Кісь Я., Педич В. Актуальні проблеми історії України. Курс лекцій



23.02.2010 в 20:05 1.32 Мб doc 115 раз

Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу

                                                        Ярослав Кісь                                                                                Василь Педич

Актуальні проблеми

Історії  України

                 

                 Курс лекцій

Івано-Франківськ  2004

ЗМІСТ

Розділ I .Вступ.Давня історія України.        

Лекція 1. Україна в геополітичному просторі Європи та світу.Прадавня українська історія.

Особливості  геополітичного   становища України

    та його вплив на її історію        

Основні етапи та хронологічні рамки прадавньої

     історії України        

Особливості Трипільської культури         

 Причини виникнення, занепаду та наслідки

     грецьких колоній на Північному Причорномор’ї         

 Кіммерійці, скіфи та сармати на території України.        

 Східнослов'янськиі племна на території України

      в першій пол. І тис. н. е.         

Розділ II. Княжа доба Руси-України

Лекція 2. Зародження словянської державності

на українських землях. Київська Русь .

1. Передумови і початки виникнення Давньоруської  

    держави.         

2. Перші князі Київської Русі, їх зовнішня та

    внутрішня політика.          

3. Київська Русь в роки князювання Володимира

    Великого та Ярослава Мудрого.         

4."Руська правда" - перший правовий документ

    Давньоруської держави.         

5. Правління Володимира Мономаха.        

6. Історичне значення Київської Русі. ............................

Лекція 3. Роздроблення Київської Русі.Галицько-Волинська держава.

1. Причини та оцінка роздроблення Київської Русі.         

2. Пам'ятки архітектури та писемності Київської Русі.            

3. Галицьке і Волинське  князівства - причини та процес

    обєднання        

4. Галицько-Волинська держава та її історичне

     значення        

Лекція 4. Українські землі в складі Великого Князівства Литовського \др.пол.Х1У

 –ХУ1 ст.\.

Особливості литовського проникнення та польської

        експансії в Україну.        

2. Особливості та основні етапи литовсько-польської

     доби в Україні.        

3. Люблінська  унія, та її наслідки для України.         

4. Причини та наслідки прийняття Берестейської

    унії.         

Розділ ІІІ. Доба козаччини в історіУкраїни.

Становлення, розвиток і нищення

Козацько - гетьманської держави

російським царизмом.

  Лекція 5. Початки доби козаччини в історії

  України.

1. Причини та історичні умови виникнення українського

козацтва.         

2. Джерела формування українського  козацтва та його

    соціальна природа.         

3. Утворення реєстрового козацтва         

4. В чому полягає своєрідність українського козацтва та

 його роль у вітчизняній історії?         

5. Де і коли виникла перша козацька Січ? Внутрішній

 устрій   та організація Запорозької Січі.         

6. Боротьба українського козацтва з   татаро-турецькою

    агресією на початку ХУ11 ст.         

7. Козацько-селянські повстання проти шляхетської

     Польщі в кінці XVI – першій половині XVII ст.         

Лекція 6.Національно-визвольна війна Українського

народу проти польсько-шляхетського гніту під  

проводом Б.Хмельницького.\1648-1657 рр.\.

1. Причини національно-визвольної війни (Української

народної революції) 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького.         

2. Характер, рушійні сили, особливості та хронологічні

    межі національно-визвольної війни          

3. Перші битви козацького війська в 1648 році. Похід

     Б.Хмельницького у Галичину.         

4. Підписання Зборівського договору та його основні

умови.         

5. Державотворчі процеси в Україні в ході національно-

    визвольної війни. Основні ознаки становлення

    Української козацької держави.        

6. Хід та наслідки битви під Берестечком.Оцінка

    Білоцерківського договору. Події національно-

    визвольної війни в 1652–1654 рр.         

7. Чим пояснити союз Б.Хмельницького з Москвою?

    Коли і за яких умов відбулася Переяславська Рада?        

8. Українсько-московський договір 1654 року -

     історико-юридична  та  історична оцінка.         

Лекція 7 Українська державність після Б.Хмельницького.Доба Руїни.

Гетьманщина.

1. Гетьманство І.Виговського.        

2. Доба Руїни - її причини, ознаки та політичні

    наслідки для України        

3. Гетьманство П.Дорошенка.         

4. Гетьманство Д.Многогрішного та І.Самойловича.         

Лекція 8.Гетьманство І.Мазепи. Нищення української державності російським царизмом у ХVIII столітті.        

1. Гетьманство І.Мазепи.         

2. Основний зміст Конституції Пилипа Орлика.         

3. Причини та наслідки Гайдамаччини, Коліївщини,

    опришківського руху на Правобережжі.         

4. Основні етапи нищення автономії України російським

     царизмом протягом XVIII ст.         

5. Олешківська , Нова та Задунайська Січ – їх нищення

     російським царизмом.         

6. Поділи Польщі та їх наслідки  для українських

    земель.         

Розділ ІV. Українські землі під владою        Російської та Австрійської імперій.

Національне відродження та творення новітньої Української держави \кінець ХVIII – поч. ХХ ст.\ .

Лекція 9.Пробудження національної свідомості та національне відродження на українських землях в кінці ХУ111 – Х1Х ст.

1.Політичні та соціально-економічні зміни, які відбулися на

   на українських землях в кінці ХУ111 – на початку Х1Х

   століття.        

2.Проаналізуйте першу хвилю національного відродження

   в Наддніпрянській Україні на початку ХІХ ст.         

3. Особливості декабристського руху в Україні та його

    вплив на суспільно-політичну думку на поч. ХХ ст.        

4. Утворення та діяльність Кирило-Мефодіївського

товариства.         

5. Діяльність “Руської трійці” на західноукраїнських

землях.         

6. Головні здобутки українців Галичини в революції

    1848–1849 рр. в Австрійській імперії.        

7. Реформи  60-х–70-х  рр.в Російській імперії  та їх    

    наслідки для українських земель ......................................

8. Український національно-визвольний рух в кінці

     XIX ст.         

     Лекція 10.Українські землі на початку ХХ

     століття. 

1. Геополітична ситуація на українських землях на початку    

    ХХ століття.        

2. Молодіжні товариства   “Сокіл”, “Січ”, “Пласт”, “Луг”в

     Галичині .

Українські політичні партії, та громадські рухи на  

     українських землях у складі Російської імперії

     на початку ХХ століття.  .............................................

4. Столипінська аграрна реформа та її наслідки

       в Україні.         

5. В чому полягала трагедія українського народу

     в роки Першої світової війни?         

6. Ставлення українських політичних партій і

     громадських організацій до Першої світової війни.        

7. Утворення легіону Українських січових стрільців, його

     бойовий шлях  та історичне значення.    

     Лекція 11.Українська національна революція і

     державне будівництво в 1917 – 1920 рр.

1. Причини та процес утворення Української

    Центральної  Ради. Основні рішення Всеукраїнського  

    Національного конгресу.         

2. Обставини прийняття та основні положення

     I та 11 Універсалів Центральної Ради.         

3. Основниі положення Статуту вищого управління

      Україною, прийнятого Центральною Радою та

     “Інструкції” для Генерального секретаріату

      Тимчасового уряду Росії.        

4. Обставини прийняття та основні положення ІІІ

     Універсалу.         

5. Чому в Українській Центральній Раді переважали

      автономістські, а не самостійницькі настрої?        

6. Ультиматум РНК РРФСР  Центральній Раді.

     Проголошення радянської влади в Україні.         

7. Обставини прийняття, зміст та історичне значення

      ІV Універсалу.         

8. Україна та Брест-Литовський мирний договір         

9. Українська держава гетьмана П.Скоропадського.        

10. Відновлення УНР  та правління Директорії.         

11. Утворення ЗУНР та її діяльність         

12.Причини поразки та історичне значення української  

      революції 1917–1920 рр.?         

Розділ У. Українська РСР в складі більшовицької тоталітарної системи –1921-1990 рр.

 Лекція 13.Українські землі в міжвоєнний

 період \1921-1939 рр.\.

Чим зумовлений перехід до нової економічної політики /НЕПу/, в чому  її суть?         

Коли і як було утворено СРСР ?         

Причини, суть і наслідки українізації.        

Процес форсованої індустріалізації в Україні.         

 Колективізація сільського господарства в

       Україні та її наслідки.         

Причини та наслідки голодомору 1932–33 років.         

Утвердження тоталітарного режиму та масових                     репресій в Україні  в 20–30-х роках.         

Становище українців Західної України в 20–30-х

        роках.         

Політичні сили, які очолювали український       визвольний рух у Західній Україні (20-30-х рр.).        

Лекція 14.Україна в Другій світовій війні \1939-    

1945 рр.\

1. Процес проголошення Карпатської України. .............

2.  Наслідки радянсько-німецьких  договорів 1939 рр.

    для долі українських земель.        

3. Початковий етап радянсько-німецької війни на

    території України.         

4. Фашистський окупаційний  режим на українських    

    землях. ..................................................................

5. Боротьба проти німецького фашизму на українських

     землях в 1941-1944 рр.        

6. Проблеми історії ОУН-УПА в 1941-1945 рр.

    Дивізія "Галичина": хто вона?         

7. Українські землі на завершальному етапі Другої

    світової війни.         

Лекція 15. Україна в період післявоєнної відбудови та десталінізації

\1945-1964 рр.\

Територіальні, геополітичні зміни, що відбулися на

 українських землях в післявоєнний період.         

Особливості та проблеми відбудови господарства

    України в післявоєнні роки.         

 Відновлення тоталітаризму,  сталінізму в післявоєнні роки.         

Умови та  методи відновлення та утвердження  радянськорї влади на західноукраїнських землях у післявоєнний період        

Репресії проти культури , церкви на західноукраїнських землях в другій половині 40-х років.         

Особливості боротьби з радянською репресивною машиною на західноукраїнських землях у другій   половині 40-х – на початку 50-х років.         

Суперечливий характер "доби Хрущова" в Україні?         

Лекція 16. УРСР в умовах наростання кризових явищ радянського ладу.Початок розпапду тоталітарної системи. \1965-1990 рр.\.

Основні напрямки та особливості боротьби проти радянської тоталітарної системи в кінці 50-х –                поч. 80-х рр.         

Русифікаторська політика радянської влади в

       УРСР в другій половині XX ст.         

Основні тенденції розвитку радянської системи в

    др.пол. 60-х - поч. 80-х років.         

Україна (УРСР) в цифрах і фактах 70–80-х років.         

Особливості політичного життя Радянської України

     в 70-х – на поч. 80-х рр.         

Процеси “горбачовської перебудови” в Україні її

    основні етапи та наслідки         

Економічний потенціал України на початку 90-х

     років.         

Розділ VI. Україна незалежна,суверенна держава та її місце в історичному процесі  в кінці ХХ – поч. ХХI століття.

Лекція  17. Україна на шляху до свободи і незалежності- 1990-1991 рр.        

Основні історичні події, що відбулися на шляху до незалежності України в 1986-1990 рр.         

Процес виникнення політичних  партій в Україні на початку 90-х років та їх нинішій стан.        

Які події привели до розпаду радянської імперії  в

     серпні-грудні 1991 р.?         

Лекція 18. Становлення незалежної держави. Проблеми внутрішньої та зовнішньої політики України в кінці ХХ- поч ХХ1 століття.        

Ознаки творення української  державності, конституційний процес та його  завершення

    в 90-х роках.         

Парламенти України  1990-2002        

Президенти та уряди України в 1991–2003 рр.         

Особливості економічної політики, причини кризових

     явищ в суспільно-економічному житті України в 90-і    

     роки ХХ ст.-поч.ХХ1 ст.         

Особливості сучасної геополітичної ситуації

     та зовнішньополітичної діяльності незалежної            

     України.         

З чим ввійшла Україна в XXI століття?         

Найважливіші дати, події         


Розділ I. Вступ. Давня історія України.

Лекція 1.

Україна в геополітичному просторі Європи та світу. Прадавня українська історія.

1.Особливості геополітичного становища України та його вплив на її історію.

Історія України – одна з найцікавіших, найповчальніших. Наш народ тисячу років ішов до своєї державності. Цей героїчний і трагічний шлях вимагає вивчення, осмислення, аналізу.

Вперше наукову концепцію, схему української історії обгрунтував найвідоміший історик М.С.Грушевський у 1904 р. у праці “Звичайна схема “русской” історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства”. В основі цієї схеми є:

автохтонність, тяглість, безперервність українського етносу, народу, нації;

Київська Русь – витвір корінного русько-українського етносу, ніякої “общерусской” народності не було;

Русь і Україна – тотожні поняття, вже з ХІІ ст. вони визначали нинішні українські землі;

Київський період перейшов не у Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинський, литовсько-руський, козацько-гетьманський. Власне, московська держава і її історія починаються тільки з середини ХІІ ст. і не перетинаються з українською до середини ХVІІ ст.

Використавши схему Михайла Грушевського, можемо виділити такі основні етапи нашого державотворення:

Княжа доба русько-української історії (др. половина І-го тисячоліття – кінець ХV ст.).

2.Козацько-гетьманська держава, боротьба за її утвердження та збереження (кінець ХV ст. – кінець ХVІІІ ст.).

Боротьба проти імперій, творення новітньої Української держави (ХІХ – початок ХХ ст.).

УРСР у складі радянської тоталітарної системи та відродження незалежної України (1921– поч. ХХ1 ст.).

Вивчаючи, осмислюючи історію України, необхідно враховувати геополітичні фактори, її життєвий простір, даний Богом і природою.  Геополітика – політична концепція, яка вбачає у політиці держави засадничу роль географічних факторів:  просторове розташування країни;  розмір території;   наявність чи відсутність природних ресурсів;  клімат;  кількість населення тощо.

Найважливіші для України геополітичні фактори в просторі Європи і світу :

Територія, населення, природний потенціал.

Територія України – 604 тис.км2 (Київська Русь≈800 тис.км2). Це найбільша в Європі держава, із заходу на схід протяжність території- 1316 км, із півдня на північ – 893 км. Протяжність кордонів 6500 км, у тому числі морем 1050 км. Чисельність населення – понад 50 млн. чол.,  це п’яте місце в Європі і 21 в світі.

Україна володіє унікальним природним потенціалом: сприятливий клімат, тут розташовані всі природні зони (ліс, лісостеп, степ), земля найбагатша на чорноземи, а також містить понад 200 видів корисних копалин і хімічних елементів, у тому числі 940 млн.т нафти (добуваємо лише 5%).

Вчені світу доводять, що українська земля і селянин можуть прогодувати понад 200 млн. населення, на що не здатна жодна держава світу.

 Україна – межа між азіатським Сходом (втіленням занепаду, нищення, насильства) і європейським Заходом (цивілізованим світом, втіленням гуманізму, домінуванням приватної власності і т.д.).

Схід і Захід неодноразово претендували на українські землі, що часто приводило до нищення України або створювало небезпеку бути втягнутій у чужий конфлікт. У відносинах між Сходом і Заходом Україна змушена балансувати, не віддаючи абсолютної переваги одному з цих суперників. Водночас історія свідчить, що минуле і майбутнє України – європейський вибір.

 Українська територія - шлях “із варяг у греки” – сполучна ланка між північними і південними територіями, вихід на інші континенти через Чорне море. Із давніх часів центр розбудови Української держави – її південний простір, на відміну від північного сходу, де домінує монополія російської держави.

        Отже, Україна володіє великим історичним, духовним, природним потенціалом. Її народ має свої корені, свою історію, не претендує на чужі землі і народи. Необхідно врешті осмислити наші позитиви та негативи і утвердити навіки свою державу.

2.Основні етапи та хронологічні рамки прадавньої історії України.

Прадавню історію України (до нашої ери) можна умовно поділити на дві доби – кам’яну і металу.

Найпершим і найбільш давнім за часом періодом історії України є період палеоліту (від грецьких слів «палайос» – стародавній і «літос» – камінь). Він поділяється археологами на ранній, середній і пізній.

У період раннього палеоліту (приблизно 1 млн. років тому) природно-кліматичні умови були сприятливі для проживання людини. Пралюди, які з’явилися на території сучасної України, прийшли з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ці людські істоти названі в науці архантропами (прадавніми людьми). Основним їх заняттям було полювання на диких тварин. Вони збирали рослинну їжу – плоди, ягоди, коріння. Архантропи широко використовували вогонь, який забезпечував захист від холоду і, можливо, навіть використовувався для приготування їжі. Прадавні люди в цей період користувались примітивними знаряддями: дерев’яними киями, загостреними палицями, круглими рубилами, зробленими з різних порід каменю. Найдавніше місцезнаходження прадавніх людей на території України знайдено неподалік селища Королево на Закарпатті. Воно сягає у давнину майже 1 млн. років (період раннього палеоліту).

У період середнього палеоліту (150–35 тис. років тому) або в мустьєрську епоху на території сучасної України з’являються люди нового фізичного типу – палеоантропи (давні люди), або неандертальці. Неандертальці – сучасники великого обледеніння з різким похолоданням клімату. Вони жили в печерах, пристосовуючи їх під житло. У цих людей вдосконалюється виробництво крем’яних і кам’яних знарядь, мисливської зброї, з’являються гостронаконечники, що використовуються як ножі і наконечники для списів. У побуті неандертальці широко використовували вогонь. Про існування вже на той час початків релігійних уявлень і вірувань свідчать обряди поховання у неандертальців, а також осмислення ними явищ життя і смерті. Багато предметів і знарядь праці, виявлених під час розкопок поселень давніх людей, свідчать про появу тут найдавнішого мистецтва.

Період пізнього палеоліту (40–15 тис. років тому) збігається в часі з настанням останнього, четвертого зледеніння, але сам льодовик не досягнув України. В цей період з’являється людина сучасного типу – «homo sapiens» (людина розумна), або краманьйонець (європейська назва). Ці люди досягли значно вищого рівня у виготовленні знарядь праці й господарстві. Вони виготовляли знаряддя з каменю та кістки, прикраси, статуетки. Джерелом добування їжі залишалось полювання на великих тварин, проте мисливська зброя стала досконалішою – з’явились дротики, гарпуни, списокидачі. В епоху пізнього палеоліту склався родовий лад і відбулася племінна організація суспільства. Тоді ж виникли давні форми релігійних вірувань.

Середньокам’яна доба (мезоліт) тривала з 14 по 11 тисячоліття до нашої ери і вважається перехідною від давнього кам’яного віку (палеоліту) до неоліту (нового кам’яного віку). Зміни умов життя людей стали поштовхом до виготовлення складніших знарядь праці. Були створені долото, сокира, тесло, нові знаряддя з кістки та дерева з крем’яними пластинами. В цей період з’являється лук. Основним заняттям людини й надалі залишаються полювання, рибальство та збиральництво у вдосконалених формах. В епоху мезоліту людина приручила собаку. Деталі поховання людей мезолітичної доби свідчать, що вони поклонялися небесним світилам і понад усе – сонцю.

В добу неоліту (новий кам’яний вік – 10–5 тисячоліття до нашої ери) стародавнє населення України досягло нового ступеня культурно-історичного розвитку. В цей час людина приручає всі основні види домашніх тварин, виникає примітивне землеробство. Брак дичини, особливо в степовій зоні, став однією з причин переходу людства до відтворюючого господарства – скотарства та землеробства (землю почали обробляти за допомогою мотики з рогу та кістки). Такий перехід був важливим етапом в історії людства в цілому і тогочасного населення України. Цей процес іноді називають «неолітичною революцією». Важливим досягненням в добу неоліту стало виготовлення глиняного посуду, який використовували для різних цілей. У людей неолітичної доби розширюється світогляд, з’являються нові культи, пов’язані з виникненням землеробства. Епоха неоліту – це племінний лад, економічною і соціальною основою якого був матріархат.

Перехідною епохою від кам’яного віку до епохи бронзи був енеоліт – міднокам’яний вік (4–3 тисячоліття до н.е.). В цей час людство оволоділо першим металом – міддю. Енеолітична доба характеризується зростанням продуктивності праці, а також виникненням умов для появи майнового розшарування суспільства, тобто початку розпаду первіснообщинного ладу. В добу міді намічається перехід від мотичного до ранніх форм орного землеробства, а зміна у виробничій діяльності зумовила зміни в комплексі вірувань. В епоху енеоліту людина пристосовує коня для їзди. В цей період з’являється одна з найяскравіших культур давньоєвропейської історії – трипільська /див. стор. 16 /.

Наступним після енеоліту етапом в  історії людства був період бронзи (від 2 до 1 тисячоліття до н.е.) – першого штучно створеного людиною сплаву, який має великі переваги над міддю. Властивості цього металу дали змогу вдосконалити і розширити виробництво знарядь та їх якість. Перші бронзові вироби на теренах України з’явилися на початку 2-го тисячоліття до н.е. і походили з Балкан і Кавказу, де на той час існували потужні металургійні центри. Проте бронза не замінила повністю кам’яних і крем’яних виробів, а лише вдосконалила техніку їх виготовлення. Крім знарядь праці, з бронзи також виготовляли зброю. За доби бронзи патріархальні відносини (верховенство чоловіків) остаточно утвердились у тогочасному суспільстві.

Ранньозалізна доба – це нова доба в історії людства, яка починається приблизно з рубежу 2-го і 1-го тисячоліття до н.е. Залізо було поширене у природних рудах, його легше добувати й обробляти, а знаряддя з нього міцніші та гостріші. Застосування залізних знарядь сприяло прогресу у всіх видах виробництва, зокрема у землеробстві. Тисячолітній період ранньозалізної доби для українських земель був насичений багатьма історично важливими подіями. Так, у лісостеповій частині домінуючою галуззю господарства стало орне землеробство, де вже використовувались залізні сокири, наральники, серпи. За ранньозалізної доби все більше ремесел ставали самостійними напрямками господарювання, що дало змогу перейти від натурального обміну до справжньої торгівлі.

Отже, винайдення нового виду металу активізувало і стимулювало розвиток насамперед землеробства, а також військової справи, які внесли прогрес у справу ремесла.

Оцінюючи нашу найдавнішу історію, можна зробити наступні висновки:

Із найдавніших часів нашу землю населяло розмаїття народів і племен, і всі вони залишили певний слід в історії, визначили її тяглість і безперервність.

Ми не прийшли з чужої землі, наші корені в праісторії, де закладено основи господарства, культури, духовності і навіть суспільного та державного устрою.

Народи, які проживали на наших землях, розвивались у контексті європейської і світової цивілізації, вони знаходились на перехресті світових шляхів, були певним буфером між сходом і заходом ,їх захистом , піддавались постійній асиміляції.

3.Особливості Трипільської  культури.

Трипільська культура (за назвою розкопаного поселення поблизу с.Трипілля на Київщині) проіснувала два тисячоліття (IV–III тис. до н.е.) і була поширена від Верхньої Наддніпрян-щини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор’я. Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу рік, мали чітке планування. Житла були наземні, мазались глиною. Всередині були піч, лежанка і вівтар-жертовник. Основним заняттям трипільців було землеробство (вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові). Трипільські племена розводили худобу, свиней, овець, кіз, коней. Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і ткацтво. Високого художнього та технічного рівня у трипільців досягло керамічне виробництво. Лад трипільського суспільства був близький до військової демократії (виникли військові загони). Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, і в основі суспільного устрою лежали матріархальні, а згодом патріархальні відносини.

Таким чином, трипільська культура – багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство, тваринництво; у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань та елементів приватної власності; у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення протоміст з населенням майже 15–20 тис. жителів; у духовній сфері – домінування символів родючості, матеріалізації їх у символи добробуту (жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води та ін.)

 Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в Трипілля. З приводу цього є кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства, і певне похолодання, і внутрішні протиріччя, і наслідок експансії агресивних племен, які прийшли з північного заходу і сходу, та інші причини  привели до зникнення трипільської культури.

Сучасні археологічні дослідження підтверджують, що окремі елементи трипільської культури (система господарства, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту і кераміки та інше) стали невід’ємною частиною сучасної української культури.

4. Причини виникнення,занепаду та наслідки грецьких колоній на Північному Причорномор’ї .

Грецькі міста і селища на території України виникли під час «великої грецької колонізації» в VII–VI ст. до н.е.

Причини виникнення колоній:  перенаселення Греції;

нестача земель для хліборобства;  пошук джерел сировини та ринків збуту;  внутрішня соціально-політична боротьба.

Грецькі колонії: Ольвія, Тіра, Ніконій, Херсонес Таврійський, Керкінітіда та ін.

На сході Криму в 480 р. до н.е. постало Босфорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Гермонаста, Гірітака, Кімерік.

Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. Їхніми ремеслами були металургія і ковальство, ткацтво, кушнірство, гончарство. Одне з перших місць у житті колоністів займала торгівля з іншими грецькими містами, а також з місцевими племенами. Основним предметом грецького експорту з території нинішньої України була пшениця, яку вивозили до Греції у великих кількостях. Також вивозили рибу, сіль, шкіру, хутра, мед, віск, будівельний ліс, людей-рабів. Час найбільшого розквіту і самостійності античних міст Надчорномор’я припадає на V–I ст. до н.е. Греки-колоністи підтримували тісні стосунки як з грецькою метрополією, так і з місцевими племенами – скіфами, фракійцями та ін.

Причинами занепаду колоній стали розклад рабовласництва, війни, неврожайні роки.

Грецька колонізація тривала майже тисячу років і мала  відчутні господарські та політичні наслідки для південноукраїнських земель.

У ході колонізації було перенесено демократичний устрій, що сприяло розвитку державотворчої традиції на теренах України. Грецькі переселенці передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, залучивши його до товарно-грошових відносин. Різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. Всі ці процеси прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров’я, Побужжя та Подніпров’я, і на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації.

5. Кіммерійці, скіфи та сармати на території України.

Кіммерійці – найдавніший народ української історії, який був південним сусідом праслов'ян у X-VII ст. до н. е. Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Їх остаточне походження не з'ясоване. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Військо кіммерійців формувалось з загонів вершників, які були добре озброєними. Ці племена займалися скотарством, в якому провідне місце посідало конярство. Широкого розвитку у кіммерійців набуло мистецтво, яке носило прикладний характер. На кам'яних виробах висікались зображення різноманітної військової амуніції. За мовою кіммерійці, вірогідно, були іранцями. Розвиток їхнього суспільства був зупинений навалою скіфів.

Скіфи – один з найдавніших народів Стародавнього світу. Вони з'явились на території України в першій половині VII ст. до н. е., прийшовши зі Сходу, із степів між Каспієм, Уралом і Кавказом. Наприкінці VII ст. до н.е. скіфи остаточно підкорили місцеві племена, завершивши політичне формування Скіфії.

Про життя скіфів, їх побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд докладно розповідає грецький історик і географ Геродот у своїй праці «Історія». Його розповіді підтверджуються археологічними дослідженнями скіфських пам'яток. Ядро Скіфії становили племена царських скіфів і скіфів-кочівників, які панували над усіма іншими племенами. Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди або елліноскіфи. Далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від них – скіфи-землероби. Останні два народи,вважають дослідники, не були етнічними скіфами, а належали до праслов'янських, які потрапили під скіфський вплив. Північно-причорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н. е., в часи правління царя Атея, який вів часті війни за контроль над причорноморськими землями. Ударною силою скіфського війська була кіннота. Воїн-скіф був одягнутий переважно в панцир, мав бойовий пояс і щит, а його голову захищав шолом. Арсенал скіфської зброї складався з невеликого складного лука, списа, дротиків, сокир, кинджалів, коротких мечів.

Лісостепові племена скіфів займалися орним землеробством, у них розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли та ремесла. Про соціальне розшарування скіфського суспільства красномовно свідчать численні поховання скіфських володарів у вигляді курганів, в яких знайдено унікальні вироби із золота та срібла. Скіфська релігія була політеїстичною. Усі боги зображались у вигляді людини. В образотворчому мистецтві скіфів переважав звіриний стиль (образи коня, оленя та інше).

Отже, у своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. На рубежі IV-III ст. до н. е. почався занепад цієї могутньої держави і на більшій її території з'явились нові кочові племена.

Сармати – сформувались у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е., хвилями просувались на захід в пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори в своїх творах підкреслювали агресивність і войовничість сарматів. Під кінець ІІ ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор‘я, а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу і Дунаю. Постійні сарматські набіги і вимоги сплачувати данину зумовили переселення ранньослов’янського населення Середнього Подніпров’я на нові території.

Апогею розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н. е. Господарство сарматів носило характер попередників, а суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин. Сармати були вправніші за скіфів у військовій справі, використовували досконалішу зброю. З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов’янськими племенами.

        

6.Східнослов’янські племена на території України в І тисячолітті н. е.

        

В історичній науці однією з важливих проблем є походження (етногенез) слов’ян. На основі письмових, археологічних, лінгвістичних, етнографічних, антропологічних та інших джерел протягом багатьох сторіч дослідники намагаються вирішити цю проблему.

Першу спробу вирішити проблему етногенезу слов’ян зробив літописець Нестор у “Повісті минулих літ”, де започатковано дунайську теорію походження слов’ян, яка була домінуючою в ХІІІ-ХV ст. у працях польських і чеських вчених. Її прихильниками були російські історики С.Соловйов, М.Погодін, В.Ключевський.

В ІХ ст. на сторінках Баварської хроніки викладена ще одна версія походження слов’ян – скіфо-сарматська, або азійська теорія, тобто предками слов’ян визнавали скіфів і сарматів. Пращурами слов’ян до кінця XVIII ст. вважалися також алани, роксолани, кельти, фракійці та інші. Хоча ці гіпотези не були достатньо науково обгрунтовані.

В ХІХ–поч.ХХ ст. почався новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян. Праця чеського славіста Л.Нідерле ”Слов’янські старожитності” (1902 р.) започатку-вала вісло-дніпровську теорію походження слов’ян. Центром прадавніх слов’янських земель Л.Нідерле вважав Волинь.

Польські вчені Ю.Косташевський, Я.Чекаловський та інші у 30–40-х роках обгрунтували вісло-одерську концепцію, яка пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою.

У 50–60-х роках виникає дніпро-одерська теорія (П.Третяков, М.Артамонов, Б.Рибаков), яка увібрала у себе ідеї і висновки багатьох попередніх теорій.

Сучасні українські археологи В.Баран, Д.Козак, Р.Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію. На думку вчених, формування слов’янського етносу – це досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів, зокрема, можна виділити два основних:

до рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е. слов’янський етнос зосереджується головним чином у межиріччі між Віслою та Одером, частково поширюючись на Волинь;

в ІІ-І ст. до н. е. з появою зарубінецької культури центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою ,Бугом, Дніпром.

Перші згадки про слов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-ІІ ст. н. е., де слов’яни фігурують під назвою венеди.

Візантійський хроніст Йордан в V ст. н. е. повідомляє про три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавини (Подунав’я).

Динамічний і драматичний час пережили слов’янські племена на наших землях в II-VI ст. – ішов процес великого переселення народів; переміщення готів із Прибалтики у Причорномор’я. У 375 р. готів перемогли гуни. Вони створили між Доном і Карпатами державу, на чолі якої став Аттіла. Після кількох поразок від римлян і смерті Аттіли у 457 р. гунська держава розпалася. Відчувши, що гуни не становлять загрози, слов’янські племена у V ст. могутнім потоком пішли у візантійські землі. До кінця VII ст. анти і склавини захопили майже весь Балканський півострів, проникши до Малої Азії.

Видатний український історик М.Грушевський вважав антів предками українського народу, а їх союз – початком праукраїнської державності (з ІV ст.). Початковими ознаками державності у антів можна вважати: поступовий перехід від первіснообщинного ладу до появи елементів феодальних відносин (власності); визначення осілої території, яку займали антські племена; формування суспільного устрою на засадах демократії (віче, рада); наявність талановитих і авторитетних вождів, князів (Бож, Мезамир); військова дружина, яка виконувала роль мілітарної сили і органу управління.

Прихід аварських племен із Центральної Азії і невщухаючі аваро-слов’янські війни (568–635 рр.) призвели до розпаду антського союзу.

У VI-IX ст. більшість європейських та східних авторів ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України під назвою склавини (термін “склавини” трансформувався у “слов’яни”).

В результаті розселення слов’ян (VI-VII ст.) на території Східної Європи виникають три групи слов’янських племен: західна, південна і східна. Східні слов’яни на той час заселили більшу частину території України. У них  виникає цілий ряд союзів племен: поляни (жили на правому березі Дніпра), сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип’яттю), дуліби (над Західним Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Південним Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).

Основною галуззю господарства слов’янських племен було орне землеробство. Для обробітку землі використовували рало із залізним наконечником, а потім – плуг із череслом і леме-шем. У землеробстві поряд із перелоговою системою викорис-товувались дво- і трипілля. Слов’яни вирощували пшеницю, жито, просо, ячмінь, гречку. Розвивалось і тваринництво – на м’ясо, сировину для виробництва різних речей, а домашня худоба використовувалась в основному як тяглова сила. Допоміжну роль у господарстві займали полювання, рибальство. Важливе значення для економічного розвитку східних слов’ян мало відокремлення ремесла від землеробства, що сприяло виникненню товарного виробництва, яке у VIII-X ст. не лише активізувало внутрішній обмін, а й розширило внутрішню і зовнішню торгівлю. Виділяються такі галузі ремесла: добування і обробка заліза, ткацтво, деревообробка, прядіння, обробка шкіри, гончарство, ювелірне виробництво та ін.

Швидкий розвиток економіки східних слов’ян обумовив розклад родоплемінної організації (VI-VIII ст.) і утворення перших територіально-політичних об’єднань – зародків держави.

Віруваня східних слов’ян мали політеїстичний характер. Обожнюючи сили природи, слов’яни були язичниками. Найвищим божеством вважався Перун – бог грому і блискавки; Даждьбог, Стрибог – боги сонця і повітря були дарителями земних благ та ін.

Таким чином, у стародавню добу Україну населяли різні народи і племена. Починаючи з епохи бронзи зароджується праслов’янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях.

Розділ ІІ. Княжа доба Руси-України.

Лекція 2.

Зародження словянської державності на українських землях. Київська Русь.

Передумови і початки виникнення Давньоруської держави.

Проблема початків історії Київської Русі є однією з най-складніших і найзаплутаніших у вітчизняній і світовій історії. Вперше до питання походження Русі звернувся літописець Нестор у “Повісті минулих літ” (1107 р.). У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької академії наук Г.Байер та Г.Міллер, посилаючись на літописну легенду про покликання варягів на Русь, обґрунтували концепцію “норма-нізму”, тобто варязьке походження Давньоруської держави. Тим самим “норманісти” заперечують можливість самостій-ного творення Руської держави і головне –  виникнення держави розглядається як одномоментний акт і безпосередній результат діяльності конкретної історичної особи.

Такий підхід антинауковий і навіть ідеологічно шкідливий, проте абсолютно заперечувати зовнішній фактор (“варязький вплив”) теж недоцільно.

Опрацювавши сучасні теорії виникнення держави внаслі-док довготривалого соціально-економічного розвитку, ряд учених України, Росії (ХХ ст.) довели, що східнослов’янське суспільство ще до появи варягів на Руській землі мало протодержавні утворення. В результаті цих досліджень докорінно змінилось уявлення про роль скандинавів на Русі. Норманська теорія втратила наукове значення.

Другою спробою пошуків коріння Київської держави можна вважати хозарську гіпотезу (з Хозарського каганату), яку висловив професор Гарвардського університету (США) О.Пріцак. На його думку, поляни були не слов’янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємицею роду Кия, який заснував Київ у VIII ст. Проте ця версія теж не витримує критики, бо навіть розкопки стародавнього Києва переконливо свідчать про місцеву слов’янську самобутність його культури.

Опираючись на результати сучасних досліджень цієї проблеми можна визначити, загальні причини що привели до утворення Руської держави :

Становлення державності у східних слов’ян відбувалося протягом тривалого часу і було закономірним підсумком внутрішньої еволюції і попереднього розвитку їх суспільства.

Історичні факти переконливо свідчать, що перші протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу з’явились задовго до утворення центраплізованої Давньоруської держави.

Утворення і утвердження політичного, географічного, економічного і духовного центру земель – міста Києва на Дніпрі , ще в першій пол. 1 тис. н.е.

Процес християнізації Русі, сприйняття і поширення християнської віри об’єднувало племена і народи.

Зростання ролі військової дружини як фактора захисту території від ворога і ознаки концентрації влади у привілейованого стану.

Вплив зовнішнього фактора – варязького, візантійського, хозарського і т.д.

Таким чином, поява Давньоруської держави у IX ст. на теренах Східної Європи – результат взаємодії різноманітних факторів і чинників в усіх сферах не тільки тогочасного суспільства, а й попередніх століть.

Які соціально-економічні і політичні події відбуваються в другій половині І-го тисячоліття на українських землях?

Варто підкреслити, що вдосконалення землеробських знарядь, підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту викликали кардинальні зміни у соціально-економічній сфері. В результаті поступово розпадаються патріархальні зв’язки , відбувається перехід до сусідської, територіальної общини, а далі – розклад родо-общинного ладу і формування елементів феодальної системи. Землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються у феодально залежне населення, що створює умови для активного державотворчого процесу.

Інтенсивний розвиток ремесла , відокремлення його від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VIII-X ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі, яка об’єднувала в ціле клаптики земель слов’янських сусідських територіальних общин.

В V-VIII ст. відбувається процес розселення (“виділення”) великих союзів слов’янських племен (поляни, дуліби, волиняни та інші) в певні етнокультурні спільності. Саме на цьому ґрунті виникають державні утворення – племінні князівства та їх федерації.

                За свідченням арабських авторів, уже у VIII-IX ст. існувало три осередки слов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (новгородська земля), Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь).

                Найбільшим було державне об’єднання, яке літописець називає Руською землею (Куявія) з центром у Києві. Вже у 839 р. французька урядова придворна хроніка “Бертинські аннали” повідомляє про прийом послів “народу Рос”, які прибули до імператора франків Людовика Благочестивого у Інгельчейм.

Отже, словянські союзи племен, Руська земля і стали тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла  єдина централізована держава – Київська Русь в кінці 1Х ст.

Перші князі Київської Русі,їх зовнішня та внутрішня політика.

Київська Русь пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Змістом першого етапу (друга половина ІХ – кінець Х ст.) було утворення і становлення Давньоруської держави династії Рюриковичів, активне розширення її кордонів, формування системи васально-ієрархічних відносин, протистояння з Візантією, Хозарським каганатом, печенігами.

У 879 р. помер володар Новгородської землі князь Рюрик, і владу передали Олегу – регенту малолітнього сина Рюрика – Ігоря. Літописний документ свідчить,що у 882 р. Олег здійснив похід на Київ, вбив Аскольда і захопив владу. Київ став столицею об’єднаного князівства.

Олег (882–912 рр.).

За час свого князювання Олег приєднав до Русі сіверян, древлян, уличів, тиверців, племена кривичів, радимичів та новгородських слов’ян. Олег ходив походами на Візантію, уклав з нею вигідні договори (907 р., 911 р.). ,так за умовами першого договору руські купці вели торгівлю без сплати мита і безкоштовно могли перебували в Константинополі протягом шести місяців. Другий договір передбачав і регулював відносини між обома державами в різних випадках і сферах.

Під час здійснення одного із численних походів на сусідні території князь Олег загинув.

Ігор (912–945 рр.).

В 914 році Ігор здійснив похід на древлян, які намагалися відокремитись від Києва. У 941 році він організував похід на Візантію, щоб забезпечити інтереси торгівлі. В 944 р. відбувся другий похід Ігоря на Візантію, який вводив обмеження купцям з Київської держави, але забезпечував їх основні інтереси. Численні і широкомасштабні воєнні походи вимагали значних витрат і ресурсів ,що підштовхувало князя збільшувати данину із підкорених земель. Одне із таких збирань данини в 945 р. Призвело до повстання древлян, під час якого було вбито Ігоря.

Ольга (945–964 рр.).

Княгиня Ольга провела реформу, якою внормувала розміри повинностей з феодально залежного населення. В зовнішній політиці Ольга керувалася виключно дипломатією. У 946 р. та 957 р. вона відвідала Константинополь, була прийнята візантійським імператором, прийняла християнську віру, провела переговори про відносини двох держав. В часи правління княгині Ольги зріс міжнародний авторитет Київської держави.

Святослав (964–972 рр.).

В 964–966 рр. Святослав здійснив походи до Оки і Волги, де підкорив в’ятичів та фінські племена, знищив Хозарський каганат, хоча цим самим відкрив кочівникам Азії (печенігам) шлях на Русь. В 968 р. Святослав вирушив у Болгарію, маючи на меті поширити свою владу на Дунаї та Балканах. Він втрутився у війну Болгарії та Візантії. Під час другого походу Святослава на Балкани відбулась вирішальна битва під Доро-столом. Наслідком битви стали переговори Русі та Візантії. В 972 р., повертаючись додому після одного з походів, Святослав зіткнувся з печенігами і загинув у бою. За часів Святослава значно зростає територія та роль Київської держави у вирішенні міжнародних питань.

Характерними ознаками цього етапу історії Київської Русі були: розширення території країни;  вихід на міжнародну арену; зосередження уваги на зовнішій ,а не на внутрішній політиці; активність князя і військової дружини у військовій сфері. Негативними факторами влади на той час ще була недостатня консолідованість території держави,слабкість великокнязівської влади ,несформованість системи васально-ієрархічних відносин.

3.Київська Русь в роки князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

З давніх часів у науці йдуть суперечки навколо питання, яким був соціально-економічний лад Давньоруської держави. Досліджено, що вона в ІХ-Х ст. ще не знала станового устрою, тому можна назвати першу руську державу надплемінною. В цей історичний період влада не лише відокремилася від народу (одна із ознак державності), а й піднялася над самою племінною верхівкою і стала успадковуватись. Деякі сучасні вчені дають вдале визначення форми державності Київської Русі ІХ-Х ст. як дружинної, адже владний прошарок складався з верхівки княжої дружини, що тривалий час утворювала примітивний адміністративний апарат. Ця форма державності закінчується на добі князювання Володимира Святославовича.

На другому етапі (кінець Х – середина ХІ ст.) відбувається піднесення Київської Русі, завершується формування її терито-рії, проводяться державні реформи, закладається руський кодекс правових норм, активізуються міжнародні контакти.

Найвидатніші правителі цьго періоду  князі Володимир Святославович та Ярослав Володимирович /Мудрий/

Володимир Великий (980–1015рр.) –один з найяскравіших політичних діячів європейського масштабу. Він, використавши міжусобну боротьбу за владу двох своїх братів – Олега і Ярополка, заручившись підтримкою варязької дружини, в 980 р. став великим київським князем.

Князювання Володимир розпочав з того, що посадив намісниками своїх дружинників у багатьох містах Руської землі. Він завершив тривалий процес формування території Київської держави: у 982 р. – підкорив остаточно в’ятичів, у 984 р. – радимичів, походом 981 р. повернув Перемишль і Червенські міста, відновив західні кордони Русі. В 988 р. Володимир провів адміністративну реформу, за якою вождів племінних об’єднань замінили в різних містах держави сини Великого князя. Цим самим було знищено сепаратизм племінної верхівки і забезпечено єдність Русі. В результаті реформи  зміцніла система державної влади на місцях.

За Володимира завершився процес формування державної території. Київська Русь перетворилася в найбільшу європейську державу, яка простяглася від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного і Азовського морів. Велику увагу князь Володимир приділяв захисту рубежів держави від нападу степових кочівників, особливо печенігів з півдня. Він почав будувати нові міста (порубіжні) і заселяти їх сильними і вправними воїнами. Наприкінці Х ст. створив величезну і складну систему валів, фортець, укріплених міст, що мала захистити Русь від ворогів.

Християнство стало офіційною державною релігією на Русі з 988 р. після хрещення Володимира Великого, яке відбулося в Херсонесі. Християнство, по-перше, зміцнило міжнародний авторитет Київської Русі, по-друге, вивело Київську Русь в число передових європейських країн, по-третє, сприяло розширенню економічних і культурних зв’язків, по-четверте, стимулювало розвиток писемності, літератури, архітектури, мистецтва, по-п’яте, сприяло об’єднанню населення Київської Русі під проводом єдиного князя, намісника Бога на землі.

Отже, князя Володимира можна назвати першим реформатором на Русі (крім адміністративної, він провів і судову реформу). За його правління родоплемінне суспільство стало переростати в ранньофеодальне.

Ярослав Мудрий (1019–1054). Після смерті Володимира між його синами розпочалася жорстока боротьба за владу. Старший син Володимира Святополк убив своїх братів Бориса, Гліба і Святослава. Вирішальна битва між двома претендентами на київський престол Святополком і Ярославом відбулася на весні 1019 р. на річці Альті, вона закінчилась перемогою Ярослава. З братом Мстиславом, який князював у Тмуторокані, питання про поділ сфер впливу Ярослав вирішив мирним шляхом, запропонувавши йому землі дніпровського лівобережжя з Черніговом. Після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав остаточно об’єднав Русь.

Першочерговим завданням Ярослава Володимировича, так само, як і його батька, був захист рідної землі від печенігів. Він продовжив справу фортифікування південних рубежів держави, будував нові міста (Юр’їв, Корсунь та ін).  В 1036 р., коли величезна орда печенігів прорвала укріплення і оточила Київ, Ярослав зібрав велике військо і вщент розгромив ворога, відігнавши його назавжди від рубежів Руської землі. Одночасно Ярославу Мудрому довелося дбати про захист західних кордонів: відвойовувати у польських феодалів землі, загарбані Болеславом Хоробрим 1018 р., звільнити від поляків волинське місто Белз, разом з Мстиславом відвоювати і возз’єднати з Давньоруською державою /1031 р./ всю Червену Русь.

У зовнішній політиці Ярослав Мудрий віддавав перевагу методам дипломатичних зв’язків, підкріплюючи їх династичними шлюбами. Сам князь був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його дочка Анна була дружиною французького короля Генріха І, Єлизавета – норвезького короля Геральда Сміливого, Анастасія – угорського короля Андрія. Сини Ярослава Мудрого Із’яслав, Святослав і Всеволод завдяки шлюбам  скріпили дружні стосунки Київської Русі з Польщею, Німеччиною і Візантією.

Важливі заходи здійснив Ярослав у справі внутрішньої організації своєї держави. За його часів було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувались територія і кордони, вдосконалився державний апарат, збір данини. Ярослав Мудрий приділяв велику увагу церкві, намагаючись забезпечити незалежність церковної ієрархії від Візантії, в 1039 р. заснував митрополію в Києві,а в 1051 році призначає главою руської церкви  Іларіона. В столиці держави  діяло 400 церков. Він розбудував Київ - звів Золоті Ворота, собор св. Софії. Прославився Ярослав Мудрий і виданням “Руської правди” – першого кодексу законів. Він піклувався про розвиток освіти, науки, мистецтва. Розвивалась економіка країни. Лише у Києві працювали ремісники більш як 60 спеціальностей. Столиця стала торговельним центром не тільки Київської Русі, а й Східної Європи.

Отже, за Ярослава Мудрого Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту і могутності. Вона стала в один ряд з передовими країнами середньовічного світу.Завершилось формування території, зміцніла і утвердилась централізована влада князя, відбулася заміна родоплемінного поділу суспільства на територіальний, проводилась активна реформаторська діяльність, закріплена  в писаному кодифікованому праві, ширше використовувались дипломатичні методи вирішення міжнародних проблем.

4. «Руська правда» - перший правовий документ Давньоруської держави.

«Руська правда» – кодекс законів, який відображав панівні феодальні відносини, що склались в першій пол. Х1 ст. В цілому «Руська правда» репрезентує українське право. В ній не було передбачено смертної кари, а вбивство каралося «гривнею», тобто відшкодовувалось у грошовій формі. За злочин проти людини, незалежно від її соціального стану, встановлювався штраф. Наступні списки “Руської правди” юридично закріпили розшарування суспільства. Всі штрафи залежали від соціального стану потерпілих. В «Руській правді» передбачалось тяжке покарання за образу честі, а також підносилось становище жінки у суспільстві.

Перший збірник «Руської правди» був укладений Ярославом Мудрим і датується між 1016 і 1054 рр. В ньому 17 статей. Існує ще дві редакції «Руської правди», які були укладені пізніше (1068 р. і 1113 р.).

Досліджуючи документ, учені дійшли висновку, що цей збірник норм права бере початок ще з родоплемінного устрою. В його основі – Закон Руський, що ним присягалися воїни Ігоря при укладанні договору з Візантією 944 р., і Закон Земляний часів Володимира Святославича. Дехто включає до збірника устави про стягнення процентів із боргів часів Володимира Мономаха.

«Руська правда» відіграла важливу роль у соціально-економічному розвитку суспільства, його феодалізації, поступу державності й державного управління.

5. Правління Володимира Мономаха.

Володимир Мономах (1113–1125 рр.), ще будучи князем у Переяславі, постійно проводив походи проти половців. Історичні факти стверджують, що він 83 рази об’єднував сили інших князів Русі в боротьбі проти ворогів, знищивши 200 половецьких ханів.

        Утвердившись у Києві, він доповнив статті “Руської правди”, за якими обмежувалось лихварство, ускладнювалось перетворення вільних людей на рабів (холопів), дещо полегшувалось становище селян.

Володимир Мономах зумів відновити єдиновладну монархію часів Ярослава Мудрого. Найменші спроби внести розбрат між князями, вийти з під його влади жорстоко придушувались. Все це сприяло суспільно-економічному, політичному зміцненню Київської Русі на поч.Х11 ст.

 Ще в 1097 р Мономах став ініціатором проведення Любецького з’їзду князів. Головними ухвалами цього з’їзду були:

кожен князь володіє своєю “отчиною” і зобов’язується не зазіхати на володіння іншого;

встановлювався союз князів для оборони від зовнішніх ворогів;

заборонялись приватні стосунки князів з половцями.

Проте ухвали цього та інших з’їздів князів  носили декларативний характер і були швидко порушені.

Отже, Володимир Мономах зумів тимчасово затримати процес роздроблення Київської держави. Але дальший розви-ток феодальних відносин і посилення окремих князівств роби-ли це роздроблення неминучим, що остаточно відбулось після смерті князя.

 У зовнішніх відносинах він діяв дипломатичними шляхами, укладаючи династичні шлюби.

Володимир Мономах був видатним письменником свого часу. Йому належать високохудожній твір “Поученіє дітям”, в якому він описує сторінки свого життя, висловлює власні моральні засади, дає практичні поради своїм дітям, як ефективно керувати княжим двором і державою, успішно захищаючи її від ворога. В цьому “заповіті” князь виступає проти зловживання владою, скривдження сиріт і убогих.

6.Історичне значення Київської Русі.

        Київська Русь 1Х –поч.Х11 ст. – могутня європейська держава, одна із найбільших в світовому колі держав середньовіччя. Вона започаткувала міцний буфер між азійським сходом і европейським заходом ,стала першим захисником европейських держав від кочових, войовничих племен сходу.Руська держава зросла на власному фундаменті , хоча і використала  багатий досвід сусідніх держав ,зокрема європейських.

        Київська Русь започаткувала українську державність, бо без неї не було б усіх наступних етапів національного державотворення. Матеріальні, духовні, історичні традиції Київської Русі  /зокрема - мова, ментальність,звичаї, національні кольори, символи-тризуб і т.д./ перейшли в наступні часи нашої історії. Руси-праукраїнці були основою державотворчого етносу на центральній території великої держави – імперії. Основа держави , її політичний,економічний і духовний центр знаходився на території середнього Подніпровя, споконвічною столицею був Київ, і власне територія сучасної України  повністю вміщається в рамки середньовічної Руси-України.

        Отже, тут корені нашої державності, тут центр руської , а не російської цивілізації, бо всі новоутворені північно-східні князівства підпорядковувались, залежали від столиці Києва,а Москви на той час /1Х-Х1 ст./ і сліду ще небуло.

Лекція 3.

Роздроблення Київської Русі. Галицько-Волинська держава.

1.Причини та оцінка роздроблення Київської русі

Княжий період від середини ХІІ ст. оцінювався радянською історіографією однозначно негативно-як феодальна роздробленість Русі, сумний час, занепад  держави. Проте історичні факти і об’єктивний аналіз подій дозволяють сказати про настання нового етапу в історії княжої доби з середини ХІІ ст. – етапу децентралізації імперії. З цього часу встановлення реального державного контролю над територією всієї Русі могло бути досягнуте тільки шляхом послаблення центральної влади, передачі її функцій окремим землям та удільним князям, відбувається остаточне формування феодальної системи.

Послаблення влади центру над регіонами супроводжується розвитком міст, економічним піднесенням регіонів, розвитком  самобутньої культури. Стає дедалі очевиднішою політична різниця між регіонами Київської Русі: Північно-східним – Володимир, Суздаль, Москва; Південним – Київ,Чернігів,Переяслав; Північним – Новгород, Псков.

Даючи загальну оцінку цьому етапові нашої історії, можна зробити висновки, що:

Децентралізація, роздроблення – це явище об’єктивне, закономірне, воно випливало з самого характеру суспільно-економічного розвитку в Київській державі ХІІ ст. Цей процес одержав в історії назву феодального роздроблення, оскільки в його основі була еволюція феодалізму. У країні формується клас землевласників – феодалів, які стають не лише економічною, а й політичною силоюна своїх землях.

Київська Русь у середині ХІІ ст. зовсім не розпалася (про що писало чимало радянських істориків ), змінилася лише форма державного устрою. Єдину й централізовану монархію змінила монархія федеративна. (див.: Історія України: нове бачення. Т.1. – К., 1995, с.70).

Явище роздробленості суперечливе і неоднозначне. Одночасно з відцентровими діяли сили доцентрові. Майже всі князі обстоювали позицію відновлення єдиної Київської держави, але кожен із них бачив великим князем себе. Важливим фактором такого єднання була половецька загроза.

Найважливіший висновок - децентралізація прискорила і поглибила процес консолідації єдиного народу, етносу в моноетнічну, а на наступному етапі – в національну державу.

Основні причини, що викликали роздробленість:

Політичні:

велика держава-імперія, що обіймала обширну територію, об’єднана силою і примусом, з часом розпадається, нею важко управляти з єдиного центру;

сила бере верх над законом, відбуваються постійні міжусобні війни князів за київський престол; не врегульоване право спадкоємності;

прагнення окремих земель до політичної самостійності і незалежності від центру;

 відсутність серед спадкоємців династій політика-особистості, якими були  Володимир Великий, Ярослав Мудрий , Володимир Мономах.

