, основу майбутньої Київо-Могилянської академії.

Братства будували школи, де вчилися їхні діти, мали свої друкарні, де видавали просвітницьку літературу, закликали український народ до єдності у боротьбі з католицизмом. Так, Львівському братству належала друкарня, в якій у 1573 р. Іван Федоров надрукував книгу “Апостол”.

Католицька церква в ці часи намагалася шляхом унії утвердити католицизм на українських землях. Унія церков розглядалася Ватиканом не як повернення до того стану, котрий був у християн до розколу, а як приєднання православної національної церкви до католицької з обов’язковим погодженням з верховенством римських пап та визнанням католицьких догматів єдино істинними. Отже, йшлося про приєднання східної православної християнської церкви до католицької західної.

Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, за допомогою якої можна було б православних повернути до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ’я, але визнаючи зверхність Ватикану і приймаючи догмати католицизму про непогрішимість і божественність Папи римського.

З іншого боку, частина православних церковних ієрархів почала шукати шляхів зближення з католицькою церквою, сподіваючись, що таким чином православні українці зрівняються у правах з поляками – католиками. 1590 р. з ініціативи Ватикану розпочалися переговори не тільки з польським королем Сигізмундом ІІІ і православними владиками про запровадження унії. Внаслідок цих переговорів, а також зустрічей з католицькими єпископами та польським нунцієм православні ієрархи погодилися укласти унію з Римом.

Сама церковна унія, або об’єднання православної церкви з католицькою була проголошена у Бресті у 1596 р. (звідси її назва Брестська). Наслідком цього стало утворення нової уніатської церкви (греко-католицької). Уніатська церква зберігала слов’янську мову та православні обряди, але визнавала догмати католицької церкви і переходила під владу Папи римського. Існування православної церкви в Речі Посполитій було заборонено.

Проти церковної унії виступили народні маси, братства, відомі полемісти, зокрема зі своїми “посланнями” Іван Вишенський, запорозьке козацтво і навіть частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким.

Ще під час підготовки унії відбулися два великих селянсько-козацьких повстання – під проводом Криштофа Косинського в 1591–1593 рр. та Северина Наливайка в 1594–1596 рр. Обидва мали чітке антипольське і антикатолицьке спрямування. Зокрема повстанці громили маєтності церковників – прибічників унії.

Відомим противником унії був гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Він навернув козаків до підтримки української культури та православної церкви, об’єднав військову силу козаків з політично слабкою церквою та культурною верхівкою України. У 1620 р. Сагайдачний разом з усім козацьким військом виступив до Київського братства, відраховуючи на його діяльність значні кошти. Цього ж року гетьман запросив до Києва єрусалимського патріарха, який фактично відродив в Україні православну церкву (польський уряд офіційно визнав її у 1632 р.).

Взагалі, виступи проти засилля польських феодалів та унії стали постійним явищем життя тогочасної України. У подальші роки відбулися повстання під проводом гетьмана нереєстрового козацтва Тараса Федоровича (Трясила) (1630 р.), гетьмана нереєстрового січового козацтва Івана Сулими (1635 р.), побратима Сулими Павла Бута, відомого в народі під іменем Павлюка, народного ватажка – Якова Острянина, який розбив поляків під Говтою 25 квітня 1638 р. Його справу продовжив того ж року Дмитро Гуня, який теж завдав кілька поразок шляхетським військам.

Всі ці повстання знаменували собою найвище піднесення визвольного руху в першій половині XVIІ ст. Боротьба за волю і православну віру дедалі зростала.

Список літератури

Історія України /Під ред. В.А. Смолія – К: Альтернативи, 1997 р. – с. 57 – 77.

Король В.Ю. Історія України – Київ: “Феміна”, 1995 – с. 32-38.

Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2001 – 93-114.

Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навч. посіб. – К: МАУП, 2001. – с. 44-54, 59-71.

Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене.-К: “Каравела”, Львів: “Новий світ-2000”, “Магнолія-плюс”, 2003. – с.59-65.

Тема 6. Козацька доба

План

Причини зародження козацтва

Сутність українського козацтва

Реєстрове козацьке військо

Організація Запорозької Січі

Адміністративно - політичний устрій Січі

1. Причини зародження козацтва

Центральним явищем історії України ХVІ-ХVШ ст. було козацтво, яке втілило в собі кращі риси українського народу. Воно виникло і сформувалось у другій половині ХV-ХVІ ст. як протест народу України проти все зростаючого соціального, національного та релігійного гніту. Його колискою стали порубіжні-території Південної України. Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво.

Що стосується причин виникнення козацтва, то на думку відомого його дослідника академіка Д. Яворницького, першопричиною утворення козацтва були "ухідництво" (промисли) та "добичництво" (походи на татарські поселення). Сучасні вчені в принципі погоджуючись з академіком Д. Яворницьким дають більш детальну картину цього процесу.

Характерною рисою суспільно-політичного розвитку українських земель ХV - першої половини ХVІ ст. було зосередження переважної більшості населення на спрадавна обжитих землях: Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині. Їхня південна межа практично проходила по лінії укріплень Кам'янець-Бар-Вінниця-Біла Церква-Черкаси-Канів-Київ. Далі на південь лежало так зване "Дике поле". Незаселені південні території відзначалися великими природними багатствами, які вражали сучасників. Зрозуміло, що такий благодатний край здавна манив до себе людей. Кожної весни сюди направлялися ватаги промисловців на "уходи" - полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість уходників поверталася додому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі платили десяту частину свого прибутку. Але були й такі, що не бажали коритися королівській адміністрації і залишалися у степу постійно, закладаючи там свої зимівники та хутори.

Спочатку уходництвом займалися в основному мешканці Придніпров'я. Однак із посиленням феодального визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею - Галичини, Західної Волині, Західного Поділля.

Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто ним займався, великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язано з багатьма небезпеками, насамперед з татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападу татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич та визвольняючи бранців. Саме це рухливе, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове населення, що об'єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склало основу окремої соціальної групи, яка під іменем "козаків" почала відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом.

Отже зародження українського козацтва було зумовлене наявністю вільних земель на південному порубіжжі України та спричинене трьома головними взаємопов'язаними факторами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та національного-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.

Сутність козацтва

Термін "козак" на письмі вперше згадується в Початковій монгольській хрониці під 1240 р. й означав самітню людину, "схильну до завоювання". У словнику половецької мови це слово під 1303 р. трактувалося як "страж", "конвоїр". Що ж до українських козаків, то перше письмове повідомлення про них міститься у "Хроніці" М.Бєльського. Там, під 1489 р. згадуються козаки, які допомагали полякам боротися з татарами. В Україні термін "козак" поступово набув значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України й оборонця православної віри. Водночас козак - дрібний власник і виробник, який перебував осторонь кріпосницької системи й був її принциповим ворогом, - став суспільним ідеалом для переважної більшості українського народу.

Формування козацького стану, зростання його чисельності вело до розширення господарської діяльності у родючих південних степах. На межі ХV-ХVІ ст. тут збільшується кількість зимівників і слобід, які закладалися на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі та ін. річках. Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, помітне місце займали ремісництво та торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селянами на “волості” (так називали заселені простори Подніпров'я). Вчорашнє "Дике поле" перетворилося на плодючі угіддя, що ставали складовою частиною господарського організму України.

На новоколонізованих землях склався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. В цій соціальній організації не було примусу, хоча існувала і певна соціальна нерівність. Була козацька голота, що служила у заможних козаків. Останніх ще називали "дуками", вони володіли хуторами, угіддями тощо.

Козаки об'єднувалися у "товариства" - самоврядні громади, які одночасно були й військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину - отаманів, осавулів, суддів. Кожний хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо.

Значна частина козацтва - т. зв. городові, або міські козаки - проживали на “волості", насамперед у таких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися магістратам і не виконували повинностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок "показачення" міщан.

Реєстрове козацьке військо

Зростання козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви. Втечі й показачення селян позбавляло феодалів робочих рук і збільшувало лави "неслухняного", "свавільного" населення, готового в перший-ліпший момент виступити проти панів. Козацькі походи на Крим, Молдову та інші підвладні туркам землі ускладнювали відносини Польщі з Туреччиною і Кримом. Польський уряд, щоб уникнути цього, вирішив узяти невелику заможнішу, статечнішу частину козаків на державну службу, дати їм деякі привілеї і їхніми руками придушити "свавілля" решти козаків, повернути їх у панське ярмо.

Ідея взяти частину козаків на державну службу виникла ще на початку XVI ст. Але через брак коштів реалізувати її вдалося лише в 1572 р., коли за наказом короля Сигізмунда II Августа 300 козаків (у подальшому ця цифра збільшувалася: 1578 р. - 500; 1590 р. - 1000; 1625 р. - 6000; 1630 р. - 8000 осіб) було прийнято на державну службу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони і дістали назву "реєстрових козаків". Так було покладено початок реєстровому козацькому війську, основним завданням якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом, що фактично опинилося поза законом.

Реєстровим встановили платню з державної скарбниці, вони звільнялись від усяких податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адмінистративну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що заключався у принципі "де три козаки, там два третього судять". Реєстрові козаки підлягали владі й судові лише власної козацької старшини, яку спершу призначав уряд, отримали військові клейноди - корогву (прапор), бунчук, печатку із зображенням козака з мушкетом тощо. І хоча ці привілеї, власне, мали поширюватися тільки на тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи відповідну платню, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе козаком.

Створення реєстру, по суті санкціонувало відокремлення козацтва в адміністративно - правовому відношенні від решти населення Речі Посполитої та оформлення його в окремий соціальний стан, що інтенсивно розширювався за рахунок "показачення", насамперед селянства і міщан. Проте процес формування козацького стану був складним та довготривалим і, за словами М.Грушевського, лише на рубежі XVI - ХVII ст. українське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами.

Офіційно реєстрове козацтво стало називатися "Низовим" або "Запорозьким Військом". Поступово реєстровці організувалися в десятки, сотні та полки, які спочатку називалися іменами їх керманичів. У 1625р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорозького реєстрового, за яким воно поділялося на 6 полків по тисячі чоловік в кожному. Залежно від розквартирування полки іменувалися за назвою найбільшого міста - Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому "старший" (з нім. Hauptman), або ж гетьман, якого призначав король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на вільне обрання своїх старшин, а польський король лише формально затверджував їх.

Запроваджуючи реєстр, офіційна влада надіялась остаточно приборкати козацтво. Але він не лише не розв'язав, а й загострив козацьку проблему для Речі Посполитої. Реєстрове козацтво не могло стояти осторонь тих проблем, які існували в Україні. Як показало життя, для нього переважаючими були національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, по-великому рахунку, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти соціального та національно-релігійного гноблення.

Таким чином, протягом ХVI ст. склалися три чітко не розмежовані категорії козацького стану: 1) реєстрові козаки - кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі; 2) нереєстрові козаки - основна частина козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу; 3) запорозькі (низові) козаки - проживали поза межами Речі Посполитої, за порогами Дніпра, де створили військово-політичну організацію Запорозька Січ.

4. Організація Запорозької Січі

Поява козацтва і , особливо, його кількісне зростання за рахунок масових втеч залежного населення з панських маєтків викликали активну протидію магнатів та шляхти. Вони не могли змиритися з формуванням окремого незалежного від них соціального стану та прагнули заволодіти освоєними козаками землями. Тому випрошували в королів грамоти на ці новоколонізовані простори, захоплювали їх, намагалися встановити владу над тутешнім вільним людом. Ті козаки, що не хотіли миритися з таким становищем, почали відходити на "Низ". Тут, у пониззі Дніпра, за порогами вони створили систему укріплень на дніпровських островах. Заховані в плавнях, густих зарослях лози й очерету, козацькі фортеці були неприступними для татар і турків.

Дванадцять порогів (Кодацький, Звонецький, Ненаситець, або Дід поріг, Вольний та ін.) - гранітні хребти висотою від 4 до 7 м. - перерізали Дніпро від правого до лівого берега і тяглися впродовж течії до 100 км. (приблизно від нинішнього Дніпропетровська до Запоріжжя).

Далі на південь, нижче від порогів, Дніпро розливався широкою низовиною, приймав у себе багато приток - Томаківку, Чортомлик, Базавлук, Інгулець (на правому березі), Московку, Кінську, Білозерку, Рогачик, Лепетиху (на лівому березі) та ін., які при впаданні в Дніпро створювали непрохідні болотисті плавні, зарослі очеретом і чагарником. По течії, на південь від порогів на пониззі Дніпра, було багато островів - Велика, Мала Хортиця, Великий, Томаківка, Базавлук та ін.

Козацькі укріплення називали "січами". Назва "Січ" походить від слова "сікти", тобто "рубати", і первісно означала укріплення (засіку) з повалених дерев та хмизу для захисту від ворожих нападів.

З часом, очевидно в 40-х рр. XVI ст., окремі січі об'єдналися в одну Запорозьку Січ, або Кіш (у татар ця назва означала військову ставку, місцезнаходження вождя). Перша писемна згадка про Січ зустрічається у "Всесвітній хроніці" (Краків, 1551 р.) польського історика Мартина Бєльського.

Питання про утворення Запорозької Січі досліджено не повністю. Історики й досі не дійшли спільної думки, чи можна хортицькі укріплення вважати Січчю, а князя Дмитра Вишневецького, старосту канівського і черкаського - її засновником.

Кілька разів змінювала Січ своє місцеперебування. Вважали, що спершу вона розташовувалася на острові Хортиці. Там у середині XVI ст. князь Дмитро Вишневецький ("Байда", за народними переказами) спорудив укріплений замок. Його залога складалася з козаків, які використали систему засік. Із Хортиці козаки на чолі з Дмитром Вишневецьким в середині XVI ст. здійснили перші сухопутні походи проти татар і турків.

За уточненими даними Січ виникла трохи раніше й на іншому дніпровському острові - Томаківці. А Дмитро Вишневецький разом з козаками отаманів Млинського і М.Єсаковича звели укріплення на Малій Хортиці (острів на "старому Дніпрі" за 700 м. від Великої Хортиці) восени 1556 р.

Документи розповідають, що приблизно до 1593 р. Січ була на острові Томаківці (тепер біля с. Городище Нікопольського району Дніпропетровської області), а потім розмістилася на другому дніпровському острові - Базавлуці. З 1638 по 1652 рр. Січ перебувала на Микитиному Розі. Тут Богдан Хмельницький був обраний гетьманом.

Найдовшу історію (1652-1709 рр.) мала Чортомлицька Січ (на території сучасного Каховського водосховища), з якою пов'зані походи Івана Сірка. Цю Січ за наказом Петра І було зруйновано, оскільки більшість запорожців підтримала І.Мазепу.

В 1709-1711 рр. Січ перебувала на річці Кам'янці, потім в Олешках (1711-1734 рр.) і, нарешті, остання так зв. "Нова Січ" з 1734 і до 1775 р. знаходилась на р. Підпільній.

Кожна з цих січей мала гарні укріплення: оточені ровами, високі (бл. 10м.) й міцні вали, зверху яких ішов дерев'яний частокіл із загострених і просмолених паль, а також сторожові башти з бійницями для гармат. Тут вартували козаки, які в разі небезпеки піднімали по тривозі весь січовий гарнізон. Усередині стояли курені - великі приміщення для козаків, зроблені з лози, а згодом - із дерв'яних колод, вкриті очеретом або шкурами тварин, канцелярія, склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торгівельні лавки тощо. У центрі знаходилися церква та майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. На майдані стояли військові литаври (ударний інструмент), котрі служили для скликання на козацькі ради і "ганебний стовп", біля якого карали винних. У передмісті Січі жили тисячі ремісників, торговців, спеціальне приміщення призначалося для проживання іноземних послів. Підступи до Січі охоронялися козацькими чатовими, що снували неподалік по численних плавнях і річках, та вартовими вежами, виставленими далеко у степу.

Чисельність січового товариства не була сталою і, як правило, залежала від пори року: взимку на Січі перебував лише невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, виконував сторожову службу, а з настанням весни чисельність населення в Січі різко збільшувалася. У мирний час козаки насамперед займалися промислами і скотарством, а в паланках - землеробством. Але головним їхнім обов'язком був захист рідної землі від турецько-татарських загарбників. Водночас Січ завжди виступала проти соціального та національно-релігійного гноблення, була притулком втікачів від панського гніту, підтримувала в українському народі дух протесту.

Адміністративно-політичний устрій Січі

Українське козацтво витворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи її у своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, звичаєвим правом та символікою (корогви, бунчук, булава, печатка із зображенням герба Запорозької Січі - козак із шаблею при боці й рушницею на лівому плечі). За формою правління це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру українців. Тут діяв самобутній державний устрій, що виключав узурпацію влади козацькою старшиною, передбачаючи щорічні звіти та перевибори всіх посадових осіб.

Вищою законодавчою владою на Січі виступала Козацька рада, в якій мали право брати участь всі без вийнятку козаки й котра вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин. Постанови на раді приймалися голосними вигуками присутніх, інколи доходило й до бійок. Коли пропозиція схвалювалася, козаки підкидали в гору шапки. Козацька рада, як правило збиралася тричі на рік: 1 січня, на 2-3-й день після Великодня та 1(14) жовтня (на свято Покрови) , а в разі потреби й в інший час. Вона укладала мир чи оголошувала війну, у виняткових випадках здійснювала судові функції, приймала й надсилала посольства, обирала козацький уряд - Кіш. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який об'єднуючи у своїх руках військові, адміністративні, судові й духовні справи, уособлював вищу виконавчу владу на Січі. Він відкривав Козацьку раду, командував військом, здійснював дипломатичні стосунки з іноземними державами, розподіляв військову здобич, затверджував обраних радою урядовців та судові вироки, призначав духовних осіб у січову й паланкові церкви тощо. У мирний час кошовий отаман не міг приймати важливих рішень без згоди Козацької ради, зате під час воєнних походів його влада була необмеженою.

Крім кошового отамана, до складу найвищих урядовців також входили суддя, писар та осавул. Військовий суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і артилерією, при потребі виконував обов'язки кошового отамана. Військовий писар очолював військову канцелярію і письмово оформляв найголовніші січові справи. Військовий осавул стежив за порядком серед козаків та виконанням судових вироків, проводив дізнання з поводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків, відав забезпеченням війська, розвідкою, організацією прикордонної служби. Особливе місце відводилося курінним отаманам, які були посередниками між вищою старшиною і простим товариством, здійснювали керівництво куренями, члени яких їх і обирали. Після військової старшини й курінних отаманів за рангом йшли т. зв. батьки або "сивоусі діди" - колишні запорозькі військові старшини, досвід і авторитет яких давав їм моральне право слідкувати за дотриманням "одвічних порядків запорозької громади". Якщо у діях когось із старшин, в т.ч. й кошового, козаки вбачали якесь порушення своїх прав і вольностей, безвідповідальність чи шкоду для загалу, то на Козацькій раді їх у будь-який час могли позбавити посади, або й навіть скарати на смерть.

Вже на другу пол. XVI ст. Січ. мала чітку військову організацію. Все запорозьке військо ділилося на курені, кількість яких зростала відповідно до збільшення козаків і досягла 38. Курінь - це своєрідна казарма, у якій постійно проживали козаки, і адміністративна одиниця у самій Січі, і водночас завжди готовий до дії бойовий підрозділ. Сам курінь-казарма вміщував 150-200 чол., хоч загальна кількість приписаних до того чи іншого куреня могла досягати 400-600 осіб. Більшість із них тільки числились за ним, проживаючи постійно разом із сім'ями при своїх господарствах на території, що підпорядковувалася Запорозькій Січі у т. зв. паланках (їх нараховувалося від 5 до 8), і з'являлися сюди за першим наказом курінного отамана. До служби козак мав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами. Загалом же, згідно з даними Д. Яворницького, у період розквіту Запорозька Січ нараховувала в сер. 10-12 тис. добірного війська, а разом із мешканцями зимівників і слобід - бл. 100 тис. чол.

Формально підвладна урядові Речі Посполитою, Січ де-факто виступала як цілком самостійна політична сила не тільки у своїй внутрішній, а й у зовнішній політиці. Вже наприкінці XVI ст. вона починає відігравати політичну роль у міжнародних справах. Зважаючи на запорозьке козацтво як значну військову та політичну потугу, уряди Австрії, Венеції, Московщини, Туреччини, Молдавії, Трансільванії, Швеції, Кримського ханства, Персії та інших країн встановлюють із Січчю зв'язки. Немало козаків воювало в Європі на боці Австрії, Франції, Іспанії. Приблизно з поч. XVII ст. встановлюються сталі взаємини із Західною Грузією. Традиційно добросусідські стосунки і воєнний союз зберігали запорожці з донським козацтвом, координуючи з ним свої великі воєнні акції проти Кримського ханства й Османської імперії. Запорозька Січ активно втручалася в непрості відносини між Кримом і Туреччиною, допомагаючи першому в його боротьбі проти турецького втручання у внутрішні справи.

Список літератури

Історія України/ Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. - Львів: Світ, 1966. - с.93-97.

Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до
XXI століття: Навчальний посібник. Видання третє. - X.: ООО "Одісей",
2002. - с. 167-173.

Король В.Ю. Історія України. - К.: Феміна, 1995. - с.39-40, 42-43.

Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навчальний посібник. -
К.: Знання-Прес, 2001. - с. 122-137.

Історія України/ Під. ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернатива, 1997. - с.68-69.

Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навчальний посібник. - К.:
МАУП,2001.-с.52-59.

7. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. — К.: "Каравела", Львів: "Новий Світ - 2000", "Магнолія плюс", 2003. - с.66-68.

Тема 7. Національно-визвольна війна українського народу. Утворення Української гетьманської держави (середина XVII ст.)

План

Причини, характер та рушійні сили визвольної війни

Перший та другий періоди визвольної війни

Переяславська Рада 1654 р. та її історичне значення

1. Причини, характер та рушійні сили визвольної війни

Велике народне повстання, що вибухнуло навесні 1648 р., відіграло важливу роль не лише в історії українського народу, а й у політичному житті всієї Східної Європи.

У ході цієї війни відбулися докорінні зміни у житті українського суспільства - у державному устрої, у соціально-економічних відносинах, у духовній сфері.

Серед причин національно-визвольної війни насамперед слід відзначити здійснення польською шляхтою щодо України політики соціального, національного та релігійного гноблення, курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану. Серед українського населення наростало почуття ненависті до польського панування, соціальний вибух був неминучим.

Неабияке значення мав стрімкий розвиток національної самосвідомості українців (усвідомлення ними своєї етнічної ідентичності, спільних інтересів), розвиток ідей Батьківщини, її єдності та незалежності.

І, нарешті, велику роль відіграло формування на основі козацтва нової української еліти, яка визначила національні інтереси і сформувала цілі українського руху, розробила його політичну програму, відіграла провідну роль у процесі державотворення.

Ці та інші причини і зумовили національно-визвольний характер визвольної війни. Щодо рушійних сил визвольної боротьби, то керівною і провідною її силою, ядром української армії стало козацтво. Надзвичайно активну участь у військових подіях узяло й українське селянство. Воно виступало проти національного, релігійного та, насамперед, проти соціального гноблення - проти земельної власності як польських, так і українських феодалів, проти існуючих форм експлуатації, кріпацтва. Селяни вимагали особисту свободу і право володіння землею. Важливу роль у національно-визвольній і соціальній боротьбі відігравали міщани. Причому в окремих регіонах (Західне Поділля, Волинь, Галичина) - провідну. Досить помітну роль у розвитку визвольної боротьби відіграла й частина української шляхти, у першу чергу - у формуванні української еліти, політичної програми розбудови державності. Але більшість панівного стану суспільства зрадила національні інтереси і придушувала визвольну боротьбу. Крім того, безпосередню участь у подіях революції та державотворчій діяльності взяли представники православного духовенства (особливо його низи).

Отже, у визвольній боротьбі взяли участь представники всіх верств українського суспільства, та головною її рушійною силою були козаки, селяни і міщани.

За національним складом абсолютну більшість учасників цієї боротьби становили православні українці. Разом з тим, серед повсталих перебували представники інших національностей, які проживали в Україні, в тому числі і євреї. Серед цілей боротьби як правило виділяють наступні:

ліквідація польського і будь-якого панування;

звільнення від національного гноблення;

ліквідація магнатського землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарювання, кріпацтва, завоювання особистої свободи і права власності селян, міщан, козаків на землю;

утворення незалежної соборної української держави, ідея якої, щоправда,
визрівала поступово.

У ході війни мали місце найрізноманітніші форми боротьби - непослух, відмова від виконання обов'язків, військові дії. Та все ж таки переважали насильницькі, збройні форми боротьби. Досить часто траплялися такі ексцеси, як погроми мирного населення, грабежі, спустошення міст і сіл. До цих руйнівних акцій вдавалися усі сторони - і поляки, і росіяни,і татари, і турки, і українці.

Зрозуміло, що вибух жорстокості з боку українців став наслідком жорстокості польського режиму в Україні, жорстокості існуючого соціального гноблення. І чим нестерпнішим ставало становище українців, тим більш жорстоких форм набувала їх боротьба.

Отже, виходячи із причин, складу учасників і цілей Національно-визвольної війни, її характер визначають як:

національно-визвольний;

релігійний;

соціальний.

Очолив цю війну Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький, який народився близько 1595 р., ймовірно, в Чигирині, у родині дрібного шляхтича Михайла. Одержав він добру на той час освіту в школі лемберзьких єзуїтів. Вільно володів латинською, польською, турецькою і татарською мовами, добре розбирався в історії, географії, праві.

У 1620 р. разом з батьком взяв участь у поході польського війська до Молдови проти турків. У битві під Цецорою батько загинув, а Богдан потрапив до турецького полону.

Будучи викупленим запорожцями із полону і повернувшись в рідні краї, він вступив до реєстрового козацького війська й досяг посади писаря.

За свідченням сучасників, "він був пособником Тараса", активним учасником Переяславської битві 1630 р., в якій повсталі козаки і селяни на чолі з Тарасом Федоровичем (Трясилом) розбили шляхетські війська, керовані Конецпольським. Одну із провідних ролей відігравав Богдан і в повстаннях 1637-1638 рр. Він пройшов справжню школу міжнародних відносин у Запорізькому війську, яке проводило незалежну від Польщі зовнішню політику.

Повстання 1637-1638 рр. було розгромлене, а Хмельницький вже як генеральний писар підписав акт про капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637 р.

Запорозька Січ, що перебувала тоді на Микитиному Розі (поблизу м. Нікополя), обрала його гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 р. вирушили козаки, щоб об'єднатися з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу.

Перший та другий періоди визвольної війни

Національна-визвольна війна продовжувалася тривалий час, розвивалася поступово і суперечливо. В зв'язку з цим, питання про її хронологічні межі до сьогоднішнього дня залишається дискусійним. Тому запропонована нижче періодизація визвольної війни є лише одним з можливих її варіантів.

Отже, спираючись на широку джерельну базу, на дослідження вітчизняних і зарубіжних істориків доцільно виділити чотири періоди перебігу Національно-визвольної війни.

Перший період (1648-1649 рр.)

- знаменувався перемогами під Жовтими Водами і Корсунем; битвами під Пилявцями; облогою Львова і Зборівським договором.

Другий період (1650-1653 рр.)

-   не приніс, незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, успіху жодній із сторін.

Третій період (1654-1655 рр.)

-   визначався допомогою Росії Україні у боротьбі з Польщею.

Четвертий період (1656-1657 рр.)

-   це укладання союзу між Україною і Семигородським князівством, а також спільні дії козацтва і шведської армії проти Польщі.

На початку визвольної боротьби діяльність Б. Хмельницького і його  сподвижників була спрямована на вирішення трьох основних завдань:

формування власних збройних сил і залучення на свій бік реєстрових козаків;

залучення до боротьби широких верств українського суспільства;

укладення військово-політичного союзу з Кримським ханством (укладений в березні 1648 р.).

Безперечно, видатною заслугою Хмельницького є те, що він протягом року війни зумів створити з розрізнених селянських і козацьких загонів народно-визвольну армію. Із Запорізької Січі він вийшов із загоном у три тисячі чоловік, а під Зборовом мав 360 тисяч повстанців.

Сучасникам назавжди запам'яталися перемоги повстанців під Жовтими Водами і Корсунем (16 і 26 травня 1648 р.). Битва під Корсунем взагалі може бути визнана класичним прикладом військового мистецтва народної армії. Хмельницький, керуючи 15-ти тисячним загоном, примусив 20-ти тисячну армію Речі Посполитої покинути вигідні позиції і прийняти бій на невигідній для польської кавалерії пересіченій місцевості. Шеститисячний резерв М.Кривоноса, вдаривши із засідки, довершив розгром поляків. Коронні гетьмани М. Потоцький і М. Калиновський потрапили в полон. Такі ж принципи стратегії і тактики Хмельницький застосував і в битві під Пилявцями, що відбулася 23 вересня 1648 р.

Ці перемоги створили сприятливі умови для розгортання народної війни по всій Україні. Перемога в останній битві відкрила повстанцям шлях на Західну Україну. В жовтні козацьке військо дійшло до Львова й оточило його, проте відсутність продовольства, смерть від чуми М.Кривоноса, бездоріжжя, епідемії змусили Хмельницького зняти облогу, задовольнившись викупом.

Почавши переговори з посланцями новообраного короля Яна Казимира, Хмельницький припинив бойові дії, хоча міг іти до Варшави. Очевидно, що на цьому етапі визвольної боротьби Б.Хмельницький ще не думав про відокремлення України від Польщі. Його метою була автономія для козацького регіону у межах Речі Посполитої.

Завершується перший період війни Зборівським договором 18 серпня 1649 р., який став наслідком битви під Зборовом на початку серпня того ж року, хоча польське військо в цій битві було розбите, але зрада кримського хана змусила Хмельницького піти на переговори (татари переслідували власну мету - максимально послабити Річ Посполиту, але й не дати можливості постати сильній козацькій державі). За Зборівським договором, Польща фактично втрачала своє панівне становище на Правобережній і Лівобережній Україні. Встановлювався козацький реєстр у 40 тисяч чоловік, гетьманська влада поширювалася на Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства, на всі урядові посади могли претендувати особи тільки православної віри. Тобто, почалося формування самостійної української державності. На жаль, поза межами цього процесу залишився західний регіон.

Новостворювана держава мала багато ознак національної держави республіканського типу. Верховним органом влади в Україні стала загальнокозацька рада (Військова або Генеральна рада), в якій могло брати участь усе козацьке військо. На чолі держави стояв гетьман, який обирався Військовою радою. Дорадчі права при гетьмані мала рада генеральної старшини (Старшинська рада), до якої входили генеральні обозні, суддя, писар, підскарбій, осавул, хорунжий, бунчужний.

Територія на яку поширювалася влада гетьмана, ділилася на полки, а полки на сотні (полків у різні часи було 36, 26, 16, 10). На чолі полку стояв полковник (обирався на полковій раді або призначався гетьманом), на чолі сотні - сотник. Полковники і сотники здійснювали військову і адміністративну владу.

Містами й селами управляли отамани. У містах з Магдебурзьким правом діяли також виборні магістрати, у селах - сільські старости. Центром гетьманського правління став Чигирин.

На Українських територіях діяло козацьке звичаєве право, зберігали силу норми Литовських статутів, Магдебурзьке право. З'явилося нове джерело права - гетьманські універсали, обов'язкові для всього населення України. Найвищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд, на місцях діяли козацькі суди, які мали значення загальностанових судів. Незмінним залишалося міське судочинство.

Бойове ядро української армії становили запорожці і реєстрові козаки. Полк складався із 1-2 тисяч записаних у реєстр козаків, але до них могли приєднуватися багато тисяч добровольців.

В той же час процес державного будівництва не було завершено. Україна не мала постійної території, апарат управління перебував у стадії формування, не всі верстви населення отримали відповідні права.

Але, не зважаючи на це, можна стверджувати, що Національно-визвольна війна привела до розбудови Української гетьманської держави, в якій знайшли своє продовження традиції Запорозької Січі і реєстрового козацтва.

Другий період війни (1650-1653 рр.) характеризувався періодичними сутичками між українськими і польськими військами. Вирішальна битва розгорнулася у червні 1651 р. на Волині під Берестечком, у ній взяли участь 150 тисяч поляків, понад 100 тисяч повсталих і 50 тисяч татар. Перші два дні були успішними для народної армії. А потім зрада татар захоплення ними самого Хмельницького поставили повстанців у важке становище. Українське військо потрапило в оточення й понесло величезні людські втрати.

У липні литовські війська взяли Київ. Трагедія під Берестечком і втрата Києва завдали серйозного удару Україні. Однак, Б.Хмельницькому вдалося відновити боєздатність армії, зупинити польсько-литовське військо під Білою Церквою і змусити противника до переговорів. Та все ж укладена 18 вересня 1651 р. Білоцерківська угода призвела до тяжких для України наслідків. Згідно з нею, територія автономії обмежувалася лише Київським воєводством, козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тисяч осіб, гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся права закордонних зносин.

До певної міри виправити становище вдалося у травні 1652 р., коли в бою на рівнині Батіг (над Бугом) польські війська були оточені і вщент розгромлені. Перемога викликала масові антипольські повстання населення України, в результаті на всій її території у червні 1652 р. відновлюється влада гетьмансько-старшинської адміністрації.

