66
людей. Соціальні науки знаходять свій предмет конституйованим
незалежно від принципів практичного розуму, і таким чином, по-
винні опуститися зі “стратосфери”, де існують ідеальні й абсо-
лютні цінності, на “грішну землю”, де культурні значення зада-
ються емпіричними ціннісно-орієнтованими діями. Так оформи-
лася методологія соціальної дії, представлена емпіричною соціо-
логією. Так само формувалася і методологія первісного етапу роз-
витку науки державного управління. Для того щоб перебороти цю
наявну і нині дилему прагматизму і трансценденталізму, необхід-
но повернутися до історії методу соціальних наук взагалі та науки
про державне управління зокрема і звернути увагу на деякі цінні в
методологічному відношенні концепції, що не вписувалися в рам-
ки даної дилеми [234, с. 126].
Так, у першій половині ХХ ст. А.Шютц зробив цікаву спро-
бу переведення соціальних наук з “ріккертової” програми в “гу-
серлеву”. Заміна трансцендентально нормативної парадигми на
феноменологічну була пов’язана з труднощами обґрунтування
вихідних соціологічних понять, що складають координатну сис-
тему для спостереження, вимірів й інтерпретації явищ. У соціаль-
них дослідженнях відсутня єдина система відліку, і кожен дослід-
ник спирається на власні схеми, які він вважає інваріантними.
А.Шютц легітимізував цю розмаїтість у системах відліку тим, що
звернув увагу на деякі стійкі значення у світі соціальної взаємодії
і представив їх як конститутивні методологічні норми. Інтерсуб’єк-
тивність у соціальних науках залежить не від якихось об’єктив-
них структур буття, а визначається взаємодією суб’єктів у рамках
життєвого світу, і в такий спосіб факти виявляються невіддільни-
ми від галузі комунікації, що виступає одночасно і як конститую-
ючий фактор. Понятійні схеми соціальної науки виступають як
реконструкція життєвого світу. Її головним результатом є виявлення
традицій, норм, стереотипів, цінностей, що закладені культурою
в людину ще в глибокому дитинстві і які орієнтують її щодо того,
що можна виконати, а що є нереалізованим у нашому світі, чого
чекати, хотіти, на що сподіватися і які ставити цілі [291].
Ще один варіант критики трансцендентальної етики І.Кан-
та, що базується на понятті “формального”, чи “раціонального
апріорі”, а в кінцевому рахунку на риторизмі боргу, з’явився в теорії
219
На думку О.Якубовського і Т.Бутирської, у контексті взаємо-
дії державної влади і громадянського суспільства діє механізм зво-
ротних зв’язків - це в першу чергу механізм постановки суспіль-
них проблем перед владою, і тільки в другу - оцінка її діяльності.
Тому що у випадку такої постановки суспільної проблеми у влади
виникає можливість спільного з громадянським суспільством її
вирішення, консолідуючи тим самим суспільство і підвищуючи
ефективність державного управління [294, с. 29].
Враховуючи, що взаємодія являє собою процес взаємовпли-
ву елементів один на одного і є універсальною формою руху і роз-
витку, слід зазначити, що спрямованість на розбудову вільного,
демократичного суспільства, в центрі якого перебуває людина з її
потребами та інтересами, повинна передбачати особливу увагу до
розвитку цього процесу у взаємовідносинах між державною вла-
дою і громадянським суспільством, оскільки тільки громадянське
суспільство може виступати як справжнє і актуальне джерело фор-
мування цілей державного управління.
Проблема ця є однією з корінних проблем українського
соціуму, від вирішення якої залежить політична облаштованість і
стабільність самого суспільства. У Конституції України проблема
взаємозалежності державної влади і громадянського суспільства
знайшла своє відображення, як і багато інших принципів демок-
ратичного улаштування суспільного життя. Проте цей норматив-
но-правовий акт поки що не наповнений реальним змістом, хоча
зрозуміло, що формування механізму взаємодії - це складний, си-
стемний процес, який потребує багато зусиль і часу, але не тер-
пить бездіяльності з боку влади, яка прагне бути - у всякому разі
прагне виглядати - демократичною. Не слід забувати, що в основі
розробки будь-якої моделі взаємодії громадянського суспільства і
демократичної держави та відповідних механізмів її реалізації
відповідальна роль належить саме останній, оскільки вона висту-
пає як представник громадянського суспільства, а не навпаки.
У цьому зв’язку слід підкреслити, що з позицій системного
підходу надійність і щільність взаємодії державної влади і грома-
дянського суспільства відображають зворотні зв’язки, що показу-
ють якість і зміст їх інформаційного взаємообміну і орієнтують на
досягнення соціальної ефективності державного управління,