Економічні:

натуральний характер господарства;

утвердження нових економічних відносин, феодальної власності на землю, перехід від умовного землеволодіння до спадкового (вотчинного);

загострення протиріччя між ростом економічної могутності місцевої влади і намаганням центру зберегти підпорядкованість всіх земель;

розвиток економічної самостійності окремих регіонів, міст, які були зацікавлені в зростанні продуктивності праці, покращенні обробітку землі, що давало можливість торгувати і розвиватись економічно самостійно,незалежно від центральної влади.

Зовнішні:

могутність і єдність держави підривали постійні війни і набіги кочових племен і народів (найголовніші з них – хозари, печеніги, половці, монголо-татари та ін.);

землі Київської Русі залишалися бар’єром між Сходом і Заходом, витримували на собі основний удар ворога, що послаблював їхню могутність;

занепад Візантійської імперії та ріст могутності сусідніх держав -  Польщі, Литви, Угорщини.

З середини ХІІ ст. на території Київської Русі формується п’ять основних політичних та соціально-економічних центри, які намагаються проводити самостійну політику:

Південно-західні галицькі та волинські землі з центром у м. Галич   (з 1145 р.).

Південно-східні, центральні- київські, чернігівські, переяславські, які, хоч і в складних умовах, але також продовжують утримувати традиції українського державотворення.

Північно-західні з центром у Турові, Пінську (з 1150 р.).

Північні - новгородські землі  з центром у

     Новгороді.(з 1130 р.).

Північно-східні землі – Ростов, Суздаль, Володимир і з  1147 р. Москва, які започатковують новий центр формування московської державності.

Необхідно звернути увагу, що, незважаючи на роздробленість, центром русько-українського життя залишаються основні землі Київської Русі: Галичина, Волинь, Київщина, Чернігівщина, Переяславщина. Вагомим аргументом цього є використання в письмових джерелах з другої половини ХІІ ст. терміну – Україна (вперше згадується в Київському літописі 1187 р.).

2. Пам’ятки архітектури та писемності

Київської Русі .

Пам’ятки архітектури:

Церква Богородиці (Десятинна). Збудована протягом 989–996 рр., на її утримання князь Володимир дарував десяту частину своїх прибутків.

Софіївський Собор. Його будівництво розпочалося 1037 р., тут відбувалися урочисті державні церемонії, укладалися договори.

Золоті Ворота, споруджені у 30-х роках XI ст.

Пам’ятки писемності:

“Слово про закон і благодать”. Написане митрополитом Іларіоном між 1037 і 1050 рр. В цьому творі автор поставив питання про місце Київської Русі серед інших держав.

“Повчання дітям” Володимира Мономаха. Твір, де автор виклав свої політичні і філософсько-етичні погляди, зокрема, про діяльність влади  на користь людей і держави.

“Повість минулих літ”, яку впорядкував у 1112 р. Нестор-літописець, “Київський літопис”, “Галицько-Волинський літопис”, які поклали початок вітчизняній історіографії.

“Слово о полку Ігоревім”. Твір, в якому викладено історію походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців.

3. Галицьке і Волинське князівства -

причини та процес обєднання.

В кінці Х ст. центром Волині і Підкарпаття стає місто Володимир,засноване і назване імям князя Володимира Святославовича,а управління цим краєм вперше здійснював син великого князя Всеволод.

Після Ярослава Мудрого княжа влада на Волині часто змінювалася,волинські землі перетворювалися у своєрідну федерацію дрібних князівств та їх володарів. Лише наполеглива обєднавча політика князя Романа Мстиславича з 1170 року забезпечила врешті едність Волинської землі.

Дещо іншою була на той час історія Прикарпаття. Тут ,ще в 1084 р. утворилося три князівства, в яких правили брати Ростиславичі,правнуки Ярослава Мудрого : Рюрик – у Перемишльському князівстві,  Василько – у Теребовлянському князівстві, Володар – у Звенигородському князівстві.

Син Володаря /Володимирко/ обєднав Перемишльську,Теребовлянську та Звенигородську землі  і в 1144 році робить своїм столичним містом – Галич на Дністрі. З того часу постає одна із багатьох українських столиць – Галич і Галицьке князівство.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління Володимиркового сина  Ярослава Осмомисла /1153-1187/,прославленого автором  “Слова о полку Ігоревім”. Цікаво,що “Великопольська хроніка” кінця Х111 ст. називає державу Ярослава Осмомисла  королівством.

В 1199 р. з’явилося нове державне об’єднання – Галицько-Волинське князівсво. Цей історичний акт здійснив волинський князь Роман Мстиславович. Він зумів підпорядкувати непокірні боярські угруповання в м.Галичі, здобув собі славу успішними походами на половців та литовських князів; підтримував добрі відносини з Візантією, Угорщиною, Ватиканом. В кінці свого князювання він утвердився і на київському престолі.

Основною передумовою об’єднання Галицької та Волинської землі в одному князівстві були їх економічні та культурні зв’язки. Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяли наступні фактори:

1. Вдале географічне розташування:

віддаленість від центру послаблювала вплив київської влади;

князівство знаходилося на перехресті важливих торгових шляхів;

природні умови робили цю територію важкодоступною для кочівників.

2.Спільність боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга.

Об’єднавча політика князів Романа Мстиславовича (11991205) та Данила Галицького (12381264 рр.)

Багаті родовища солі, що сприяло економічному зростанню та торгівлі князівств.

Спільність культурних традицій, звичаїв, обрядів.

4.Галицько-Волинська держава та її історичне значення

Після смерті Романа Мстиславовича залишились його малолітні сини Данило і Василько, які пізніше розпочали боротьбу за престол на Волині, а потім у Галичині. У цю боротьбу були втягнуті іноземні правителі – угорці, пізніше – поляки. У 1237–1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі, а Волинь залишив Василькові. Правління у Києві Данило дору-чив тисяцькому Дмитрові, який керував обороною міста від орди Батия в 1240 р. Столицею князівства Данило обрав свою нову резиденцію – Холм. Він жваво вів будівництво укріплень, міст, церков. За часів Данила Романовича було відбудовано зруйновані міста, споруджено нові (серед них Львів). Постійно Данило проводив боротьбу з непокірними боярами. У 1245 р. він здобув перемогу у битві з угорським військом поблизу міста Ярослава на Сяні, яка надовго зупинила агресію Угорського королівства.

У зовнішній політиці Данило Галицький намагався організувати міцний союз проти ординців, але ця спроба закінчилась невдачею. Князь їздив на переговори до хана Батия в його новозасновану столицю Сарай-Бату. Він пішов на підпорядкування орді (став васалом) , щоб виграти час для створення антитатарської коаліції.

Проте,у 1258 р. після походу війська Бурундая Данило і Василько змушені були розібрати укріплення найбільших фортець, доводячи свою прихильність орді.

У 1253 р. в місті Дорогочині на Підляшші відбулася коронація Данила Галицького короною від Папи Інокентія IV. Але стосунки Галицько-Волинського князя з Римом мали пере-важно політичний характер. Папа не дав Данилові реальної допомоги у боротьбі проти татар, тому їх взаємини не завер-шились стійким союзом. Данило Галицький помер в 1264 р.,він ввійшов в нашу історію ,як найвидатніший князь,що продовжив і утвердив моноетнічну українську державу повернуту лицем до європейської цивілізації.

        Наступники короля Данила зуміли ще десятки років втримувати стабільність своєї держави. Зокрема, син Лев Данилович /1264-1301/ приєднав Закарпатську і Люблінську землі, Юрій 1 /1301-1315/ стабілізував розвиток держави, іменував себе королем Русі, започаткував становлення Галицької митрополії  /1303 р./. Сини Юрія – Андрій та Лев 11 /1315 –1323 /спільно правили на руських землях до початку експансії Литви та нашестя монголо-татар. Проте відсутність прямих спадкоємців династії Романовичів,боярські чвари і міжусобиці ,втручання чужинців привели до закінчення історії Галицько-Волинської держави. В 1340 році князь Юрій 11 /Болеслав Тройденович/ син Марії - дочки князя Юрія Львовича і польського князя Тройдена Мазовецького трагічно /був отуєний боярами/ закінчв правління на галицькому княжому престолі.

Історичне значення Галицько-Волинського князівства полягає в тому, що воно на ціле століття продовжило існування державної організації і стало головним політичним центром для всієї України. Галицько-Волинська держава змогла подолати період поділів і зберегти тереторіальну єдність. Вона використала західні зразки в організаціїї держави, війська. Її культура розвивалась на основі синтезу давньоруських традицій та впливу західної культури. Галицько-Волинську державу слід розглядати як спадкоємця Київської Русі протягом майже півтораста наступних років. Це була перша держава, яка існувала лише на етнічних українських землях.

Лекція 4.

Українські землі в складі Великого князівства Литовського /др.пол.Х1У – ХУ1 ст./

 1.Особливості литовського проникнення та польської експансії в Україну.

У середині XIII ст. князь Міндаугас (Міндовг) об’єднав відсталі язичницькі литовські племена. В боротьбі литовців з німецькими хрестоносцями перші вийшли сильнішим об‘єднанням, започаткувавши свою державність. У 1340-х рр., під час правління Ольгерда, сина Гедиміна, литовці вступили на українські землі.

 Причинами проникнення Литви було прагнення володіти новими землями, зростання могутності литовських племен, занепад українських територій.

 Литовську експансію не можна назвати приходом ворогів на українські землі. Населення вітало литовські війська, а бої виникали тільки з ординцями (напр., битва на р. Сині Води 1362 р.). Литовці перейняли від українців християнство, культуру, дозволяли місцевій знаті посідати найвищі адміністративні посади. Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі, було створене і організаційно завершене менше ніж за 150 років.

Експансію Польщі в Україну розпочав Казимир Великий (1320–1370 рр.), який, відновивши середньовічну польську монархію, у квітні 1340 р. вступив у Галичину. Перед цим у 1339 р. Казимир уклав угоду з угорським королем, за якою вони повинні були діяти спільно. Поляки приходили на українські землі під приводом захисту католиків. В 1366 р. війна польських і литовсько-українських військ закінчилась окупацією Галичини і частини Волині. Завоювання поляків територіально складали 52 тис. кв. км, населення – 200 тис. чол. Вони збільшили територію Польщі на 50%.

Спочатку поляки з обережністю впроваджували зміни на завойованих територіях, але через деякий час Казимир звільнився від зобов’язань зберігати давні обряди, привілеї та традиції українців. Католицька церква поступово перетворювалась на найбільшого в Галичині землевласника, намагаючись підірвати православну церкву. У 1375 р. у Львові було засноване католицьке архієпископство. На захоплених територіях зростала кількість католицького населення, виникали католицькі монастирі. У 1431 р. галицькі бояри отримали рівний з поляками статус, і тому більша їх частина перейняла католицьку віру.

2.Особливості та основні етапи литовсько-польської доби в Україні.

Друга половина ХIV – ХV ст. один із найскладніших етапів української історії : час розірваності і різновекторності київських і галицьких земель /Київські  під впливом і підданством литовських князів , Галицькі – арена агресії Польщі/ ; піднесення могутності сусідніх держав – Москви ,Литви ,Польщі,Угорщини, в тому числі  “завдяки українському буферу”; саме тут складається наш донинішний комплекс меншовартості ,компромісу ,схиляння перед чужинцем і т.п.

Існує декілька думок істориків щодо ситуації ,яка склалась на українських землях з другої половини ХIV століття.Одні вважають ,що з того часу існувала литовсько-руська державність ,як продовжувач української ,інші вважають, що українські землі перетворилися на провінцію Литви, повністю втративши свою самостійність.На наш погляд в цей час було одне і друге ,в залежності від часу та історичних обставин.

Перед українською історією та її елітою постали глобальні проблеми : як вижити ,зберегти незалежність хоча б через унію,підданство,автономію в умовах свого ослаблення і піднесення сусідів, особливо Польщі і Москви.        

В геополітичному  плані українські землі постали перед вибором між європейським і азійським світом в основі якого більш цивілізована демократія /королівська Польща,Литва/ чи азійський тоталітаризм /Московське самодержавство/.

Розглядаючи і аналізуючи події української історії др. пол.ХIV– поч. ХVI ст., можна виділити декілька етапів проникнення і експансії на українськї землі сусідніх держав.

Перший.  Литовське проникнення і польська експансія /1340 – 1362 /. Литовське проникнення  почалось ще з часів Гедеміна /1324 р./ В 1340 році волинським князем проголошено Любарта /сина Гедеміна/, але сильніші Польща і Литва починають агресію в Галичиу. Брат Гедеміна Ольгерд /1345-1377/ витіснивши татар поступово інкорпорує /приєднує/північно-східні українські князівства ,але на перешкоді знову була Польща та Угорщина. Литовсько-українське і  польсько-угорське протистояння /тривало майже 50 років/ закінчується перемирям : Галичина залишається Польщі /остаточно з 1387 р./ а Волинь , пізніше інші землі Поділля , Подніпровя - Литві. В 1362 році,скориставшись послабленням орди українсько-литовське військо вщент розбило монголо-татар на р.Снивода /Поділля/. Отже,проникнення Литви на руські землі було толерантним,в його основі – необхідність спільної боротьби проти ворога, використання литовцями багатого досвіду державотворення на Русі .

Другий: “Ословянення” литовських правителів,період політичного піднесення Великого князівства Литовсько-Руського. /1362 – 1385 /. Це був час правління на руських землях князя Володимира Ольгердовича /1362-1392/ Історики стверджують,що від держави –завойовника залишилась тільки частина назви ,він проголошував себе  “великим князем Литви і Русі“, карбував власну монету, протистояв Вільно і Москві,заснував митрополичу кафедру в 1375 р.,розширилась сфера впливу православя, використання руських законів, мови,традицій. Проте , литовці не стали варягами , вже з кінця 70-х рр. домінують тенденції централізму /правління із Вільно/, які особливо посилюються після Кревської унії з Польщею 1385 року.

        Третій: Боротьба української та литовської опозиції за збереження своєї самостійності і автономії та їх втрата. /1385-1480/. Кревська унія була першою унією Литви з Польщею. Польщу до цього кроку спонукали наступні причини: тиск німців на заході і півночі, усвідомлення можливостей експансії на схід (на простори колишньої Русі). Для Литви ця унія була пошуком союзників у боротьбі литовського володаря Ягайла за престол. У 1385 р. Ягайло одружився з Ядвігою і прийняв Кревську унію. За нею він зобов’язувався (обіцяв) навернути на католицизм усю Литву, самому стати католиком, прилучити литовські й руські землі до Польської корони. Невдовзі стало зрозуміло, що Кревська унія поклала початок ліквідації Литви як окремої держави. Ця унія надала боярам-католикам особливі привілеї, українці поступово втрачали свою незалежність. Однак значна частина литовської знаті не бажала цього союзу і розпочала проти нього боротьбу, ї очолив князь Вітовт /1392-1430/. З 1430 року опозицію очолив Свидригайло ,який залишався волинським князем до 1452 року. Великим князем литовським з 1440 року став Казимир Ягайлович,який виступав за єдину Польщу. Останнім удільним руським князівством залишалося –Київське, яке з 1440 рку належало синові  Володимира Ольгердовича Олександрові /Олелькові/ до 1455 року,а потім його синові Семену до 1470 року,який і став останнім удільним руським князем на провінції Литви.

        Четвертий:Посилення  польської,  московської,

татарської агресії і боротьби за руські землі /1480-1569/.

Кінець ХV- початок ХVI ст.- посилилась боротьба чужинців за українські землі , які тихо і малопомітно підкорились слабій Литві, сильній Польщі і міцніючій Москві ,жодна з цих держав не хотіла бачити Україну самостійною.

3. Люблінська унія , та її наслідки для України?

На початку XVI ст. Велике князівство Литовське постало перед загрозою занепаду (причини: поразка у війні з Москвою, загроза з боку української знаті, небезпека збоку татар на південних кордонах). Наслідком цього стало підписання Люблінської унії між Литвою і Польщею. У січні-серпні 1569 р. у Любліні був скликаний сейм, на який винесено проект повного приєднання литовських земель до Польщі. Сейм затягнувся на кілька місяців, бо були противники унії. Але врешті унія була укладена. За нею Литва зберігала право на власний герб, печатку, законодавство, міністрів, військо, фінанси й адміністрацію; спільними ставали король, сейм і сенат, зовнішня політика, право землеволодіння. Отже, за Люблінським трактатом Польща і Литва утворили нову державу – Річ Посполиту.

Люблінська унія була підписана без участі литовських послів. Внаслідок її підписання Польщі вдалося захопити від Литви Волинь, Підляшшя і Київщину, а за Литвою залишились Берестейська земля і Пінський повіт.        

Негативним наслідком Люблінської унії стало повне панування Речі Посполитої на українських землях, яке тривало до кінця XVIII ст., утвердження необмеженої влади польських магнатів, посилення соціального, національного і релігійного гніту українського населення, втрата можливостей творити самостійну державу.

Разом з тим, в сучасній історіографії висловлюється думка і про позитивні наслідки Люблінської унії: об’єднання всіх українських земель заходу і сходу, українське суспільство було повернуте до більш цивілізованого Заходу (до Європи), вона на певний час рятувала українські землі від Москви і Туреччини. Врешті, Люблінська унія привела до посилення протесту українського народу проти гнобителів, до національно-визвольної боротьби в кінці XVI-XVII ст.

4.Причини та наслідки прийняття Берестейської унії.

Берестейська унія – це об’єднання православної і католицької церкви з ініціативи частини українського православного духовенства при підтримці польських єзуїтських кіл. Українське духовенство за допомогою унії хотіло здобути рівні права з польським, знать – посісти відповідне становище в структурах управління, міщанство – отримати місце в цехах, магістратах, судах. Берестейська унія мала також політичні мотиви тісніше зв’язати Україну й Білорусь з Польщею і нейтралізувати впливи Москви.

Ініціатива переговорів з Римом про унію вийшла від львівського владики Гедеона Балабана. Його підтримали луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський – Діонісій Збируйський, туровський – Леонтій Пелчицький, які в 1590 році з’їхались у Белз на приватну нараду, де вперше були висловлені думки про необхідність унії. Згодом до унійного руху підключилися володимирський єпископ Іпатій Потій, перемиський – Михайло Копистенський, а останнім ідею унії підтримав митрополит київський Михайло Рогоза. Всі переговори унійного характеру велися таємно. Коли остаточні положення унії були подані польському королеві і підписані майже всіма українськими владиками (крім Г.Балабана й М.Копистенського), в грудні 1594 р. Потій і Терлецький поїхали до Риму і подали їх римському папі Климентію VIII. 23 грудня 1594 р. в урочистих умовах Папа римський прийняв українську православну церкву під свою зверхність.

 В процесі унійного руху в Україні сформувалася опозиція проти прийняття унії (серед православного духовенства), яку очолив князь К.Острозький. Він стояв на позиції згоди всіх християн і виступив з різким осудом ініціаторів унії, передусім за їхні потаємні дії. Протести опозиції змусили короля наприкінці 1596 р. скликати собор. Прихильники і противники унії готувались до нього як до вирішальної битви. 8–10 жовтня 1596 р. в Бересті відбувалися два собори. Православним керував князь К.Острозький. Обидва зібрання навіть нехотіли порозумітися між собою. Уніатський собор проголосив з’єднання з римо-католицькою церквою під проводом папи, а православний засудив унію.

Основна ідея Берестейської унії – рівноправне об’єднання двох християнських церков, збереження православних обрядів, національної мови, зрівняння прав католиків і православних.

Внаслідок унії греко-католицька церква підпорядковува-лась могутньому і авторитетному Риму, відкривала шлях до цивілізованої Європи, частково рятувала українське право-слав’я від повного окатоличення в Речі Посполитій, а в ХІХ-ХХ ст. рятувала і зберігала українство від повної полонізації і русифікації. Проте не все духовенство згодилось на унію. Простий люд, а почасти й шляхта виступили на захист право-славної віри. Найбільший опір чинили міщани Львова, Києва та інших міст. В Придніпров’ї проти унії виступило запорозьке козацтво. На Прикарпатті головним осередком православ’я був Скит Манявський. Берестейська унія та опозиція проти неї розкололи суспільство на три церкви: православну, католицьку і уніатську (греко-католицьку), розділили пізніше українські землі на лівобережні і правобережні; поляки використовували унію для повного окатоличення українців, посилення феодального, національного гніту. Це не могло не привести до великих кривавих повстань, до визвольної війни українського народу в середині XVII ст.

      Приклад Берестейської унії свідчить,що зберегти свою  

політичну, економічну, духовну самостійність можна тільки в рівноправному союзі /федерації/ держав, але як показує наша давня і сучасна історія він /союз,федерація/ завжди нерівноправний - сильніший поглинає слабшого.  

      Відступництво, компроміс, комплекс нашої меншовартості привели до втрати попереднього потенціалу  історії, тому вибір в народу та його еліти залишався один – боротьба.


   Розділ ІІІ. Доба козаччини в історії України.Становлення , розвиток і нищення козацько-гетьманської держави російським царизмом.

Лекція 5.

Початки доби козаччини в історії України.

                                                

1. Причини та історичні умови виникнення українського козацтва.

Більш-менш достовірні відомості про українських козаків з’являються з кінця ХV ст. (перші історичні згадки датуються 1489 р., хроніка Мартина Бельського, та 1492 р., лист Великого князя Литовського Олександра до кримського хана Менглі-Гірея). Проте слід мати на увазі, що ці дати появи козацтва є умовними, вони лише відображають довготривалий історичний процес, започаткований раніше, в ході якого українське козацтво пройшло певну суспільну еволюцію, із побутового явища  перетворилось в окремий стан зі своїми привілеями.        

 Причин появи українського козацтва, зумовлені такими взаємопов’язаними факторами:

По-перше – це природне прагнення людей до особистої, господарської, духовної і політичної свободи, яку вони у Польсько-Литовській державі поступово втрачали. Щоб отримати цю свободу, найсміливіші, найпідприємливіші селяни і міщани Поділля, Волині, Київщини, а також Західного Поділля і Галичини втікали з давно обжитих земель спочатку у степи Південної Брацлавщини та Київщини, а згодом у безкраї простори Дикого Поля та за Дніпровські пороги.

По-друге – на цих необжитих землях втікачі знаходили особисту волю, але разом з тим життя тут проходило на межі смертельного ризику, під постійною загрозою ворожого татаро-турецького нападу і знищення,тому вони постійно мали бути готовими до відсічі і боротьби з ворогом        

Для кращого розуміння головних причин та обставин утворення козаччини зобразимо їх у вигляді такої схеми:

                                           І фактор

феодально-кріпосницький та національно-релігійний гніт в

Польсько-Литовській державі.Наявність  вільного,необжитого ,

                                      дикого поля. 

                                                                    ІІ фактор

загроза татаро-турецької агресії,та необхідність боротьби

з нею.

        До появи українського козацтва вели і такі глибинні причини ,як інстинкт самозбереження народу, небажання частини еліти нації втратити велич княжої доби,незалежності ,яка, хоча мінімально ,але ще втримувалась до др.пол.ХУ ст.

Козацький стан втілював споковічне прагнення людини до волі,свободи,романтики,слави ,мужності, це була втеча і захист від примусу ,підданства,приниження і т.д.

Отже, причини, які зумовили виникнення українського козацтва, мали комплексний характер. До них належали як економічні, політичні, військово-стратегічні, так і соціальні чинники тощо. Ігнорування чи, навпаки, гіпертрофоване зображення будь-якого з них призводять до деформованого відтворення обставин появи і розвитку козацтва. Тут недоцільно віддавати пріоритет господарським заняттям населення перед необхідністю захисту південного порубіжжя від вторгнень татар або акцентувати увагу лише на втечах від панів як одній з форм соціальної боротьби на шкоду іншим факторам. Лише з урахуванням усіх обставин, причому не механічно, а в широкому діалектичному взаємозв’язку, можна наблизитись до відтворення цілісної картини виникнення та початкових етапів розвитку українського козацтва.

2. Джерела формування українського козацтва

 та його соціальна природа.

Одним з найбільших джерел формування українського козацтва було місцеве подніпровське населення, що продовжувало жити на території Південної України та Середнього Подніпров’я. Воно зосереджувалось в так званих “острогах”, було особисто вільним, незакріпаченим і могло переходити з одного місця на інше. Основним їх заняттям, окрім хліборобства, було “уходництво” (промисли) та “добичництво” (Д.Яворницький). Таким чином, утворились громади вільних людей на чолі з отаманом, котрі йшли в степи за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми, іншою здобиччю. Через часті набіги татар це населення жило на військовий лад, готове у будь-який момент відбити ворожий напад. Виходячи в степ, кожен завжди мав рушницю на плечі і шаблю біля пояса.

Чисельність цих “уходників” зростала за рахунок втікачів, невдоволених існуючими в Литовсько-Польській державі порядками, які намагалися вийти з-під важкого соціально-економічного і національно-релігійного гніту, рятуючись від закріпачення, втікали в малозаселені вільні землі степової України.

Поряд з “уходниками” та втікачами важливим джерелом була військово-службова верства. Необхідність оборони південного порубіжжя потребувала створення при староствах спеціальних збройних загонів, як правило, з дрібної шляхти. Такі ж загони мали у своїх маєтках і окремі магнати. Поступово частина цих шляхтичів також ішла в степи – “забавитись походами на татарські улуси”.

Історичні джерела (зокрема люстрації замків сер. ХVІ ст.) фіксують ще одну групу так званих неосілих, або міських козаків, які мешкали в замках тимчасово, а влітку йшли в степи на промисли.

Таким чином, українське козацтво формувалося з багатьох джерел, на широкій соціальній базі, яка постійно оновлювалась і динамічно змінювалась і ніколи не була закритою кастою,або класом,як намагалася пояснити марксистська ідеологія. Через козакування пройшли сотні тисяч представників різних категорій і верств  населення українських земель.

Щодо етнічного складу козацтва, то радянська історіографія намагалася інтернаціоналізувати його, підкреслюючи багатонаціональний характер, а зарубіжна, зокрема польська, заперечувала український характер козацтва, показуючи його як конгломерат різнонаціональних елементів, понаднаціональну спільність, яка не визнавала ніякої релігії. Не відкидаючи присутність іншоетнічних складових, потрібно підкреслити – основна маса козаків була українцями, майже виключно православними. Врешті, пізніше (на Запорозькій Січі) існувало, як відомо, п’ять умов прийняття в козацтво, серед яких були й такі: бути православними; розмовляти козацькою тобто українською мовою. (Д.Яворницький./ Історія запорозьких козаків. – Т.1. – К., 1990. – С. 145).

3.Утворення реєстрового козацтва.

З самого початку козацтво формувалося як категорія людей, що виходила за вузькі рамки феодальної становості (хоч і розвивалось у межах феодальної формації). Козацтво не вписувалося в звичайну ієрархічну регламентацію феодального законодавства і фактично виглядало аномалією. Адже кожна суспільна верства – магнати, духовенство, шляхта, міщани, вільні землероби і селяни-кріпаки – мали фіксовані права і обов’язки, навіть король підлягав законодавчій регламентації (обирався на сеймах, укладав так звані pacta conventa із шляхтою тощо), і лише козаки не мали ніяких обов’язків по відношенню до Речі Посполитої. Як влучно підмітив М.Грушевський з цього приводу: “Є козаки de facto, але немає їх de jure”. Ця правова колізія була розв’язана в процесі утворення так званого реєстрового козацтва.        

У 1524 р. польський король Сигізмунд І запропонував створити для захисту південних кордонів наймане військо із козаків. Але вперше вдалося це здійснити його наступнику Сигізмунду ІІ Августу в 1572 р. Наймані козаки (300 чоловік) були записані в окремий реєстр (список), від чого дістали назву реєстрове козацтво. Справу було доручено коронному гетьману Юрію Язловському, який і втілив цю постанову в життя, призначивши старшим над козаками Яна Бадовського. В 1576 р. король Стефан Баторій набрав на службу 500 козаків (пізніше 1578 р. – 600) і надав реєстровцям ряд привілеїв:

право землеволодіння;

право власної військової, адміністративної та судової юрисдикції;

платню: по 6 коп литовських грошей (кінь коштував ≈ 2 копи);

сукно на жупан;

містечко Трахтемирів (нині село на Київщині) з монастирем для розміщення арсеналу та лікування поранених і хворих козаків;

право мати гармати, коругву, литаври тощо.

Перші 2–3 десятиліття старшого реєстру та іншу старшину, в тому числі суддів, призначав королівський уряд, потім вибирали самі реєстрові козаки. Так відбулася легітимація (узаконення) козацького стану, формування його імунітету.         Реєстрове військо офіційно називалося “Низовим” та “Запорозьким”, ділилося на полки і сотні, на відміну від війська Запорозької Січі, яке ділилося на курені.        

Створенням реєстрових козаків польська влада намагалася внести розкол в середовище українських козаків. Так зав’язався ще один тугий вузол між владою та козацьким станом, тому що кількість бажаючих стати козаками і вже козакуючих набагато перевищувала встановлені норми реєстру.

4.В чому полягає своєрідність українського козацтва та його роль у вітчизняній історії?

Місце і роль українського козацтва у вітчизняній історії абсолютно унікальні, особливі, не мають аналогів в історії інших народів, у тому числі і тих, в яких були подібні формування (донські, терські, яїцькі козаки в Росії, таборити в Чехії, гаренцери або гранчари в Хорватії; ускоки й гайдуки в південних слов’ян, румунів та угорців тощо).         

Без перебільшення, на певному етапі історичного буття українського народу козацтво виступало провідною і організуючою силою в боротьбі за національне визволення. Ототожнення в очах зовнішнього світу термінів “українець” і “козак” також свідчило про велику репрезентативну роль останнього в історії України.         

Таким чином, основні аспекти ролі козацтва в українській історії такі:

по-перше: протягом другої половини ХV – першої половини ХVІІ ст. саме воно відіграло вирішальну роль в господарському освоєнні півдня України, воно започатковує на українських землях нову суспільно-економічну добу – буржуазну, в основі якої вільна праця, приватна власність, товарно-грошові відносини , тобто вільний господар;

по-друге: в конкретно-історичній ситуації українських земель козацькому стану, що формувався, доводилося, окрім виробничо-трудової діяльності, займатися і військовою, виступаючи озброєною силою на захист народу від фізичного знищення і рабства внаслідок татаро-турецької агресії,тобто козацтво- оригінальне поєднання – хлібороба і воїна ,селянина і лицаря,руйнівника і творця.

по-третє: козацтво виявило великі потенційні можливості і динамізм у процесі не лише самоорганізації власного стану, а й становлення нових, відмінних від середньовічних, суспільних відносин. Відбулась організація “козацького устрою”, що відзначався демократичністю, його життя і устрій став альтернативою деспотизму,кріпацтва,тоталітаризму,воно вписувалось в європейський шлях розвитку цивілізації;

по-четверте: козацтво спромоглося виробити кодекс “козацьких прав і вольностей” – неписаних етичних правил, природних прав і правових норм, що визначали його статус у суспільстві і стали притягальним ідеалом для широких верств українського суспільства;

по-п’яте: на відміну від російського українське козацтво стало виконувати також “історичну місію національного речника українського народу, набуваючи функції носія української державності” (оскільки російська держава існувала, то в російського козацтва такої  місії  і не могло бути). Українське козацтво – це реакція на європейське відродження, творення моноетнічних національних держав, воно обєднало еліту нації та всі інші верстви населення від селянина-втікача до князя, шляхтича, його ядром була українська шляхта /тогочасний прототип інтелігенції/,тому козацтво стає порятунком нації і держави.

5. Де і коли виникла перша козацька Січ?Внутрішній устрій та організація Запорізької Січі.

Протягом першої половини ХVI ст. козацтво зростало кількісно і поширювалось територіально. Процес його історичного розвитку як окремого стану привів до створення ним у 50-х рр. ХVI ст. своєї військово-політичної організації – Запорозької Січі.        Вільні землі на Наддніпрянщині приваблювали польських панів-магнатів, які, отримуючи від короля грамоти на “окраїнні” землі, будували там свої замки-двори, накладали на місцеве населення податки та повинності на свою користь. Чимало козаків не бажало коритися старостам та панам-магнатам і йшло далі на південь – до Дніпрових порогів і за пороги.

Отже, де і коли виникла перша Січ?        Відомі на сьогодні історичні джерела не дають остаточної відповіді на поставлене запитання. Традиційно в історіографії заснування першої Січі відносять до 1553–1557 рр. і пов’язують з островом Хортиця та іменем князя Дмитра Вишневецького. Не всі дослідники погоджуються з такими висновками, вважаючи, що Хортицькі укріплення ще не можна трактувати як Січ. Спираючись на сучасні дослідження, наводимо хронологічну послідовність розміщення (після Хортиці) козацьких Січей:

острів Томаківка                         (60-ті рр. ХVІ ст.–1593р.);

річка Базавлук                                 (1593–1638 рр.);

Микитинецький Ріг                         (1638–1652 рр.);

річка Чортомлик                         (1652–1709 рр.);

Кам’янці                                         (1709–1711 рр.);

Олешки                                         (1711–1734 рр.);

річка Підпільна (так звана Нова Січ)         (1734–1775 рр.).

Назва “Січ” походила від слова “сікти”, тобто “рубати”, і означала первісно укріплення з дерева і хмизу. Нерідко поруч з цією вживалася й інша назва – “Кіш” (від татарського – військова ставка, місцезнаходження вождя). Майже завжди вона була розташована на ідеально захищених самою природою місцях – на річкових островах, які навіть важко було знайти через безліч їм подібних (всього по Дніпру в межах земель запорозьких козаків було 265 островів), у прибережній лісовій гущавині, у плавнях.

В силу різних обставин козаки змушені були змінювати місце розташування Січі, про що, власне, і свідчить вищенаведений перелік.

Козацька Січ розташовувалась у захищених природою місцях. Вона була оточена ровом і 10-метровим валом, на котрому стояв дерев’яний частокіл. Всередині укріплення знаходився майдан із церквою та ганебним стовпом, де карали винних. Навколо майдану стояли великі довгі житла – курені, де жили січовики, будинки старшини, канцелярія, а далі – склади, арсенали, ремісницькі майстерні тощо. Слово “курінь” означало і хату, де проживали козаки, і військово-адміністративну одиницю. Всього налічувалось 38 куренів. Землі війська Запорозького поділялися на так звані паланки. Це слово означало і фортецю, і територію. В різний час їх було 5–8 (Бугогордівська, Кодацька, Самарська, Орельська, Протовчанська, Кальміуська, Інгульська, Протогноїнська). Чисельність козаків на Січі коливалась в залежності від пори року, ходу воєнних дій та інших причин, але рідко перевищувала 15–20 тис. Основна маса козаків-запорожців проживала за межами Січі на зимівниках і з’являлася там зрідка для виконання певних справ.        

Специфічні історичні умови і обставини життя запорожців вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовили неповторний, оригінальний тип козацької державності. Більшість дослідників підкреслюють демократичність устрою Січі. Цей демократизм полягав у наступному:

по-перше – вся військова адміністрація – отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул та інші, а також органи місцевої влади – планкова та курінна старшина (за даними історика Д.Яворницького, повний штат керівництва на Січі складав від 49 до 149 чоловік) були виборними;

по-друге – під час роботи Січових Рад (збиралися вони тричі на рік), які були вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі, всі козаки відкритим, демократичним способом висували кандидатури (як правило, альтернативні), обговорювали їх і більшістю голосів обирали на ту чи іншу посаду (аж до курінних отаманів та десятників включно);

 по-третє – всі посадові особи на Січі обиралися на один рік, а потім могли бути переобраними через процедуру виборів на Раді, урядовець міг втратити посаду достроково, якщо не справився чи порушував установлене звичаєве право.        

Структура управління на Запорозькій Січі була надзвичайно простою. Загальна козацька Рада (коло) виконувала функції своєрідного законодавчого органу. Кошу в особах кошового отамана та військової старшини належала виконавча влада. Кіш, керуючись рішеннями Загальної Ради, втілював у життя напрями політики Запорозької Січі. Закріплених правовими актами меж компетенції цих інституцій не існувало. Вони будували свою роботу на основі звичаєвого права і традицій.        

Відповідь на запитання “Чи могла тоді існувати Запорозька Січ в інших суспільних формах?”, гадаємо, є однозначною –   НІ. Проблема тут полягає не в якихось особливостях характеру українців (демократизм тощо). Суть в іншому в об’єктивній оцінці ситуації XVI-XVII ст. Оточена з різних сторін ворожими політичними силами, Січ могла стати життєздатним суспільним органом лише за умови відносної внутрішньої стабільності та громадянського миру. Гострі соціальні конфлікти в середовищі січової громади неминуче вели б до її розколу та ослаблення, до перетворення на легку здобич власних та іноземних феодалів.

Якою була військова організація війська Запорозького?

Запорозьке військо формувалося за принципами добровільності, але відбір бажаючих був суворий. Основу війська становила піхота, менш чисельною була кіннота. Запорожці діяли найпередовішими на той час методами ведення військових операцій, використовували військову розвідку. Запорозьку піхоту у поході супроводжував табір з возів. Козаки виявляли майстерність у штурмі і облозі фортець, мали саперів, добре володіли вогнепальною зброєю. У козацькому війську під час походу панувала сурова дисципліна. У козаків був добре розвинутий флот, який складався з невеликих суден-чайок (завдовжки 20 метрів, завширшки 3–4 метри, вміщали 50–70 козаків).

 Організаційна структура війська Запорозького була наступною:

Кошовий отаман – очолював цивільну, військову та духовну владу на Січі. Його Влада була необмеженою, він підпорядковувався лише Раді, яка його обирала. Кошовий отаман затверджував судові вироки, від імені Січі вступав у дипломатичні стосунки з іноземними державами, затверджував обраних або призначених козаків на посади, здійснював розподіл земель (паланок) між куренями, вирішував питання прийому козаків до війська. Символом влади була булава.        

Військовий суддя – чинив суд на Січі. За відсутності кошового отамана виконував його обов’язки, тобто був наказним кошовим отаманом. За допомогою військового скарбничого виконував обов’язки казначея. Символами влади були січова печатка та тростина.        

Військовий писар – очолював Січову канцелярію. Був начальником для всієї військової старшини, що займала посади писарів у паланках та похідних командах. Від імені кошового отамана та товариства складав і підписував документи. Символами влади був каламар (чорнильниця) в давній срібній оправі.        

Військовий осавул – відповідав за організацію і ведення прикордонної служби, охорону зимівників та шляхів. Вів слідство та виконував судові вироки. Підтримував дисципліну та порядок у війську. Займався розподілом платні та провіанту. Його помічником був довбиш, який ударами в литаври збирав козаків на Раду. Символом влади була тростина.        

Військовий обозний – очолював артилерійську та фортифікаційну справу на Січі. Під час походу керував побудовою таборів з возів, а також штурмом укріплень ворога. Займався обліком та комплектуванням війська. Помічником був пушкар.        

Військовий тлумач (драгоман) – перекладач документів та переговорів з іноземцями. Очолював розвідку та контррозвідку Січі.        

Військові шафари перевозів – збирачі податків на перевозах.        

Військовий кантаржій – зберігач ваги і міри на Січі. Слідкував за зборами здобутків для січової скарбниці, а також дотриманням правил торгівлі.

Деякі собливості домашнього  життя запорозьких  

козаків.

Козаки жили в Січі, зимівниках і бурдюгах. У Січі жили нежонаті козаки. Такий звичай запорозьких козаків перш за все пояснюється їх військовим становищем.

Звичайне щоденне життя козаків у Січі складалось таким чином. Зранку піднімались до сходу сонця, умивались холодною річковою водою, молились Богу, а через деякий час сідали за стіл до гарячого сніданку. Час від сніданку до обіду козаки проводили по-різному: хто оглядав зброю, хто вправлявся стрільбою, хто об’їжджав коня та ін. Рівно о 12-й годині курінний кухар ударом у котел повідомляв про обід. До столу переважно подавались: соломаха (житнє борошно, густо зварене з водою); тетеря (житнє борошно, не дуже густо зварене на квасі); щерба (те ж рідко зварене борошно на юшці з риби). Якщо козаки бажали поїсти, крім звичайних харчів, ще м’ясо, рибу, вареники тощо, то вони збирали гроші, купували продукти, які передавали курінному кухарю. Опріч цього, до столу подавались різні напої: мед, горілка, пиво, наливки.

Час від обіду до вечері проводився в тих же заняттях. Після вечері молились Богу і лягали спати, взимку в куренях, а влітку і в куренях, і на відкритому повітрі.

У дні великих свят (Різдва Христового, Великодня) запорозькі козаки протягом усього тижня поздоровляли зі святом кошового, суддю, писаря, приносили їм подарунки, частувались у них різними напоями і в цей же час стріляли з гармат. У звичайні святкові дні козаки нерідко розважали себе кулачними боями. Великі веселощі були у козаків після повернення з військових походів.

Зовсім по-іншому складалось життя козаків, які проживали в степу по зимівниках (садиба, яка переважно будувалась трьома-чотирма господарями, в ній було три хати, стайня, загорожа та ін.). Вони розташовувались в основному по берегах рік, по островах. В зимівниках жили сімейні козаки або люди, які залишили свою січову службу. На війну вони призивались у виняткових випадках (особливим пострілом з гармати в Січі або через гінців від кошового отамана).

Ще простішим було життя козаків по бурдюгах. Бурдюгами в запорозьких козаків називались одиночні, без додаткових прибудов, землянки. В них жили зовсім одинокі козакі, які усамітнювались від Січі або від тяжкого сімейного хуторянського життя. Це були переважно козаки, які приходили до своєї природної старості.

8 .Козацько-селянські повстання проти шляхетської Польщі в кінці ХУ1 – першій половині ХУ11 ст.

Татаро-турецька агресія XVI ст. – початку XVII ст. була однією з найгостріших проблем історичного розвитку Європи. Османська імперія володіла майже всіма Балканами, Угорщиною, впритул підійшла до Відня, нависла над Італією, розширивши воєнні дії по всьому Середньоморському басейну, до Іспанії включно. Але найбільша загроза нависла над українськими землями в силу їх сусідства з васалом Туреччини – Кримським ханством (стало васалом в 1475 р.).

На початок 80-х років ХV ст. татарська експансія розширюється і набирає рис систематичності. Татарська агресія привела до страшної руйнації краю, пограбування, фізичного знищення та захоплення в полон, а потім продаж у рабство великої маси українського населення. За приблизними підрахунками львівського історика Я.Дашкевича, протягом XV – першої половини XVІI ст. втрати населення українських земель становили не менше 2 – 2,5 млн. осіб убитих і взятих в полон. Як відзначають польські дослідники, в українських землях, що зазнавали нападів, селянська хата не стояла більше 10-ти років. Безумовно, протидіяти чисельній, мобільній, добре організованій армії ворога було надзвичайно важко. За відсутності національної державності, яка б мала взяти на себе захист власних кордонів, українське козацтво утворило своєрідний бар’єр проти татаро-турецької агресії. Козаки не лише відбивали напади, а й здійснювали далекі сухопутні та морські походи проти султанської Туреччини та Кримського ханства, руйнуючи фортеці, спустошуючи їх володіння, визволяючи своїх полонених співвітчизників.

Найбільшого розмаху козацькі походи досягли в першій чверті XVII ст., викликаючи широкий відгомін у різних країнах Європи. В 1604 році запорожці зробили успішний похід на анатолійське узбережжя Туреччини і атакували кілька міст, а через два роки захопили і зруйнували Варну – на той час одну із головних турецьких фортець на Чорному морі. В 1608 році вони зруйнували татарську фортецю Перекоп, а наступного року напали на турецькі придунайські фортеці Аккерман, Кілію та Ізмаїл. В 1614 році вперше зазнав нападу Трапезунд у Малій Азії, захоплений Синоп, а через рік козаки з’явились під турецькою столицею Константинополем і спалили її портові причали на очах у султана та його двору. В 1616 році було здобуто і зруйновано найстрашніший невільничий ринок у Криму – Кафу, звільнено тисячі невільників.

З 1616 року походи очолював знаменитий гетьман Петро Сагайдачний, котрий уславився багатьма діяннями, зокрема походами на Москву 1618 року, а особливо битвою під Хотином 1621 року, де він з 40-тисячним козацьким військом врятував Річ Посполиту від неминучої поразки в турецько-польській війні. П.Сагайдачний з військом Запорозьким вступив до утвореної в Західній Європі “Ліги християнської міліції”, яка ставила своїм завданням вигнати мусульманських завойовників з Європи.

П.Сагайдачний родом із с. Кульчинці (нині Самбірського району Львівської обл.), мав високу освіту, закінчив Острозьку академію. Для підтримки діяльності Київського братства гетьман записався до його складу разом з усім Запорозьким військом. За його допомогою була заснована братська школа, яка згодом стала колегією і поклала початок майбутній Києво-Могилянській академії.

Таким чином, саме героїчна боротьба українського козацтва врятувала населення українських земель від фізичного винищення та поневолення.

Потрібно відзначити, що з самого зародження українське козацтво було силою, ворожою польській державі; його перші масштабні виступи проти Польщі відбулися ще в 90-х рр. ХVІ ст. Перелік козацько-селянських повстань виглядає так:

Повстання під проводом К.Косинського (1591–1593 рр.).

Повстання під проводом С.Наливайка (1594–1596 рр.).

Повстання під проводом М.Жмайла (1625 р.).

Повстання під проводом Т.Трясила-Федоровича (1630 р.).

Повстання під проводом І.Сулими (1635 р.).

Повстання під проводом П.Павлюка, Я.Остряниці, Д.Гуні та інших (1637– 1638 рр.).

Про хід цих повстань та історичні події, пов'язані з ними, можна прочитати в підручниках, акцентуємо увагу лише на спільних ознаках, що об'єднували низку вищезазначених повстань, хоча кожне з них мало свої специфічні особливості.

По-перше, всі ці повстання за рушійними силами були козацько-селянськими, вони не носили всенародного характеру ні за числом учасників, ні за територією поширення; щодо останнього, то вони мали в основному локальний характер.

По-друге, всі вони закінчились поразкою, причини якої були в основному спільними для всіх: стихійність, відсутність далекосяжних цілей; невиробленість чіткого ретельно осмисленого плану та відсутність належного керівництва; непослідовність дій, які поглиблювалися соціально-економічними відмінностями у середовищі козацтва та у прагненнях козацтва і селянства.

По-третє, перші повстання мали здебільшого соціальний характер, в них національно-релігійні аспекти виявилися порівняно слабо, що свідчило про відставання свідомості козацтва від його можливостей. І лише з другого десятиліття ХVII ст. окреслилася тенденція до посилення захисту інтересів "всього народу руського".

Отже, незважаючи на ці та інші недоліки, повстання кінця ХVІ – перших десятиліть XVII ст. яскраво засвідчили загострення соціальних, економічних, релігійних протиріч у Речі Посполитій, котрі можна було розв'язати тільки шляхом збройної боротьби. Вони також демонстрували зростання сили та військового досвіду повсталих, збільшення їхньої чисельності, удосконалення тактики, зміцнення зв'язків козацтва з селянством.

Лекція 6.

 Національно-визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського гніту під проводом Богдана Хмельницького./1648-1657 рр./

1. Ппричини національно-визвольної війни (Української народної революції) 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького.

В середині ХVІІ ст. у різних сферах українського життя проявлялись суперечності існуючому статусу України в складі Речі Посполитої.        

 У політичній сфері        

Після укладення Люблінської унії 1569 р. український народ позбавлявся незалежного державного розвитку. Українські землі проголошувались такими , що раніше належали Польщі, і тепер законно повертались до її складу. Відбувався процес денаціоналізації української еліти, яка ставала на платформу польської державної ідеї; інтереси політичного розвитку України суперечили інтересам Речі Посполитої.

 У національно-релігійній сфері        

Проводився курс на усунення українців від участі в міському самоуправлінні. Чинився тиск на українців, які займалися ремеслами, торгівлею, промислами тощо. Проводилась політика на ліквідацію православної віри шляхом закриття православних храмів, спорудження костьолів, насильницького обернення в католицтво чи уніатство. Відбувалась дискримінація у сфері мови та освіти; застосовувались елементи етнічних чисток (винищення українців тому , що вони були українцями).

У соціально-економічній сфері        

Однією з головних причин вибуху повстання 1648 року стало протиріччя між двома типами господарства: фільварково-панщинним, яке грунтувалось на праці закріпаченого селянина, та фермерським – новим за суттю, яке зародилось при становленні козацького стану на півдні України.

У психологічній сфері        

Відомо, що порушення базових людських інстинктів породжує «революційні зміни» у поведінці людей. Порушенням інстинктів українців напередодні національної революції стали: голод протягом 1647–1648 рр., втрата власності різними станами, постійні напади татар тощо.        

У військово-козацькій сфері

Скасування польським сеймом (1638 р.), так званою "Ординацією...", значної частини козацьких привілеїв,яке викликало гостре невдоволення як серед реєстрових, так і серед нереєстрових козаків. Вони чекали відповідного часу, щоб знову вступити в боротьбу за свої вольності.

Отже, на 1648 р. в Україні зав’язався складний вузол різних суперечностей, що, міцно переплівшись, сформували атмосферу масового невдоволення існуючим режимом польського панування. Вони стали основними причинами національно-визвольної війни українського народу.

2. Характер, рушійні сили, особливості та хронологічні межі національно-визвольної війни .

        

Характер війни визначався метою, в якій тісно переплелися національні, соціальні, релігійні аспекти, що в кінцевому підсумку і визначили її національно-визвольний характер. Про це свідчать зміст, цілі та основні напрямки боротьби. (До речі, поляки відмовлялись офіційно визнавати боротьбу українського народу як національно-визвольну, намагаючись звести її суть лише до “домової війни” – боротьби козацтва за свої соціальні права).

Оскільки у війні активну і масову участь взяли представники більшості соціальних верств українського народу (за винятком магнатів), то це дає підстави визначити її як всенародну. Конкретизуючи рушійні сили національно-визвольної війни, слід зазначити:

найважливішу роль у війні відігравало козацтво, воно несло на своїх плечах основний тягар боротьби, становило кістяк армії, основу нової еліти;

активну участь у боротьбі взяло українське селянство, яке масово покозачилось, запровадивши “козацькі порядки”;

масового характеру набрала участь у війні міщанства;

національно-релігійні причини зумовили активність православного духівництва (правда, потрібно зауважити, що більшість вищого православного духівництва зайняла “прохолодну” позицію);

частина української шляхти, переважно збіднілої, теж взяла участь у війні.

Національно-визвольна війна мала такі загальні особливості:

1) в період найвищого піднесення охопила майже всю територію України (зауважимо, що попередні селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. –30-х рр. XVII ст. носили локальний характер);

2) за рушійними силами була всенародною (в попередніх повстаннях брала участь лише частина козаків і селян);

3) була наступальною і переможною (досить згадати три виграні битви 1648 р. – під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, внаслідок яких вперше польська армія зазнала нищівної поразки) як результат вмілого, ініціативного керівництва з боку Б.Хмельницького та його соратників (попередні повстання як відомо, закінчились поразкою, ініціатива була на стороні поляків, відчувався брак міцного керівництва, організації тощо);

4) українці вперше мали союзника (кримські татари), що забезпечило їм безпеку з півдня і дало високомобільну кінноту (правда, цей союзник воював не за ідею, а за гроші, що пояснює його ненадійність у ході війни);

5) війна мала яскраво виражений національно-визвольний характер (попередні повстання носили здебільшого соціальний характер, а національно-визвольні аспекти в них виявились порівняно слабо);

6) на визволених територіях було ліквідовано польське панування і, що особливо важливо, розпочалось творення українських державних інституцій (як відомо, попередні повстання закінчились поразкою і тому до творення власних структур справа не дійшла);

7) в ході війни було ліквідовано існуючу систему соціально-економічних відносин і розпочалось становлення нової моделі соціально-економічного ладу , яка характеризувалася:

відсутністю фільварково-панщинної системи господарства і кріпацтва;

відсутністю великого землеволодіння;

переходом у власність державного скарбу більшості земельного фонду вигнаних панів, королівщини і католицької церкви;         

утвердженням козацької власності на землю та селянського землеволодіння тощо.

Щодо хронологічних меж національно-визвольної війни, то сучасна історична наука відкидає традиційне їх визначення як 1648–1654 рр., бо в 1654 р. війна не закінчилась, а лише змінились її умови, оскільки було укладено договір про військовий союз з Москвою. Тому хронологічні межі війни можна визначити як 1648–1657 рр., коли мова йде про війну під проводом Б.Хмельницького, який помер у 1657 р. Якщо говорити загалом про національно-визвольну війну українського народу, то частина дослідників (зокрема В.Смолій та В.Степанков) наголошує на тому, що і після смерті Б.Хмельницького вона продовжувалася, і кінцевою межею ставлять 1676 рік (гетьман П.Дорошенко складає булаву, остаточна ліквідація державних інституцій на Правобережній Україні тощо).

3. Перші битви козацького війська в 1648 році. Похід Б.Хмельницького в Галичину.

 Битва на Жовтих Водах. Бойові дії розпочались у квітні 1648 р. Проти Хмельницького було вислано військо Стефана Потоцького, до якого мали приєднатися реєстровці на чолі з Барабашем. Основне польське військо на чолі з М.Потоцьким зайняло позиції біля Корсуня. 26 квітня Хмельницький напав на передовий загін поляків  скориставшись бунтом реєстровців , які перейшли на бік повстанців. Остаточно військо Стефана Потоцького було розгромлене 16 травня у балці Княжі Байраки.

 Битва під Корсунем. Розгромивши авангард польського війська під Жовтими Водами, Хмельницький спрямував свої сили проти основної його частини, яка налічувала до 20 тис. чоловік. Військо Хмельницького складалося з повстанських загонів (15 тис. чол.) і татар (4 тис. чол.). 26 травня 1648 року, заманивши поляків у раніше підготовлену пастку, Хмельницький розгромив шляхетське військо.

Битва під Пилявцями. Ця битва відбулася 13 вересня  1648 р. Хмельницький, зупинившись під Пилявцями, збудував укріплений табір. Спільне козацько-татарське військо нараховувало 70 тис. чол. На чолі польського війська стояли Остророг, Заславський і Конєцпольський. Під Пилявцями війська Хмельницького отримали блискучу перемогу, захопивши величезні трофеї – 100 гармат, багато іншої зброї і спорядження.