Наприкінці вересня 1653 р. під м. Жванцем на Поділлі козаки оточили польське військо на чолі з королем. Від поразки поляків врятувала чергова зрада кримського хана, який уклав з ними сепаратне перемир'я. 15 грудня 1653 р. воюючі сторони домовилися про скасування Білоцерківського договору 1651 р. та про фактичне відновлення чинності Зборівської угоди 1649 р.

Перед Б.Хмельницьким постала проблема: або капітулювати перед Польщею, оскільки сил на тривалу боротьбу з нею було обмаль, або ж шукати порятунку в союзі з Росією.

Переяславська Рада 1654 р. та її історичне значення

Після невдалої для козаків Берестецької битви та укладення Білоцерківської угоди 18 вересня 1651 р., гетьман активізував відносини з Москвою. Перша спроба переговорів відбулася наприкінці 1648 р. через Єрусалимського патріарха Паїсія, який їхав через Київ до Москви.

Хмельницький розумів, що без союзників Україна не вистоїть. Що собою являли такі союзники як Туреччина, Кримське ханство, - він переконався в ході бойових дій. Тому цілком природними були спроби встановити відносини з Москвою, яка неодноразово вела війни з Польщею. Більше схилялася до союзу з Москвою і старшина. Крім того, ідея такого союзу підтримувалася і широкими масами населення. Зумовлювалося це приналежністю росіян і українців до православної віри, близькістю їх мов, культур.

Контакти з російським царем підтримувалися і в 1649 р. Зокрема, у березні 1649 р. Москва надіслала перше офіційне посольство в Україну. Після переговорів до Москви вирушило в квітні перше українське посольство на чолі з чигиринським полковником Ф.Вишняком. І хоча уряд Росії зайняв вичікувальну позицію після недавньої важкої війни з Польщею, переговори продовжувались.

22 квітня 1653 р. до Москви прибуло нове посольство від Б. Хмельницького -Кіндрат Бурляй і Силуян Мужиловський. Вони знову повторили прохання козацького гетьмана виступити на захист України, прийняти її "під високу руку" і послати на допомогу військові сили.

1 жовтня 1653 р. царський уряд скликав Земський собор, учасники якого висловилися за рішення; "Гетьмана Богдана Хмельницького і все Войско Запорожское з городами і землями принять". На підставі цього цар вислав в Україну посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. 31 грудня 1653 р. Росія оголосила війну Польщі.

8 (18) січня 1654 р. в Переяславі відбулася загальна Військова рада, яка прийняла рішення про перехід України під зверхність царя. Царські посланці привели українське населення до присяги на вірність царю, але не скрізь присягали охоче: виникла опозиція в Києві, відмовилися присягати деякі полки, відомі полковники І.Богун та І.Сірко.

У Переяславі були складені так звані Переяславські статті, які визначали умови приєднання України до Росії. Цар ратифікував ці статті у березні 1654 р., звідки їх назва, - "Березневі статті". Основні їх положення зводилися до наступного:

-  Україна (територія колишніх Київського, Чигиринського, і Брацлавського воєводств) переходять під протекторат Росії;

-   влада в автономії належить гетьману, якого обирає військо і затверджує цар (передбачалась пожиттєвість влади Богдана Хмельницького);

 чисельність козацького війська - 60 тисяч чоловік;

 в містах зберігалося право на самоврядування;

 визнавалася самостійність української православної церкви;

Україна отримала право на зовнішню політику, крім відносин з Польщею і Туреччиною;

передбачалися спільні воєнні дії України і Росії.

Однак царський уряд, що виступав за політику жорстокої централізації Росії, одразу ж почав обмежувати автономію України, відміняти права її населення, хоча за Березневими статтями російський уряд фактично трактував Україну як окрему державу.

Серед істориків досі немає згоди в оцінці характеру Переяславської угоди. На думку М.Грушевського, Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) зобов'язувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись в її внутрішні справи.

Український історик В.Липинський вважав, що угода була тимчасовим військовим союзом України з Москвою проти Польщі.

За офіційною радянською теорією Переяславська угода стала результатом прагнення українців і росіян до воз'єднання і що воз'єднання двох народів було основною метою визвольної боротьби українського народу і самого Б.Хмельницького.

Є думка і про те, що насправді, Б.Хмельницький сподівався, спираючись на підтримку Москви, завершити, нарешті, війну проти Польщі, розширити і зміцнити козацьку державу тощо.

Невдовзі після Переяславської Ради Польща почала нову агресію проти України. В березні 1654 р. її військо вторглося на Поділля, Волинь і Брацлавщину. На цей раз українському війську допомогла Росія, яка вже перебувала в стані війни з Польщею. До кінця 1654 р. українсько-російські війська змусили поляків відступити. Взимку1656 р. поляки виступили на Умань уже при підтримці кримського хана, але в
Охматівській битві були розгромлені. Були визволені Поділля і майже вся Східна
Галичина. 19 вересня того ж року поблизу Городка польські війська знову зазнали
поразки.

В цей же час проти Польщі виступила і Швеція. В серпні-жовтні 1656 р. Росія і Польща уклали Віленське перемир'я.

Хмельницький, зі свого боку, енергійно займався утвердженням коаліції зі Швецією, Семиградцям, Бранденбургом, Молдовою, Волощиною та Литвою проти Польщі і Криму. Так, уклавши Українсько-Трансільванський договір 1656 р. із семигородським князем Юрієм Ракоці і погодившись підтримати його кандидатуру на польський престол, Хмельницький домігся того, що Ракоці спільно зі Швецією здійснив похід на Польщу і навіть захопив Варшаву. Проте невдовзі Польща отримала допомогу від татар і австрійців, а семигородського князя скинули з престолу. Все це остаточно підірвало здоров'я хворого Б. Хмельницького і 6 серпня1657 року він помер.

Отже, визвольна війна українського народу була не тільки видатною подією в історії. Вона дала початок розбудові української державності. Водночас входження під протекторат Росії мало неоднозначні наслідки. З одного боку - це сприяло національному і культурному відродженню, оскільки було покладено край наступові уніатства і католицизму Речі Посполитої, зазіханням Криму і Туреччини, 3 другого - царський уряд з самого початку став обмежувати автономію України, а потім поступово зовсім скасував її. Згідно з рішеннями Переяславської Ради, Правобережна Україна також потрапляла під протекторат Росії, але несприятливі результати її війни з Польщею призвели до того, що аж до кінця XVIII ст. ці українські землі залишалися під владою польських феодалів і шляхти.

Список літератури

Історія України/Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997 - с. 77-94.

Кормич Л.І.,Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI
століття: навчальний посібник. Видання третє. - К.: ООО "Одісей", 2002.-с. 190-206.

Король В.Ю. Історія України. - Київ : "Феміна", 1995 - с. 45-49.

Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України : Навч. посіб. - друге вид., перероб. і доп. - К.: Знання - Пресс, 2003. - с. 164-187.

Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2001. - с.
72-84.

Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. - К.:"Каравела", Львів: "Новий Світ - 2000", "Магнолія плюс", 2003 - с. 80-92.

Тема 8. Велика руїна

План

1.Загострення кризи української державності у 1657-1663 рр.

2. Розчленування України на Правобережну та Лівобережну

3. Капітуляція П. Дорошенка та поразка визвольної боротьби

1. Загострення кризи української державності у 1657-1663 рр.

Після смерті Б. Хмельницького 1657 р. гетьманом України став його молодший син Юрій, але правив він недовго, бо був надто молодий (16 років) і не мав належного досвіду. Склавши владу, він пішов у монастир. Тоді на скликаній у серпні 1657 р. в Чигирині старшинській раді гетьманом обрали І. Виговського. Він був шляхтичем, освіченою і розважливою людиною. Десять років працював з Б. Хмельницьким, був генеральним писарем, мав великий досвід у керівництві військом і державою. Вибір старшинської ради підтвердила й генеральна рада в Корсуні.

Таким чином, в Україні династичний принцип гетьманської влади поступився місцем республіканському.

Ліквідація спадкоємного гетьманату, на думку деяких дослідників, негативно позначалися на долі національно-визвольної війни: Старшинським угрупованням було відкрито шлях до боротьби за гетьманську булаву, що, врешті-решт, призвело до громадянської війни і занепаду держави.

Щоб послабити московський вплив в Україні, І. Виговський уклав союзницький договір зі Швецією і невдовзі провів перговори з Річчю Посполитою. Це викликало невдоволення частинки козацької старшини. На нього пішли військом кошовий Я. Барабаш і полтавський полковник М. Пушкар. Скористашись із цього, московський цар послав у лютому 1658 р. в Україну окольничого Б. Хитрова для створення там антигетьманської коаліції. Тоді І. Виговський зібрав вірні полки й, покликавшм на допомогу кримських татар, придушив промосковський заколот. У цій братовбивчій війні склали голови 50 тис. українців, загинули М. Пушкар і Я. Барабаш.

Союз із кримським  ханом викликав обурення серед населення, визштовхнув від гетьмана багатьох із його оточення.

У протистоянні з Московщиною І. Виговський взяв курс на зближення з Річчю Посполитою і повернувся до ідеї входження козацької України до складу королівства.

16 вересня 1658 р. між сторонами було укладено Гадяцький договір за яким Україна в складі трьох воєводств – Брацлавського, Київського й Чернігівського під назвою Великого князівства Руського – переходила до складу Речі Посполитої як рівна з Польшею і Литвою, зберігаючи свій суд, скрабницю, грошову систему, військо. Скасовувалася унія, православна церква на чолі з українським митрополитом, духівництво й віруючі зрівнювалися в правах з католицькими. Передбачалося заснувати в Україні два університети та інші навчальні заклади, відкрити друкарні тощо. Ураїна позбавлялася права зовнішньополітичних зносин, передбачалося відновлення соціально-економічних відносин, що існували до цього. Запропонований козацький реєстр із 60 тис. осіб скорочувався наполовину. Не було враховано й думку української сторони щодо збільшення території князівства.

Хоча польський сейм і ратифікував Гадяцький договір, його не вдалося здійснити. Польські війська, які начебто йшли козакам на допомогу для боротьби проти московського царя, почали самовільно розпоряджатися в Україні, а шляхта намагалася знову уярмити її.

Московський уряд, зі свого боку, оголосив І. Виговського зрадником і навесні 1659 р. разгорнув наступ в Україну 150-тисячної армії. У червні 1659 р. під Конотопом армія гетьмана разом з татарами та поляками завдала нищівної поразки московській армії. Полки російської кінноти було знищено, а московські воєводи потрапили в полон.

Але скористалися результатами перемоги І. Виговський не зміг. Його орієнтація на Річ Посполиту, поступливість у відносинах з нею, терор проти опозиції викликали різьке незадоволення в суспільстві. Послився антигетьманський рух, провідну роль в організації якого відігравали полковники І. Богун, П. Дорошенко, І. Ковалевський, І. Іскра, кошовий отаман І. Сірко. Рятуючи життя, І. Виговський зрікся булави і вирушив до Польші (в 1663р., звинувачений польським польовим судом у підбурюванні людей проти шляхти, він був розстріляний у Варшаві.)

У вересні 1659 р. Військова козацька рада обрала гетьманом Ю. Хмельницького, сподіваючись, що він продовжить справу свого батька.

Доки в Україні тривали міжусобиці, московське військо знову зайняло Лівобережжя. Не наважуючись продовжувати війну проти Москви, Ю. Хмельницький приїхав на переговори з її представниками до Переяслава. Там, у жовтні 1659 р., між гетьманом і московським урядом були підписані договірні статті, які суттєво обмежували автономні права України: обмежувалися прерогативи гетьмана, український уряд позбавлявся права на зовнішню політику, київська митрополія підпорядковувалася московському патріарху.

Переяславські статті, укладені під тиском Москви і промосковської лівобережної старшини, викликали розчарування і обурення козацтва. Тиск Москви чимдалі посилювався, і тому Ю. Хмельницький невдовзі пійшов шляхом І. Виговського. У 1660 р. уклав з польським урядом Слободищенський трактат, за я ким Україна розривала союз з Москвою і визнавала зверхість польського короля. Це викликало невдоволення частини старшини (переважно лівобережної). Громадянська війна в Україні загострилася. У 1663 р. Ю. Хмельницький відмовився від гетьманства й постригся в ченці.

2. Розчленування України на Правобережну і Лівобережну

Лівобережні полки, що схилялися до Москви, обрали на старшинській раді в Козельці 1662 р. своїм гетьманом Якима Сомка, міщанина за походженням, сестра Ганна якого була першою дружиною Б. Хмельницького. А гетьманом Правобережної України було проголошено 1663 р. вихідця з реєстрових козаків Переяслова Павла Тетерю. Таким чином, Україна поділилася на дві частини - Правобережну і Лівобережну, і кожна мала свого провідника. Ці часи, позначені заколотами й війнами, в яких брали участь поляки, росіяни турки, татари, народ назвав “Руїною”.

Я. Сомко недовго гетьманував на Лівобережжі. У вересні 1663 р. його, запідозреного царським урядом у сепаратизмі, за судовим вироком було страчено. А в червні того ж року, на скликаній на околиці Ніжина Чорній раді, московські воєводи домглися обрання гетьманом Лівобережної України кошового Запорізької Січі Івана Брюховецького.

Отримавши гетьманську булаву , Брюховецький проводив відверто промосковську політику. Став першим з українських гетьманів, який відвідав Москву, у 1665 р. підписав т. Зв. Московські статті, за якими значно посилювався адміністративний і фінансовий тиск царського уряду на Україну, а її землі проголошувалися володінням московських монархів. Московькі статті стали важким ударом по українській державності. Всі права, за які так завзято боролися попередні гетьмани, І. Брюховецький легковажно втратив.

В Україні почало ширитися загальне невдоволення політикою І. Брюховецького і московькими порядками. Чашу терпіння українського суспільства переповнили події, пов’язані з Андрусівським перемир’ям, укладеним між Москвою і Польщею 9 лютого 1667 р. без участі українських представників. Згідно з Андрусівською угодою Лівобережна Україна залишалася під владою царя, а Правобережна (крім Києва) – польського короля. Київ з околицями на 2 роки передавався Москві, але вона назавжди залишила за собою це місце. Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав.

Андрусівська угода, спрямована проти злуки українських земель, викликала обурення широких верств населення. Відчувши загрозу своїм інтересам, Брюховецький несподівано різко змінив політичну орієнтацію і вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське повстання. Однак це не допомогло гетьманові. 18 червня 1668 р. в с Будищах на Полтавщині його замордували власні козаки, незадоволені попередньою промосковською і соціальною політикою.

Тим часом гетьманом Правобережної України, як зазначалося вище, було проголошено Павла Тетерю, який дістав непогану освіту і обіймав ряд важливих посад ще за Б. Хмельницького. Але в основному він проводив пропольську політику. Разом з поляками захопив Лівобережжя, агітуючи польського короля Яка Казимира продовжити наступ аж до Москви. А коли наступ провалився, Тетеря, повернувшись на Правобережжя, зайнявся придушенням антипольських заколотів. Це ще більше збурило проти нього народ. Повністю втративши підтримку населення, Тетеря втік до Польщі, а згодом до Туреччини, де був отруєний польськими агентами.

Отже, окупована польськими та московськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами і чварами між політичними групами, Українська держава на початку 1660-х років розділилася на дві окремі частини – Правобережжя і Лівобережжя, кожна на чолі з власним гетьманом. Усі гетьмани перебували під значним впливом іноземних держав, насамперед Московії і Речі Посполитої. Гетьманська влада послаблювалася безперервними внутрішніми сутичками між народними низами і старшиною, соціальним напруженням. В українському суспільстві зростала анархія, з якої користалися його вороги.

3. Капітуляція П. Дорошенка та поразка визвольної боротьби

Боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України очолив черкаський полковник Петро Дорошенко, обраний замість П. Тетері гетьманом Правобережної України (1665 – 1676 рр.). Він показав себе хоробрим і здібним полководцем ще за Б. Хмельницького.

Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги у реалізації його плану П. Дорошенко уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Москвою про протекцію царя за умови об’єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі.

На початку лютого 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання. П. Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув І. Брюховецького і об’єднав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об’єднаної України.

Відкрилася перспектива відродження воз’єднаної Української держави. Проте вкрай несприятливою залишалася геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність єдності в діях українських сил.

Для організації опору Польщі П, Дорошенко рушив на Правобережну Україну, а на Лівобережжі для боротьби з московськими військами залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Роз’єднання козацьких сил, що відбулося, негативно позначилося на розвитку подій.

Д. Многогрішний, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Московщини і при її підтримці був обраний гетьманом Лівобережної України (1668 – 1672 рр.). Таким чином Українська держава знову розкололася на два гетьманства.

Д. Многогрішний, погодившись на входження України до складу Московщини, взяв курс на відновлення прав і кордонів Української держави періоду Б. Хмельницького. Гетьман відновив зв’язки з П. Дорошенком, надавши йому військову допомогу. Діяльність Д. Многогрішного не узгоджувалася з офіційною політикою московського уряду. Проти гетьмана була сфабрикована справа про “зраду”, і після суду в Москві його заслали до Сибіру. Новим гетьманом Лівобережної України було обрано лояльно настроєного до Москви Івана Самойловича (1672 – 1687 рр.).

На Правобережній, тим часом, П. Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочатку із П. Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом із М. Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і при її підтримці був обраний гетьманом Правобережної України (1670 – 1674 рр.).

Під тиском надзвичайно тяжких зовнішніх і внутрішніх обставин П. Дорошенко почав шукати опори у турецького султана і в 1669 р. уклав з ним союз. А три роки потому гетьман приєднався до Туреччини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір, за яким Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Південна Київщина переходили під владу козаків.

Порушення територіальної цілісності України не задовольняло П, Дорошенка. Крім того, Порта почала вимагати сплати данини, роззброєння козаків, зруйнування фортець, відбулося безжалісне пограбування українського населення турецькими і татарськими військами. Серед нього почало зростати незадоволення гетьманом.

В той же час продовжує зміцнювати свої позиції гетьман Лівобережної України І. Самойлович. Заручившись підтримкою царя, на раді в Переяславі 1674 р. він змусив І. Ханенка скласти гетьманську булаву. Підтримала І. Самойловича і частина козаків Правобережжя.

П. Дорошенко спробував продовжити боротьбу, але починаючи з 1674 р. його становище значно погіршується: правобережне населення, розчарувавшись у можливості виборення незалежності, відвернулося від гетьмана, його почали залишати соратники, родичі. Підвладна Дорошенкові територія скоротилася до Чигирина і його округ.

У жовтні 1676 р., коли до Чигирина підступили полки І. Самойловича і московські гарнізони, П. Дорошенко капітулював, присягнувшись на вірність московському цареві та передавши владу лівобережному гетьману. Йому не вдалося реалізувати державну ідею, за яку так наполегливо і послідовно боровся Б. Хмельницький.

Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувала кінець національно-визвольної боротьби та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, і усі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Московщини. Незалежну соборну державу в межах етнічних українських земель було створено лише на короткий період.

У ході тривалих війн за панування в українських землях між Москвою, Річчю Посполитою і Кримом, Україна виявилася роздробленою: Слобожанщина, Лівобережжя, Київ і Запоріжжя перебували під владою Московщини, Правобережжя – під владою Речі Посполитої і частково Туреччини (Поділля). У складі Польщі залишилася Волинь і Галичина.

Розчленування українських земель було закріплено системою договорів між цими державами. Єдиний народ був розколотий і опинився в сферах впливу різних держав.

Список літератури

Історія України/під ред. В.А.Смолія. – К.: Альтернативи, 1997.-с.94 – 113.

Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI століття: навчальний посібник. Видання третє. - X.: ООО “Одісей”, 2002.-с. 206 – 215.

Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2003.-с. 188-213.

Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ – 2000”, “Магнолія плюс”, 2003.-с.92 – 97.

5.       Чайковський А.С., Шевченко В.Ф. Історія України: посібник для старшокласників та абітурієнтів. – К.: А.С.К., 1999.-с.54 – 60. 

Тема 9. Гетьманщина. Позбавлення України автономної державності

(кінець ХVП - ХVІІІ ст.)

План

Становлення Гетьманщини

Іван Мазепа та загострення україно-московських протиріч

Посилення наступу російського царизму на автономний устрій України, його остаточна ліквідація

1. Становлення Гетьманщини

Після занепаду Правобережної України в другій половині XVII ст. все більшого значення набуває новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у наукову літературу під назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі автономії в складі Московського царства вона існувала з часу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764р. самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою. У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що склалися в роки Національно-визвольної війни. її територія в адміністративному відношенні поділялася на 10 полків (Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Прилукський, Полтавський, Стародубський, Чернігівський) зі столицею у Гадячі, а згодом у Батурині та Глухові.

Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом, який обирався Козацькою радою з числа осіб, раніше визначених старшиною. Дорадчим органом при ньому була Генеральна старшинська рада, до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, бунчужний, осавул і хорунжий.

На чолі полку стояв полковник. До полкової старшини відносилися обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. Вона виконувала ті ж адміністративно-військові функції, що й відповідна генеральна старшина, але в масштабі полку.

Полки, в свою чергу, складалися з 7-20 сотень, які очолювалися сотниками їм належала вся повнота влади. Найближчими помічниками сотників були писар, осавул і хорунжий, як правило із заможних козаків.

Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні сили. Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів влади. Головними провідниками московського наступу на автономні права Гетьманщини на перших порах були Малоросійський приказ, що відав українськими справами в царському уряді, та воєводи - представники останнього на місцях.

2. І. Мазепа та загострення у країно-російських протиріч

Вирішальним моментом у стосунках між Україною і Москвою стало гетьманування Івана Мазепи (1687 – 1709 рр.).

Він народився у 1639 році в с. Мазепинці на Київщині і належав до давнього роду української православної шляхти. Отримав високу освіту, навчаючись у Київській академії, а потім ще й за кордоном. Був пажем при дворі польського короля Яна Казимира, писарем в уряді Петра Дорошенка, генеральним осавулом в уряді І. Самойловича. У 1687 р., коли гетьмана І. Самойловича змістили, його наступником обрали І. Мазепу.

Це був складний для України час. „ Коломацькі статті " 1687 р. (договірні статті між гетьманом і московським урядом) ще більше обмежували автономні права і так розчленованої країни. Крім того, роки гетьманування І. Мазепи припадають на царювання Петра І, роль якого в Росії останнім часом занадто ідеалізується.

Ставши гетьманом, І. Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою. Виходячи з цього, він дбав про формування в Україні аристократичної верхівки, надаючи козацькій старшині значні землеволодіння, нові права та привілеї. Тисячі селян вільних військових сіл опинилося в руках нових панів. По суті, в Україні відбувалося зародження дворянства зі спадковою владою, титулами, землями і залежними селянами. Відбулося посилення усіх форм експлуатації селян, козаків і міщан, що призвело до загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві. Як показало майбутнє, саме соціальна політика гетьмана стала помилкою фундаментального характеру. У найвирішальніший момент широкі народні маси козаків і селян не підтримали планів Мазепи.

В той же час, своєю політикою він зміцнив владу гетьмана, сприяв економічному і культурному розвитку України. Свій авторитет гетьман підніс активною меценатською діяльністю - на його кошти збудовано 12 і реставровано 20 храмів, Києво-Могилянська колегія здобула статус академії.

Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи було намагання підтримувати добрі відносини з Москвою. Навчений літами гетьман увійшов у довір'я до молодого московського монарха Петра І, і згодом між ними зав'язалися приязні стосунки, що тривали близько 20 років. І. Мазепа був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова - ключової турецької фортеці на Азовському морі.

У 1700 р. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією, яка прагнула отримати вихід до Балтійського моря. Україна надавала активну допомогу Росії у цій війні. Але у 1708 р. І. Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карлом ХІІ, спрямований проти Петра І. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії, а Швеція забезпечить повне звільнення України від влади Москви.

Причини, які змусили гетьмана шукати нових зовнішньополітичних орієнтирів полягали у наступному:

-  Петро І виявився прибічником політики жорстокого централізму, прагнув
цілком підпорядкувати Україну Російській державі, що не співпадало з
прагненням І. Мазепи розширити самостійність Гетьманщини.

- Під час Північної війни Петро І нещадно експлуатував людські  і
матеріальні ресурси України. Край був економічно виснажений, населення
вивозили на будівництво доріг, каналів, міст. Козацьке військо використовували у
війні як „гарматне м'ясо ". Політика Петра І викликала обурення в Україні,
козацька верхівка наполягала на пошуках нового союзника.

У І. Мазепи були підстави вважати, що цар може пожертвувати Україною,
аби забезпечити перемогу у війні і вийти на береги Балтійського моря

У жовтні 1708 р. військо Карла XII вступило в Україну. На його бік перейшов І. Мазепа з 4 - 6 тис. козаків, а також 8 тис. запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Основна ж маса козаків, старшини, селянства і міщан відмовилися підтримувати гетьмана.

До цього призвела по-перше соціальна політика гетьмана. Як вже зазначалося вище, надто далеко він відірвався від життєвих потреб народу і не користувався популярністю в народних масах.

По-друге, для народу цей крок І. Мазепи був несподіваним, а справжні його причини невідомі, адже союз зі Швецією був таємний.

По-третє, Петро І вжив швидкі і рішучі дії проти І. Мазепи, представивши його зрадником України (за наказом царя гетьмана проклинали у всіх церквах) та злякавши населення України репресіями, спрямованими на прибічників гетьмана. Царські війська під командуванням князя Меньшикова знищили столицю І. Мазепи - місто Батурин, вирізавши 6 тис. жителів. Була зруйнована Запорозька Січ.

У 1708 р. цар наказав обрати нового гетьмана, і ним став Іван Скоропадський (1708 - 1722 рр.). Козацьких старшин, які не прибули на вибори нового гетьмана, цар оголосив зрадниками.

Здійснюючи політику терору, Петро І прагнув знищити серед українського населення будь-яку опозицію.

27 червня 1709 р. відбулася відома Полтавська битва — вирішальна битва Північної війни, яка завершилася поразкою Карла XII та І. Мазепи. Вважається, що до поразки призвела кількісна перевага російських військ, а також те, що Карл XII внаслідок поранення не міг особисто керувати боєм.

І. Мазепа разом зі своїми прибічниками знайшов політичний притулок у Молдавії. Вони стали першою українською політичною еміграцією. 21 вересня (2 жовтня за новим стилем) 1709 р. гетьман помер.

У квітні 1710 р. залишки козацького війська у вигнанні обрали гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика, автора „Пактів і Конституції прав і вольностей Запорозького війська". Вихідним положенням цієї Конституції була теза про незалежність України.

Конституція передбачала цілу низку реформ у сфері духовної та виконавчої влади. Зокрема, гетьманську владу повинна була обмежувати виборна Генеральна Рада (мала складатися з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та делегатів від запорожців). Скасовувалися державні монополії, відкупи й податки тощо. Конституція загалом була пройнята широким демократизмом.

В цілому, хоч цей документ і не був запроваджений в життя, він став видатною пам'яткою української державно-політичної думки в еміграції.

У січні 1711 р. Орлик із запорозькими козаками і кримськими татарами брав участь у поході на Україну, де після кількох перемог над армією І. Скоропадського дійшов навіть до Білої Церкви, але потім після зради татар зазнав поразки й емігрував до Європи. Там П. Орлик, разом з однодумцями, намагався створити антиросійську коаліцію держав. Але ці намагання виявилися марними - європейські держави не бажали воювати за Україну

.               

3. Посилення наступу російського царизму на автономний устрій України, його остаточна ліквідація

Після перемоги в Полтавській битві, Петро І здійснює заходи по ліквідації автономного устрою України. Так, у 1709 р. цар призначив до І. Скоропадського свого резидента, який мав контролювати діяльність гетьмана. Цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), були накладені обмеження на видання книг, зокрема, з 1721 р. Києво-Печерській і Чернігівській друкарням було заборонено друкувати всі інші книги, крім церковних.

Значним ударом царизму по автономії Гетьманщини було створення у травні 1722 р. Малоросійської колегії (1722-1727) - центрального органу російської колоніальної адміністрації у Лівобережній Україні. Вона мала перебувати у гетьманській столиці Глухові і складалася із 6 російських урядовців, прокурора та канцеляристів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Колегія контролювала діяльність гетьмана, старшини, відала фінансами. З 1724 р. після смерті наказного гетьмана Павла Полуботка (1722 - 1724 рр.) - Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія.

Крім того, фактично скасовувалася вільна торгівля. Українцям заборонялося займатися торгівлею з іншими країнами, крім Росії.

Після смерті Петра І (1725 р.) російські імператори намагалися обмежити українське самоврядування. Але із зміною імператорів і міжнародної ситуації політика „залізної руки" щодо України інколи дещо пом'якшувалася.

Готуючись до війни з Туреччиною, уряд Петра ІІ (1727-1730 рр.) у 1727 р. дозволив обрання нового гетьмана (Малоросійську колегію було ліквідовано в тому ж 1727 р.). Ним став миргородський полковник Данило Апостол (1727-1734 рр.), який здійснив судову реформу, ревізію земель, знизив експортні мита, дещо реформував гетьманську адміністрацію. У той же час, значно обмежувалася українська автономія, до фінансових справ залучалися представники Росії.

Слід також зазначити, що у 1734 р. запорожцям, які з 1709 р. змушені були проживати на території Кримського ханства, було дозволено повернутися і заснувати так звану Нову Січ на р. Підпільній (біля сучасного м. Нікополя).

В цілому, захищаючи державні права українського народу та обмежуючи російські впливи на Україну, гетьман Апостол тим самим затримав процес повної інтеграції Гетьманщини у структуру російської імперії.

Після смерті Д. Апостола (1734 р.) російський уряд 16 років не дозволяв обирати гетьмана, а для управління Україною запровадив колегіальний орган під назвою „Правління Гетьманського Уряду" (1734-1750). Він складався із трьох представників української старшини і трьох російських чиновників. Формально члени правління мали рівні права, але фактичним головою був князь О. Шаховський, а після нього - князь І. Барятинський.

Під час царювання Єлизавети Петрівни (1741-1761 рр.), таємно повінчаної з українським козаком Олексієм Розумовським, в Україні було відновлено гетьманство. Олексій переконав імператрицю розпустити „Правління Гетьманського Уряду" і відновити гетьманат на чолі зі своїм молодшим братом Кирилом Розумовським (1750-1764 рр.). Новообраному правителеві виповнилося всього 22 роки. У дитинстві він був звичайним сільським хлопцем, який разом із однолітками випасав худобу, але згодом, завдяки братові, отримав добру освіту, побував у Німеччині, Франції, Італії, де вивчав, німецьку, французську й латинську мови, географію, історію тощо. У 18 років став президентом Петербурзької академії наук.

К. Розумовський докладав багато зусиль для розширення автономного управління Української держави, добивався спадковості гетьманства. Але в умовах централістичних прагнень Російської імперії подальший розвиток української автономії був неможливим.

У 1762 р. престол зайняла Катерина II, прибічниця централізму, яка рядом заходів остаточно ліквідувала автономний устрій України:

– у 1764 р. ліквідовано гетьманство, вся повнота влади зосередилася в руках
відновленої Малоросійської колегії (1764-1786) на чолі з генерал-губернатором
графом П. Рум'янцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію
української автономії;

– у 1775 р. знищено Запорозьку Січ. її землі були роздані царським
фаворитам, вельможам, генералам. Доля запорозьких козаків склалася по-
різному: 25 тис. козаків згодом переселено на Кубань, 5 тис. запорожців отримали
політичний притулок в Туреччині і заснували там Задунайську Січ (1775—1828
рр.), значна кількість запорожців отримала статус селян;

– у 1781 — 82 рр. ліквідовано поділ України на полки і створено губернії;

– у 1783 р. запроваджено кріпосне право в Україні. Цього ж року було
ліквідоване українське козацтво як стан. Замість козацьких полків створювалися
полки російської регулярної армії. Козаків перевели в селянський стан, а
приблизно 10 тис. заможних козаків отримали грамоти дворян і офіцерські чини в
російській армії.

В 1796 р. на території колишньої Гетьманщини утворено Малоросійську губернію. Ще раніше, після встановлення офіційної назви „Російська імперія" (1721 р.), Гетьманщину почали офіційно називати Малоросією.

Таким чином, протягом майже століття Гетьманщина була основним центром політичного життя України. Хоча росіяни тримали під контролем її зовнішні стосунки та воєнні кампанії, все ж управління та соціально-економічна політика Гетьманщини здійснювались українцями, їм належала вирішальна роль в судах, фінансах, армії. Самоврядування сприяло піднесенню української шляхти. Саме Гетьманщина була для політичних діячів XX ст. зразком українського самоврядування. Та хоча зовнішні форми автономії гетьманської України були скасовані, збереглися основи нового національного відродження українського народу — державно-національні традиції, які після занепаду княжої Русі-України ожили в Українській Гетьманській козацькій державі. Збереглася, витримала випробування часом і дійшла до наших днів ідея незалежної й соборної Української держави. За цю ідею і в XIX, і в XX ст. цілі покоління боролися й віддавали своє життя.

