органів державної влади, змусили політичну еліту Польсько-Литовської
республіки на першому ж після розгрому козаків вальному сеймі 1597 р.
оголосити їх військовими злочинцями та ворогами вітчизни. Відповідно,
великий коронний гетьман отримав завдання "винищити їх до останку".
Але чи була спроможною Річ Посполита, за тих умов, що склалися, досягти
цього? Вочевидь, що не могла. І причина цього крилася як у особливостях того
соціального укладу, який уже встиг скластися на українських землях, так і в
особливостях розвитку тогочасних міжнародних процесів.
Почнемо з того, що початок XVII ст., відмічений загостренням
міжнародного протистояння в Центрально-Східній Європі, а відтак суттєвим
зростанням потреби в боєздатній, а по можливості, й не надто дорогій армії.
Козацьке військо якнайкраще відповідало названим критеріям і польська влада
згадала про нього уже навесні 1600 р., коли виникла потреба у висилці
військової допомоги молдавському господарю Ієремії Могилі. Тоді до
запорозьких козаків звернулися і король Сигізмунд ІІІ і коронний канцлер Ян
Замойський, котрі обіцяли за військові послуги добру платню.
Проте низовики, до їх честі, не звабилися лише королівською платнею, а й
поставили ряд принципових вимог, з виконанням яких було пов'язане остаточне
вирішення питання надання козацтвом військових послуг. 1 липня 1600 р.
гетьман запорозьких козаків Самійло Кішка надіслав королю листа з
пропозиціями скасування баніції (тобто позбавлення всіх прав і оголошення
поза законом - найвища цивільна кара в Речі Посполитій), накладеної на
козацтво сеймом 1597 р., повернення козацьких вольностей, наданих
запорожцям Стефаном Баторієм, та проголошення заборони урядовцям і шляхті
чинити кривди козакам. Крім того, товариство вимагало виплати платні за
військову службу та надання їм особливого королівського знаку або ж хоругви.
Зі свого боку, король погодився на висловлені козаками прохання, але питання
зняття баніції чи виділення коштів з державної казни перебували в компетенції
вального сейму і на нього було й вирішено їх перенести.
Сейм 1601 р. проходив в умовах посиленої підготовки до війни зі Швецією,
а відтак проблема отримання військових послуг козацтва стала ще більш
вагомою. З огляду на це, сеймуючі стани Речі Посполитої, незважаючи на свою
попередню постанову щодо повного винищення козацтва, погодилися з
більшістю козацьких вимог. Щоправда, відновити свої попередні права в
повному обсязі їм не вдалося оскільки сейм залишив козацтво під юрисдикцією
королівських старост.
Отже, причини, через які польська влада була безсилою викорінити
козацтво, крилися не лише в гострій потребі цієї влади використувати
українське козацтво як потужну військову силу, а й у тому внутрішньому
укладові, який утвердився на українських землях, передовсім Південній
Київщині та Брацлавщині. Тут, на небезпечному прикордонні зі Степом, де
шляхетське землеволодіння, внаслідок постійної загрози з боку ординців, так і
не пустило міцного коріння, на кінець XVI - початок XVII ст. склалася мережа
козацького господарства, грунтованого на вільній праці виробника, котрий
одночасно виступав і воїном, і землеробом.