Отже, блискучі перемоги козацької армії в 1648 р. мали величезне значення для подальшого розгортання визвольної війни. Наслідком цих битв були повний розгром збройних сил Речі Посполитої в Україні і ліквідація польської адміністративно-політичної системи в краї.

Після битви під Пилявцями у козацькому таборі виникло дві концепції подальших дій: 1) зайняти лінію по річці Случ й укріпитися тут, відпустивши татар з ясирем; 2) йти на Львів (в цьому була підтримка татар). Хмельницький погодився з думкою татар, а також врахував настрої мас і повів військо в Галичину.

Аналіз усього комплексу матеріалів дозволив дослідникам поставити під сумнів поширене в історіографії твердження про похід Б.Хмельницького в Галичину після здобутої перемоги під Пилявцями як про такий, що відбувся тільки під тиском татар. Він здійснювався з ініціативи Хмельницького не з метою остаточного розгрому Польщі, а з тактичною метою демонстрації козацького війська та впливу на вибори нового польського короля, намаганнями зробити Річ Посполиту більш поступливою на майбутніх переговорах щодо реформування її державного устрою і визнання автономії козацького краю. У Хмельницького було достатньо сил, щоб взяти Львів – головне місто Руського воєводства, але гетьман обмежився викупом. Так само він вчинив під Замостям, де очікував виборів нового польського короля. Тим часом в усій Галичині спалахнуло повстання проти поляків. Найбільш гучним було повстання під проводом Семена Височана.        

На осінь 1648 р. увесь західноукраїнський регіон було звільнено від поляків. Тут розпочалось формування полково-сотенного устрою (за прикладом Подніпров’я). Вперше з часів княжої Русі реальною стала можливість об’єднання українських земель у межах єдиної національної держави. Однак, як уже зазначалось, ідея творення власної національної держави ще не стала головною в політичній програмі Б.Хмельницького, який тоді перебував на засадах необхідності реформування державного устрою Речі Посполитої тощо.

Після обрання короля Польщі (ним став Ян ІІ Казимир, якого підтримував Б.Хмельницький) козацькі війська, знявши облогу Замостя, повертаються на Подніпров’я і в кінці грудня 1648 р. урочисто вступають до Києва.        

На думку сучасних дослідників Хмельниччини В.Смолія та В.Степанкова, вивід козацьких військ з Галичини став однією з найбільших політичних помилок у всій кар’єрі гетьмана як державного діяча. Чому? Український гетьман втрачав величезну територію з розвиненим виробництвом, а Польща отримувала напрочуд вигідний стратегічний плацдарм для зосередження своєї армії, готової в сприятливий момент знову розпочати наступ. Крім усього іншого, в разі поновлення воєнних дій вони велися б виключно на українських землях, що прирікало останні на спустошення і руйнацію продуктивних сил.

При аналізі цих подій історик О.Бойко наголошує на таких факторах, що вплинули на перемир’я під Замостям:

ослаблення боєздатності козацьких військ, їх відірваність від баз постачання, голод і епідемія; наближення зими і непідготовленість військ до ведення бойових дій у цих умовах;

гетьман мусив враховувати й те, що Польща була ще досить сильною воєнною державою, та й існувала загроза з боку Литви і союзниці Польщі – Австрії. Крім цього, були реальні побоювання щодо допомоги козакам кримських татар;

перехід кордону Польщі і наступ козацьких військ на Варшаву (про що деякі історики говорять як про вірогідний захід) внесли б зміни в характер війни – переростання національно-визвольної боротьби у загарбницьку та здійснення масового опору польського населення на його території.

Можна вважати помилкою Б.Хмельницького те, що він в кінці 1648 р. залишив на прикордонних західноукраїнських землях недостатньо боєздатні козацькі загони, які б могли дати гідну відсіч ворожим військам.

4. Підписання Зборівського договору та його основні умови.

На початку літа 1649 року війна спалахнула з новою силою. Польські війська були зосереджені в трьох місцях. Гетьман обложив першу польську армію під Збаражем, а сам з головними силами й татарами рушив назустріч королю, аби не допустити об’єднання польських сил. Підійшовши до королівської армії під Зборовом, Хмельницький знищив її частину, а 15 серпня вдарив на польське військо з обох боків. 16 серпня польські полководці почали думати про капітуляцію. Проте канцлер Осолінський нав’язав переговори з ханом Іслам-Гіреєм, і останній у вирішальну хвилину зрадив Хмельницького. Ця ситуація змусила гетьмана піти на переговори з королем. Оскільки 17 серпня було підписано польсько-кримську угоду (згода польської сторони на виплату щорічних “упоминків” (данини), випас худоби татарами над річками Інгул та Велика Вісла, захоплення ясиру в українських землях тощо), Б.Хмельницький змушений був піти на укладання 18 серпня 1649 р. Зборівського договору, за яким:

Україна отримувала автономію в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств.

На території цих трьох воєводств влада належала гетьманові (з резиденцією у м.Чигирині) і козацькій старшині. Коронне польське військо не мало права тут стояти.

Чисельність козацького реєстрового війська збільшувалась до 40 тис.

Усім учасникам повстання, зокрема шляхтичам, оголошувалась амністія.

Митрополит Київський мав отримати місце в Сенаті.

Питання про ліквідацію церковної унії і повернення православній церкві захопленого в неї майна мало бути вирішене на наступному сеймі.

У Києві та інших містах не мали права жити й організовувати свої школи єзуїти , заборонялось прибувати туди євреям , за винятком “купецьких справ”.

Водночас на козацькій території зберігався шляхетський режим (шляхта могла повертатись до своїх маєтків), з тією лише різницею, що на всі адміністративні посади, до воєвод включно, король мав призначати лише православних шляхтичів (Київським воєводою було призначено Адама Кисіля).

Селяни і міщани зобов’язані були виконувати довоєнні повинності.

Зборівська угода була затверджена на початку 1650 р. Варшавським сеймом, але вона виявилась нежиттєздатною, бо не зняла суперечностей між Україною і Польщею, і боротьба запалала з новою силою.

Треба визнати, що політичні наслідки Зборівського договору, по-перше, засвідчили крах намірів Б.Хмельницького домогтися створення незалежної Української держави; по-друге, наочно продемонстрували ненадійність і навіть небезпеку військового союзу з Кримом; по-третє, показали ігнорування козацькою верхівкою інтересів селянства і міщанства, адже переважна більшість пунктів договору стосувалась інтересів війська Запорозького (козацтва); загальноукраїнський характер мали лише пункти про захист Православної Церкви, ліквідацію унії та амністію учасникам повстання. Це стало причиною невдоволення широких народних мас угодовською політикою козацької старшини та Б.Хмельницького і початком певного розколу серед учасників національно-визвольної війни, відкривши шлях до потужного соціального виступу низів.        

Проте, попри  відносну політичну невдачу, одержана автономія частини українських земель дозволяла гетьманському урядові продовжити боротьбу за реалізацію державної ідеї.

5. Державотворчі процеси в Україні в ході національно-визвольної війни. Основні ознаки становлення Української козацької держави.

Незважаючи на те, що протягом весни-літа 1648 р. повстання набуло масового і загальнонаціонального характеру, розвиток національно-політичної свідомості українців значно відставав від потреб національного державотворення. Про це яскраво свідчить надзвичайна поміркованість висунутих політичних вимог на початку війни, особливо якщо зважити на вражаючі успіхи визвольної боротьби. І це не дивно, бо впродовж віків національна свідомість формувалася виключно на побутовому, культурному та релігійному рівнях при відсутності впливу державних чинників (через відсутність власної держави). Як наслідок в 1648 р. основні зусилля керівників повстання були спрямовані не на творення незалежної Української держави, а на реформування державного устрою Речі Посполитої та надання козацькій Україні такого ж статусу і прав, які мала Литва.

В ході національно-визвольної війни розпочався інтенсивний процес ліквідації органів влади та адміністративно-територіального устрою Польщі і творення, натомість, українських державних інституцій: центральних і місцевих органів влади, закріплення територій, судових установ, армії, нової соціальної структури. Протягом весни-літа 1648 р. визріває автономістська ідея, закладаються основи політики, яку відомий історик В.Липинський влучно назвав політикою козацького автономізму.        

Переосмислення результатів і уроків боротьби дозволило Б.Хмельницькому впродовж першої половини 1649 р. вперше в історії української суспільно-політичної думки нового часу сформувати національно-державну ідею, яка стала визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть і передбачала створення незалежної держави в етнічних межах України як спадкоємиці Київської Русі.         

Характерними ознаками Української козацької держави, яка поступово творилася в ході національно-визвольної війни, були:

1.Політична влада – власний уряд – гетьман і старшина.

2.Територія – від р.Случ на заході до московського кордону на сході, від басейну Прип’яті на півночі до степової смуги на півдні; приблизно 200 тис. кв.км.

3.Політико-адміністративний устрій – поділ на полки і сотні; 1650 р. – 16 полків.

4.Суд і судочинство – козаки жили за звичаєвим правом, а селянство – за литовськими статутами, із вилученням статей, які стосувались кріпацтва; міста жили за Магдебурзьким правом (ті, які його мали).

5.Військо – реєстр 40 тис.

6.Фіскальна система – податки йшли у військовий скарб.

7.Соціальна структура суспільства – ліквідовано стан великих і середніх землевласників; провідна роль у суспільстві перейшла до козацького стану; селянство здобуло особисту свободу; провідна роль у житті міст перейшла до українців.

8.Міжнародні відносини – активна зовнішньополітична діяльність.

6. Хід та наслідки битви під Берестечком. Оцінка Білоцерківському договору. Події національно-визвольної війни в 1652-1653 рр.

Влітку 1651 р. між Україною і Польщею знову розпочалися бойові дії. Вирішальна битва відбулася на кордоні Галичини і Волині під Берестечком. Загальна чисельність польської армії сягала 150–200 тис. чоловік, а військо Хмельницького налічувало 120–140 тис. чоловік і 28 тис. татар на чолі з Іслам-Гіреєм. Битва розпочалася 28 червня 1651 року. Українське військо в ході битви знищило 7 тисяч польських кінників, захопило 28 польських коругов. Але вже 30 червня татарська орда, не витримавши масового артилерійського обстрілу, починає відступати, захопивши в полон гетьмана. Відходом козаків з поля бою командував Іван Богун. Залишившись без проводу, українські полки впали в паніку, що ускладнювало їх відхід через переправу,проте нечуваний героїзм трох сотень козаків, які стримували до останього наступ поляків  врятував основні сили козацької армії.

Внаслідок битви під Берестечком українська армія втратила  обоз з гетьманською канцелярією, 28 гармат, загинув митрополит Йосафат, полягло багато селянства. Ця битва негативно вплинула на бойовий дух української армії.        

Після битви під Берестечком центром концентрації українських військ стала Біла Церква. Вже на початку жовтня тут стояла боєздатна українська армія. Проте бої в середині вересня 1651 року під Білою Церквою показали, що ні Хмельницький, ні поляки не мають достатньо сил для ведення активних військових дій. З іншого боку, український гетьман не був впевнений у подальших стосунках з ханом, який міг знову стати на бік Польщі. За таких умов розпочались переговори, наслідком яких став Білоцерківський мир 28 вересня 1651 року, за яким:

 козацька територія обмежувалась тільки Київським воєводством;

 гетьманові заборонялись закордонні зносини;

 козацький реєстр зменшувався на 20 тис. чоловік;

 польські пани одержали право повертатись до своїх маєтків;

 Б.Хмельницький підпорядковувався владі коронного гетьмана тощо.

Оцінюючи Білоцерківський договір, важливо звернути увагу на те, що Б.Хмельницький розглядав його як тактичний крок (зумовлений впливом конкретних обставин) на шляху до мети. Білоцерківський мир виявився короткотерміновим і не був ратифікований польським сеймом.

Білоцерківська угода викликала велике невдоволення широких народних мас і радикального угруповання козацької старшини. Під час формування нового 20-тисячного реєстру спалахнуло повстання Корсунського полку, один за одним почали з’являтися самозванні гетьмани, дії яких, за словами В.Липинського, були виразом “тупого егоїстичного анархізму” і сприяли зміцненню охлократичних (охлократія – влада натовпу Авт.) тенденцій.  Стрімко наростала хвиля соціальної боротьби, в ході якої українське селянство намагалося “скинути із себе ярмо підданства” і масово покозачувалось. Внутрішньополітичну ситуацію ускладнювала серйозна опозиція з боку ряду полковників. Виникла примара вибуху громадянської війни (за словами Б.Хмельницького, війна “Русі з Руссю”), що могла знищити завоювання національно-визвольної боротьби.        

Б.Хмельницький зрозумів цю страшну небезпеку, спрямувавши зусилля на опанування бурхливої стихії національно-визвольної і соціальної боротьби ( навіть не зупиняючись перед стратами і придушенням виступів військовою силою), розпочав з квітня 1652 р. мобілізацію козацьких полків. На початку червня 1652 р. відбулася знаменита битва під Батогом (на Вінниччині, недалеко від м.Ладижин). Наслідком цієї битви був повний розгром 20-тисячної польської армії. За всю середньовічну історію Польща ще не зазнавала такої страшної поразки. Ця битва увійшла в історію як зразок знищення оточеної армії ворога.        

Проте з весни 1653 р. значно ускладнилося міжнародне становище України:

Оформилась антиукраїнська коаліція в складі Польщі, Валахії і Трансильванії як реакція на молдавську політику Б.Хмельницького. (Вони не бажали включення Молдавії у сферу політичних інтересів України).

Погіршились відносини з Кримом і Туреччиною (Молдавія була під протекторатом Туреччини, і тому молдавська політика викликала невдоволення останньої).

Невдачі в Молдавії (смерть сина Хмельницького Тимоша, переворот в Молдавії і її приєднання до антиукраїнської коаліції).

Навіть в таких вкрай несприятливих умовах у жовтні 1653 р. Б. Хмельницькому вдалося разом з кримськими татарами оточити польські війська під Жванцем (поблизу м.Кам’янця-Подільського). Не зупиняючись на аналізі Жванецької битви (цей матеріал є в підручнику), зауважимо, що, потрапивши в катастрофічну ситуацію, король знову пішов на переговори з ханом, які завершились укладенням угоди (поляки зобов’язувалися заплатити татарам т.з. “упоминки” – 100 тис. польських злотих і дозволили їм протягом 40 днів грабувати і брати ясир з українських земель). Традиційно в історіографії стверджувалось, що стосовно України Жванецька угода повертала її відносини з Польщею до умов Зборівської угоди. Сучасні вітчизняні дослідники уточнюють, що це було не поновлення умов Зборівської угоди, а лише підтвердження забезпечуваних нею прав і вольностей козацтву, а всі інші аспекти відкидались.

Таким чином, політичні наслідки Жванецької кампанії теж виявилися катастрофічними , більшість здобутків визвольної боротьби були втрачені, навіть автономія , не говорячи про незалежність України, була втрачена.

У зв’язку з таким несприятливим перебігом подій гостро постала проблема пошуку нової військово-політичної допомоги ззовні.

7.Чим пояснити союз Б.Хмельницького з Москвою? Коли та за яких умов відбулася Переяславська Рада?

До цього союзу Б.Хмельницького спонукали важкі обставини, в яких опинилась Україна. Погіршення геополітичного становища козацької України (про це йшлося в попередньому питанні) співпало з посиленням деструктивних тенденцій у її внутрішньому розвитку:

1. Вкрай негативно на становищі економіки позначилось страхітливе спустошення Правобережжя внаслідок воєнних дій (було знищено понад 100 міст і містечок).

2. Значне обезлюднення в результаті воєнних дій та епідемій чуми і холери в 1650–52 рр.

3. Розорення козацтва унеможливлювало виконання ним військової повинності, що підривало боєздатність армії.

4. Довготривалість і виснажливість боротьби породжувала в населення розчарування і зневіру в можливості досягти перемоги власними силами.

Не можна не погодитися з думкою історика Я.Дашкевича про те, що трагедія України полягала якраз у тому, що в тодішніх несприятливих геополітичних умовах вона могла виникнути і зміцніти як соборна держава лише під протекторатом одного з прихильних сусідів.

При виборі протектора (нагадаємо: протектор у техніці відіграє роль захисника основного механізму від пошкоджень – Авт.) з ймовірних варіантів перевагу віддали московському цареві. Чому? 

Це зумовлювалося дією кількох чинників:

Приналежністю до одного й того ж православного  

           віросповідання.

Відсутністю в тодішній етнопсихології українців  

           антимосковських настроїв.

Близькістю мови і культури.

Відносною військово-політичною слабкістю Росії  

           порівняно з Османською імперією, що давало надію на  

           збереження Україною свого державного статусу.

Врешті, Росія мала територіальні суперечки з Польщею,

          адже за Деулинським (1619 р.) і Поляновським (1634 р.)

          миром до Речі Посполитої відійшли значні території

           Росії (Смоленськ та інші) і об’єктивно це робило

           Московську державу союзником в боротьбі з Польщею .

За слушним зауваженням історика П.Феденка, “орда своїм грабіжництвом і зрадливістю, а Польща непримиренністю супроти української державності навіть на обмеженій козацькій території просто пхали Б.Хмельницького шукати протекції московського царя”.Згодом навіть російський історик  Покровський скаже: “ Богдан Хмельницький згнітивши серце, пішов під Москву.”

Слід звернути увагу на досить активний характер українсько-московських відносин протягом 1648–54 рр., адже за цей час в Україні побувало 13 посольств з Москви, водночас з України відправлялись офіційні делегації в Росію. Метою дипломатичних зусиль Б.Хмельницького було намагання схилити Москву до війни з Польщею, а за це Україна мала прийняти протекторат московського царя. Позиція Москви протягом тривалого часу характеризувалася тільки моральною підтримкою, вичікуванням і обіцянками. Лише 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві прийняв рішення про “взятие Б.Хмельницкого с Войском Запорожским под высокую руку царя”.

Для офіційного представлення рішення Земського собору в кінці грудня 1653 р. посольство на чолі з “ближнім боярином” В.Бутурліним прибуло до Переяслава. За козацькою традицією, окрім проведених старшинських нарад, було скликано загальновійськову раду.

Чому місцем для переговорів було обрано полкове місто Лівобережжя –Переяслав? Відомо, що Москва наполягала на урочистостях і пропонувала для переговорів м.Київ. Але Б.Хмельницький, щоб уникнути урочистостей (він прибув на переговори після похорону сина Тимоша), прагнучи ділового характеру переговорів, наполіг на м.Переяслав. Ряд інших обставин також сприяли цьому (зокрема, в Києві знаходились вищі ієрархи Православної Церкви, які були в опозиції до Б.Хмельницького і не підтримували його зближення з Москвою; переяславським полковником був зять Б.Хмельницького – Павло Тетеря тощо).

Протокольного документального запису про хід Переяславської Ради і переговорів немає. Основну інформацію, яка тиражувалась у більшості видань, дає так званий “Статейний список”, тобто звіт В.Бутурліна, в якому він суб’єктивно, в потрібному для себе світлі відтворює події, і тому об’єктивність і правдивість цього взяли під сумнів вже його сучасники. Таким чином, було витворено так звану “переяславську легенду” про якийсь переяславський договір, яким було утверджено “возз’єднання” України з Росією” (до речі, першим цей термін вжив В.Бутурлін). Насправді ж на Переяславській Раді посли вручили Б.Хмельницькому царську грамоту, зачитану І.Виговським, в якій говорилося про те, що “цар велел принять под свою высокую руку гетьмана Б.Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями и будет вспомогаществовать им против недругов ратными людьми”. Після цього Б.Хмельницький і В.Бутурлін обмінялись промовами.

Потім мала відбутися взаємна присяга. Відмова В.Бутурліна присягнути від імені Олексія Михайловича (на тій підставі, що цар московський самодержавець і підданим не присягає), що цар буде захищати українців від Польщі і не порушить їхніх прав і вольностей, мало не зірвала переговорів. Лише усвідомлення усієї складності становища (Б.Хмельницького, за висловом І.Лисяка-Рудницького, переслідували “кошмар коаліції” і бажання уникнути війни на два фронти) змусило гетьмана і старшину погодититсь на однобічну присягу цареві. Згодом присягали сотники і козаки Переяславського полку. М.Грушевський віднайшов в архіві іменні списки тих, хто присягав у Переяславі, в ньому лише 284 особи. По всій Україні в книги присяги записано 127337 чоловік. Категорично відмовилось від присяги вище духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим. Не присягнули ряд полковників, зокрема знамениті Іван Богун та Іван Сірко.Деякі люди,яких “заганяли “ до присяги,називали фальшиві прізвища,тобто їхня присяга була недійсною. Був і такий трагічний випадок. Бургомістр Переяслава хворів.Він не хотів присячгати,але принесли дор церкви на ношах і примусили це зробити.Через три дні він помер...

Отже, ніякого письмового договору в Переяславі не було укладено, там велися усні переговори, які носили репрезентативний, декларативний характер і не мали ніякої юридично-правової сили. В Переяславі українська сторона не отримала жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів. Прагнучи узаконити статус Української козацької держави, її внутрішню автономію, змусити Росію взяти на себе зобов’язання щодо надання Україні військової допомоги, козацька делегація в березні 1654 р. поїхала до Москви. Козацька делегація повезла перелік тих питань,які козацтво ставило перед московським царем і хотіла їх узгодити.

8. Українсько-московський договір /Березневі статті/ 1654 року –історико-юридична та історична оцінка.

Козацька делегація привезла до Москви грамоту Б.Хмельницького до царя і проект договору /статей/, який містив 23 пункти. На думку українського історика і юриста А.Яковліва, в проекті “гарантувалася повнота внутрішньої автономії держави й усувалось будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України”. 21 березня було ратифіковано нову редакцію статей, в документі уже залишалось тільки 11 статей. Ці статті були підтверджені жалуваною грамотою царя від 27 березня 1654 р.

Отже, договір /чи ,як вважає Я.Дашкевич просто статті погоджені московським царем / 1654 р. між Україною і Московською державою укладався не за звичною для наших часів дипломатичною моделлю міждержавних договорів, тобто як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору 1654 р. містяться в двох різних за формою актах: 11-ти статтях від 21 березня і узагальнюючої царської жалуваної грамоти гетьманові і війську Запорозькому від 27 березня. З боку України договір було викладено у формі “чолобитної”, а з боку Росії – у формі “жаловання”, тобто царських указів. Така форма документів була певною мірою даниною часу, а за своєю суттю договір був угодою двох держав.         

За цим договором:

Верховною владою і головою Української держави був гетьман, який обирався “за вибором Війська Запорозького одживотно” на козацькій раді; царя мали лише сповіщати про вибори, а гетьман повинен був скласти присягу цареві перед царським посланником в Україні.

Судочинство. “Підтверджено права і вольності військові, як з віків бувало у Війську Запорозькому, які своїми правами судилися і вольності свої мали в добрах і судах”. Таким чином, підтверджувалась теза про цілковиту незалежність від царського уряду війська Запорозького у сфері судочинства.

Фіскальна система. Податки. Ця проблема викликала найбільші суперечки. Москва наполягала, щоб податки з України збирали царські чиновники для царської казни. Б.Хмельницький (відповідно і козацька делегація) наполягав платити Москві разову грошову данину за військову допомогу. В результаті дискусій прийшли до компромісу – вирішено було одноразову грошову данину замінити збиранням податків українською стороною з передачею їх особам, призначеним царем. Таким чином, фіскальні права України зберігались, залишався військовий скарб. Москві не було дозволено збирати податки, вона лише приймала частину зібраного військовим скарбом. Разом з тим, царський уряд мав платити “жаловання” війську Запорозькому, якщо використовував його за межами України.

Царські військові залоги в Україні. Згідно з договором царський воєвода з військом (3 тис.) мали розташовуватися в Києві, не втручатись у внутрішні справи України і утримуватись власним коштом. Не знаючи, коли Москва розпочне бойові дії проти Польщі, Б.Хмельницький розглядав появу військової залоги як демонстрацію перед іншими державами і насамперед перед Річчю Посполитою явного союзника у війні.

Міжнародні відносини. Б.Хмельницький відстоював вимогу повної дипломатичної самостійності України, права дипломатичних зносин з усіма державами. Москва наклала деякі обмеження на ці вимоги української сторони. Україна не повинна була мати активні дипломатичні відносини з Туреччиною і Польщею, а також повідомляти про дипломатичні зносини з іншими державами.

Воєнні і військові питання. Більшість статей договору були присвячені саме військовим проблемам (засоби утримання генеральної та полкової старшини, військової гармати, армії в 60 тис. козаків).         

Слід додати, що український оригінал договору 1654 року досі не знайдено, /у час Руїни весь гетьманський архів було знищено/ є лише списки-перекази російською мовою, копія одного із них передана російським презедентом Б.Єльциним  Л.Кравчуку в 1990 році, і опублікована в журналі «Памятки України , № 2, 1991 рік.

Серед істориків донині не вщухають дискусії з приводу історико-юридичної оцінки суті українсько-московського договору 1654 р. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широкий, але найбільш поширеними є п’ять із них:

“персональна унія” (незалежні держави, що мають власні уряди, але визнають владу одного монарха);

васальна залежність України від Росії;

автономія України у складі Росії;

військовий союз між Україною і Росією;

возз’єднання українського і російського народів.        

Цікавий підхід до трактування суті договору висловили сучасні дослідники В.Смолій та В.Степанков, стверджуючи, що він “найімовірніше, передбачав створення під верховною владою корони Романових конфедерації двох держав, спрямованої проти зовнішнього ворога”.        

Можна погодитись з оцінкою відомої дослідниці цієї проблеми О.Апанович, що він не був  для України ні трагедією, ні ганьбою. Цілком очевидно, що кожна із сторін вбачала в договорі засіб для реалізації власних цілей.

Значення договору полягає в наступному:

В міжнародному плані він засвідчив юридичну форму відокремлення й незалежність Козацької України від Речі Посполитої.

Договір служив правовим визнанням Росією внутрішнь-ополітичної суверенності Української держави. Формально договір проіснував до 1658 р., коли І.Виговський, уклавши Гадяцьку угоду з Польщею, намагався розірвати відносини з Москвою. З боку Росії в результаті укладення Андрусівської угоди (1667р.) було віроломно порушено українсько-московський договір 1654 р.        

Лекція 7.

Українська державністьпісля Б.Хмельницького.

Доба руїни. Гетьманщина.

1.Гетьманство Івана Виговського.

Після смерті Богдана Хмельницького (6 серпня 1657 р.) старшина обрала спочатку регентом, а незабаром і гетьманом України сподвижника Хмельницького, генерального писаря Івана Виговського. За часів Хмельницького Виговський був співтворцем великих планів гетьмана в зовнішній та внутрішній політиці. Він твердо тримався основної лінії Хмельницького – забезпечити самостійність України, утримуючи приязні стосунки з усіма її сусідами.

Іван Виговський став гетьманом у вкрай складний час. Швеція, яка успішно вела війну з Польщею з 1655 р., з осені 1657р. зазнала ряд поразок і згортала свою зовнішньополітичну діяльність (як відомо, на договір із Швецією, укладений на Корсунській раді 1657 р. І.Виговський покладав великі надії).

Трансильванський князь Ракочій, який уклав союз з Б.Хмельницьким, був позбавлений влади, а його наступник, поставлений Туреччиною, вів дуже обережну політику.

Складна зовнішня (а також внутрішня) ситуація змушувала І.Виговського шукати різні комбінації та грати в складні дипломатичні ігри.

Виникла опозиція гетьманській владі (опозиція сильній владі завжди існувала серед козацьких низів). Так звані "нові козаки" (покозачені селяни) в роки війни підтримували владу, доки війна давала їм зиск, і завжди виступали проти, як тільки розпочинались невдачі. Після другої облоги Львова (1655 р.) Гетьманщина увійшла в мирний період. Тепер тисячі "покозачених" опинились без засобів до існування (на відміну від реєстрових козаків, вони не отримували платню від гетьмана). На жаль, І.Виговський припустився ряду прикрих помилок, які також призвели до утворення опозиції його владі:

Недооцінив незворотність і глибину соціально-економічних змін, які відбулися в ході національно-визвольної війни, і вважав можливим часткове відновлення старих шляхетських порядків.

Намагався опертися в своїй політиці на шляхту, недооцінюючи новоутворену провідну верству – козацьку старшину.

Нехтував традиційними "свободами і вольностями" городового і запорізького козацтва тощо.

Все це викликало глибокі протиріччя між Гетьманським урядом і Запорозькою Січчю, яка відображала демократичні тенденції українського суспільства (заради справедливості необхідно зазначити, що Запорозька Січ поступово втрачає свій позитивний потенціал, там теж беруть гору охлократичні настрої, в результаті чого вона не бажає коритись будь-якій владі і її дії часто носять деструктивний характер).

Опозиційний рух проти І.Виговського очолили полтавський полковник М.Пушкар і кошовий Запорозької Січі Я.Барабаш. Їх підтримала Москва, яка, проводячи імперський принцип "розподіляй і володарюй", користалася складною ситуацією в Україні. На початку збройного конфлікту повстанцям вдалося розбити частину гетьманських сил під проводом Івана Богуна та Івана Сербина. Тоді гетьман зібрав 20-тисячне військо, закликав на допомогу орду й рушив під Полтаву, де в запеклих боях зумів розгромити 40-тисячну армію повстанців. Загалом ця братовбивча громадянська війна коштувала Україні 50 тисяч жертв. Під Полтавою поліг Мартин Пушкар, а запорожці втекли під захист московського війська. Приборкання повстання справило сильне враження на Москву, піднесло авторитет гетьмана. Виговський і старшина зрозуміли, що Москва не може бути союзником України, бо єдина мета царизму – перетворити Україну на звичайну провінцію, значно обмежити її державні права.        

Обставини, що склалися в Україні після повстання, змусили Виговського і частину старшини знову звернути свої погляди на Польщу. Переговори про новий союз України з Польщею з польського боку проводив відомий дипломат К.Беньовський, з українського – соратник Виговського Юрий Немирич. Внаслідок цих переговорів 16 вересня 1658 р. у Гадячі було укладено договір.

За ним:

у Речі Посполитій утворювалась третя складова частина федерації – Велике Князівство Руське (з Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств);

верховна влада, як цивільна, так і військова, належала гетьману, якого обирали пожиттєво;

законодавчу владу мали виконувати національні збори;

самостійними передбачалися фінанси, включаючи карбування монет;

військо мало налічувати 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманих військ;

козакам підтверджувались всі права і вольності, вони "як люди рицарські" звільнялись від сплати податків і виконання повинностей, одержували дозвіл на виробництво напоїв, підлягали лише гетьманській юрисдикції;

за клопотанням гетьмана по 100 козаків із кожного полку щороку могли одержати шляхетство;

мала бути скасована унія, а православ’я зрівнювалось з римо-католицькою вірою.

Оцінюючи Гадяцьку угоду, потрібно відмітити, що в російській, а за нею й радянській історіографії вона трактувалась однозначно як зрада інтересам українського народу. Натомість в українській (патріотичній) літературі – як “великий компроміс”, визначний пам’ятник національної політичної думки. Сучасні дослідники (зокрема В.Смолій, В.Степанков) вважають, що немає жодних підстав перебільшувати значення Гадяцької угоди. “Її основні положення запізнилися щонайменше на сто років. Можна було б говорити про їх прогресивне значення 1569 року (під час укладання Люблінської унії)… вона означала відхід від державної ідеї, сформульованої Б.Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму, що було кроком назад”.

До цього слід додати, що, за влучним висловом польського дослідника З.Вуйцика, Гадяцька угода залишилась “мертвим паперовим документом”, оскільки Польща не бажала виконувати взяті на себе зобов’язання, намагаючись не допустити і тих куцих поступок, які були зафіксовані у цій угоді. Польський сейм пішов на вилучення з тексту Гадяцької угоди кількох важливих для України положень.  22 травня  1659 р. уточнений текст угоди був ратифікований: чисельність козацького реєстру була зменшена до 30 тис. чол., унія залишалась, православні могли правити в Київському воєводстві, а в Брацлавському й Чернігівському – лише поперемінно з католиками тощо.

Отже, плани І.Виговського зазнали краху. Навіть велика перемога над московським військом під Конотопом (липень 1659 р.) не змогла врятувати ситуацію. Гадяцька угода, союз з Польщею не могли задовольнити ні козаків, ні селян, ні старшину. Широким народним масам такий різкий поворот у зовнішньополітичній орієнтації в бік Польщі, з якою з 1648 р. йшла кривава боротьба, був незрозумілим і неприйнятним. Усвідомлюючи масове несприйняття його політичного курсу, І.Виговський склав булаву на раді в  Германівці  (вересень 1659 р.).

2. Доба Руїни -  її причини, ознаки та політичні наслідки для України.

Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б.Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних меж. Як правило, її датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Питання залишається відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І.Мазепи.        

Причинами Руїни були:

розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;

посилення антагонізму між різними станами українського населення;

слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.

Дослідниця цієї проблеми Т.Яковлєва, з’ясовуючи причини Руїни, слушно відзначає, що “небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію”.

Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;

звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П.Дорошенко, П.Суховій, М.Ханенко, Д.Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;

поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).        

Як це не гірко, але доводиться визнати слушність оцінки А.Потоцьким тодішньої ситуації в Україні, яку він дав у листі до короля. Прислухаймось: “…тепер там самі себе поїдають, містечко проти містечка воює, син батька, батько сина грабує”.        

Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б.Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. – Ю.Хмельницького, Московські Статті 1665 р. – І.Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д.Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. – І.Самойловича тощо.

3.Гетьманство Петра Дорошенка.

П.Дорошенко, обраний гетьманом 1665 р., був яскравим представником національно-патріотичних сил, котрі намагалися зупинити руйнівні тенденції в суспільстві, об’єднати українські землі в єдину соборну державу.

Його діяльність розпочиналася в дуже несприятливій внутрішній і зовнішній ситуації. Українські землі були надзвичайно спустошеними. За приблизними підрахунками вчених, на середину 60-х років Правобережна Україна втратила щонайменше 65–70% всього населення.

Зміцнивши свою владу на Правобережжі (спротив опозиції С.Опари, В.Дрозденка було зламано), П.Дорошенко стає на шлях обмеження впливу Польщі (відкрито не пориваючи з нею). Так, він відмовився впустити її залоги до Брацлава, Корсуня й Могилева-Подільського, зажадав, щоб жовніри залишили Білу Церкву, тощо. До речі, в січні 1666 р. на Чигиринській Раді, коли гетьман присягнув військові, а військо взаємно присягало йому на вірність, “не було специфіковано, – пише літописець С.Величко, – при якім монарху залишитись, чи при польськім, чи при московськім”.

Намагаючись зміцнити внутрішні позиції гетьманату, П.Дорошенко здійснює кілька реформаторських кроків:

розпочинає систематичне скликання військових рад;

створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки (з числа молдаван, сербів і частково місцевих жителів), щоб забезпечити незалежність від козацької старшини;

проводить на кордоні нову митну лінію, розпочинає випуск власної монети;

активно заселяє спустошені землі Правобережжя.

Тим часом П.Дорошенко доводить справу до відкритого розриву з Польщею. В грудні 1666 р. він знищив на Поділлі 6-тисячний польський загін під командуванням Моховського. Як свідчить польський історик Т.Корзон, погром війська Моховського означав для виснаженої Польщі те саме, що погром під Жовтими Водами і Корсунем 20 років тому.

У січні 1667 р. в селі Андрусові (біля Смоленська) між Польщею і Росією було укладено перемир’я на 13,5 року, яке ставило під загрозу стратегічні об’єднавчі плани гетьмана. Адже відповідно до його умов територія України поділилася на три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Правобережжя – за Польщею, а Запоріжжя мало бути під їх спільним управлінням.

Непоступливість Росії і збройне протистояння з Польщею штовхали П.Дорошенка на союз з Оттоманською імперією. Тепер П.Дорошенко, опираючись на допомогу Криму і Туреччини, намагається витіснити поляків з Правобережжя.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, він разом з військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І.Брюховецького у червні 1668 р. проголошений гетьманом обох берегів Дніпра. Це був час найбільшого тріумфу П.Дорошенка, але, на жаль, успіх не був тривалим. Польський наступ на Правобережжя, проголошення запорожцями гетьманом П.Суховія, якого підтримали кримські татари, а згодом М.Ханенка, якого підтримувала Польща, врешті, наступ російських військ на Лівобережжі і визнання лівобережної старшини на чолі з наказним гетьманом Д.Многогрішним зверхності царя – все це вкрай ускладнило становище П.Дорошенка; зврештою, це позбавило його всіляких альтернатив, посиливши протурецьку орієнтацію. Корсунська Рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату. Туреччина разом з П.Дорошенком розпочала війну з Польщею, яка закінчилась ганебним для Польщі Бучацьким миром (1672 р). Але від перемоги Туреччини П.Дорошенко майже нічого не виграв. Західне Поділля перейшло під безпосереднє керівництво Туреччини, а П.Дорошенко мусив задовольнитися напівзруйнованими і обезлюдненими Брацлавщиною та Київщиною. В цей час турки і татари нещадно плюндрують Україну, а гетьман П.Дорошенко як їхній союзник втрачає підтримку мас, його авторитет невпинно падає. У середині 1675 р. ситуація стає критичною, гетьмана покидають майже всі прибічники. Перебуваючи у безвихідному становищі, П.Дорошенко склав свої повноваження на користь І.Самойловича (вересень 1676 р.).

Як слушно зауважив історик В.Антонович, “незважаючи на свої політичні помилки й невдачі, серед сучасних йому козацьких провідників являє Дорошенко відрадне явище: не дрібний егоїзм, не змагання до наживи й особистих вигод кермувало цим гетьманом: він щиро дбав про добро рідного краю…” Якраз все це і дало підстави назвати П.Дорошенка “сонцем Руїни”.

4. Гетьманство Д.Многогрішного та І.Самойловича.

Дем’ян Многогрішний (16681672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.

За ними:

в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;

податки мали збирати представники гетьмана;

реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.

Ці статті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).        

Іван Самойлович (16721687рр.) став наступником Д.Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися.        В останні роки свого гетьманування І.Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.        

Отже, за час свого гетьманування І.Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.

Лекція 8.

 Гетьманство Івана Мазепи. Нищення української державності російським царизмом у ХУ111 ст.

1. Гетьманство Івана Мазепи.

І.Мазепа увійшов у політичне життя України в тяжку для неї годину. Яскравим свідченням цього є укладення ним з Росією “Коломацьких Статей” (1687 р.). Вони значно обмежували і навіть де в чому ліквідовували самостійну економічну, соціальну та зовнішню політику Гетьманщини. Так, заборонялося вести торгівлю з Кримом та торгувати в Московській державі. Вимагалось карати смертю за відмову приймати гроші без золотого забезпечення, які виплачувались царським гарнізонам в Україні. Абсолютно заборонялись міжнародні відносини України. Листи й документи, які надходили з-за кордону, наказувалося нерозпечатаними посилати в Москву. Також велілося “народ Малороссийский всякими меры и способы с Великороссийским соединять и нерозрывное и крепкое согласие приводить”. Для досягнення цієї мети рекомендувалося дбати, щоб було більше змішаних україно-російських шлюбів. І, нарешті, статті зазначали формулу, яка вже без усяких застережень визначала Україну частиною Московської держави: “Никто б голосов таких не испущал, что малороссийский край – Гетьманского Регименту, а отзывались бы везде единогласно – их Царского Пресветлого Величества самодержавной державы”.

І все таки в цих несприятливих умовах І.Мазепі вдалося вивести Україну із стану “Руїни”, політичного безладдя, громадянської війни. Він зумів підняти престиж девальвованого значення гетьманської влади, ставши непохитним володарем України  (цілих 22 роки, з 1687 по  1709 рр.), згуртувати навколо себе старшину. І.Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяв формуванню із козацької старшини аристократичної верхівки так званих “бунчукових товаришів”, щедро обдаровуючи їх землею (гетьман роздав старшині понад тисячу дарчих грамот на землю). Уславився І.Мазепа і своїм меценатством, опікуванням письменства, науки, мистецтва й особливо церкви. Разом з тим гетьман сприяв розвитку економіки, промислів, мануфактур тощо.        

Проте немає потреби перетворювати І.Мазепу на ікону (така небезпечна тенденція в сучасній історіографії існує). Велич і заслуги І.Мазепи ніяк не зменшуються, якщо розглядати його діяльність всебічно, об’єктивно, без прикрас. Більшу частину свого гетьманування він діяв як політик промосковської орієнтації. Лише за перших 12 років свого гетьманування І.Мазепа відбув 11 літніх і 12 зимових військових походів. А це матеріальні витрати, різке збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу. Аристократична спрямованість соціальної політики І.Мазепи не сприймалася народом (він володів біля 20 тис. маєтків. У 1701 р. І. Мазепа видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку). У боротьбі за владу він вдавався до неабиякої хитрості і не зовсім праведних засобів (це стосується перш за все боротьби з Петром Іваненком (Петриком), який підняв повстання запорожців проти Москви, а також фастівським полковником Семеном Палієм, який встановив на Правобережжі порядки, близькі до ладу Запорозької Січі).         

Не зупиняючись детально на характеристиці перебігу історичних подій, зазначимо, що 1700 р. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією, яка принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, реквізиції харчів, жертви серед козацтва тощо. Серед населення шириться невдоволення політикою Москви та І.Мазепи. Ситуація вимагала радикальних дій. У 1705 р. І.Мазепа розпочинає таємні переговори із союзником Швеції польським королем С.Лещинським, а 1708 р. укладає угоду з Карлом ХІІ (до нас дійшло шість статей цього договору, зафіксованих у документі, складеному П.Орликом у 1712 р. – “Вивід прав України”).        

Восени 1708 р. шведські війська вступили в Україну, щоб тут перезимувати. Це не входило в плани Мазепи, адже робило територію України театром воєнниих операцій. І.Мазепа був поставлений перед необхідністю прийняття негайного рішення. З 5-тисячним загоном він переправляється через р.Десну в табір Карла ХІІ. Петро І надзвичайно жорстоким терором повністю деморалізував населення на Лівобережжі (після знищення гетьманської столиці Батурина тіла замордованих оборонців, прив’язавши до колод, пускали по течії ріки, наганяючи жах на населення України). Те, що Мазепа не отримав належної підтримки, пояснюється ще й тим, що гетьман більше покладався на зовнішньополітичний фактор, фактично ігноруючи значущість народних мас у боротьбі за незалежність (попередня підготовча робота серед козацтва і народу не проводилась).        

Відомі трагічні наслідки Полтавської битви (червень-липень 1709 р.), в якій, до речі, українці безпосередньої участі не брали (охороняли шведську армію від можливого обходу російського війська). Перемога Петра І ознаменувала остаточний крах намірів патріотично настроєної старшини, очолюваної Мазепою, домогтися суверенітету козацької України. 22 серпня 1709 р. гетьман Мазепа помер неподалік Бендер.        

Отже, незважаючи на всю складність і суперечливість постаті І.Мазепи, однозначно можна зробити висновок, що він не був зрадником українського народу (як це майже 200 років стверджувала великодержавна історіографія). Його намагання вивести Україну із складної ситуації, відновити державний суверенітет зробило ім’я Мазепи гаслом і програмою борців за незалежність України протягом наступних століть. "Мазепа був передовсім патріотом, перед яким стояла ідея одноцільної України, ... він ішов до неї... все своє життя" (Див.: І.Борщик, Р.Мартель. Іван Мазепа. – К.,1991. – С.158).

2. Основний зміст Конституції Пилипа Орлика.

Пилип Орлик – еміграційний гетьман України з 1710 року. Він був палким українським патріотом і продовжив справу великого гетьмана І.Мазепи. Під час його виборів між майбутнім гетьманом і козаками було укладено своєрідні статті, згодом названі Конституцією Пилипа Орлика. Хоча вони й не були втілені в життя, але увійшли в історію як перша в Європі конституція демократичного суспільства. У вступі цього акта проголошувалось, що Україна повинна бути вільною державою. Окремі статті обмежували владу гетьмана: державні справи гетьман мав вирішувати спільно з генеральною Радою, до якої також входили виборні депутати від полків. Вирішення судових справ проти старшини передавалось генеральному судові. Планувалось чітко розмежувати державний скарб і особисті фінанси гетьмана. Мала вільно обиратись полкова і сотенна старшина, а гетьман тільки затверджував її. На гетьмана покладався обов’язок захищати козаків і посполитих від надмірних утисків, опікуватись козацькими вдовами та сиротами. Цим актом мали бути скасовані оренди і стації, які збиралися з народу для утримання компанійського (сердюцького) війська. Конституція обумовлювала також права Православної Церкви, підпорядкованої константинопольському патріарху. Кордон України знову мав проходити, як за Хмельницького, по Случі.

Отже, Конституція Пилипа Орлика має ліберально-демократичні тенденції. Зміст деяких її статей свідчить про те, що засади парламентаризму зародились в середовищі українських політиків уже на початку ХVІІІ століття.

3.Причини та наслідки Гайдамаччини, Коліївщини

та опришківського руху на Правобережжі.

Після гетьманування Івана Мазепи Правобережна Україна виявилась ізольованою від Гетьманщини. До цього спрямовувалась політика Росії і Польщі. Польські магнати, які переважно походили з давніх українських родів (Вишневецькі, Потоцькі, Чорторийські, Любомирські та інші), розширювали свої володіння і намагались захопити в свої руки управління всім життям країни. Протистояти цьому процесу не було кому. Українська знать і шляхта були переважно полонізовані, православна церква зосередилась на суто церковних справах, і тільки Греко-католицька Церква на західноукраїнських землях стала єдиним осередком українського життя.        

Гайдамаччина – соціальний рух на Правобережжі у ХVІІІ столітті. Причина повстання полягає в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта й нижче духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, несподівані напади і стрімкі рейди на панські маєтки. Перший вибух гайдамацького повстання стався в 1734 р., коли російська армія разом з козацькими полками увійшла на Правобережжя, щоб підтримати кандидатуру Августа ІІІ на польську корону. Влітку 1734 р. на престол у Польщі сів ставленик Росії Август ІІІ, і на прохання польських магнатів російське військо легко розбило повстанців. В 1750 р. гайдамацький рух спалахнув з новою силою, проте неспроможність створити цілісну організацію, а також відсутність плану дій спричинили поразку повстання.

Коліївщина – найвідоміший виступ гайдамаків 1768 року. Основною його силою було селянство. Це повстання спричинили декілька факторів:

По-перше, в південній Київщині, де зародилась Коліївщина, селяни довше користувались свободою від панських повинностей (ця територія була заселена пізніше від інших частин Правобережжя).

По-друге, панське господарство переживало складні часи перенесення збіжжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря.

По-третє, значний вплив на селян мала близькість вільного Запоріжжя.

По-четверте, на півдні Київщини загострилися релігійні суперечності.

На оборону Православної Церкви стала російська цариця Катерина ІІ. Саме тоді польська шляхта, вороже настроєна до Росії, організувала конфедерацію в м. Барі (містечко на Вінниччині). В цей момент гайдамаки підняли повстання, розраховуючи на російську допомогу. Відомими гайдамацькими ватажками стали Максим Залізняк та Іван Гонта. Здобувши Умань, вони вчинили жорстоку різанину панів, євреїв, католицького духовенства. Гайдамацький рух набрав великих розмірів, але зорганізувати повстанців в одну армію не пощастило. З іншого боку, Росія не виправдала надій. Генерал Кречетніков, йдучи на допомогу повстанцям, спочатку ніби виявляв прихильність до них, але потім за завданням Катерини ІІ наказав заарештувати ватажків і віддати їх польському судові. Гонту було піддано тортурам і покарано смертю, а Залізняка заслано в Сибір.

Причинами поразки було те ,що царизм вів двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. З одного боку, він бачив у гайдамацькому русі процес дестабілізації та ослаблення Польщі, з іншого – боявся, щоб народний виступ не перекинувся на Лівобережну Україну. Коліївщина (від слів «кіл», «колоти», «колій») була стихійним і погано організованим повстанням. Але об’єктивно вона сприяла возз’єднанню Правобережної України з Лівобережною, що відбулося в кінці XVIII ст. Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольного руху в Галичині.

Опришківство – визвольний рух у Галичині, який розпочався вже у ХVІ столітті і був викликаний посиленням експлуатації селянства й національного гніту. Опришки використовували методи партизанської боротьби, діяли невеликими загонами, користувалися масовою підтримкою населення. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті – 40-ві роки ХVІІІ ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 р.). Згодом опришківський рух очолювали І.Бойчук, В.Баюрак, П.Орфенюк.

Отже, опришківство було невід’ємною течією національно-визвольного руху всього народу, підточувало підвалини кріпосницького ладу, мало антипольське, антишляхетське спрямування.

5. Основні етапи нищення автономії України російським царизмом протягом XVIII cт.

В 1708 році з ініціативи московського уряду новим гетьманом став стародубський полковник Іван Скоропадський (хоча формально він був обраний на старшинській Раді в Глухові). За діями гетьмана наглядав призначений Петром І боярин Андрій Ізмайлов. В 1722 році був виданий указ про створення на Україні так званої Першої Малоросійської колегії. В її безпосередні функції входили: нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних стар-шин, дозвіл на видачу ними розпоряджень з управління краєм тощо. Такі кроки Росії всіляко обмежували автономію України.

Після смерті І.Скоропадського (1722 р.) Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим обов’язки) гетьманом призначили Павла Полуботка (1722–1723 рр.). Полуботок здійснював заходи щодо консолідації старшини, реформаторські дії в галузі судочинства, енергійно протистояв діяльності Малоросійської колегії. За таку позицію, відверте протистояння цареві гетьман потрапив до Петропавлівської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер (1724 р.). На Полуботкові і його однодумцях завершився розгром української автономістичної старшини.        

Деяке полегшення становища України настало через два роки після смерті Петра І (Петро І помер в 1725 р.). В 1727 році на царський престол в Росії сів Петро ІІ. В тому ж році була ліквідована Малоросійська колегія, скасовувались деякі податки та інше. Новим гетьманом України став Данило Апостол (1727–1734 рр.). Вже на початку його діяльності царською канцелярією були ухвалені так звані «рішительні пункти», що стали Конституцією України аж до кінця її автономії. Ці пункти юридично вже не визнавали Гетьманщини як самостійної сторони. За ними: Україні дозволялось проводити зовнішні зносини тільки з Польщею і Кримом, за згодою царського резидента; українське військо в час війни підпорядковувалося фельдмаршалові; в Україні створювався генеральний суд з шести осіб, троє з яких мали бути росіянами, та інше. Згідно з «рішительними пунктами» національні органи влади підмінялися російськими установами чи окремими сановниками (намісниками).        

На початку 30-х років ХVIIІ ст. до влади в Росії прийшли цариця Анна та її фаворит Бірон, які скористались смертю гетьмана Д.Апостола, щоб повернутись до петровської політики. В цей період управління Україною доручили Правлінню гетьманського уряду (фактично було відновлено Малоросійську колегію), до діяльності якого додавалась таємна інструкція. За нею голові Правління гетьманського уряду князю Шаховському доручалось дбати про русифікацію української старшини, не допускаючи її зближення з іноземцями. Російська влада знову почала втручатися у внутрішні справи України, нищити місцеве самоуправління.        

Після смерті імператриці Анни (1740 р.) російський престол зайняла дочка Петра І Єлизавета. Вона була одружена з простим козаком з Козельця (на Чернігівщині) Олексою Розумовським. Звернення української старшини до Єлизавети про відновлення гетьманства були задоволені. Новообраним гетьманом став брат Олекси Розумовського Кирило. За час свого гетьманування (1750–1764 рр.) завдяки впливу при дворі і прихильності імператриці Кирило Розумовський зумів розширити автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, реформував торгівлю і судочинство. Розумовський зумів повернути під свою владу Київ і Запоріжжя, вивести з України царські війська, відновити Київську митрополію. Реформу судочинства гетьман здійснив на основі збірника законів «Права, за якими судиться малоросійський народ», який був завершений в 1743 році.        

Довершила нищення української державності російська імператриця Катерина II, яка продовжила антиукраїнську імперську політику Петра І. Остаточне знищення української державності не слід розглядати як одномоментний акт, бо цей процес був розтягнений в часі і складався з цілого ряду взаємопов'язаних дій. Найголовнішими з них були:

1754 р. (ще до Катерини II, яка стала царицею в 1762 р.) – скасовано митний кордон між Україною і Росією;

1764 р.          – ліквідовано Гетьманат як систему

управління Україною, влада

передавалася до ІІ Малоросійської

колегії на чолі з генералом Рум'янцевим;

1765 р.          – ліквідовано слобідські козацькі полки (їх

було 5) і замість них створено регулярні

гусарські полки;

1775 р.           – знищена Запорозька Січ;

1781 р.           – скасовано адміністративний поділ

Лівобережної України на полки і сотні та запроваджено губернії за аналогією з Росією;

1783 р.         – скасовано козацькі полки

Лівобережжя (їх було 10), а замість них утворено карабінерні регулярні полки під управою російських офіцерів;

1783 р.         – заборонено вільний перехід українських

селян з місця на місце і таким чином

введено кріпосне право;

1785 р.                           – українська старшина урівнювалася в

правах з російським дворянством;

1786 р.                          – проведена секуляризація (тобто

конфіскація) монастирських земель і маєтностей в Україні, чим завдано важкого удару українському духовенству та українській культурі, оскільки саме монастирі були осередками культури в Україні;

30-ті рр. XIX ст.   – припинення дії місцевого права в

Україні та перехід виключно до

загальноросійських законів.

Отже, протягом XVIII ст. відбувався поступовий, але цілеспрямований і систематичний процес нищення української державності, яка після Б.Хмельницького існувала у вигляді Гетьманщини на засадах широкої внутрішньої автономії в складі Російської держави. Внаслідок вищенаведених подій від автономії України, її самобутності не залишилося й сліду. Україна була інтегрована в імперську систему Росії, а її соціальний лад, структура і право були приведені у відповідність з російською імперською моделлю.

6.Олешківська,Нова та Задунайська Січ –їх нищення російським царизмом.