Українська козацька держава зберегла й українську націю від культурно-національної асиміляції з сусідніми народами. Після того, як занепали огнища культури, козацька Україна зі своїм духовним центром у Києві залишалася форпостом національно-культурного життя для всіх українських земель

Український народ зберіг у своїй пам'яті незабутні сторінки Гетьманщини, які допомогли започаткувати нову добу в історії України.

Список літератури

1. Історія України/Під ред. В. А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997. - с. 114 - 125.

2. Кормич Л. І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів і до
XXI століття: навчальний посібник. Видання третє. - К.: ООО „Одісей", 2002. -
с. 216 - 235, 239 - 241, 245 - 247.

Король В. Ю. Істрія України. - Київ: „Феміна", 1995. - с. 56 - 58, 61 - 62, 69 - 73.

Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Історія України: Навч. Посіб. - 2-ге вид., перероб.

 і доп. - К.: Знання-Прес, 2003. - с. 214, 219 - 242.

Тема 10. Україна в складі Російської та Австро-Угорської імперії

План

Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток України в XIX          

                       ст.;

а) Наддніпрянщина під владою самодержавства

б) Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії

Суспільно-політичний і національний рух в Україні на початку XX ст.

Революція 1905–1907 рр. та Україна

Трагедія Першої світової війни

Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток України в XIX ст.

 а) Наддніпрянщина під владою самодержавства

Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель опинилася під владною Росії. В Україні царизм здійснював колоніальну політику, намагаючись передусім знищити сліди давньої автономії.

Територія України, яка входила до складу Росії була зрештою поділена на три генерал-губернаторства і дев’ять губерній (Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську і Чернігівську). Кожна губернія складалася з повітів, а ті, у свою чергу, із міст і сіл.

Генерал-губернатори в межах підпорядкованих їм територій мали майже необмежену владу і здійснювали гнобительську політику царизму. Важким тягарем на плечі населення України лягло утримання багатотисячної російської армії.

Царизм усіляко зміцнював в Україні самодержавний кріпосницький лад і, опираючись на російських поміщиків, які отримали в Україні великі землі, охороняв станові привілеї українських і польських поміщиків.

За становою ознакою населення України було поділене на дворянство, духовенство, міських і сільських жителів. Перші два стани не оподаткувалися. Селяни ж, які становили майже 80% більш як 12-мільйонного населення України, були кріпаками, позбавленими елементарних прав, несли головний тягар податків і повинностей.

У першій половині XIX ст. в суспільно-політичному житті продовжували панувати кріпосницькі відносини. Переважну більшість земель утримувало в своїх руках дворянство, а селянство перебувало у феодальній залежності від поміщиків і держави. Так напередодні реформи 1861 р. у поміщиків було понад 70% всієї землі та близько 60% загальної чисельності селян. Селянське господарство поступово набуває підприємницького характеру, зростає його товарність, поглиблюється галузева спеціалізація, застосовується досконала техніка землеробства, розвивається товарне землеробство і тваринництво.

Так, поміщицькі господарства європейської частини Росії на середину XIX ст. збували на ринку близько 60% хліба, а 40% продавали господарства селян. Збільшення виробництва хліба на продаж було ознакою розпаду старих відносин.

Розширювалися площі і під вирощування технічних культур, що було характерним лише для частини поміщицьких господарств, зокрема маєтків, які займалися цукровими буряками. З кінця 30-х років XIX ст. під посіви цієї культури було відведено значні ділянки землі. Вирощувалися й інші технічні культури. Наприклад у Полтавській та Чернігівській губерніях такими культурами були коноплі і тютюн, а в Катеринославській та Херсонській – льон. У поміщицьких господарствах нагромаджувалася товарна продукція внаслідок посилення феодальної експлуатації. Переважною формою такої експлуатації селян була панщина, яка часто перевищувала 3 дні

Одним з найважливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин у першій половин XIX ст. був дальший розвиток промисловості. Настав початковий стан промислового перевороту.

В 1825 р. налічувалося уже біля 650 промислових підприємств (без винокурень), а в 1860 р. їх було вже близько 2330.    

Головне місце у промисловості України посідало виробництво цукру, яке становило 80% загальноросійського. Розвивалася суконна промисловість (160 фабрик), підприємства військового спорядження (завод “Арсенал” у м. Києві, порохові заводи в Шостці, корабельні в Херсоні та Миколаїв тощо).

Машинобудування стримувало розвиток металургійної промисловості. Наприкінці 50-х років у Україні діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводи. зріс видобуток вугілля, який в Донбасі до 1860 р. становив понад 6 млн. пудів.

Застосування найманої праці й використання техніки у промисловому виробництві, а також розвиток товарно-грошових відносин призвели до занепаду поміщицьких мануфактур. Продуктивність вільнонайманої праці була майже в чотири рази вищою.

Із збільшенням кількості промислових підприємств зростають міста. З 1811 по 1858 рр. чисельність жителів міст України зросла з 513 тис. до 1457 тис., або майже в три рази, що становило 11% усього населення що жило на її території.

Розвиток ринкових відносин сприяв пожвавленню торгівлі. Через відсутність шляхів сполученя збут і купівля продукції здійснювалася на ярмарках, торгах та базарах. Найбільші ярмарки були в Києві, Полтаві, Ромнах, Сумах, Бердичеві та Єлизаветграді. На ярмарки України потрапляли 40% і продавалося 26% загального обсягу товарів, якими торгували в імперії. Український експорт становив 60% загальноросійського.

Розаиток товарного виробництва в промисловості й сільскому господарстві створював передумови для краху феодально-кріпосницької системи.

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталізму загострювались соціальні суперечності, посилювалася антикріпосницька боротьба. Протягом 1800–1860 рр. відбулося близько 2400 виступів селян. Найбільшими з них було Бузьке повстання 1817 р., Базаліївське 1817–1818 рр. та ін. У 1819 р. повстали воєнні поселенці в Чугуєві на Харківщині, які поєднували військову службу, відповідні регулярні навчання з сільськогосподарськими роботами. У 1818–1820 рр. відбулося 250 повстань у Південній Україні та на Дону, в яких брало участь більше 45 тис. українських і російських селян. Тривалою була боротьба селян Поділля під проводом У. Кармалюка. Очолюваний ним загін селян та біглих солдатів тривалий час здійснював напади на поміщицькі маєтки, добро яких роздавалося біднякам. Цей рух досяг апогею в 1830–1835 рр., охопивши, крім Поділля, суміжні райони Київщини, Волині та Бессарабії. У ньому брало участь до 20 тис. чоловік, які здійснили понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки.

Чи не найбільшим був рух селян 1855 р., який охопив 16 губерній Росії. На Київщині він дістав назву “Київська козаччина”. Це повстання охопило 422 села, в яких проживало понад 180 тис. душ чоловічої статі.

Загальна криза феодально-кріпосницької системи активізувала суспільно-політичний рух. Ідеї Великої французької революції справили політичний вплив на Україну. Однодумцями М. Новикова і О. Радищева та інших просвітителів Росії в Україні були В. Капніст, Г. Винський, І. Орлай, І. Котляревський та ін. Окрім того, формування української нації було тісно пов’язано з ідеєю незалежності України, що надавало всьому суспільно-політичному рухові національної спрямованості. Вітчизняна війна 1812 р. викликала загальнонародне піднесення, наслідком якого став декабристський рух.

У 20-ті роки XIX ст. в Україні засновується таємні декабристські організації:

- “Південне товариство” (1821–1825 рр.) з центром у Тульчині, очолюване полковником П. Пестелем;

- “Товариство об’єднаних слов’ян” у Новоград-Волинському (1823–1825 рр.) на чолі з офіцерами братами Борисовими.

Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Серед декабристів не було єдності щодо вирішення національного питання. “Південне товариство” виступало за “єдину і неподільну” Росію, не визнаючи за українським та іншими народами Російської імперії права на самовизначення; “Товариство об’єднаних слов’ян” передбачало створення федерації слов’янських народів, однак воно не розглядало Україну об’єктом цього федеративного союзу. Після невдалого повстання в грудні 1825 р. декабристські організації були розгромлені. Але вони поклали початок новому етапові боротьби за волю і демократію.

Видатну роль у національному відродженні відіграв поет, художник, мислитель Т.Г. Шевченко. З виходом у 1840 р. “Кобзаря” за українською мовою остаточно утверджується статус літературної, “рівної серед рівних”. Своєю творчою та громадською діяльністю Т. Шевченко пробудив національну свідомість українців, сприяв розгортанню ними боротьби за своє соціальне і національне визволення.

На початку 40-х років XIX ст. з відкриттям університету центром національно-визвольного руху став Київ.

У 1845–1847 рр. в Києві діяла перша суто українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Нарахувала 12 чоловік, серед них – Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський.

Програмні завдання організації викладено в “Законі божому” (Книзі буття українського народу) та “Статуті…”.

Основні цілі братства:

ліквідація самодержавства і кріпосного права;

національне визволення України;

утворення на демократичних принципах федерації слов’янських народів з центром у Києві.

Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури залучення до своїх рядів нових членів.

Поміркована програма братства викликала критичне ставлення Т. Шевченка та радикально налаштованих братчиків, які поділяли його революційно-демократичні погляди.

За доносом члени братства були заарештовані і були засуджені до різних строків ув’язнення та заслання.

Поразка в Кримській війні 1853–1856 рр. прискорила назрівання революційної ситуації. Щоб уникнути революції, цар Олександр ІІ 19 лютого 1861 р. підписав “Маніфест” про скасування кріпосництва і “Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності”. Селянам, дворовим людям надавалися права “вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові”.

Реформа в цілому дозволяла поміщикам залишати собі близько половини землі, а решту розподіляти між колишніми кріпаками. До того ж селяни повинні були заплатити за свої наділи.

Передбачалося, що уряд компенсує поміщикам 80% вартості земель у вигляді облігацій, а селяни мали виплачувати уряду цю суму разом із процентами протягом 40 років. Решту вартості селяни зобов’язані були або повертати поміщику грішми, або, домовившись, відробити на нього.

Обмеженість реформ виявилася і в тому, що майже 94% сільських сімей мали мізерні наділи до п’яти десятин.

На Правобережжі, сумніваючись у лояльності шляхти, уряд роздав селянам наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р.

З 1866 р. землі й угіддя державних селян, яких було в Україні 50%, закріплювалися за ними в безстрокове общинне й подвірне користування.

До 1907 р. селяни виплатили державі понад 1,5 млрд. крб., що набагато перевищувало вартість земель.

Невдовзі після скасування кріпосного права почали здійснюватися інші реформи, найважливішою з яких була земська (1864 р.). Земства утворювалися в Україні у 1865–1875 рр. (на Правобережжі – тільки в 1911 р.). В них брали участь стани, що мали у власності землю: дворянство, духовенство, міщанство. Земства засновували лікарні, школи, турбувалися про шляхи сполучення. Із своїх рядів вони висунули чимало відомих діячів і сприяли консолідації української інтелігенції.

В 1870 р. було вдосконалено систему міського самоврядування. Створені в результаті виборів міські думи відповідали за розвиток інфраструктури і підпорядковувалися безпосередньо губернаторові.

Важливою була і судова реформа. Запроваджувався новий публічний суд. Судочинство проводилося за участю обвинувачення й захисту, присяжних засідателів та суддів.

Військова реформа передбачало поділ території Росії на 10 військових округів, запроваджувалася обов’язкова військова повинність.

Реформи 60-х років прискорювало розклад натуральних господарств і створювали ринок збуту для капіталістичного виробництва. Фабрична-заводська промисловість, розвиваючись, поглинала дрібнотоварне і мануфактурне виробництво.

Вже в 60-х – на початку 80-х років відбулися зміни у структурі промисловості. Поміщицька промисловість (гуральна, сукняна ті інші) занепадає, натомість зростає вага добувної промисловості (кам’яне вугілля), металургії, машинобудування.

В Україні у 1869 р. було 3712 фабрик і заводів, а у 1900 р. – 5301 промислове підприємство.

До 1900 р. видобуток кам’яного вугілля в Україні зріс у 115 разів і становив 691,5 млн. пудів (понад 70% видобутку у всій Росії), залізної руди відповідно у 158 разів, тобто 210 млн. пудів (57% загальноросійського видобутку). У 80–90-х рр. на території Катеринославської і Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. Металургійні заводи давали понад 50% загальної виплавки чавуну (92 млн. пудів), сталі (59 млн. пудів) і 75% прокату металів.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил мав транспорт, особливо залізничний. Першу залізницю в Україні від Балти до Одеси було прокладено в 1865 р. До 1900 р. довжина залізничної колії в Україні складала 8317 км. або 1/5 всієї залізничної мережі Росії.

Поряд із залізничним важливу роль у зміцненні зв’язків між окремими економічними районами відігравав водний транспорт. Головною водною артерією був Дніпро. По річках України ходили 220 пароплавів і ще понад 200 були приписані до портів Азовського і Чорного морів.

Сільсько-господарське виробництво набувало все більш товарного характеру, що сприяло розвиткові легкої та харчової промисловості, їх технічному переоснащенню. На початку 90-х років на Правобережжі та Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів, які виробляли близько 21 млн. пудів цукру (85% загальноросійського виробництва). 

Між 1870 і 1900 роками різко зросли темпи розбудови міст, четверо з яких перетворилися у великі промислові центри: Київ, Харків, Одеса і Катеринослав. Однак, разом з населенням міст зростала чисельність сільських жителів. У 1900 р. лише 13% населення України було міським (у Росії–15%).

Ознакою прискорення економічного розвитку була і поява пролетаріату. У 1897 р. загальна кількість промислових робітників України досягала близько 425 тис., причому половина з них працювала у важкій промисловості Катеринославської губернії.

Зростає і клас буржуазії, зокрема промислової, яка витісняє представників торговельного капіталу. Характерним для української буржуазії був її багатонаціональний склад.

Умови існування як селян, так і робітників під час утвердження капіталістичних відносин в Україні були надзвичайно важкими, про що свідчить наростання класової боротьби. За неповними даними, протягом 1890–1900 рр. в Україні відбулося 152 заворушення селян. За 60–70-і роки у 72 найбільших виступах взяло участь понад 40 тис. робітників. Протягом 1885–1894 рр. в Україні відбулося вже понад 80 страйків і заворушень, у яких взяло участь майже 62 тис. робітників.

Становлення нового капіталістичного суспільного ладу не могло не позначитися на процесі національного і духовного відродження українського народу.

Національно-визвольних рух в Україні напередодні і після реформ 60-х років XIX ст. стає закономірним наслідком процесів, що відбувалися в соціально-економічному житті. Характерною його особливістю є намагання протистояти національному гнобленню українського народу з боку царизму. Особливо це виявилося у ставленні царизму до української мови. Так, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати “малороссийским наречиям” дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української мови “ніколи не було, нема і бути не може”. Там же роком датується розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати українською мовою книги “учбові і взагалі призначені для початкового читання народу”. Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензури, лише окремі твори так званого красного письменства.

Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександра ІІ від 18 травня 1876 року (був підписаний у німецькому місті Емс, де тоді відпочивав цар). Він був спрямований проти української мови як найважливішого фактора розвитку української культури. Емським указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального дозволу, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вистави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 р., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обмежень, що від дозволу по суті нічого не залишалося.

Всі ці утиски української культури, як і раніше, викликали активізацію національно-визвольного руху.

Ще наприкінці 50-х рр. у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації – громади. Перша така громада виникла в Київському університеті із таємного гуртка хлопоманів, учасники якого В. Антонович, Т. Рильський, Ф. Панченко та інші пропагували в народі ідеї соціального і національного визволення.

На рубежі 1860–1861 рр. гурток хлопоманів припинив своє існування з ініціативи його членів. Разом з іншими студентами Київського університету (П. Чубинський, брати Синьогуби, І. Касьяненко, М. Драгоманов) вони утворили нове таємне товариство – “Українську громаду”, пропагандистська діяльність якої була зосереджена в недільних школах.

Члени громади засновували школи, поширювали популярні видання, читали слухачам “Кобзаря”, проводили лекції. Після активізації наступу на українство з російського та польського боків громада почала розробляти свою ідеологію, встановила зв’язки з петербургським центром при редакції журналу “Основа” (в 1861–1862 рр. там же виходив український громадсько-політичний і літературно-мистецький журнал “Основа”). Журнал редагований В. Білозерським, М. Костомаровим, П. Кулішем, закликав інтелігенцію розширювати культурно-освітню діяльність.

На початку 70-х рр.. XIX ст. після деякого послаблення контролю за внутрішнім життям українського суспільства громадівці активізують свою діяльність. В Києві виникає культурно-просвітницький гурток “Стара громада” на чолі з В. Антоновичем і за участю М. Зібера, М. Драгоманова, П. Житецького, О. Кониського, М. Старицького, П. Чубинського (автора гімну “Ще не вмерла Україна”) та інших. Члени цього гуртка брали участь у роботі органів місцевого самоврядування, зокрема земств, наукових товариств.

Ця діяльність розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Відділ залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції (понад 200 дійсних членів), зібрав і видав величезний матеріал з історії, економіки, культури рідного краю. У 1875 р. “Стара громада” придбала російську газету “Киевский телеграф”, перетворивши її на орган, який висвітлював події в Україні.

Громади хоч і утримувалися у своїй більшості від політичної діяльності, все ж таки не влаштовували самодержавство. З прийняттям у 1876 р. вже згадуваного Ємського акту діяльність Громад була заборонена, закрився Південно-Західних відділ Російського географічного товариства.

Певне пожвавлення у діяльності українських громад спостерігалося на початку 80-х рр. з виходом в світ журналу “Киевская старина”, що об’єднав навколо себе членів “Старої громади”, хоча М. Драгоманов розірвав з нею зв’язки через захоплення соціалістичними ідеями і виїхав за кордон (де впродовж 1878–1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном “Громада”).

Слід також пам’ятати, що в Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух. Тут можна згадати діяльність революційних народників 70–80 рр., представлених, переважно, разночиною інтелігенцією. Народницькі організації активно діяли і на території України.

Таким чином, у другій половині XIX ст. процес консолідації української нації набув ще більшої сили. Незважаючи на жорстокі переслідування український національний, весь суспільний рух все більше набував політичного характеру.

б) Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії

З кінця XVIII ст. Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, на території яких проживало понад 2 млн. українців (із загальної кількості населення 2,5млн чоловік), потрапили до складу Австрійської імперїї. Головну роль в економіці цих земель відігравало сільське господарство, певний розвиток мали промисли, діяла невелика кількість мануфактур.

Селянам належало менше ніж половина всіх земельних угідь. Господарське життя мало екстенсивний характер, переважала відстала трипільна система. Невеликі ділянки, гористий рельєф ускладнювали обробіток землі, зумовлювали невисоку їх продуктивність. За право користування цими убогими наділами селяни відробляли по п’ять-шість днів панщини на тиждень, відбували багато інших повинностей  ще й платили натуральний оброк. Відтак злиденне галицьке селянство споживало вдвічі меньше продовольства від норм західноєвропейського селянина. Галицькі міста були відрізані від традиційних ринків в Україні, українство в них ледь животіло. Проводилась політика онімечення населення, українцям було заборонено обіймати посади в органах державного управління. До того ж, постійні міжнародні війни, іноземна окупація, занепад зовнішньої торгівлі довели край до повного економічного занепаду, зубожіння людей.

У відповідь посилюється селянська боротьба у формах скарг і втеч, підпалів, збройних виступів. Тільки в Галичині в 1815-1825 рр. відбулися значні виступи селян у Комарному (1817-1822 рр.). У 1824-1826 рр. селянські заворушення охопили Східну Галичину. Героїчною сторінкою історії українського народу стало повстання в Північній Буковині під керівництвом Лук’яна Кобилиці. Кульмінаційним пунктом селянського руху напередодні революції 1848 р. були антикріпосницькі виступи в 1846-1848 рр. Селяни Східної Галичини виступили майже одночасно із Західною Галичиною. Це повстання, хоча і було придушене, але стало однією з вирішальних передумов скасування панщини.

Одночасно з цим відбувалося пробудження національного життя і зародження національного руху.

Зачинателі національного відродження Західної України вийшли із середовища греко-католицького духовенства. У 1816 р. священик Іван Могильницький заснував у м. Перемишлі “Клерикальне товариство” з метою росповсюдження релігійних текстів українською мовою. І. Могильницький створив “Граматику” української мови, довів, що українська є рівноправною слов’янською мовою, а не діалектом російської чи польської мов.

У 30-ті рр. XIX ст. центр діяльності спрямованої на пробудження національної свідомості західних українців, переміщується до Львова, де з 1833 по 1837 рр. діяв культурно-освітній гурток “Руська трійця”. Його засновниками були студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. За мету вони ставили боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення знань про українську історію, традиції, перетворення української мови на літературну. У 1837 р. гурток видав альманах “Русалка Дністровая”, майже весь тираж якого був конфіскований.

Ці перші культурно-освітні організації сприяли зростаннюнаціональної свідомості українців, активізації національних процесів.

Значним поштовхом до розгортання визвольного руху стала революція 1848-1849 рр., яка охопила Австрійську імперію. Центром революційних подій у західноукраїнських землях був Львів. Тут у травні 1848 р. українська інтелегенція та уніатське духовенство створили першу в Західній Україні українську політичну організацію – Головну Руську Раду на чолі з єпископом Якимовичем. Рада вимагала утворення української автономії в Східній Галичині, що призвело до конфлікту з поляками, які не хотіли визнавати за українцями права на цей регіон, вважаючи всю Галичину польською. Для сприяння розвитку української культури Рада утворила культурно-освітню організацію – “Галицько-Руська матиця”.

1 листопада 1848 р. львівські робітники і ремісники різних національностей підняли збройне повстання, яке згодом було придушене. Революційним рухом були охоплені Буковина і Закарпаття.

Незважаючи на поразку революція мала важливі наслідки для населення Західної України. Найголовнішим з них було скасування кріпацтва. Аграрна реформа, незважаючи на її грабіжницький характер, все ж сприяла розвиткові капіталістичних відносин. Характерним наслідком революції було і піднесення національно-визвольної боротьби народу, зближення українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття.

Розвиток капіталістичних відносин поступово сприяв тому, що в західноукраїнських землях також розвивалась, особливо в 70-90-х рр. XIX ст., фабрично-заводська промисловість. За участю іноземного капіталу збільшився видобуток нафти, зростало виробництво продукції деревообробної і харчової промисловості, важливою галуззю було солеваріння. Невеликі підприємства виготовляли папір і сукно. У 1861 р. збудовано першу залізницю Львів-Перемишль. Більшість селянських господарств краю були малоземельними або безземельними. На кінець XIX ст. тут налічувалося понад 400 тис. найманих робітників. Загалом західноукраїнські землі залишалися й надалі аграрно-сировинним додатком до промислового розвинутих центральних і західних провінцій Австро-Угорщини.

Аграрне перенаселення, обезземелення спричинили наприкінці XIX ст. масову еміграцію за кордон, зокрема в Америку. Ця перша хвиля еміграції була досить чисельною: до США за останнє десятеліття XIX – початку XX ст. прибуло до 300 тис., а до Канади – 170 тис. українців, переважно з Галичини.

Що стосується суспільно-політичного руху, то в другій половині XIX ст. у Західній Україні діяли такі основні напрямки:

- Москвофіли – реакційний, представники якого не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею “єдиної російської народності від Карпат до Камчатки”, виступали за приєднання до Росії. Мали свою політичну організацію, видавничу базу, але значною підтримкою населення не користувались.

- Народовці – національний напрямок, який спрямовувався на служіння інтересам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною метою народовців був розвиток української мови і культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського населення.

У 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство “Просвіта”, яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор А. Вахнянин. “Просвіта” мала філії у всіх містах Західної України. Крім культурно-просвітницької роботи, вона займалася й економічною діяльністю – засновувала кооперативи, крамниці позичкові каси. На кінець XIX ст. “Просвіта” за популярністю серед населення суперничала з церквою.

На рубежі 70-80 –х рр. народовський рух включається в політичне життя.

У 1885 р. народовці заснували свій політичний орган Народну Раду, яку очолив Юліан Романчук. Організація висунула вимогу надати українським землям автономію в межах Австро-Угорщини.

Народовський рух поступово поширився на Буковині і Закарпатті.

- Радикальний напрямок, який виник під впливом ідей М. Драгоманова. Радикали виступали за утворення незалежної України, пропагували революційні методи боротьби, закликали до політичної діяльності широкі народні маси. Очолювали напрямок Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький.

У 1894 р. із Києва до Львова переїхав М. Грушевський, зайнявши посаду професора Львівського університету. Ця подія мала великий позитивний вплив на розвиток національного руху, української науки, зв’язків між західними і східними українцями. М. Грушевський очолив створене “Просвітою” Наукове товариство ім. Т. Шевченка”, обьеднавши навколо нього майже всіх провідних східно – і західноукраїнських учених.

У кінці XIX ст. в Західній Україні починають формуватися українські політичні партії. Першою такою партією стала Русько-радикальна партія, утворена в 1890 р. у Львові радикалами на чолі з І. Франком та М. Павликом. Партія вважала своєю метою створення незалежгої української держави. Але протиріччя між радикалами обумовили слабкість партії.

У 1899 р. народовці на чолі з Є. Левицьким та В. Охримовичем утворили Українську національно-демократичну партію, до якої приєдналися М. Грушевський та І. Франко. Партія стояла на ліберальних позиціях, головною метою проголосила незалежну українську державу. З часом націонал-демократи перетворилися на найбільшу партію в Західній Україні.

У 1899 р. була створена Українська соціал-демократична партія (М. Ганкевич, С. Вітик), яка стояла на позиціях марксизму. Широкої соціальної бази партія не мала, бо чисельність робітників, на яких вона орієнтувалася, була незначною.

Отже, в другій половині XIX ст., незважаючи на переслідування, український національний, весь суспільний рух на західноукраїнських землях все більше набував політичного характеру, виникли перші політичні партії в Україні. Найбільшого розвитку визвольний рух набув в Галичині, в якій були створені умови для повсюдного його поширення.

 2. Суспільно-політичний і національний рух в Україні на початку XX ст.

Початок XX ст.. в історії України характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострими класовими протиріччями, національним гнобленням, політичним безправ'ям населення. Ситуацію загострила загальноекономічна світова криза 1900-1903 рр., а в Російській імперії - і її поразка у війні 1904-1905 рр. з Японією.

Як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства:

активувався робітничий рух, перейшовши від економічної до
політичної боротьби;

посилився селянський рух, для придушення якого досить часто
використовували війська;

зросла активність студентської і учнівської молоді, яка протестувала
проти обмежень її прав, виступала за соціальну справедливість;

посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків,
інтелігенції за проведення реформ.

У Наддніпрянській Україні центром опозиційної діяльності стали земства - органи місцевого самоврядування. Земці-ліберали вимагали надання політичних свобод, ліквідації кріпосницьких пережитків, скликання Установчих зборів для вироблення конституції.

В умовах загального революційного піднесення посилився і національно-визвольний рух.

В Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині. Тут активізувалася діяльність політичних партій. Діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса (у 1914 р. товариство „Просвіта" мало 78 філій, 2944 читалень, курси для неписьменних тощо). Зростала кількість українських представників в Австро-Угорському парламенті та в крайових сеймах. Розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації „Сокіл", „Січ". Широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на економічне відродження селянства тощо.

У Наддніпрянській Україні національно-визвольний рух насамперед проявився в процесі політизації українського руху, виникнення та зростання кількості національних партій. Ще в 1897 р. виникає Українська загальна організація, до якої увійшло близько 20 громад, значна кількість студентських гуртків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д. Антоновича, П. Андріївського, М. Русова, Л. Мацієвича, Б. Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М. Міхновським промова „Самостійна Україна", де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах.

До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вона мала місцеві осередки, що називалися „вільними громадами". З 1903 р. фактичним керівником РУП став М. Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких пропонували в основному мирні форми дії.

За умов наростаючого революційного руху РУП не могла довго проіснувати без змін. Вже досить швидко вона розкололася і дала початок трьом партіям.

У 1902 р. від РУП відкололася Народна українська партія (НУП) -організація націоналістичного напрямку, яку очолював М. Міхновський. З націоналістичних позицій під лозунгом „Україна для українців" партія виступала за утворення незалежної української держави (у формі демократичної республіки). Орієнтувалася на національну інтелігенцію. Після 1907 р. діяльність НУП занепала.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку („Спілку") група, яку очолював М. Меленевський. Вона займала марксистські позиції, прагнула виражати інтереси всіх робітників України незалежно від їх національності. Врешті, в 1905 р. „Спілка" влилася у меншовицьку фракцію РСДРП.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї „Спілки", у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Її лідерами стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономність України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником „українського пролетаріату".

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. У 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). Її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій - Українській радикальній партії (УРП). Її лідерами стали Б. Грінченко і С. Єфремов. Обидві партії виступали за конституційну монархію, земельні реформи, автономію України в складі Росії. Вже наступного року вони знов злилися в одну на цей раз Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Проте і ця партія проіснувала недовго і через деякий час самоліквідувалася. В 1908 р. здебільшого з колишніх членів УДРП був організований міжпартійний політичний блок українських ліберальних діячів відомий під назвою Товариство українських поступовців (ТУП). Провідниками ТУП були Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко. Товариство одстоювало конституційно парламентський шлях боротьби за „українську справу".

Ще одним проявом національно-визвольного руху стала активізація культурно-просвітницької діяльності прогресивної української інтелігенції. Найбільш масовими її акціями на початку XX ст. було відкриття пам'ятника І.Котляревському у Полтаві в 1903 р., куди з'їхалися тисячі представників, у тому числі із Західної України, і де, не дивлячись на заборону, лунала українська мова, а також святкування у цьому ж році 35-річчя музичної діяльності композитора М.В. Лисенка.

Але національний рух у Наддніпрянській Україні в цілому не набрав масового характеру. У ньому брала участь в основному ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу, перш за все за свої класові інтереси.

Українські партії були малочисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії України в складі Росії.

У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зросійщеній, більш масовими і впливовими були загальноросійські партії.

У Донбасі і деяких інших районах певний вплив мала Російська соціал-демокрапічна робітнича партія (РСДРП), яка виникла в 1898 р. та у 1903 р. розкололася на більшовиків і меншовиків. Вона стояла на позиціях ортодоксального марксизму, визнання керівної ролі пролетаріату в революції та диктатури пролетаріату. Партія діяла серед російських і зросійщених українських робітників.

На рубежі 1899-1900 рр. на основі поєднання народницьких ідей з марксизмом утворилася Партія соціал істів-революціонерів (есери). Соціальну опору партії складало селянство, серед яких вона вела пропагандистську роботу.

В 1905 р. утворилися дві великих партії ліберально-буржуазного спрямування: Конституційно-демократична (кадети) і „Союз 17 жовтня" (октябристи). Представники першої з них виступали за конституційну монархію з двопалатним парламентом, за свободу культурного розвитку для всіх національностей, а другої - за збереження царської влади, єдину і неподільну Росію.

Партія „Союз російського народу", яка виникла в 1905 р. вважалася найвпливовішою серед реакційних партій (нараховувала 190 тис. членів). Вона стояла на позиціях націонал-шовінізму, проголошувала боротьбу з євреями та іншими національними меншинами.

Загальноросійські партії, за виключенням кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії, не прагнули до вирішення національного питання.

Отже, початок XX ст. характеризувався економічною кризою і загостренням соціальних суперечностей, які стали причинами подальшої активізації суспільно-політичного і національного руху.

3. Революція 1905 -1907 рр. та Україна

Російсько-японська війна 1904 -1905 рр. і поразка в ній Росії у поєднанні з глибокою кризою і безправ'ям народу прискорили революційні події, які почалися з розстрілу у неділю 9 січня 1905 р. робітничої демонстрації у Санкт-Петербурзі. Революційна боротьба прокотилася по всій країні, у тому числі і в Україні: 12 січня 1905 р. відбулися страйки робітників Київської фабрики металевих виробів №4, заводу Гретера і Криванека. Пізніше страйки поширилися на Катеринослав, Харків, Бердичів та інші міста України. Вимоги повалення самодержавства, запровадження 8-годинного робочого дня та інші підхопили сотні тисяч робітників, яких підтримало селянство (весною та влітку 1905 р. в Україні відбулося близько 1700 селянських виступів).

Революційних рух робітничого класу й селянства істотно вплинув на армію та флот. Майже два тижні - з 14 до 25 червня 1905 р. - тривало повстання на броненосці „Потьомкін", де матроси - у переважній більшості українці - на чолі з Г. Вакуленчуком та П. Матюшенком захопили корабель. У листопаді 1905 р. у Севастополі відбулися збройні повстання на крейсері „Очаків", броненосці „Св. Пантелеймон", міноносці „Свирепий" та ін. Одним з керівників повстання був лейтенант П. Шмідт.