Після Полтавської битви (червень 1709 р.) царським військом було зруйновано Стару (Чортомлицьку) Січ і заборонено її відновлення на території імперії. Причина: перехід останнього кошового К.Гордієнка з частиною козаків на бік Карла ХІІ. Тоді запорожці з дозволу кримського хана заснували Січ на його землях, біля с.Олешки (пониззя Дніпра). Їхнє становище в татарських володіннях було важким. Бахчисарайський уряд часто використовував козаків на виснажливих земляних роботах на Перекопі, обкладав їх великими податками. Все це викликало масове незадоволення. Вже 1714 р. кошовий Січі І.Малашевич (обраний замість К.Гордієнка) звернувся до царя Петра І з проханням дозволити запорожцям повернутись у стару місцевість. Однак царський уряд не вирішував це питання. Лише 1734 р. у зв’язку з наближенням війни з Туреччиною російський уряд дозволив козакам повернутися і заснувати на р.Підпільній Нову Січ.

Нова Січ закладена українськими козаками в 1734 р., які повернулися з Турецької землі, залишивши там Олешківську Січ (вона була створена козаками після зруйнованої царськими військами Старої Січі (1709 р.). З метою зміцнення південних кордонів з ворогуючою (на той час) Туреччиною російський уряд дозволив козакам повернутися на батьківщину й збудувати на одному з півостровів (що виступав у Дніпро) Нову Січ. На відміну від Старої Запорозької Січі у Новій чимале значення надавалось розвитку сільського господарства, зокрема землеробства, скотарства, а також промислам. Січ була оточена господарськими садибами (зимівниками), які належали старшині й заможним козакам. Основна маса запорожців жила не на самій Січі, а в слободах.

У Новій Січі збереглася виборність кошового й курінних отаманів, козацької старшини. Проте цей демократичний процес часто носив показний характер. Завданням війська запорозького була охорона південних рубежів від нападів татар і турків. Запорозькі козаки мужньо билися з ворогом під час двох російсько-турецьких війн (1735–1739 і 1768–1774), що сприяло успіхам у цих війнах.

Однак царська влада уже давно виношувала плани знищен-ня Нової Січі. Катерина ІІ була невдоволена прагненням козацької старшини до автономії. Російське самодержавство не хотіло миритися з демократичним самоуправлінням на Січі. Крім цього, не існувало вже загрози для імперії з півдня. Адже Російська імперія після укладання в 1774 році Кючук-Кайнарджійського мирного договору з Туреччиною вийшла на береги Чорного моря. Все це і вирішило долю Нової Січі. На початку червня 1775 р. царське військо, повертаючись з походу проти Туреччини, зненацька захопило Січ. Її укріплення зруйнували, козацькі землі роздали поміщикам.

Так насильно було ліквідовано запорозьке козацтво, що уславилося подвигами в ім’я захисту рідної землі від польських, татарських, турецьких та інших загарбників.

Задунайська Січ – військово-державна організація колишніх запорозьких козаків, яка розташувалась у гирлі Дунаю в 1775–1828 рр. Виникла після знищення царським урядом Нової Січі (1775 р.). Велика частина запорожців, не підкорившись російським порядкам, вибралась за кордон імперії й оселилась у пониззі Дунаю, територія якого належала Туреччині. Задунайська Січ зберегла звичаї, устрій та управління своєї попередниці. Вищим керівним органом була козацька Рада, яка обирала старшину. Січ очолював кошовий отаман, його помічниками були суддя, писар, осавул. Тут, як і на Запорожжі, було 38 куренів. Щоб прогодуватись, козаки розводили худобу, овець, займалися рибальством. Усім заправляла заможна верхівка, яка брала в найми козацьку голоту. Однак тут, як і в Запорозькій, Олешківській і Новій Січі, не було кріпацтва.

Туреччина використовувала козацтво в своїх цілях. Козаки змушені були нести прикордонну службу, брати участь у турецьких каральних походах проти болгар, сербів, греків, які боролися за свою свободу, незалежність. Частина козаків не хотіла підкорятись цим порядкам і переселилася на Кубань, увійшовши до складу Чорноморського козацького війська. Під час російсько-турецької війни (1828–1829 рр.) понад 1500 козаків на чолі з кошовим Й.Гладким перейшли на сторону російської армії. Тоді турки зруйнували Задунайську Січ. Після війни уряд Росії поселив задунайців на Азовському узбережжі. Тут було організовано Азовське козацьке військо, яке проіснувало до 1865 р. (було ліквідоване за царським указом).

7. Поділи Польщі і які їх наслідки

для українських земель?

Вже у 1772 р. Росія, Австрія і Прусія, скориставшись з ослаблення Польщі, ділять її.         

За угодою про перший поділ Польщі до складу Росії відійшла східна частина Білорусії (Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частина Мінського воєводства). Австрія захопила Галичину, а в 1774 р. окупувала Буковину.

У 1793 р. Прусія і царська Росія провели другий поділ Польщі. За ним: Росія змусила короля відступити їй правобережні українські землі – Київщину, Східну Волинь, Поділля, Брацлавщину; Прусія одержала більшу південно-східну частину Великої Польщі та Данціг. Другим поділом Польщу було відірвано від моря.        

У 1795 р. було проведено третій, остаточний поділ Польщі. За ним: до Росії відійшли решта Волині та Литва, Прусія забрала Велику Польщу з Варшавою, а Австрія – Малу Польщу з Краковом та Любліном.

Отже, в результаті трьох поділів Речі Посполитої українські землі, що входили до її складу, стали розірваними між Росією й Австрією. В той же час відбулось їх внутрішнє поєднання під владою двох імперій: в Російській імперії були сполучені Лівобережна і Правобережна Україна, а Галичина, Буковина й Закарпаття ввійшли до складу Австрійської імперії.


Розділ IV.

Українські землі під владою

Російської та Австрійської імперій

Національне відродження та творення новітньої Української держави /кінець ХУ111 –поч.ХХ ст.

Лекція 9.

Пробудження національної свідомості та початок національного відродження на українських землях в кінці ХУ111 – Х1Х ст.

1.Політичні та соціально-економічні зміни,які відбулися на українських землях в кінці ХУ111 – поч.Х1Х ст.

Політичні і соціальні зміни, які відбулися в Україні в кінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст., були спричинені в першу чергу новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХVIIІ століття перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила велика частина українських земель аж до Дніпра. На південних кордонах зникло Кримське ханство (приєднане до Російської імперії в 1783 році), яке з кінця ХV століття становило постійну воєнну загрозу для українських земель. внутрішньої консолідації більшості українських земель в складі Російської імперії, бо до середини ХІХ століття ця територія залишалася політично й економічно незінтегрованою. Однією з найхарактерніших ознак становища українських земель у складі Російської держави був регіоналізм (виділялися чотири великі регіони, котрі відрізнялися суспільно-політичним і культурним становищем: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна та Південна (Степова).

Таким чином, українські землі тепер входили до складу двох держав: Австрійської (приблизно 15%) та Російської (понад 80%) імперій.

Не слід перебільшувати процес внутрішньої консолідації більшості українських земель в складі Російської імперії, бо до середини ХІХ століття ця територія залишалася політично й економічно незінтегрованою. Однією з найхарактерніших ознак становища українських земель у складі Російської держави був регіоналізм (виділялися чотири великі регіони, котрі відрізнялися суспільно-політичним і культурним становищем: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна та Південна (Степова).

Характерною особливістю цього періоду була невідповідність між потенційними можливостями України (велика територія і населення, родючі землі, наявність значних запасів корисних копалин тощо) та реальним промисловим розвитком, який гальмувався закріпаченим становищем селянства, нерозвинутим ринком вільної робочої сили тощо. Основна частина промислових підприємств належала поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію. Особливість промислового розвитку України полягала в тому, що вона мала сільський характер, підприємства знаходились у селах, а не в містах, і на них працювали сезонно в основному кріпаки.

Все ж найголовніша особливість соціально-економічного розвитку цього періоду – швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання.  

Основними ознаками цього процесу були:

розвиток товарно-грошових відносин і поява капіталістичних елементів у сільському господарстві; зростання товарності господарства, поглиблення спеціалізації у виробництві;

руйнування селянських господарств шляхом скорочення земельних наділів аж до повної ліквідації селянського господарства;

занепад кріпосницької мануфактури і початок з 30-х років ХІХ ст. промислового перевороту.

Згідно з першим поділом Польщі (1772 р.) Галичина відійшла під владу Австрійської імперії. Вона була об’єднана з польськими землями, одержавши назву Королівство Галіції і Лодомерії. Таке штучне об’єднання Галичини принесло великі проблеми для українського населення. Потрапивши під владу Австрії, Галичина опинилась в інших політичних умовах, ніж жила до цього часу (у Речі Посполитій всім керували магнати і шляхта, а тут була сильна абсолютна влада монарха).

Предметом найперших заходів австрійського уряду було наведення порядку і дисципліни. Імператриця Тереза та її син Йосиф ІІ проводили політику Просвітництва, яка мала на меті покращити матеріальне становище жителів, котрі б були оплотом влади, полегшити їм доступ до освіти тощо, щоби зробити їх свідомими громадянами імперії. Згалом на той час становище українців Галичин  характеризувалося крайнім зубожінням та моральним занепадом.

Реформи австрійської адміністрації проводились у трьох напрямках: сільське господарство; церква; освіта.

І.

В 1779 р. імператорським патентом поміщикам наказувалося поводитися з селянами «по людські», а селяни отримали право скаржитися до суду на свавілля панів.

Патентом 1781–82 рр. проголошувалося звільнення селян від особистої залежності від поміщиків і чітко визначався розмір панщини (до 30 днів на рік).

Суд над селянами тепер мали здійснювати державні чиновники, а не поміщики. Новим карним законом заборонялось застосовувати у слідстві тортури.

В 1798 р. було дозволено викуп з панщини за згодою поміщика.

Обмежувалось лихварство (євреї повинні були платити гроші за землю, інакше їм заборонялося жити на селі).

ІІ.

1774–76 рр. – заборонено примушувати греко-католиків переходити в католицизм та вживати термін «уніат» як образливий.

1781 р. – урівняно в правах Католицьку, Греко-католицьку та Протестантську церкви (до 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину).        

Церква була підпорядкована державі, а священики отримали статус державних службовців.

Євреї, котрі раніше розглядалися як релігійна група, тепер були зрівняні в правах з іншими націями.

ІІІ.

Релігійні реформи були тісно пов’язані з освітніми.

1773 р. – ліквідовано орден єзуїтів, який панував у гімназіях та університетах.

На місці Єзуїтської академії у 1784 р. було відкрито Львівський університет, а в ньому з 1787 р. по 1809 р. діяв так званий “Руський інститут”, де на філософському та богословському факультетах рідною мовою вчилися українці Галичини.

З 1774 р. по 1784 р. у Відні при церкві св. Варвари діяла греко-католицька семінарія для підготовки священиків для Галичини, а пізніше було відкрито семінарії у Львові та інших містах.

Запроваджувалась мережа початкових і середніх шкіл (1777 р. – наказом про загальну освіту вводилося п’ять типів шкіл, на початковому етапі навчання дітей велося рідною мовою).

Таким чином, проведені реформи найбільше позначилися на долі українських селян та духовенства. Правда, реформи не ліквідували соціальних протиріч, особливо між селянством та поміщиками, але тепер у боротьбі за свої права селяни все більше вдавалися не до бунту, а до захисту закону. Масовими явищами стали суди селян із своїми поміщиками. Наслідком згаданих реформ стала лояльність галицького селянства та духовенства до Габсбурзької династії, за що під час революції 1848 р. галичан називали «тірольцями Сходу» (Габсбургів у революції 1848 року найбільше підтримували жителі відсталої провінції Тіроль). Звичайно, не слід перебільшувати значення цих реформ. Хоч становище галичан значно покращилось, уряд Австрії дивився на Галичину перш за все як на об’єкт визиску. Основна мотивація зводилась до швидкої наживи, бо були плани обмінятися з Прусією чи Росією на якісь інші території. Панівною нацією в Галичині і далі залишалися поляки, яким у всьому надавались переваги.

2.Проаналізуйте першу хвилю національного відродження

в Наддніпрянській Україні на початку ХІХ ст.

Що таке національна самосвідомість? Це – певна сукупність уявлень про територію, культуру, мову, про історичне минуле свого народу, на основі чого люди і вважають себе представниками тієї чи іншої національності.

Процес формування української самосвідомості проходив у важких умовах панування великодержавної російської та австрійської ідеології. Носієм української самосвідомості була українська інтелігенція, яка відображала загальнонаціональні інтереси.

Початок українського відродження традиційно пов’язується з виходом у світ «Енеїди» І.Котляревського – першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоч цей твір був новим явищем української культури, проте він мав глибоке коріння у минулій козацькій добі.

Українська шляхта, захищаючи свої права, відстоювала автономні права України. Нагальні потреби доведення свого права на отримання дворянства збудили інтерес до власної історії, спричинили пошуки історичних документів нащадками козацької старшини. Лідерами автономістського руху були Василь та Григорій Полетики, А.Чепа, В.Чарниш, Ф.Туманський. Яскравим проявом зусиль автономістів кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. була поява «Оди на рабство» В.Капніста та «Історії Русів» – першого трактату новітньої політичної думки України. В.Капніст у 1791 р. їздив з таємною місією до Берліна, щоб викласти там план відриву України від Росії за допомогою Прусії. Головною ідеєю «Історії Русів» (автор її невідомий, хоч є багато версій щодо авторства – Г.Полетика,О.Кониський ) була ідея відновлення автономних прав України. На основі різноманітного історичного матеріалу в «Історії Русів» доводиться те, що народ України – безпосередній і єдиний нащадок давніх русів, що Україна з найдавніших часів мала свою автономію.        

Характерним типом діяча першої хвилі національного відродження був тип «малороса», який поєднував симпатію до України, її природи, пісень тощо з лояльністю до Російської імперії.         

Сильним збудником для українського руху був вплив Французької буржуазної революції та поширення романтизму, який прославляв народ, його культуру, традиції. Вплив романтизму виявився у збиранні і виданні етнографічних матеріалів (1819 р. – М.Цертелєв видав першу збірку українських історичних дум; 1827 р. – видання українських пісень М.Максимовича тощо). З’являються перші фахові історичні праці (1822 р. – вийшов 4-томник видання "История Малой России" Д.Бантиш-Каменського;  1842–1844 рр. –         5-томна "История Малороссии" М.Маркевича тощо).

Отже, хоч перша хвиля національного відродження в Наддніпрянській Україні не набула політичної форми, а відбувалася у формі літературно-наукового руху, збирання історичної та фольклорної спадщини створило винятково сприятливе середовище для формування української національної свідомості, становлення української національної ідеї, оскільки давало конкретну інформацію про історичне коріння та культурну відмінність українського народу.

2. Особливості декабристського руху в Україні та його вплив на суспільно-політичну думку в ХІХ ст.?

Поширення нових західних інтелектуальних та політичних течій підготувало грунт для створення в Україні таємних полі-тичних товариств. Під впливом ідей Просвітництва з’являють-ся масонські ложі. В 1818 р. масонські ложі виникли в Києві (“З’єднані слов’яни”) та у Полтаві (“Любов до істини”). Серед їхніх членів були відомі українські діячі: І.Котляревський, В.Капніст, В.Лукашевич та інші. Хоч ці ложі створені в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Ложі були клубами, де місцеві ліберали обговорювали політичні питання. Багато членів масонських лож в Україні ввійшло до складу декабристських організацій.        

Україна поряд із Санкт-Петербургом стала основною територією поширення декабристського руху. Ядром декабристського руху в Україні стало Правобережжя. Тут була розквартирована друга армія, офіцери якої служили в Західній Європі під час наполеонівських війн.

В 1821 р. у місті Тульчині на Поділлі утворилось “Південне товариство” декабристів, головою якого був полковник П.Пестель (“Північне товариство” виникло у Петербурзі в 1822 р.). Крім Тульчина, “Південне товариство” мало свої осередки у Кам’янці і Василькові. У 1823 р. у Новгороді-Волинському виникло “Товариство з’єднаних слов’ян”, очолюване офіцерами братами Борисовими та польським дворянином Ю.Люблінським. Серед змовників було багато нащадків козацької старшини (зокрема брати Муравйови-Апостоли з роду гетьмана Д.Апостола тощо). Як і масонські ложі, декабристський рух проявляв байдужість до проблем України. Проект конституції П.Пестеля не визнавав за народами Російської імперії права на самовизначення, а українці розглядалися як корінний російський народ.

Декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялось у діяльності “Товариства з’єднаних слов’ян”, в його панславістських ідеях. Програма товариства ставила за мету не лише знищення самодержавства і кріпацтва, а й утворення федерації слов’янських демократичних республік. Восени 1825 року “Товариство з’єднаних слов’ян” об`єдналось з “Південним товариством”. Після повстання 14 грудня у Петербурзі та виступу Васильківського піхотного полку під проводом С.Муравйова-Апостола декабристський рух було розгромлено.

Причинами поразки були відсутність підтримки повстання з боку народних мас; нерішучість керівників повстання у вирішальний час, коли треба було перейти до наступальних дій.

Однак виступ декабристів, зокрема "Товариства з’єднаних слов’ян", залишив помітний слід у розвитку політичної думки в Україні. Висунута ними ідея федеративної слов’янської держави знайшла своє продовження у політичних програмах наступних діячів національно-визвольного руху, зокрема в Кирило-Мефодіївському братстві.

4.Утворення  діяльність Кирило-Мефодіївського товариства

У січні 1846 р. в Києві виникла таємна суспільно-політична організація – Кирило-Мефодіївське братство. Спочатку ця організація сформувалась навколо групи молодих людей, які разом зі студентами-товаришами відвідували лекції проф. Миколи Костомарова зі слов’янської міфології. Вивчення народної творчості українців та інших слов’янських народів наштовхнуло Костомарова на ідею слов’янської єдності.        

Організаторами Кирило-Мефодіївського братства стали представники інтелігенції: М.І.Костомаров, М.І.Гулак, В.М.Білозерський. Згодом до нього увійшли письменник Пантелеймон Куліш, студенти Київського університету О.В.Маркевич, О.О.Навроцький, Г.В.Андрузький, О.Д.Тулуб та інші. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т.Г.Шевченко.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства була синтезом ідей трьох рухів: українського автономістичного, польського демократичного, російського декабристського в Україні. Братчики виробили програмні документи, до яких входили: «Статут і правила товариства», написані Білозерським, а також «Книга буття українського народу», або «Закон Божий», автором якої був Костомаров. В останньому документі розвивається ідея про те, що український народ завдяки своїй волелюбності та демократичності звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків – від аристократизму. Програма Кирило-Мефодіївського братства вироблялась у гострих дискусіях. Це, насамперед, виходило з того, що П.Куліш наголошував на національному, М.Костомаров – на загальнолюдському і християнському, а Т.Шевченко – на соціальному елементі. Кожний з цих елементів знайшов своє відображення в «Книзі буття...».        

Основними завданнями, які ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського братства, були: ліквідація кріпацтва і скасування станів, поширення освіти серед народних мас, об’єднання всіх слов’янських народів в одну рівноправну федерацію, в якій кожний народ мав би свою державність.        

Українському народові відводилась провідна роль в організації всіх слов’ян на визвольну боротьбу. Центром всієї федерації мав стати Київ. У членів товариства були розбіжності щодо тактики, а саме: Костомаров і Куліш вважали шляхом практичного втілення в життя програми поступові реформи, а Шевченко і Гулак – збройне повстання та повалення самодержавства.

Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри, бо було розгромлене вже навесні 1847 р. за доносом студента Олексія Петрова. Членів товариства заарештували і після слідства заслали в різні місця, заборонивши повертатись на Україну і працювати на ниві народної освіти. Суворе покарання братчиків мало стати пересторогою для тих, хто б намагався піти далі їхнім шляхом. Шевченка віддали в солдати на 10 років.

Проте ідеї братства глибоко ввійшли в світогляд тогочасної інтелігенції, створили грунт для наступних поколінь українських діячів. Це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби.        

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства, цього українського відповідника національних організацій, що виникли по всій Європі (“Молода Італія”, “Молода Німеччина”, “Молода Польща” тощо), полягало в тому, що воно органічно поєднало національні та демократичні ідеї. Вироблена кирило-мефодіївцями ідея слов’янської єдності з центром у Києві протистояла концепції централізованої слов’янської імперії з центром у Петербурзі.        

5. Діяльность «Руської трійці»

на західноукраїнських землях.

У 30–40-х рр. XIX століття центром національного життя на західноукраїнських землях (перебували в складі Австрійської імперії) став Львів. Тут створюється і починає діяти громадсько-культурне об`єднання романтиків “Руська трійця. Її засновниками були Маркіян Шашкевич   (1811–1843 рр.), Іван Вагилевич (1811–1866 рр.) та Яків Головацький (1814– 1888 рр.) – у той час студенти Львівського університету і вихованці католицької духовної семінарії. Ініціатори створення “Руської трійці” прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом впровадження в неї народної мови. Вони займалися збиральницькою, дослідницькою, видавничою й публіцистичною діяльністю в сфері широкого кола гуманітарних наук (народознавства, фольклористики, мовознавства, літературознавства, історіографії та інше), а також літературно-художньою та перекладацькою діяльністю. Їхні виступи були спрямовані на утвердження живої розмовної мови в літературі, на створення цією мовою шкільних підручників, на впровадження рідної мови в повсякденний ужиток інтелігенції тощо.        

«Русалка Дністровая» – збірка, видана в 1837 році в Будапешті, авторами якої були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Це перша народна книга, що поклала початок новій демократичній культурі на західноукраїнських землях. Її зміст пронизаний тяжінням до традицій власної державності та політичної незалежності, возвеличенням національно-визвольної боротьби, поетизацією народних героїв (Морозенка, Довбуша, козаків, гайдамаків). Основна частина тиражу «Русалки Дністрової» була конфіскована, й тільки двісті примірників розійшлося по Галичині й Україні. Після виходу в світ «Русалки Дністрової» діяльність «Руської трійці» припиняється, але все ж таки поступ у національному відродженні продовжується.        

У 1846 році в Лейпцігу вийшла публіцистична стаття Якова Головацького «Становище русинів в Галичині», в якій були формально визначені основні програмні засади українського національного руху. Наслідком діяльності у дусі цих програмних засад стало видання братами Яковом та Іваном Головацькими альманаху «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 18461847 рр.). Цей альманах продовжував традиції «Руської трійці».        

Слід погодитися з думкою І.Франка, який оцінив діяльність “Руської трійці” (зокрема видання “Русалки Дністрової”) як “явище наскрізь революційне”. Ця революційність полягала перш за все у розриві із старою традицією літератури церковнослов’янською мовою. Вони ввели народну мову галицьких українців в літературну і довели, що між їхньою мовою і мовою наддніпрянських українців немає суттєвих відмінностей – отже, вони становлять один і той самий народ. Тому їхня діяльність стала віхою у розвитку українського національного руху в Галичині, подібно до діяльності Кирило-Мефодіївського товариства в Наддніпрянській Україні.

6. Головні здобутки українців Галичини в революції 1848–1849 рр. в Австрійській імперії.

13 березня 1848 р. відбулось революційне повстання у Відні, згодом в Будапешті. Абсолютизм захитався. 15 березня цісарським патентом проголошувалась Конституція (свобода слова, друку, зборів та ін.).         

Головні здобутки українців у революції в 18481849 рр.:

Скасування панщини. 22 квітня оголошено циркуляр, згідно з яким з 15 травня 1848 р. «всі панщинні роботи і підданські данини скасовуються за винагороду в майбутньому за рахунок держави». За сервітути (пасовища, ліси) селяни зобов’язувалися платити дідичам на основі «добровільної» згоди. Таким чином, скасування панщини в Галичині відбулося «зверху» майже на 5 місяців швидше, ніж в самій Австрії.

2 травня 1848 р. утворено першу українську політичну організацію – Головну Руську Раду (ГРР). До неї входило 66 представників духовенства і світської інтелігенції. Головою було обрано єпископа Григорія Яхимовича. Друкованим органом стала «Зоря Галицька». Її тираж складав 4000 примірників, почала виходити з 15 травня 1848 р. На засіданні 10 травня Головна Руська Рада прийняла відозву «Будьмо народом». Центральною проблемою для ГРР була боротьба за відокремлення польських земель від української Галичини. Надалі було утворено близько 50 місцевих Руських Рад.

Червень 1848 р. – участь представників ГРР у слов‘янському конгресі в Празі, де вперше на такому рівні заманіфестовано окремішність українців від інших народів.

Українці взяли участь у перших виборах до парламенту (червень 1848 р.). З 383 місць у парламент було обрано 96 депутатів від Галичини, 39 з яких – українці (27 селян і 9 священиків, 3 світські особи). Знаменитою є промова німецькою мовою селянина з Богородчанщини Івана Капущака.

З травня 1848 р. дозволено навчання українською мовою в народних школах, у гімназіях введено обов’язкове вивчення української мови, а у Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури (очолив Я.Головацький).

Проходили перші вистави українського театру в Коломиї. Стараннями М.Верещинського та І.Озаркевича було поставлено «Наталку-Полтавку».

Відкрито перші читальні (в Коломиї, Львові). У Львові відкрито «Галицько-Руську Матицю» – українське видавництво дешевих книг. На народні кошти у Львові відкрито Народний дім, який став центром культурно-освітньої роботи в краї.

В жовтні 1848 р. у Львові було проведено так званий з’їзд діячів українського культурно-освітнього руху «Собор руських учених». В ньому взяли участь 118 представників. Всього працювало 9 секцій: богослов’я, права, філософії, природознавства, історії, географії тощо. Однією з головних проблем була проблема української мови.

Створено національні гвардії (ополчення та батальйони руських гірських стрільців). Вони налічували близько 1,5 тис. чоловік. Проте згодом реакція взяла гору і революційний рух було придушено. Розпущено парламент, відновлено необмежену владу монарха (1851 р.), запроваджувалась цензура. До 1854 р. Галичина перебувала на воєнному становищі. Таким чином, більшість національно-політичних та культурних здобутків українців Галичини було зведено нанівець.

7.Реформи 60-х –70-х рр.Х1Х ст. в Російській імперії,та іх наслідки для українських земель.

       Селянська реформа.

19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. Українські губернії були поділені на три окремі групи: лівобережні (Полтавська, Чернігівська і частина Харківської), правобережні (Київська, Подільська і Волинська) та південні (Катеринославська, Таврійська і Херсонська), в яких розподіл землі відбувався за трьома «Місцевими положеннями», що відповідало земельним відносинам між поміщиками та селянами.         

Особливості аграрної реформи:

Звільнення селян відбувалося не одноразовим рішенням, а поетапно і мало тривати 20 років. Селяни спочатку переходили на становище тимчасово зобов’язаних (протягом 2-х років складалась і підписувалась так звана уставна грамота – своєрідний договір селянина з поміщиком про умови звільнення).

Тимчасово зобов’язаний селянин повинен був викупити наділ, після чого він ставав селянином-власником. Як правило, він платив 20% суми, а решту за нього платила держава. Селянин зобов’язувався виплачувати державі борг у кредит протягом 49 років.

Після закінчення 20-річного терміну (1881 р.) було прийнято закон про обов’язковий викуп, інакше селянин втрачав право на земельний наділ. З 1883 р. категорія тимчасово зобов’язаних селян перестала існувати.

Таким чином, селянська реформа внесла істотні зміни в правове становище селянства України. А саме:

селянин мав право самостійно вирішувати сімейні і господарські питання;

набувати у власність нерухоме майно;

займатися торгівлею і різними промислами;

селянин ставав суб’єктом судового процесу – за ним закріплювалось право подавати позов і відповідати в суді тощо. В 1866 р. селянська реформа була поширена на державних селян Лівобережної та Південної України, а в 1867 – на державних селян Правобережної України.

      Земська реформа 1864 р.

Ця реформа проводилась у шести із дев’яти українських губерній (за винятком Правобережної України, де земства були запроваджені аж 1911 р.). Відповідно до цієї реформи у губерніях і повітах створювалися виборні (на три роки) земські установи, що мали дві ланки: земські збори і земські управи. Оскільки вибори до земських зібрань відбувалися на основі майнового цензу, то провідне місце в них посідали поміщики. Земства не мали політичної влади і відали лише місцевими господарськими та культурно-освітніми проблемами (наприклад, міністерство освіти покривало 14% коштів на утримання шкіл, 2% давало духовенство, а 84% – земства). Уся діяльність органів земського самоврядування перебувала під наглядом губернатора і міністра внутрішніх справ. Недоліком земської реформи було те, що вона повисла в повітрі, не було загальнодержавного органу, котрий би координував діяльність земств, а також земства не створювались нижче повітів. Тільки в 1914 р. було створено Всеросійський земський союз, а в 1917 р. Тимчасовий уряд утворив земства у волостях.

Міська реформа 1870 р.        

Ця реформа спочатку була проведена лише в шести містах України: Києві, Харкові, Херсоні, Катеринославі, Полтаві і Миколаєві, а згодом в інших українських містах. Згідно з нею створювалися виборні (на 4 роки) міські думи як розпорядчі та міські управи, як виконавчі органи. Вибори відбувалися на основі майнового цензу. У виборах брало участь все населення, що платило податки. Міські думи і міські управи займалися в основному питаннями життєдіяльності міст і підпорядковувалися губернаторові. В 1892 р. нове міське положення урізало повноваження органів міського самоврядування.

Судова реформа 1864 р.

Ця реформа проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність всіх перед законом, гласність тощо. Суд ставав триступеневим: мировий суд, до якого суддів обирало саме населення, та державні суди, які поділялися на цивільні і карні. Вину підсудного встановлювали присяжні судді, вибрані населенням. Вони мали вирішувати справу згідно зі своїм сумлінням. Судові засідання були відкриті, і у них брали участь зацікавлені сторони, прокурор та адвокат (адвокатура засновувалась згідно з реформою 1864 р.).

Поступово демократичні нововведення в судовій системі було обмежено або й скасовано. Так, з підсудності присяжних вилучили справи про пресу, всі справи про політичні злочини, було запроваджено слухання при закритих дверях справ широкого переліку категорій. Також вводились нові правила складання списків присяжних засідателів, що повністю виключали участь у судовому процесі демократичних і ліберальних елементів. В 1889 році був скасований мировий суд.

Військова реформа

Цією реформою вводилась загальна військова служба, час якої зменшувався з 25 до 4–5 років.

Отже, оцінюючи реформи 1860-х – 1870-х років, потрібно зазначити, що вони були черговою спробою царського самодержавства провести потрібні реформи «зверху», не допустивши вирішення назрілих протиріч шляхом революції. Вони були обмеженими, непослідовними, незавершеними. Царизм не зробив головного кроку – не створив нової політичної надбудови, не проголосив Конституцію, не створив парламент. Росія і далі залишилась абсолютною монархією.

8. Український

національно-визвольний  рух  в кінці ХІХ ст.

З чим прийшла Україна до початку ХХ ст.?

Українські землі перебували в складі двох імперій: Російської та Австро-Угорської. Могутнім каталізатором визвольних процесів в Україні були реформи 60–70-х рр. в Російській імперії, що привели до ліквідації кріпацтва, поступового демонтажу феодальної системи та неминучих буржуазних соціально-економічних і політичних перетворень. Таким же імпульсом змін в Галичині була революція 1848 р. Опинившись в умовах безпосереднього тиску, український рух другої половини ХІХ ст. в Російській імперії скотився до рівня “українофільства” – м’якого, лояльного до влади руху в чисто культурницьких формах. Сам термін “українофільство” показує патологічність українства в імперії (як би сприймалось, наприклад, німецькофільство в Німеччині, тобто любити німецьке в Німеччині? Абсурд). Характерними ознаками національного руху в другій половині ХІХ ст. були:

відсутність власної політичної орієнтації, копіювання чужих зразків;

домінування ідей федералізму та автономізму, концепції самостійності України перебували в зародковому стані;

національний нігілізм (байдужість до національних проблем) тощо.

Тільки в 90-х рр. ХІХ ст. український національний рух вийшов на якісно новий рівень, характерною ознакою якого була його політизація та творення українських національних партій. На політичну арену вийшло нове покоління діячів, яке не хотіло задовольнятись лише дозволеною урядом культурницькою діяльністю.        

Перші українські політичні партії виникли в Галичині. Це були:

Русько-українська радикальна партія (1890 р.). [Лідери: І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький. Вперше постулат незалежності України був поставлений у книзі Ю.Бачинського “Украйна ірридента” (1895р.) та новій редакції РУРП (1895 р.)].

Українська національно-демократична партія (1899 р.). [Лідери: І.Франко, М.Грушевський. Наймасовіша і найвпливовіша].

Українська соціал-демократична партія (1899 р.). [Лідери: М.Ганкевич, Ю.Бачинський, С.Вітик].

Русько-український християнський союз (1896 р.). [С.Сембратович, галицький митрополит. Партія клерикального характеру].        

Характерною ознакою політичного руху в Галичині було те, що тут на відміну від Наддніпрянської України, ідея політичної самостійності була домінуючою, вона стала гаслом українських змагань.        Щодо українського національного руху в Російській імперії, то тут у 90-х рр. лише закладалась база, фундамент тих процесів, які принесли свої плоди десятиліттям пізніше.

На території Наддніпрянської України в 1891 р. виникло таємне товариство “Братство Тарасівців” (І.Липа, М.Байздренко, В.Боровик, М.Базькевич), яке вперше після Т.Шевченка заявило, що його мета – “дати Україні національну волю”. 1898–99 рр. відбулися два з’їзди студентських громад. І, нарешті, в 1900 р. в Харкові була утворена перша політична українська партія в Російській імперії – Революційна українська партія (РУП) [Лідери: Д.Антонович, М.Русов, Л.Мацієвич, Б.Камінський].        

На прохання Д.Антоновича програму партії (РУП) підготував М.Міхновський. Вона вийшла окремою брошурою під назвою “Самостійна Україна,” де вперше була поставлена ідея незалежності України як програмна мета. На жаль, до  1917 року ця ідея не була пануючою в українському політичному русі, оскільки більшість українських політичних партій стояли на засадах федералізму та автономізму.

Лекція 10.

 Українські землі на початку ХХ ст.

1.Геополітична ситуація та соціально-економічний розвиток українських земель на початку ХХ століття.

Перш за все необхідно зазначити, що основні українські землі на поч. ХХ ст. залишалися поділеними між двома імперіями – Австро-Угорською (близько 15%) і Російською (85%). Якщо порівняти становище українського народу в складі цих імперій, то можна зробити висновок, що в соціально-економічній сфері в Російській імперії українцям жилося відносно легше, оскільки тут, особливо на Донбасі та Подніпров'ї, після реформ 60–70-х рр. ХІХ ст. відбувався бурхливий промисловий розвиток, були в наявності великі простори земель (південь України) тощо. В Австро-Угорській імперії економічний розвиток західноукраїнських земель був значно уповільнений [більш детально ці проблеми розглянемо в наступних питаннях].

Щодо духовно-культурного і національного розвитку, то слід підкреслити, що, навпаки, в Російській імперії більшість проявів національного життя всіляко придушувалися, досить згадати сумнозвісні Валуєвський 1863 р. та Емський 1876 р. укази [заборона української мови]. В Австро-Угорській імперії українці мали певні (хоч звичайно й обмежені) права, зокрема: навчання в початкових школах велося рідною мовою, видавалися українські газети і журнали, діяли українські товариства "Просвіта", НТШ  тощо.

Репресивна політика царського самодержавства щодо українства змусила національних діячів з Наддніпрянської України звернути увагу на використання легальних умов Галичини для поширення ідей національного відродження України. Поступово твориться концепція Галичини як "П'ємонту національного відродження" [нагадаємо, що північноіталійський П'ємонт у др. пол. ХІХ ст. відіграв роль осередку національного об'єднання Італії]. До її реалізації спричинилися і наддніпрянські діячі – М.Драгоманов, В.Антонович, О.Кониський, М.Грушевський та ін. Наприкінці ХІХ ст. відбулася політизація українського національного руху – виникли українські політичні партії.

 Рубіж ХІХ–ХХ ст. – це не тільки календарна межа, а й період суттєвих соціально-економічних та суспільно-політичних зрушень в історії українського народу.

Скасування кріпацтва (1861 р.) та низка буржуазних реформ 60–70-х рр. ХІХ ст. були спробами царизму пристосувати частково реформовану феодальну систему до назрілих потреб часу. Оскільки реформи проводилися згори, то базові елементи феодального суспільства значною мірою зберігали свої позиції.

Залишались: самодержавство, поміщицьке землеволодіння, селянська община.

Непослідовність і незавершеність реформ 60–70-х рр. суттєво стримували соціально-економічний розвиток Російської імперії, а відповідно і українських земель в її складі. Проте ці реформи були незворотними і давали певний простір запізнілим соціально-економічним перетворенням.

Аграрна реформа (1861 р.) звільнила селян від особистої залежності, а також виштовхувала їх заради сплати викупних платежів за землю на ринок робочої сили (цьому сприяв також земельний голод).

Значні зміни сталися у сфері землеволодіння та землекористування. Перетворення землі на товар стимулювало активний продаж поміщицької землі. Значно зросла оренда землі, причому з переходом до грошової форми замість відробіткової. Зросли посівні площі, а також відбулися значні зміни в структурі: різко збільшилась питома вага посівів пшениці та ячменю, цукрового буряка, картоплі, тютюну тощо.

Таким чином, Україна перетворилася на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції всієї Російської імперії. Так, частка України в експорті пшениці Російської імперії становила 90%, а збір пшениці становив 20% світового врожаю тощо.

В кінці ХІХ ст. в Україні завершився промисловий переворот суть якого полягала в переході від мануфактурного виробництва до фабричного, від дрібного до широкомасштабного, від ручної праці – до машинної. Поряд з економічними кількісними змінами відбулися і значні якісні зміни:

Занепадають провідні галузі дореформеного періоду – гуральництво, виробництво сукна, тобто мануфактурна, часто сільське виробництво.

Бурхливо розвиваються підприємства важкої індустрії – вугільної, залізорудної, металургійної, машинобудівної та ін.

Розширюється залізнична транспортна мережа (на Україну припадає 20% всіх залізниць Російської імперії) тощо.

Економічний розвиток українських земель на поч. ХХ ст. відбувався в руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас він мав свої особливості, що зумовлювалось:

1) вигідним географічним розташуванням;

2) природними багатствами;

3) дешевою кваліфікованою робочою силою тощо.

Загальними особливостями економічного розвитку українських земель поч. ХХ ст. були:

Перетворення Донбасу та Подніпров'я на основну паливно-металургійну базу Російської імперії [70% видобутку кам'яного вугілля імперії тощо].

Більш швидкі порівняно із загальноімперськими темпи розвитку індустрії.

Високий рівень концентрації виробництва.

Значна частка іноземного капіталу [наприклад, у гірничій промисловості 80–90%].

Структурна та територіальна диспропорційність [гіпертрофоване нарощення виробництва засобів виробництва за рахунок зниження виробництва предметів споживання; промисловий потенціал в основному зосереджено в Донбасі, Подніпров'ї і разом з тим слабо розвивались Правобережна, Північна Україна тощо].

Економіка українських земель розвивалась не як самодостатня, а як органічна частина економічного простору Російської імперії [штучно гальмувались галузі, які конкурували з аналогічним виробництвом російських областей; мережа залізниць будувалась в основному на догоду воєнним та економічним інтересам імперії без особливого врахування інтересів України; побудова підприємств незавершеного виробничого циклу тощо].

Отже, економічний розвиток українських земель відбувався суперечливо і неоднозначно. Але кількісні та якісні зрушення суттєво змінили місце та роль української економіки в складі Російської імперії.

Для аграрного розвитку західноукраїнських земель в складі Австро-Угорської імперії на поч. ХХ ст., як і для економіки в цілому, характерним був поступовий перехід на буржуазно-капіталістичний шлях:

1) зростає товарність сільського господарства;

2) ширше використовується вільнонаймана праця;

3) формується господарча спеціалізація окремих районів тощо.

Однак ці позитивні зрушення мали, як правило, локальний, фрагментарний характер, в цілому сільське господарство розвивалося на екстенсивній основі. Гострою була проблема аграрного перенаселення, переконливим свідченням якого стала трудова еміграція західноукраїнських селян за океан – до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бразилії тощо. Наприкінці ХІХ ст. із Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало понад 250 тис. осіб.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що виявлялося в:

гальмуванні промислового розвитку [вищі податки, ніж в центральних землях імперії; відсутність державної фінансової підтримки; протекціоністська політика австрійській промисловості];

консервації кустарно-ремісничного характеру промислового виробництва [в 1902 р. – понад 94% пром. підприємств Галичини налічували до 5 робітників, а в них працювало понад 50% всього зайнятого в промисловості населення];

деформації структури промислового розвитку [орієнтація на добування та первинну переробку сировини; характерно, що більшість нафти, добутої в Галичині в сирому, не переробленому вигляді, вивозили з краю];

тотальній залежності промислового розвитку від іноземного капіталу;

грабіжницькій експлуатації природних багатств краю [вирубка лісів; виснаження родовищ тощо];

перетворенні західноукраїнських земель на ринок збуту та сировинний придаток імперії [90% всього експорту становила сировина, а потреби краю у фабрично-заводській продукції задовольнялись шляхом імпорту].

Таким чином, в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. на західноукраїнських землях у складі Австро-Угорської імперії відбувається поступовий перехід до буржуазно-капіталістичних форм господарювання, проте колоніальне становище економіки краю зумовлювало досить суперечливий характер тогочасного економічного розвитку.

2.Молодіжні товариства “Сокіл”, “Січ”, “Пласт”,”Луг” в Галичині.

Молодіжні товариства діяли на західноукраїнських землях. Їх виникненню сприяли відповідні соціально-економічні, політичні та ідеологічні передумови, які склались у часи багатовікового поневолення українського народу. Початок організованого молодіжного руху поклало товариство “Сокіл” (Львів, 1894 р.). Мета: виховання свідомого, фізично здорового патріота України, борця за її незалежність. Моральною основою “Сокола” був закон Божий і на його основі вироблений сокільський закон – 10 заповідей. Соколи мали свій прапор – малинового кольору, свій гімн – “Соколи, соколи”. Робота у містах мала спортивно-гімнастичний, а в селах – пожежно-спортивний характер. Велике виховне значення мали Сокільські свята.

Товариство “Січ” виникло в 1900 р. (с. Завалля, Снятинський повіт на Станіславщині). Головна мета діяльності “Січей”, крім гімнастично-пожежної,  ще й виховна, культурно-просвітницька. Якщо діяльність “Соколів” мала більше загальнослов’янський характер, то “Січі” – чисто національний. Організаційна побудова “Січей” нагадувала Запорізьку Січ. Січова хоругва (прапор) спочатку була малинового кольору, а з 1910 р. – синьо-жовтою.

Популярність “Січей” серед населення Східної Галичини (особливо сільського) була великою. В 1914 р. діяло 916 осередків, які об’єднували понад 30 тис. членів. При панській Польщі йде процес переслідування січовиків, тому цей рух слабшає. Більшість січовиків перейшли в нову молодіжну організацію “Луг” (1925 р.), яка була близькою за характером роботи до Січей.

Пластовий рух у Галичині був започаткований в кінці  1911 р. у Львові. На відміну від “Соколів”, “Січей”, “Лугу”, які працювали переважно із зрілою молоддю, “Пласт” починав формувати власні і національні риси характеру з дошкільного і шкільного віку.

Отже, завдяки різноманітним формам роботи молодіжні товариства “Сокіл”, “Січ”, “Луг”, “Пласт” виховували свідомого, фізично здорового патріота України, сприяли захисту української мови, історії, культури від асиміляторської політики австрійського та польського урядів, готували українську молодь до боротьби за державну самостійність.

3.Українські політичні партії та громадські рухи Наддніпрянщини на початку ХХ століття.

        Перші політичні партії, які утворені і діяли на території Наддніпрянської України,що перебувала під владою Російської імперії були:

1. Революційна українська партія /РУП/.

Виникла в 1900 р. в м. Харкові. Лідери-студенти: Д.Антонович, Б.Камінський, Л.Мацієвич, М.Русов.

Мета: самостійна соціалістична Україна.

З 1903 р. РУП офіційно відмовилась від програмового завдання – самостійності України, віддавши перевагу соціалістичним, соціально- економічним вимогам та боротьбі за автономію України в складі Російської федерації.

В 1904 р. – частина членів РУП приєдналась до Російської соціал-демократичної робітничої партії /РСДРП/ як крайова організація під назвою Українська соціал-демократична спілка /УСДС/ [Скоропис-Йолтуховський, Ткаченко, Мазуренко].

В 1905 р. – на ІІ з'їзді РУП була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію /УСДРП/.

2. Українська соціалістична партія /УСП/.

Виникла в 1900 р.

Лідери: Б.Ярошевський, М.Меленевський,- українці польської культури. Створена на взірець Польської соціалістичної партії /ПСП/.

Програмні засади: практично не було розбіжності з РУП, тому на деякий час УСП (червень - грудень 1903 р.) навіть об'єднувалась з РУП.

В 1904 р. – більшість членів УСП вступила в ПСП.

3. Українська народна (національна) партія /УНП/.

Оформилась в 1902 р. як виразно націоналістична опозиція РУП.

Лідери: М.Міхновський  , О.Макаренко.

Мета: "єдина, нероздільна, самостійна, демократична Україна".

Головний програмний документ : "10 заповідей члена УНП".

4. Українська демократична партія /УДП/.

Виникла в 1904 р.

Лідери: Б.Грінченко, С.Єфремов, І.Стешенко, -молодші члени громади та Всеукраїнської Загальної Організації.

Мета: ліквідація російського абсолютизму, побудова конституційного ладу, автономія України, широкі демократичні перетворення.

В кінці 1904 р. в УДП стався розкол, група лівих діячів проголосила створення Української радикальної партії /УРП/, оскільки їх не задовольняло обмеження лише національно-просвітницькою діяльністю УДП.

5. Українська радикальна партія /УРП/.

Виникла в кінці 1904 р.

Лідери: Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левицький, Ф.Матушевський.

Мета: соціалістичне перетворення майбутньої України та федеративні відносини з Росією.

Наприкінці 1905 р. після кількамісячного самостійного існування УРП об'єдналась з УДП, утворивши Українську демократично-радикальну партію /УДРП/.

6. Українська демократично-радикальна партія /УДРП/.

Виникла в кінці 1905 р. Проіснувала до 1908 р., до заснування на її базі непартійного Товариства українських поступовців /ТУП/.

Мета: ліберальні перетворення, знищення експлуатації людини людиною, соціалістичний лад, автономія всім націям на їх території, створення "Просвіт". Брала участь у виданнях практично всіх україномовних часописів.

7. Українська соціал-демократична робітнича партія /УСДРП/.

Виникла в грудні 1905 р. шляхом перейменування РУП.

Лідери: С.Петлюра, В.Винниченко, Д.Донцов, М.Порш, А.Жук.

В основу програми УСДРП лягла Ерфрутська програма німецьких соціал-демократів 1891 р.: право кожної нації на культурне і політичне самовизначення; широке самоврядування. Були намагання об'єднати партію з РСДРП, але через теоретичні розбіжності цього не сталося.

8. Українська партія соціалістів-революціонерів /УПСР/.

Зародилась в 1903/1904 рр., коли з'явились перші гуртки українських есерів, які на початку 1906 р. об'єднались в УПСР. Але невдовзі партія була розгромлена, її формування завершилося у квітні 1917 р. на установчому з'їзді. На осінь 1917 р. наймасовіша партія – налічувала 75 тис.чол. УПСР опиралась на селянство та національну інтелігенцію.

Лідери: М. Ковалевський, П. Христюк, М. Грушевський.

Мета: "пристосувати соціалістичні ідеї до конкретних форм життя української демократії". Особливий наголос на аграрні перетворення, що забезпечило значний вплив в українському селі. Автономія України.

9. Українська партія соціалістів-федералістів /УПСФ/.

З 1907 р. по 1917 р. Українська демократично-радикальна партія, будучи складовою частиною ТУП, вела в основному культурологічну роботу. В червні 1917 р. на конференції УДРП перейменована в УПСФ.

Лідери: С.Єфремов, Д.Дорошенко, Ф.Матушевський, А.Ніковський.

Мета: соціалізм і федерація.

10. Українська демократично-хліборобська партія /УДХП/.

Утворена у червні 1917 р. Лідери: Д.Донцов, В.Липинський, В. і С.Шеремети.

Мета: "боротьбу за державний суверенітет цілого українського народу по всій Україні ми ставимо найважливішою і вихідною точкою нашої політичної програми"; "Українська національна ідея тільки тоді в силі оживити собою українську етнографічну масу, коли вона йде поруч з ідеєю суверенітету українського народу, коли вона кличе до повного національного визволення".

11. Українська партія самостійників-соціалістів /УПСС/.

Виникла на основі УНП М. Міхновського в грудні 1917 р.

Лідери: І.Луценко, О. і П.Макаренки, О.Степененко, М.Міхновський.

Мета: "Незалежна Українська Народна Республіка з парламентом та президентом", "націоналізація землі тощо".

12. Українська трудова партія /УТП/.

Виникла у жовтні 1917 р.

Лідери: Ф.Крижанівський та інші лідери кооперативного руху.

Мета: збереження приватної власності; автономія України.

Отже, на поч. ХХ ст. розпочався процес творення українських політичних партій. Переважна більшість з них відстоювала ідею автономії України в складі демократичної федеративної Росії. Рубікон самостійництва перейшла лише УНП на чолі з М.Міхновським. Після поразки революції 1905/1907 рр. більшість українських партій фактично призупи-нили свою діяльність або звели її до мінімуму в умовах жорст-ких переслідувань з боку російського самодержавства. Відрод-ження старих і виникнення нових українських партій відбулося в 1917 р. після падіння російської монархії. Найбільшими і найвпливовішими серед них були УПСР, УСДРП, УПСФ.

        Винекнення та діяльність політичних партій на поч. ХХ ст. привело до активізації громадських рухів на території Наддніпрянщини. Зокрема, під впливом політичних сил, діячів національного руху в Полтаві відбулося урочисте відкриття пам’ятника І.Котляревському (1903), відзначення 35-річчя творчої діяльності М.Лисенка та І.С.Нечуя-Левицького.

У 1902 р. українське студентство взяло участь у всеросійському студентському страйку, що змусило царський уряд піти на поступки: було дозволено створювати гуртки, каси взаємодопомоги, бібліотеки, скликати студентські збори.

Під тиском громадськості в багатьох школах вчителі самовільно переходили на викладання українською мовою, а в Київському, Харківському та Одеському університетах запро-ваджувався курс української літератури. З’явилася українська преса: першою україномовною стала газета “Хлібороб”.

У жовтні 1905 р. на хвилі політичного, революційного піднесення цар підписав маніфест, у якому обіцяв народу громадські права, політичні свободи, Державну Думу із законодавчими правами. Необхідно відмітити, що цей маніфест призвів до розмежування політичних сил: одні вважали, що він дасть демократичний устрій (ліберали); другі – що маніфест – це маневр царизму…(ліворадикальні партії).

Українські політичні та громадські сили брали участь у виборах до російського парламенту – Державної Думи. Ліві партії бойкотували вибори до І Державної Думи (IV.1906). Політичною платформою Української громади (45 депутатів) були вимоги: автономія України, українізація державного управління, освіти.

У ІІ Думі Українська громада (47 депутатів) продовжувала ту ж саму політичну лінію. Однак як у І, так і в ІІ Державній Думі проекти програмних вимог не розглядалися. Скликання ІІІ Думи (восени 1907 р.) і її робота свідчили, що час обіцяних реформ закінчився і настав період реакції. Тому і українська фракція більше не формувалася.

Отже, на початку ХХ ст. під впливом політичних, громадських організацій в Україні здійснювались масові культурно-просвітні заходи, відбувались робітничі, селянські, студентські виступи, вибори до російського парламенту, що сприяло зростанню свідомості українського народу, національному відродженню.

4.Столипінська аграрна реформа та її наслідки в Україні.

Столипінська реформа складалася із ряду законодавчих актів царського уряду 1906–1911 рр. спрямованих на:

Перерозподіл селянської земельної площі.

Введення свободи виходу з общини.

Зміцнення приватної власності на землю.

Ліквідацію обмежень у відчуженні надільних селянських земель тощо.

За цими законами:

Кожному селянинові надавалося право закріпити свій земельний наділ, що перебував у розпорядженні сільської общини, в особисту приватну власність, після чого він мав право з цією землею вийти з общини на хутір чи відруб (польовий наділ без садиби) або продати її.

Селяни користувалися допомогою Селянського поземельного банку, який кредитував їм купівлю землі і допомагав створювати хуторні та відрубні господарства (правда, ціни на землю були дуже високими, і це робило її майже недосяжною для широких селянських мас).

Активна переселенська політика уряду. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися на вільні землі азіатської частини Російської імперії. Протягом 1906–1912 рр. з України виїхало майже 1 млн. чоловік. Щоправда, багато селян повертались додому, не знайшовши відповідних умов для життя.

Метою Столипінської аграрної реформи було:

Підняти ефективність сільськогосподарського виробництва.

Підвищити товарність сільського господарства.

Зміцнити соціальну опору самодержавства на селі шляхом утворення заможних господарств.

Вирішити проблему аграрного перенаселення (нові сім'ї не могли утворити власні господарства, бо землі було мало).

Особливістю реформи в  Україні було те, що порівняно з Росією тут общинне землеволодіння було менш розповсюджене (воно майже було відсутнє на Правобережжі та Полтавщині, а в районах поширення на Харківщині та степовій Україні носило відносно формальний характер, оскільки тут власником землі вважалась не община, а двір, і заборонялося продавати і ділити землю між членами родини). Тільки угіддя: ліс, сіножаті залишалися в общинному володінні.

Внаслідок Столипінської аграрної реформи близько 1/4 дворів в Україні, що входили до земельних общин, вийшли з них: з 1907 по 1911 рр. на відруби й хутори вийшло 225.500 господарів, які володіли 1,8 млн. десятин землі. Завдяки кредитам Селянського поземельного банку селяни протягом 1906–1909 рр. змогли купити 385 тис. десятин землі (звичайно, це дуже мало, але, як вже говорилось вище, це пов'язано з високою ціною землі). Селянам надавали допомогу кооперацією, сільськогосподарськими спілками, земельною агрономією тощо. Завдяки цьому дещо зросли врожайність і рентабельність сільського господарства.

  Слід додати, що П.Столипін (в 1906 р. став головою уряду, залишаючись міністром внутрішніх справ) "уславився" негативним ставленням до українського національного руху,

що проявлялось в:

Забороні реєстрації "інородческих" товариств, тобто діяльність українських культурних, політичних та громадських товариств оголошувалась поза законом (але, мабуть, сам того не відаючи, П.Столипін суперечив офіційній доктрині, яка не визнавала українців окремим народом, назвавши його "інородческим", він підтверджував факт, що українці є окремішною від росіян нацією).