Загальноросійський політичний страйк змусив царя видати 17 жовтня 1905 р. маніфест, за яким народу надавалися окремі політичні свободи, а також обіцялося скликати законодавчу Думу. Слід зазначити, що цей маніфест багато в чому задовольнив буржуазію та буржуазні партії - російські, українські, єврейські. Проте протилежним було ставлення до нього переважної більшості робітників, селян, прогресивної інтелігенції, соціал-демократичних організацій. Вони не припиняли боротьбу з царизмом. Стали лунати заклики до збройного повстання. По всіх містах України розгорнулися маніфестації з вимогами знищення монархії. У відповідь не це почалися погроми революціонерів та євреїв. Найстрашніші погроми сталися в Одесі, Києві, Катеринославі, Донбасі.

У ряді міст України створювалися профспілки. До грудня 1905 р. вони з'явилися в усіх великих містах. Ще влітку 1905 р. почали виникати місцеві організації Всеросійської селянської спілки. В Україні було створено понад 120 сільських і волосних організацій спілки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.

Значно посилилися виступи проти царизму в армійських частинах. У деяких містах Росії, зокрема у Владивостоці, Ташкенті, Кронштадті, відбулися виступи солдатів і матросів. 18 листопада 1905 р. повстали сапери Києва на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. В Україні назрівало революційне повстання.

Під час революційної боротьби трудящих мас виникли такі організації, як Ради робітничих депутатів. Московська Рада робітничих депутатів під керівництвом більшовиків 7 грудня 1905 р. оголосила загальний політичний страйк, який 9 грудня переріс у збройне повстання. Російських робітників підтримали пролетарі Харкова, Києва, Катеринослава, Одеси. У Горлівці та Олександрівську робітники вийшли на збройне повстання. Грудневе повстання стало апогеєм першої революції в Росії. Однак всі ці виступи не переросли в загальне збройне повстання. Після їх придушення революція пішла на спад.

Ще майже два роки тривали робітничі, селянські та студентські виступи. Хоча вони вже не мали великого розмаху. Свідченням цього є те, що загалом у Росії кількість страйкарів у 1906 р. перевищувала 1 млн., а в 1907 - 740 тис, в українських губерніях - відповідно понад 100 і близько 55 тис.

В Україні революція носила і національно-визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротьби.

Національний рух в період революції мав значні здобутки. Так, після Маніфесту 17 жовтня з'явилася легальна українська преса. Всього в 1905-1907 рр. виходило 24 періодичні видання.

Активізації суспільно-політичного життя під впливом революційних подій сприяли відомі діячі української культури Б. Грінченко, Леся Українка, П. Мирний, М. Коцюбинський та інші. Культурно-просвітницьку роботу посилили в цей час організації „Просвіти", які в 1905 - 1907 рр. створюються в Києві, Одесі, Чернігові та інших містах. Відкривалися українські школи, здійснювалися спроби викладання українською мовою в університетах.

Активну діяльність розгорнула Українська думська громада, яка об'єднувала понад 40 депутатів-українців у І та II Державних думах. Вона вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури. Для допомоги в роботі думської громади до Петербургу зі Львова переїхав М. Грушевський. За його участю було налагоджено видання журналу „Український вісник", а пізніше - газети „Рідна справа" (Вісті з Думи).

Підсумовуючи можна зазначити, що незважаючи на поразку, революція 1905-1907 рр. сприяла піднесенню й утвердженню національної самосвідомості українського народу.

4. Трагедія Першої світової війни

1 серпня 1914 р. спалахнула Перша світова війна, в якій взяли участь 38 з 59 держав світу (3/4 населення земної кулі), було мобілізовано 65 млн. солдатів, з яких 10 млн. загинуло і понад 20 млн. поранено. Ворогуючи сторони переслідували одну мету; загарбання чужих територій, встановлення контролю за джерелами сировини та ринками збуту, боротьбу проти національно-визвольних та соціальних рухів тощо.

Українці були змушені брати участь у цій війні з обох сторін і, не маючи своєї держави, захищати чужі інтереси (понад 3,5 млн. українців було в російській армії і 250 тис. в австро-угорській). До них слід додати 2,5 тис. українських січових стрільців, загони яких були сформовані у 1913 р. у Львові на основі молодіжних військових організацій „Січові стрільці", „Січові стрільці II", „Стрілецький курінь" при товаристві „Сокіл". На початку війни в Галичині було 96 таких загонів.

У стратегічних планах воюючих сторін українські землі займали істотне місце. Росія готувалася загарбати Галичину, Буковину і Закарпаття. Австро-Угорщина прагнула приєднати Волинь і Поділля. Німеччина мала на меті взяти під свій протекторат найбагатшу країну Європи.

Війна розколола українські політичні сили і, тим самим, ослабила український рух.

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції.

Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу.

Уже в перший день війни - 1 серпня 1914 р. - вони об'єдналися в Головну Українську Раду (ГУР) з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією, при цьому, москвофіли-емігранти утворили в Києві „Карпатськоруський визвольний комітет", який закликав українців Галичини зустрічати російську армію хресними ходами.

Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно. Більшість українських партій, в т.ч. частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, керівництво ТУП підтримали Росію у війні. В той же час, частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету. Частина УСДРП на чолі з В.Винниченком засудила війну й виступила за поразку Росії, але невдовзі він віддав перевагу співробітництву з русофілами, рупором яких був журнал «Украинская жизнь», що виходив у Москві за редакцією С. Петлюри.

Найбільш вороже настроєні щодо Росії соціалісти (УСДРП, «Спілка») емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України (СВУ). Серед них - В. Дорошенко, Д. Донцов, М. .Меленевський, М. Залізняк, А. Жук. Своєю метою СВУ проголосив утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії. Вони розраховували на те, що в перебігу війни буде знищено основу національного гніту - царизм. В свою чергу уряд Австро-Угорщини мав намір всебічно використати цю організацію, аж до шпигунства в Росії. Політичні сили, які представляли українців у Росії і на території Лівобережної України виступили проти такої політики СВУ. Зокрема, Товариство українських поступовців на чолі з М.Грушевським дуже негативно поставилося до таких дій ГУР і СВУ.

Незважаючи на це, російський уряд негайно розпочав переслідування українства - було закрито „Просвіту" і українські видавництва, заборонено друкування українською мовою. М. Грушевського вислали до Симбірська, потім до Казані і, нарешті, - до Москви, де він пробув до революції 1917 р.

Одночасно почалося переслідування українців у Галичині. Поляки, австрійці і мадяри звинуватили їх у москвофільстві. Тисячі людей опинилися в концтаборах у Талергофі (біля Грацу), Гнаві, Гмюнді, Терезієнштадті (у Талергофі загинуло понад 30 тис. українців).

На початку війни в Галичині розгорнулися найбільші битви. На вересень 1914 р. російська армія захопила більшу частину Галичини і майже всю Буковину. Невдовзі тут було утворене нове генерал-губернаторство на чолі з реакціонером Г. Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. Її митрополита А. Шептицького було депортовано до Суздаля. Понад 12 тис. діячів місцевої інтелігенції були депортовані до Сибіру.

Взимку 1914-1915 рр. війська Південно-Західного фронту вели кровопролитні бої за Карпати. У березні 1915 р. була взята фортеця Перемишль. Однак контрнаступ австро-угорських і німецьких військ змусив російську армію до осені 1915 р. залишити Польщу, Литву, Буковину, значну частину Галичини, частину Латвії й Білорусі. Навесні 1916 р. війська Південно-Західного фронту під командуванням О.Брусилова знову зайняли Буковину й південні райони Галичини.

Проте війна дедалі більше набувала кровопролитного і затяжного характеру. На кінець 1915 р. втрати російської армії становили 3 млн.400 тис. чоловік, у тому числі 1 млн. 578 тис. полоненими.

Назріла криза промислового виробництва, обсяг якого скоротився на 30-50%. В Україні до січня 1917 р. погасло 36 доменних печей. На 1 млн. 880 тис. десятин скоротилися посівні площі (на 200 млн. пудів знизився врожай зернових у порівнянні з 1913 р.), почалися перебої з продовольством, наростала інфляція. Все це зумовило наростання класової боротьби. В 1915 р. в Україні відбулося 113 страйків, у яких брало участь 48 тис. робітників, а в 1916 р. відбулося вже 218 страйків, кількість учасників зросла в них до 193 тис.

Розгортали антивоєнну агітацію соціал-демократичні сили України. Набував нового піднесення національно-визвольний рух, що свідчило про наближення нової революції.

Список літератури

1. Історія України / Під ред. В.А.Смолія. - К.:Альтернатива, 1997.-с. 152-154, 177-183.

Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до
XXI століття: навчальний посібник. Видання третє. - X.: ООО „Одісей", 2002. -
с.323-331,352-359.

Король В.Ю. Історія України. - К: „Феміна", 1995. - с. 114-117, 121-
122.

Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навчальний посібник 2-
ге вид., перероб. і доп. - К.: Знання - Прес, 2003. - с.345-351,365-372.

Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навчальний посібник. -
К.: МАУП, 2001. -с. 140-147,155-156.

Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для неісторичних
спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене.
- К.: „Каравела", Львів: „Новий Світ - 2000", „Магнолія плюс", 2003. - с.128-
132.

Тема 11. Українська національна демократична революція 1917-1921 рр.

План

1. Лютнева революція 1917 р. в Росії та утворення Центральної Ради. Універсали
Центральної Ради та їх історичне значення

2. Україно-більшовицька війна. Брест-Литовський мирний договір та його значення для України

3. Конституція УНР 1918 р. і падіння Центральної Ради

4. Гетьман П. Скоропадського: здобутки та прорахунки

5. Доба Директорії

6. Західноукраїнська Народна Республіка

1. Лютнева революція 1917 р. в Росії та утворення  Центральної Ради

Універсали Центральної Ради та їх історичне значення

Лютнева революція 1917 р. почалася у Петрограді 23 лютого. Уже ввечері 27 лютого було утворено Петроградську Раду робітничих і селянських депутатів. Того ж дня утворився перехідний орган влади-Тимчасовий комітет Державної Думи на чолі з М. Родзянком. 2 березня-день, коли Микола II зрікся престолу, і коли було утворено з депутатів Думи Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим.

В Україні 4 (7) березня 1917 р. було утворено представницький орган української демократії - Центральну Раду, організаторами якої виступили Товариство Українських Поступовців в особі Д. Дорошенка, С. Єфремова, Є. Чикаленка й соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри. Через кілька тижнів до Центральної Ради вступила нова сила-Українська партія соціалістів-революціонерів на чолі з М. Ковалевським, П. Христюком та М. Шаповалом.

Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, а його заступником-В. Науменка, товаришами голови-Д. Антоновича та Д. Дорошенка.

У ряді міст народні маси обрали ради робітничих, а солдатських депутатів, яких на кінець 1917 р. було біля 300.

6 квітня 1917 р. у Києві відкрився Український національний конгрес, на який зібралися 900 депутатів з усієї України. Конгрес обрав 150 представників до Центральної Ради. В травні відбувся військовий з'їзд, який уповноважив своїх представників вступити до Центральної Ради. Майже через місяць аналогічно вчинили близько 100 делегатів Українського з'їзду селян, потім до Центральної Ради приєднався з'їзд робітників.

Тимчасовий уряд, російські партії консерваторів та радикалів у своїй більшості, так само як і більшовики Центральну Раду не підтримали. Лояльність виявили хіба що російські та єврейські соціал-демократи, які домагалися надання їм культурної автономії.

На літо 1917 р. до Ради входило 822 члени. З них понад 180 представляли неукраїнські партії, в тому числі 10 більшовиків.

Згаданий вище 1-й Всеукраїнський військовий з'їзд прийняв постанову про організацію армії. Виконуючи її, Рада ініціювала утворення підрозділів Вільного Козацтва, в яких на жовтень нараховувалося 60 тисяч бійців. Почесним отаманом козацтва було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського.

5-11 червня 1917 р. відбувся ІІ-й військовий з'їзд на якому було затверджено статут Генеральського військового комітету на чолі з С. Петлюрою.

Проте значна частина діячів Центральної Ради не розуміла значення організації української армії. З цієї причини процес створення армії розгортався стихійно й повільно. Українізовані в 1917 р. 16 дивізій не були своєчасно зняті з фронту. Більшовики розгромили їх при спробах пробитися в Україну. Інша частина цих військ в атмосфері загального розладу самодемобілізувалася. Згодом, коли більшовицькі війська посунули на Україну, боронитися було майже нічим.

Не змогла Рада забезпечити збереження правопорядку, організувати роботу залізниць, розв'язати питання перерозподілу земель, утворити адміністративний апарат. Все це позначилося на єдності рядів Центральної Ради, між соціал-демократами та соціалістами-революцІонерами виникли ідейні конфлікти.

На ІІ-му Всеукраїнському військовому з'їзді 10 червня 1917 р. Центральна Рада оголосила свій 1-й Універсал, який декларував автономію України такими словами: « Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською...»

15 червня було створено уряд України - Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Секретарями стали: військових справ - С. Петлюра, земельних справ- Б. Мартос, фінансів - X. Барановський, міжнаціональних справ - С. Єфремов, судових справ - В. Садовський, продовольчих справ - М Стасюк, народної освіти -І. Стешенко. Генеральним писарем був призначений П. Христюк.

Тимчасовий уряд, незважаючи на негативне ставлення до Центральної Ради, все ж був змушений шукати компромісу з нею після поразок на фронтах. Представники обох урядів (Тимчасовий уряд представляли Керенський, Терещенко, Церетелі) 11-13 липня підписали угоду, за якою Генеральний секретаріат визначався крайовою владою Тимчасового уряду. Питання автономії України і земельних відносин мали вирішити Всеукраїнські Установчі збори. Про це йшла мова в II-му універсалі Центральної ради 3 липня 1917 р.

Однак всі ці зусилля зводилися нанівець згаданим вище новим урядом, чим і скористалися згодом більшовики, які 25 жовтня 1917 р. прийшли до влади в Петрограді.

Діставши звістку про події в Петрограді, Центральна Рада засудила більшовицький переворот. 25 жовтня вона утворила Комітет з охорони революції в Україні. Проте внаслідок конфлікту між більшовиками і штабом Київського військового округу, який підтримував Тимчасовий уряд, наприкінці жовтня 1917 р. Центральна Рада зайняла нейтралітет. Це принесло перемогу більшовиками. Після триденних боїв командуючий округом генерал Квецинський, юнкери і донські козаки покинули Київ.

7 листопада своїм III універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Скасовувалася право приватної власності на землю. Встановлювався 8-годинний робочий день. Було введено контроль над виробництвом, запроваджено національно-персональну автономію для неукраїнців. Але, широко окресливши Україну як незалежну державу, Ш-й універсал залишав федеративний зв'язок з Росією. Рада зверталася до всіх народів Росії з пропозицією створити соціалістичні республіки, які були б об'єднані у федерацію. 23 листопада, виходячи з результатів виборів до Всеросійських Установчих зборів в Україні (листопад 1917), на яких більшовики дістали всього 10% голосів проти 75%, одержаних українськими партіями, Генеральний секретаріат звернувся до Раднаркому РРФСР і урядів Дону, Кубані, Кавказу, Криму, Башкирії, Сибіру й Молдови з пропозицією створити замість більшовиків центральний федеративний уряд, що будував би свою пролетарську країну на території колишньої Російської імперії. Відтоді національний рух в Україні став перешкодою для більшовиків, які готувалися до війни з УНР.

2. Україно-більшовицька війна. Брест-Литовський мирний договір та його значення для України

Для встановлення своєї влади в Україні більшовики розгорнули роботу щодо створення своїх рад в УНР і зобов'язали місцеві військові частини, які перебували під їхнім впливом, підтримати їх. Загальний перебіг подій прискорила і невдача більшовиків на 1-му всеукраїнському з'їзді Рад 4-5 грудня 1917 р. в Києві. На нього прийшло всього 124 делегати від 49-ти із трьохсот Рад. Українські ж делегати закликали на з'їзд своїх прихильників із села, які складали переважну більшість серед 1300 присутніх делегатів. Більшовики, покинувши з'їзд, переїхали до Харкова. Там вони видали Центральну Раду за “ворога народу”, проголосили створення Української Радянської Республіки і сформували свій уряд (11-12 грудня 1917 р.). Одночасно почався наступ більшовицьких військ на Україну.

З грудня 1917 р. Раднарком Росії проголосив “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради”, написаний В. Леніним. Цим документом формально визнавалась УНР, але не визнавалась Центральна Рада. Було поставлено вимогу припинити формування української армії, не пропускати на Дон козачі частини для допомоги Каледіну, покласти край роззброєнню червоногвардійців.

30 грудня Раднарком ухвалив резолюцію, в якій звинувачував Центральну Раду у зриві мирних переговорів і вимагав від неї визнання радянської влади. Таким чином була спровокована війна між Росією і Україною.

Керувала воєнними діями проти України комісія у складі тих же, хто й спровокував війну двох держав, а саме - В. Леніна, Й. Сталіна і Л. Троцького. З північного сходу на Київ просувався 12-тисячний загін більшовицьких сил на чолі з В. Антоновим-Овсієнком і М Муравйовим.

А в цей час у Бресті повним ходом йшли переговори між Німеччиною і Радянською Росією, які розпочалися ще в листопаді 1917 р. 2 грудня було підписано угоду про перемир'я. Переговори про укладення мирного договору почалися в Брест-Литовську 9 грудня. Делегація більшовиків намагалася видати себе за представника всіх народів Російської імперії. Щоб не дати більшовикам представляти Україну на переговорах, Центральна Рада послала до Бреста свою делегацію. Її очолював український есер В. Голубович; членами делегації були есери М Любинський, М. Полоз, О. Севрюк та інші. 29 грудня 1917 р. В. Голубович заявив, що делегація УНР займає на переговорах самостійне становище, з чим змушений був погодитися Л. Троцький - голова російської делегації. Але в ті дні уряд Росії зволікав з підписанням договору продовжуючи війну з Україною. Це був єдиний вихід для більшовиків, оскільки визнання самостійності УНР означало для них втрату України. Залишалася військова сила, яка й повинна була до закінчення переговорів скинути Центральну Раду. Коли після перерви переговори продовжились, Л. Троцький заявив, що більша частина України контролюється більшовицьким урядом України, а тому не можна укладати мирний договір з Центральною Радою. У відповідь представник делегації УНР О. Севрюк ознайомив присутніх з текстом IV Універсалу, який проголошував незалежну Україну. Універсал мав не тільки політичне значення. Для підписання миру з Німеччиною Україні слід було, за Універсалом, стати незалежною державою.

ІV-й Універсал 22 січня 1918 р. закликав увесь народ звільнити Україну від «більшовиків та інших напасників». Уряд республіки мав піднести народний добробут, відбудувати зруйноване господарство, встановити контроль над виробництвом.

27 січня (9 лютого за новим стилем) 1918 р. договір між УНР і чотирма державами німецького блоку було підписано.

А в ці години війська Муравйова оволоділи Києвом. Значних регулярних сил, щоб їм протистояти, фактично не було. До того ж в самому Києві ускладнило ситуацію повстання на заводі «Арсенал», організоване більшовиками.

Трагічною і героїчною сторінкою цієї епопеї, що передувала взяттю Києва був бій під Крутами.

Всі ці трагічні події відбувалися, як згадано вище, під час завершення переговорів у Бресті. За умовами договору, Україна визнавалась незалежною державою. Кордон між нею та Австро-Угорщиною встановлювався на довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Було досягнуто домовленості про обмін полоненими, встановлення дипломатичних відносин, повернення цивільних інтернованих та інше. Договір регулював взаємне постачання хліборобських і промислових « лишків », що означало постачання Україною 1000000 тонн збіжжя, круп, м'яса (до липня 1918 р.).

Додатковими умовами Брестського договору була збройна допомога УНР для боротьби з більшовиками та позика їй у мільярд карбованців.

Отже, Брестський договір для Центральної Ради був останньою надією відстояти свої надбання.

3. Конституція УНР 1918 р. і падіння Центральної Ради

18 лютого 1918 р. німецькі війська перейшли у наступ. Загальна їх чисельність становила 450 тис. чоловік. Уже 1 березня радянські військові сили залишили Київ, а через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. У березні-квітні були зайняті німцями південні міста, а також Катеринослав і Харків, а пізніше Донбас і Крим.

Повертання Центральної Ради у супроводі німецьких військ викликало у населення переважно вороже або байдуже ставлення до неї з урахуванням прорахунків і помилок, що мали місце в її діяльності.

Окупанти ж переконалися, що для забезпечення визначених поставок продовольства Центральна Рада не мала реальних можливостей. До того ж утворена з козаків 1-го Українського Корпуса та Вільного Козацтва, Українська Народна Громада, зважаючи на неможливість співпраці з  Центральною Радою вирішила підтримати іншу владу у формі диктатури без народного представництва. За найкращу форму влади визнали гетьманат. В результаті 29 квітня 1918 р. на хліборобському конгресі (майже 8 тис. делегатів) гетьманом нового державного утворення - Гетьманат «Українська держава» - був проголошений генерал П. Скоропадський. Центральна Рада була розпущена.

Таким чином, Українська Центральна Рада проіснувала 13 місяців - з березня 1917 р. по квітень 1918 р. Головним підсумком її діяльності слід вважати відтворення української державності.

29 квітня, в день державного перевороту, Центральна Рада схвалила Конституцію або « Статут про державний устрій, права і вільності УНР ». Основний Закон Української держави готувався на зразок демократичних конституцій Європи та США. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводилися до наступного:

1. Україна є суверенною, самостійною і ні від кого незалежною державою.

2. Вся владав УНР належить народові України.

             3. За формою правління УНР є парламентарною республікою, верховним
органом влади якої є Всенародні збори.

4. За формою державного устрою  УНР - унітарна держава з широким
місцевим самоврядуванням - територіальна організація влади в якій базується на
дотриманні принципу децентралізації.

5. Взаємовідносини людини з Україною державою будуються відповідно до
принципів ліберальної (європейської) концепції прав людини.

6. Організація державної влади базується на засадах принципу розподілу
влади:

- органом законодавчої влади проголошуються Всенародні збори , які
формують інші гілки влади;

- вища виконавча влада належить Раді Народних міністрів;

- вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНР.

Окремо слід зазначити, що Конституція забезпечувала національним меншинам право національно-персональної автономії.

Проте, через зазначений вище перебіг подій, положення Основного Закону УНР 1918 р. не були реалізовані. Він так і не набрав правової чинності і залишився як важливий історико-правовий документ доби Української держави 1917 - 1918 рр.

4. Гетьманат П. Скоропадського: здобутки та прорахунки

 Утворена 29 квітня 1918 р. держава базувалася на поєднанні монархічних, республіканських і диктаторських засад. Уряд гетьмана складався з великих землевласників, військових, помірно-консервативяих громадських діячів. Очолив уряд поміщик, октябрист Ф. Лизогуб. Ядро уряду складали кадети, представників соціалістичних партій у ньому не було.

Фактично гетьман і його уряд перебували в повній залежності від німецько-австрійського окупаційного режиму.

Політика гетьманського уряду мала протирічливий та неоднозначний характер. Замість УНР, як вже зазначалося, була проголошена Українська держава, республіканська форма правління замінена на авторитарну (гетьманат). Гетьман зосередив у своїх руках всю повноту влади - законодавчу, виконавчу, судову.

Характерними рисами внутрішньої політики було скасування таких нововведень Центральної Ради, як націоналізація великих маєтків та культурної автономії, введення окремої категорії громадян - козаків, які фактично були заможними селянами і мали стати соціальною опорою режиму гетьмана.

Відновлювалося поміщицьке землеволодіння, приватна власність на фабрики, заводи, шахти. Поміщики розгорнули рух за відшкодування завданих їм під час революції збитків.

Хоча при цьому, уряд Скоропадського вважав земельне питання одним з головних. У жовтні 1918 р. він заснував Вищу Земельну Комісію на чолі з гетьманом. На початку листопада було затверджено проект реформи земель, за яким всі великі земельні маєтки держава мала примусово викупити у поміщиків і розподілити між селянами (не більш як по 25 десятин в одні руки). Але все це так і залишилося нездійсненним. Була налагоджена діяльність дієздатного адміністративного апарату, який однак вдавався до репресивних методів. Переслідувалися політичні сили лівого спрямування, заборонялися вуличні процесії, мітинги, припинилося видання ряду газет.

Створювалася регулярна українська армія. Уряд видав закон про загальну військову повинність. Але план створення армії реалізований не був.

Більш успішною була діяльність уряду в культурній сфері. Було засновано 150 нових українських гімназій, два нових університети, національний архів, бібліотеку, яка мала понад 1 млн. томів. Та особливо важливо, що в листопаді 1918 р. була створена Українська Академія наук у складі 12 академіків (Д. Багалій, В. Вернадський, А. Кримський, О. Левицький та інші.).

Відкрилися Національна галерея мистецтв, історичний музей, Український національний театр під керівництвом Панаса Саксаганського, “Молодий театр” Л. Курбаса тощо.

Здійснювалася активна зовнішня політика. Українську державу П. Скоропадського визнало 30 країн світу, у 23 країнах вона мала своїх представників. Було укладено договір про добросусідські відносини з Росією.

Знаходячись під контролем Німеччини, уряд гетьмана не мав можливості налагодити стосунки з країнами Антанти і нейтральними країнами. Гетьманський переворот, хоч і відбувся досить спокійно, масового схвалення не дістав. Фактична влада в Україні була в руках німців, що і відвернуло від уряду Скоропадського більшість партій, які підтримували Центральну Раду. Все це наклало свій відбиток на розвиток і хід політичних подій. Характерною їх ознакою було подальше погіршення становища народу. Окупанти підтримували власників фабрик і заводів, поміщиків, що повернулися. Селяни не бажали повертати конфісковані у поміщиків майно і землю. Почалися підпали маєтків, потрави посівів, вбивства поміщиків, що, в свою чергу, викликало репресивні заходи окупаційної влади. У відповідь озлоблені селяни утворили партизанські загони, які стали складовою частиною руху опору окупантам. Цей рух намагалися використовувати в своїх інтересах есери і більшовики. Найбільших масштабів селянська війна, яка поступово переростала в громадянську, набула на Київщині, де повсталих очолив український есер М. Шинкар, на Чернігівщині, де діяв більшовик М. Кропив’янський, на Катеринославщині в районі Гуляй-Поля. Тут Н.Махно, який співчував анархістським ідеям, розгорнув цілий повстанський рух опору як німцям, так і білогвардійцям, а згодом - і радянській владі.

Всі згадані вище політичні помилки, тяжке становище трудящих, незавершеність реформ, залежність від окупаційної влади, поразка Німеччини та її союзників у війні (11 листопада 1918 р.) стали зрештою причинами падіння гетьманської влади у листопаді 1918 р.

В ніч на 14 листопада 1918 р. у Києві відбулося таємне засідання представників українських політичних партій, які об'єдналися в Український Національний Союз (УНС). Присутні відхилили ідею відновлення Центральної Ради і створили верховний орган УНР - Директорію. Головою її став В. Винниченко, членами - С. Петлюра, П. Андрієвський, А. Макаренко.

Втративши іноземну військову підтримку, гетьман переорієнтувався на Антанту і білогвардійців, сподіваючись на їх допомогу. 14 листопада у грамоті „ до всіх українських громадян" П.Скоропадський заявив про федерацію України  з небільшовицькою Росією і про „відновлення Великої Росії". Суверенність Української держави скасовувалася.

У відповідь на гетьманську грамоту Директорія оголосила початок повстання проти гетьманського режиму. Повстанський рух охопив майже всю Україну.

В свою чергу, 28 листопада з ініціативи КП(б)У було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим, а згодом - Х. Раковським. На допомогу українським більшовикам знову прийшла Росія, відкривши Український фронт. Протягом листопада-грудня 1918 р. більшовикам вдалося відновити радянську владу на частині української території.

Уряд гетьману опинився у безнадійній ситуації. 14 грудня війська Директорії зайняли Київ. Цього ж дня П. Скоропадський зрікся влади і покинув місто.

5. Доба Директорії

Прихід у грудні 1918 р. до влади Директорії започаткував нову добу у розвитку національно-демократичної революції - добу Директорії УНР.

Директорія була урядом соціалістичного спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність. Була, зокрема, відновлена назва держави УНР, визначені органи влади (вища влада належить Директорії, законодавча - Трудовому конгресу, виконавча - Раді народних міністрів, а на місцях - трудовим радам селян, робітників, трудової інтелігенції), ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу. 22 січня 1919 р. проголошено Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавлялися політичних, зокрема, виборчих прав.

3 21 по 29 січня 1919 р. працював Трудовий конгрес, який схвалив Акт Злуки, висловився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право призначати членів Ради народних міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися на сесії Трудового конгресу, доручив Директорії оборону України. В той же час, серед Директорії не було згоди щодо напрямків політичної діяльності. Її роздирали внутрішні протиріччя щодо напрямків політики. Це ускладнювалося суперництвом між В. Винниченком та С. Петлюрою і їхніми прибічниками. В. Винниченко наполягав на першочерговому вирішенні економічних проблем, С. Петлюра - на утворенні військових сил, адміністративного апарату. У зовнішній політиці В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал схилялися до союзу з більшовиками, інші на чолі з С. Петлюрою - до союзу з Антантою. Вплив останнього невпинно зростав, проте не скрізь. Умовним він був у військових структурах, що являли собою напівпартизанські загони. Вони добре воювали неподалік від місць проживання, а за несприятливої обстановки розпадалися. Саме тому Директорія мала на початку свого правління 100-тисячну армію, а наприкінці січня, перед здачею Києва більшовикам, - всього 21 тис. чоловік.

Непослідовною і нерішучою була внутрішня політика Директорії, яка полягала в наступному:

видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не поспішала
з його реалізацією;

   - проти селян, які самостійно розв'язували земельні питання, здійснювалися каральні акції;

-   обіцяла позбавити буржуазію виборчих прав, але залишила їй усі права;

-   ліквідувавши гетьманський державний апарат, не змогла створити нового і т.д.

Директорія втрачала підтримку українського населення в той час, коли авторитет більшовиків зростав.

Ускладнилися стосунки і між партіями стосовно того, якою буде влада, - чи парламентською демократією, до чого прагнули помірковані соціалісти, чи різновидністю системи Рад, що було до вподоби лівим радикалам на чолі з В. Винниченком. Отже, відкритим залишалося питання: чому віддати пріоритет - соціалістичній революції чи національному визволенню?

Невдалою була зовнішня політика. Поразкою завершилися переговори Директорії про мир з Росією; не вдалося домовитися про підтримку з боку країн Антанти, які в грудні 1918 р. висадили свої війська на півдні України і надали підтримку білогвардійській армії Денікіна (білогвардійці і Антанта вороже ставилися до ідеї незалежності України і боролися за відновлення „єдиної і неділимої Росії").

У військовому конфлікті, що виник між більшовиками і Директорією радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще організовані, ніж напівпартизанська армія С. Петлюри. На бік більшовиків перейшли загони Махна, „зелених", Григор'єва.

Отже, 2 лютого 1919 р., через 1,5 місяці після приходу до влади, Директорія під тиском більшовицьких військ покинула Київ. За цих обставин, не отримавши допомоги від Франції, до якої Директорія звернулася за допомогою, В. Винниченко в середині лютого подав у відставку і виїхав за кордон. С. Петлюра продовжував боротьбу з більшовиками. Проте, вона виявилася малоефективною, оскільки Антанта підтримувала білогвардійську армію Денікіна, а не Директорію. 6 березня війська Петлюри залишили Вінницю, потім резиденцію Директорії стала Жмеринка, а згодом - Проскурів.

У червні 1919 р. підконтрольна Директорії територія становила смугу завширшки 10-20 км - між поляками і більшовиками.

Тим часом наступ на Україну розгорнула білогвардійська армія Денікіна. Скориставшись цією обставиною, активізувала свої дії і армія УНР. На Правобережжі одночасно пішла в наступ 35-тисячна армія Петлюри та 50-тисячна Українська Галицька армія. Радянська влада в Україні знову впала. 30 серпня 1919 р. Київ зайняли війська Петлюри. Але вже наступного дня, під тиском білогвардійців, Директорія змушена була капітулювати і вивести війська з Києва.

Восени 1919 р. Директорія перейшла до партизанських форм боротьби.

Взимку 1919-1920 рр. її 5-тисячна армія здійснила похід деиікінськими, а з поверненням більшовиків - радянськими тилами.

Так званий „зимовий похід" армії УНР стимулював український рух, її армію утримувало населення, сприймаючи її як свою армію, як захисника своїх інтересів.

Намагаючись врятувати українську справу, Директорія пішла на вимушений крок - переговори з Польщею, яка перебувала на порозі великої війни з Радянською Росією. 22 квітня 1920 р. було укладено Варшавську угоду, за якою Польща визнала УНР і обіцяла їй збройну допомогу. Позиція Петлюри викликала несприйняття в українських політичних колах, оскільки він заради продовження боротьби з більшовиками віддав під владу Польщі територію УНР, зокрема західні землі.

Війна, що розпочалася, йшла з перемінним успіхом:

      - успішний наступ польсько-українських військ (6 травня 1920 р. взяли Київ);

      - контрнаступ радянських військ (дійшли до Львова і Варшави, в липні 1920 р.
- в Східній Галичині був утворений Тимчасовий радянський уряд на чолі з
В.Затонським);

      - відступ радянської армії із Галичини.