Забороні видання ряду українських газет і журналів, відзначення 50-річчя з дня смерті Т. Шевченка, конфіскації повного видання "Кобзаря" тощо.

Закритті "Просвіти" в Катеринославі, Полтаві, Одесі, Києві та інших містах України.

Забороні викладання українською мовою в школах.

Лояльному ставленні до створення в Україні так званих "чорних сотень", шовіністичних російських організацій на зразок "Клубу російських націоналістів" в Києві та ін.

Отже, аграрна реформа Столипіна прискорила розвиток товарних відносин у сільському господарстві, а також соціаль-не розмежування на селі, швидше пішов процес відокремлення заможної верхівки. Реформа не була доведена до кінця: вона з самого початку наштовхнулася на опір як консервативних, так і ліворадикальних сил. Аграрне питання не було остаточно вирішене, і це було однією з причин революції 1917 р. П.Столипін знову змусив український національний рух діяти в підпіллі та використовувати найменші можливості легальної роботи.

5.В чому полягала трагедія українського народу в роки Першої світової війни?

Трагедія українського народу в роки Першої світової війни [розпочалася 1 серпня 1914 р. між двома блоками – Четвертним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія) та Антантою (Англія, Франція, Росія), а поступово втягла в свою орбіту 38 із 59 існуючих на той час держав світу] полягала в тому, що:

Всупереч власній волі він був втягнений у війну.

Українські землі стали об'єктом експансії воюючих країн та ареною кривавих битв.Російський царизм прагнув захопити землі Галичини,Буковини,Закарпаття;Австрія претендувала на Поділля та Волинь;кайзерівська Німеччина хотіла включити всі українські землі до складу своєї світової імперії.

Українці змушені були не лише воювати за чужі державні інтереси, а й стріляти один в одного у братовбивчому протистоянні, адже в російську армію було мобілізовано близько 3,5 млн. чоловік, а в австро-угорську приблизно 250 тис. (Абсурдність ситуації виявлялась, коли в хвилини затишшя на фронті з окопів по обидва боки фронту лунала українська пісня. І мимоволі виникало питання: "За що одні українці стріляють в інших?").

Війна зумовила глибокий розкол українського національного руху на прибічників та противників переможної війни Австро-Угорщини та Росії відповідно.

Зведено нанівець легальну можливість політичної діяльності, посилено жорстку політику та репресивні акції обох імперій (так, були закриті демократичні українські видання "Рада", "Дзвін", "Україна", "Літературно-Науковий вісник" в Наддніпрянській Україні. Заарештовано і відправлено в заслання М.Грушевського тощо).

Звинувачене у русофільстві (приязні до Росії) населення Галичини зазнало масових арештів за підозрою у нелояльності і було вислане до спецтаборів у глибині Австрії – Талергоф, Терезієнштадт, Гнав тощо.

Надзвичайно жорстока політика російської окупаційної влади (з осені 1914 до літа 1915 р.) в Галичині спрямована на знищення національної свідомості (закрито "Просвіти", бібліотеки, школи, масові депортації населення (близько 12 тис. осіб було вивезено в Росію, серед них митрополит А.Шептицький та багато представників української інтелігенції), насильницька русифікація тощо).

Таким чином, Перша світова війна стала трагедією для українського народу, оскільки породила проблеми (наведені вище) і започаткувала багато негативних тенденцій у соціально-економічному, політичному та соціальному розвитку. Разом з тим, загостривши суперечності в суспільстві, вона привела до поступової кристалізації українського національного руху, вироблення ним власної політичної програми та набуття певного політичного досвіду.

6. Ставлення українських політичних партій

і громадських організацій до Першої світової війни?

На початку війни відбувся розкол в українському національному русі. В серпні 1914 р. у Львові засновано Головну Українську Раду – міжпартійний блок, куди ввійшли представники радикальної, соціал-демократичної і національно-демократичної партій (керівник К.Левицький).

Завдання: відверта проавстрійська позиція, захист Австро-Угорської держави. Мета: надання західноукраїнським землям статусу автономної області, хоча були і представники, які закликали йти далі, до возз’єднання з Великою Україною.

В Наддніпрянській Україні частина учасників національного руху, яка виражала лінію Товариства українських поступовців, стояла на оборонних позиціях, на яких в основному знаходилась УСДРП (С.Петлюра та ін.). Суть: за свою вірність Росії у війні вона відплатить українцям наданням політичної автономії. Безперечно, то була наївна віра в можливість переродження імперії.

Друга частина українського руху – група емігрантів із Східної України (Д.Донцов, В.Дорошенко, А.Жук, М.Меленевський та ін.) створили у Відні громадську організацію – Союз Визволення України (СВУ). Програмні вимоги: поразка Росії у війні; створення самостійної Української держави з конституційним монархом, демократичним устроєм, рівноправ’ям і свободою для всіх національностей, самостійною українською церквою. СВУ виступав за співробітництво з Німеччиною і Австро-Угорщиною для досягнення цієї мети.

Москвофіли Західної України заснували в еміграції у Києві “Карпато-русский освободительный комитет”, який звернувся до галичан з закликом зустрічати російську армію як визволительку. З метою підтримки Росії у війні був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст (А.Ніковський, Д.Дорошенко та ін.).

Слід відзначити, що частина громадcькості, політичних сил, особливо із УСДРП, підтримувала більшовицьку тактику боротьби: перетворення війни імперіалістичної в громадянську.

В процесі війни відбувались деякі зміни в тактичних діях тієї чи іншої політичної сили.

Отже, Перша світова війна зумовила негативні тенденції в українському національному русі, що призвело до його розколу в тактиці по відношенні до війни, до майже повної обмеженості легальних можливостей політичної та культурної діяльності.

 7.Утворення легіону Українських січових стрільців, його бойовий шлях та значення.

У перший день Першої світової війни, 1 серпня 1914 року, лідери трьох найбільших галицьких партій утворили Головну Українську Раду (ГУР, голова – К.Левицький). Третього серпня ГУР видала маніфест до українського народу в Галичині, закликаючи до боротьби за визволення України. Однією з перших справ, якою зайнялась ГУР, було створення Української бойової управи (очолив К.Трильовський), а та, в свою чергу, спрямувала свою діяльність на організацію в австрійській армії окремого українського формування, що мало стати зародком української національної армії.

Австрійське командування дало згоду на формування українського легіону під назвою "Українські січові стрільці" (УСС). Не будучи впевненим у його лояльності, уряд обмежив чисельність легіону УСС до 2,5 тис., хоча добровольцями записалось близько 28 тис. (для озброєння легіону австрійці передали 7 тис. важких однозарядних крісів, які ще в 1888 р. були зняті з озброєння). Для формування легіон на початку вересня перевели в Закарпаття, в район м.Мукачево. Тут було утворено три стрілецькі курені. Командиром легіону став директор Рогатинської приватної української гімназії М.Галущинський. Перший курінь очолив підстаршина Д.Вітовський, майбутній керівник збройного повстання 1 листопада 1918 р. у Львові. Ядро легіону становили члени довоєнного січового, сокольського і пластового руху.

В перші бої легіон УСС вступив в кінці вересня 1914 р. в районі Ужоцького перевалу. В кінці 1914 – на поч. 1915 р. стрільці охороняли карпатські перевали. "Усуси" проявили зразковий героїзм у битвах з російськими частинами на горі Маківка у травні 1915 р. (в жорстоких боях втратили 42 чол. вбитими); під Галичем у червні 1915 р. і над р.Стрипою влітку - восени 1916 р. (близько 1 тис. стрільців потрапило в полон, пізніше з них було сформовано полк Січових стрільців на чолі з Є.Коновальцем –  полк, який брав активну участь в національно-демократичній революції 1917-1920 рр.).

Після великих втрат залишки полку УСС вивели в тил на доукомплектування, після чого в лютому 1917 він повернувся на фронт (очолив полк М.Тарнавський). У 1918 р. у складі австрійської армії полк УСС здійснив похід на Україну під командуванням сина австрійського ексгерцога Стефана-Вільгельма Габсбурга, якого, до речі, українці називали Василем Вишиваним (він знав українську мову і навіть писав українською мовою вірші). Пізніше Січові стрільці відіграли визначну роль в революційних подіях 1918 р. та творенні ЗУНР.

Отже, оцінюючи значення УСС, слід пам'ятати про те, що в силу своєї малочисельності вони, звичайно, не вирішували долю Першої світової війни, на фронтах якої вели активні бойові дії мільйонні армії, тому немає підстав, а врешті, й необхідності перебільшувати їх значення і роль у військових подіях 1914–1918 рр. Але це ні в якій мірі не применшує ролі і значення УСС, які в узагальненому вигляді полягали в наступному:

Це були перші військові формування українців після знищення українських козацьких полків Катериною II, вони стали зародком майбутньої армії.

УСС складалися з найкращих представників українського галицького суспільства – вчених, літераторів, журналістів, митців, студентської та гімназійної молоді тощо. Тому не дивно, що вони залишили після себе добре задокументовану історію легіону та багату літературно-пісенну спадщину.

Ідейна та культурно-мистецька спадщина УСС стала інтегральною частиною національної свідомості галицьких українців XX століття.

Велика пропагандистсько-виховна робота серед населення краю.

Їх героїзм та самопожертва служили прикладом наступним поколінням борців.

Діяльна конструктивна участь УСС у революційних подіях 1917–1920 рр. (до речі, на територіях, які були під контролем УСС, не зареєстровано жодного факту насильства щодо цивільного населення тощо).

Лекція 11.

Українська національна революція і державне будівництво в 1917 –1920 рр.

1.Причини та процес утворення

 Української Центральної Ради .

Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р., падіння самодержавства сприяли створенню на просторах колишньої Російської імперії і в Україні зокрема нової політичної та суспільної ситуації:

Влада формально перебувала в руках представників Тимчасового уряду (виконавчих комітетів, губернських та повітових комісарів, призначених Тимчасовим урядом).

У центрі і на місцях виникли альтернативні органи влади – Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів [до кінця 1917 р. в Україні їх було близько 300, з них 70% зосереджувались у промислових центрах Донбасу та Подніпров'я. Особливість: в Україні Ради не відігравали в цей час важливої ролі, оскільки їх було відносно мало і головними у них були партії меншовиків та есерів, а не більшовиків, як в Росії ].

Оскільки ні очолюваний кадетами Тимчасовий уряд та його представники в Україні, ні есеро-меншовицькі Ради не мали чіткої програми вирішення національного питання (обстоювали унітарну форму російської держави, визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію), 17 березня 1917 р. в Києві було утворено Українську Центральну Раду як головне представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим урядом. Головою ЦР було обрано (заочно) М.Грушевського.

Отже, Центральна Рада виникла як громадсько-політичне об'єднання, координаційний центр українського національного руху. Тут були представники Товариства українських поступовців, українських військових, робітників, кооператорів, студентів, православного духовенства, товариства українських техніків та агрономів, Українського наукового товариства, педагогічного товариства, різних гуртків, громад тощо. Незважаючи на таке широке представництво, в момент утворення ЦР не мала права говорити від імені всього українського народу, оскільки вона не обиралась на всенародних виборах.

Так у березні – квітні 1917 року відбувався складний процес організаційного та ідейного становлення ЦР. Важливу роль в її зміцненні та визначенні основних напрямків діяльності відіграли три провідні українські партії:

Українська партія соціалістів-революціонерів (М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал, М.Грушевський).

Українська соціал-демократична робітнича партія (С.Петлюраб В.Винниченко, М.Порш).

Українська партія соціалістів-федералістів (С.Єфремов, Д.Дорошенко,  А.Ніковський).

Швидкому зростанню авторитету та популярності ЦР сприяли:

Демократичний всеохоплюючий принцип її формування.

Національний, соціально-класовий та територіальний принцип представництва в її складі.

Відстоювання назрілих та близьких народу ідей національно-територіальної автономії і соціально-економічних перетворень.

Все це забезпечило широку народну підтримку ЦР. Свідченням цього була 100-тисячна українська маніфестація в Києві 1 квітня 1917 р. під національними синьо-жовтими прапорами, котра підтримала резолюції ЦР, насамперед про автономію України в складі демократичної, федеративної Росії.

 

Остаточно викристалізував політичну програму ЦР і завершив її організаційну побудову Всеукраїнський національний конгрес (19–22 квітня 1917 р.)

Всеукраїнський національний конгрес (ВНК) відбувся 19–22 квітня 1917 р. в Києві. На ньому були широко представлені делегати від всіх українських губерній, різноманітних верств населення, багатьох політичних партій та громадських рухів. Серед делегатів конгресу були представники українських громад Петрограда, Москви, Кубані та інших міст, всього більше 900 делегатів. Тому небезпідставно ВНК вважали своєрідними Всеукраїнськими Установчими Зборами.

Головними проблемами, які мав вирішити ВНК, були:

всебічне обговорення різноманітних аспектів національно-територіальної автономії України;

реорганізація ЦР.

Делегати заслухали доповіді:

Д.Дорошенка – "Державне право і федеративні змагання на Україні".

О.Шульгина – "Федералізм. Домагання федеративної демократичної Російської республіки".

Ф.Матушевського – "Автономія широка і обмежена національно-територіальна і національна. Домагання широкої національно-територіальної автономії України. Права національних меншостей і їх забезпечення".

Ф.Крижанівського – "Спосіб і порядок фактичного творення автономної України і відносин до російських Установчих зборів".

В.Садовського – "Про географічні й статистичні дані, з яких належить розраховувати при творенні автономії України".

С.Колоса – "Конкретні українські домагання до Тимчасового уряду".

На конгресі виступали більш як 70 промовців.

Резолюції ВНК були дуже лаконічними і конкретними:

тільки широка національно-територіальна автономія України може забезпечити потреби всіх народів, що живуть на її землі;

єдиною відповідною формою державного устрою Росії є федеративна демократична республіка.

Основні рішення ВНК:

Підтримано основний пункт політичної програми ЦР – здобуття національно-територіальної автономії.

Санкціоновано ЦР як крайовий орган влади (фактично ЦР була проголошена верховною національною владою в Україні).

Реорганізовано ЦР, встановлено принцип представництва і можливість її поповнення шляхом кооптації (так, після військового, селянського, робітничого з'їздів склад ЦР поповнився їх представниками в кількості понад 100 делегатів від кожного; всього до осені 1917 р. ЦР нараховувала понад 800 членів).

Для керівництва роботою ЦР було обрано комітет ЦР у складі 20 осіб на чолі з М.Грушевським (на перших зборах ЦР комітет Центральної Ради було перетворено в Малу Раду).

Серед рішень конгресу було багато інших рішень поточного характеру і, зокрема, рішення про спорудження у Мико-лаївському саду навпроти Київського університету на місці пам'ятника царю Миколі І пам'ятник Т.Шевченку тощо.

Отже, рішення ВНК мали величезне значення для легітимації (узаконення) ЦР. Незважаючи на те, що вона так і не пройшла через процедуру всенародних виборів, ЦР, отримавши підтримку ВНК, тепер мала право говорити від імені всього українського народу. Таким чином,  початок квітня 1917 р. можемо вважати її другим днем народження, оскільки з виконавчого органу об'єднаних партійних і громадських організацій,  яким вона була на початку революції, стала найвищим законодавчим і виконавчим (пізніше виконавчі функції перейдуть до Генерального секретаріату) органом українського народу; тобто ЦР вступила в ту зону, де стираються межі двох влад – моральної і публічно-правової.

2.Обставини прийняття та оснорвні положення 1 та 11Універсалів Центральної Ради.

Процес реалізації національно-територіальної автономії України під керівництвом Центральної Ради відбувався вкрай обережно з постійною оглядкою на Тимчасовий уряд. І все ж під тиском революційно настроєних мас (зокрема, в травні 1917 р. І Всеукраїнський військовий з’їзд висловився за негайне запровадження принципу національно-територіальної автономії України) наприкінці травня до Петрограда виїхала делегація Центральної Ради на чолі з В.Винниченком для представлення Тимчасовому уряду Декларації Української Центральної Ради, в якій містилися вимоги:

Тимчасовий уряд повинен виявити в тому чи іншому акті  

    своє принципове прихильне ставлення до автономії  

    України.

2.До майбутньої міжнародної конференції повинні бути  

   допущені представники українського народу, – тому що на  

   цій конференції вирішуватиметься доля Галичини і

   західноукраїнських земель.

3.Необхідно призначити спеціального комісара по справах

   України при Тимчасовому уряді.

4.Солдатів-українців треба виділити в особливі частини як в    

   тилу, так і, по можливості, на фронті.

5.Українізацію школи, визнану Тимчасовим урядом для

   народної школи, поширити на середню та вищу школи.

6.Звільнити і відпустити додому полонених галицьких

   українців тощо.

Як бачимо, досить помірковані вимоги, до речі, висловлені у формі прохання, як казав В.Винниченко: “Тільки десь там хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь прихильно. Не заводьте її зараз, ми готові скільки там треба ждати здійснення цього постулату”, були відхилені Тимчасовим урядом.

Відмова мотивувалась тим, що:

Центральна Рада не обрана шляхом всеукраїнського голосування і тому вона не може висловлювати волю всього українського народу (характерно, що Тимчасовий уряд теж не обирався всенародно, але він застосовував до себе і до Центральної Ради подвійний стандарт).

Проголошення автономії може спричинити цілу низку територіальних та інших непорозумінь.

Питання про майбутній адміністративний устрій Російської Республіки мають вирішити тільки скликані в кінці року Установчі збори тощо.

Тим часом поступово руйнувалися ілюзії і надії лідерів Центральної Ради на порозуміння та підтримку російської демократії. Оцінюючи такий перебіг подій та антиукраїнську політику Тимчасового уряду, М.Грушевський слушно заявив: "Свято революції скінчилося. Настає грізний час!"

Всеукраїнський селянський з'їзд (10–16 червня 1917 р.) і особливо ІІ Всеукраїнський військовий з'їзд (18–23 червня 1917 р.) (цікаво, що міністр О.Керенський заборонив проведення цього з'їзду, проте він розпочав свою роботу, і Тимчасовому урядові не залишалось нічого іншого, як надіслати вітальну телеграму з'їздові, яку делегати зустріли реготом) закликали Центральну Раду припинити переговори з Тимчасовим урядом і негайно взятися за проведення в життя автономії України. Настрої військового з'їзду добре передає виступ солдата Білика, селянина з Черкащини: "Діти нам не простять, якщо ми не доб'ємося найменшого – національно-територіальної автономії. Коли не допомагають слова, то допоможуть шаблі. Настав для нас час узяти своє. Просити, кланятися ми не будемо, бо то – наше!"

Отже, спираючись на рішення селянського і військового з'їздів, 23 червня 1917р Центральна Рада прийняла свій І Універсал, у якому було проголошено автономію України ("однині самі будемо творити наше життя").

Окрім цього, в І Універсалі були:

Заклик до всіх українців у тяжкий час вседержавного безладдя самостійно організовуватись і приступити до негайного закладання підвалин автономного ладу.

Ще раз наголошувалося на суті домагань української демократії, на праві самостійного порядкування своїм життям.

У стислій формі викладалися вимоги Центральної Ради до Тимчасового уряду. Особливий акцент робився на сподіваннях, що по всій Росії будуть відібрані поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі у власність народу.

Центральна Рада проголошувала себе виразником всенародної волі і брала на себе весь тягар відповідальності.

Закликала українських громадян до злагоди і порозуміння з демократіями інших національностей і усунення на місцях осіб і органів, «ворожих до українства», але не насильницькими методами, а шляхом їх переобрання тощо.

Одним з перших кроків з виконання рішень Центральної Ради після проголошення І Універсалу стало створення уряду – Генерального секретаріату (28 червня 1917 р.) на чолі з В.Винниченком (мало бути 14 осіб). Генеральний Секретаріат перебрав на себе всі колишні виконавчі функції Центральної Ради, а Центральна Рада взяла на себе функції національного сейму (парламенту), тобто законодавчого органу всього українського народу.

Проголошення І Універсалу та утворення Генерального секретаріату викликали занепокоєння в Росії, яка переживала чергову політичну кризу [масові демонстрації, поразка на фронті, падіння авторитету Тимчасового уряду тощо]. Саме тому на початку липня делегація Тимчасового уряду у складі найвпливовіших міністрів О.Керенського, М.Терещенка та І.Церетелі прибула до Києва для порозуміння з Центральною Радою. В результаті переговорів було досягнуто компромісу. Наслідком компромісу було проголошення 16 липня 1917 р. ІІ Універсалу Центральної Ради та спеціальної постанови Тимчасового уряду від того ж дня.

В ІІ Універсалі було офіційно заявлено, що Тимчасовий уряд:

Протягує руку українській демократії, закликає у згоді з ним творити нове життя.

Визнає Генеральний секретаріат як носія найвищої крайової влади в Україні, склад якого затверджується Тимчасовим урядом за погодженням з ЦР.

Допускає представників ЦР до кабінету військового міністра, до генерального штабу з тим, щоб вони брали участь у справі українізації війська без порушення боєздатності армії.

Заявив про своє прихильне ставлення до розроблення проекту національно- політичного статусу України, а також проекту про вирішення земельної справи для їх винесення на Всеросійські Установчі збори.

Центральна Рада, зі свого боку:

Відкладає здійснення автономії України до Всеросійських установчих зборів і рішуче відкидає будь-які самовільні кроки для її досягнення.

Поповнювалась «на справедливих основах представниками інших народів, що живуть в Україні» (слід зауважити, що відсоток наданих їм місць (30%) перевищував їх процентну частку серед жителів України (20 %); до складу Генерального секретаріату було введено двох росіян, двох євреїв і одного поляка. Таким чином, ЦР і Генеральний секретаріат стали політичним органом не тільки українців, а й всього населення України). Досягнення компромісу (ІІ Універсал) не сприяло стабілізації політичної ситуації, навпаки, воно започаткувало чергову кризу Тимчасового уряду (на знак протесту з нього вийшли три міністри-кадети; провал наступу на фронті, спроба більшовицького збройного перевороту…). І в Україні радикальні національні сили, очолювані М.Міхновським, які були невдоволені угодовською політикою ЦР, спробували (17 липня 1917 року) силами українського полку імені П.Полуботка (близько 5 тис.) захопити владу в Києві і проголосити державну самостійність України.

 В історичній літературі немає однозначної оцінки ІІ Універсалу. Одні автори наголошують, що це був крок назад, оскільки ЦР відмовилась від самочинних кроків зі здійснення автономії України, інші підкреслюють, що це все-таки був ще один крок вперед до тодішньої політичної мети. В.Винниченко стверджував, що це була перемога українства, "якій було надано правової сили в юридичних актах державного характеру", а М.Грушевський вважав ІІ Універсал "відкриттям нової сторінки в житті України". Намагаючись об'єктивно оцінити всі обставини прийняття ІІ Універсалу, мусимо чітко уявляти, що це був час серйозних випробувань і тому ЦР змушена була проводити досить обережну, виважену політику, адже на боці Тимчасового уряду була військова сила величезної держави, і тому потрібно було максимально унеможливлювати втручання Росії в українські справи.

3.Оосновниі положення Статуту

вищого управління Україною, прийнятого

Центральною Радою, та “Інструкції”  для Генерального секретаріату Тимчасового урядуРосії та їх вплив на

політичну ситуацію в Україні.

29 липня 1917 р. ЦР прийняла "Статут вищого управління Україною", який деякі історики (зокрема Т. Гунчак) називають "Конституцією автономного устрою України".

Згідно з цим документом (він містив 21 пункт):

Генеральний секретаріат оголошується найвищим крайовим органом влади на Україні.

Генеральний секретаріат формується Центральною Радою і відповідає перед нею, а Тимчасовий уряд лише затверджує його.

Свою владу Генеральний секретаріат здійснює через всі урядові органи в Україні, а всі вони підлягають владі Генерального секретаріату.

Всі урядові посади в Україні, якщо вони не виборні, заміщуються Генеральним секретаріатом.

При Тимчасовому уряді має бути статс-секретар для справ України, якого призначає Тимчасовий уряд за згодою з Центральною Радою.

Всі закони Тимчасового уряду мають силу на Україні з дня проголошення їх у "Краєвому Урядовому Віснику" українською мовою тощо.

Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 17 серпня видав "Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату", яка була прямим запереченням Статуту і суттєво обмежувала права України:

Генеральний секретаріат мав стати місцевим органом Тимчасового уряду, тобто звичайним адміністративним апаратом, який мало чим відрізнявся від губернського комісаріату. Про ознаки Генерального секретаріату як вищого виконавчого органу автономної України не було жодного слова, він ставав проміжною інстанцією між Петроградом та місцевими органами управління, та й то не у всіх випадках.

Центральна Рада позбавлялась законодавчих прав.

Всі урядові посади затверджував не Генеральний секретаріат (він тільки рекомендував кандидатури), а Тимчасовий уряд.

До складу Генерального секретаріату мали входити не 14, а лише 9 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками національних меншин. Генеральний секретаріат втрачав секретарства військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів.

Відкидались майже всі демократичні положення Статуту, але найбільшим утиском України було зменшення території поширення компетенції Генерального секретаріату з 9-ти губерній до 5-ти (поза її межами, тобто підпорядкованою безпосередньо Петрограду, опинилась велика частина українських земель: Харківська, Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії).

Навіть не згадувалось про автономію України і про те, що це питання розглядатимуть Всеросійські установчі збори тощо.

Таким чином, хоча "Інструкцію" В.Винниченко назвав "миршавим клаптиком паперу" і ЦР, судячи з власної резолюції, не збиралася її виконувати, а лише прийняла до відома, видання "Інструкції" Тимчасовим урядом виявилося "цинічним, безсоромним зламанням досягнутих домовленостей, відвертим бажанням видерти з рук українства всі його резолюційні здобутки" (В.Винниченко). Вона відкидала внормування відносин між Україною та Росією в правовому полі і відкривала простір для сваволі Тимчасового уряду. Досить чітку оцінку його політиці дала київська "Робітнича газета" в статті "Дрібне шахрайство у великій справі": "Коли правительство мусило сплатити свого векселя, з'ясувалось, що Тимчасовий Уряд не є правительство, гідне великої держави, а є дрібний шахрай, який своїм шахрайством хоче залагодити великі політичні проблеми". Таким чином, між Центральною Радою та Тимчасовим урядом загострились суперечності, назрівав конфлікт. Склалася специфічна ситуація, коли Центральна Рада не мала реальної сили, щоб категорично відкинути, денонсувати інструкцію, а Тимчасовий уряд не мав змоги реалізувати її на практиці.

4.Обставини прийняття та основні положення

ІІІ Універсалу.

Чому в Українській Центральній Раді переважали автономістські ,а не самостійницькі настрої?

Черговий конфлікт між ЦР та Тимчасовим урядом виник восени 1917 р. з приводу заяви про скликання Всеукраїнських установчих зборів. Тимчасовий уряд погрожував розпустити ЦР і викликав для пояснень до Петрограда В.Винниченка (було видано наказ розпочати слідство і при необхідності заарештувати і притягти до судової відповідальності ряд секретарів). Співпраця Києва і Петрограда практично стала неможлива, але це протистояння було перерване більшовицьким збройним повстанням, в ході якого Тимчасовий уряд було повалено (В.Винниченко, який у цей час прибув до Петрограда, вже не мав кому давати пояснення).

Отже, мирний період розвитку української революції доходив до кінця.

Більшовицьке повстання та падіння Тимчасового уряду частково розв'язували старі проблеми, але в той же час породили нові. Одне з головних – як ставитись до захоплення влади в Петрограді комуністичною партією на чолі з Леніним? В день збройного перевороту ЦР ініціювала створення в Києві "Крайового комітету по охороні революції в Україні", до якого увійшли представники різних політичних сил. Склалась досить складна ситуація, яка характеризувалася противоборством трьох політичних сил:

Прибічники Тимчасового уряду, опорною базою яких став штаб КВО.

Більшовики, які, спираючись на Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів, намагались захопити владу і в Україні.

Українські національні сили, що гуртувалися навколо ЦР.

В кінці жовтня в Києві тривали жорстокі бої між представниками перших двох політичних сил. Центральній Раді вдалося у цей критичний час опанувати ситуацію, роззброїти більшовицькі загони.

Через два дні після більшовицького перевороту в Петрограді Центральна Рада ухвалила резолюцію про владу в країні, в якій наголошувалося на необхідності переходу влади "до рук усієї революційної демократії", а не до рад, які "становлять лише частину революційної демократії". Висновок резолюції Центральної Ради був таким: "Українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді й енергійно боротиметься з усякими спробами підтримки бунту в Україні".

Отже, Центральна Рада виступила проти монополії на владу більшовицької партії, яку вона встановила в Росії.

В цих складних політичних умовах Центральна Рада приймає свій ІІІ Універсал [20 листопада 1917 р.], в якому проголошувалось утворення УНР в межах 9-ти губерній (Київської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської /без Криму/). Приєднання інших земель: Холмщини, частини Курської, Воронезької губерній, де українське населення становило більшість, мало відбутися згідно з волею їх мешканців.

Окрім цього, в ІІІ Універсалі оголошувалось:

До Українських установчих зборів вся влада в Україні належала Центральній Раді та її Генеральному секретаріату (Універсал призначав вибори до них 27 грудня, а скликання – 9 січня).

Скасовувалась приватна власність на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі і проголошувалась власність всього трудового народу.

Встановлювався 8-ми годинний робочий день.

Запроваджувався державний контроль на продукцію промисловості.

Домагатися якнайшвидшого досягнення миру.

Скасовувалась смертна кара та проголошувалась амністія політичним арештантам.

Зміцнювались і поширювались права місцевого самоврядування.

Закріплювались загальнолюдські демократичні свободи: слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканості особи і помешкання, можливості вживання місцевих мов у стосунках з усіма установами.

Надання росіянам, євреям, полякам права на національно-персональну автономію та на вільний розвиток всім іншим народам, які мешкали в Україні.

Зобов'язання врятувати від голоду не лише український народ, а й фронт та великі частини Російської республіки тощо.

Таким чином, ІІІ Універсал став актом великої історичної ваги: після багаторічної неволі український народ офіційно задекларував відродження власної держави. Його програма проголошувала повну перебудову України на нових засадах, з новими законами та економікою. Все ж, даючи оцінку ІІІ Універсалу, необхідно підкреслити, що він проголошував УНР, але в складі федеративної, демократичної Російської республіки. Більше того, ЦР зобов'язувалась «помогти всій Росії, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів". Дивне революційне донкіхотство чи месіанізм, адже Україна проголошувала себе автономією у складі неіснуючої держави, Тимчасового уряду вже не існувало, а більшовицький Совнарком на чолі з Леніним Центральна Рада не визнавала. Чи треба було ЦР ставати в обороні всієї російської демократії, брати на себе роль "рятівника всієї Росії", коли Україна мала більш ніж достатньо своїх проблем? Відповідь однозначна – ні. І ще більшість із цих проголошених перетворень залишились декларативними, оскільки на їх практичну реалізацію вже не було часу, розпочинався грізний час противоборства з агресією більшовицької Росії.

Чому ж в Українській Центральній Раді так довго переважали автономістські, а не самостійницькі настрої?

Є ряд історичних обгрунтувань цієї проблеми. Зокрема, на досить переконливі фактори вказує історик О.Д.Бойко:

Національно-територіальна автономія України в складі демократичної Росії була одним з важливих програмних завдань більшості в УЦР політичних партій, особливо УСДРП, УПСР, УПСФ, які відігравали провідну роль.

Автономістські настрої, які зафіксовані в резолюції Всеукраїнського національного конгресу та інших представницьких форумах, в трьох Універсалах УЦР, свідчать, що ідея самостійності ще не набула поширення та визнання у масах.

Серед української політичної еліти поширеним було хибне уявлення про справедливе вирішення національного питання російською демократією. В.Винниченко писав: “Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим”.

Керівництво УЦР, Генерального секретаріату вважало, що Україна має реальну можливість вибороти хоча б автономію, а проголошення самостійності залишило б її самотньою серед воюючих країн, фактично без державного апарату, без армії, без фінансів. Це привело б до легкого захоплення України воюючими сторонами, до перетворення її на колонію.

Слід пам’ятати, що боротьба за автономію України – це довготривалий історичний процес, який сягає корінням ще у добу гетьманату. Певну роль відіграли і російсько-українські економічні зв’язки, багатонаціональний склад українських земель, домінування російського населення в містах.

Отже, виходячи з вищесказаних положень, проголошення автономії УЦР відповідало вимогам часу і було логічним кроком у розвитку української національно-демократичної революції. Оцінюючи даний історичний період, М.Грушевський в ряді наукових праць (“Якої ми хочемо автономії та федерації?”, “Вільна Україна” та ін.) неодноразово вказував, що шлях до самостійності України пролягає через національно-територіальну автономію в складі Російської Федерації.

Проголошення ІІІ Універсалом Української Народної Республіки було важливою історичною подією, яка знаменувала відродження державності України в ХХ ст. Однак цього не відбулося, оскільки Центральна Рада проголосила створення УНР у федеративному зв’язку з Російською державою. На думку історика Д.Дорошенка, Україна в листопаді 1917 року мала б “…зовсім відділитися від Росії, стати самостійною й незалежною державою”. Проте головною причиною драми УЦР, як вказує історик В.Смолій, була політична природа Центральної Ради з її ідеями автономії та федералізму.

5.Ультиматум РНК РРФСР Центральній Раді.

Ппроголошення радянської  влади в Україні.

Більшовики в Україні могли сподіватися на перемогу лише з допомогою зовнішньої агресії, оскільки вони не мали належної підтримки серед українського народу. Яскравим свідченням цього є результати тогочасних демократичних виборів до Всеросійських установчих зборів – за комуністів в Україні проголосували лише 10% виборців (в основному індустріальних центрів Донбасу, Катеринослава, Харкова тощо), а за українські партії – 75%.

Більшовицька спроба здійснити переворот у Києві 12 грудня 1917 р. зазнала невдачі. Київський військово-революційний комітет на чолі з Л.Пятаковим було розпущено, а вірні більшовикам частини роззброєні і відправлені за межі УНР.

17 грудня місцеві більшовики повторили спробу захопити владу в Україні, діючи на цей раз легальними методами, скориставшись Всеукраїнським з'їздом рад. На ньому вони планували здобути більшість і проголосити Радянську владу в Україні. Але і ця спроба виявилася невдалою, з 2500 делегатів більшовиків підтримувало лише 124. З'їзд ухвалив резолюцію про підтримку Центральної Ради та вирішив, що недоцільно переобирати її склад, оскільки 9 січня мали відбутися Всеукраїнські установчі збори, котрим Центральна Рада повинна була передати владу.

На підтримку Центральної Ради вплинуло і те, що напередодні 17 грудня РНК Росії надіслала українському урядові підписаний Леніним і Троцьким ультиматум , в якому, з одного боку, визнавалась УНР, а з іншого – робились грубі втручання у її внутрішні справи. «Ми звинувачуємо Раду, – говорилось в ультиматумі. – Прикриваючись національними фразами, вона веде непевну буржуазну політику, яка давно вже визначається невизнанням Радою "Совєтов" та совєтської влади в Україні". Далі ультиматум містив чотири вимоги до УНР:

Відмовитись від дезорганізації фронту, що виявилось у відкликанні і передислокації частин, руйнуванні фронту без порозуміння з Росією.

Припинити роззброєння більшовицьких частин в Україні.

Не пропускати через Україну козачі формування на Дон [отаман Каледін не визнавав ленінський Раднарком].

Пропустити через територію України більшовицькі війська на Південний фронт.

РНК Росії вимагала протягом 48 годин позитивної відповіді, а коли вона не буде надіслана, погрожувала, що вважатиме Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і в Україні.

Центральна Рада, отримавши підтримку з'їзду Рад у Києві, який кваліфікував ультиматум як агресію проти УНР, відкинула домагання Росії, зазначаючи, що неможливо одночасно визнавати право на самовизначення "аж до відокремлення" і робити грубий замах на це право, нав’язуючи свої форми політичного ладу державі, яка самовизначилась: "Доки у Великоросії розвивається анархія, економічні, політичні та господарчі розрухи, доки там панує груба сваволя та нищення усіх свобод, які одвоювала в царизму революція, Генеральний секретаріат не визнає потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу". Як бачимо, гідна відповідь у цілком спокійному тоні, спрямованому на пошук компромісу.

Було очевидно, що більшовицький уряд Росії за допомогою демагогічних, наперед неприйнятних вимог шукав привід для війни з Україною. [Цікаво, що серед звинувачень Центральної Ради було і таке, що вона відмовляється скликати з'їзд Рад – коли в Петрограді не могли не знати, що він відкривався в день оголошення Україні ультиматуму]. Таким чином, з 5 грудня 1917 р. УНР фактично перебувала в стані війни з радянською Росією.

Тим часом більшовицька частина з'їзду Рад у Києві (124 чол.), залишивши його, переїхала до Харкова, де під охороною радянських військ нашвидкуруч був організований альтернативний з'їзд Рад. На ньому було близько 200 делегатів, які представляли 89 Рад (із понад 300 існуючих в Україні). Незважаючи на неправочинність з'їзду, він за більшовицьким сценарієм 25 грудня 1917 р. прийняв такі рішення:

Схвалив жовтневе збройне повстання в Петрограді та політику Раднаркому.

Проголосив встановлення радянської влади в УНР.

Обрав Центральний виконавчий комітет рад в Україні.

Центральний виконавчий комітет утворив Народний секретаріат – радянський уряд [характерно, що, свідомі своєї слабкості, більшовики в Україні намагались надати радянській владі національних рис. Наслідуючи Центральну Раду, вони поки що називали державу не соціалістичною, а Українською Народною Республікою, а уряд – не "Радою Народних Комісарів", а "Народним секретаріатом". Головою Центрального виконавчого комітету призначили не більшовика русофіла Г.Пятакова, а лівого соціал-демократа Ю.Медвєдєва тощо] .

Отже, проголошення радянської влади в Україні, незважаючи на його нелегітимність, дало можливість радянській Росії прикрити агресивні воєнні дії проти УНР як допомогу у боротьбі радянської влади з Центральною Радою. Основна причина агресії радянської Росії проти України – це не дати УНР суверенності, самостійності.

 5.Обставини прийняття, зміст та історичне значення

 IV Універсалу.

Початок січня 1918 р. характеризувався досить складним політичним становищем в Україні. Російська радянська армія під командуванням В.Антонова-Овсієнка розпочала загальний наступ на УНР. Її чисельність, за різними оцінками, була від 35 до 60 тисяч чоловік. Цей наступ мав усі ознаки агресії та окупації. Досить прислухатись до горезвісного наказу №14 одного з більшовицьких командирів М.Муравйова: "Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів". Більшовицький наступ підтримували загони червоної гвардії (близько 100 тисяч). В багатьох містах відбувалися повстання збільшовизованих солдатів та червоногвардійців [Одеса, Катеринослав, Миколаїв, Херсон та інші]. Впродовж січня більшовицькі війська зайняли майже всю Лівобережну Україну.

За цих складних обставин, які вщент зруйнували усі плани УНР, у тому числі і скликання на 9 січня Українських установчих зборів, перед Центральною Радою постали три головні завдання:

Мобілізувати та організувати український народ для відпору агресору.

Формально відмежуватись від більшовицького режиму.

Створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками.

Спробою реалізувати ці завдання став IV Універсал  -ухвалений на засіданні Малої Ради шляхом поіменного голосування після триденних дискусій 22 січня 1918 р.

В IV Універсалі констатувалося повне знесилення України чотирма роками війни. Звинувачувалось у грабежах та насильництвах більшовицьке військо, яке за вказівкою Петрограда насунуло в Україну і "веде криваву боротьбу з нашим народом і Республікою" тощо.

Виходячи з цього Центральна Рада в IV Універсалі:

Проголосила УНР самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу, яка хоче жити у злагоді й приязні з усіма сусідами.

Приписувала вищому виконавчому органові, який віднині почав іменуватися Радою Народних Міністрів, вести мирні переговори у Брест-Литовському цілком самостійно й укласти мир, щоб УНР розпочала своє господарське життя у спокої і згоді, розпустила армію і на її місці створила народну міліцію.

Проголошувала тверду й рішучу боротьбу з більшовиками.

Обіцяла після повернення солдатів з фронтів переобрати волосні і повітові ради, міські думи, а до цього часу встановити на місцях таку владу, до якої мали б довір'я всі революційно-демократичні верстви народу.

Робила акцент, що закон про соціалізацію і передачу землі трудовому народові без викупу вже розроблено і він буде розглянутий на IX сесії Української Центральної Ради через кілька днів, а сама передача землі відбудеться ще на початку весняно-польових робіт. Ліси, води, надра мали перейти у підпорядкування УНР.

Давала вказівку Раді Народних Міністрів негайно приступити до переведення всіх фабрик і заводів з воєнного на мирний стан, на вироблення продуктів, потрібних народу, прибрання до рук найважливіших галузей торгівлі, монополізацію залізної, вугільної, тютюнової промисловості, встановлення державного контролю над усіма банками.

Проголосила боротьбу з безробіттям і курс на соціальне забезпечення скалічених та потерпілих від війни.

Визнала дійсними всі свободи, проголошені в III Універсалі, і права всіх націй в УНР на національно-персональну автономію.

Закликала народ якнайпильніше провести вибори до Українських установчих зборів, які могли взяти на себе функцію найвищого господаря і впорядника української землі, закріпити свободу, лад і добробут народу тощо.

Отже, проголошення IV Універсалу ознаменувало завершення еволюції українського національного руху від автономізму-федералізму до самостійництва, до повного розриву з імперським центром. В цьому якраз полягає найбільше значення цього вікопомного державотворчого акта, який давав гасло, що могло об'єднати антибільшовицькі національно-демократичні сили, і ставав межею між автономістичним та самостійницьким етапом діяльності Центральної Ради. Не можна погодитись, що IV Універсал був прийнятий з тактичних потреб моменту, бо вимоги політичної самостійності не було у програмах українських партій, які мали більшість у Центральній Раді. Але слід визнати, що IV Універсал було прийнято в момент, коли кульмінаційна точка розвитку революції була вже позаду, коли революційна ініціатива і підтримка мас і т. п. вже йшли на спад.

Взагалі проголошення IV Універсалом самостійності України саме на початку 1918 р. в якійсь мірі є закономірним, адже саме тоді, користуючись ослабленням російського імперського центру, проголосили свою самостійність Литва (грудень 1917 р.), Естонія і Латвія (лютий 1918 р.), Білорусія (березень 1918 р.), Вірменія і Грузія (травень 1918 р.) та інші.

Прийняття IV Універсалу, звичайно, диктувалось і потребою укладення миру з Четвертним союзом і було також свідченням того,  що в лідерів українського національного руху похитнулась віра в можливість порозуміння з російськими соціалістичними силами стосовно задоволення потреб національних прав України. У вогнях пожеж, спричинених більшовицькими обстрілами Києва згоріла, за словами М.Грушевського, "Наша орієнтація на московщину, на Росію".

6.Україна та Брест-Литовський мирний договір.

15 грудня 1917 р. між радянською Росією та країнами Четвертного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією) було підписане перемир'я. Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, не втратити шанс легалізації та утвердження української державності на міжнародній арені, Генеральний секретаріат 24 грудня звернувся з нотою до всіх воюючих країн, в якій заявив, що оскільки влада Раднаркому не поширюється на українські землі, то будь-яка ухвала, підписана радянською Росією, не буде правочинною для України без ухвали урядом УНР. Таким чином, було проголошено, що УНР "стає на шлях самостійних міжнародних стосунків до того часу, поки не буде створено загальнодержавної федеративної влади в Росії." У відповідь на це повноважні представники німецького блоку дали згоду на участь у переговорах делегації УНР.

10 січня 1918 р. розпочалися переговори делегації УНР. Українську делегацію очолив В. Голубович (голова нового уряду, який було сформовано після IV Універсалу). Глава делегації радянської Росії Л.Троцький змушений був визнати самостійне становище на переговорах представників УНР, тоді як представники харківського "Народного секретаріату" увійшли до складу російської делегації.

Пізніше  делегацію   УНР  в   Бресті  очолив   О.Севрюк.    9 лютого 1918 р. договір між УНР і державами німецького блоку було підписано. [Не вистачало часу на підготовку добротного документа. Тому австро-німецька сторона запропонувала укласти короткий договір у загальних рисах з додатками, які потім мали бути опрацьовані у комісіях. Делегація УНР спочатку відмовилась від такої пропозиції. Але обставини в Україні склалися так, що Київ уже захопили більшовики, і тоді у вкрай нервовій,  напруженій  атмосфері  в ніч на  9 лютого   (о 2-й ночі) поспіхом, навіть без перекладу на українську мову, відбулося офіційне підписання Брестської мирної угоди]. Така робота у надзвичайній ситуації не могла не позначитися на якості тексту мирного договору. З юридичної точки зору він заслуговує критики. Багато його статей грішать неясностями, різночитанням, юридичними і фактичними неточностями і суперечностями. Переклад на українську мову робився поспіхом уже після підписання і теж був недосконалий.

Що стосується суті Брестського мирного договору, то:

У преамбулі договору визнавалась незалежність УНР.

Кордонами між Австро-Угорщиною і УНР проголошувались ті, які існували між Російською і Австро-Угорською імперіями до 1914 р., тобто вся Галичина, Закарпаття, Північна Буковина залишались за Австро-Угорщиною, зате вся Холмщина, Підляшшя поверталися Україні.

Відновлювалися дипломатичні і консульські стосунки.

Передбачався обмін військовополоненими.

Відкидались будь-які відшкодування збитків.

Вказувалось на обов'язок сторін розвивати господарські стосунки, проводити взаємообмін залишками сільськогосподарських і промислових товарів на державній основі.

Допускався дрібний товарообмін у межах 15-кілометрової прикордонної смуги.Передбачалися взаємні митні пільги тощо.

В цей же день, 9-го лютого, був укладений україно-німецький договір. Через три дні були укладені аналогічні двосторонні додаткові договори між УНР і Австро-Угорщиною, УНР і Болгарією, УНР і Туреччиною. В таємному додатку до мирної угоди між УНР і Австро-Угорщиною було зафіксовано поділ Галичини на українську й польську частини і злучення Східної Галичини з Буковиною в один суцільний “коронний край” Австрійської імперії. (Проте згодом Австрія анулювала цей договір). Згідно з цими угодами УНР зобов'язувалась протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса, 400 млн. шт. яєць та іншої сільськогосподарської і промислової сировини. 17 лютого представник делегації УНР М.Любинський від імені Центральної Ради звернувся до німецької сторони з проханням "надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування". Центральна Рада розраховувала, що ця допомога буде надана введенням на Україну двох дивізій, (приблизно 30 тис.) сформованих з військовополонених українців, але Німеччина та Австро-Угорщина розпочали широкомасштабний наступ силами 450 тисячної армії.

На початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася разом з німецько-австрійськими військами до Києва. Україну було звільнено від більшовиків. Але це була так звана "піррова перемога".

Отже, відкривалася ще одна трагічна сторінка історії України – "незалежне" життя в умовах окупаційного режиму (німці безконтрольно господарювали в Україні, видавали власні нормативні акти, що мали обов'язковий характер в Україні). Поступово втрачаючи рештки влади, Центральна Рада ще проіснувала до 29 квітня 1918 р., коли в Україні відбувся гетьманський переворот і до влади прийшов гетьман П.Скоропадський.

7.Українська держава гетьмана Павла Скоропадського.

29 квітня 1918 р. Всеукраїнський хліборобський з'їзд (близько 8 тис.чол.) проголосив почесного отамана Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського гетьманом України. Центральна Рада була розпущена, і в Україні започатковано нове державне утворення – гетьманат "Українська держава".

Переворот відбувся майже безкровно (загинуло кілька офіцерів з гетьманської дружини у короткочасній перестрілці із січовими стрільцями, котрі невдовзі перейшли на сторону П.Скоропадського).

Що забезпечило безкровний характер гетьманського перевороту?

Суттєві помилки, допущені Центральною Радою, позбавили її підтримки мас:

а) хитання у стратегічних політичних орієнтаціях;

б) непослідовність тактичних дій;

в) невиправдані поступки та компроміси;

г) зволікання із вирішенням насущних соціально-

економічних проблем;

ґ) ігнорування та зневага до представників імущих класів;

д) не досить прихильне ставлення до церкви і духовенства;

е) не повне усвідомлення потреби творення боєздатної національної армії тощо.

Підтримка П.Скоропадського 450-тисячною німецько-австрійською армією, оскільки Центральна Рада не виконувала взятих на себе в Брест-Литовську зобов'язань з поставки продовольства і сировини Німеччині та її союзникам.

Важке економічне становище України [після 4-річної світової війни, 8-місячної "холодної війни" Центральної Ради з Тимчасовим урядом та більш ніж 60-денної "гарячої війни" з більшовиками – зубожіння селян, падіння виробництва промислової продукції, руйнування транспорту, зв'язку та ін. Можна погодитись із висновком самого П.Скоропадського: "Бешкети і анархія продовжуються в Україні, економічна розруха і безроботиця збільшуються і розповсюджуються з кожним днем і врешті для багатющої колись України встає грізна мара голоду"].

Розкол у політичних силах України, які мали більшість в Центральній Раді.

На весну 1918 р. найчисельніша партія Українських соціал-революціонерів була близька до розпаду, що і сталося у травні 1918 р. Майже така ж доля спіткала й УСДРП – з неї вийшли "українські більшовики", а також ліві соціал-демократи, пізніше незалежники тощо].

Водночас через збіг об'єктивних і суб'єктивних обставин стрімко підноситься роль Української демократично-хліборобської партії, яка стала опорою П.Скоропадського, тощо.

Мета гетьманського перевороту:

Зупинити процес паралічу влади, котрий все стрімкіше набирав ходи (влада Центральної Ради обмежувалася лише Києвом та околицями).

Не допустити дезорганізації та деградації суспільства, що неминуче вело до суспільної катастрофи.

Покінчити з радикальними перетвореннями, зокрема щодо приватної власності тощо.

Утворити державну владу, здатну "забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці" (П.Скоропадський).

Якщо узагальнити сили, на які спирався гетьманат П.Скоропадського, то можна виділити:

Всі ті, хто мав приватну власність, кому було що втрачати (поміщики, буржуазія, заможне селянство та інші).

Вільне козацтво.

Проросійські імперські сили, що вбачали в режимі П.Скоропадського надії на відродження "єдиної і неділимої російської імперії".

Старе чиновництво, здебільшого зрусифіковане, яке прагнуло стабільності та повернення звичних норм життя тощо.

Таким чином, якщо Центральна Рада спиралася в своїй діяльності на ліві сили (в її складі були в основному партії соціалістичного спрямування), то гетьманат П.Скоропадського базувався на підтримці правих сил. Ідеологічна платформа тих сил, які привели ло влади П.Скоропадського, була викладена в "Грамоті до всього українського народу", підписаній 29 квітня. Прерогативи його влади були розписані в "Законі про тимчасовий державний устрій", оприлюдненому також 29 квітня 1918 р.:

Гетьман призначав отамана (голову Ради Міністрів).

Затверджував і скасовував склад уряду.

Виступав найвищою посадовою особою у зовнішньополітичних справах.

Був верховним воєначальником.

Оголошував амністію, а також воєнний чи надзвичайний стан.

Вищенаведене свідчить, що суттю державного режиму гетьманату була зміна демократичної парламентської форми правління на авторитарну, тобто було здійснено перехід верховної влади, як законодавчої, так і виконавчої, в руки однієї особи – гетьмана П.Скоропадського.

Отже, Гетьманський переворот був спробою консервативних політичних сил загасити полум'я революції, покласти край радикальним соціальним настроям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя на рейки правових норм, забезпечити перш за все право приватної власності "як фундаменту культури й цивілізації".

В історичній літературі діяльність гетьмана П.Скоропадського оцінюється неоднозначно. Тут констатуються як його досягнення, так і прорахунки. В залежності від позицій автора фіксується увага або зміщуються акценти в той чи інший бік.

Так, досягненнями діяльності гетьманату П.Скоропадського були:

Відновлення права приватної власності та вільного підприємництва.

Налагодження діючого адміністративного апарату, набуття досвіду організації державної служби. Реформування вищих органів судової влади в особі Державного Сенату. Створення нових органів охорони правопорядку – Державної варти, що поєднувала поліцейські і жандармські функції.

Жорстке державне регулювання промисловості, транспорту, торгівлі і зв'язку в умовах гострої економічної кризи, боротьба з анархією на місцях та дезорганізацією виробництва.

Налагодження нормального грошового обігу, вдосконалення грошової системи (українська валюта була забезпечена природними багатствами і головним чином цукром); сформування державного бюджету, відкриття українських банків, акціонерних товариств і бірж тощо.

Організація чіткої кордонної і митної служби.

Намагання утвердити міцний середній клас селян-власників як соціальну опору гетьманату.

Прийнято закон про загальний військовий обов’язок та розроблено план організації армії, яка мала нараховувати понад 300 тис.чол. (8 армійських корпусів).Створення центрів підготовки кадрів для армії (Військова Академія, 4 кадетські школи: 2 військових школи старшин для піхоти та по одній для кінноти, артилерії і технічної служби). Розпочато розбудову українського морського флоту.Сформовано гвардійську сердюцьку дивізію (національну гвардію) з юнаків із заможних хліборобських родин Полтавщини як зразкові військові частини.Практичні кроки з відновлення козацьких традицій, формування українського вільного козацтва, яке мало бути свого роду військовим резервом.

Визнання де-юре і де-факто суверенітету Української держави з боку майже двох десятків країн.Підписання прелемінарного (попереднього) мирного договору з Росією, за яким радянська Росія офіційно визнала Українську державу. Встановлювалась демаркаційна лінія, розвивались торговельні відносини.Ведення переговорів з Кримом, який мав стати автономною частиною України, та Румунією стосовно Бесарабії.Створення досить широкої мережі посольств Української держави, генеральних консульств, консульств та консульских агентств в більш ніж 20 країнах світу.

Подальші кроки щодо українізації народної освіти і підвищення авторитету державної української мови (відкрито курси українознавства для вчителів, створено українські початкові школи, відкрито 50 нових українських державних середніх шкіл, 150 українських гімназій (не замість російських, а поруч з ними), широка програма видань підручників та інших книг українською мовою).Піклування про розвиток науки, заснування Української Академії наук та українських наукових видань. Значне розширення мережі національної вищої школи: відкрито Київський державний український університет, Одеський політехнічний, Київський архітектурний, Київський клінічний, Київський вищий технічний, Одеський сільськогосподарський інститути тощо.

Надання імпульсу театральному життю України, створено Державний народний театр, Державний драмтеатр, Молодіжний драмтеатр, Залізничний театр, Херсонський український драмтеатр, Драматичну консерваторію, Державну драматичну школу, режисерсько-інструкторські курси .Суттєвий внесок у розвиток національної музичної культури, створено Музично-драматичний інститут ім.М.В.Лисенка, першу народну оперу в м.Харкові, Першу дитячу оперу, Перший український національний хор, Державний симфонічний оркестр ім.М.В.Лисенка, Державну капелу бандуристів, Київське концертне бюро та ін. Засновано нові бібліотечні та музейні заклади – Національну бібліотеку, Черкаський краєзнавчий музей, музей церковноісторичної та археологічної громади.

Підвищено авторитет Православної Церкви, надання їй статусу Екзархату і автономії у складі РПУ; покладено початок Українській Автокефальній Православній Церкві.

Щодо прорахунків  діяльності гетьманату П.Скоропадського, то вони полягали в наступному:

Повернення поміщиків у свої маєтки і «вибивання» компенсації з селян за збитки, завдані маєткам. Каральні експедиції в села для отримання потрібної кількості продуктів, щоб розрахуватися з Німеччиною за військову допомогу.

Закон про засоби боротьби з розрухою сільського господарства, за яким дозволялося примусово використовувати в поміщицьких маєтках реманент селян. Невирішеність аграрного питання на практиці.

Закон про локаути (відновлення закону 1905 р. Російської імперії), тобто заборона страйків, що вело до значного обмеження демократизму .Збільшення тривалості робочого дня до 12 годин.

Зайняття чиновницьких посад росіянами (в основному), більшість в уряді були членами російської партії кадетів. Відновлення дореволюційної адміністративної системи, яка існувала за царату: повернення до губерній, повітів та волостей, скасування міського і земського самоврядування.

Помилкова ставка лише на багаті і заможні верстви населення, відсутність політичної гнучкості.

Не вдалося провести мобілізацію. Не спромоглися реалізувати власні плани зі створення достатньо  боєздатної  армії    (вдалося   створити   лише  60-тисячне військо).

Заблокування конституційного процесу.

Велика залежність від німецько-австрійської військової адміністрації. Орієнтація лише на держави німецького блоку. Невдача спроб зав'язати відносини з країнами Антанти.

Засилля в Україні промонархічно настроєних росіян, які негативно ставились до незалежності Української держави, виступаючи з намірами відновлення «єдиної і неділимої» Росії.

Фактична відсутність реальної протидії деструктивним діям і пропаганді більшовицьких сил в Україні.

Прийняття Акта про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією тощо.

Отже, в діяльності гетьманату П.Скоропадського, як бачимо, були досягнення і прорахунки. Наголосимо на тому, що своїм «Актом про федерацію з небільшовицькою Росією» гетьман перекреслив головні здобутки на шляху державотворення, оскільки цей «акт» означав фактично офіційне скасування державної самостійності України.

7.Відновлення УНР та правління Директорії.

В травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утво-рили опозиційний гетьманові П.Скоропадському Український національно-державний союз (з серпня – Український національний союз; з вересня очолив В.Винниченко). 13 листопада на таємному засіданні УНС було вирішено підготувати збройний виступ проти П.Скоропадського і для керівництва повстанням було утворено тимчасовий орган – Директорію [названа за аналогією з Великою французькою буржуазною революцією, в ході якої у 1795 р. після повалення якобінської диктатури було утворено директорію в кількості 5 чоловік]. До Директорії увійшло 5 чоловік:

В.Винниченко, соціал-демократ, голова;

С.Петлюра, соціал-демократ;

Ф.Швець, соціаліст-революціонер;

П.Андрієвський, соціаліст-самостійник;

А.Макаренко, безпартійний.

Головним центром зосередження антигетьманських сил стала Біла Церква. Найбільший бій відбувся під Мотовилівкою 18 листопада 1918 р., де війська гетьмана зазнали нищівної поразки  і  питання  про  владу  було  практично   вирішено.   14 грудня 1918 р. гетьман П.Скоропадський зрікається влади, і вона повністю переходить в руки Директорії, котра 19 грудня влаштовує тріумфальний парад переможців на Софіївській площі у Києві.

Таким чином, після перемоги антигетьманського повстання Директорія формально повинна була скласти свої повноваження. Однак, відновивши УНР, вона не відновила Центральну Раду, оскільки та втратила свою популярність у масах. 26 грудня 1918 р. Директорія проголосила дуже важливий документ, який деякі дослідники називають «Тимчасовою Конституцією України», Декларацію, в якій:

Вперше після свого утворення чітко заявила про основні програмні цілі та чинники їх реалізації.

Зроблена спроба самоідентифікації – Директорія оголосила себе «верховною владою революційного часу», правда (функції і повноваження не було чітко окреслено), зазначивши свою тимчасовість і готовність передати свої права і повноваження трудовому народові самостійної УНР.

Було офіційно оповіщено про скликання Конгресу Трудового Народу України, який був «революційним представництвом організованих працюючих мас» і розглядався як Тимчасовий передпарламент.

Проголошено ряд «стандартних» соціально-економічних гасел, зокрема:

а) робітничий контроль;

б) боротьба із спекуляцією;

в) «кращі форми соціальних реформ, яких досягла західноєвропейська трудова демократія;

г) «національна злагода і дружнє поєднання трудової демократії всіх націй, що заселяють українську землю» тощо.

Скасовано всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики: відновлено 8-годинний робочий день, колективні договори, право коаліції і страйків.

Дрібні селянські землеволодіння залишалися непорушними, а решта земель повинна була перейти у користування безземельних і малоземельних селян.

Відновлювалась національно-персональна автономія.

Позбавлялися права голосу “класи нетрудові” (виникла проблема з тим, чи зараховувати до трудових класів представників інтелігенції, зокрема адвокатів, лікарів, журналістів тощо).

За соціалістичними фразами і публіцистичною формою Декларації вгадувалась постать її автора В.Винниченка.

26 грудня 1918 р. було утворено перший уряд Директорії, який очолив соціал-демократ В.Чехівський. В уряді було 6 українців соціал-демократів, по 4 українці соціал-революціонери і соціал-самостійники, 3 соціал-федералісти, один єврейський соціал-демократ і один безпартійний.

За інструкцією від 5 січня 1919 р. відбулися вибори до Конгресу Трудового Народу України (КТНУ). Було обрано: 593 делегати, в тому числі 65 від ЗУНР. Делегати обиралися на основі куріальної системи: від селян – 377, від робітників – 118, від трудової інтелігенції – 33 та ін. Слід зазначити, що, на відміну від більшовиків, які в Конституції (липень 1918 р.) закріпили принцип: один голос робітника дорівнює п'яти голосам селян, лідери Директорії вважали всі голоси рівними.

22 січня 1919 р. на Софіївській площі в Києві було урочисто проголошено Акт Соборності України (злуки УНР і ЗУНР). КТНУ ухвалив «Закон про форму влади в Україні», який  був дуже недосконалий (готувався поспіхом у ході засідань Конгресу на основі фракційних резолюцій) і містив дуже багато декларативних положень. Цим законом підтверджувався статус Директорії як верховної влади (тимчасової) до скликання «слідуючої» сесії Трудового Конгресу, а також її повноваження видавати закони, що підлягали затвердженню сесією конгресу. КТНУ став державним органом молодого українського парламентаризму, останньою спробою демократичного вибору.

Перші тижні перебування Директорії при владі були водночас і періодом її найвищого тріумфу, а далі її сили невпинно занепадали. Розпочалася інтервенція більшовицьких військ в Україну (17 листопада 1918 р. в Курську було створено Українську революційну військову раду, а 20 листопада – Тимчасовий робітничо-селянський уряд України). 3 січня 1919 р. червоні війська зайняли Харків, більшовицька республіка отримала офіційну назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), головою радянського уряду 29 січня 1919 р. став болгарин Х.Раковський.

Голова українського уряду В.Чехівський надіслав три ноти (31 грудня, 3 і 4 січня) до Ради Народних Комісарів Росії із запитанням: ”З яких причин російське совітське військо робить наступ на територію УНР?”. У відповідь 6 січня 1919 р. до Києва надійшла радіотелеграма, підписана народним комісаром закордонних справ Г.Чичеріним, в якій демагогічно заявлялось: «Ніякого війська Радянської Росії на Україні немає. Військова акція на українській території проводиться між військами Директорії і військами Українського Совітського Уряду, який є цілком незалежним». До Москви виїхала для ведення переговорів українська делегація на чолі С.Мазуренком. Доки велись переговори, тривав наступ більшовицьких військ. І лише на сорок другий день неоголошеної агресії – 16 січня Директорія офіційно оголосила стан війни з РСФРР. Але сили були нерівними, і 2 лютого Директорія переїхала до Вінниці, а 5 лютого радянські війська захопили Київ (утримували до 30 серпня 1919 р.).

Продовжуються безуспішні пошуки надійної зовнішньополітичної підтримки. Державна нарада у Вінниці прийняла рішення про переговори з Антантою. На вимогу Антанти про виведення із Директорії В.Винниченка, С.Петлюри як  головних  провідників  більшовицького  курсу  9 лютого В.Винниченко виходить із Директорії, С.Петлюра – із соціал-демократичної партії, а уряд В.Чехівського подає у відставку. З цього часу розпочинається період так званих «похідних кабінетів», які очолювали по черзі С.Остапенко, Б.Мартос, І.Мазепа, В.Прокопович, а місцем осідку уряду були Вінниця, Проскурів, Кам'янець-Подільський, Рівне.

15 листопада 1919р. Директорія передала свої повноваження С.Петлюрі, який фактично став диктатором (він ще 9 травня був обраний головою Директорії). 4 грудня С.Петлюра оголосив перехід до партизанських методів ведення війни, а сам виїхав у Польщу.

Ще буде українсько-польська угода (квітень 1920 р.), яку слушно називають договором Петлюри-Пілсудського, бо ні в польському, ні в українському суспільстві договір не користувався підтримкою. Критики договору доречно запитували, як можна боротися з українцями під Львовом і водночас допомагати їм відвойовувати власну державу у Києві? Спільний польсько-український похід на Київ закінчився його взяттям 7 червня, але вже 11 червня 1920 р. більшовики знов оволоділи Києвом. 18 березня 1921 р. між Польщею і радянською Росією було підписано Ризький мирний договір. За ним кордон встановлювався по так званій лінії Керзона, яку в 1919–1920 рр. Антанта визнала як східний кордон Польщі. Суть устремлінь сторін добре передав один із керівників радянської делегації А.Йоффе, який заявив голові польської делегації Я.Домбовському: «Росія розуміє, що для Польщі конечна галицька нафта, але для Росії конечне українське збіжжя (зерно- Авт.)».

Таким чином, Ризький мир остаточно поховав самостійницькі плани Директорії і «узаконив» контроль радянської Росії над більшістю території України, а територія Західної України переходила під владу Польщі.

8. Утворення  ЗУНР та її діяльність.

Восени 1918 р. внаслідок глибоких соціально-економічних, політичних, національних протиріч, загострених до краю програшем у Першій світовій війні, Австро-Угорська імперія розпалася. На політичній карті Європи з'явилися нові суверенні держави: Австрійська республіка (12 листопада), Західно-українська Народна республіка (13 листопада), Чехословацька республіка (14 листопада), Угорська республіка (16 листопада),   Королівство  сербів,   хорватів   і  словенців  (1 грудня, з 1929 р. Югославія) та інші. Таким чином, ЗУНР стала одним з перших державних утворень, що виникли на уламках так званої «клаптикової» Австро-Угорської імперії. Цьому передували важливі подій, котрі потребують хоча б короткого аналізу.

18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представники усіх політичних українських сил краю, так звана Українська Конституанта (Установчі збори). Реалізувавши право народу на самовизначення, Конституанта проголосила себе Українською Національною Радою з повноваженням парламенту. До неї увійшли 33 українських посли до австрійського парламенту, 34 депутати до Галицького та 16 – до Буковинського крайових сеймів і по 3 представники від національно- демократичної, християнсько-суспільної і соціал-демократичної партій та студентської молоді. Головою Національної Ради було обрано Є.Петрушевича.

19 жовтня було проголошено про створення з українських територій Австро-Угорської імперії Української держави, правда, у складі монархії, з якою галицькі політики старшої генерації не наважились порвати зв'язки. Великою ілюзією провідних галицьких політиків була думка, що доля Західноукраїнської держави вирішуватиметься у Відні, до якого виїхала делегація Української Національної Ради. Вони сподівалися на легітимну передачу їм влади з ласки імператора. Тим часом у Кракові було утворено Польську ліквідаційну комісію, яка мала прибути до Львова 1 листопада, щоб перебрати владу в Галичині до рук Польщі. За цих умов гаяння часу з боку українців могло обернутися катастрофою. Тому у ніч з 31 жовтня на 1 листопада на чолі з сотником УСС Д.Вітовським влада у Львові була взята. Операція проведена блискавично і без кровопролиття. Було заарештовано намісника і міського коменданта, взяті під контроль всі державні установи, казарми й інші важливі об'єкти, над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. У складі українських військових сил, які перебрали владу над двохсот тисячним Львовом, було всього близько 2,5 тис. чоловік.

Ранком 1 листопада Українська Національна Рада перебрала владу у свої руки. Було видано відозву «Український народе», де говорилося про утворення незалежної Української держави, у якій «віднині народ є… господарем своєї землі».

9 листопада на засіданні Української Національної Ради було визначено назву держави Західно-українська Народна Республіка (ЗУНР). Вона охоплювала близько 70 тис. км2 з 6 млн. населення (71% українців, 14%  поляків, 13% євреїв та інші). Правда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття – Чехословаччина. Таким чином, ЗУНР охоплювала лише територію Східної Галичини з 4 млн. населення.

У цей же день (9 листопада) було сформовано уряд – Державний секретаріат, який складався з 14 державних секретарств (міністерств). Головою (прем'єр-міністром) було обрано К.Левицького.

13 листопада УНРада прийняла «Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської імперії», який складався з таких артикулів: назва, кордони, державна суверенність, державне заступництво, герб і прапор. В цьому законі закріплювались верховенство і суверенність народу, який мав здійснювати їх через свої представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною системою. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі, прапором – синьо-жовтий, гімном – пісня “Вже воскресла Україна” (“Ще не вмерла Україна”).

Владу виявилось легше завоювати, ніж втримати. Польські керівні кола не змирилися з утворенням ЗУНР. Уже з перших чисел листопада на вулицях Львова розгорілись збройні сутички між українськими і польськими загонами. Бої проходили з перемінним успіхом, та у ніч на 22 листопада українські підрозділи змушені були залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з січня 1919 р. до Станіслава. 22 січня 1919 р. у Києві на Софіївській площі було урочисто проголошено Акт про злуку ЗУНР і УНР. На жаль, справжнього об'єднання не відбулося, бо через кілька днів Директорія змушена була покинути Київ під ударами наступаючої з північного сходу Червоної армії. В той же час армія ЗУНР УГА вела бої з переважаючою у бойовій силі і техніці польською армією. 16-18 липня 1919 р. УГА перейшла р.Збруч, залишивши всю Східну Галичину під польською окупацією.

Отже, героїчна спроба українського народу здобути свободу, побудувати свою державу зазнала невдачі. Проте боротьба не була марною. За умов постійної воєнної розрухи урядові ЗУНР вдалося налагодити адміністрацію краю, забезпечити функціонування шкіл, пошти, телеграфу, залізниці і прийняти цілу низку законів: «Про тимчасову адміністрацію і організацію судів» (16 листопада 1918 р.), «Про державну мову» (15 листопада 1918 р.), «Про виконання громадських прав і обов'язків» (8 квітня 1919 р.), «Про земельну реформу» (14 квітня 1919 р.), «Закон про вибори до однопалатного сейму ЗО УНР» (16 квітня 1919 р.), «Про восьмигодинний робочий день» (12 квітня 1919 р.) тощо.

Слід погодитися з думкою історика І.Лисяка-Рудницького, що значення ЗУНР  полягає  в  тому,  що  «Галичина  1918–1919 років – єдиний в новітній історії приклад українського державного правопорядку».

8.Причини поразки та історичне значення  Української революції 19171920 рр.

Наукові дискусії про причини поразки української революції розпочалися зразу ж після самої поразки. Тут зіткнулися два діаметрально протилежні підходи, які в спрощеному вигляді зводилися до питання, хто винен: народ чи політичні лідери (еліта)? Одна група – представлена українськими соціалістами різних спрямувань, вбачала головну причину поразки у низькій національній і політичній свідомості народних мас. Друга – консервативна група – перекладала всю вину на українську революційну еліту. Звичайно, було багато інших думок проміжкового, компромісного характеру. Синтезуючи основні погляди, можна виділити головні причини поразки української революції 1917–1920 рр.:

Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу, промислової буржуазії, міського елементу тощо). З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але вона складала лише 2–3 % усього населення.

Міста переважно не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків.

Український рух під час революції спирався на дві наймінливіші і непостійні у політичному відношенні соціальні групи – солдат і селян. Вони були ще не досить політично зрілими, ще не осягнули ідею національної незалежності в повному обсязі і легко піддавались демагогічним гаслам більшовиків.

Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий день і т.п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики.

Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували наступальний темп української революції.

Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів. Українські лідери дуже мало уваги приділяли будівництву власних державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть помірковані, демократичні і федералістськи налаштовані сили.

Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради).

Соціальний максималізм лідерів українського руху (особливо Директорії) відштовхнули від революції велику частину потенційних спільників, які з пересторогою ставилися до соціалістичних експериментів.

В Україні була відсутня сильна центристська сила, котра б об'єднала політичні сили в боротьбі за національну незалежність (так, Центральна Рада і Директорія спиралися на ліві сили, гетьман П.Скоропадський – лише на праві).

Відсутність ясних, не дуже складних для сприйняття, привабливих і простих гасел; недооцінка значення пропаганди і роз'яснення цілей української революції серед народу.

Українські лідери були перейняті не духом прагматизму та реалізму, а знаходилися в полоні революційної романтики і соціального утопізму.

Відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії В.Винниченком та С.Петлюрою). Хоча роль особистостей в поразці української революції не варто переоцінювати. Можна погодитися з думкою В.Винниченка про те, що "коли б (весною 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів допомогти Центральній Раді та Генеральному секретаріатові, то й то не помогло б".

Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!). Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав її національні змагання.

Трагізм ситуації полягав і в тому, що Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення (відомі 14 пунктів американського президента В.Вільсона) на українців. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.

Отже, поразку української революції 1917–1920 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з досить слушною думкою українського історика з діаспори І.Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України…" і що "…немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.


Розділ У.

Українська РСР в складі більщовицької    

тоталітарної системи /1921-1990/.

Лекція 13. Українські землі в міжвоєнний період. /1921-1939 рр./

1.Чим був зумовлений перехід до нової економічної політики /НЕПу/ і в чому її суть?

Перехід до НЕПу був зумовлений цілою низкою об'єктивних причин:

Економічна розруха, викликана як безперервною 7-річною війною, що призвела до руйнування матеріально-технічної бази господарства, так і політикою "воєнного комунізму", що призвела до дезорганізації господарських зв'язків та нищення мотивації до праці тощо.

Політична нестабільність: невдоволення селян продрозкладкою вилились у збройні виступи проти радянської влади, що диктувало необхідність йти на певні компроміси в суспільстві.

Спад світового революційного руху позбавляв надії на швидке здійснення світової комуністичної революції і матеріально-технічну допомогу країн Заходу, що змушувало більшовицький режим піти на тактичний відступ; щоб отримати "передишку" і забезпечити в майбутньому широкий фронт для наступу тощо.

Повстання матросів (переважно селянських синів) Кронштадту весною 1921 р. було відлунням широкого повстанського селянського руху та свідченням глибокої суспільно-політичної кризи, що і стало останньою краплею, яка змусила лідерів комуністичної партії вдатися до змін, до нової економічної політики.

Для кращого розуміння суті НЕПу, усвідомлення того, що було нового в новій економічній політиці, найкраще розглянути її в логічному послідовному порівнянні з попередньою політикою "воєнного комунізму".

1918/19                           1921                                1928/29

“Воєнний комунізм”

НЕП

Продрозкладка.

Заборона вільної торгівлі.


Відсутність товарно-грошових відносин.

Натуралізація зарплати.

Карткова система.

Трудова повинність.

Втілення принципу "хто не працює – той не їсть". Мілітаризація економіки, трудові армії.

Червоногвардійська атака на капітал.

Тотальна націоналізація навіть дрібних підприємств.

Сувора централізація управління

    н/г; так званий "главкізм".

Червоний терор тощо.

Продподаток.

Вільна торгівля спочатку в межах місцевого товарообігу.

Грошова реформа 1924 р. /золотий червінець/.



Ринок вільнонайманої праці.




Денаціоналізація дрібної і середньої промисловості.


Децентралізація. Госпрозрахунок.

Економічні методи управління.

Відносне пом'якшення репресивної системи тощо.

Особливостями НЕПу в Україні було те, що:

Розпочався в 1919 р., тобто  пізніше ніж в Росії (1918 р.).

Зберігались ненаціоналізованими підприємства з річним оборотом 1 млн. крб. тощо.

Слід звернути увагу на те, що в політичній сфері і далі залишався жорсткий однопартійний режим комуністичної партії, зберігалась державна монополія на зовнішню торгівлю, велику частину середньої промисловості, транспорт, зберігався не еквівалентний обмін між містом і селом на основі продподатку тощо. Тому НЕП мав неоднозначні і суперечливі наслідки: уже на кінець 1925 р. за рівнем виробництва країна вийшла на рівень 1913 р., разом з тим спостерігались і кризові явища (товарний голод, інфляція, фінансова криза). Все-таки позитивні економічні зрушення були домінуючими. Однак, попри економічну ефективність і доцільність НЕПу, керівництво ВКП(б) наприкінці 20-х рр. з переходом до суцільної колективізації відмовилось від нього.

 Чому? :

Курс на форсовану індустріалізацію, проголошений партією, вимагав відмови від ринку і повернення до адміністративно-командних методів керівництва, до централізації всіх ресурсів.

Економічна багатоукладність вимагала і політичного плюралізму, переходу до багатопартійності, демократизації політичної системи або відмови від неї.

Наявність приватної власності суперечила партійній програмі та тоталітарному режимові, який перебував у процесі формування тощо.

Отже, перехід до НЕПу був зумовлений об'єктивними обставинами, але був вимушеним тактичним кроком, який не відповідав стратегічним намірам комуністичної партії, і тому вона, вигравши час, заспокоївши маси (в головному село), зміцнивши репресивні потужності тоталітарної системи, відмовилась від нього в кінці 20-х рр.

2.Утворення СРСР  та його наслідки.

Вперше у січні 1919 р. було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР) з центром у м.Харків. Юридичне оформлення радянської державності в Україні відбулося 10 березня 1919 р. прийняттям Конституції УСРР, розробленої на основі конституції РСФРР 1918 р.

У першій половині 1919 р., в умовах громадянської війни, йде процес прискореної інтеграції радянських республік. Врешті 1 червня 1919р. утворюється "воєнно-політичний союз" формально незалежних України, Литви, Латвії, Росії, Білорусії. Основна мета утворення "воєнно-політичного союзу – шляхом мобілізації та концентрації сил радянських республік відстояти радянську владу". Наслідком його стало об'єднання найважливіших п'яти наркоматів – військових справ, народного господарства, залізничного управління, фінансів та праці, якими тепер фактично керували з Москви. Це стало, по суті, першим реальним кроком до відновлення унітарної (єдиної) держави.

Наступним кроком на цьому шляху стала угода про воєнний і господарський союз між Росією та Україною від 28 грудня 1920 р., в якій формально проголошувались незалежність і суверенітет обох держав, але фактично посилювався курс на централізацію. Тепер об'єднаними і керованими з Москви були вже не 5, а 7 народних комісаріатів (додались ще наркомати зовнішньої торгівлі та пошт і телеграфів). Утворюються загальнодержавні трести для управління українською металургійною та металообробною промисловістю, які також перебували під повним контролем центру. На територію України було поширено Земельний, Цивільний та інші кодекси РСФРР тощо. Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов'язані з голодом 1921–1923 рр. (В охоплених голодом українських губерніях реквізували хліб; поїзди з продовольством з українських губерній відправляли в Росію, а не в південні області, Одесу чи Миколаїв, де лютував голод).

Перетворення України та інших радянських республік на автономні області Росії було реальною перспективою, якби подальші події розвивались за сценарієм, підготовленим центральним партійним керівництвом. X з'їзд РКП(б) поховав право націй на самовизначення, ствердивши небажаність існування окремих радянських республік за умов ворожого капіталістичного оточення. Противником ідей суверенітету республік був головний партійний теоретик з національного питання нарком по національностях Й.Сталін. Він у серпні 1922 р. розробив проект резолюції ЦК РКП(б) "Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками", за яким усі неросійські республіки мали увійти до складу Росії на засадах автономії. Позиції московських центристів викликали спротив у республіках, які підняли тривогу у зв'язку з процесом "випаровування суверенітету". Позиція України, як найбільшої неросійської республіки, відігравала особливу роль. ЦК КП(б)У відкинув сталінський проект автономізації. Це змусило Леніна втрутитись і запропонувати певний компроміс – план федеративної перебудови майбутньої союзної держави. У жовтні 1922 р. ЦК РКП(б) схвалив його, але в процесі реалізації конституційна комісія на чолі із Сталіним протягла багато положень з його автономізаційного проекту. Було утворено 5 злитих (загальносоюзних) наркоматів (які теж підпорядковувалися Москві). З Москви здійснювалося керівництво Держбанком, Верховним Судом тощо. Республікам надавалась самостійність лише у справах: землеробства, освіти, охорони здоров'я, внутрішніх, соціального забезпечення, юстиції.

30 грудня 1922р. I Всесоюзний з'їзд рад СРСР у Москві проголосив декларацію про утворення СРСР у складі: РСФРР, України, Білорусії і Закавказької федерації (Грузії, Вірменії, Азербайджану).

Таким чином, СРСР було утворено як федеративну державу, але це було лише пропагандистською вивіскою. Радянський Союз як об'єднання незалежних держав за умов панування єдиної, унітарної правлячої партії РКП(б) був фікцією. Реальний статус республіканських комуністичних партій залишався на рівні обласних організацій РКП(б). Будь-яке рішення прийняте московським ЦК, мало обов'язковий зобов'язувальний характер для кожної республіки.

26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд рад СРСР, який затвердив першу Конституцію СРСР. Формально кожна республіка мала право вільного виходу з СРСР, але механізм такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї форми союзної федеративної держави, СРСР законодавчо оформлявся як жорстко централізована унітарна держава.

У травні 1925 р. прийняттям Конституції УСРР завершився процес входження України до складу СРСР.

3. Причини, суть і наслідки українізації.

Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика дісталла назву "українізації".

Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.

Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин.

Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [В 1920 р. у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%].

Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.

Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.

У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки:

Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е.Квірінга та другого секретаря Д.Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути.

Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову].

Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25–35%, а у 1927 р. – 52–54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одною з них була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.

Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. – 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.

Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці).

Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії.

Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.

Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).

Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.

Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко як українська. За десять років "українізації" (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.

Проте, на початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися М.Хвильовий та М.Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця "українізації". Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо.

Отже, проголошений партією курс на "українізацію" та його наслідки мали величезне значення. Однак було б великою помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917–1920 рр. Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Особливу групу серед них складали українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйозність курсу на "українізацію". Загалом курс на “українізацію” був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.

4.Процес форсованої  індустріалізації в Україні.

Курс на індустріалізацію було проголошено на ХIV з'їзді ВКП(б) (грудень 1925 року), що було логічним продовженням плану ГОЕЛРО і вмотивовувалось рядом обставин:

До 1925 року, йдучи шляхом НЕПу, країна досягла довоєнного (1913 р.) рівня, що давало підстави для подальшого розвитку.

Значне відставання від економічно розвинутих країн диктувало потребу індустріального розвитку.

Щезла надія на світову комуністичну революцію, з якою пов'язували свою стратегію російські більшовики, виникла необхідність пристосуватися до нових умов існування одної соціалістичної країни в капіталістичному оточенні і потреба зміцнити оборонну промисловість до початку нової війни.

Мета індустріалізації: перетворити країну з аграрної в індустріальну, із держави, що ввозить машини і обладнання, в державу, яка їх виробляє, забезпечити економічну самостійність і незалежність, зміцнити обороноздатність тощо.

Головні особливості індустріалізації в Україні:

Залучення в промисловість республіки відносно більшої частини коштів ніж в інші республіки [так, в першій п'ятирічці (1928–1933 роки) Україна отримала 20% всіх капіталовкладень в промисловість СРСР] .

Побудова в Україні промислових гігантів. У промисловості СРСР в 20–30-х роках ключовими вважалися 35 об'єктів вартістю понад 100 млн.крб. кожний, з них в Україні розміщувалось 12 (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Харківський тракторний завод, Краматорськмашбуд та ін.).

Нерівномірність в часі процесу здійснення індустріалізації [так, в роки першої п'ятирічки з 1500 підприємств, що споруджувались в СРСР в Україні побудовано 400; в другій п'ятирічці (1933–37 роки) з 4500 – 1000; а в третій, незавершеній (1938–41 роки) з 3000 – 600].

Поява у республіканському промисловому комплексі нових галузей: електрометалургії, маргаринової, комбікормової тощо.

Витіснення приватного сектору в економіці України йшло вищими темпами, ніж в цілому по СРСР [якщо в цілому на початку 20-х років приватний сектор давав 25% виробництва промислової продукції, то в 1928 році на його частку припадало лише 12 % (по СРСР – 17 %)].

Індустріалізація в Україні вела до перекосів і деформацій у розміщенні продуктивних сил: прискорювався промисловий розвиток Дніпро-Донецького регіону, а інші регіони України значно відставали.

Завдяки модернізації промисловість групи ''A'' (виробництво засобів виробництва) значно випереджала промисловість групи ''Б'' (виробництво предметів споживання) (87,5% і 12,5% відповідно).

Індустріалізація в СРСР і цілому і в Україні зокрема відрізнялася від процесу індустріалізації країн Заходу:

Західні країни

СРСР (УРСР)

І. Розпочиналась з легкої промисловості

І. Розпочиналась з важкої промисловості

ІІ. Джерела (кошти):

1) внутрішні накопичення від промисловості і торгівлі;

2) зовнішні позики;

3) грабунок колоній;

4) анексії і контрибуції тощо.

ІІ. Джерела (кошти):

грабунок внутрішньої "колонії"–села;

2) облігації внутрішньої позики;

3) анульовано зовнішні борги;

4) доходи від зовнішньої торгівлі;

5) «п'яний» бюджет (монополія на горілчані вироби);

6) знецінені (не забезпечені золотом) гроші, інфляційне забезпечення потреб;

7) продаж за кордон сировини;

8) режим жорсткої економії;

9) експлуатація дармової праці в'язнів ГУЛАГу тощо.

ІІІ. Темпи (50–100 років)

ІІІ. Темпи форсовані (10–15 років)

Труднощі індустріалізації:

Величезні за масштабами перетворення мали здійснюватися на значній території, зі слабо розвиненою комунікаційною інфраструктурою (дороги, зв'язок, мости) .

Досить швидкі (форсовані) темпи вимагали всезростаючих капіталовкладень.

Нестача кваліфікованих кадрів.

Дефіцит необхідного обладнання для новозбудованих заводів і фабрик.

Нестача сировини і коштів тощо.

Найбільша проблема з вищенаведених – де взяти кошти? Сталінське керівництво вирішило цю проблему своєрідним чином (див. табл. – кошти), і особливе місце тут відводилось грабунку селянства, перекачуванню коштів із села в місто шляхом підвищення податків і цін на промислові товари та заниження цін на сільгосппродукцію.

Спочатку курс на індустріалізацію передбачав напружені, але реальні плани. Але незабаром Сталін проголосив форсований курс, не підкріплений ані коштами, ані взаємоув'язкою з іншими плановими показниками. Набирає обертів рапортоманія, офіційна пропаганда оголосила, що перша п'ятирічка виконана за 3 роки і 4 місяці, а насправді за багатьма показниками вона не була виконана взагалі.

Цікава деталь – політбюро ЦК партії своїм рішенням від 1 лютого 1933 року заборонило всім відомствам друкувати будь-які цифрові звіти про виконання п'ятирічних планів. Узагальнені дані наводились лише по випуску валової продукції, обчисленої в карбованцях. Напружені плани вимагали інтенсифікації праці. Розпалювався масовий ентузіазм через соціалістичне змагання, нагороди (запроваджено звання Героя Соціалістичної Праці), примус, страх тощо.

Підсумки і наслідки індустріалізації:

Важко підрахувати, в скільки разів зріс об'єм промислової продукції, оскільки тодішня статистика не є об'єктивною, але все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку:

Докорінно змінилася структура народного господарства України: зросла частка промисловості у порівнянні з часткою с/г у загальному обсязі валової продукції.

В розвитку промисловості домінує виробництво засобів виробництва.

Дрібна промисловість (кустарно-реміснича) вже не відіграє суттєвої ролі і витісняється великою.

Посилюється процес урбанізації (якщо до індустріалізації лише кожний 5-й житель України проживав у місті, то в кінці 30-х – кожен 3-й). Відбувається поступова українізація міста, формується національний український робітничий клас та науково-технічна інтелігенція.

За рівнем розвитку промисловості Україна випередила кілька розвинених західноєвропейських країн [Україна посідала 2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавленням чавуну; 3-тє місце (після Німеччини та Англії) за виробництвом сталі;; 4-е – за видобутком вугілля тощо].

Негативні тенденції у господарстві України, викликані індустріалізацією:

Домінування промисловості групи ''А'' над групою ''Б'' вело до недостачі на ринку необхідних товарів широкого вжитку, до тотального дефіциту (з 1928 року – перехід до карткової системи розподілу в містах).

Гігантоманія привела до того, що будівництво сотень об'єктів було розпочате, але не завершене через нестачу коштів, сировини, обладнання, робочої сили (близько 40% капіталовкладень було заморожено).

Жорстка централізація управління промисловістю (так, 89% важкої промисловості було в загальносоюзному підпорядкуванні), відмова від саморегулюючих механізмів, формування яких розпочалося в роки НЕПу, орієнтація на адміністративно-командні методи управління.

Ставка на побудову підприємств-монополістів.

Деормування структури розміщення продуктивних сил.

Значне перевантаження екосистеми України, зростання техногенного навантаження на природу тощо.

Отже, процес індустріалізації в Україні мав свої особливості, а її наслідки були суперечливими і неоднозначними, несучи як позитивні зрушення, так і негативні тенденції. Однак ціна цих позитивних зрушень була надто високою: для одержання коштів було пограбоване і поневолене село, демонтовано НЕП, запроваджено командно-адміністративні методи управління, створено атмосферу надзвичайного напруження, пошуку “шкідників”, що спричинило масові репресії.

5. Колективізація сільського господарства в Україні та її наслідки.

Потреби форсованої індустріалізації надзвичайно загострили проблему коштів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси новітнім технічним устаткуванням? Його потрібно було купити за валюту на Заході, і єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Проте вже взимку 19271928 рр. в СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хліб за свідомо заниженими цінами при дуже високих цінах на промислові товари – так звані “ножиці цін”). Шлях виходу із кризи сталінське керівництво вбачало не у підвищенні закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, а у поверненні до методів “воєнного комунізму”, насильницькому вилученні хліба. Під загрозою штрафів і конфіскації майна (для цього в Кримінальний кодекс було внесено відповідні зміни) почалися прямі реквізиції зерна. Сталін і його оточення дедалі більше переконувались у тому, що потрібно змінити залежність більшовицького режиму від значної кількості неконтрольованих і непідвладних комуністичній партії індивідуальних, приватних селянських господарств (2530 мільйонів по СРСР) на керовані і контрольовані владою колгоспи, які мали стати надійними постачальниками хліба державі (приблизно 200300 тисяч колгоспів).

Окрім цього, доки зберігалась приватна власність і відносна економічна незалежність селянства, тоталітарна система залишалась недобудованою. Із створенням колгоспів зміцнювалась соціальна база диктатури пролетаріату, оскільки внаслідок колективізації відбувався активний процес пролетаризації селянства.

У 1929 році на Заході почалася затяжна економічна криза, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означало, що більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості валюти потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929 рік) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільно, масової колективізації, який відкрив одну з найтрагічніших сторінок української історії.

Україні, як основному постачальнику зерна, відводилось особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) “Про темпи колективізації…” (5 січня 1930 року) колективізація в Україні мала завершитись весною 1931-го. Місцеве керівництво скоротило цей термін до осені 1930 року. Тим часом менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства. Такі високі темпи колективізації могли забезпечити тільки насильство і примус. Це означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгосп. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, селян примушували подавати заяви, погрожуючи репресіями. Той, хто не вступив до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця.

Одним із головних напрямків колективізації стала «ліквідація куркуля як класу». Термін “куркуль” окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю (хоча цей критерій видається дуже сумнівним з огляду на сезонний характер роботи на селі), а й тих селян-одноосібників, які застосовували в своєму господарстві двигун, або просто мали хату, вкриту бляхою. Врешті, "куркулями'' і їх посібниками-"підкуркульниками'' оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Тому "ліквідація куркуля як класу'' зачепила широкі маси населення в Україні. Якщо в 1928 році офіційно визнана кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тисячі, то в дійсності до 1932 року тут було ліквідовано 200 тисяч господарств.

“Ліквідація” набрала різних форм:

Так звані контрреволюційні куркульські активісти – селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню.

Заможніші "куркулі'', не помічені в акціях опору, виселялися у віддалені райони СРСР (Сибір тощо).

Менш заможні виселялися в інші повіти в межах України.

Щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було введено систему внутрішніх паспортів, яка фактично прикріплювала селян до сіл і не дозволяла їх вільно покидати.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час пригальмувати темпи колективізації – 2 березня 1930 року в газеті “Правда” з'явилась його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній демагогічно заявлялось, що “колгосп – справа добровільна”, звинувачувався у “перекосах” в проведенні колективізації місцевий апарат, перекладалась вина на місцеву владу. Селянам дозволялось покинути колгоспи, близько 50% селян скористалися такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через введення непомірного оподаткування та інших заходів (тим, хто вийшов з колгоспу, не повертали реманент і худобу, давались найгірші земельні наділи – причому не в одному місці тощо). В результаті цих заходів до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати близько 70% господарств, а в 1935 році – 93%. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів.

Отже, внаслідок колективізації було зламано хребет самостійному українському селянству, знищено найбільш працьовиту верству, вбито мотивацію до праці, почуття господаря. Поневолення останнього відносно незалежного класу селянства призвело до остаточного утвердження тоталітарної системи.

6. Причини та наслідки голодомору 193233 років.

В історичній літературі немає одностайності щодо причин голодомору 1932–33 років. Радянська історіографія заперечувала існування голодомору, а мільйони селянських жертв називала вигадкою націоналістів. Представники української еміграції не тільки стверджували наявність голоду, а й наголошували, що “голод 1933 року був організований спеціально для України”. У 1980 році цю думку про спеціально спланований проти українців голод детально аргументували два історики не українського походження – Роберт Конквест і Джеймс Мейс. Під впливом представлених документальних матеріалів у 1988 році спеціальна комісія американського конгресу визнала факт існування голоду і ствердила, що український голод 1932/33 років за своїм характером і розмахом рівнозначний етноциду. Подібного висновку дійшла у 1988–1990 роках незалежна Міжнародна комісія, складена з всесвітньовідомих юристів і вчених-правознавців. У результаті дискусій комісія визнала слушність думки, що сталінський режим хотів завдати смертельного удару українській нації як такій".

Отже, узагальнюючи, можна виділити в окрему групу думки дослідників, які акцентують увагу на національно-політичних причинах голодомору (Дж.Мейс, Р. Конквест, А.Безансон, Д.Соловей). Так, Р.Конквест стверджував, що "голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, а тому, що були українцями-селянами".

Інша група (Н.Іваницький, В.Марачко, Н.Верт) наголошує на соціально-економічних причинах, "насильницьких хлібозаготівлях", "політиці продрозкладки" тощо.

Найбільш продуктивним і обгрунтованим видається синтетичний підхід на основі зіставлення різних концепцій – "тоді факти, пов’язані з голодом логічно складатимуться в цілісну картину" (С.Кульчицький, І.Касьянов, В.Даниленко).

Кількість жертв голодомору.

Радянський режим заперечував факт існування голоду, тому кількість жертв голодомору обчислити дуже важко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 році в СРСР був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, які сталися з часу проведення попереднього перепису 1926 року. Сталін дав розпорядження засекретити матеріали перепису 1937 року, а тих, хто володів інформацією (безпосередніх виконавців), розстріляти. Це пояснює, чому в цифрах істориків і демографів, які намагалися встановити число померлих на основі опосередкованих джерел, існують дуже суттєві розбіжності. Найбільшу кількість жертв називає Р.Конквест – 7 млн. чоловік, з них 5 млн. в Україні, 1 млн. на Північному Кавказі, ще 1 млн. – в інших містах.

Група російських статистиків на підставі підрахунку середньомісячного рівня смертності виззначає, що в Україні у 1932–34 рр. померло близько 2 млн. чоловік. Однак є серйозні підстави вважати цю оцінку явно заниженою.

Опубліковані нещодавно дані перепису 1937 року показують, що  чисельність  населення  УРСР  між  1931  і  1937 роком зменшилася на 2,8 млн. чоловік. Однак ці цифри не дають повного уявлення про кількість жертв, оскільки частина померлих частково компенсувалась досить високим рівнем народжуваності у 1935–37 роках.

Український історик С.Кульчицький оцінює прямі втрати від голоду 3–3,5 млн. чоловік, а український демограф А.Перковський – 4 млн. чоловік.

Отже, Голод 193233 років став трагедією України:

Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару голод завдав непоправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилось колгоспне село, яке вже ніколи не повставало проти радянської влади.

Колективізація приглушила почуття індивідуалізму, яке було основним для ідентичності українського селянина.

На декілька поколінь голодомор інплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність.

Голод перервав тяглість поколінь у розвитку української національної еліти.

Голод призупинив "українізацію" міст Сходу і Півдня України, після нього поповнення міського населення відбувалося в основному за рахунок імміграції з Росії тощо.

7. Утвердження тоталітарного режиму  та масових репресій в Україні в 2030-х роках.

З кінця 20-х років, після розгрому “ухилів” і опозицій та остаточного зміцнення Сталіна при владі, чітко окреслилася різка зміна у внутрішній політиці партії, яка, по суті, означала повернення до методів “воєнного комунізму” та масового революційного терору. Йде активний процес утвердження більшовицького тоталітарного режиму, який означав всеохоплююче (термін totalis – з латинської – весь, повний) одержавлення радянського суспільства, всебічний контроль над всіма сферами суспільного життя з боку пануючої партії. Тоталітарний режим живе за принципом “заборонено все, що не наказано”.

Найхарактернішими ознаками утвердження тоталітарного режиму в Україні були:

Монополізація комуністичною партією влади, утворення однопартійної системи, знищення всяких проявів опозиції (до 1925 р. всі партії, які до того існували в Україні, були знищені).

Одержавлення правлячої партії, зрощення її з державним апаратом (ВКП(б) оголошувалась хребтом диктатури пролетаріату, а пізніше керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи; причому це закріплювалось конституційно.

Встановлення партійного контролю над економікою країни, утвердження командно-адміністративних методів управління.

Утвердження жорсткого контролю держави (партії) над суспільним життям (всі громадські організації діяли під контролем і керівництвом компартії, чим унеможливлювали небезпеку найменшої опозиційності і соціальної конкуренції).

Ставка на масовий терор і репресії як невід'ємну ознаку тоталітарного режиму.

Згортання ліберального непівського курсу насамперед проявилося у переслідуванні старої інтелігенції. Першим політичним процесом стала сфабрикована ДПУ ''Шахтинська справа'' (травень-липень 1928 року – судовий процес над 53-ма спеціалістами вугільної промисловості Донбасу, які нібито займались антирадянською шкідницькою діяльністю). Сталін використав ''Шахтинську справу'' для обгрунтування тези про загострення класової боротьби в міру розгортання будівництва соціалізму.

Починаючи з 1929 року масові репресії в Україні прокотилися трьома хвилями: 

1929–31 роки (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація Української Автокефальної Православної Церкви, процес СВУ тощо).

1932–34 роки (голодомор, постишевський терор, ''кіровська хвиля'').

1936–38 роки (великий терор, єжовщина тощо).

Процес більшовицького терору буквально розчавив українську культурну еліту. Чистки набули тотального характеру. З 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938 року залишилось лише 38. З 223 українських письменників, що зникли, 17 розстріляно, 8 покінчили життя самогубством, 175 заарештовано і заслано в табори, 16 пропали безвісти, 7 померли своєю смертю. Таких втрат зазнали й інші галузі наукової і культурної діяльності. За підрахунками Ю.Лавріненка – одного з небагатьох, кому вдалося вижити, а пізніше виїхати на Захід, в УРСР в 30-х роках було ліквідовано майже 80% творчої інтелігенції. Масовий характер винищення національної еліти дав йому підстави назвати добу 20–30-х років ''розстріляним Відродженням''. За підрахунками М.Максудова – колишнього радянського демографа, який виїхав за кордон, людські втрати від репресій у 1937–38 роках становили щонайменше 4,5 млн. чоловік. Якщо порівняти це число із загальною кількістю українців у Росії й Україні, Польщі, Румунії, Чехословаччині (близько 40 млн. чоловік), то можна твердити, що сталінський терор призвів до здесяткування українського населення, тобто до загибелі кожного десятого українця.

Таким чином, підсумовуючи трагічну історію 20–30-х років, не можна не погодитись із думкою українського історика із Канади Богдана Кравченка: “Найбільшим досягненням українців у це десятиліття було те, що вони його пережили”. Масовим терором була фізично винищена найбільш активна та інтелектуальна частина нації і здійснено моральне розтління тих, хто вцілів. У душах надовго поселився страх, а страх перед владою – невід'ємний атрибут тоталітарної системи. Страх, який повинен привести до абсолютної покори. Було утверджено тоталітарний більшовицький режим з всеохоплюючим контролем і репресивним примушенням громадян до виконання партійної владної волі.

8.Становище українців Західної України

в 2030-х роках.

Західна Україна не є сталим історико-географічним поняттям. Найкраще означити цей регіон можна як землі, що до 1939 року не перебували під владою спочатку Росії, а потім Радянського Союзу. Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 роки перебували в складі трьох держав: Польщі, Румунії і Чехословаччини. У кожній з цих держав українці становили національну меншину. Важко назвати точне число українців, які проживали у міжвоєнну добу на Західній Україні: офіційна статистика того часу відзначається крайньою недостовірністю. Кількість українців у Польщі на початку 30-х років коливалась між 5,2 та 6 млн. осіб. 2/3 українського населення проживало в Галичині, решта – на Волині, Поліссі, Холмщині та Лемківщині. Українці були найбільшою національною меншиною у Речі Посполитій (близько 14–16%).

У Румунії серед національних меншин українці за своєю чисельністю поступалися угорцям, німцям, євреям. За офіційною статистикою їхня загальна кількість становила 582 тисячі осіб (приблизно 3% населення), тим часом українські демографи твердять, що насправді вона наближалась до 1 млн. чоловік. Основним районом проживання українців була Буковина, менша частина заселяла територію Бесарабії біля Хотина і Аккерману.

У Чехословаччині згідно зі статистикою проживало 549 тисяч чоловік (38% загальної чисельності жителів). Близько 80% українців мешкало в Закарпатті, ще 15% – у Пряшівщині, окрім цього, чисельна українська громада проживала в Празі. Таким чином, всього у міжвоєнну добу на західноукраїнських землях проживало від 6 до 7 млн. чоловік, тобто в 4–5 разів менше за число українців, які проживали в УРСР наприкінці 20-х років.

Становище західних українців у складі трьох держав не було однаковим. Загалом воно відображало особливості соціально-економічного і політичного життя цих держав.

Становище українців у Польщі.

Паризька мирна конференція в 1919 році уповноважила Польщу окупувати Галичину лише тимчасово до остаточного рішення держав-переможниць. Польща запровадила жорстокий окупаційний режим. Було скасовано Галицький крайовий сейм, ліквідовано всі органи самоврядування. Було заборонено вживати назвb “Західна Україна” і “Східна Галичина”. Замість цього вживався термін “Малопольська Всходня” . Щоб закріпити ці землі за собою, Польща провела в 1921 році перепис населення в краї, в 1922 році – парламентські вибори, включаючи окуповані землі. Українці, на знак протесту бойкотували ці заходи. Акцію протесту, саботажу і терору очолила УВО (Українська військова організація), утворена у Відні в 1920 році (очолив Є.Коновалець). До 1923 року у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, очолюваний Є.Петрушевичем. Державам Антанти потрібний був сильний заслон проти більшовицької Росії, яким мала стати Польща. Тому 14 березня 1923 року Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської республіки. Польща обіцяла забезпечити національним меншинам усі права та можливості вільного розвитку і надати Галичині автономію. Польська конституція 1921 і 1935 років підтверджувала правовий статус національним меншинам, але це були просто демагогічні обіцянки. У 1923 році міністерство освіти заборонило вживати слова “українець”, “український”. Замість них були терміни "русин", "руський". Причому русини трактувалися не як окрема нація, а як етнографічний матеріал для розбудови польської нації. А міністр освіти С.Грабський провів у сеймі закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні ("утраквістичні") з перевагою польської мови. За 20 років польського панування кількість українських шкіл зменшилась з 3662 до 144. Законом 1924 року було заборонено вживати українську мову в усіх державних і муніципальних установах. У 1924 році прийнято закон про військову колонізацію краю (солдати і офіцери польської армії, що брали участь у війні з більшовиками, безплатно отримували в Галичині земельні наділи до 45 га, так звані осадники). В результаті було роздано 800 тис. га землі, а внаслідок цієї акції переселилися близько 200 тис. польських осадників. Зазнавала репресій і Православна Церква, особливо на Волині. В кінці 30-х тут провели акцію насильної "ревіндикації" (примусового навернення до католицької віри), під час якої було знищено мало не 200 православних церков, а ще близько 150 було пердано римо-католикам. В результаті із діючих в 1914 році 389 православних церков у 1939-му залишилась лише 51.

Найкричущим порушенням прав українців була "пацифікація" (умиротворення), яка охопила близько 500 сіл. Армійські загони і поліція руйнували українські громадські центри, бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко карали селян за підпали майна польських посадників, застосування принципу колективної відповідальності всієї української громади за дії її окремих представників. У 1934 році створено спеціальний концентраційний табір Береза Картузька (нині м. Береза в Білорусі). Мав рацію історик І.Лисяк-Рудницький, коли характеризував політику міжвоєнної Польщі щодо українців словами Палейрана: "Це гірше ніж злочин, це – дурість". І все-таки слід зазначити, що політична система Польщі грунтувалась на конституційних засадах. Це давало можливість українцям, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через легальні, офіційні установи державної влади. Певно, саме тому вже в 1925 році українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий політичний спектр (від пропольської до прорадянської і самостійницької орієнтації). В економіці протидія польському офіційному курсу здійснювалась через український кооперативний рух. Як слушно відзначає О.Субтельний, "кооперативний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування  та  економічного  самозахисту".   Так,   у  1939 році в Галичині було вже 4000 кооперативів.

Коли тиск польської влади став нестерпним, реакція українського населення дедалі більше почала відходити за межі легальних, мирних форм, набирати характеру революційного, а іноді екстремістського характеру. Очолила цю боротьбу ОУН (Організація українських націоналістів), яка була створена у січні 1929 року у Відні (очолив Є.Коновалець).

Становище українців в Румунії.

Подібною до польської була політика щодо українців уряду Румунії. Українці усувалися з адміністративних посад, було закрито українську кафедру у Чернівецькому університеті, православну церкву на Буковині перейменували у "православно-румунську" і підпорядкували Румунському патріархату.   Закон   про  шкільну  систему  від  26 грудня 1924 року трактував українців як "румунів, які забули свою рідну мову". До 1928 року на Буковині було скасовано дію Конституції 1923 року і встановлено відкритий реакційний режим.

Українські землі у складі Чехословаччини.

З трьох держав-наступниць Австро-Угорської імперії, що успадкували від неї західноукраїнські землі, єдина Чехословаччина забезпечувала більш-менш демократичний устрій, який хоч і не був ідеальним, але все-таки давав деякі реальні можливості українцям. Вона принаймні визнавала за українським населенням право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці Підкарпатської Русі (з 1928 року офіційна назва – Підкарпатська Руська земля), правда, надання автономії було відкладено аж до 1938 року. Чехословаччина дала притулок і фінансову допомогу декільком українським навчальним закладам – Українському вільному університетові, Високому педінститутові ім.М.Драгоманова, Українській господарській академії у Подєбрадах тощо.

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу, польська і румунська політика (чехословацька в більшій мірі становила тут виняток) щодо українців загалом мало відрізнялась і зводилась до стратегічної мети асиміляції українців. Відповіддю українського населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна протидія, що виявилась у різних формах боротьби – як легальних, так і нелегальних.

9. Політичні сили,які очолювали український визвольний рух

у Західній Україні (2030-х рр.).

В боротьбі проти панування в західноукраїнських землях діяли три основні течії: легальні партії, націоналістичне підпілля та комуністичний рух.

Легальні українські партії в своїй стратегії ставили за мету встановлення незалежної Української держави. В своїй діяльності вони широко використовували парламент, легальну пресу, віча, демонстрації. З часу окупації Польщею Галичини тут працювали такі основні українські партії:

 Українська народно-трудова партія (УНТП), Українська радикальна партія (УРП), Українська соціал-демократична партія (УСДП) і Українська християнсько-суспільна партія (УХСП). На Волині – Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та ін.

Влітку 1925 р. в результаті об’єднання УНТП з іншими організаціями Галичини та Волині створена найчисельніша, найважливіша політична партія Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО).

Найстаріша на Галичині УРП після об’єднання з УПСР (1926 р.) утворила Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП), яка проповідувала немарксистський соціалізм; своєю метою проголошувала об’єднану суверенну Українську Соціалістичну Республіку.