Росія і Польща не були готові до затяжної війни і в жовтні 1920 р. уклали перемир'я. Це означало розрив Польщі з УНР. Українські війська (17 тис.) продовжували війну самостійно, але після запеклих боїв з частинами Червоної армії змушені були відступити на окуповану поляками територію, де були роззброєні та інтерновані в польських таборах. Уряд УНР переїхав до Австрії. Такими були останні події українських національно-демократнчної революції 1917-1920 рр. Боротьба за незалежність України, у тому числі пов'язана з участю в ній Директорії УНР, завершилися поразкою.

6. Західно-Українська Народна Республіка

У жовтні 1918 р. почався розпад Австро-Угорщини, яка терпіла поразку в І світовій війні і була охоплена революційно-визвольним рухом.

18 жовтня 1918 р. українські політичні діячі та церковні ієрархи Східної Галичини і Буковини утворили у Львові Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Своєю метою УН Рада оголосила об'єднання західноукраїнських земель в одне ціле - Українську державу.

З національною Радою співпрацював Військовий комітет, створений у вересні 1918 р. офіцерами-українцями австрійської армії та представниками українських січових стрільців.

Вирішальними кроками на шляху західних українців до відтворення державності стали події листопада 1918р.:

 - 1 листопада - з ініціативи Військового комітету у Львові відбувся виступ
солдатів-українців, активно підтриманий населенням міста;

 - 2 листопада - австрійський намісник передав владу УН Раді. У своєму
зверненні до населення вона проголосила про створення національної держави на
українських землях Австро-Угорщини, заявила про свої наміри провести земельну
реформу, створити національну армію, запровадити робітниче законодавство,
соціальне забезпечення.

 - 9 листопада - сформовано західноукраїнський уряд, який очолив Кость
Левицький, а згодом - Сидір Голубович.

 - 13 листопада - УН Рада прийняла Тимчасовий основний закон, яким
затвердила державну самостійність Західно-Української Народної Республіки
(ЗУНР) зі столицею у Львові (включаючи Східну Галичину, Закарпаття, Буковину).
У Законі зазначалося, що влада в державі належить народу. Визначалися герб і
прапор (золотий лев на синьому тлі) нової держави.

Авторитет нової влади серед населення був беззаперечний. Уряд дотримувався поміркованого ліберально-демократичного спрямування, прагнув демократичних реформ зі збереженням класового миру в суспільстві. Було запроваджено 8-годинний робочий день, оголошено про початок аграрної реформи. Створювалася система народної освіти. Утверджувалася державність української мови. При цьому, національні меншини дістали широкі права, їх представникам у майбутньому парламенті було обіцяно 30% депутатських місць.

Формувалася місцева адміністрація, правоохоронні органи. Президентом республіки було обрано Є.Петрушевича.

Із самого початку ЗУНР опинилася у надзвичайно складних політичних та міжнародних умовах. Поляки прагнули включити західноукраїнські землі до відновленої польської держави. Ситуація ускладнювалася тим, що Польщу підтримували і країни Антанти. США, Англія і Франція у післявоєнному переустрої Європи зробили ставку саме на Польщу, прагнули створити з неї „санітарний кордон для боротьби проти більшовизму".

Головним завданням ЗУНР став захист власної території від іноземної агресії. З цією метою уряд ЗУНР приступив до організації регулярної Галицької армії -УГА. До весни 1919 р. вона нараховувала понад 100 тис. чоловік. Проте Польща збільшувала свої сили значно швидше. У ніч з 19 на 20 листопада під польським тиском війська ЗУНР залишили Львів. Державний секретаріат (уряд) переїхав спочатку до Тернополя, а потім - до Станіслава.

Сподівання українців на безсторонність і справедливість країн Антанти, її підтримку в справедливому задоволенні прагнень українства Галичини, бажання припинити кровопролитний конфлікт з поляками були важливим чинником відходу українських військ із Львова і ряду інших міст. Але ці надії виявилися марними. Польща не збиралася відмовлятися від своїх претензій на Галичину, польські війська вели себе брутально. Якщо українську владу у Львові було встановлено без жодного пострілу, то прихід польських військ супроводжувався кровопролиттям, бандитизмом, погромами.

Керівництво ЗУНР та УНР прагнули здійснити віковічну мрію українців про об'єднання своїх земель. Після переговорів з Директорією 22 січня 1919 р. в Києві проголошено Акт Злуки ЗУНР і УНР (зараз 22 січня відзначається як День соборності України). Це рішення було ухвалено 23 січня 1919 р. Трудовим конгресом України. Назву ЗУНР було замінено на „Західну область Української Народної Республіки" (ЗОУНР), якій забезпечувалася територіальна автономія. Передбачалося скликання Установчих зборів єдиної держави.

Але Акт Злуки реалізовано не було - як через складне воєнне та міжнародне становище обох республік, так і через значні суперечності між урядами ЗУНР та УНР щодо внутрішньої та зовнішньої політики. І коли Директорія взяла курс на союз із Польщею, з якою ЗУНР була у стані війни, Є. Петрушевич 4 грудня денонсував Акт Злуки.

У липні 1919 р. польські війська окупували Східну Галичину. Уряд ЗУНР переїхав до Кам'янець-Подільського, а в листопаді емігрував до Відня. УГА перебралася на територію, яку контролювала Директорія і об'єдналася з армією УНР.

Наполеглива діяльність уряду ЗУНР в еміграції по вирішенню західноукраїнського питання не знайшла міжнародної підтримки. 15 березня 1923 р. Конференція послів Антанти прийняла остаточне рішення про приналежність Східної Галичини Польщі, припинивши, таким чином, юридичне існування ЗУНР.

Список літератури

1. Історія України / Під ред. В.А.Смолія. - К.: Альтернативи, 1997. - с.184-261.

2. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI
століття: навчальний посібник. Видання третє. - К.: ООО „Одісей"2002. - с.359-375.

3. Король В.Ю. Історія України. - Київ: „Феміна", 1995. - с. 123-138.

4. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. Посіб. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Знання - Прес, 2003. - с. 373-424.

5. Світлична В.В. Іст. Укр.: навч. пос. для студ. неіст. спец. нищ. закл. осв. 2-ге вид.,випр. і доп. - К.: Даравела", Л.: „Новий Світ", „Магнолія полюс",2003. - с.144-157.

6.        Чайковський А.С., Шевченко П.Ф. Історія України: Посібник для старшокласників та абітурієнтів. -К.: А.С.К., 1999. - с. 146-178.

Тема 12. Міжвоєнний період історії українського народу (1921–1939 рр.)

План

Голод 1921 - 1923 рр. як результат політики „воєнного комунізму" та
Громадянської війни

Утворення СРСР: місце та роль України в цьому державному утворенні

Політика „коренізації", її особливості й наслідки на українських землях

4.        Утвердження антинародного колгоспного ладу в Україні та голодомор
1932-1933 рр.

5.        Україна в умовах великого терору

Голод 1921 - 1923 рр. як результат політики „воєнного комунізму" та Громадянської війни

З закінченням Громадянської війни - на кін. 1920 - поч. 1921 рр. більшовицька Росія і Україна опинилися в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, викликаної з одного боку воєнними діями, що велися майже безперервно сім років, з іншого політикою „воєнного комунізму", яка паралізувала основи економіки і викликала опір переважної більшості населення, особливо селянства.

Між тим, сільське господарство - основна на той час галузь економіки країни перебувала в катастрофічному стані: порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір зерна - на третину. У відповідь на політику, що не відповідала інтересам середніх та заможних господарів, значна частина селянства зовсім припинила виробництво. Виник дефіцит продуктів харчування.

Водночас із загостренням цього дефіциту великі райони Південної України (перш за все - Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Миколаївську та Одеську губернії), Поволжжя та Північного Кавказу охопила посуха, наслідком чого став голод 1921 - 1923 рр. Лихо зростало: у грудні 1921 р. голодувало 12% населення України, у січні 1922 р. - 20%, а в травні - вже 48%, тобто не менше 10 млн. чол. Особливо болісно цей голод відбився на дітях. В Україні в червні 1922 р. голодувало до 2 млн. дітей. Газети повідомляли про відчай людей, які харчувалися сурогатами й були доведені внаслідок голодного психозу до людоїдства.

Становище ускладнювалося тим, що перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато небезпечнішими для влади, аніж розпорошені селяни.

Крім того, поволзьким селянам і біженцям з Поволжжя в Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за рахунок України. Але про голодуючих українських селян держава забула. Газетам було заборонено висвітлювати становище в південних губерніях України (цю блокаду було знято лише в 1922 р.)

Замовчування продовольчої кризи на Півдні України дозволило використовувати хлібні ресурси виключно для голодуючих РРФСР. Для них вилучались навіть мізерні зернові запаси неврожайних українських губерній. У Росію спрямовувалися майже всі надходження з компанії допомоги голодуючим від таких іноземних благодійних організацій, як Американська адміністрація допомоги, фонд Нансена та ін. Тільки в грудні 1921 р., коли продовольчі ресурси України були значною мірою виснажені, а на Півдні зросла смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Завдання щодо вивозу українського хліба до РРФСР було зменшено з 57 до 27 млн. пудів. Водночас уряд УСРР дістав дозвіл оголосити частину потерпілих від посухи губерній республіки голодуючими, але без надання населенню пільг, якими користувалися голодуючі Росії, тобто повного звільнення від податку і продовольчого забезпечення за рахунок загальнофедерального продовольчого фонду. Республіканські органи влади могли допомагати українським голодуючим, але виключно за рахунок внутрішніх коштів і за умови першочергового забезпечення голодуючих РРФСР. На початку січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися по допомогу до міжнародних організацій.

Свою допомогу голодуючим запропонувала православна церква. Але більшовицьке керівництво, побоюючись зростання церковного авторитету відкинуло її.

Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що в 1921-1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн. пудів. У той же час до РРФСР було вивезено 27 млн. пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Крім того, з осені 1922 р., незважаючи на голод, партійно-державне керівництво Росії зробило перші спроби експорту хліба (з України в той час було забрано не менше 15 млн. пудів зерна). А щоб це не виглядало аморально, було оголошено, що завдяки врожаю 1922 р. голод припинився. Як наслідок, голод у південних губерніях України протримався аж до сер. 1923 р.

Ще однією причиною трагедії 1921-1923 рр. частина істориків вважає дії центральної влади, яка фактично вперше опробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху, що охопив українське село. За офіційними даними, наприкінці 1920 - на початку 1921 рр. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. чоловік. Знешкодити їх каральними акціями не вдалося. Тому в 1921р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові розправитись із селянським повстанським рухом, вважаючи, що голод впорається з повстанцями краще, ніж каральні експедиції.

Отже, причинами голоду 1921-1923 рр., який за приблизними оцінками, коштував Україні до 1,5-2 млн. жертв, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, викликаний посухою 1921 р.; 3) політика „воєнного комунізму", насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба у голодуюче Поволжжя, промислові центри Росії, насамперед у Москву і Петроград, та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні.

В цілому, події, пов'язані з голодом 1921-1923 рр., стали одним з тих явищ, які спричинили крах воєнно-комуністичних ілюзій і спонукали владу до пошуку реальних шляхів і чинників економічного розвитку.

2. Утворення СРСР: місце та роль України в цьому державному утворенні

Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік - Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки - Бухарська і Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але фактично управлялися єдиним центром - ЦК РКП(б). Залежність республік від московського центру прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву „договірної федерації".

Так, наприкінці 1920 р. УСРР і РРФСР уклали „Союзний робітничо-селянський договір". В ньому визначалася суверенність першої. Одночасно проголошувалося, що „із самого факту колишньої належності території УСРР до колишньої Російської імперії не виникає ніяких зобов'язань до кого б то не було". Разом з тим, за цим договором створювалося 7 об'єднаних відомств: військових і морських справ, Вища рада народного господарства, фінансів, праці, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошти й телеграфу. Вони входили до складу уряду -Ради Народних Комісарів РРФСР - і мали лише своїх представників в Раднаркомі УСРР. Це обмежувало функції української радянської держави, яка юридично вважалася суверенною.

3 іншого боку, навіть ця - обмежена форма державності закріплювала існування українського народу як етносоціальної спільності, у тому числі і в своїй назві, встановлювала її кордони, виступала суб'єктом міжнародного права, міждержавних угод, мала своїх дипломатичних представників у 15 країнах.

Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була утворена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосипом Сталіним. (У квітні 1922 р. Сталін зайняв посаду генерального секретаря ЦК РКП(б)). Комісія розробила так званий „план автономізації", який передбачав включення республік на правах автономій до складу Російської федерації.

В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду Християн Раковський та нарком внутрішніх справ Микола Скрипник. Протистояння зі Сталіним дорого коштувало X. Раковському: у 1923 р. його було замінено на посаді голови уряду УСРР Власом Чубарем, а згодом репресовано.

В. Ленін відкинув сталінський план, назвавши його шовіністичним, і розробив власний план, за яким усі республіки, включаючи Російську федерацію, на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова федеративна держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади. Ця запропонована В. Леніним, форма утворення єдиної держави, була затверджена жовтневим (1922 р.) пленумом ЦК РКП(б).

10 грудня 1922 р. делегати VII Всеукраїнського з'їзду рад схвалили Декларацію про утворення Союзу РСР і проект Союзного договору. 30 грудня 1922 р. відбувся І з'їзд Рад СРСР. За пропозицією керівника делегації УСРР М. Фрунзе з'їзд в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Так на політичній арені світу з'явилася нова держава - СРСР, до складу якої ввійшли Україна, Росія, Білорусія та Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан).У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру превалювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено.

Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР.

Конституція СРСР позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв'язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б) (з 1925 р. - Всесоюзна Комуністична партія (більшовиків) - ВКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема.

У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР.

Формально СРСР був федерацією, але фактично - унітарною, централізованою державою. Україна втратила рештки державного суверенітету і незабаром, як і інші союзні республіки, перетворилася на адміністративну одиницю Радянського Союзу.

Проте певні ознаки державності - територіальна цілісність, власний адміністративний і державний апарат збереглися, однак це не змінювало її статусу як частини єдиної держави.

Утворення СРСР було обумовлене дією як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів:

територіальні межі республік, які увійшли до Радянського Союзу, були
об'єднані в межах колишньої Російської імперії. Між ними існували історично
усталені тісні економічні зв'язки, і як наслідок, певна спеціалізація економічних
районів та розподіл праці;

у роки громадянської війни 1917-1920 рр. між радянськими республіками
склався воєнно-політичний союз, а пізніше, у 1921-1922 рр., воєнно-господарський
та дипломатичний союзи. Виникла так звана „договірна федерація" радянських
держав, де функції загальнофедеративних органів влади виконували органи влади
Радянської Росії;

головною ж причиною утворення СРСР стало посилення впливу у всіх
республіках єдиної, жорстко централізованої більшовицької партії, керівництво якої
взяло курс на негайне об'єднання республік в єдину державу і здійснило це
об'єднання за власним сценарієм.

Отже, УСРР була державою, суверенітет якої істотно обмежувався відповідними статтями конституції СРСР. Така ситуація зберігалася практично до останніх днів існування союзної держави.

3. Політика „коренізації", її особливості й наслідки на українських землях

Для культурного будівництва в Україні у міжвоєнний період було характерне з одного боку певне українське відродження у 20-ті роки і крайня ідеологізація культурного життя в 30-х роках.

Успіхи в національно-культурному будівництві 1920-х - поч. 1930-х рр. були досягнуті перш за все завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою „коренізація". Намагаючись розширити національну та соціальну базу свого режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей. Такі заходи центру пояснювалися різкою невідповідністю між загальною кількістю представників корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки в партійно-державному апараті. Зокрема, наприкінці 1920 р. українці, складаючи близько 80% населення УСРР, у КП(б)У становили лише 19, а у квітні 1922 - 23,3%. Виправити цю невідповідність взявся в 1923 р. XII з'їзд РКП(б), який проголосив політику „коренізації" партійно-державного апарату в неросійських республіках.

Отже, щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія змушена була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що „коренізація" мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.

В Україні політика „коренізації" набрала форми „українізації". Вона передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

висування українців на керівні посади;

впровадження української мови в державні та культурні установи, пресу,
навчальні заклади;

розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

-        створення відповідних умов для культурного розвитку національних
меншин, які проживали в Україні.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках і з самого початку зустріла значний опір з боку шовіністично налаштованих представників партійної верхівки, частини працівників партійно-радянського апарату, місцевої російської інтелігенції тощо. Незважаючи на це, результати її були вагомі:

-        у 1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%,
на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ,
українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів.
Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%;

-        українізація сприяла залученню до радянського культурного
будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі,
зокрема М.С. Грушевський;

-        відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці
видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів,
виникли багаточисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45
професійних театрів і т. д.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В. Яловий, В. Сосюра, Л. Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка і багатьом іншим. Все це привело до зростання впливу національної ідеї, що лякало Москву.

І, взагалі, українізація почала виходити за дозволені центром рамки:

вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і
бачив у ній ідейного конкурента партії;

-        українізація сприяла зростанню національної свідомості українців,
стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму
вважали, що не можна нав'язувати усім народам російський шлях до комунізму, що
кожен народ, в т. ч. і український, повинен йти до комунізму своїм шляхом,
пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами
українського національного комунізму були письменник М. Хвильовий, нарком
освіти з 1924 по 1926 рр. О. Шумський, економіст М. Волобуєв.

Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського.

Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який гальмував процес українізації.

Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

„Хвильовизм", „шумськізм" і „волобуєвщина" були оголошені проявом „буржуазного націоналізму", небезпечним „націоналістичним ухилом".

З кінця 20-х рр. українізація поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників українізації було репресовано.

4. Утвердження антинародного колгоспного ладу в Україні та голодомор 1932-1933 рр.

Політика примусової суцільної колективізації сільського господарства була чи не найважливішою складовою сталінського воєнно-комуністичного штурму кінця 20-х - початку 30-х років.

Курс на колективізацію проголосив ХV з'їзд ВКП (б) у 1927 р., а з 1929 р., після листопадового пленуму ЦК ВКП (б) почалося її насильницьке форсоване здійснення.

Згідно з більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був пов'язаний з переходом селянства до колективного виробництва. Відповідно, суцільна колективізація була задумана як комунізація, з утворенням господарств максимального рівня усуспільнення та здійснювалася, як і форсована індустріалізація в рамках єдиної політики „соціалістичного штурму".

Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло:

-        завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське господарство державі;
            -    забезпечити населення країни дешевими продуктами харчування і
 сировиною, отримати кошти для індустріалізації;

-        ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків
був джерелом капіталізму на селі.

Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. було чітко визначено темпи колективізації для різних зон Радянського Союзу. В Україні, згідно з цією постановою, планувалося закінчити колективізацію восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Проте, 24 лютого 1930 р. перший секретар ЦК КП (б)У С. Косіор на догоду Сталіну підписав інструктивний лист республіканського ЦК до місцевих парторганізацій з гаслом, відповідно до якого всю Україну слід було колективізувати „до осені 1930 року!". Такі нереальні терміни можна було забезпечити лише насильницькими методами.

Колективізація передбачалася в артільній формі, однак у різних інструкціях артіль мала вигляд комуни. Починаючи з лютого 1930 р., коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі „як перехідної форми до колгоспу", масово почали усуспільнюватися корови, коні, дрібна худоба і птиця. Сталін змушений був відступити після того, як розпочався опір селянства, і навіть ініціював постанову ЦК ВКП(б) „Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі" (14 березня 1930 р.) Селяни стали виходити з колгоспів, до осені 1930 р. вийшла половина селянських господарств. Проте політикою збільшення податків влада прискорила процес колективізації. На кінець 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств. При цьому машинну техніку держава залишала собі, утворюючи машинно-тракторні станції (МТС), що були засобом економічного контролю за діяльністю колгоспів.(наприкінці 1932 р. діяли 592 МТС).

План здавання продовольства колгоспам встановлювався в таких розмірах, що на трудодні майже нічого було видавати і колгоспники жили за рахунок своїх присадибних ділянок. Але і тут непомірно високі податки змушували селян розпродавати майно і худобу й залишати села. В 1928-1931 рр. кількість селянських господарств в Україні зменшилася на 352 тис.

Для того, щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика „ліквідації куркульства як класу". Заможних селян оголошували „куркулями" і виселяли на північ або до Сибіру, потім почали виселяти середняків і навіть частину бідняків.

Перший етап розкуркулення тривав в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. і охопив 309 районів, в яких налічувалося 2524 тис. селянських господарств (із загальної кількості 5045 тис. господарств у 581 районі). На 10 березня було розкуркулено 1887 господарств або 2,5%. До середини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. селянських родин. Всього експропрійовано до 200 тис. селянських господарств. Загалом за 1928-1931 рр. зникло 352 тис. господарств. З понад мільйона українських селян, репресованих радянською владою на початку 30-х років близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них загинули.

Таким чином, у ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства.

Прискорення темпів колективізації призвело до дезорганізації аграрного сектора: індивідуальні селянські господарства руйнувалися, а колгоспи технічно і організаційно були ще слабкими.

Все це разом із загальною деградацією виробництва і зумовило голод, який ще більше посилився після встановлення нереальних планів хлібозаготівель. Хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. тривали до осені 1932 р., після чого хліба в селі не залишилося. Почався голод.

З метою забезпечити виконання плану проти колгоспів та індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів - аж до сухарів, солінь і фруктової сушки; райони, де не виконувався план переводилися на блокадне положення - підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося.

Хлібозаготівлею в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з В. Молотовим. Проти колгоспів, які, щоб вціліти, приховували справжні розміри врожаю, почалися репресії. 7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову „Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності": розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за „пом'якшуючих обставин" - позбавленням волі на строк не менш ніж 10 років. До кінця 1932 р. (за 5 місяців) було засуджено 55 тис. чоловік, у тому числі до розстрілу - 2,1 тис. чоловік. Серед засуджених було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю зібраних колосків.

Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р., стала безпосередньою причиною небаченого за всю історію України голодомору 1932-1933 рр. Прямі втрати від голоду становили 3,5-5 млн. чоловік (деякі дослідники оцінюють кількість жертв голоду в 7-9 млн. чоловік).

Незважаючи на голод, експорт зерна зростав: 1929 р. - 2,6, 1930 р. - 48,4, 1932 р. - 51,8, 1933 р. - 17,6 млн. центнера. Водночас, тільки тих 2 млн.т., які вивезли за кордон, було достатньо, щоб врятувати мільйони людей.

Криза з такими жахливими наслідками змусила правлячу верхівку СРСР запровадити виважені норми поставок зерна державі, що давало можливість селянам використовувати лишки на власний розсуд, село отримало значну кількість техніки, в колгоспах були організовані постійні бригади для виконання польових робіт. Стали розвивати підсобні галузі господарства в колгоспах: тваринництво, садівництво, бджільництво тощо.

Однак ефективність господарювання залишалася низькою. Командно-бюрократична система управління сільським господарством фактично стала гальмом його розвитку.

             5. Україна в умовах великого терору

Наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. політична система Радянського Союзу, зберігаючи зовні усі атрибути демократії, фактично перетворилася на тоталітарну, яку дослідники називають режимом особистої влади Сталіна, або сталінщиною.

Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-яку опозицію сталінському режиму, будь-які прояви інакомислення. Знаряддям здійснення репресій були каральні органи ДПУ, підпорядкованого наркомату внутрішніх справ (НКВС). (У 1934 р. замість ДПУ створено Головне управління державної безпеки).

Органи ДПУ - НКВС розгорнули масові жорстокі репресії проти всіх прошарків населення.

Масові репресії були захисною реакцією тоталітарного режиму, оскільки при наявності широкої опозиції цей режим не зміг би забезпечити свого існування.

Ідейним обґрунтуванням масового терору стало теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму та необхідність у зв'язку з цим посилення пильності і боротьби проти „ворогів народу".

Каральні органи посилювали пошук „ворогів народу", „контрреволюціонерів", „ворогів соціалізму", збільшувалися масштаби насильства.

В Україні репресії здійснювалися в особливо страшних розмірах: сталінський режим прагнув знищити рух за самоутвердження української нації. Пленум ЦК ВКП(б) у листопаді 1933 р. дійшов висновку, що „на Україні основною небезпекою є український буржуазний націоналізм", і поставив завдання „завдати нищівних ударів по націоналістичним петлюрівським елементам, які засіли в різних ділянках соціалістичного будівництва української соціалістичної культури". Це рішення пленуму разом з положенням Сталіна про загострення класової боротьби стало основою масового терору в Україні.

Основними напрямками масових репресій в республіці були по-перше, репресії проти селянства (розкуркулювання, штучний голодомор 1932-1933 рр.).

По-друге, боротьба з „підпільними націоналістичними організаціями". Першою була сфабрикована справа проти „Спілки визволення України" („СВУ"), за якою в 1930 р. було засуджено 45 чоловік - відомих українських вчених, письменників, політичних діячів колишньої УНР. Серед них - академік, заступник голови Центральної Ради у 1917 р. С. Єфремов, академік М. Слабченко, колишній голова уряду УНР В. Чехівський, колишній міністр закордонних справ УНР А. Ніковський. Після процесу над „СВУ" „розкрили" велику кількість „ворожих організацій", зокрема „Український національний центр" (її керівником оголосили М. Грушевського, його звинуватили в „буржуазному націоналізмі" і вислали в Кисловодськ, де у 1934 р. вчений помер при нез'ясованих обставинах), „Українську військову організацію". Протягом 1930-1937 рр. органи ДПУ - НКВС „викрили в Україні 15 великих „підпільних терористичних і диверсійних організацій націоналістів" (за підрахунками окремих дослідників , всього у 30-ті роки в Україні було влаштовано гучні процеси над учасниками більш як 100 вигаданих „центрів" і „комітетів").

По-третє, репресії проти членів КП(б)У, яких звинувачували в „українському буржуазному націоналізмі", у „ворожій діяльності", у „відсутності пильності", в „троцькізмі" і т.п. Ще у 1932 р. в Україні розпочалася (на рік раніше, ніж загалом в СРСР) масова чистка партійних рядів. З КП(б)У пачками виключали й заарештовували працівників різних сфер суспільного життя, які свого часу вступили до партії. Протягом 1932-1936 рр. чисельність КП(б)У зменшилася більш як на половину. Під час масових репресій другої половини 30-х рр. знищено переважну більшість ЦК КП(б)У, українського уряду. Загинули X. Раковський, Ю. Коцюбинський, С. Косіор, В. Чубар, М. Скрипник та інші. Вцілів лише Г. Петровський, якого звільнили з роботи й жорстоко переслідували.

По-четверте, боротьба з „націоналістичними елементами" в Академії наук України: репресовано багато вчених, розігнано цілі наукові інститути.

По-п'яте, боротьба проти релігії і церкви. Нових нищівних ударів зазнала українська православна церква: було репресовано 72 митрополити, єпископи та архієпископи, 2 тис. священиків, до 1939р. закрито близько 70% церков, які діяли в 20-х роках, спалено декілька тисяч ікон, зруйновано чимало храмів, інших пам'ятників культури. У 1930 р. була примусово розпущена Українська автокефальна православна церква. Другу п'ятирічку (1933-1937 рр.) оголосили „п'ятирічкою знищення релігії".

По-шосте, гоніння проти українських письменників, діячів мистецтва. Жертвами репресій стали десятки тисяч діячів національної культури. Лише за один 1934 р. було розстріляно 28 письменників, серед них М. Зеров, Г. Косинка, К. Буревій та ін. Протягом 1934-1938 рр. було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Був розігнаний театр „Березіль", його керівник, драматург Лесь Курбас загинув у концтаборі. Культурний процес потрапив під контроль партійно-державних чиновників. Якщо 20-і рр. ввійшли в історію України як період „національного відродження", то 30-і рр. дослідники назвали „розстріляним відродженням".

І, нарешті, по-сьоме, чистка військових кадрів: був повністю знищений штаб Київського військового округу на чолі з І. Якіром, репресовано 150 чоловік командного складу Харківського військового округу на чолі з І. Дубовим. Репресії проти командного складу викликали гострий кадровий голод в армії. Напередодні війни лише 7% командирів мали вищу військову освіту.

В цілому, масові репресії мали наступні наслідки:

- тотальний терор торкнувся усіх категорій населення, були фізично знищені мільйони українців, внаслідок чого українська нація зазнала величезних демографічних втрат;

- занепала українська національна культура, знизився інтелектуальний потенціал української нації;

- відбулася деформація морально-етичних відносин (насаджувалася атмосфера страху та абсолютної покори, заохочувалися доноси, формувалася тоталітарна свідомість);

-        посилилась економічна і політична залежність України від центру;

-        шляхом репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму,
абсолютної політичної влади Сталіна.

Мало що змінилося й після прийняття нової конституції України 1937 р. Непрямі вибори було замінено прямими при таємному голосуванні, скасовано категорію так званих „експлуататорських верств", яка раніше не мала права брати участь у політичному житті. Замість з'їздів рад різних рівнів почали діяти Верховна і місцеві ради, що збиралися на сесії і формально мали деякі парламентські ознаки. Було проголошено основні права й обов'язки громадянина.

Фактично ж положення цієї конституції не реалізовувалися. Сталінська система вирішувала суспільно-політичні й соціально-економічні проблеми на власний розсуд, незважаючи на конституційні норми.

Список літератури

Історія України /Під ред. В.А.Смолія.- К.: Альтернатива, 1997.-С.265-270,
274-275,281-288,294-296.

Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI
століття: навчальний посібник. Видання третє.- К.: ООО "Одісей", 2002. - с. 386-
390, 392-397.

Король В.Ю. Історія України. -Київ: „Феміна", 1995.-c. 143-146, 151-153.

Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. Посіб.- 2-ге вид.,
перероб. і доп. -К.: Знання -Прес, 2003. - с.448-452, 454-462, 465-475.

Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навч. посіб. - К.: МАУП,
2001.-c. 187-205.

Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів
неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене й
доповнене. - К.: „Каравела", Львів: „Новий світ - 2000", „Магнолія плюс", 2003. - с.
171-173, 176-182.

Чайковський А.С., Шевченко П.Ф. Історія України: Посібник для
старшокласників та абітурієнтів. - К.: А.С.К., 1999. - с. 182-190,195-202.

Тема 13. Україна в Другій світовій війні.

План

Початок Другої світової війни і Україна

Українські землі в умовах окупації фашистською Німеччиною. Рух Опору

Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Воз'єднання
українських земель

1. Початок Другої світової війни і Україна

Агресивна політика фашистської Німеччини, захоплення нею ряду європейських країн, провал радянських ініціатив щодо колективної безпеки, політика „умиротворення" агресора, авторами якої були Англія і Франція привели до зміни зовнішньополітичного курсу СРСР. 23 серпня 1939 р. між Німеччиною та СРСР було підписано пакт про ненапад. До договору додавався секретний протокол про розмежування сфер впливу сторін в Європі. Секретний протокол давав можливість Сталіну збільшити територію СРСР майже до кордонів Російської імперії 1913 р. Німеччина давала згоду на приєднання до Радянського Союзу Фінляндії, Естонії, Латвії, Білорусі, Західної Волині та Східної Галичини. В свою чергу, Німеччина отримала повну свободу дій у Європі і забезпечила собі поставки з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. Зв'язані з нею договірними зобов'язаннями, Англія і Франція оголосила війну Німеччині. Почалася Друга світова війна. Польща виявилася непідготовленою до війни, а її уряд не зміг організувати захист країни і 17 вересня емігрував за кордон. Польща перестала існувати як самостійна держава. Деякі західноукраїнські землі - Холмщина, Підляшшя, Лемківщина з населенням понад 500 тис.чол. були включені до створеного німцями на окупаційній території генерал-губернаторства з центром у Кракові.

Згідно з пактом і таємним протоколом та з врахуванням означеної на карті за особистим підписом Сталіна і Ріббентропа лінії розмежування, частини Червоної Армії 17 вересня вступили на територію Західної України, яка до цього часу перебувала у складі Польщі, і протягом 12 днів зайняли майже всю цю територію, що було узаконено Договором про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною 28 вересня 1939 р.

У червні 1940 р. були розв'язані проблеми Бессарабії, звільненої з-під влади Румунії. Повернення Бессарабії й Північної Буковини відбулися мирним шляхом. Переважна більшість їх населення мали спільну з народом України долю і мову.

Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські землі ввійшли до складу СРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до воз'єднання в межах однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель (рішення Народних зборів у Львові, сесій Верховної Ради УРСР та Верховної Ради СРСР у жовтні-листопаді 1939 р. та серпні 1940 р.).

Ці події і досі неоднозначно оцінюються істориками. Різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу СРСР: „анексія" (Д. Бофора), „включення" (Н. Верт), „формальне інкорпування, назване воз'єднанням" (А. Жуковський, О. Субтельний), „воз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу" (С. Кульчицький), а дехто з істориків розглядає це як звільнення поневолених західноукраїнських земель і воз'єднання Західної України з Наддніпрянською.

Після приєднання західноукраїнських земель до СРСР почалася їх активна радянізація - здійснення перетворень відповідно до радянського зразка.