Українська соціал-демократична партія (УСДП) була малочисельною і не мала великого впливу на населення.

З 1930 р. діяла Українська католицька народна партія (з 1931 р. – Українська народна обнова (УНО), що була схильна до порозуміння з Польщею.

З 1919 р. діяла Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ); з 1923 р. Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Ця партія працювала в підпіллі і була складовою частиною Комуністичної партії Польщі (КПП), маючи широку автономію. Виконком Комінтерну розпустив КПП, а разом з нею і КПЗУ, обвинувачуючи їх керівництво у фашистській агентурі.

Влітку 1920 р. в Празі була утворена Українська військова організація (УВО). Очолив УВО полковник Є.Коновалець. УВО працювала нелегально як військова організація і ставила своїм завданням військову підготовку юнаків, вела виховну, ідейно-політичну роботу, особливо серед школярів. З 1923 р. починається так звана “еволюція” УВО до націоналізму.

У 1926– 1929 рр. відбулося об’єднання націоналістичних груп в Західній Україні та за її межами. В січні 1929 р. відкрився І Конгрес українських націоналістів у Відні, де було проголошено утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Вся влада зосереджувалась в руках вождя – Є.Коновальця. Серед найважливіших програмних вимог ОУН були:

Боротьба проти польської окупації.

Боротьба з більшовизмом.

Утворення самостійної соборної Української держави з авторитарним, тоталітарним устроєм.

Складова ідеології ОУН – крайні форми націоналізму, що сконцентровані в гаслі: “Україна для українців”.

На початку 30-х років відбувся розкол між ОУН в еміграції і ОУН в західноукраїнських землях (ЗУЗ) в питаннях тактики (легальних і нелегальних засобів боротьби). Найактивнішою, радикальною частиною ОУН в ЗУЗ був так званий Академічний Дім, в який входила молодь, особливо студенти Львова. Їх ватажком був С.Бандера. Вони проголосили про перехід ОУН на підпільні бойові позиції і визнавали основним засобом боротьби терор (вбивство проф. Бабія у Львові; в Трускавці – польського журналіста Т.Голувка; у Варшаві – міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького та ін.).

Розкол у двох частинах ОУН посилився після смерті Є.Коновальця (1938 р.) з приходом до влади в ПУН (Провід українських націоналістів) А.Мельника.

Отже, 30-ті роки для історії України – дуже складний період. Обидві частини її знаходились в умовах авторитарних держав, і це накладало сильний відбиток на її подальшу долю.

                                          Лекція 14.

      Українські землі в роки Другої світової війни.

                                                           

1. Процес проголошення Карпатської України.

Закарпатській Україні, цьому відносно маленькому краєві, судилося зіграти несподівано велику роль у міжнародних подіях  напередодні   Другої   світової  війни.  30  вересня   1938 року, після укладання Мюнхенської угоди між керівниками Великобританії, Франції, Італії та Німеччини, Чехословаччина змушена була віддати Гітлерові велику частину своєї західної території. Послабленням Чехословаччини скористалися словацькі лідери, які 6 жовтня проголосили автономію Словаччини.

Закарпаття пішло за словацьким прикладом. 8 жовтня на зборах українських лідерів одноголосно вирішили домагатися для Підкарпатської Русі автономного статусу. Чеське керівництво задовольнило їхню вимогу– 11 жовтня 1938 р. було офіційно надано автономію. 14 жовтня сформувався перший автономний уряд Підкарпатської Русі у складі 4-х міністрів і  2-х державних секретарів. Його прем'єром став русофіл Андрій Бродій, який займав відкриту античеську позицію і виношував план приєднання Закарпаття до Угорщини. Наприкінці жовтня його заарештували, а новим прем'єр-міністром призначили українофіла Августина Волошина. У результаті цих змін в уряді та в політичному житті автономного краю взяли гору українські сили. Але наступні події розвивались не на користь українців. 2 листопада німецько-італійський арбітраж у Відні присудив Угорщині не лише південну частину Словаччини, де проживали мадяри, а й велику частину Підкарпатської Русі (Закарпаття), включаючи найбільші міста Ужгород, Мукачеве, Берегове, до Угорщини відійшло 1856 км2 з 180 тисячами населення. Уряд Волошина евакуювався до нової столиці – Хуста. Незважаючи на зовнішній політичний тиск, уряд автономної Карпатської України активно проводив розбудову державних структур та забезпечення нормальної життєдіяльності краю:

Було українізовано освіту і пресу.

Розширено мережу кооперативів.

Налагоджено комунікації і зв'язок.

Організовано роздачу продовольства.

Створено власні збройні сили – Українську національну самооборону, згодом реорганізовану в Карпатську Січ (приблизно 12 тисяч).

Перемога коаліції українських партій – Українського національного об'єднання (УНО) на виборах до автономного сейму 12 лютого 1939 року (86% голосів, і це в краї, де в 1924 році лише 12% населення вважали себе українцями) тощо.

15 березня на засіданні сейму Карпатської України було прийнято історичної ваги документи (закони), в яких вказувалось:

Карпатська Україна є незалежна держава;

Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним сеймом;

державною мовою Карпатської України є українська мова;

барви державного прапора синя і жовта.

Схвалено герб і гімн; прийнята Конституція; президентом обрано А.Волошина.

Події у Закарпатті викликали занепокоєння у всіх сусідніх державах, а найбільше – у Польщі та Угорщині. Трагізм зовнішньополітичної ситуації полягав у тому, що Карпатська Україна опинилася у повній міжнародній ізоляції, і єдиним “гарантом” її існування була фашистська Німеччина. Гітлер, зберігши Карпатську Україну, залишав у своєму активі серйозні засоби тиску на Угорщину, Польщу та СРСР, використовуючи у власних геополітичних інтересах ''українську карту''.

Можливість перетворення Карпатської України у зародок самостійної Української держави створювала додаткову напруженість у відносинах між Москвою і Берліном. Радянське керівництво у Москві злякав сам державотворчий приклад українського населення на одній із частин пошматованої України. Сталін з роздратуванням зупинився на проблемі Карпатської України у своїй звітній доповіді на XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 року: “…в Німеччині є божевільні, котрі мріють приєднати слона, тобто Радянську Україну (авт.: приблизно 30 млн. чол.), до кузьки, тобто до так званої Карпатської України (авт.: приблизно 700 тис. чол.)''. Німецьке керівництво сприйняло виступ Сталіна як відмову Радянського Союзу від претензій на цю частину української землі : це послужило поштовхом до німецько-радянського зближення, що завершилося укладанням пакту Молотова-Ріббентропа.

Тим часом події навколо Карпатської України розвивалися драматично. 14 березня 1939р. угорське військо вчинило військовий напад на Карпатську Україну (отримавши на це дозвіл від Німеччини), а вже 16 березня був захоплений Хуст. Карпатська Січ, слабо оснащена і погано озброєна, протягом п’яти днів чинила опір регулярній армії. Майже половина січовиків загинула. Але навіть після поразки, ще до середини квітня, у Карпатах точилась партизанська війна.

Таким чином, Карпатська Україна була першою, яка вчинила збройний опір угорсько-фашистській агресії, відкинувши домагання нацистської Німеччини капітулювати. Вона стала однією з перших жертв агресорів у переддень Другої світової війни. Вона допомогла закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації.

 

2. Наслідки радянсько-німецьких договорів

1939 року для долі українських земель.

Наступною після Закарпаття частиною українських земель, котрі розігрували, як карти, в своїх інтересах великі держави, стала Західна Україна. 23 серпня 1939 року несподівано для всіх було підписано радянсько-німецький договір про ненапад, т.зв. пакт Молотова-Ріббентропа, який Гітлер назвав ''шлюбом за розрахунком”. У таємному додатковому протоколі до пакту про ненапад зафіксовані стратегічні агресивні наміри Сталіна і Гітлера щодо сфер впливу у Східній Європі. У ньому були пункти, які безпосередньо стосувалися українських земель. Так, у пункті 2 зазначалося, що ''на випадок територіальних і політичних перетворень в областях, які належать Польській державі, сфери впливу Німеччини на СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев, Вісла, Сан''. В пункті 3 було записано: ''Щодо Південно-Східної Європи Радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона ясно заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях”.

Таким чином, як випливає з тексту таємного протоколу, Німеччина та СРСР поділили територію Східної Європи на свої сфери впливу за спиною урядів і народів інших держав.

Оскільки Гітлер розв'язав проблему війни на два фронти і отримав гарантії на Сході, він зміг розпочати Другу світову війну в сприятливих для себе умовах. Як відомо, 1 вересня 1939 року гітлерівська Німеччина, здійснивши напад на Польщу, розпочала Другу світову війну. Трохи більше ніж за 2 тижні – 17 вересня, реалізовуючи таємний протокол пакту Молотова-Ріббентропа, Червона армія перейшла р.Збруч і вступила на територію Західної України. Як офіційний привід для введення своїх військ радянське керівництво називало захист життя і майна населення Західної України і Західної Білорусії. Але радянські урядові заяви не розкривали справжніх мотивів Москви. Допомога ''єдинокровним братам-українцям'' і ''братам-білорусам'', що проживали в Польщі, не становила найвищих пріоритетів радянського керівництва. Насправді ж Москві хотілося покращення своєї геополітичної ситуації – перенесення своїх кордонів у зв'язку з загрозою нової війни. Очевидно, не останню роль зіграло прагнення ліквідувати націоналістичний ''П'ємонт'' у Галичині.

28 вересня 1939 року було укладено німецько-радянський договір ''Про дружбу і кордони'', який остаточно розмежовував зони німецької і радянської окупації колишньої Польщі. Лінія кордону проходила по так званій ''лінії Керзона'', визначеній країнами Антанти в 1919 році. Щоправда, етнічний принцип не був здійснений повністю. На німецькому боці залишились давні українські землі: Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина. Радянське керівництво поспіхом оформляло новий політичний і територіальний статус Західної України. Щоб надати легітимного характеру приєднанню західноукраїнських земель до Української РСР, 22 жовтня 1939 року відбулися вибори до Народних Зборів Західної України. Вибори проводились під контролем радянських військ і партійної влади. Всі без винятку кандитати належали до блоку партійних і безпартійних. 27 жовтня 1939 року Нородні Збори у Львові проголосили встановлення радянської влади. А через два дні (29 жовтня) вони звернулися з проханням до Верховної Ради СРСР включити західноукраїнські землі до складу УРСР, тим самим завершити возз’єднання західних українців у складі єдиної держави.

У   відповідності  з  законом  Верховної  Ради  СРСР  від    1 листопада 1939 року Західна Україна стала складовою частиною Радянської України. Було утворено 6 нових областей: Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську і Тернопільську. Їх сукупна територія складала 86 тис. км2, населення – 8 млн. чол., в тому числі українців – 7,5 млн. чол.

Наступним кроком у реалізації статей німецько-радянського договору, що стосувалися українських земель, було вирішення проблеми Північної Буковини та Бессарабії. 28 червня 1940 року Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її віддати ці землі, заселені українцями. Рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 року вони увійшли до складу Української РСР.

Радянізація західноукраїнських земель.

В цілому зміни, що відбувалися в Західній Україні, мали суперечливий характер.

З одного боку:

Здійснювалась експропріація маєтків польських землевласників.

Проведено земельну реформу (конфісковано землеволодіння поміщиків, монастирів і державних чиновників). Земля передавалась селянським комітетам, яким належало поділити її серед безземельних і малоземельних селян; до кінця 1939 року було конфісковано 2753 млн. га – майже третину всіх сільськогосподарських угідь, але близько половини цієї площі роздали селянам, решта мала послужити основою для створення колгоспів і радгоспів тощо.

Націоналізовано промисловість, торгівлю і банки. Введено 8-годинний робочий день. Зменшено безробіття.

Українізовано державні установи і судочинство.Значно розширено мережу українських  шкіл   (якщо  в  1939 році таких шкіл було лише 139, то в 1940 році – 6000). Для підготовки вчителів відкривалися педагогічні технікуми, вчительські інститути; у Львівському університеті навчання велося українською мовою. Ліквідовувалась неписьменність серед дорослого населення.

Поліпшувалось медичне обслуговування, особливо на селі (відкривалися нові лікарні, амбулаторії, медпункти, пологові будинки тощо). Зі східних областей України сюди приїхало чимало медичних працівників.

Розширювалась мережа культосвітніх закладів тощо.

Але, на жаль, ці позитивні зміни затьмарились репресивним свавіллям, командно-адміністративними, тоталітарними методами, які ламали віками сформований уклад життя. Зокрема: 

Відбулась руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної українською інтелігенцією:

а) перестали функціонувати всі українські партії;

б) закрито “Просвіту”;

в) ліквідоване Наукове Товариство ім. Т.Шевченка тощо.

Насильно націоналізовано навіть дрібні підприємства; знищено розгалужену мережу кооперативів та споживчих товариств.Окрім конфіскації поміщицької землі, проведено ''розкуркулення'' заможних селян.

Призначено на керівні посади “перевірених жителів” Східної України або Росії, здебільшого росіян, які слабо орієнтувалися в місцевих умовах і мали недостатню фахову підготовку.

Проводились тотальні репресії проти національно свідомих представників західноукраїнського суспільства.

Здійснено масові депортації населення    (на  13 лютого 1940 року із Західної України було вивезено 17206 сімей, або 89062 особи). А всього із Західної України і Західної Білорусії за 1939–40 роки було депортовано 1.173.170 осіб, або 312800 сімей. Це майже 10% населення краю. За даними митрополита А.Шептицького, з однієї лише Східної Галичини радянська влада депортувала близько 400 тис. українців (більшість депортованих були українцями).

Великим злочином стали репресії проти церкви – були закриті духовна академія, семінарія, релігійні школи, монастирі, припинилося видання релігійної літератури тощо.

Отже, даючи оцінку приєднанню Західної України до складу Української РСР, доцільно сказати, що, незважаючи на злочини тоталітарного режиму, які, звичайно, нічим не можна виправдати, сам факт об'єднання після майже 600-літнього роз'єднання українських земель заслуговує позитивної оцінки. Цього український народ чекав багато століть, але методи і мета з якою здійснювали цей акт більшовики були недемократичними, злочинними і антинародними.  

3. Початковий етап радянсько-німецької війни на території України.

Прославляючи перемогу, радянська історіографія часто пропускала найважливіший, найтрагічніший період війни з фашистами – початковий. В 1941 році українські землі опинилися в епіцентрі боротьби двох тоталітарних імперій за панування в світі:

Радянський Союз хотів володіти всіма українськими землями як плацдармом для наступу на Захід і утвердження там більшовицького соціалізму. Архівні документи радянського генштабу свідчать, що ще 15 травня 1941 року у Кремлі розглядався план, який пропонував "атакувати німецьку армію, розгромити головні сили вермахту і на першому етапі війни захопити Польщу і Східну Прусію";

Німеччина також хотіла використати українську територію, перетворити край на аграрно-сировинний додаток рейху, який повинен був "постачати продовольством населення великого рейху на тисячу років наперед", і на плацдарм для наступу фашизму на Схід.

Перший рік війни з 22 червня 1941 року  до   22  липня  1942 року привів до повного захоплення німецькими окупантами українських земель.

Найсуттєвішими ознаками цього періоду війни на українських землях були:

відчайдушний опір і величезний героїзм воїнів Радянської армії, особливо на західних кордонах України;

справді самовіддана, кровопролитна оборона міст-героїв: Києва – липень-вересень 1941 р., Одеси – серпень-жовтень 1941 р.;

евакуація промислових та сільськогосподарських об'єктів, населення України в глибокий тил. На схід було перевезено 550 великих заводів і близько 3,5 млн. населення України, значна частина якого не повернута і донині;

знищувались промислові, транспортні об'єкти, зібраний урожай і запаси продовольства, затоплювались шахти, зруйновані усі 54 домни Донбасу, – тобто застосовувалась тактика "спаленої землі";

після грудневого успіху в битві під Москвою війська Західного і Південного фронтів у січні 1942 р. тимчасово визволили частину Харківщини і Донбасу, але весняний наступ Радянської армії 1942 року провалився, війська зазнали ще одної тяжкої поразки. 22 липня 1942 року після захоплення гітлерівцями м.Свердловська Ворошиловградської області вся територія Української РСР була остаточно окупована;

перший період війни призвів до величезних військових і мирних втрат, до прорахунків, помилок політичного і військового керівництва. За перші тижні війни Червона армія втратила 850 тис. воїнів, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, тобто половину довоєнного потенціалу. Втрати вермахту в живій силі були в 10 разів меншими.

Які причини трагедії і невдач першого періоду радянсько-німецької війни?

Сучасна історична наука розвінчує сталінську оцінку невдач у перший період війни: нібито це був наслідок раптовості нападу, неготовності СРСР до війни, тимчасових прорахунків командування.

Насправді історичні факти підтверджують, що СРСР мав об'єктивні передумови для належної відсічі агресору, особливо кількісну перевагу над ворогом. Наприклад, лише за танками і літаками Червона армія майже удвічі переважала Німеччину, Японію, Італію, Румунію, разом узяті.

Київський військовий округ переважав німецьку групу "Південь" у співвідношенні в живій силі 1,2:1, в танках 4:1, авіації 2,5:1 і т.д.

 Причини трагедії криються не в слабкості СРСР, а в негативних явищах, властивих тогочасному режиму:

Сталін і його керівництво вперто ігнорували численні попередження про підготовку нападу на СРСР, надіючись виграти час для підготовки превентивного удару по Гітлеру.

Згубно позначилося на обороноздатності масове знищення Сталіним і його поплічниками військових кадрів. Протягом 1937–1938 років були репресовані і знищені понад 40 тис. командирів, в т.ч. 1800 генералів Радянської армії.

Трагічну роль відіграла наступальна концепція Москви, згідно з якою збройні сили були підтягнуті впритул до західних кордонів. Вони зазнали раптового і нищівного удару в перші години війни.

Врешті, народ, який відчув на собі жорстокість сталінізму, його тоталітарного режиму (форсована індустріалізація, примусова колективізація, голодомор, масові репресії тощо), особливо на західноукраїнських землях, не міг одностайно підтримувати і захищати режим, який по-звірячому знищив до 1941 року мільйони людей. Були розпач, пасивність, нейтралітет і навіть сприяння німцям, яких зустрічали спочатку як визволителів.

Таким чином, провина командно-адміністративної системи в трагедії першого періоду радянсько-німецької війни очевидна і зрозуміла. Але –  сьогодні це може здатись дивним і несприйнятним – була і її заслуга. В чому?

На нас пішов фашистський тоталітарний режим, і йому було протиставлено такий же тоталітарний більшовицький режим, який здатний швидко приймати рішення і, головне, оперативно і жорстко організовувати їх виконання. Наприклад, мобілізація сил і трудових ресурсів, евакуація заводів, налагодження їх роботи на нових місцях, організація оборонних і наступальних операцій – усе це було зроблено рішуче, жорстко, блискавично.

Західні демократії луснули під фашистським чоботом, а Радянський Союз вистояв і переміг. Звичайно, переміг подвиг народу, солдата, хоча не слід відкидати і організуючу потужність тоталітарного режиму в таких екстремальних умовах.

                    4.Фашистський окупаційний режим

на території України.

Під ногою фашистського окупанта українські землі перебували від червня 1941 р. до повного їх вигнання – жовтня 1944 року.

Вже перші дні окупації показали: ворог прийшов на нашу землю не для визволення від більшовизму чи дарування незалежності. Фашизм мав одну мету – нищення народу і перетворення його на рабів.

Україна була розділена на кілька окремих частин:

Дистрикт "Галичина" (Львівська, Станіславська, Тернопільська і Дрогобицька обл.), який було приєднано до Краківського генералгубернаторства і значився як територію рейху.

Рейхскомісаріат "Україна" у складі 12 областей (Правобережжя, Полтавської і Запорізької), який очолив лютий ворог українства Ерік Кох.

Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування.

Закарпаття фюрер подарував Угорщині як окрему адміністративну одиницю "Підкарпатська територія".

Південні землі між Дністром і Південним Бугом з центром в Одесі утворили "Трансністрію", яку разом із Північною Буковиною і Бесарабією передали Румунії.

Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання: 

Забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини.

Фізичне знищення українського населення, депортація та вивезення на роботу до Німеччини з метою створення "життєвого простору" для арійської раси.

Сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями.

Для реалізації цієї мети окупанти здійснили наступне:

усі адміністративні одиниці очолювали німецькі комісари, які спиралися на поліцію безпеки і гестапо. Українцям була заборонена будь-яка політична діяльність. Тільки в генералгубернаторстві з дозволу властей існував Український Центральний Комітет (УЦК) в Кракові, очолюваний Володимиром Кубійовичем, його діяльність поширювалась в основному на громадську опіку і просвітницьку роботу;

найбільші підприємства України були поділені між німецькими магнатами. Окупанти нещадно грабували міста і села, перетворювали колгоспи і радгоспи на "общинні господарства", запроваджували в них кріпосний режим;

під страхом суворої кари запроваджувалась обов'язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля, терор підняті в ранг державної політики. За час окупації з України було вивезено 9,2 млн.т зерна, 622 тис.т м'яса та мільйони тонн інших продуктів, навіть чорнозем, для перевезення було використано 1418 тис.вагонів;

здійснювався шалений наступ на духовне життя поневоленого народу. Окупанти дозволили відкрити в Україні лише початкові школи. Відбувалось повальне пограбування пам'яток історії та культури, національних реліквій;

вершиною жорстокості окупантів був наказ про "знищення населення більшовицької імперії", в т.ч. України. Планове знищення населення було частиною державної політики третього рейху. Першою жертвою геноциду стало єврейське населення. Тільки у Львові знищено в гетто, розстріляно десятки тисяч євреїв; у Бабиному Яру під Києвом – понад 100 тис. євреїв.

Не менш жорстоким було ставлення окупаційних властей до українців, масові розстріли відбувалися у Києві, Львові, Станіславі та інших містах.

Фашисти вщент спалили 250 населених пунктів України, розстріляли там все мирне населення. В Україні фашисти створили 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. Під час окупації населення республіки скоротилося на 14 млн.чоловік, із них на фронтах загинуло  близько   6 млн.,   5 млн. постраждало під час окупації, понад 2 млн. вивезено на каторжні роботи до Німеччини.

Слід зауважити, що частина українського населення, скривджена сталінським режимом, пішла на співпрацю з окупантами (за підрахунками О.Субтельного, до 220 тис.). Українці могли займати пости лише в апараті нижчого ешелону окупантів – міських та волосних управах, староствах. З них формувалась "допоміжна українська поліція", яка займалася громадським порядком.

Нерідко поліцейські-українці приєднувались до руху Опору, як це було на Волині 1943 року, коли біля 5 тис. "шуцманів" перейшли на бік УПА.

Деяким українським структурам вдавалося використовувати співробітництво з німецькою адміністрацією в інтересах українства. Зокрема, УЦК домігся визволення з концтаборів військовополонених – уродженців Західної України, врятував від голодної смерті 25 тис. дітей Підкарпаття восени 1941 року.

Важко виправдати співпрацю з окупантами, але все ж в основному це була співпраця в ім'я порятунку українства. Це був тактичний захід, врешті такі факти мали місце на всіх територіях окупованих фашистами в т.ч. російській.

Страшною і жорстокою була ніч німецької окупації для українців. "Народ мій український,  –  записав у щоденнику   21 червня 1942 року Олександр Довженко, – чесний, спокійний і працьовитий, який ніколи в житті не прагнув чужого, страждає і гине, пошматований, знедолений в арійських застінках".

Боротьб проти фашизму на українських землях в

 19411944 рр.

Питання боротьби з фашистським окупаційним режимом на українських землях залишається предметом гострих дискусій на сторінках історичної літератури, у виступах людей різної політичної орієнтації.

Архівні документи, історичні факти, об'єктивні наукові дослідження переконливо засвідчують, що в русі Опору проти фашизму на українських землях було дві течії:

радянський партизанський та підпільний рух;

національно-патріотичні сили, в основі яких була політична організація ОУН і військова – УПА.

В роки боротьби проти німецьких окупантів у них були різні підходи до проблеми державності України.

Радянські партизани і підпільники виступали за Радянську Україну в складі СРСР.

Патріоти-націоналісти – за створення незалежної, самостійної Української держави.

Якщо порівняти масштаби цих рухів, то звичайно, треба врахувати, що перших підтримувала Москва і влада в тилу "за лінією фронту", другі орієнтувалися на власні сили, допомогу місцевого населення, вони ніде не мали своїх власних державних структур і підтримки поза лінією фронту.

Віддамо тут належне і радянським партизанам, які підтримували на окупованій території віру людей в кінцеву перемогу над ворогом, завдавали певних втрат противнику, здобували інформацію для фронту.

Проте, в історії радянського партизанського руху існує ряд проблем і суперечностей:

Стримуючими факторами розвитку партизанського руху (особливо в початковий період війни) стали:

наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та вироблення засобів для ведення "малої війни", ліквідації документації та партизанських схованок і баз;

дефіцит підготовлених партизанських кадрів,  до  кінця  1941 року так звану підготовку до "малої війни" пройшли лише 15% усіх тих, хто залишився на окупованій території;

відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами;

жорстоке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському режиму.

Радянський партизанський рух у своєму розвитку пройшов кілька етапів, які мали свої особливості:

І етап – зародження і становлення – тривав з початку війни до кінця 1942 року. Його змістом було збирання сил, визначення організаційних форм, ефективних методів боротьби у ворожому тилу. В складних умовах наприкінці 1941 р. утворюються партизанські загони О.Федорова на Чернігівщині, С.Ковпака на Сумщині, кілька десятків невеликих загонів у прифронтовій смузі Харківщини і Донбасу.

На початку 1942 року утворено Український штаб партизанського руху. Улітку 1942 р. окремі партизанські загони злилися у партизанські частини, згодом навіть з'єднання чисельністю до 3–5 тис.чол. під командуванням С.Ковпака, О.Федорова, О.Сабурова, М.Наумова, М.Шукаєва.

ІІ етап – стабілізація – триває до середини 1943 р. Партизанські з'єднання відбивають каральні акції фашистів і тримають під контролем цілі райони, здійснюють рейдові операції, хоча певною метою рейду на захід була й боротьба з "націоналістичними формуваннями УПА". Правда, деякі партизанські командири вступали в контакти з командуванням частин УПА. Комісар з'єднання Ковпака генерал С.Руднєв говорив, що з УПА "можна жити окремо, але ворога треби бити спільно". На відміну від Руднєва, більшість командирів (Ковпак, Сабуров, Наумов, Вершигора та ін,), які діяли під контролем НКВС, беззаперечно виконували накази Москви.

ІІІ етап – участь в активних наступальних діях, який триває до повного розгрому фашистів. Для цього періоду характерні численні рейди в тил противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій. Вони намагалися силою захопити українські повстанські райони, внести розкол в ряди УПА, залучити до боротьби з повстанцями поляків, але всі ці спроби наштовхувалися на збройний опір УПА.

Всього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис.км, у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося близько 180 тис.чоловік, 30% із них загинули.

Всі учасники боротьби з фашизмом ризикували своїм життям і заслуговують пам'яті нащадків. Проте сьогодні незаперечними є факти неефективності і недоцільності дій ряду радянських диверсійних і партизанських груп, їх дії часто приводили до великих втрат мирного населення, вони мали пропагандистський політичний характер, та й за чисельністю не відповідали вигаданим після війни цифрам, які декілька разів змінювались за вказівкою партійних лідерів.

Отже, в роки фашистської окупації український народ не скорився жорстокому ворогові, боротьба проти нього продовжувалась всіма формами і засобами, всіма силами, які захищали свою землю, хоча були між ними суперечності, проблеми, помилки і непорозуміння, породжені тоталітарною системою.

6.Проблеми історії ОУН-УПА в 19411945 рр. Дивізія “Галичина”.

Найскладнішими і найактуальнішими проблемами історії національно-визвольного руху в роки радянсько-німецької війни є:

суперечлива ситуація, що склалася в рядах ОУН напередодні і початку радянсько-німецької війни;

взаємовідносини ОУН-УПА і Німеччини на різних етапах Другої світової війни;

становлення, озброєння, численність та участь у бойових діях УПА;

вклад і оцінка національно-визвольного руху в перемогу над фашизмом і боротьбу проти тоталітаризму.

Зупинимося коротко на з'ясуванні цих проблем в сучасній історичній науці.

1. Міжфракційні суперечності в національно-визвольному русі загострились після вбивства лідера ОУН Євгена Коновальця в 1938 р. Їх суть полягала в тому, що ветерани проводу українських націоналістів (ПУН) – А.Мельник, Я.Боровиковський, М.Сціборський та ін., які перебували в еміграції, схилялися до більш поміркованих дій, робили ставку на поступове "повзуче" встановлення української державності, відстоювали пронімецьку орієнтацію. Молоді радикали, які очолювали підпільну боротьбу на західноукраїнських землях, – С.Бандера, Я.Стецько, Р.Шухевич та ін. вимагали від лідерів ПУН зосередити всі зусилля на боротьбі, власне, в Україні, розгорнути самостійну революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій. В лютому 1940 року молоді радикали скликали в Кракові власну конференцію, яка сформувала революційний провід ОУН на чолі з Степаном Бандерою.

Так почалося паралельне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Б – революційна, або бандерівська і ОУН-М – мельниківська.

Мета в них була одна – незалежність України, шлях її досягнення відрізнявся в залежності від конкретних історичних умов і ситуації.

2. Із наближенням радянсько-німецької війни обидві течії ОУН орієнтуються на Німеччину, сподіваючись, що ця подія прискористь становлення української державності.

З метою створення осередку власних збройних сил ОУН-Б укладає угоду з німецьким військовим командуванням про формування військового легіону українських націоналістів, який складався з двох підрозділів – "Нахтігаль" і "Роланд" (600 солдатів). Звичайно, кожна сторона намагалась використати іншу у своїх власних, часто протилежних цілях.

З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до реалізації своєї мети: 30 червня 1941 року у Львові, захопленому німцями, бандерівці провели Українські національні збори (установчі), які ухвалили “Акт про відновлення Української держави”. Обрано українське державне правління на чолі із Я.Стецьком. Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою, різкою і негативною. Невдовзі С.Бандеру, Я.Стецька та інших лідерів ОУН було заарештовано і ув’язнено в концтабір Заксенхаузен.

Невдачею закінчилися всі спроби ОУН-мельниківців, спрямовані на “повзуче” відновлення української держави через лояльне ставлення до німецької окупаційної влади,але навіть такі дії суперечили планам гітлерівців. Вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочались репресії і проти мельниківців. ОУН переходить в підпілля, її провідні лідери переконались, що окупант коричневий ще більш жорстокий, ніж червоний.

3. Становлення оунівського підпільного партизанського руху почалося в середині 1942 р., повстанці виконували функції оборони місцевого населення від окупаційних властей, зривали акції вивезення молоді до Німеччини.

Офіційною датою народження УПА став день 14 жовтня 1942 р., приурочений до дня покровительки Війська Запорозького Покрови Святої Богородиці. З серпня 1943 року роз'єднані українські військові формування (загони М.Боровця, А.Мельника і Р.Шухевича) об'єднуються у єдину військову силу, чисельність якої зросла до 20 тис. бійців.

УПА вела активні форми боротьби на три фронти – проти німецьких окупантів, радянських партизан (часто відбувалися і спільні, погоджені акції), польських формувань Армії Крайової.

В 1942–1944 рр. УПА мала всі ознаки українських національних збройних сил, не маючи за собою власної держави, але підтримувана власним народом. Документи підтверджують, що в її лавах боролись всі, хто відстоював самостійну українську державу, незважаючи на політичні погляди, переконання, партійну приналежність і національ-ність (до 20% бійців складали неукраїнці). За підрахунками вчених-істориків загони УПА в 1942–1943 роках провели 2 тис. бойових операцій проти німецьких окупантів; вони здійснювали успішні напади на німецькі гарнізони, поїзди, якими гітлерівці вивозили населення до Німеччини, зривали каральні операції проти місцевого населення і навіть повністю контролювали окремі райони Волині, Полісся і Галичини.

4. Звичайно, об'єктивні, виважені оцінки всіх фактів і подій, неупереджені глибокі історичні дослідження ще попереду, але маємо незаперечний факт – український національно-визвольний рух (ОУН, УПА) відстоював інтереси українського народу, вніс свій вклад у боротьбу з окупантами, незважаючи на те, що його не підтримала жодна з держав.

У травні 1945 року командуючий УПА генерал Роман Шухевич (псевдо Тарас Чупринка) дав таку оцінку українським повстанцям в роки Друкої світової війни: "Великий вклад в перемогу над Німеччиною внесли і ви, українські повстанці. Ви не допустили, щоб німець вільно господарював на українській землі і вповні використовував її для своїх загарбницьких цілей. Ви не дозволили йому грабувати українські села, не допускали вивозити людей до Німеччини. Ваша караюча рука гідно відплачувала за розстріли і спалення сіл. У боротьбі з Німеччиною наша УПА зорганізувала і пройшла першу бойову школу".

 

На одному з етапів війни відбулася ще одна  неоднозначна подія в історії українства – створення дивізії СС "Галичина". 

Зазнавши поразки під Сталінградом, керівництво вермахту врешті схвалило проект створення українського збройного формування, але тільки з населення Галичини. Цей проект одразу був підданий жорсткій критиці з боку ОУН-Бандери, бо він вносив розкол в національний рух опору, перетворював галицьку молодь на гарматне м'ясо, значно обмежував національні і військові інтереси українства, протиставляв "галичан" і "українців-наддніпрянців", давав підставу радянській пропаганді говорити про співпрацю українських націоналістів з німцями.

Проте, в ситуації, коли нависла загроза повернення радянського тоталітаризму, коли знову появилася наївна надія на допомогу і розуміння української справи з боку німців, коли, як зауважив митрополит А.Шептицький, "немає майже такої ціни, яку не треба б дати за створення української армії", лідери мельниківської фракції ОУН пішли на цей крок.

В квітні 1943 року почалось формування дивізії, яка нараховувала 16–18 тис. осіб і дістала назву 14 Галицька добровільна дивізія СС, невдовзі її було відправлено на фронт. У липні 1944 року під Бродами дивізія була оточена радянськими військами і розгромлена, втрачено 7 тис. воїнів. До кінця війни вона так і не стала омріяним зародком української національної армії, хоча на початку 1945 р. командуючий дивізією генерал П.Шандрук самовільно змінив її назву на "Першу українську дивізію"; вона брала участь у боях в Австрії й здалася в полон союзникам.

Участь в організації дивізії СС "Галичина" в 1943 р. розцінюється як військове співробітництво з німецькою владою, вона відображає певну політичну обмеженість галицького націоналістичного консерватизму, давню наївну надію на доброго союзника. Проте,на нашу думку, з позицій нинішнього дня, враховуючи надзвичайно складну ситуацію, в якій опинився український визвольний рух на переломі подій Другої світової війни - то кожна крапля крові, пролита бійцем за свою землю і на своїй землі , рано чи пізно дає сходи, вона має свою найдорожчу ціну – довгожданну свободу і незалежність держави.

7.Українські землі на завершальному етапі

Другої світової війни.

На завершальному етапі радянсько-німецької війни укра-їнські землі і народ знову пережили великий подвиг солдата і великі жертви, руїни, спустошення, тактику "спаленої землі" уже з боку німецьких окупантів, які, відступаючи, застосовували її.

Початком визволення території України стала Сталінградська битва,  внаслідок якої розпочато контрнаступ  і  18 грудня  1942 року визволено перший український населений пункт – с.Півнівку Міловського району Ворошиловградської (нині Луганської) області.

До лютого 1943 року визволено значну частину Донбасу, Харківщини (16 березня 1943 р. Харків знову було захоплено фашистами).

Розвиваючи успіх після перемоги на Курській дузі, війська Південно-Західного фронту на початку вересня 1943 р. визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту визволили Суми і вийшли до Дніпра в районі Переяслав-Хмельницького.

На світанку 6 листопада 1943 року визволено Київ, хоча ціною величезних втрат, тільки в районі Букрина загинуло 40 тис. воїнів.

У січні 1944 року розпочалося визволення Правобережної України та Криму. Звільнено від окупантів: 5 лютого – Луцьк і Рівне, 20 березня – Вінниця, 25 березня – Проскурів (Хмельницький), 30 березня – Чернівці, 15 квітня – Тернопіль, 10 квітня – Одесу, травень – Крим, 27 липня – Львів і Станиславів (Івано-Франківськ).

На початку жовтня 1944 року завершилось повне визволення території України від фашистів, 28 жовтня 1944 р. війська 4-го Українського фронту вибили ворога із останнього населеного пункту Закарпаття.

Визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки героїзму, мужності і подвигу всіх борців з окупантами рідної землі.

Найголовніший позитивний підсумок війни – крах фашистських планів про перетворення України на колонію Німеччини, а її населення – на рабів. В результаті радянського захоплення Західної України вперше за багато століть усі українці з’єдналися в межах одного політичного цілого, хоч і в рамках тоталітарного СРСР. У серцях багатьох українців зародилась надія, що після такої жахливої війни все стане інакшим, кращим.

В історії війни є ще одна болюча проблема. Істина незаперечна – головною причиною перемоги над фашизмом було бажання врятувати і очистити рідну землю від фашист-ського окупанта, тому, незважаючи на історичну правомірність називати події 1941–1945 рр. радянсько-німецькою війною, все ж таки для солдата це була війна Велика Вітчизняна, оскільки українці, білоруси, росіяни, грузини і т.д. – всі вони воювали найперше за свій край, свою Батьківщину, свою Вітчизну, за свою родину, сім'ю, матерів і дітей.

Очевидно, що при такому підході, такому розумінні не варто повністю відмовлятися і від усталеної раніше назви – Велика Вітчизняна війна.

Лекція 15.

Радянська Україна в період післявоєнної відбудови та спроб десталінізації.

/1945 – 1964 РР./

1. Територіальні, геополітичні зміни, що відбулися

на українських землях в післявоєнний період.

В XX ст. українська земля та її народ винесли на собі страшний тягар двох світових війн. Україна стала буфером і полем бою між двома імперіями, які прагнули до світового панування.

В роки Другої світової війни українці знову мали надію визволитись від тоталітаризму і чужинців, добитися незалежності, але й наступні післявоєнні роки стали часом відновлення сталінізму і подальшого утвердження тоталітарної системи.

Найсуттєвішими територіальними та геополітичними змінами, що відбулися в післявоєнний період було завершення процесу об'єднання українських земель та формування сучасної території України, активізація зовнішньополітичної діяльності УРСР.

Серед повоєнних адміністративно-територіальних змін можна назвати:

По-перше – врегулювання територіального питання з Польщею.

У вересні 1944 року за угодою між Польщею і УРСР споконвічні українські землі, 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тисяч українців, передавалися Польщі.

16 серпня 1945 року між СРСР і Польською Республікою укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону, який закріплював кордон в основному по "лінії Керзона", хоча і тут Москва пішла на поступки прорадянській політиці польського уряду – на окремих ділянках відхилення на схід (на користь Польщі) було до 30 км.

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився в 1951 році, коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею.

По-друге – приєднання Закарпаття до УРСР.

В листопаді 1944 року I з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України в Мукачево ухвалив маніфест про возз'єднання  Закарпатської  України з  УРСР,   а  в  червні 1945 року договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив це рішення.

По-третє – остаточно крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 року під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала права УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично визнані кордони, встановлені в червні 1940 року.

Отже, західні кордони УРСР і СРСР в післявоєнні роки визначалися не з волі народів та історичної справедливості, а з волі диктаторів і прорадянських режимів, хоча в основному цей процес мав позитивні наслідки, бо таким чином відбулося:

остаточне визнання кордонів республіки, які зафіксовані Актом про державну незалежність України в 1991 році;

збільшення території УРСР (з 470 тис. км2 до 601 тис. км2) та її демографічного потенціалу на 8 млн.  чоловік;

об'єднання земель у складі однієї держави (УРСР), завершилося формування сучасної території (останнім актом цього процесу стало включення у 1954 році Кримської області до складу УРСР).

 2.Особливості та проблеми відбудови

господарства України в післявоєнні роки.

Відбудова  господарства  України  розпочалася  уже  з  1943 року, після початку визволення частини території від фашистської окупації. Вона мала ряд особливостей, які відрізняли її від післявоєнної ситуації на інших територіях СРСР і західних держав:

1. Війна завдала величезних людських і матеріальних втрат. Загинув кожен п'ятий і постраждав кожен третій житель республіки. Близько 4 млн. мирних людей знищено фашистами під час окупації,  2,3  млн.  чоловік  вивезено  до  Німеччини,   5 млн. солдат загинуло на фронті. Столиця України – Київ втратила 300 тис. чоловік, стільки ж втратили США за всю Другу світову війну.

Майже половину (48%) довоєнного економічного потенціалу України було знищено, на руїни перетворено 714 міст, понад 28 тис. сіл (250 спалено повністю). Неушкодже-ними залишилось лише 19% довоєнних промислових підприємств, тоді як в Італії було зруйновано тільки 20%. На УРСР припадало 42% знищених промислових об'єктів СРСР.

2. Процес відбудови господарства в республіці ускладнився голодом 1946–1947 років. Загроза голоду, викликана посухою і післявоєнною розрухою, не була своєчасно попереджена, нейтралізована державою, а навпаки, посилена негативними суб'єктивними факторами. Державні хлібозаготівлі не зменшились, а збільшились (у липні 1946 року план хлібозаготівель зріс з 340 млн. пудів до 360 млн. пудів). Зросли обсяги експорту хліба і продуктів харчування за кордон (так званим "братнім державам" вивезено 1,7 млн. пудів хліба). Одночасно посилилось кримінальне переслідуван-ня "розкрадачів хліба", які кваліфікувались як "вороги народу", державні позики зерна із запасів були мінімальними.   Таким  чином,   повторювався  сценарій     1933 року. Від голоду в 1946–1947 роках померло понад 800 тис. людей.

Радянський варіант післявоєнної відбудови господарства мав такі особливості:

Опора на внутрішні джерела, ресурси і сили.

Першочергове відновлення роботи великої промисловості – основи воєнно-промислового комплексу.

Накопичення коштів за рахунок сільського господарства та соціальної сфери.

Процес відбудови здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного плану, відбувалася відбудова економіки України не як окремої території, а як частини загальносоюзного комплексу.

Суттєвою особливістю відбудовних процесів в Україні була дія тоталітарної командно-адміністративної системи, яка проявилася в наступному:

повернення до гігантоманії, надання переваги кількісним показникам над якісними, відставання технологічного оновлення;

домінування ролі ідеології, проведення широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходів (рух ударників, передовиків соцзмагання і т.д.);

надмірний ріст оборонної промисловості за рахунок нещадної експлуатації селян-колгоспників. Село мало забезпечити потреби промисловості у сировині; постачати міста продовольством, експортувати продукцію в країни Східної Європи для підтримки прорадянських режимів.

Результати відбудови господарства на початку 50-х років були вагомими і успішними:

обсяг валової продукції промисловості України зріс за 1946–1950 роки у 4,7 рази і перевищив рівень 1940 року на 15%;

відновили роботу 22 доменних, 43 мартенівських печі, 46 прокатних станів, металургійні заводи – Азовсталь, Запоріжсталь, Краматорський, Єнакієвський та інші;

Радянська Україна знову стала однією з провідних індустріальних територій СРСР і Європи.

Необхідно підкреслити, що результати відбудови господарства були дійсно вражаючими, але для держави-гіганта, а не для людини, яка не відчула покращення свого життя. В післявоєнні роки, як і в усі роки радянської влади, існувало, в певній мірі, протиріччя: героїчна, самовіддана, напружена праця народу і дія тоталітарної, командно-адміністративної системи, яка користувалася плодами цієї праці. Тобто був народ-герой, переможець, трудівник і народ – "гвинтик системи", народ для держави, а не держава для народу.

3. Відновлення тоталітаризму,

 сталінізму в післявоєнні роки?

В післявоєнні роки народ, який зазнав величезних втрат, виграв війну проти фашизму, незважаючи на помилки, прорахунки партійного керівництва, надіявся, що заслужив вдячність і шану від своєї держави, але сталося навпаки: сталінська машина репресій проти власного народу запрацювала і після великої перемоги.

Чим це можна пояснити?

По-перше – війна послабила пануючу радянську ідеологію, адже майже три роки українські землі перебували під фашистською окупацією і гітлерівською ідеологією;

по-друге – посилився страх Сталіна за скоєні ним злочини, помилки і прорахунки, боязнь неминучої відповідальності перед власним народом;

по-третє – всі перемоги приписувались Сталіну, який був осліплений славою і бажав повністю панувати в світі і державі, нав'язувати волю людині і народу.

Які основні напрямки дії сталінізму в післявоєнні роки?

1. Масове виселення з рідних місць цілих народів, звинувачення їх у зраді і пособництві.

В розпорядженні НКВС СРСР від 7 січня 1944 року зазначалося: "… усіх виявлених пособників на території України заарештувати з конфіскацією майна і відправити до Чорногорського спецтабору" (Красноярський край).

Така кара чекала і багатьох українців, але, як пояснив М.Хрущов на партійному з'їзді в 1956 році: "…їх було дуже багато, і не вистачило б вагонів і місця".

Найбільше відчули на собі репресії західні українці, півмільйона яких було депортовано лише у 1946–1948 роках, значна частина українського населення була примусово переселена із території Закерзоння (Лемківщина, Посяння, Підляшшя, Холмщина), в райони УРСР або у віддалені регіони Польщі внаслідок операції "Вісла" у 1944–1947 роках.

2. Особливо проявив себе сталінізм в післявоєнні роки в духовній, ідеологічній сфері з метою остаточного утвердження сталінсько-більшовицької ідеологічної доктрини. Проявом сталінізму стало грубе, некомпетентне втручання партійних органів в духовну сферу, заперечення художньої свободи, насадження авторитарних думок, звинувачення в "буржуазному націоналізмі", "космополітизмі", "низькопоклонстві перед Заходом" і т.д.

В другій половині 40-х років ухвалено 12 партійних постанов про так звані помилки і перекручення в ідеологічній сфері. В них, як правило, домінували три тези:

критика "проявів буржуазного націоналізму" в галузях літератури, мистецтва, науки;

недостатнє висвітлення в художній творчості "проблем радянської дійсності, соціалістичного реалізму", їх переваг над західними;

заклики до розгортання "більшовицької критики, самокритики, виявлення ворогів народу, класової боротьби".

Після вересневого 1947 року пленуму правління Спілки письменників України посилилось відверте публічне цькування і пряме звинувачення у "націоналізмі" М.Рильського, Ю.Яновського, І.Сенченка, О.Довженка.

Велику групу науковців республіки, зокрема істориків М.Петровського, К.Гуслистого, М.Супруненка, генетиків М.Гришка, С.Гершинзона, І.Полякова та ін.,звинувачували у відході від більшовицьких принципів партійності.

Отже, і в післявоєнні роки тоталітарна сталінська система продовжувала діяти, вона завдала великої шкоди всьому суспільству, культурі. Творча діяльність завмерла, процвітав так званий соціалістичний реалізм, Сталін і його оточуючі готували нову чистку, новий наступ проти власного народу.

Проте, внутрішня і зовнішня ситуації були вже іншими – тоталітаризм, сталінізм, репресії вичерпували себе, такі антинародні методи заходили в тупик, життя вимагало змін, і вони настали після смерті Сталіна.

 4.Особливості та методи відновлювлення і утвердження радянської влади на західноукраїнських землях у післявоєнний період.

Повернення радянської влади в західноукраїнські землі з 1944 року мало свої особливості:

в довоєнний період радянізацію цих земель не встигли завершити;

західноукраїнські землі повинні були стати плацдармом наступу СРСР і радянської тоталітарної системи на захід;

тут залишилася найбільша небезпека радянській системі, тут не було страху, боротьба проти зайд продовжувалась.

Радянська влада поставила перед собою мету – в найкоротші терміни і прискореними темпами зрівняти західноукраїнські землі в політичному і економічному аспекті із всією територією СРСР.

В сучасній історичній літературі загальний характер змін, що відбулися в процесі відбудови і утвердження радянської влади на території Західної України, оцінюється як суперечли-вий і неоднозначний, особливо в соціально-економічній сфері.

До позитивних змін і наслідків можна віднести розвиток і модернізацію економічного потенціалу регіону, зокрема:

було здійснено реконструкцію старих заводів і фабрик, відбудовано і споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції за післявоєнну п'ятирічку зріс у 3,2 раза;

тут спостерігаються значно вищі, ніж у східних областях УРСР, темпи промислового розвитку (більше ніж у 2 рази);

відбулися якісні зміни у традиційних галузях господарства західноукраїнських областей;

переробка лісової сировини і розвиток місцевих галузей – деревообробної, паперової, хімічної, поява нових галузей про-мисловості: машинобудівної, приладобудівної, легкої та ін.;

відкриття і розробка в регіоні значних родовищ корисних копалин не тільки республіканського, а й союзного значення.

Проте, все це супроводжувалось негативними факторами і наслідками:

тут повторилась сталінська модель індустріалізації: відста-вання легкої, харчової галузей промисловості, домінування валових, кількісних показників, відсутність закінченого техно-логічного циклу, повна залежність від союзного центру і т.д.;

саме в 40-50-ті роки часто нераціонально вичерпувались природні багатства краю, особливо ліс і нафта;

порушено давні традиції землеробського господарства краю, непродумано, волюнтаристськи, штучно здійснювалась індустріалізація;

матеріальна допомога, яка надавалась зі Сходу, виконувала дві функції: з одного боку, це дійсно було джерело відбудови і піднесення господарства, а з другого боку, це робилося з метою насадження і утвердження радянської системи в усіх сферах життя, асиміляції, русифікації і перевиховання населення;

з 1944 року відновлено процес примусової форсованої колективізації, яка супроводжувалась насильством, терором, масовими репресіями, депортаціями населення краю.

Отже, як і в довоєнні роки, радянська влада в західноукраїнських землях утверджувалась, в основному, командно-адміністративними методами, без відповідного врахування історичних, природних, духовних традицій, без достатньої опори на місцеві кадри, корінне населення.

5.Репресії проти культури і церкви на західноукраїнських землях в другій половині 40-х років.

Як відомо, радянська влада в західноукраїнських землях повела активну боротьбу з неграмотністю, значно розширила мережу освітніх культурних закладів, забезпечила умови для появи і розвитку нового покоління української інтелігенції. Проте ця робота часто проводилася з метою встановити жорстокий контроль над духовною сферою, розправитись з усіма тими, хто не сприйняв радянську владу, найперше із національно свідомою інтелігенцією, духівництвом, поширити русифікацію краю.

Ще з XIX ст. духовним джерелом патріотизму, національної свідомості в західноукраїнських землях була Українська греко-католицька церква. До встановлення радянської влади греко-католицька конфесія мала тут 4440 церков, Духовну академію, 5 духовних семінарій, 127 монастирів. За нею йшло понад 5 млн. віруючих.

Після смерті в листопаді 1944 року митрополита А.Шептицького радянська влада почала активний наступ проти УГКЦ. Незважаючи на певну лояльність нового митрополита Й.Сліпого до влади, уже в квітні 1945 року органи держбезпеки заарештували всіх українських греко-католицьких священиків на чолі з митрополитом.

Тоталітарна влада діяла давно випробуваними способами – обманом і терором. За вказівкою і сприянням НКВС була створена ініціативна група (Г.Костельник, М.Мельник, А.Пельвецький), яка мала завдання розірвати унію з Римом і возз'єднати греко-католицьку церкву з російською православною. 8–10 березня 1946 року так звана “ініціативна група із самоліквідації УГКЦ" скликала собор у Львові в храмі св.Юра згідно з його рішенням Берестейська унія 1596 року скасовувалась, а "греко-католицька церква возз'єднувалась з російською православною церквою".

Наслідком такого "возз'єднання" стала жорстока розправа із греко-католицьким духовенством: 1400 священиків, 800 монахів заслано в Сибір, понад 200 розстріляно.

За таким же сценарієм в 1947–1949 роках було ліквідовано українську церкву на території Закарпаття.

Такими були наруга, насильство над совістю, сумлінням мільйонів віруючих, але навіть такі жорстокі методи не зламали сили духу західноукраїнської інтелігенції, духівництва, вони продовжували боротьбу словом і думкою і в неймовірно тяжких умовах виховали покоління нинішніх провідників нації, церкви, культури.

6.Особливості боротьби з радянською репресивною системою

на західноукраїнських землях у другій половині 40-х – початку 50-х років.

Незважаючи на жорстокі репресії, терор, страх, які чинила радянська система, народ не скорився чужій владі. На західноукраїнських землях і в післявоєнні роки продовжується національно-визвольна боротьба, масовий рух опору, який очолила ОУН, УПА.

Настав новий період боротьби українських патріотів- повстанців, який умовно можна поділити на два етапи:

перший (1945–1946 рр.) – відкрите збройне протистояння великих з'єднань.

другий (1947–1950 рр.) – перехід до підпільної боротьби, діяльність невеликих бойових груп.

Метою боротьби українських повстанців після 1944 року було:

не дати можливості радянській владі швидко закріпитися у західноукраїнському регіоні;

утримувати під своїм контролем частину української території, створивши тут альтернативні радянським органам влади національно-державні структури;

підтримати національний дух українців, вселяти віру у неминучість здобуття української самостійної держави.

То була жорстока, трагічна, але справедлива боротьба з боку українських повстанців.

Це була відповідь на репресії, терор, який проводили радянські органи влади на українських землях.

Це була війна між регулярними частинами Червоної армії, підрозділами НКВС і частинами УПА. Сили були нерівні, жертви незіставні: в післявоєнні роки сталінська репресивна машина знищила понад 400 тис. населення, а українські повстанці – 30–40 тис. військовослужбовців, державних та охоронних органів, партійних і радянських активістів.

Не все було справедливим і однозначним у цій боротьбі, були і невинні жертви з обох сторін, були випадки, коли боївка діяла на свій розсуд, повстанці ставали на шлях зведення особистих рахунків, були зради серед своїх, але чимало було провокацій, організованих НКВС, – створення спеціальних псевдобоївок, завданням яких було скомпрометувати національно-визвольну боротьбу повстанців.