Перетворення носили суперечливий характер. Ряд політичних заходів радянської влади отримали позитивну оцінку українського населення. Почала здійснюватись українізація. До середини 1940 р. в Західній Україні стало діяти близько 6900 початкових шкіл, із них 6000 українських. Поліпшилось медичне обслуговування населення. Створювалася система соціального забезпечення. Були націоналізовані промислові й торговельні підприємства, які раніше контролювались переважно поляками та євреями. Були також експропрійовані землі польських землевласників (понад мільйон гектарів). Проте все це здійснювалося командно-адміністративними методами без врахування відмінностей в духовному та економічному житті.

Кадри, що прибули сюди із східних областей, не знали місцевих особливостей і допустили ряд помилок у галузі податкової політики, хлібозаготівель, а особливо колективізації, до якої вони приступили у 1940 р., використовуючи досвід Східної України. Тобто у селян відбирали землю, усуспільнювали худобу, реманент і т.д.

Радянська влада принесла жорстокий репресивний режим: були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, в т.ч. „Просвіта", „Рідна школа", Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Арешту підлягали власники підприємств і банків, керівники кооперативів, великі, а часто і середні землевласники, уніатське духовенство, службовці старого держапарату, офіцерський склад польської армії. Всього, за 1939-1940 рр. було репресовано без суду і слідства, близько 10% населення Західної України. На листопад 1940 р. із цих районів виселили, за неповними даними 1 млн. 173170 чол.

Великих утисків зазнало релігійне життя. Всі церковні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їх майно - конфіскації.

Отже жителі західноукраїнських земель, як українці, так і поляки та представники інших національностей відчули на собі наслідки пакту про ненапад між Сталіним та Гітлером. І хоча, в економічному, політичному і культурному житті Західної України були певні досягнення, в цілому вони значною мірою зводились нанівець реліктами сталінізму.

У 1940-1941 рр. Гітлер підкорив всю Західну Європу і, згідно з „планом Барбароса", затвердженому у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку війни проти СРСР.

22 червня 1941 р. нападом нацистської Німеччини на СРСР розпочався новий етап Другої світової війни. Народ назвав її Великою Вітчизняною війною, бо в ній боронив свою Вітчизну - Україну, від її наслідків залежала доля народу - існувати йому чи ні. В Україні радянські війська за чисельністю, кількістю танків, літаків, гармат не поступалися противникові. Але ця сила не була належним чином використана.

План „Барбароса" передбачав „бліцкриг" - блискавичну війну: протягом 2-2,5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ - Астрахань. Німецька армія наступала у трьох головних напрямках: північному - на Ленінград, центральному - на Москву, південному - на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя.

Наступ в Україну здійснювала група німецьких армій „Південь" на чолі з фельдмаршалом Рундштедтом. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт на чолі з генералом М. Кирпоносом та Південний фронт на чолі з генералом Я. Чередніченком.

Гітлерівська група армій „Південь" швидко просувалася вперед. 25 червня вони захопили Луцьк, 28-го - Рівне, 30-го Львів і Тернопіль, 2 липня - Станіслав, 9-го - Житомир.

З 23 по 29 червня 1941 р. в районі Луцьк - Броди - Рівне - Дубно тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни, в якій з обох боків взяло участь близько 2 тис. танків. Через брак пального, боєприпасів, прорахунки командування радянські війська програли цю битву і зазнали значних втрат, але затримали просування німців майже на тиждень, порушили їхні плани „блискавичної" війни. Проте, в цілому, вже на кінець третього тижня війни німці просунулися углиб України на 300-350 км. На північному напрямку німецькі війська просунулися углиб радянської території на 500 км., на центральному напрямку - на 600 км. Червона армія за перші три тижня війни втратила 850 тис. чоловік (у 10 разів більше, ніж Німеччина), 3,5 тис літаків, 6 тис. танків. Отже, початковий період війни склався вкрай невдало для Радянського Союзу.

Причинами вражаючих невдач радянських військ були серйозні прорахунки вищого керівництва СРСР на чолі з Й. Сталіним, низька ступінь готовності військ до ведення воєнних дій, некомпетентність багатьох командирів, загибель основної частини підготовлених військових кадрів під час репресій 30-х початку - 40-х рр., фактор несподіванки нападу. Крім того, Німеччина, яка завоювала більшу частину Європи, за воєнно-економічним потенціалом значно перевищувала Радянський Союз.

Невдале розташування значної кількості радянських військ у прикордонних зонах дало змогу противникові обхідними танковими маневрами оточити й ліквідувати їх. Легкою здобиччю ворога стали склади зброї, матеріально-технічного постачання, паливно-мастильних матеріалів та провіанту. Тільки в районі Умані в липні-серпні були оточені й знищені дві радянські армії.

З районів, яким загрожувала окупація, почали перебазовуватися на схід державні установи України, промислові підприємства та інші важливі об'єкти. Евакуація (не кажучи вже про пуск на новому місці) великих заводів (лише на перевезення металургійного комбінату „Запоріжсталь" до Магнітогорська пішло 8 тис. вагонів) виявилася надзвичайно складним, але посильним завданням.

В Україні розпочалася підготовка до оборони великих міст. Головною воєнно-політичною подією літньої кампанії була оборона Києва, яка тривала з 7 липня по 26 вересня 1941 р. і відволікала значні сили ворога. Проте, німецьким арміям вдалося оточити велике угрупування захисників Києва: в полон потрапило понад 665 тис. солдатів і офіцерів, було знищено командування Південно-Західного фронту.

Причиною трагедії стали прорахунки вищого військового командування, зокрема те, що Сталін не давав згоду на відведення військ з-під Києва.

Здобувши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим: 30 жовтня вони підійшли до Севастополя. Героїчна оборона Києва, Одеси (5 серпня - 16 жовтня 1941 р.), за що вони отримали звання „місто - герой", увійшли золотими сторінками в літопис Великої Вітчизняної війни.

Наприкінці 1941 р. німецькі війська групи армій „Південь" окупували майже всю Україну. Однак, ціною величезних жертв, героїчного опору народу план „блискавичної війни" був зірваний.

Навесні 1942 р. радянське командування припустилося нової помилки в оцінці становища на фронтах. У квітні було видано наказ готуватися до наступу в районі Харкова, в Криму та інших місцях. Розрахунки на швидке виснаження німецьких військ не виправдалися, а тактика „оборона - наступ" одночасно на кількох напрямках призвела до катастрофічних наслідків.

12 травня 1942 р. розпочався наступ в районі Харкова силами Південно-Західного фронту з метою визволення міста й розгрому німців на південному фланзі. Проте вже 17 травня стало ясно, що наступ треба припинити, бо гітлерівці прорвали фронт у районі Краматорська. Наприкінці травня німецькі війська, які наступали з півночі і півдня, замкнули кільце оточення. В полон потрапило 240 тис. бійців і командирів Червоної армії. Трагічно завершилася і спроба розгромити гітлерівців у Криму. 4 липня 1942 р. після 250-денної оборони Севастополь захопили німецькі війська.

Поразки в Україні різко змінили воєнно-стратегічну ситуацію, ініціатива знову перейшла до рук ворога. У червні 1942 р. німецькі війська великими танковими з'єднаннями за підтримки авіації почали навальний наступ на воронезькому напрямку. Наслідком цього був прорив фронту вглиб на 200-400 км. протяжністю 600-650 км.

22 липня 1942 р. після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію Української РСР.

2. Українські землі в умовах окупації фашистською Німеччиною.Рух Опору

Захоплюючи українські землі, німецькі агресори та їхні румунські й угорські поплічники відразу ж встановили жорстокий окупаційний режим. Він був людиноненависницький, визначався винятковими звірствами - масовими репресіями, знищенням або депортацією мільйонів громадян України, безпрецедентним руйнуванням, розграбуванням народного господарства, особистого майна, тисячолітніх культурних надбань нашого народу, розшматуванням української території.

В основі окупаційної політики, яка здійснювалась в Україні, лежала расова теорія про зверхність „арійців" щодо інших народів. Згідно з нею німці як арійці мають природні інстинкти й здібності до панування, управління, повинні завойовувати інші землі. Віднесений до расово неповноцінних, український народ був приречений нацистами більшою частиною на винищення, меншою - на перетворення на слуг німецьких панів. Відповідно до цього стратегією свого ставлення до українців та інших народів нацисти проголосили підкорення та їх жорстку експлуатацію, винищення непокірних та „зайвих" (з точки зору окупантів) людей ненімецької національності.

Окупаційний режим в Україні переслідував, таким чином, дві головні мети: політичну та економічну. Політична передбачала знищення українського народу, як й інших слов'ян, та його державності, в тому числі і радянської її форми. Економічна - пограбування природних багатств, народного господарства, майна громадян, безмежну експлуатацію тих українців, які вціліють.

Що стосується конкретних напрямків окупаційної політики, то вони зводилися  до наступного: по-перше, захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини:

- Буковина, Одеська та Ізраїльська області, частина Вінницької та Миколаївської областей були віддані Румунії. Ці землі отримали назву „Трансістрія";

-  Галичина разом з польськими територіями ввійшла до складу окремого генерал-
губернаторства;

-  більшість українських земель увійшла до складу Рейхскомісаріату „Україна" на
чолі з фанатичним нацистом, катом українського народу Е.Кохом. Це
адміністративне утворення включало 63,6% всієї території України;

           - прифронтові області (Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас) підпорядковувалися військовому командуванню;

По-друге, відповідно до згадуваної вище „теорії расової винятковості німецької нації" українці підлягали масовому знищенню. Справжній геноцид здійснювався проти єврейського народу.

Вся Україна вкрилася концтаборами та тюрмами. Практично в кожному українському місті був свій „Бабин Яр": за роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис, в Дробицькому Яру в Харкові - понад 60 тис, в Яновському концтаборі у Львові - понад 160 тис чоловік. Переважно це були українські громадяни єврейської національності. А всього в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн. мирного населення і 1,3 млн. військовополонених.

По-третє, гітлерівці грабували матеріальні і людські ресурси України. До Німеччини вивозилося продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. чоловік.

Щоб забезпечити більш „ефективну" експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи.

По-четверте, обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування, освіта. Українці перетворилися на людей „третього сорту" тощо.

Отже, окупаційний режим відзначився винятковою жорстокістю. Але він виявився неефективним, бо не забезпечив покори українського народу. Навпаки, нацистський „новий порядок" викликав масовий Рух Опору в Україні.

В українському антифашистському русі Опору існувало дві течії: радянський рух Опору (партизани і підпільники) та національно-визвольний Рух Опору на чолі з ОУН.

Радянський рух Опору прагнув до відновлення статусу України в складі СРСР. Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 800 партизанських загонів (за підрахунками деяких дослідників близько 2-х тис). їх дії координував Український штаб партизанського руху на чолі з І. Строкачем. Виникли великі партизанські загони і з'єднання (понад 45-ти) на чолі з С. Ковпаком, М. Попудренком, О. Сабуровим, О. Федоровим, І. Боровиком, П. Вершигорою, М. Наумовим та іншими.

Формами боротьби партизан були:

диверсії на комунікаціях ворога, знищення ліній зв'язку, доріг, мостів;

розгром ворожих штабів;

диверсії на залізницях. Влітку 1943 р. розгорнулася операція „рейкова війна";

рейди в тил ворога (найбільш відомий Карпатський рейд С. Ковпака).

У містах України діяли підпільні групи, зокрема „Молода гвардія" на Луганщині та „Партизанська іскра" на Миколаївщині. Підпільники розповсюджували антинімецькі листівки, здійснювали терористичні акти, вчиняли диверсії на залізницях та підприємствах тощо.

Всього в Україні діяло 23 підпільних обкоми КП(б)У, 9 підпільних обкомів комсомолу, які організовували диверсії, здійснювали розвідувальні операції.

Загальна чисельність партизан і підпільників в Україні за роки війни становила за різними джерелами від 180-220 тис. до 500 тис. чоловік. Вони знищили до 100 тис. окупантів та їх посібників, розгромили 467 ворожих гарнізонів, організували аварії 4-х тис. ешелонів, 95 партизанів та підпільників України одержали звання Героя Радянського Союзу.

Таким чином, створення Українського штабу партизанського руху на чолі з Т.А.Строкачем, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування радянськими партизанами та підпільниками ефективних методів боротьби проти окупантів перетворили радянський Рух Опору на важливий фактор війни, фактично на справжній „другий фронт".

Національно-визвольний Рух Опору на чолі з ОУН прагнув до відродження незалежної української держави.

До початку війни ОУН співробітничала з німцями. В німецькій армії був утворений „Легіон українських націоналістів", що нараховував близько 600 солдатів і мав два підрозділи під кодовими назвами „Нахтігаль" і „Роланд". Командували ними українські та німецькі офіцери. ОУН розраховувала на те, що ці частини вдасться використати для утворення в майбутньому національної армії. Німці ж планували використовувати їх, в основному, для каральних акцій, спрямованих передусім проти поляків та євреїв. Покладаючи надії на німецьку підтримку, лідери ОУН 30 червня 1941 р. проголосили створення незалежної Української держави. Однак це не входило в плани німців - український уряд був розігнаний, а деяких його діячів, зокрема Я. Стецька та С. Бандеру, заарештували. Проти ОУН розпочалися репресії. У відповідь ОУН почала створювати партизанські загони, які у жовтні 1942 р. об'єдналися під назвою Українська повстанська армія (УПА) на чолі з Романом Шухевичем (псевдонім Тарас Чупринка). ОУН - УПА не припиняла також антирадянської і анти польської діяльності.

УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні, східні, південні регіони України, де ОУН діяла під лозунгами: „Смерть Гітлеру!", „Смерть Сталіну!", „Радянська влада - без більшовиків!".

Основними об'єктами партизанських дій з боку УПА були:

- німці та їх союзники;

- формування Армії Крайової та польське населення;

-радянські партизанські загони, а згодом - підрозділи Червоної армії.
Намагаючись утвердити себе у західних регіонах України як „третя сила", УПА лише у жовтні-листопаді 1943 р. провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизан.

Слід зауважити, що в ОУН не було єдності щодо стосунків з німцями. Започаткований на Волині та Поліссі повстанський рух поширювався на інші регіони України. Чисельність УПА за різними даними становила від 30-40 тис. до 100 тис. бійців, які знищили до 5-6 тис. німців.

Таким чином, Україна була охоплена масовим рухом Опору, але через глибокі ідеологічні суперечності між двома його течіями точилася жорстка боротьба. Хоча, в цілому народна боротьба в тилу ворога була одним з вирішальних факторів, що прискорили наближення перемоги.

3. Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Воз'єднання українських земель

Внаслідок переможних Сталінградської та Курської битв було створено сприятливі умови для початку визволення України. Ці завдання здійснювали війська Центрального, Воронезького, Степового, Південно-Західного і Південного фронтів, які з 20 жовтня 1943 р. було перейменовано на відповідно 1-й Білоруський, 1, 2, 3-й і 4-й Українські фронти.

18 грудня 1942 р. військами 1-ї гвардійської армії під командуванням генерала В. Кузнєцова був визволений перший населений пункт української території - с. Півнівка Міловського району Луганської області. До лютого 1943 р. було звільнено низку інших районів Донбасу.

Масове ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня - 23 серпня 1943 р.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків.

Розвиваючи успіх, радянські війська у вересні 1943 р. вийшли до Дніпра. У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро на якому німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони („Східний вал"). Кульмінацією битви за Дніпро  було визволення від окупантів Києва. Ціною величезних людських втрат радянські війська звільнили місто 6 листопада 1943 р. За визволення столиці України понад 1000 солдат і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу (в цілому, під час битви за Дніпро звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 2438 воїнам, у тому числі 483 українцям).

У 1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів здійснило серію наступальних операцій, остаточно визволивши територію України:

- Житомирсько-Бердичівська операція (грудень 1943-січень 1944 рр.);

- Корсунь-Шевченківська операція (січень-лютий 1944 р.);

- Рівенсько-Луцька операція (січень-лютий 1944 р.);

- Криворізька операція (січень-лютий 1944 р.);

- Наступ на півдні. Визволення Одеси, Миколаєва (березень-квітень 1944 р.);

- Визволення Криму (квітень-травень 1944 р.);

- Львівсько-Сандомирська операція (липень-серпень 1944 р.). 27 липня звільнено
Львів;

- Східно-Карпатська операція (вересень-жовтень 1944 р.).

28 жовтня 1944 р. територія України була остаточно визволена від загарбників. У ході визвольних операцій 1944 р. на Україні загинуло понад 3,5 млн. воїнів. Неоціненну допомогу воїнам надавали радянські партизани і підпільники, місцеве населення, працівники тилу. Активні дії проти німецьких окупантів вели загони УПА. Коли ж лінія фронту наблизилася до районів дислокування частин УПА, командування віддало наказ не втручатись у бойові дії і вживати заходів для збереження і зміцнення своїх сил.

2 травня 1945 р. Червона Армія завершила штурм Берліна. Німеччина капітулювала 9 травня. В битві за Берлін звання Героя Радянського Союзу отримали 589 воїнів, поміж них 108-3 України.

Вступ СРСР у війну з Японією рішуче змінив становище на Далекому Сході. 2 вересня 1945 р. Японія капітулювала. З капітуляцією Японії завершилася Друга світова війна.

Український народ зробив значний вклад у перемогу країн антигітлерівської коаліції над фашизмом. В радянських збройних силах, що воювали на фронтах Другої світової війни, 6 млн. чоловік, або кожен п'ятий воїн були з України. З млн. з них загинули, кожен другий, що залишився живим, повернувся інвалідом. За мужність і відвагу в боях на фронтах Другої світової війни 2,5 млн. воїнів -жителів України нагороджені орденами і медалями СРСР (із 7 млн. загальної кількості відзначених у Радянській Армії). 2072 українці удостоєні звання Героя Радянського Союзу, із них 32 - двічі, а один тричі (льотчик Іван Кожедуб). Повітряні тарани здійснили 55, закрили своїми тілами амбразури дотів 25, спрямували свої палаючи літаки на скупчення ворожої живої сили і техніки 32 воїни - громадяни України. Радянські партизани і підпільники України за самовіддану боротьбу з ворогом одержали майже 63,5 тис. урядових нагород (із 152 тис. нагород партизан і підпільників по всьому СРСР). Більше половини радянських фронтів, що діяли проти гітлерівців та їхніх сателітів, очолювали українці - маршали та генерали СРСР.

Багато українців боролося в лавах армій західних союзників та європейського руху Опору, відзначені нагородами Польщі, Чехословаччини, Румунії, Італії, Франції, Норвегії, Великобританії, США, Канади та інших країн.

Великий внесок у перемогу зробили працівники тилу, вчені, медики, діячі літератури і мистецтва.

Під час Другої світової війни український народ зазнав страхітливих втрат:

людські втрати України у війні склали понад 10 млн. військових і цивільних
осіб;

матеріальні втрати України досягли 1,5 трильйонів крб.. Було зруйновано: 714
міст і містечок, 28 тис. сіл, 16150 промислових підприємств, 18 тис. медичних
закладів, 33 тис. закладів освіти...

Отже, зазнавши в роки Другої світової війни величезних людських і матеріальних втрат, Україна зробила неоціненний внесок у перемогу над фашистською Німеччиною і її союзниками.

Висока оцінка міжнародною громадськістю внеску українського народу в перемогу над фашизмом, зміна співвідношення сил на світовій арені відкрили можливість завершити об'єднання основних українських етнічних земель у складі УРСР. Повоєнними міждержавними угодами було юридично підтверджено воз'єднання (1939-1940 рр.) західноукраїнських земель і Північної Буковини з основною частиною України (щоправда, поза межами України залишилися Посяння, Лемківщина і Холмщина, які Сталін у 1944 р. віддав Польщі).

1945 р., за Договором від 29 червня між СРСР та Чехословаччиною, Закарпатська Україна воз'єдналася з Україною у складі Радянського Союзу. 19 лютого 1954 р. Верховна Рада СРСР на ознаменування 300-річчя приєднання України до Росії прийняла рішення про включення Кримського півострова до складу УРСР. Таким чином завершився процес формування сучасної території України. Юридичний факт про входження Криму до УСРС лише підтвердив фактично існуючу ситуацію.

Отже, територіальні зміни в Україні, що відбулися напередодні і після Другої світової війни, мали для неї такі наслідки:

остаточно визначились кордони республіки, які одержали юридичне визнання
світовим співтовариством;

збільшилася територія УСРС(до 603,7 тис. кв.км.) та її демографічний потенціал;

об'єднання українських земель відбулося в складі однієї держави;

завершилося формування державної території.

Як результат, поліпшилися умови для консолідації і розвитку українського народу, піднесення його національної свідомості.

Список літератури

Історія України / Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997.- с.309-325.

Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI
століття: Навчальний посібник. Видання третє-К.: ООО „Одісей"2002.- с.398-427.

Король В.Ю. Історія України. - Київ: „Феміна", 1994.- с. 154-180.

Мирончик В.Д., Ігошкін Г.С. Історія Україна: Навч. посіб.- К.: МАУП, 2001.-
с.220-243.

Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посіб.- 2-ге вид. перероб. і
допю - К.: Знання - Прес, 2003. с- 513-542.

6. Світлична   В.В.   Історія   України.   Навчальний   посібник   для   студентів
неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і
доповнене.- К.: „Каравела", Львів: „Новий Світ", „Магнія плюс", 2003.- с.195-213.

7. Чайковський    А.С.,    Шевченко   П.Ф.    Історія    України:    Посібник   для
старшокласників та абітурієнтів. К.: А.С.К., 1999.- с. 208-227.

Тема 14. Суспільний розвиток України у повоєнний період

( друга половина 1940-х-1985 рр.)

План

1. Післявоєнна відбудова та нова хвиля масових репресій другої половини 40-х-початку 50-х років в Україні

2. Голод 1946-1947рр. в Україні

3. Спроба здійснення нової політики (середина 50-х-перша половина 60-х років)

4. Наростання кризових явищ у соціально-економічному, політичному і культурному житті ( друга половина 60-х-середина 80-х років )

5. Розгортання правозахисного і дисидентського руху

1. Післявоєнна відбудова та нова хвиля масових репресій другої половини 40 х-початку 50-х років в Україні.

Війна призвела до небаченого руйнування економіки України. Після війни її промислово-виробничий потенціал становив 20% проти рівня 1940 р.

Відбудова господарства починалася відразу ж після визволення українських земель, а вже в травні 1945 р. було відбудовано 30% зруйнованих промислових потужностей.

У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла четвертий п’ятирічний план ( 1946-1950 рр. ) відбудови народного господарства, що передбачав доведення на кінець п’ятирічки валової промислової продукції до 113% проти 1940 р.

Відбудова народного господарства здійснювалася по кількох основних напрямках. Найбільша увага приділялася відбудові промисловості. Серед її особливостей можна виділити наступні: по-перше, важливою проблемою відбудови були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану Маршалла.

Поставки за рахунок репарацій із Німеччини, допомога з-за  кордону були незначними. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви.

По-друге, відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. При цьому уряд керувався політичними мотивами: створити такий воєнно-промисловий комплекс, який би служив гарантом оборони країни і базою перемоги світового соціалізму над капіталізмом. В Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес і великі теплові електростанції, металургійні заводи. У1948 р. машинобудівних заводів працювало більше, ніж до війни.

По-третє, розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського господарства, науки і культури, які фінансувалися за залишковим принципом. Так, інвестиції в легку промисловість складали 12-15% усіх промислових капіталовкладень.

По-четверте, посилилися диспропорції в розвитку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу.

По-п’яте, якщо на Заході і в Японії післявоєнна відбудова промисловості здійснювалася на базі прогресивних технологій і науки, то в СРСР досягнення науково-технічного прогресу впроваджувалися повільно. Підприємства працювали за старими технологіями, надзвичайно високими були енерго-і матеріаломісткість виробів. Цим було обумовлене технічне відставання Радянського Союзу від Заходу.

І, нарешті, по-шосте, важливими джерелом відбудови став героїчний ентузіазм народу. 90% працюючих були охоплені різними формами соціалістичного змагання.

У результаті: в 1950 р. важка промисловість перевершила, а легка-ледве досягла 80% довоєнного рівня у вартісних показниках. За фізичними обсягами рівня 1940 р. вдалося досягти лише в середині 50-х років. Проте Україна знову зайняла традиційне місце паливно-металургійної бази Радянського Союзу.

- відбудова сільського господарства проходила в надзвичайно складних умовах:

- скоротилися посівні площі, не вистачало робочих рук, техніки, коней;

 -важким було становище селян: мізерна оплата праці, високі податки на підсобне господарство, селяни не мали паспортів, на них не розповсюджувалося пенсійне забезпечення, виплати по тимчасовій непрацездатності;

- ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод взимку 1946-1947 рр.( це питання буде розглядатися окремо ).

Крім того, капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми, вони складали не більше 7% загального обсягу асигнувань. Здійснювалася політика “ножиць” цін стосовно сільського господарства. Державні заготівельні ціни залишилися на рівні 1928 р., хоча ціни на промислову продукцію зросли у 20-ть разів.

У результаті: на кінець 1950 р. сільське господарство не досягло довоєнного врівня, про що свідчать такі дані: валове виробництво зерна становило 77%, врожайність зернових - 82% від  рівня 1940 р.

З метою стабілізації фінансової системи у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу, під час якої вилучено гроші в усіх, хто якимось чином зміг їх заощадити. За банківськими вкладами до 3 тис. крб. обмін грошових знаків відбувався у співвідношенні 1:1, вклади від 3 до 10 тис. крб. скорочувалися на 1/3, а вклади понад 10 тис. – на 2/3. Найбільше постраждали ті, хто зберігав гроші на руках: вони отримали лише один новий карбованець за 10 старих. Водночас зі здійсненням грошової реформи у країні було скасовано карткову систему і підвищено ціни.

У Західній Україні продовжувалася політика “радянізації“, перервана війною.

Процес відбудови у “воз’єднаних“ районах УРСР відбувався набагато складніше, ніж на сході республіки. Характер змін, що відбулись у процесі відбудови в Західній Україні, суперечливий і неоднозначний. Було докорінно модернізовано економічний потенціал району, реконструйовано старі заводи і фабрики, відбудовано і споруджено 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Упродовж 1945-1946 рр. у Львові стали до ладу заводи – електроламповий, інструментальний, сільськогосподарських машин та ін. До Львова прибуло 14 тис. робітників і майже 2 тис. інженерів для надання допомоги місцевим кадрам. Обсяг валової продукції промисловості за п’ять років (1946-1950 рр.) збільшився в 3,2 рази.

Однак радянська модель індустріалізації переносила на західноукраїнські землі диспропорції в розвитку окремих галузей: легка і харчова відставали, важка і хімічна домінували. Крім того, галузі були не самостійними, замкненими й самодостатніми, з цілковитою залежністю від союзного центру. Під час спорудження нових об’єктів, як і раніше, майже не враховувались екологічні аспекти функціонування підприємств.

Радикальні аграрні реформи в Західній Україні здійснювались без урахування місцевої специфіки, політичної ситуації в областях. Державні органи широко використовували звичні та перевірені раніше заходи проти тих, хто не бажав ставати членом колгоспів – здійснювалося так зване розкуркулювання – виселення у віддалені райони СРСР заможних селян із сім’ями, а також тих, хто їх підтримував. Примусову колективізацію було здійснено в основному протягом 1948-1949 рр. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об’єднали 98% селянських господарств. Факти свідчать про те, що протягом 1945-1950 рр. з політичних міркувань було репресовано, здебільшого депортовано без суду і слідства й навіть без письмового, 300-500 тис. західних українців. Це викликало обурення і опір. Дехто втікав в ліси й приєднувався до загонів УПА, вступав до підпільних організацій ОУН, які вели боротьбу проти радянської влади.

Цю боротьбу крім ОУН – УПА очолювала також греко–католицька церква. .Тому вона була ліквідована більшовиками в 1946 р. Боротьба ж проти ОУН – УПА виявилася надзвичайно кровопролитною і тривала до сер. 50-х рр.

Українську повстанську армію тривалий час очолював Р. Шухевич, а політичне керівництво здійснювала Організація українських націоналістів (ОУН) на чолі з С. Бандерою. УПА користувалася широкою підтримкою місцевого населення, проти якого апарат НКВС розгорнув масові каральні акції. Лише після загибелі у 1950 р. головнокомандувача УПА Р. Шухевича її діяльність починає занепадати. Хоча, як зазначалося вище , окремі загони повстанців діяли до середини 50-х рр. Але і після цього опір тоталітарному режиму не припинявся. Він почав набувати інших форм.

Соціально-політичне та культурне життя в Україні в повоєнні роки мало надзвичайно суперечливий характер. Ключові позиції лишалися в Комуністичної партії, яка на січень 1946 р. налічувала 320 тис. членів. Морально-політична ситуація в Україні в повоєнні роки визначалася подальшим посиленням культу особи Й. Сталіна. Розпочинався новий виток репресій: проти військових і військовополонених, проти діячів науки й культури, державних працівників. Становище в Україні особливо загострилося, коли в березні 1947 р. з ініціативи Й. Сталіна з поста Першого секретаря ЦК КП(б)У було усунуто М. Хрущова і на його місце було поставлено Л. Кагановича (очолював найвище керівництво республіки з березня по грудень 1947р.). Обіймаючи посаду Першого секретаря ЦК КП(б)У , Л. Каганович намагався довести, нібито “боротьба з українським буржуазним націоналізмом” не завершилась і її необхідно продовжувати. При цьому Л. Каганович використовував досвід, набутий ще у 20-ті роки, коли він уперше очолював республіканську парторганізацію.

Розгорнулася нещадна боротьба з “українським націоналізмом”, безперервно мінялися й зазнавали утисків керівні кадри, серед яких було чимало колишніх партизанів і воїнів, що відзначилися на фронтах. Так, у 1949-1952 рр. за звинуваченнями в українському націоналізмі з КП(б)У було виключено понад 22 тис. членів партії, або 3% загальної чисельності.

Слід відзначити, що ця боротьба розгорталася в умовах ідеологічної кампанії по “наведенню порядку” в галузі науки, культури, літератури і мистецтва, розпочатої в 1946-1947 рр. під керівництвом секретаря ЦК ВКП(б) А. Жданова.

Розгорнулася нищівна критика інститутів історії України та історії української літератури Академії Наук, творчих спілок, редакцій ряду газет і журналів. Здійснювалися кампанії проти видатних діячів української культури – письменників М. Рильського, В. Сосюри, Ю. Яновського, композиторів В. Данькевича, кінорежисера О. Довженка та інших, яких звинувачували в “ідеологічних помилках” і “українському буржуазному націоналізмі”.

Після серпневої (1948 р.) сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. В. І. Леніна в Україні почалися “чистки” серед науковців. Тих, хто не поділяв поглядів академіка Т. Лисенка, було звільнено з кафедр вузів, установ АН УРСР. Серед них академік АН УРСР М. Гришко, професори С. Гершензон, І. Поляков, Л. Делоне та ін.

У 1948 р. розгорнулась кампанія боротьби з “низькопоклонством перед Заходом”, а згодом – з “космополітизмом”. Наприкінці 40-х – на початку 50-х років розпочалися репресії проти єврейських літераторів, митців, учених, діяльність яких була пов’язана з Україною. Часто сфабриковані справи, судові процеси закінчувались для звинувачених не лише тривалими ув’язненнями, а й розстрілами

Вороже ставлення до діячів науки, освіти, літератури, музичного мистецтва було характерною ознакою того часу. Переважну більшість митців було офіційно реабілітовано лише в 1990 р. під час горбачовської перебудови.

Таким чином, історичний розвиток України в 1945-1953 рр. відбувався в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму.

2. Голод 1946-1947 рр. в Україні

Як вже зазначалося вище, особливо складними у повоєнний період було становище сільського господарства, яке внаслідок війни та колективної системи господарювання повністю деградувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяглової худоби, насіння, робочих рук: у селі залишилися в основному жінки і діти. Селянство, як і раніше залишалося найбільш упослідженою категорією тодішнього суспільства. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва, від розподілу створеного ним продукту. Вироблена колгоспами продукція державою не закуповувалася, а фактично вилучалася методом продрозкладки. Оплата праці сільських виробників була символічною, а існували вони, в основному за рахунок присадибних ділянок

Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха. Валовий збір усіх зернових в Україні становив у 1946 р. 531 млн. пудів, що було в 3,5 рази менше, ніж у1940 р. Із 26397 наявних улітку 1946 р. колгоспів 5500 не зібрали навіть тієї кількості зерна, яку засіяли. Брак кормів призвів до значного скорочення поголів’я великої рогатої худоби, свиней та коней. Наслідки посухи посилювались діями центральних московських органів, які, не рахуючись з конкретними умовами і можливостями, здійснювали тиск на партійно-державний апарат України, вимагаючи будь-якого ціною виконати обов’язкові плани хлібозаготівель.

Почався голод 1946-1947 рр., який охопив значну територію, де проживали мільйони людей, передусім південь: Одеську, Ізмаїльську, Кіровоградську, Миколаївську, Херсонську, Дніпропетровську області. Повторювались жахливі картини 1932-1933 рр.: люди хворіли на дистрофію, часто із смертельними випадками ( на травень 1947 р. було зареєстровано понад 900 тис. хворих на дистрофію ), батьки залишали своїх дітей, оскільки були не в змозі їх нагодувати, мали місце випадки канібалізму (в січні-червні 1947 р. в Україні зареєстрували 130 випадків людоїдства, 189 трупоїдства). В цілому в 16 східних, а також Ізмаїльській і Чернівецькій областях у 1946 р. померло 282 тис. чол., у 1947 р. - понад 520 тис. чол. І це лише ті випадки смертей, які зареєстрували загси УРСР. Чимало людей загинуло за межами України, по дорозі в Закавказзя, Середню Азію, на Кубань.

Юрби голодуючих ринули у західні області України, рятуючись від біди. СРСР, як підтверджують найновіші дослідження, мав достатні резерви для забезпечення людей зерном. Однак у 1946-1947 рр., як і в 1932-1933 рр., добірну пшеницю вивозили за кордон, а населення партія і уряд кинули на поталу. В цілому експорт зернових із СРСР тільки 1946 р. склав 1,7 млн. т., що могло б стати суттєвою допомогою голодуючим регіонам (підраховано, що для боротьби з голодом в Україні у 1946 р. потрібно було 150 тис. т. зерна). При цьому поставки здійснювалися за цінами нижче світових і переважно в кредит.

Керівники України неодноразово звертались до уряду СРСР з проханням про допомогу. Зокрема, 17 грудня 1946 р. М. Хрущов надіслав Сталіну листа, в якому йшлося про найнагальнішу необхідність надати фуражну позику колгоспам України. У відповідь Сталін назвав Хрущова “підозрілим елементом”, але все ж дав вказівку виділити Україні продовольчу і насіннєву позику, а також 140 млн. крб. для організації безплатного харчування населення. Хоча ця “допомога” була мізерною, але якоюсь мірою полегшувала становище українських селян південних областей.

Наслідки голоду ще довго давалися взнаки. Не випадково у 1950 р. за врожайністю зернових та їх валовим збором колгоспи і радгоспи України не досягли довоєнного рівня, хоча він був перевищений за врожайністю жита, цукрових буряків, картоплі, за чисельністю поголів’я великої рогатої худоби.

В цілому ж сільське господарство залишалося збитковим. Підхід до розв’язання аграрних проблем зберігався старим: форсування виробництва в умовах жорстокої централізації та регламентації колгоспного життя.

3. Спроба здійснення нової політики (середина 50-х – перша половина 60-х років)

Смерть Сталіна 5 березня 1953 р. внесла вжиття СРСР істотні зміни, потреба в яких давно назріла. Ці зміни були пов’язані з діяльністю Першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова. Він поклав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сферах життя суспільства. Були здійснені пошуки нових підходів до розв’язання проблем  суспільно-політичного життя.

Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя:

Люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки;

Відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з’їздів і пленумів, критика самокритика в партії і т. п.);

Зросла роль Рад – як в центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство партійних органів над державними;

Викрито злочинну діяльність Л. Берії та його посіпак в Україні (П. Меншик та ін.), розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Проте ця робота не була завершена. А з 1962 р. комісії по реабілітації поступово припинили свою діяльність Більше того, паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбувалися нові політичні репресії, вносилися зміни до законодавства, які збільшували можливості влади у їх проведенні.. Так, протягом 1954-1959 рр. в Україні за антирадянську діяльність репресували 3,5 тис. чоловік;

засуджено культ особи Сталіна. Це зробив особисто М. Хрущов на  XX з’їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді “Про культ особи і його наслідки”. З’їзд засудив репресивну політику сталінського режиму і проголосив курс на демократизацію суспільства. Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця: доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті причини культу особи і репресій – їх пояснювали рядом помилок Сталіна та керівників МВС і КДБ – Єжова і Берії, багато фактів замовчувалося. Згодом склався культ особи самого Хрущова.

Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного режиму, залишалася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недоторканими виявилися догми марксизму-ленінізму. Повної демократизації життя суспільства не відбулося.

Хрущов здійснив також ряд заходів щодо розширення прав республік, у т. ч. й України:

- українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. В1953 рр. першим секретарем ЦК КПУ було призначено О. Кириченка – першого українця на цій посаді (1953-1957 рр.). Відтоді першими секретарями КПУ призначалися тільки українці: М. Підгорний (1957-1963 рр.), П. Шелест (1963-1972 рр.), В. Щербицький (1972-1989 рр.);

- розширилися функції і підвищилася відповідальність КПУ;

- активізувалася діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то у 1955 р. – 29;

- внаслідок реформи управління економікою в 1957 р. під контроль України перейшло 97% заводів республіки проти 34% в 1953 р. Питома вага республіканської промисловості зросла з 36% у 1953 р. до 76% у 1956 р.

Але всі ці заходи здійснювалися під суворим контролем центру, до якого згодом знову повернулися його командні функції.

Хрущовська “відлига” сприяла національно-духовному пробудженню і культурному розвитку України.

Стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного словника україномовних книжок.

Проте, з іншого боку, здійснювалися заходи, які послаблювали позиції української мови. У 1958 р. був прийнятий закон про зв’язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки могли відмовитися від вивчення їхніми дітьми української мови

Непослідовність “українізації” особливо виразно спостерігалась на результатах книговидавничої справи. У 1959 р. книжки українською мовою становили 53% усіх книг, опублікованих в Україні, а в 1965 р. цей показник вже знизився до 41% і далі неухильно зменшувався.

Вживалися заходи з метою підвищення престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: “Українська Радянська Енциклопедія”, “Історія української літератури”. Видаються фахові журнали українською мовою.

Відтворюється історія українського народу: з 1957 р. почав видаватися “Український історичний журнал”, почалася підготовка багатотомної “Історії міст і сіл України”.

Було реабілітовано багато діячів української культури. Серед них – О. Олесь, М. Вороний, Г. Косинка, М. Ірчан, О. Досвітній, О. Ковінька, В. Мисик та багато інших. У газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про повернуті українській культурі імена. Видавалися кращі твори реабілітованих письменників, з’явилися літературознавчі праці про них.

Видатним явище духовного життя стала поява нового покоління інтелігенції – шістдесятників (цей термін вживався вже на поч. 60-х рр.). Провідними постатями серед них були письменники і поети І. Драч Л. Костенко, М. Вінграновський, В. Симоненко, В. Стус, С. Гуцало, І. Калинець, художники А. Горська, П. Заливаха, В. Кушнір, літературні критики І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, діячі кінематографу С. Параджанов, Л. Осика, Ю. Іллєнко та багато інших.

Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, нове покоління інтелігенції викривало перекоси і лицемірство офіційної культури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу. Воно вимагало гарантій вільного розвитку українського народу, його культури і мови.

Саме шістдесятники склали ядро дисидентського руху, учасники якого вимагали радикальних змін, і стали провідниками національного відродження (питання про дисидентський рух в Україні буде викладено далі).

Національно-культурні процеси переходили встановлені партією рамки лібералізації й на поч. 60-х рр. почали переслідуватися. У 1962-1963 рр. “відлига” в національно-культурній сфері припинилася.

Що стосується розвитку основних галузей народного господарства, то на початку 50-х років Україна займала вагоме місце в народногосподарському комплексі СРСР .Особливого розвитку набули машинобудування, металургія та легка промисловість. У 1955-1960 рр. обсяги виробництва тракторів збільшилися удвічі, металорізальних верстатів в 1,7 рази, тепловозів – в 11 разів. Водночас у середині 50-х років виявилися серйозні недоліки системи управління народним господарством. Були надмірно роздуті штати в міністерствах і відомствах, давалося взнаки жорстко централізоване планування. У цих умовах М. Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки.

Економічні реформи, проведені в 50-ті роки, радикально змінили умови розвитку промисловості і сільського господарства.

Позитивні наслідки мали, зокрема:

             - децентралізація керівництва економікою, запроваджена у 1957 р. Керівництво промисловістю було передано раднаргоспам економічних районів, які управляли промисловістю на своїй території, незалежно від профілю. В Україні було створено 11 економічних районів;

            -   збільшення асигнувань на забезпечення науково-технічного-прогресу;

            -   підвищення самостійності колгоспів і радгоспів;

            - ліквідація машинно-тракторних станцій і передача їх майна колгоспам і радгоспам;

            - збільшення закупівельних цін на зерно (у 7 разів), картоплю (у 8 разів), продукцію тваринництва (у 5,5 рази).

Внаслідок цього, як вже зазначалося, друга пол. 50-х рр. стала періодом помітного економічного зростання, сільське господарство вперше стало рентабельним.

Одночасно сільське господарство стало справжнім полігоном для різного роду непродуманих реорганізацій і нововведень, нереальних понадпрограм (цілинна епопея, небачене розповсюдження кукурудзи і т. п.), що негативно позначилося на виробництві сільськогосподарської продукції.

Позитивні зрушення в народному господарстві дали змогу здійснити низку заходів у соціальній сфері. Зросла заробітна плата при одночасному скороченні робочого тижня. Було зменшено, або й зовсім скасовано податки із зарплати низькооплачуваних робітників і службовців. Майже вдвічі збільшилася оплата праці колгоспників. 1956 р. затверджено систему пенсійного забезпечення й підвищено пенсії робітникам і службовцям, а з 1964 р. запроваджено державну систему соціального, в тому числі пенсійного, забезпечення колгоспників. З’явилися нові магазини, їдальні, кафе, ресторани, урізноманітнювався асортимент продовольчих і промислових товарів.

Протягом 1956-1965 рр. 18 млн. громадян республіки отримали державне житло. Почали споруджуватися будинки із ізольованими одно-, дво- і трикімнатними квартирами на сім’ю.

У результаті цих та інших соціальних програм підвищився добробут населення, прибутки працюючих зросли за 1951-1958 рр. на 230%.

У цілому ж рівень життя в Україні підвищувався повільно. Виробництво споживчих товарів, сфера послуг, громадське харчування відставали від потреб населення.

Незважаючи на всі позитивні результати, реформи не пішли далі реорганізацій управлінської сфери. Підприємства, як і раніше, не мали господарської самостійності, госпрозрахунку, не могли самі планувати виробництво й витрачати одержані кошти.

У першій половині 60-х років темпи розвитку промисловості і сільського господарства почали падати. Якщо за 1951-1958 рр. промислова продукція щорічно зростала на 12,3%, то за 1959-1965 рр. – на  8,8%. З 1950 по 1958 рік обсяг валової продукції сільського господарства республіки зріс на 65%, а в 1958-1964 рр. – на 3%. Продуктивність праці значно відставала від показників розвинутих капіталістичних країн.

Таким чином, на поч. 60-х рр. ситуація в СРСР різко погіршилася.

Проведена в 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення, призвела до зростання цін. По країні прокотилася хвиля протесту, а в 1962 р. у Новочеркаську відбулися страйки робітників розстріляні військами.

Після посухи 1963 р. виникла продовольча криза, населення було поставлене на межу голоду. З цього часу Радянський Союз почав закуповувати зерно за кордоном, були введені картки на хліб. Незадоволення народу зростало.

У цих умовах з ініціативи найближчого оточення М. Хрущова, у т. ч. М. Підгорного і П. Шелеста, пленум ЦК КПРС (жовтень 1964 р.) звільнив М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС та Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. І. Брежнєв.

Отже, реформи М. Хрущова мали багато позитивних моментів, але внаслідок їх половинчатості і непослідовності кардинальних змін в економіці та інших сферах суспільного життя не відбулося. Серія соціально-економічних програм була науково необгрунтованою і нерідко межувала з авантюризмом.

Усунення М. Хрущова фактично означало відмову від реформ і лібералізації. В Україні, як і в Радянському Союзі в цілому, наступило двадцятиріччя панування консервативних сил.

Наростання кризових явищ у соціально-економічному, політичному і культурному житті (друга половина 60-х – середина 80-х років)

Післяхрущовський період (1964-1984) у житті народів СРСР, в т. ч. й України як період  “застою”, що проявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті країни. Він характеризувався надмірною ідеологізацією суспільної свідомості, посиленням тоталітарних тенденцій в адміністративно-державному управлінні, боротьбою з інакомисленням. Було припинено хрущовські реформи, які незважаючи на непослідовність, все ж вели до лібералізації та гуманізації суспільства. Почався тотальний наступ на шістдесятників, практично припинився процес реабілітації репресованих сталінським режимом, пройшла хвиля арештів і судових процесів, посилилася русифікація України. Десталінізація поступилася місцем неосталінізму.

Захопивши владу, нове партійно-державне керівництво, очолюване Л. Брежнєвим з одного боку прагнуло задекларувати свою нібито реформаторську сутність, а з іншого повинно було зважати на нагальні потреби життя. Тому з 1965 р. почалося здійснення економічної реформи з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства СРСР. Оскільки цю реформу часто ототожнювали з іменем тогочасного голови Ради міністрів СРСР О. Косигіна, то вона ще отримала назву “косигінської”

Зокрема, в галузі сільського господарства реформа передбачала:

підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;

встановлення твердих планів закупівлі сільськогосподарської продукції. За здану продукцію понад план встановлювалася надбавка 50% закупівельної ціни;

перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства;

заходи, що сприятимуть розвитку соціальної сфери села.

Крім того, з 1965 р. було створено сприятливі умови  для розвитку присадибних ділянок колгоспників і робітників, збільшено поставки на село техніки, устаткування й добрив. Стимулювалося запровадження врожайних сортів рослин, високопродуктивних порід худоби. Це привело до зростання валових зборів зерна, виробництва цукру, молока та м’яса.

Проте істотних змін в аграрній політиці не відбулося – реформа лише дещо “обновила” колгоспну систему. Вже з початку 70-х років значно збільшились плани обов’язкового продажу сільськогосподарської продукції, тому в господарствах її залишалося менше для власних потреб. Постійно зростали ціни на техніку, будівельні матеріали й добрива, що надходили в село, посилювалась його експлуатація за допомогою цінових ножиць. Все це мало сприяло ліквідації відставання виробництва сільськогосподарської продукції створенню достатка продовольства і сировини для промисловості. Для забезпечення населення продовольством держава вимушена була закуповувати хліб за кордоном.

До цього слід додати безгосподарське використання земель: відведення найродючиших грунтів під індустріальну забудову (із сільськогосподарського обігу було вилучено під ці цілі понад 1 млн. га родючих земель), бездумні програми хімізації, меліорації та будівництва штучних водоймищ.

Занедбаною залишалися соціальна та духовна сфера на селі. Соціально-побутові й культурні умови селян, як і раніше значно відставали від міських. Плата за важку, часто ненормовану, ручну працю трудівників села була невелика й майже не зростала. Це посилювало міграційні процеси: у 1966-1985 рр. 4,6 млн. найпрацьовитіших селян (понад чверть сільського населення України) виїхали до міст. Продуктивність праці в сільському господарстві не зростала.

Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економічних методів управління:

- переведення підприємств на госпрозрахунок;

- оцінку діяльності підприємств не по валовій, а по реалізованій продукції;

- створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання і т. п.

Але, з іншого боку, здійснювалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів, створених Хрущовим, відновлювалася система управління через союзні та союзно-республіканські міністерства.95% підприємств України знову були підпорядковані Москві.

Нові підходи спочатку динамізували промислову сферу. Економісти називали восьму п’ятирічку (1966-1970 рр.) “золотою”. В Україні основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зріс на 50%, а національний дохід – на 30%.

Проте, вже на поч. 70-х рр. з’явилися симптоми, які свідчили, що реформа зазнала краху.

Причини провалу економічної реформи сер. 60-х рр. полягали у наступному:

реформа не торкалася основ адміністративно-командної системи, мала не комплексний характер, не змінювала структурної інвестиційної політики;

партійно-державний апарат не міг, та й не хотів відмовитися від звичних методів управління економікою.

Виявилося, що збільшувати прибуток можна не лише за рахунок підвищення якості продукції, а й за допомогою зростання цін. Союзний центр узявся скорочувати, а потім зовсім ліквідував фонди підприємств. Жорстка ієрархічна структура управління знову зв’язала руки виробникам, звівши нанівець їхню навіть обмежену самостійність.

З початку 70-х років темпи економічного зростання уповільнюються. Середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту та національного доходу в Україні становили відповідно:

- у 1966-1970 рр. – 6,7 і 7,8%

            - у1971-1975 рр. по 5,6%

- у 1976-1980 рр. – 3,4 і 4,3%

- у 1981-1985 рр. – 3,5 і 3,6%

За загальним обсягом виробництва промислової продукції Україна ввійшла до числа найбільш розвинених країн. Але її економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом. Рік у рік збільшувалася чисельність зайнятих у промисловості, вона використовувала дедалі більше сировини й енергоносіїв, а приріст продукції сповільнювався.

Командна система не змогла повністю вписатися в умови, запропоновані НТР, внаслідок чого СРСР після нового витка світової науково-технічної революції, пов’язаної, зокрема, з розвитком у 70-х роках інформатики, почав безнадійно відставати. Продуктивність праці була нижчою, ніж у США: в промисловості – у 2 р., у сільському господарстві – у 5 разів! До того ж, темпи її підвищення упали в 1981-11985 рр. удвічі.

Низькою була якість вітчизняних товарів. У 1986 р. лише 15,9% промислових виробів досягли вищої категорії якості.

Важким тягарем були величезні витрати на оборонні цілі, які ще більше зросли із введенням радянських військ до Афганістану. Гонка озброєнь позначилася насамперед на важкій індустрії України, що забезпечувала потреби військово-промислового комплексу.

Збільшився бюрократичний апарат. Щорічно апарат управління зростав на 300-350 тис. осіб, досягнувши у 80-х рр. 18 млн. Лише у 1975-1985 рр. кількість союзно-республіканських і союзних Міністерств, відомств і державних комітетів збільшилася приблизно на 20%. Консервативні правлячі кола лякалися змін, вбачали в них загрозу своєму пануванню, тому виступали проти радикальних реформ. З’являється “культ сірості” в управлінні державою.

Посилилися безгосподарність і безвідповідальність, усе більше заявляли про себе корупція, організована злочинність і “тіньова” економіка.

Таким чином, у 70-80 і рр. народне господарство вступило у смугу кризи.

В Україні все помітніше виявлялася притаманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. На споживчий ринок працювало менше 30% потужностей української промисловості (тоді як у розвинутих країнах цей показник досягав 50-60% і більше).

Економічний потенціал України нарощувався без урахування екологічних факторів. Застарілі технології підприємств завдавали великої шкоди природі. В 70-х роках в Україні розпочалося будівництво атомних електростанцій із використанням недосконалих реакторів. Посилювалася експлуатація природних багатств республіки. Щорічно тут видобували понад 1 млрд. тонн корисних копалин і викидали на поверхню 2,5 млрд. тонн супутніх порід, що забруднювали довкілля. Отруєння землі, води й повітря промисловими відходами в Україні було в 10 разів більшим, ніж в СРСР. Задля союзних потреб були практично спустошені багатства українських газових родовищ, вичерпувались запаси вугілля.

Від стану економіки безпосередньо залежало вирішення соціальних проблем. У другій половині 60-х – на початку 70-х рр. зростала номінальна й реальна заробітна плата робітників і службовців, було встановлено п’ятиденний робочий тиждень, запроваджено систему пенсійного забезпечення колгоспників, інтенсивно будувалися житлові будинки, заклади освіти й культури.

Проте, сповільнення темпів розвитку народного господарства в наступні роки негативно позначилося на соціальній сфері. При зростанні грошових доходів їх дедалі важче було використати для придбання необхідних товарів. Відставання сільського господарства, легкої та харчової галузей промисловості обмежувало обсяг і асортимент товарів широкого вжитку, рік у рік зростали черги за найнеобхіднішим. Важке становище склалося в галузі охорони здоров’я. Лікарням не вистачало обладнання, медикаментів. Та й кваліфікація персоналу була недостатня. А третина  українських сіл взагалі не мала жодних медичних закладів. У республіці високою залишалася смертність, низькою була народжуваність, що призвело до падіння темпів природного приросту населення.

До того ж, не слід забувати, що досягнутий у ці часи рівень добробуту населення був відносним: за рівнем життя Україна на поч. 80-х рр. заходилася серед країн, які займали 50-60-і місця у світі. Забезпечувався ж відносний добробут народу в 60-70-і рр. переважно за рахунок розпродажу національних природних багатств – нафти, газу, вугілля, лісу.

Десятки мільярдів карбованців не використовувалися для модернізації народного господарства в цілому, для істотного покращення соціально-культурної сфери, а просто “проїдалися”.

Населення не знало справжньої ціни своєму “достатку”, того, що він має нездоровий і тимчасовий характер.

Нафтовий “бум” 70-х рр. пройшов, а в бюджеті СРСР почали з’являтися багатомільярдні дефіцити.

У суспільно-політичному житті посилювалися деформації. Сподівання прогресивної громадськості на продовження процесу десталінізації не виправдалися. Звуження демократії, бюрократичне засилля, порушення законності, нехтування прав і свобод людини, вихваляння Л. Брежнєва – ці та інші неосталіністські тенденції ставали дедалі виразнішими.

У 1967 р у структурі КДБ було створено спеціальне “п’яте управління” по боротьбі з “ідеологічними диверсіями”, а в дійсності – з інакомисленням. Знижувалася соціальна активність населення, зростала соціальна апатія.

Адміністративно-командна система робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор.

Цьому підпорядковувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності – радянського народу. На практиці це означало тотальне зросійщення України. Українська культура й українська мрва опинилися в критичному стані.

Будь-яка спроба українського керівництва діяти без вказівок із Москви розцінювалася як націоналізм і нещадно каралася. Спроби П. Шелеста (В 1963-1972 рр. – перший секретар ЦК КПУ) захистити економічні інтереси республіки, підтримати розвиток національної мови та культури й відродити історичні традиції українського народу викликали негативну реакцію союзного керівництва, яке 1972 р. змістило його з посади.

Наступником П. Шелеста став В. Щербицький (1972-1983 рр.), вищим орієнтиром якого були інтереси і настрої союзних верхів, а не населення України.

З 1970 р. КДБ республіки очолив В. Федорчук, ініціатор особливо жорстких політичних репресій. Новим секретарем ЦК КПУ з питань ідеології став В. Маланчук, під кураторством якого в Україні було встановлено тотальний ідеологічний контроль,, розгорнулася шалена боротьба з “українським буржуазним націоналізмом”.

Таким чином, партійно-державне керівництво України взяло курс на зміцнення тоталітарної системи.

7 жовтня 1977 р було прийнято нову Конституцію СРСР, а 20 квітня 1978 р. – новий Основний Закон УРСР. Зафіксовані в цих документах декларативні положення значною мірою розбігалися з реальним життям. Так, за Конституцією УРСР 1978 р., останньою Конституцією, що діяла до прийняття Конституції незалежної України 1996 р., Українська РСР формально визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою (ст. 68), але об’єднаною у єдину союзну багатонаціональну державу. Зазначалося також, що Українська РСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР (СТ. 69), але не було передбачено механізму такого виходу, що також свідчило про формальний характер проголошеного суверенітету. Конституція також формально узаконила безмежну владу комуністичної партії, оголосивши її “ядром політичної системи суспільства”.

Політичне життя в СРСР у цілому і в республіці зокрема дедалі більше набувало закритого характеру, наростав диктат. У самій партії посилювалася прірва, що відділяла партійну верхівку від основної маси комуністів.

У цих умовах, як протест проти антинародних дій партійно-державного апарату, проти обмеження національного життя в Україні набирає силу дисидентський.

5. Розгортання правозахисного і дисидентського руху.

Термін “дисиденти” був занесений із Заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали  свої погляди, що незбігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився в сер. 1950-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утиск.ів національно-культурного життя, зростаючої русифікації. В ньому виділяють наступні основні етапи:

сер. 50-х рр. – 1968 р. – зародження дисидентства, його ідеологічне та організаційне оформлення;

1968 – 1976 рр. – піднесення дисидентського руху і тимчасовий вихід його із підпілля;

кінець 70-х – сер. 80-х рр. – тимчасовий спад активності дисидентського руху;

друга половина 80-х рр. – з початком перебудови – діяльність дисидентів  активізується, створюються умови для національно-державного відродження.

Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів. Відкриті прояви  інакомислення  спостерігалися також у Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку, Одесі, Тернополі та інших містах. За підрахунками західних дослідників, кількість людей, які протягом 60-70-х років були заангажовані у різних формах дисидентської діяльності, сягала майже тисячі чоловік. Серед них були представлені інженери, лікарі, вчителі, журналісти, робітники, науковці, літератори, студенти, митці, священнослужителі, селяни та ін.

Загалом в українському  дисидентському русі, на  думку сучасних дослідників, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний.

Найрадикальнішим, а тому найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники  виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними  засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Найбільш яскравими представниками цієї течії  були члени Української робітничо-селянської спілки на чолі з Л. Лук’яненком. Ця організація виникла наприкінці 1950-х років на Львівщині. Метою спілки визнавався вихід України з СРСР згідно з Конституцією. Україна мала “стати абсолютно ні від кого незалежною самосиійною державою з широко розвиненим соціалістичним  державним устроєм.” Однак, у січні 1961 р. організацію було викрито, а її учасників  засуджено на різні терміни ув’язнення.

Подібні судилища відбулися також над членами інших підпільних організацій, зокрема Українського національного комітету (1962) ТА Українського національного фронту (1967). Учасники УНФ, наприклад, ставили за мету утвердження самостійної Української держави, розробили програму перебудови суспільства на демократичних засадах. У результаті кількох чоловік було розстріляно, багатьох засуджено на тривалі строки.

Яскравими представниками цього напрямку були також історик В. Мороз, журналіст В. Чорновіл, вчителька О. Мешко, мистецтвознавець Б. Горинь, психолог М. Горинь, поет В. Стус, письменник Г. Снегірьов, літературний критик Є. Сверстюк та ін.

Національно-культурницький напрям був представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І. Дзюба та І. Світличний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець З. Франко та ін. і базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам’яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

Представники правозахисного напряму виступали на захист невід’ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою. Серед них виділялися генерал П. Григоренко, інженер М. Маринович, математик Л. Плющ, психіатр С. Глузман та ін. Зокрема, генерал П. Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримсько-татарського народу, репресованого комуністичним режимом.

Окремою сторінкою в історії правозахисного напряму та і, в цілому, всьо.го дисидентського руху в Україні стала діяльність Української Гельсінської Групи (УГГ). Вона була утворена в листопаді 1976 року для сприяння і контролю за реалізацією Гельсінського Акта 1975 р. Групу очолив письменник М. Руденко. Це була перша легальна дисидентська організація. Її членами стали 37 чоловік – усі найбільш активні дисиденти того часу: В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, В. Стус, І. Кандиба, Ю. Шухевич та ін. Члени УГГ вважали, що Україна має перейти до незалежності мирним шляхом, тобто відповідно до Конституції СРСР, вийшовши із Союзу завдяки вільним виборам, а українці, які жили в неволі, добившись незалежності, ніколи не впровадять колоніальної системи щодо інших народів. Влада вчинила погром групи. 23 чоловіки були заарештовані позбавлені волі. У неволі загинули В. Стус, О. Тихий, Ю, Литвин. Розгром групи і репресії призвели до тимчасового спаду активності дисидентського руху в Україні.

Релігійний напрям являв собою окремий різновид дисидентського руху, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В. Романюк, Й. Терля, пастор Г. Вінс та ін.

У своїй діяльності дисиденти використовували різноманітні форми боротьби. Одною з найпоширеніших форм спротиву комуністичному тоталітаризмові став т. зв. “самвидав” – поширення безцензурної літератури. У “самвидаві” циркулювали такі визначні твори, як “Інтернаціоналізм чи русифікація” І. Дзюби, “Приєднання чи возз’єднання” М. Брайчевського, “Собор у риштуванні” Є. Сверстюка, “Репортаж із заповідника ім. Берії” В. Мороза. Самвидавча література була головним джерелом інформації дисидентського руху, пробуджувала патріотичні почуття, національну самосвідомість.

Важливою формою боротьби проти зростаючих репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих, приїжджали на відкриті процеси над інакодумцями, але відмовлялися виступати на них свідками тощо.

Іноді акції протесту набирали крайніх форм. Декілька осіб здійснили акти самоспалення.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремим з них удавалося прорватися через “залізну завісу”. Більшість за такі дії опинялася в таборах і в’язницях.

Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочин, присвячених життю та творчості Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Нерідко при цьому міліція та КДБ розганяли подібні зібрання, а їх учасників арештовували.

Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії. Подібні вчинки нерідко здійснювалися на Тернопільщині, Івано-Франківщині, Львівщині. Виявлені спецслужбами патріоти жорстоко каралися.

Взагалі, опозиційний рух влада намагалася ліквідувати за допомогою арештів, відправлення найактивніших опозиціонерів у “психушки” (психіатричні лікарні). Однак на зміну одним борцям приходили інші. Домогтися ліквідації опозиційного руху владі не вдалося незважаючи ні на які репресії.

Таким чином, завдяки самовідданій діяльності українських дисидентів визрівала ідея про необхідність утворення власної незалежної держави, про необхідність кардинальних перетворень у всіх сферах життя радянського суспільства.

Список літератури

1. Історія України / Під ред. В. А. Смолія. – К.: Альтернативи, 1997. – с.326-359.

2. Кормич Л. І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів і до XXI століття: Навчальний посібник. Видання третє. – Х.: ООО “Одисей”, 2002. – с. 425-443.

3. Король В. Ю. Історія України. – К.: “Феміна”, 1995. – с. 184-211.

4. Мирончук В. Д., Ігошкін Г. С. Історія України: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2001. – с. 244-270.

5.Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Історія України: Навч. посіб. – 2-ге вид. перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2003. – с. 542-592.

Світлична В. В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ-2000”, “Магнолія плюс”, 2003. – с. 211-226.

Чайковський А. С., Шевченко В. Ф. Історія України: Посібник для старшокласників та абітурієнтів. – К.: А. С. К., 1999. – с. 226-248.

Тема 15. Національно-державне відродження українського народу. Розбудова незалежної Української держави

План

            1. Утвердження національної державності

            2. Конституційний процес в незалежній Україні

            3. Проблеми соціально-економічного та політичного реформування українського суспільства на сучасному етапі

             1. Утвердження національної державності

 Після смерті Л. Брежнєва в 1982 р. нове керівництво партії – Ю. Андропов(1982-1984 рр.) та К. Черненко (1984-1985 рр.) – виявилося не в змозі належним чином відреагувати на вимоги часу.

Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змін перетворилося в питання життя чи смерті радянської системи. У березні 1985 р. Новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова з ініциативи якого в СРСР почалася перебудова суспільства.

Викликані перебудовою бурхливі зміни в суспільстві  сприяли відродженню національно-визвольних процесів. Суспільно-політичний рух, що відбувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національно-визвольний характер. З 1985 по 1988 рр. він проявлявся, в основному, в критиці існуючого ладу, у відродженні української історії та культури. У 1988 р. населення України переходить від критики до активних політичних дій, відбувається радикалізація суспільно-політичного руху. Упродовж 1988-1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють демократичний, національно-визвольний рух: Українська Гельсинська Спілка (сформувалася на базі Української Гельсинської Групи), Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, екологічна організація “Зелений світ”, антисталінське товариство “Меморіал”, студенське об’єднання “Громада” та інші.

У вересні 1989 р. з ініциативи Спілки письменників України та Інституту літератури  АН УРСР було утворено суспільно- політичну організацію “Народний рух України за перебудову” (з 1991 р.- просто Рух) на чолі з поетом І. Драчем. У своїй програмі Рух обстоював суверенітет Української республіки, відродження української мови і літератури, порушував екологічні проблеми, висловлювався за демократизацію політичної, економічної та соціальної системи. Наймасштабнішою акцією, організованою в той час Рухом, а саме 21 січня 1990 р., став людський ланцюг на честь річниці проголошення Акта злуки УНР І ЗУНР у 1919 р. Ланцюг простягнувся майже на 500 км. від Львова до Києва і зібрав близько 300 тис. людей.

Значними завоюваннями національно-демократичних сил стало прийняття у жовтні 1989 р. Закону “Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) Української РСР” (йшлося, зокрема, про демократизацію виборчої системи, про зміни щодо розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами, про зміни у статусі Верховної Ради), а також закону “Про мови в УРСР” який проголосив державний статус української мови.

У 1990р., після ліквідації статті  6 Конституції СРСР та прийняття Верховною Радою УРСР постанови ”Про порядок реєстрації громадських об’єднань ” почали виникати політичні партії, внаслідок чого почалося формування багатопартійної системи. Серед нових партій особливо впливовими виявились Українська республіканська партія (УРП), створена в 1990 р; Українська селянська демократична партія (УСДП), створена в 1991 р.; Українська християнсько- демократична партія (УХДП), створена в 1991 р.; Партія демократичного відродження України (ПДВУ), створена в 1991р.; Партія зелених України (ПЗУ), створена в 1991 р.; Соціалістична партія України (СПУ), створена в 1991 р. (всього у 1990-1991 рр. виникло майже 20 опозиційних партій). Одні з цих партій ставили за мету досягнення державної незалежності України та побудови в ній демократичного гуманного суспільства, інші – припинення грабування українського села союзними міністерствами, відомствами, досягнення політичної та економічної самостійності.

Зрозуміло, що нові партії були слабкі організаційно та матеріально, часто не мали визначної ідеології та соціальної бази. Та все ж таки їх поява і діяльність, безумовно прискорювали політизацію суспільної свідомості, створювали передумови для завоювання суверенітету  і незалежної України. Правляча ж на цей момент Комуністична партія України залишалась найчисельнішою, але її керівництво не змогло в нових умовах виробити і здійснити ефективну політику, покладалося на бюрократично-апаратні й силові методи впливу.

Усвідомивши, що нечисленність і роздробленність багатьох партій не підуть на користь справи, у січні 1991 р. у Харкові був утворений Демократичний конгрес, що оформив коаліцію демократичних сил.

Внутрішня ситуація в республіці дедалі все більше ускладнювалася й політизувалася. Опозиційні партії і угруповання діставали підтримку населення, з лав КП України в 1990 р. вийшло понад 200 тис. осіб, а вступило лише 38 тис.

У такій складній обстановці в березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради України та місцевих рад народних депутатів. Дві третини із 450 депутатських місць у Верховній Раді здобули представники КПУ, господарські керівники. Демократичний блок, очолюваний Рухом (до блоку увійшли 43 громадські організації та групи) домігся значного успіху. Він здобув ¼ мандатів в українському парламенті, переміг на виборах до місцевих рад у західних областях України.

Демократичні сили у Верховній Раді створили парламентську опозицію – Народну Раду (125 чол.) на чолі з І. Юхновським. Народній раді протистояла прокомуністична більшість (“група 239”), яку очолював О. Мороз.

Та саме при цьому розкладі політичних сил 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація проголосила невід’ємне право українського народу на самовизначення, верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території.

Історичне значення Декларації полягало в тому, що вона поклала початок мирному процесу відродження незалежності України.

Значне посилення політичної активності населення спостерігалося  також в інших республіках, особливо в Росії. Усе це спричинилося до того, що партійне керівництвао СРСР спробувало силоміць повернути країну до старих порядків. Державний переворот 19-21 серпня 1991р. очолили віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр В.Павлов,голова КДБ В. Крючков, міністри оборони і внутрішніх справ  Д. Язов, Б. Пуго та ін. Був утворений державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) на чолі з Г. Янаєвим. Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з Президентом Б. Єльциним. Керівництво Верховної Ради України заявило про те, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в Україні.

Спроба здійснити державний переворот закінчилася поразкою. Компартія виявилася остато дискредитованою. У цих умовах Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла історичний документ – “Акт проголошення незалежності України”. Таким чином припинилося існування УРСР і з’явилася незалежна держава Україна. 30 серпня Постановою Президії Верховної Ради КПУ була заборонена (відновила свою діяльність у 1993 році).

1 грудня 1991 р. відбувся референдум і вибори президента України. 90,3% громадян, які взяли участь у референдумі підтвердили Акт проголошення незалежності України. Президентом України, набравши вже в першому турі 61,6% голосів виборців, став Голова Верховної Ради України Л.М.Кравчук.

Проголошення незалежності України стало подією всесвітньо-історичного значення. Визначальну роль у створенні незалежної української держави відіграв народ України.

Після провалу перевороту союзні республіки одна за одною проголосили свою незалежність.7-8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі, під Брестом відбулась зустріч  лідерів України, Білорусі та Росії. Президент України Л. Кравчук, Президент Росії Б. Єльцин, голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич констатували, що вихід республік з СРСР і утворення незалежних держав стало реальним фактом і що СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якого можуть приєднатися республіки колишнього СРСР та інші країни.

До складу СНД увійшло 11 республік, причому Україна – на правах асоційованого члена (вона не визнала всіх пунктів угоди). За час існування цієї організації значних політичних і економічних резульатів у її діяльності не досягнуто.

З самого початку проголошення своєї незалежності Україна розпочала творення нових атрибутів національної державності. Враховуючи трагічний досвід попередніх  визвольних змагань, одним із пріоритетних напрямків стало формування Збройних сил. Вже 24 серпня 1991р. парламентською постановою “Про військові формування в Україні” всі війська, дислоковані на українській теріторії, підпорядковувалися Верховній Раді. У січні 1992р. розпочалося складання військової присяги на вірність Україні.

20 вересня 1991р. було ліквідовано КДБ, а на його основі постала Служба безпеки України. Вона могла користуватися лише конституційними методами діяльності, була підпорядкована Президенту і підконтрольна Верховній Раді.

Важливим кроком на шляху утвердження національної державності стала зміна назви держави. Законом від 17 вересня 1991р. назва “Українська Радянська Соціалістична Республіка” була замінена на споконвічну назву держави – “Україна”.

Законом від 8 жовтня 1991 р. “Про громадянство України” визначено правовий статус її населення. Громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти цього.

У тісному зв’язку із законом “Про громадянство України” перебувала “Декларація прав національностей України”, прийнята Верховною Радою 1 листопада 1991 р. У ній підкреслювалося, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її теріторії, рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права.

Наступним важливим документом став закон “Про національні меньшини в Україні”. Він зафіксував право кожного народу на культурно-національну автономію, тобто на розвиток своєї національної культури, відродження історико-культурних традицій, використання національної символіки, сповідування своєї релігії, створення національних культурних  і навчальних закладів, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації.

Також у листопаді 1991 р. було прийнято закон “Про державний кордон України”, яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину.

Неодмінним атрибутом кожної держави є її символіка – прапор, герб, гімн. У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну символіку незалежної України: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьо-жовтий),  Державний гімн (музика Вербицького до національного гімну “Ще не вмерла Україна” на слова П.Чубинського).

Окрім згаданих нормативних актів, вагомими чинниками зміцнення української державності стали закони “Про прикордонні війська України”, “Про прокуратуру”, указ Президента “Про утворення державного митного комітету України” та ін. Практично з нуля створено такі інститути, як Національний банк України, посольства та консульства, експортно-імпортні організації, Українська фондова біржа.

Таким чином, основним змістом цього етапу історичного розвитку України стали процеси пов’язані з політичним і правовим оформленням нашої держави.

2. Конституційний процес в незалежній Україні

З самого початку державотворчі процеси в незалежній Україні надзвичайно ускладнювалися через відсутність нової Конституції. Саме вона мала визначити принципи формування і здійснення державної влади, засади суспільного і державного устрою країни, форми правління, створити юридичну базу для розробки і прийняття нових законів та інших державних нормативних актів. Діючою залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції, що підривало принципи законності.

Зрозуміло, що ця проблема не могла залишатися поза увагою всіх відповідальних політичних сил та органів влади в державі. Тому перші кроки на шляху до створення нової Конституції були зроблені ще до проголошення державної незалежності України. Власне, початок новітнього конституційного процесу в Україні пов’язують з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, де, як вже зазначалося вище, утверджувалося здійснення українським народом його невід’ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина. Далі розпочалася робота з підготовки проекту нової Конституції України. Хронологічно вона здійснювалася таким чином:

24 жовтня 1990 року Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію (Комісію з розробки нової Конституції Української РСР) у складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л.М.Кравчука;

комісія розробила Концепцію нової Конституції України, де було сформульовано загально-методологічні принципи майбутньої Конституції України. Цю Концепцію ухвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 року;

на основі Концепції Комісія підготувала проект нової Конституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 року.

Проте , незавершеність розподілу функцій, неузгодженість дій між гілками влади спричинили протистояння між ними. Особливо гострого характеру набули відносини між Президентом і Верховною Радою. Верховна Рада 1-го скликання (1990 – 1994 рр.) всіляко намагалася обмежити вплив Президента Л. Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння Президента та Верховної Ради на фоні загальної кризи і соціального протесту, що зростав, закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їх повноважень. У цих умовах конституційний процес після 26 жовтня 1993 року було практично перервано.

У березні – квітні 1994 року відбулися вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради ІІ скликання (1994 – 1998 рр.) було обрано лідера Соціалістичної партії О. Мороза. Майже третину мандатів у парламенті контролювало ліве крило.

У червні – липні 1994 року відбулися вибори Президента України. Перемогу на них здобув Л. Кучма, за якого у другому турі віддали голоси понад 52% виборців.

Однак, стосунки між гілками влади в результаті оновлення вищих органів влади суттєво не поліпшилися. Відсутність ефективної системи влади призводила до падіння авторитету влади, до втрати нею контролю над суспільними процесами.

Питання негайного прийняття нової Конституції набуло особливої актуальності. Тому конституційний процес було відновлено. 10 листопада 1994 року Верховна Рада України затверджує новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент України Л.Д.Кучма ті Голова Верховної Ради України О.О.Мороз.

Одночасно з розробкою проекту Конституції України необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституційного правопорядку. Це було зумовлено тим, що Конституція Української РСР 1978 року внаслідок внесення до неї, як це вже зазначалося вище, багато неузгоджених між собою змін та доповнень перетворилася на внутрішньо суперечливий документ. У зв’язку з цим вник стан конституційної невизначеності, коли різні статі Конституції України по-різному визначали принципові положення щодо організації влади в Україні (наприклад стаття 2 закріплювала радянську модель організації влади, стаття 93 – організацію влади на засадах принципу розподілу влад).

У результаті складних переговорів між законодавчою та виконавчою гілками влади 8 червня 1995 року був підписаний Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття нової Конституції України”. Конституційний Договір дозволив створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні. Після більш як року напруженої роботи, який включав, зокрема, широке обговорення і доопрацьовування тексту нової Конституції вона була прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р.

Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежності України. Наша країна реально стала невід’ємною частиною європейського і світового співтовариства.

В Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою (за варіантом 1996 р. – президентсько-парламентською), за державним устроєм – унітарною, тобто єдиною, соборною державою.

Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідає загальновизнаним демократичним стандартам, закріпленим міжнародно-правовими актами. Відповідно до Основного закону утвердження і забезпечення прав і свобод є пріоритетним напрямком діяльності держави.

З прийняттям Конституції у цілому завершився процес формування законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. Отже, прийняття Конституції на деякий час внесло стабільність у політичне життя українського суспільства, законодавчо розмежувавши права і обов’язки різних гілок влади, політичних партій і громадських організацій.

З іншого боку, Конституція наділила Президента України значними повноваженнями. Час показав, що це було виправданим у перші роки становлення держави. Згодом же у практиці державотворення почав проявлятися дисбаланс у повноваженнях і відносинах між Президентом, парламентом і урядом.

Розуміючи це, Президент України Л.Д.Кучма в серпні 2002 року у своєму телевізійному зверненні до українського народу офіційно проголосив курс на реформу політичної системи держави. Стрижнєм політичної реформи мала стати трансформація президентсько-парламентської форми державного правління в парламентсько-президентську. У цьому випадку деякі повноваження від президента повинні перейти до парламенту. Але при цьому зростає і відповідальність Верховної Ради, зокрема, за формування і діяльність уряду.

Був запропонований і механізм здійснення реформи, згідно з яким за підсумками парламентських виборів, що повинні проводитися на партійній основі, формується парламентська більшість. З її представників на коаліційній основі і формується уряд, за діяльність якого несуть відповідальність ті політичні сили, що делегували своїх представників у керівництво Кабінету Міністрів.

З моменту проголошення ідеї здійснення політичної реформи було внесено декілька її проектів. Їхнє обговорення відбулося в гострій політичній боротьбі. Внаслідок цього, на якийсь час питання про здійснення реформи “зависнуло у повітрі”. До нього повернулися під час гострої кризи, що вибухнула в країні восени 2004 року в період президентських виборів.

8 грудня 2004 року в пакеті з іншими найважливішими законопроектами було розглянуте питання про політичну реформу, що передбачає перехід України від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської не пізніше 1 січня 2006 року. За цей пакет законопроектів проголосували 402 народні депутати. Відповідні зміни були внесені до Конституції України. Прийняття нових Законів України (у тому числі і стосовно порядку проведення повторного голосування щодо виборів Президента України) дозволило істотно стабілізувати політичну обстановку в країні.

Отже, головна суть внесених до Конституції змін полягає у тому, що в умовах переходу до парламентсько-президентської республіки повноваження Верховної Ради збільшуються, а Президента – зменшуються.

Проте, і нові зміни піддаються жорсткій критиці з боку частини українського політикуму. Тому питання подальшої політичної реформи, внесення чергових змін до Конституції держави на сьогоднішній день продовжує залишатися відкритим.  

3. Проблеми соціально-економічного та політичного реформування українського суспільства на сучасному етапі, його зовнішньополітичні орієнтири

Утвердження реальної політичної незалежності неможливе без утворення стабільної високоефективної національної економіки.

Між тим, в момент проголошення незалежності, Україна виявилася немічною і деформованною в економічному відношенні державою: 95% підприємств підпорядковувалися Москві, майже 80%  усьго виробництва не мало завершенного технологічного циклу, лише 28% становили галузі групи “Б”, екстенсивний шлях розвитку, науково-технічна і технологічна відсталість (термінової зміни вимагали 40% машин і устаткування ), низька конкурентноспроможність і т. д. – такими були її основні економічні характеристики.

Розпад СРСР, розрив усталених за довгі роки торгово-економічних зв’язків з пострадянськими республіками, зволікання з початком ринкових реформ, відсутність надійної правової бази економіки, голопуюча інфляція ( за даними Світового банку у другій половині 1993р. Рівень інфляціі в Україні був найвищим в світі і перевищував показники світових війн), корупція і економічна злочинність, проблеми внутрішньополітичної стабільності призвели до безпрецендентного падіння ВВП, що тривало з 1991р. по 1998рр. Серед 15 союзних республік колишнього СРСР Україна опинилася на 14 місці за маштабами спаду економіки. Позаду залишалася тільки Вірменія.

Спроби вирішити питання адміністративним шляхом належного ефекту не давали. Так, Верховна Рада 1-го скликання (1990-1994рр.) за час своєї діяльності змінила чотири уряди, розглянула сім програм виходу із кризи. Але жодна з них реально не була втілена в життя. Основні причини цього полягали в нерішучасті і половинчатості програм, у у затягування формування твердої виконавчої влади, блокуванні рішень уряду консервативною більшістю Верховної Ради, непродуманості програм соціального захисту людей, що робило реформи непопулярними.

Проте з кінця 1990-х. рр. з’явилися ознаки покращення ситуації. Країна почала виходити з економічної кризи. У 2000р. рій ВВП склав 5,9%, у 2001 – 9,1%, у 2004р – понад 12% у порівнянні з попереднім роком. Темпи зростання ВВП в Україні в перше п’ятиріччя нового століття були найвищими в Європі.

Основними причинами цього стало закінчення процесу переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки. До кінця 1990-х рр. було завершене формування власної початкової, банківської, митної та інших систем, що визначили основну інфраструктуру Української держави, розвивалися нові конкурентноздатні форми виробництва; завершувалося формування фінансової системи; відбувалася ліберізація господарських зв’язків; усе більшого значення набувало підприємство; скоротився дефіцит державного бюджету. Позитивну роль в економічному піднесенні відіграли реформування відносин властності, роздержавлення і приватизація (правда остання проводилася не завжди відкрито і з численними порушеннями).

У 2000-2001 рр. зросли обсяги промислового виробництва(відповідно – 13% і 14,2%); була приборкана інфляція (з 25% у 2000 р. до 6 % у 2001 р.); в економіці було покінчено з бартером, країна вперше побачила “Живі гроші”. Вперше в історії незалежної України уряд не вдався до позичання коштів за кардоном, при цьому зовнішній борг зменьшився на 17%, було досягнуто домовленості про його реструктуризацію. Сільске господарство почало працювати з прибутками, селяни одержали 7 млрд. гривень оборотних коштів. Повністю були погашені заборгованості по пенсіях і зарплатах бюджетним працівникам, ці виплати стали здійснювати регулярно і без перебоїв при цьому пенсії і зарплати за ці два роки збільшилися в два рази.

В 2002-2005рр. загальні економічні показники країни продовжували зростати. Ріст ВВП у 2003 р. склав 8,5%, а в 2004 р. – понад 12%. У 2004 р. було отримано 41,7млн. Тонн зерна, що значно більше, ніж в усі попередні роки. До енергетичної системи України підключений четвертий блок Рівненської АЕС, що дав перший струм 11 жовтня 2004р. Вражаючих успіхів досягли ракето і авіобудівники. Динамічно розвивається легка і харчова промисловість.

Важливе значення має стабільність національної грошової одиниці. На сьогодні гривня є однією із самих стійких валют серед країн з перехідною економікою.

Усупереч погіршенню зовнішньоекономічної кон’юктури зберігається тенденсія до сбільшення українського експорту. За 2002-2005 рр. його обсяги зросли на 42%. Україна є одним з провідних експортерів чорних металів. Почав зростати експорт продукції машинобудування, легкої і харчової промисловостей.

Свідченням економічних змін, що відбуваються в державі стало надання 21 грудня 2005 р. Радою Міністрів Євросоюзу Україні статусу країни з ринковою економікою.

Чимало за останні роки зроблено у соціальній сфері. Середня заробітна плата по країн збільшилася з 376 грн. (2002 р.) до 557 грн. (2004 р.) і продовжує зростати. Підвищилися стипендії студентів вузів. Уведення пенсійної надбавки дозволило підняти рівень мінімальних пенсійних виплат. 31 січня 2004 року в Україні впроваджена нова пенсійна система. Набути чинності Закон України “Про обов’язкове державне пенсійне страхування” і “Про недержавне пенсійне забезпечення”.

Разом із тим, в останні роки суспільно-політичній і соціально-єкономічній сферах накопичувалися і серйозні проблеми. Особливо виразно вони виявилися на тлі загально-політичної кризи і гострого політичного протистояння під час виборів Президента України восени 2004 р., ставши головними причинами так званої “помаранчевої революції”.

Однією з злободенних проблем в Україні є корупція. Хоча корупція тією чи іншою мірою має місце практично в усіх державах, її рівень в Україні стабільно високий. Укнай серйозною проблемою є “тонізація” економіки. Зростання корупції і “тіньової” економіки стали можливими, насамперед у результаті зрощування влади і капіталу на всіх рівнях. Приватизація державної власності, у тому числі і підприємств стратегічного призначення, проводилася без належної гласності із значними порушеннями чинних законів. Закритість інститутів влади від громадського контролю, корпоративність у прийнятті нею рішень значною мірою породили в людей недовіру до влади.

Офіційно декларований ріст ВВП не супроводжувався адекватним зростання реальних доходів населення. Споживчі ціна на 2004 р. призвела до того, що вперше за останні роки Україна вступила новий фінансовий рік із загрозливим дефіцитом бюджету Пенсійного фонду – майже на 14 млрд. грн. Така ситуація ускладнила виконання інших соціальних зобов’язань держави.

Новий виток політичного протистояння, що розпочався наприкінці 2004 р. не міг негативно не позначитись на економіці. Уповільнилися темпи економічного зростання. Зад даними Кабінету Міністрів України з січня по вересень 2005 р. порівняно с відповідним періодом попереднього року обсяги промислового виробництва зросли лише на 3,2 %. Спостерігався спад у виробництві коксу і продуктів нафтопереробки, металургії та обробці металу. Скорочення обсягів продукції спостерігалося в 5-ти регіонів України (Донецькій, Львівській, Херсонській, Полтавській та Тернопільській областях).

Дуже значну проблему для економіки держави становить різке зростання цін на енергоносії (особливо на природний газ), які Україна імпортує головним чином з Росії та Туркменістану. Постало питання енергетичної залежності країни, що може мати серйозні негативні політичні наслідки.

Вимагає радикального відновлення законодавче забезпечення економіки. Ці та інші проблеми значно ускладнюють походження іноземних інвестицій в українську економіку. Ріст безробіття, особливо в західних регіонах країни, призвів до того, що майже 7 млн. громадян були змушені виїхати на заробітки в країни Західної та Центральної Європи.

Викликає велику стурбованість стан духовності і моралі суспільства. Прожують поширюватися СНІД, наркоманія, алкоголізм, проституція. Корупція пустила глибокі корені в системи охорони здоров’я і освіти.

Продовжує залишатись напруженим суспільно-політичне життя. Березневі (2006 р.) вибори До Верховної Ради України не принесли рішучої перемоги жодній з політичних сил, хоча відносну більшість отримала Партія регіонів. Саме вона в липні того ж року стала основою для формування в українському парламенті так званої Антикризової коаліції (разом з соціалістами та комуністами). В серпні коаліціантами був сформований уряд на чолі з лідером Партії регіонів В. Януковичем. Саме відносини між антикризовою коаліцією і сформованим нею урядом з одного боку та тими політичними силами, які об’єднуються навколо Президента України В. Ющенко з іншого, і визначають на сьогоднішній день перебіг політичного процесу в Україні.

Що стосується проблем зовнішньої політики, то ще після проголошення Акта про державну незалежність Україна вперше стала рівноправним суб’єктом у міжнародних відносинах. Яскравим прикладом того було визнання України державами світового співтовариства. Першим, 2 грудня 1991 р., незалежність України визнали Польща і Канада, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня  - Латвія та Литва, 5 грудня до них приєднались Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія й Хорватія; упродовж місяця Україну визнали 57 країн, а до кінця року – 132 країни. На сьогодні незалежність України визнали практично всі країни світу.

Основні підвалини зовнішньополітичного курсу, як демократичного і миролюбного, були закладені декларацією про державний суверенітет України.

У липні 1993 р. Верховна Рада схвалила “Основні напрями зовнішньої політики України”. Документ визначив базові національні  інтереси країни, обгрунтував засади та пріорітети її зовнішньої політики, серед яких – розширення участі в європейському регіональному співробітництві та в межах СНД, активна участь у діяльності ООН, співпраця з державами Європейської співдружності.

Відповідно до Статті 18 Конституції України зовнішньополітична діяльність України спрямована на забеспечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співробітництва за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

 Основними пріоритетними напрямками зовнішньої політики України є:

  -по-перше, курс на євроатлантичну і європейську інтеграцію. Нове керівництво України на чолі з Президентом В. Ющенком розглядає вступ до ЄС якодну зі своїх стратегічних цілей. До позитивних результатів у діалозі з Євросоюзом останім часом варто віднести фіксацію України та ЄС взаємного зобов’язання проводити лінію на подальше політичне і економічне зближення і поступову інтеграцію економічних структур, що дозволить продовжувати переговори про поступове підвищення рівня відносин від співробітництва і партнерства до асоціації і інеграції. В лютому 2005р. був підписаний трирічний план співробітництва України з ЄС. Щоправда, останнім часом з боку, як керівництва ЄС, так і провідних європейських держав висловлюється думка про те, що членство України в ЄС – це справа не дуже близького майбутьнього .

  -по-друге, відносини з Росією. Одним із головних напрямків у реалізації зовнішьньополітичного курсу країни є зміцнення створенного партнерства з Росією.

В останні роки багато зроблено для зміцнення відносин між двома країнами. Під час візитів Б. Єльцина і В.Черномирдіна в Україну в травні 1997р. були підписані Договор про дружбу, партнерство і співробітництво, Угода про статус Черноморського флоту і цілий пакет іньших угод. На початку XXI ст. Україна і Росія продовжують залишатися стратегічними партнерами. Намітилася активізація україни-російського діалогу в усіх напрямках. Обсяг торгівлі між двома державами в 2001р.

 Досяг 11,7 млрд. Дол. 2002 рік був оголошений Роком України в Росії, а 2003 рік – Роком Росії в Ураїні. Свій перший закордонний візит новообраний Призидент України В. Ющенко здійснив 24 січня 2005р. у Російську Федерацію тощо.

Однак у відносинах між двома державами іноді виникали і порблеми. Так, випробуванням на зрілість Української держави та її вміння відстоювати свою позицію став став розвиток подій навколо будівництва російською стороною дамби в Керченській затоці. Наприкінці 2005р – на початку 2006р. певна напруженість між двома державами виникла через значне підвищення російською стороною ціни на природний газ. Проте ці та інші проблеми, що іноді виникають у стосунках між Україною та Росією вдалося врегулювати і вони продовжують розвиватися у взаємовигідному для обох держав напрямку.

 -по третє, проблеми формування Єдиного економічного простору (ЄЕП). Президенти України, Росії, Бєларусі та Казахстану підписали 19 вересня 2003р. в Ялті Угоду про формування Єдиного економічного простору. 20 квітня 2004р. Верховна Рада України ратифікувала  Угоду про формування Єдиного економічного простору. Її ратифікували також парламенти Росії, Бєларусі та Казахстану.

Формування ЄЕП за участю суверенних держав – України, Росії, Бєларусі та Казахстану – випливає з їхнього прагнення розвивати  тісне економічне співробітництво в усіх напрямках, що мало місце ще під час існування СРСР, коли економіки чотирьох радянських республік були високо інтегровані .

Позиція україни стосовно формування Єдиного економічного простору полягає в тому, що ЄЕП – це не політична, тим більше, не наднаціональна організація. Одним із ключових моментів у діяльності ЄЕП  Україна вважає створення повномасштабної зони вільної торгівлі, що включала бм території трьох держав без винятків і обмежень.

Україна бере участь в Угоді про формування ЄЕП і буде застосовувати Угоду і Концепцію формування ЄЕП у межах і формах, що не суперечать Конституції Україи та її стратегічному курсу на європейському та євроатлантичну інтеграцію, а також на самостійний вступ до СОТ найближчим часом;

- по четверте, відносини зі США. США є стратегічним партенером України. Сполучені Штати надали Україні за роки її незалежності істотну політичну, фінансову, економічну і технічну допомогу. В Україні з розумінням оцінюють провідну роль США у світі і прагнуть розвивати з американською державою довгострокові, взаємовигідні і рівноправні відносини.

Суверенній Україні у Вашингтоні відводять особливе місце взовнішньополітичній стратегії США з огляду на високий економічний потенціал України, її роль у розвитку сучасної цивілізації. Плідні контакти між США й Україною останнім часом доводять, що США хочуть бачити в Україні сильну державу на сході Європи, а Україна в США – стійкого і надійного партнера в усіх сферах співробітництва. Зустріч президентів В. Ющенко і Дж. Буша в лютому 2005р. в Брюселі підтвердила прагнення сторін і далі на всіх напрямках розвивати відносини між двома державами;

- по п’яте, питання пов’язані зі вступом України в Світової організації торгівлі (СОТ). В умовах глобалізації світової економіки Україна взяла взяла курс на вступ до СОТ, що дозволить розширити обрії присутності українських експортерів на 150 національних ринках світу, захистити українських виробників на  міжнародних ринках “дисциплінувати”  внутрішню економічну політику, забезпечити передбачуваність законодавчого поля.

Процес вступу України до СОТ, що розпочався в листопаді 1993р. передбачає дві головні складові:

проведення двосторонніх та багатосторонніх переговорів та підписання угод з доступу до ринків товарів та послуг з країнами-членами Робочої групи СОТ;

нармонізація законодавства України відповідно до вимог угод СОТ.

У 2003-2005рр. було значно активізовано переговорний процес між Україною та СОТ. Було підписано 28 з 37 двосторонніх протоколів з доступу до ринків товарів та послуг.

На початку 2005р. Президент оголосив вступ України до Світової організації торгівлі одним із першочергових пріорітетів зовнішньоекономічної політики на 2005 рік. З початку цього року вирішено низку проблемних питань, які уповільнювали переговори між Україною та Робочою групою СОТ. Останнім часом представники Українського уряду роблять заяви про можливість вступу країни до СОТ ще у 2007році.

Отже зовнішня політика України постійно спрямовується на вирішення найважливіших завдань, що мають на меті забезпечити національні інтереси України.

Список літератури

1. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI століття: навчальний посібник. Видання третє. – Х.: ООО “Одісей”, 2002. – с. 444-474.

2. Лановик Б. Д., Лазарович М.В. Історія України: Навчальний посібник 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2003. – с.593-656.

3. Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навч. Посіб. – К.: МАУП, 2001. – с.271-311.

4. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. – К.: “каравела”, Львів: “Новий світ”  

Комментарии


Смотрите также


Хоменко Н.В., Мірошник В.О. Історія України-конспект лекцій

Хоменко Н.В., Мірошник В.О. Історія України-конспект лекцій

разное
Навчально-методичні матеріали для забезпечення самостійної роботи студентів написані на основі навчальної програми курсу "Історія України" для вищих навчальних закладів 1-2 рівнів акредитації. Робота містить теоретичний матеріал, опорний конспект, тестові завдання, завдання для самоконтролю, список літератури. Головне завдання д...
03.05.2011 в 22:00 1.29 Мб 13 раз
Конспект лекцій - Історія України.Соціально-політичні аспекти.Частина 1

Конспект лекцій - Історія України.Соціально-політичні аспекти.Частина 1

лекции
Київ, НТУУ КПИ, кафедра історії. Б.П. Ковальський, Ю.А. Горбань, О.Д. Зубалій и др., 164 стор.

Формування та розвиток історико-етнографічних регіонів України
Етнополітика та її особливості в різні періоди життя українського народу.
Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах українців.
Етнополі...
11.11.2011 в 14:31 714 Кб 32 раза
Рибалка I.К. Історія України Частина І

Рибалка I.К. Історія України Частина І

разное
Історія України. Частина 1: Від найдавніших часів до кінця XVIII століття: [Підр. для іст. фак.
вищих навч. закладів]. — X.: Основа, 1994. — 448 с.

У першій частині підручника систематично викладається історія України з найдавніших часів до кінця XVIII століття.
Для студентів, аспірантів і викладачів історії Укр...
14.12.2009 в 10:10 3.52 Мб 151 раз
Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

разное
К., Либідь,
1991. —576 с.
Курс лекцій: У 2 кн. Кн. 1 — Від найдавніших часів до кінця XIX століття

Курс лекцій, підготовлений провідними істориками республіки, є першою спробою видання такого типу. 3 урахуванням сучасних наукових поглядів автори уточнюють ряд концептуальних
положень, оцінок історичних подій ...
27.09.2009 в 16:30 33.96 Мб 176 раз
Залізняк Л.Л., Сминтина О.В. Опорний конспект лекцій з дисципліни Історія України

Залізняк Л.Л., Сминтина О.В. Опорний конспект лекцій з дисципліни Історія України

разное
Зміст
Вступ
Витоки українського народу та його державності
Первісна історія України
Відлуння грецької цивілізації на українських теренах. Походження слов`ян
Населення України 1 тис. н. е.
Русь в українській та світовій історії
Київська Русь
Галицько-волинське і литовське князівство в Руській ...
22.06.2010 в 15:21 1.69 Мб 183 раза
Рибалка І.К. Історія України. Частина II: Від початку XIX ст. до лютого 1917 року

Рибалка І.К. Історія України. Частина II: Від початку XIX ст. до лютого 1917 року

разное
[Підр. для іст. фак. вищих навч. закладів]. Xарків: Основа, 1997. - 480 с.

У другій частині підручника систематично викладається історія України з XIX до початку XX століття.
Для студентів, аспірантів і викладачів історії України вищих навчальних закладів.
05.08.2011 в 11:29 791.35 Кб 52 раза
Конспект лекцій - Історія України.Соціально-політичні аспекти.Частина 2

Конспект лекцій - Історія України.Соціально-політичні аспекти.Частина 2

лекции
Київ, НТУУ КПИ, кафедра історії. Б.П. Ковальський, П.А.Дігтяр, В.С.Сторчило, С.О. Костилєва, С.І.Лисенко и др., 139 стор.
Основні закономірності суть і наслідки початкових етапів та процесів українського державотворення. Слов’янська держава Русів. Козацько-гетьманська держава – Військо Запорозьке.
Історичні особливості ...
15.11.2011 в 20:55 574.5 Кб 24 раза
Бігун Г., Мармазова О., Саржан С. Історія України

Бігун Г., Мармазова О., Саржан С. Історія України

разное
Курс лекцій для студентів економічного та торговельного профілю. Донецьк, 2009,- 133 с.

Київська Русь, її піднесення. Втрата політичної єдності Київської Русі і державності.
Українські землі у складі іноземних держав (ХІV – ХVІ ст.).
Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького, ...
15.01.2012 в 19:09 892 Кб 1 раз
Реферат - Вплив науково-технічного процесу на розвиток економіки Донбасу у 50-80-ті рр. ?? ст

Реферат - Вплив науково-технічного процесу на розвиток економіки Донбасу у 50-80-ті рр. ?? ст

рефераты
ДонНТУ, 2010 р. 19 с.

Дисципліна - Історія України

Історія розвитку науково-технічного потенціалу Донбасу у 50-80 ті рр. ?? ст.
Економічна реформа ІІ пол. 1960-х рр. на підприємствах Донбасу.
29.03.2011 в 23:59 50.98 Кб 2 раза
Мирончук В.Д. Історія України

Мирончук В.Д. Історія України

разное
У пропанованному посібнику розглядається історія України з давніх давен до сьогодні, багатовікова боротьба українського народу за незалежність і соціальне визволення, що увенчалося створенням незалежної Ккраїнської держави. Багато уваги приделяється характеристиці зовнішньої політиці України на різних етапах її історії, а також ...
11.05.2009 в 15:54 956.26 Кб 217 раз