Отже, в післявоєнні роки УПА і її координаційний воєнно-політичний центр, утворений в липні1944 року – Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) були, по суті, єдиною силою в Радянському Союзі, яка організовано вела боротьбу проти сталінізму і тоталітаризму, на чолі якої стояв командувач УПА, генерал-хорунжий Роман Шухевич (псевдонім – Тарас Чупринка), який загинув у нерівному бою з енкаведистами в с.Білогоща на Львівщині 5 березня 1950 року.

Ця героїчна і трагічна сторінка нашої історії ще чекає свого грунтовного, об'єктивного дослідження, але незаперечно – це була вагома, бойова ланка в безперервному ланцюгу боротьби за українську державу в XX столітті.

7. Суперечливий характер "доби Хрущова"

в Україні?

Доба Хрущова в СРСР (1953–1964 рр.) ввійшла в історію радянської влади як чергова і невдала спроба повернутися до цивілізованих політичних і економічних методів державного керівництва, її в дечому можна порівняти із політикою НЕПу

20-х років.

На початок 50-х років радянська сталінська система зайшла в черговий тупік, тому без певної демократизації, десталінізації політичного і економічного життя рух вперед був неможливий.

Цей процес був надто суперечливим і неоднозначним. В чому це проявилось, зокрема, в Україні?

До позитивних політичних, ідеологічних факторів можна віднести:

припинення кампанії "боротьби проти націоналізму", часткове сповільнення процесу русифікації, зростання ролі українського фактору у різних сферах суспільного життя;

на словах засуджено тоталітарну державну систему, названо деякі злочини 30–40-х років, частково реабілітовано жертви сталінських репресій (в 1956–1959 роках реабілітовано 250 тис. чоловік, звільнено з таборів 66 тис. в'язнів, в т.ч. 6,5 тис. членів ОУН).

Але, з іншого боку, процеси десталінізації, демократизації в цій сфері залишились незавершеними, половинчастими:

основним винуватцем названо Сталіна, а не радянську тоталітарну систему; всі звинувачення приписувались культу особи;

перелік і засудження злочинів були далеко не повними, та й сам М.Хрущов був прямо причетний до злочинів системи;

гостра критика, яку містили партійні документи (постанова ЦК КПРС від 30 червня 1956 року), не зачепила суті командно-адміністративної системи, не викрила її соціальної природи.

Такими ж суперечливими і неоднозначними були рішення і дії в сфері соціально-економічної політики. З одного боку:

розширились права УРСР: із союзного у республіканське підпорядкування перейшли десятки тисяч підприємств, організацій, більше як у два рази зріс бюджет республіки, розширено юридичну компетенцію, склад і права місцевих органів влади;

в середині 50-х років УРСР відігравала одну з головних ролей в єдиному господарському механізмі СРСР. За кількістю виробленого чавуну на душу населення Україна випереджала всі держави світу, а за видобутком вугілля вийшла на друге місце в світі. Сільськогосподарське виробництво вперше за довгі роки стало рентабельним. Виробництво валової продукції сільського господарства за 1954–1959 роки порівняно з попередньою п'ятирічкою зросло на 35%;

з лютого 1957 року була впроваджена нова система управління господарством, її суть – територіальний принцип управління через ради народного господарства (раднаргоспи). Це сприяло поліпшенню розподілу праці, її кооперації в межах економічного регіону, кращому використанню місцевих ресурсів, зменшенню диктату центру.

З іншого боку, ці успіхи не були закріплені, вони були недовготривалими; офіційна політика залишалася непослідовною, суперечливою, волюнтаристською, елементи ринкової, цивілізованої економіки вступали в протиріччя з радянськими догмами планової соціалістичної економіки.

Зокрема, це проявилося в зменшенні і обмеженні розмірів присадибних господарств, встановленні грошових податків з громадян, які тримали худобу, розробці і прийнятті волюнтаристських програм у господарстві.

Україна стала експериментальним майданчиком надпрограм у галузі аграрної політики:

Освоєння цілинних земель у Казахстані та інших регіонах СРСР, куди з України виїхало до 100 тис. осіб і відправлено 90 тис. тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, вичерпувало людські і матеріальні ресурси, суттєво послабило сільське господарство республіки.

Постійне і невиправдане розширення площ посівів кукурудзи та інших культур. Посіви кукурудзи в УРСР збільшились з 2 млн.га до 5 млн.га, але результат був абсолютно непропорційний затраченим зусиллям і ресурсам.

Грандіозним хрущовським проектом стала надпрограма у тваринництві, її суть полягала у тому, щоб у найближчі роки наздогнати і перегнати США у виробництві м'яса, масла і молока на душу населення. Ця гонка виснажувала сили, енергію, ресурси і закінчилася тим, що виробництво продукції тваринництва на початку 60-х років не збільшилось, а зменшилось.

Отже, чергова спроба змін в радянській системі в другій половині 50-х років зазнала невдач. Основна причина їх була в тому, що навіть незначні зміни, які впроваджувались у політичній і економічній сфері новим партійним керівництвом, вступали в протиріччя із програмними догмами радянської тоталітарної системи.

Лекція 16.

 УРСР в умовах наростання кризових явищ радянського ладу. Початки розпаду більшовицької тоталітарної системи.

1.Основні напрямки і особливості боротьби проти радянської тоталітарної системи в кінці 50-х – поч. 80-х рр.

Історія України XX ст. – це безперервна боротьба за утвердження української державності, проти імперії, тоталітаризму, більшовизму, форми, методи, завдання якої змінювались в залежності від конкретної ситуації.

Однією з ланок цієї боротьби став дисидентський рух, який започаткований в кінці 50-х рр. після короткого періоду т.з. хрущовської відлиги. (Дисидент – той, хто має іншу думку (інакомислячий), яка не співпадає з офіційною правлячою системою та ідеологією).

Соціальна база дисидентського руху – інтелігенція (80%). Він був довготривалим у часі – понад 20 років і виношував у собі зародок альтернативного, демократичного суспільства, концентрував опозиційні інтелектуальні сили, створював передумови для відродження української суверенної держави.

В дисидентському русі 60-х – поч. 80-х рр. можна виділити п'ять основних течій.

Самостійницька, яка мала на меті реалізувати право нації на самовизначення, на створення власної самостійної держави.

Ось деякі приклади:

в кінці 50-х рр. у західних землях України виникло кілька нелегальних організацій: Об'єднана партія визволення України (м.Івано-Франківськ), Українська робітничо-селянська спілка, Український національний комітет;

у 1958 р. на Львівщині групою юристів під проводом Левка Лук'яненка створено підпільну організацію Українська робітничо-селянська спілка, яка вперше у післявоєнній історії визначила ідею і програму боротьби за самостійність України мирними конституційними методами, за вихід України з СРСР. У січні 1961 р. Львівський обласний суд засудив Левка Лук'яненка, Івана Кандибу та інших членів УРСС до тривалих строків ув'язнення;

у 1964–1967 рр. діяв Український національний фронт (УНФ), що випускав самвидавом журнал "Воля і Батьківщина", редактором якого був Зенон Красівський.

Національно-культурницька течія, яка рішуче виступала за розвиток української мови, культури, засуджувала шовінізм, русифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів, їх національних інтересів.

Найбільше цю течію репрезентували "шістдесятники" – письменники, діячі культури Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Панас Заливаха, Алла Горська та ін. Згодом на зміну цій генерації прийшли Ігор та Ірина Калинці, Василь Стус та ін. Наприклад, 1 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі "Україна" під час презентації кінокартини С.Параджанова "Тіні забутих предків" було влаштовано маніфестацію проти репресій української інтелігенції. У цій акції брали участь І.Дзюба, В.Стус, В.Чорновіл та ін.

У грудні 1965 року І.Дзюба надіслав листа в ЦК КПУ з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні-грудні і поширену у самвидаві роботу "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Такі приклади можна продовжити.

3. Правозахисна, або демократична течія, представлена в нашій республіці Українською Гельсінською групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР в 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у м.Києві. Її очолив письменник-фронтовик М.Руденко. До складу входили О.Бердник, П.Григоренко, Л.Лук'яненко, І.Кандиба та ін., всього 37 осіб.

Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті, за відродження національної релігії. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та Автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Представниками цієї течії були Г.Вінс, І.Гель, В.Романюк, Й.Тереля та ін.

5. Соціально-економічне дисидентство, рух за покращення соціальних та економічних умов праці. Проявами цієї течії дисидентства були робітничі заворушення, страйки, які відбувалися: в 1963 р. у Кривому Розі (спричинені підвищенням цін на харчові продукти), портових робітників в Одесі, заворушення і страйки робітників у Дніпропетровську і Дніпродзержинську (травень-червень 1972 р.), страйк робітників машинобудівного заводу в Києві (1973 р.).

Загалом у списку дисидентів 60–70-х років можна назвати майже тисячу осіб, які представляли усі регіони України.

На початку 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів в СРСР становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українці становили від 25 до 75%.

Отже, протягом 60-х – першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним фактором суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки самвидаву в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. У суспільстві, в якому домінували страх, апатія, пасивність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки зберігав і формував гуманістичні, демократичні, національні та суспільні ідеали, наближав час утвердження незалежної, демократичної суверенної держави.

 2.Русифікаторська  політика радянської влади в УРСР в другій пол. XX ст.

Нова хвиля русифікації в XX ст. почалась після короткої "відлиги" середини 50-х років, яка налякала центральну владу в Москві. Вже в 1958 р. компартія приймає постанову "Про зміцнення зв'язку школи з життям…", де акцентується увага на посиленні вивчення російської мови. В 1959 р. Верховна Рада УРСР затверджує шкільний закон, який дає право батькам вибирати своїм дітям мову навчання.

З 1961 р. комуністична партія проголошує теорію і політику: "злиття націй", "двомовності", "мови міжнаціонального спілкування".

Шовіністичну російську ідею заповзятливо підтримала партійна влада в Україні, функціонери від науки А.Скаба, І.Білодід, У.Кравцев та ін.

В 60-х роках в обласних центрах і в м.Києві українські школи становили 28%, а російські – 72%, в інших містах відповідно 16% і 84%.

В 70-х роках освіта стає об'єктом форсованої русифікації: якщо в 1961 році школи з українською мовою навчання охоплювали 69% учнів, то в 1971 р. – 60%, а в 1977 р. – 58%. Російською мовою навчалися відповідно 30%, 39%, 41% учнів.

З початку 70-х років посилюється ідеологічний диктат у духовній сфері, який досягає свого апогею в Україні у період т.з. "маланчуківщини". (В.Маланчук – партійний ідеолог, який зробив кар'єру як "борець з українським буржуазним націоналізмом" , з 1972 р. стає секретарем ЦК КПУ і головним русифікатором республіки). Починається період чорних списків, особистої цензури, політичних доносів, ідеологічного диктату.

Саме в цей період української історії відбувається найпоширеніша, найактивніша русифікація. В чому вона проявилася?

Масовий перехід шкіл, вузів на російську мову викладання.

                В 1978 р. прийнята чергова партійна постанова "Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках". Це привело до того, що число учнів, які вивчали в школах українську мову, зменшилось до 49%, в той час як українці серед населення республіки становили майже 73%. Майже всі вищі навчальні заклади України перейшли на викладання російською мовою, в т.ч. й Івано-Франківський інститут нафти і газу, інші вузи Галичини.

                Режим найбільшого сприяння російській мові завершений постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. "Про додаткові заходи для удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх учбових закладах союзних республік". Вчителям російської мови було встановлено 15% надбавки до ставок, учнів заохочували спілкуватися російською на перервах і поза школою. А майже 13 млн. українців, які проживали і проживають в Росії, не мали і не мають там донині жодної української школи.

Українська мова та її носії оголошувалися неперспективними, а то й підозрілими.

                На з'їздах, конференціях, нарадах, в міністерствах, відомствах та інших радянських установах було "не прийнято" говорити українською. Національна мова була витіснена з Академії наук, науково-дослідних установ, наукових досліджень, дисертацій. Через анонімки, наклепи, доноси т.з. "націоналістично налаштовані елементи" звільнялися з роботи, звинувачувалися у відсутності інтернаціоналізму і надмірності національного. Українська мова витіснялася не лише з міст, а й з багатьох сіл, розташо-ваних довкола промислових центрів. З'явився новий термін – "народ України" і повністю зник – "український народ".

Критичний стан склався і в таких сферах культури як театр, кіно, навчальна, наукова і художня література, періодичні видання.

                Більш як половина українських театрів ставила вистави російською мовою. Одеська кіностудія з 60-ти відзнятих фільмів українською мовою випускала лише Три. Репертуар кінотеатрів на 99% був російськомовним.

Якщо в 1970 р. в республіці видавалось українською мовою книг і брошур 38%, то в 1988 році – лише 21%. Число українських газет за цей же час скоротилось з 80,9% до 70,3%.

4. Активно застосовувались асиміляція, змішування народів у "єдиний радянський народ", переселення українців у східні райони республіки і у віддалені регіони радянської імперії.

Число українців серед жителів республіки постійно зменшувалось, а частка росіян зростала. Якщо в 1959 році мову своєї національності вважали рідною 93,5% українців, то в 1989 – 87,7%, кількість українців з 1970 р. по 1989 р. зросла на 6%, а росіян – на 24%. Симптоматично, що за 1979–1989 рр. частка українців серед жителів республіки зменшилась на 0,9% при збільшенні питомої ваги росіян з 21,1% до 22,1%.

Такі приклади можна продовжити. Національно свідомі українці протестували проти російської мовно-культурної асиміляції, експансії. Ще в 1965 році Іван Дзюба надіслав керівникам УРСР П.Шелесту та В.Щербицькому листа і свою книгу "Інтернаціоналізм чи русифікація?" з перекон-ливим, теоретично і документально обгрунтованим аналі-зом цілеспрямованої русифікаторської політики Москви.

Ці духовні рани не так легко загоїти і сьогоднішній Українській державі.

3. Основні тенденції розвитку радянської системи в другій пол. 60-х – поч. 80-х років.

      В останнє двадцятиріччя існування радянської України можна виділити три основні тенденції її соціально-політичного розвитку:

1. 60-80 рр. - час ще однієї спроби реформувати тоталітарну систему, не зачіпаючи її основ. У вересні 1965 р. на партійному пленумі було проголошено економічну реформу, яка мала забезпечити модель нового механізму господарювання, її суть полягала:

у розширенні самостійності підприємств;

у розгортанні прямих договірних зв'язків між ними;

у встановленні економічно обгрунтованих цін;

в матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їх праці;

в оцінці діяльності підприємств за такими "капіталістичними" показниками як рентабельність і прибуток.

Період реформування (1966–1970 рр.) виявився одним з найрезультативніших. Виробництво промислової продукції зросло в Україні на 50%, продуктивність праці у цій галузі – на 28%, національний дохід – на 38%; але після цього темпи економічного зростання почали спадати, досягнувши у 80-х рр. від'ємних значень.

Реформа швидше розладнала старий господарський механізм, ніж створила новий. Як і попередні спроби реформування, вона закінчилась невдачею, бо була лише тактичним кроком брежнєвського керівництва.

2.        Відбувається поступове повернення до неосталінських

методів керівництва, зростання диктату центру, партії, ідеології, збільшення бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою, зведення нанівець самостійності суспільних організацій, згортання гласності, свободи слова, злиття функцій партій-ного і державного апарату, підміна держави та її органів комуністичною партією, яка оголосила себе у Конституції 1977 р. "ядром політичної системи суспільства".

3. Продовжується національно-визвольний, дисидентський

рух, мирна боротьба проти тоталітарної імперії, носієм якої найперше була інтелігенція. Дисидентство породжує ідеї альтернативного, нетоталітарного суспільства, воно охоплює всі сфери суспільного і духовного життя: правову, економічну, релігійну, культурну, національну.

Отже, в 70-х рр. відбувається реанімація тоталітарної, командно-адміністративної системи.

Які конкретні напрямки і факти її прояву в соціально-економічній сфері?

1. Економіка розвивалась на екстенсивній, затратній основі, зростання обсягів досягається за рахунок залучення додаткової робочої сили, будівництва нових підприємств на старій технічній основі, нарощування капіталовкладень, розширення посівних площ, тобто за рахунок великих додаткових трудових і матеріальних коштів.

Наприклад, у 1966–1985 рр. основні виробничі фонди України зросли у 4 рази, кількість робітників і службовців – в 1,5 раза, капіталовкладення – у 2,5 раза, але ріст обсягу промислової продукції знизився з 50% у 1970 році до 19% у 1980 році, середньорічний приріст продукції сільського господарства знизився з 3,2% до 0,5%, продуктивність праці зменшилась у 2,2 раза, національний дохід – у 2,5 раза, реальні доходи населення – у 2,6 раза.

2. Переважали не якісні, а кількісні показники, домінувала планова соціалістична система, волюнтаристськи встановлені показники, поширилася практика коригування планів у бік зниження. Все це перетворило країну у суспільство тотального дефіциту. Не вистачало якісного металу, будівельних матеріалів, обладнання, палива, паперу, кормів, транспортних засобів тощо. Водночас вироблялося чимало нікому не потрібних речей лише тому, що вони були включені в план.

Наслідком такої політики стало значне відставання від досягнень світового НТП. Середній вік устаткування на виробництві становив 28 років, тільки 15% радянської техніки було на рівні світової, затрати на науку в 4 рази менші, ніж у США.

3. Продовжувалась руйнація села. Закупівля продовольства за кордоном стала нормою; з 1980 р. сільське господарство стало збитковим, в той час як виробництво зерна в країнах Заходу з 1950 по 1985 роки зросло втричі. Зате значно зросла чисельність адміністративного апарату. Систематично підвищувались ціни на сільгосптехніку, транспорт, міндобрива, хоча залишались незмінними ціни на сільськогосподарську продукцію. Відбувалось гальмування розвитку особистих підсобних господарств. Ручною працею у рослинництві було зайнято 71% колгоспників. До цього можна додати відсутність на селі достатньої кількості шкіл, дитсадків, клубів, транспорту, доріг, відсталість медичного та побутового обслуговування.

Такий перелік можна продовжити. 70-ті – першу половину 80-х років дещо оптимістично називали періодом застою. Насправді ж це був час неухильного сповзання країни і всіх республік у тяжку економічну кризу, до краху тоталітарної системи.

4.Україна (УРСР) в цифрах і фактах 70–80-х років.

Територія УРСР становила 2,7% території СРСР;

населення – 18% населення СРСР;

Україна виробляла в потенціалі СРСР:

25% - картоплі; 41% - кольорових телевізорів;

20% - пшениці; 45% - чавуну;

33% - овочів; 50% - залізної руди;

50% - соняшнику; 25% - вугілля;

60% - цукрових буряків; 96% - тепловозів.

На Україну припадає менше як 0,5% території і 1,4% населення земної кулі, але вона давала 8–10% світового виробництва сталі, чавуну, тракторів, цукру, видобутку вугілля, природного газу.

Україна експортувала продукцію у 120 країн світу. Із 64 видів експортної продукції СРСР Україна експортувала 46 на 30 млрд. доларів на рік, хоча в свій бюджет не одержувала нічого. 95% продукції, яка вироблялась на території республіки, вивозилось, ввозилось тільки 26%.

Щороку Україна виробляла на душу населення (в 1988 р.):

пшениці – 1000 кг (споживала 140 кг);

м'яса – 155 кг (споживала 68 кг);

цукру – 118 кг (споживала 49 кг).

За рівнем середньої зарплати працюючих серед 15 республік Україна посідала 11 місце.

50% сіл не мали шкіл;

34% сіл не мали амбулаторій;

5% сіл газифіковано (хоча СРСР володів 45% світового запасу газу).

Україна посідала перше місце в світі за смертністю дітей і за онкозахворюваннями.

Природний приріст населення республіки впав з 13,6 осіб на тисячу жителів в 1960 році до 1,7 в 1989 р.

Співвідношення пенсіонерів до чисельності зайнятих у на-родному господарстві становило у 1960 р. 1:3,8, в 1985 р. – 1:2.

Частка галузей, що працювали на споживчий ринок у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%, у розвинутих країнах цей показник становить 50–60%.

Витрати на розвиток мистецтва, преси, радіо, телебачення на одного жителя становили: в УРСР – 3,8 крб., РРФСР – 12,8 крб., СРСР – 9,9 крб.

Капіталовкладення із розрахунку на одного жителя становили:

в УРСР – 569 крб., РРФСР – 938 крб., СРСР – 761 крб.

Реальні темпи зростання доходів населення сповільнювались:

в 1975 р. 20%, 1980 р. – 17%, 1985 – 14%. Національний дохід відповідно: 28%, 21%, 16%. Виробництво сільгосппродукції: 13%, 9%, 6%.

Для наповнення щотижневого споживчого кошика амери-канцеві потрібно було працювати 18 год., українцеві – 53 год.

Якщо у місті диплом вищої школи мав кожен дев'ятий житель, то на селі – 36-й.

З карти України зникли сотні оголошених "неперспективними" сіл, зокрема в 1972–1986 рр. – 1502.

Річний надій молока від корови становив у 1985 р. 2570 кг, в США – 5800 кг.

В 1961–1981 рр. міське населення зросло на 64%, а сільське зменшилось на 23%.

В Україні було розташовано 1000 шкідливих хімічних заводів, 93% продукції яких ішло на експорт.

В 98 містах України вміст шкідливих речовин в атмосфері перевищував норму в 60 і більше разів, там жило 80% населення.

200 тис.га плодоносних земель України щорічно насичувало 10 млн. тонн шкідливих промислових відходів. В Україні зіпсовано 60% чорноземів, Зникли 20 тис. малих річок.

Водозабезпеченість України в 10 разів нижча за загальносоюзний рівень в розрахунку на одну людину. 65% річного стоку Дніпра використовувалося промисловими підприємствами, що могло привести до втрати Дніпра як постачальника питної води для 36 млн. жителів України.

На території України 13 атомних енергоблоків (40% союзних), понад 90% електроенергії атомних станцій України йшло на експорт.

30% дітей України народжувалося хворими. Третина жінок працювала в умовах шкідливого виробництва.

Питома вага населення республіки, зайнятого у галузях із шкідливими для здоров'я умовами праці, становила в УРСР 53%.

Половина промислового будівництва в республіці – економічно шкідливі об'єкти...

Такі сумні факти можна продовжувати. Це та ситуація, яку ми мали в часи "розвинутого соціалізму". Саме тут в значній мірі корені тих бід і негараздів, які залишилися нам донині.

5.Особливості політичного життя Радянської України

в 70-х – поч. 80-х рр.

Якщо в соціально-економічній сфері радянської системи в 70-х рр. були ще певні спроби і елементи її реформування, то в політиці та ідеології відбувся повний реванш консерваторів, догматизму, ідеологічного диктату, морального і духовного терору, повернення до неосталінізму.

По-перше: в суспільстві існував світ реальностей і світ обману та демагогії. Відбувалися гучні партійні з'їзди, десятки пленумів ЦК з питань промисловості, сільського господарства, науково-технічного прогресу, приймалися численні грандіозні соціальні програми розвитку житла, охорони здоров'я, продовольча та ін., а в реальному житті змін не відбувалося, поступу вперед не було. Успіхи і звершення залишалися на папері – в партійних документах і в фальсифікованих статистичних звітах.

Партійні ідеологи вигадують нові міфічні теорії, аби виправдати нереальність попередніх і представити це як творчий розвиток марксизму-ленінізму. Так, замість побудови комунізму з'являється теорія "розвинутого соціалізму", західному суспільству протиславляється "радянський соціалістичний спосіб життя", нормальному людському суспільству протиславляється "комуністичний світогляд", "радянський народ", "світова система соціалізму", "комуністична праця" і т.д.

По-друге: відбулась підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їх реальної влади. Бюрократичний апарат виконавчої влади узурпував значну частину законодавчих функцій.

З одного боку, ніби демонструючи торжество народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість народних обранців у владних структурах: в 1958 р. до Верховної Ради УРСР обрано 457 депутатів, а в 1985 – 650, до місцевих рад відповідно 381 тис. в 1959 і 524 тис. – в 1980 р., а з іншого, вибори проходили без вибору, безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків під контролем компартії. Більшість депутатів, особливо колгоспників, робітників виконували декоративну роль і серйозної реальної влади не мали. Роль місцевих рад взагалі була мінімальною, вони відали підприємствами, які давали 3-4% продукції промислового виробництва.

Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300–500 тис. осіб, досягнувши у 80-х роках 18 млн. Лише за 1975–1985 рр. кількість союзно-республіканських і союзних міністерств і відомств зросла на 20%, які з кожним роком нарощували випуск інструкцій, наказів, а змін на покращення ситуації не відбувалося.

Реальна прірва між державним апаратом і народом поглиблювалась.

По-третє: відбулось фактичне перетворення КПРС на ядро державної структури, зосередження в її руках усієї повноти влади, зведення нанівець самостійності громадських організацій, їх практичне одержавлення.

Комуністичну партію України у брєжнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку радянської республіки: П.Шелест (1963–1972 рр.) – автономізаційну, українського націонал-комунізму, В.Щербицький (1972–1989 рр.) – централістську, вірнопіддану центру.

Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протистояння "харківського" і "дніпропетровського" політичних кланів.

Саме прояви українського націонал-комунізму (книга П.Шелеста "Україна наша Радянська" 1970 р., вживання і сприяння українській мові, гасло українського радянського патріотизму, загравання з діячами української культури) були розцінені як серйозна потенційна загроза для ортодоксальних комуністів-сталіністів. У травні 1972 р. П.Шелеста перевели до Москви і швидко відправили на пенсію.

З 1972 р. лідером комуністів республіки стає представник дніпропетровського партійного клану, прихильник централізованої партійно-державної тоталітарної влади, суворої підпорядкованості республіки центру, орієнтації економіки УРСР на союзний народногосподарський комплекс Володимир Щербицький, який 17 років очолював партійну організацію республіки, 32 роки був членом Політбюро ЦК КПУ і 17 років – членом Політбюро ЦК КПРС.

За В.Щербицького посилюється "зрощення" партійних і державних структур.

У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР. Партійні комітети поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки радами, а й профспілками.

Оголосивши себе у Конституції 1977 р. "ядром політичної системи суспільства", КПРС домінувала у кожній ланці суспільного життя, в тому числі і за рахунок кількісного зростання партійних лав. За період від 1964 до 1985 рр. КПУ виросла майже вдвічі, кожен дванадцятий громадянин віком 18 років і старше перебував у компартії. Це пояснюється не зростанням авторитету компартійної ідеології, її відданості і вірності тих, хто вступав до неї, а жорсткою вимогою – навіть найнижча керівна, адміністративна, відповідальна посада могла займатися тільки комуністом. Досягти кар'єри, успіху, визнання, врешті, роботи за спеціальністю міг тільки член КПРС. Партійну верхівку від основної маси комуністів відділяло глибоке провалля.

Отже, політичне життя в країні дедалі більше набувало антидемократичного, тоталітарного характеру, наростало відчуження партії від народу, посилювався ідеологічний диктат. Така політика не вирішувала назрілих проблем, а навпаки, продовжувала і стимулювала поглиблення кризових явищ.

6. Процеси “ горбачовської перебудови” в Україні  її

основні етапи та наслідки.

На початку 80-х років радянська партійна система зайшла в глухий кут, дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих в СРСР порядків. Символом конаючої імперії стали похоронні процеси – 1982 р. (Л.Брєжнєв), 1984 р. (В.Андропов), 1985 р. (К.Черненко).

З квітня 1985 р. радянську тоталітарну систему знову тимчасово рятує нове партійне керівництво на чолі з М.Горбачовим, який заявляє про реформи і курс на прискорення соціально-економічного розвитку. Розпочатий у цей час процес оновлення пізніше дістав назву "перебудова", хоча її суть, зміст, мета так і не були однозначно визначені.

Приступаючи до чергових реформ, керівництво КПРС вважало, що достатньо лише виправити окремі негативні риси радянської системи, і "соціалізм з людським обличчям" матиме майбутнє.

Проте перебудова (як і НЕП, хрущовська відлига, косигінські реформи 60-х) була приречена на поразку.

 Чому? :

1. Перебудова мала змінити не систему, не фундамент більшовицького соціалізму, а, образно кажучи, його прогнилі стіни і дах, потемнілу червону фарбу на світло-червону.

2. Перебудову почав правлячий клас – партократія в своїх інтересах, в інтересах свого порятунку, для збереження "єдиної, керівної і спрямовуючої – КПРС".

3. Гасла перебудови – "радикальні економічні реформи, демократизація суспільного життя, гласність" залишились дозованими, обмеженими рамками соціалізму.

4. Перебудова намагалась поєднати непоєднанне:

ринок з централізованим плануванням;

політичний плюралізм з керівною роллю КПРС;

суверенітет республік із збереженням єдиної союзної держави.

Як "революція згори", перебудова не досягла поставлених цілей, а навпаки, всупереч задуму її ініціаторів, стимулювала революційний процес "знизу": народ пробудився, гласність і демократизація вийшли за рамки дозволеного, появилась легальна опозиція системі, що врешті і призвело до знищення тоталітарної імперії.

Перебудова в Україні мала свої особливості, які відрізняли її від інших радянських республік:

Компартія України залишалась найбільш ортодоксальною, вірнопідданою КПРС.

Тут була сильна і найдовша протидія партійних консервативних сил на чолі з В.Щербицьким.

Радянська Україна залишалася "заповідником застою" без елементарного суверенітету і незалежності від центру.

Однак час перебудови не можна недооцінювати, вона відкрила останній рубіж боротьби на шляху до державності, полегшила, скоротила, прискорила цей шлях.

Чи була б незалежність України без перебудови  1985–1991 рр.?

Відповідь однозначна - так, але шлях до неї був би довшим, важчим і ще більш жертовним.

Процес перебудови пройшов декілька етапів з квітня 1985 по серпень 1991 року:

I етап – квітень 1985 – січень 1987 року, час визрівання політичного курсу перебудови.

У квітні 1985 р., нове партійне керівництво на чолі з М.Горбачовим висунуло стратегічну мету: курс на прискорення соціально-економічного розвитку, наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів та ін.

Перші результати були досить обнадійливими: в 1985–1986 рр. темпи приросту промислової продукції України становили 4,3%, в сільському господарстві – 3,5% (в попередні роки відповідно 3,5% і 0,5%). Позитивні зміни відбулися у зовнішній політиці – "нове мислення", розгортання і зміцнення гласності.

Але поряд з цим появилися нові утопічні програми: житлова з її вирішенням до 2000 року, антиалкогольна кампанія, багато часу витрачено на організаційні, пропагандистські заходи.

II етап – січень 1987 – літо 1988 р. – усвідомлення основних завдань перебудови, формування і розширення її соцільної бази.

На січневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС було покладено початок новому етапові перебудови, на перший план висунуто вже не прискорення, а завдання демократизації суспільного життя.

В цей період відбувається перебудова в кадровій політиці, звільняються перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського обкомів, багато секретарів обласних комітетів КПУ.

На цьому етапі визначено стратегічні завдання перебудови: нове політичне мислення; радикальна економічна реформа (червневий 1987 р. пленум ЦК КПРС); демократизація усієї політичної структури.

Саме в цей час активно формується соціальна база перебудови – виникають, зміцнюються та набувають авторитету в суспільстві неформальні організації.

III етап – літо 1988 – травень 1989 рр. – переміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз.

Вперше за роки радянської влади було поставлено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи, створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади.

В економічній сфері спостерігається посилення самостійності державних підприємств та розширення сфери діяльності приватного сектора.

КПРС дедалі більше "не вписується" в процес перебудови, не "встигає" за перебігом подій, появляється масове вільнодумство, формуються нові політичні структури, започатковується процес становлення багатопартійності в Україні.

IV етап – травень 1989 – лютий 1990 рр. – розмежування та консолідація полярних політичних сил у суспільстві, їхнє відкрите протистояння.

Цей етап характерний активним стимулюванням, поглибленням процесу перебудови. У цей час набирає силу інтенсивне формування народних фронтів – перших незалежних організацій, які мали масовий характер.

Саме в цей період в Україні виникає Народний рух України за перебудову (вересень 1989 року), незалежний масовий робітничий рух (липень 1989 р.).

Монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Врешті, під тиском обставин лютневий (1990 р.) пленум ЦК КПРС голосує за відміну 6-ї статті Конституції СРСР, яка проголошувала КПРС ядром політичної системи.

V етап – лютий – грудень 1990 р. – поступовий відхід політичного керівництва СРСР від формальних, “революційних” перетворень і одночасно радикалізація народних мас.

У цей період особливо загострилася ситуація в країні. Спад в економіці став реальністю. У 1990 році в Україні валовий суспільний продукт знизився на 2,4% порівняно з 1989 р.; національний дохід відповідно зменшився на 3,6%. Падіння показників розвитку промисловості республіки становило 0,1%, сільського господарства – 3,7%.

"Революція згори" (так планували перебудову) дедалі більше набувала рис хаотичного, неконтрольованого процесу, в якому поштовхи "знизу" ставали все сильнішими і нерідно випереджали реакцію "ініціаторів перебудови" на хід подій.

Політичне життя в Україні на цьому етапі перебудови відзначалося активністю та інтенсивністю, а кризовий стан в КПУ все більше наростав. Так, якщо за 1989 р. кількісний склад КПУ зменшився на 0,25%, то за 1990 р. – на 10%.

VI етап – грудень 1990 – серпень 1991 рр. – загострення економічної і політичної кризи в СРСР, намагання консервативних сил врятувати імперію; кінець перебудові, перемога демократичних сил.

Спад виробництва катастрофічно наростав, в 1991 р. валовий суспільний продукт в Україні був на 11,3% меншим, ніж у 1990 р., національний дохід зменшився на 11,2%, падіння промисловості становило 4,8%, сільського господарства — 13,2%.

Важливою віхою цього етапу став березневий (1991 р.) референдум, суттю якого було питання про збереження існуючого СРСР.

Спроба консервативного табору перейти до активних дій, силою взяти реванш знайшла своє   втілення  у  здійсненні   19–21 серпня 1991 р. державного перевороту. Але демократичним силам вдалося не тільки вистояти, а й перемогти путчистів, і 24 серпня 1991 р. український парламент прийняв Акт про незалежність України.

7.Економічний потенціал України на початку 90-х років.

На території України (604 тис.км2) могли б розміститись десять європейських держав таких як Австрія, Албанія, Болгарія, Данія, Ірландія, Голландія, Люксембург, Угорщина, Швейцарія, Португалія.

В кінці 80-х років Україна виробляла зерна по 1 тонні на кожного жителя, але якщо за 15 років виробництво зерна в УРСР зросло на 18%, то державні поставки в центр – на 30%. В той час як фондоозброєність праці в сільському господарстві УРСР становила 12,7 тис.крб., то в РРФСР – 19 тис.крб.

Україна володіла найпотужнішим економічним потенціалом серед радянських республік.

Порівняльний економічний потенціал України серед радянських республік виглядає так (в балах, максимум – 10 б.):

сільськогосподарське виробництво -10;

ступінь індустріалізації - 9;

мінеральні ресурси - 8;

інфраструктура - 8;

рівень забезпечення промтоварами - 7.

В 1989 р. виробництво цукрового буряка становило 1000 кг на душу населення, в Угорщині – 450 кг, Франції – 415 кг, Італії – 250 кг, Англії – 140 кг, США – 90 кг. Далеко попереду Україна і з виробництва цукру: в чотири рази більше, ніж у США і в п'ять разів, ніж в Англії. Щороку Україна вивозила за свої межі 4 млн.тонн цукру (на світовому ринку тонна цукру коштувала 340 доларів). Спеціалісти підрахували, що потреби України в мінеральній сировині задовольняються: щодо флюсів – на 110%, титанової руди - 140%, марганцевої руди – на 165%, самородної сірки – на 200%, ртуті – на 150%, графіту – на 700%.

За даними на 1990 рік Україна виробляла на душу населення 2100 кг залізної руди. Для порівняння: США – 220кг, Франція – 170кг, Китай – 150кг, Японія – 0,5кг.

З виробництва товарного вугілля на душу населення (близько 3 тонн) Україна поступалася лише США, ФРН та Польщі і випереджала Великобританію, Італію, Китай.

Україна виробляла у 1990 році 300 млрд. кіловат-годин електроенергії (теплові електростанції 68%, атомні – 25%). На душу населення це менше, ніж у США і ФРН, але більше, ніж у Великобританії й Італії.

В Україні живе у два з лишком рази більше людей, ніж у всіх п'яти країнах Північної Європи, разом узятих, – Швеції, Норвегії, Фінляндії, Данії й Ісландії. На тисячу чоловік припадає 170 вузів і середніх навчальних закладів. За цим показником Україна поступалася лише США і Канаді і випереджала всі європейські держави. 14 відсотків усього населення, зайнятого в народному господарстві, має вищу і середню спеціальну освіту.

Чому цей потужний економічний потенціал республіки не забезпечив високий рівень життя в Україні вже на початку 90-х років?

1. Найперше – український народ не почував себе господарем у рідному домі. Тоталітарна, командно-адміністративна система підірвала корені господаря-трудівника, власника.

2. Величезний потенціал України ішов на підтримку так званих "прокомуністичних режимів" у світі. До 25% потенціалу республіки йшло на мілітаризацію, ВПК.

3. Економіка СРСР і України була затратною, самоїдною, енерго- і трудомісткою.

Зокрема, втрати сільськогосподарської продукції становили до 50% (в більшості держав світу до 5%). Наприклад, із 19 млн.тонн вирощеної картоплі споживали лише 6 млн.тонн, а 13 млн.тонн пішло на смітник. За кордоном закуповували до 31 млн.тонн зерна, а втрачали у себе до 60 млн.тонн (30% вирощеного).

На одну одиницю національного доходу витрачали в 4,5 раза більше палива, ніж у США, і в 6,8 раза більше, ніж Японія.

Спосіб безперервного розливання сталі винайшли наші вчені, але японці закупили ліцензію і перевели заводи на безперервне розливання; якби ми своєчасно впровадили цей винахід в себе, то зберегли б стільки електроенергії, скільки виробляли всі атомні електростанції СРСР.

4. Вже в перші роки проголошення економічного і політичного суверенітету (1987–1991 рр.) потенціал України був пограбований, вивезений, розкрадений.

Взятий потенціал – природні і людські багатства України – за 70 років СРСР ніхто не повертав. Українські "човники" вивозили товар, продаючи його за гроші, які Росія одержувала за допомогою друкарського верстата.

Спритні ділки, ті, хто був ближче до державного і партійного "корита", величезні багатства вкрали, "прихватизували", вивели за межі України, вклали в іноземні банки.

Так просто і легко – через нашу тисячолітню бездержавність, через історичну безпам'ятність, через хлопську покірність і підданство ми неодноразово в своїй історії втрачали те, що нам дали Бог, природа і праця власного народу.

Розділ VI.

Україна – незалежна ,соборна ,суверенна держава та її місце в історичному процесі в кінці ХХ –початку ХХ1 століття.

Лекція 17.

 Україна на шляху до свободи і незалежності.

/кін.80-х – поч. 90-х рр. ХХст./

 1.Основні історичні події, що відбулися на шляху до

 незалежності України в 1986–1990 рр.

Трагічним поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року. Вона поставила питання: хто головний винуватець катастрофи?

13 листопада 1986 року в Києві відбувся перший не санкціонований владою мітинг. В ньому взяло участь понад 20 тис.осіб, основна ідея: хто повинен нести відповідальність за трагедію і її замовчування?

Восени 1987 року у Києві засновано Український культорологічний клуб, у Львові – культурологічне Товариство Лева, в Івано-Франківську – молодіжне товариство Рух з метою відродження української культури, мови, історії.

Еліта нації – українські письменники Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч, Сергій Плачинда – виступили з різкою критикою мовної ситуації в республіці.

Червень-липень 1988 р. – у Львові відбулися перші не санкціоновані владою мітинги.

26 березня 1989 року, на мітингу у Львові вперше піднято синьо-жовте знамено. 1 травня колона львівян вийшла з національними прапорами на демонстрацію.

1989 р. – виникають осередки "неформальних" (тобто не підпорядкованих КПРС) об'єднань: "Меморіал", Товариство української мови ім.Т.Шевченка, Студентське братство, Спадщина, Зелений світ та ін.

В лютому 1989 року відбулася установча конференція ТУМ ім.Т.Шевченка, де було розглянуто проект програми Народного руху України як першої альтернативи програмі КПРС.

У вересні 1989 року в м.Києві було проведено установчий з'їзд Народного руху України. Учасники з'їзду репрезентували майже 280 тис.членів НРУ. Головою обрано Івана Драча.

1 серпня 1990 р. за рішенням міськради Червонограда на Львівщині було демонтовано пам'ятник Леніну. 14 вересня подібний акт привселюдно було зроблено у Львові, 9 жовтня – в Івано-Франківську та в багатьох містах України.

15 березня 1990 року вперше на державній установі (міськвиконкомі) в м.Стрию Львівської області було піднято національний прапор, 3 квітня – над Львівською ратушею,   24 липня національний прапор, освячений на площі біля Софіївського собору, замайорів на щоглі біля будинку Київської міської ради.

На початку літа 1988 року активізує свою діяльність Українська Гельсінська спілка, вона першою в республіці заявляє про необхідність побудови самостійної української держави.

Першою формально задекларованою політичною партією стала створена у жовтні 1989 р. у м.Львові Українська національна партія (УНП) на чолі з багаторічним політв'язнем Г.Приходьком.

В березні-травні 1989 р. вперше в історії СРСР відбулися альтернативні вибори народних депутатів СРСР. Від УРСР було обрано представників демократичного блоку Дмитра Павличка, Володимира Яворівського, Юрія Щербака, Ростислава Братуня.

У березні-травні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. Демократичний блок одержав 111 місць (із 442). В п'яти областях України (Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській і Київській) перемогли кандидати від Руху. Вперше в трьох областях України (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська) компартія програла вибори до місцевих рад і змушена була перейти в опозицію.

З весни 1990 року почався новий етап боротьби за українську державність. Її центром стала трибуна Верховної Ради, де розгорнулись гострі дискусії і протистояння між комуністичною "групою 239" і демократичним блоком, об'єднаним в Народну раду.

Гостра боротьба в парламенті і суспільстві завершилась прийняттям 16 липня 1990 року "Декларації про державний суверенітет України", яка проголосила:

верховенство влади республіки на своїй території;

від імені народу могла виступати тільки Верховна Рада;

територія України є неподільною і недоторканною;

право республіки на власну економічну політику;

вільне національно-культурне відродження;

право на власні збройні сили;

дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Декларація проголошувала основні ознаки суверенної держави, але вона не мала сили закону і реалізовувалась дуже повільно.

Осінь 1990 року – радянська система відчула свій крах, і боротьба загострилась: відбуваються політичні страйки шахтарів, студентів, з 2 по 17 жовтня тривало політичне голодування студентів у Києві. Наступ консервативних політичних сил проявився в провокації з депутатом С.Хмарою, в зруйнуванні пам'ятників Є.Коновальцю, С.Бандері в Галичині, спаленні могили В.Стуса в Києві, провокаціях проти осередків Руху.

На кінець 1990 р. радянська імперія ще мала два останніх шанси свого тимчасового порятунку: укладення нового договору про оновлений союз або державний переворот (путч) і відновлення сталінської диктатури, але ці спроби могли бути вже тільки фарсом, історія не повторюється.

 

 2.Процес виникнення політичних партій

в Україні на початку 90-х років та їх нинішній стан.

В кінці 1989 – на початку 1990 року на базі "неформальних" організацій і Руху почали утворюватися політичні партії, опозиційні до КПРС. З березня 1990 р. стаття в Конституції СРСР про "керівну і спрямовуючу " роль КПРС перестала діяти.

29–30 квітня 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Української республіканської партії, яка виникла на базі Української гельсінської спілки. Головна мета програми УРП – створення Української незалежної держави. Головою партії обрано Л.Лук'яненка.

Справа від УРП в 1989–1993 р. були утворені: Українська національна партія, Українська християнсько-демократична партія, Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України", Українська консервативна республіканська партія та інші, програми яких характеризувалися непримиренним антикомунізмом і радикальним націоналізмом.

У червні 1990 року відбувся установчий з'їзд Української селянсько-демократичної партії, лідером якої став письменник С.Плачинда.

У березні 1990 року створено ініціативний комітет зі створення Демократичної партії України, перший з'їзд якої відбувся у грудні 1990 року. Головною метою партії проголошувалося: "досягнення державної незалежності України та побудова в ній демократичного й гуманного суспільства". Головою партії обрано Ю.Бaдзя.

У вересні 1990 року відбувся установчий з'їзд Партії зелених України. Її метою проголошувалося: "відродження та захист природного довкілля і людини від згубних техногенних та інших руйнівних факторів, побудова вільної, суверенної, демократичної держави – Республіки Україна".

Головою партії став письменник, народний депутат СРСР Ю.Щербак.

Крім названих, протягом першої половини 90-х років було утворено: ПДВУ, ППУ, СПУ, Селянську ПУ, ПДПУ, УНКП, УПС, ПЕВ Криму, КУН, КДПУ, ТКУ, КПУ, ОУН в Україні, СДПУ, СНПУ, ХЛС, НРУ та багато інших політичних партій.

Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, то в грудні 1993 року - 27, в березні 1997 року близько 40; в березні 1998 року понад 50, в 1999 році — понад 70; в 2000 – понад 100.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектру, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямків: лівого, правого та центристського.

Загальна картина спектру політичних партій та обєднань України на кінець 90-х років наступна (за результатами парламентських  виборів  1998 року):

1. Комуністи - 27,8%.

2. Народно-демократична партія - 17,3%.

3. Рух - 11,3%.

4. Всеукраїнське об'єднання "Громада" - 10%.

5. Соціалісти і селяни - 8,7%.

6. Зелені - 5,1%.

7. Соціал-демократи (об'єднані) - 4,2%.

8. Прогресивні соціалісти - 3,9%.

Інші партії - 11,8%.

За результатами парламентських виборів 2002 року:

1.Блок “Наша Україна” – 23,6 %

2.Комуністи – 21,8 %

3.Блок “За єдину Україну” – 11,8%

4.Соціалістична партія України – 7,3 %

5Блок Юлії Тимошенко – 7,3 %

6.Соціал-демократи /обєднані/ - 6,3 %

Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

1. Велика кількість політичних партій, які часто утворюються внаслідок розколу, суперечок, боротьби за лідерство.

2. Малочисельність їх рядів. Навіть найбільша Комуністична партія налічує до 150 тис.осіб, найвпливовіша права – Народний рух України – 55 тис. Більша половина партій налічують у своїх рядах від тисячі до кількох тисяч членів, тобто члени деяких партій складають 1-2% усіх виборців України.

3. Невизначеність соціальної бази, незрозуміло, виразниками інтересів яких груп населення вони є, їхні програми апелюють до всього народу, але жодна політична сила не має абсолютного впливу на більшість населення.

4. Локальність партійного впливу, недостатня поширеність партійних структур у провінції.

5. Географічна зорієнтованість партій: націонал-демократи у Західній Україні, партії лівої орієнтації – у Східній.

6. Партії, блоки, об'єднання створюються під чергові парламентські або президентські вибори.

Найсуттєвіше, що сьогодні жодна із політичних партій чи об'єднань не може і не хоче взяти на себе відповідальність за  кризову ситуацію в державі, за вирішення всіх проблем не на словах, а на ділі.

   3. Спроба “оновлення Союзу”та розвал радянської імперії.

Влітку 1990 року новообрані парламенти союзних республік один за одним проголошували декларації про державний суверенітет. У цій ситуації М.Горбачов, обраний позачерговим з'їздом народних депутатів СРСР у березні    1990 р. Президентом СРСР, запропонував укласти новий союзний договір, який зберігав би унітарну, союзну державу.

З того часу всі політичні події були пов'язані з питанням, яким повинен бути новий союзний договір, які республіки ввійдуть в оновлений союз, наскільки центр збереже свою владу над республіками і т.д.

Державницькі, демократичні сили України з самого початку виступали проти укладення союзного договору, за незалежну суверенну українську державу, в певній мірі їх наміри були відображені в "Декларації про державний суверенітет України".

1 жовтня 1990 р. – з початку роботи другої сесії Верховної Ради УРСР депутат С.Конєв зачитав звернення Асоціації демократичних рад та демократичних блоків у радах з вимогою відмовитися від підписання нового союзного договору в будь-якій формі.

В кінці вересня на початку жовтня 1990 р. в Києві відбулися масові мітинги і маніфестації під гаслами "Ні – союзному договору".

Серед вимог голодуючих студентів 2–17 жовтня 1990 р. був пункт про непідписання союзного договору.

Звичайно, така позиція демократичних сил України налякала імперські угруповання, благоденство яких було тісно пов'язане з існуванням унітарної держави.

З початку 1991 року проімперські сили намагаються перейти в контрнаступ. В січні 1991 р. демократичні сили різних союзних республік спробували теж об'єднатися в Харкові, проводили установчу конференцію міжреспубліканського політичного блоку "Демократичний конгрес" (ДК). До його складу увійшли 42 партії, рухи із 13 республік СРСР. У спільній декларації учасники ДК запропонували відкинути нав'язуваний центром проект союзного договору і приступити до підготовки самими республіками договору про співдружність незалежних держав.

В цій ситуації перший і останній Президент СРСР М.Горбачов вирішив заручитись "голосом народу", вдало, хитро і дипломатично "сформулювавши" питання на референдум.

17 березня 1991 р. в союзному бюлетені референдуму було поставлено запитання: "Чи вважаєте Ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?"

Український парламент після тривалих дебатів вирішив занести до бюлетенів додаткове республіканське питання:

"Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?"

На перше питання "так" відповіли 70,2%, на друге – 80,2% громадян, що взяли участь у референдумі.

Галицька асамблея (представники виконавчої влади трьох областей: Івано-Франківської, Тернопільської і Львівської) прийняли рішення включити у бюлетень третє питання:

"Чи хочете Ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної приналежності?"

Результати референдуму в Галичині були наступними:

Івано-Франківськ – відповіли "так":

на союзне запитання – 18,2%;

за республіканське запитання – 52%;

Галицький референдум – 87,2%.

Львів – відповіли "так":

на союзне запитання – 16,4%;

на республіканське запитання – 30,1%;

Галицький референдум – 89,6%.

Чому 70% українського населення в березні 1991 р. підтримували горбачовську ідею про "оновлений Союз"?

Референдум проводився під контролем домінуючої в суспільстві КПРС і КПУ.

В кризовій політичній і економічній ситуації народ відчував страх за розвал імперії, що володіла найстрашнішим у світі репресивним апаратом, який неодноразово використовувався проти власного народу

На результати референдуму вплинула роз'єднаність, розпорошеність, амбіційність політичних сил у республіці.

Певну частину населення заманили вдало сформульований термін "оновлений союз суверенних республік" і демократичні гасла.

Можливо, на нашу думку, - український народ (на той час) ще не дозрів, не вірив в можливість реалізації ідеї самостійної, соборної, незалежної України в умовах збереження СРСР та однопартійної системи.

23 квітня 1991 р. з ініціативи М.Горбачова була проведена зустріч у Ново-Огарьово (біля Москви) з керівниками дев'яти республік з метою знайти копромісну формулу нового союзного договору.

Проте до літа 1991 р. ситуація в СРСР суттєво ускладнилась: на фоні активізації консерваторів різко погіршується економічна ситуація, радикалізується суспільно-політична активність народних мас.

Незважаючи на те, що в Ново-Огарьово в основному було узгоджено текст союзного договору і його підписання передбачалося попередньо на 20 серпня 1991 р., український парламент під тиском Народної ради вирішив відкласти розгляд проекту на осінь.

Імперські сили зрозуміли, що Україна може залишитись поза "оновленим Союзом", а допустити цього вони не могли, тому перейшли до активних дій – силою і страхом взяти реванш.

Які події привели до розпаду радянської імперії

в серпні-грудні 1991 р.?

Імперські сили готові були піти на все, аби зберегти союз і свої привілеї.

На літо 1991 року довіряти дальший хід подій Горбачову вони вже не відважувалися, бо він і без того пішов на більші поступки, ніж дозволяла тоталітарна система. За традиційним сценарієм (як із Микитою Хрущовим в 1964 році) Горбачова було ізольовано під час чергового відпочинку в Криму.

Остання спроба врятувати імперію відбулася 19–21 серпня 1991 року. Це була "спроба приречених", які хотіли встановити диктатуру військової хунти, відновити старі порядки, повністю знищити паростки демократії і гласності, повернутися до сталінської репресивної машини.

Шлях путчистам перекрили демократичні сили, в т.ч. нове керівництво Росії на чолі з Б.Єльциним.

Будинок російського парламенту став символом захисту демократії та обраної народом влади. Серед захисників "Білого дому" було чимало українців.

Військово-диктаторська хунта планувала спочатку Україну нейтралізувати, а після розгрому демократії в Росії ввести війська до Києва, Львова та інших міст України і ліквідувати суверенітет республіки.

Представник Державного комітету по надзвичайному стану (ДКНС) генерал В.Варенников в ультимативній формі вимагав покірності Верховної Ради та уряду України, невтручання опозиційних сил, за непослух погрожував репресіями.

Цікаво проаналізувати ставлення різних гілок влади і посадових осіб в Україні до надзвичайної ситуації                  19–24 серпня 1991р.:

- Голова Верховної Ради Л.Кравчук діяв стримано, зважено, хитро, непослідовно, намагався запобігти конфронтації і протистоянню, закликав зберігати витримку, дотримуватись Конституції.

- Президія Верховної Ради УРСР після дводенної дискусії опублікувала лише 22 серпня обтічну і невизначену заяву. Пропонувалося зробити все, щоб уникнути загострення соціально-політичної ситуації, утриматись від страйків, мітингів і маніфестацій (як того вимагав ДКНС), хоча на вимогу представників Народної ради (О.Ємець, Д.Павличко, І.Юхновський) було внесено положення, що постанови ДКНС "не мають юридичної сили на території України".

- Представники Народної ради ще 19 серпня заявили протест проти антиконституційного державного перевороту і вирішили згуртувати опозиційні сили. НРУ теж уже в середині дня 19 серпня закликав громадян України до активного опору путчистам. Багато інших демократичних партій, спілок, об'єднань та рухів стали на захист суверенітету України.

- Серпневі події остаточно виявили антидемократичну, антинароду, антиукраїнську суть КПРС та її філії в Україні. Секретаріат ЦК КПУ того ж дня зобов'язав партійні комітети на місцях сприяти ДКНС, керуватися його документами. Хунту підтримали або лояльно поставились обкоми партій, облвиконкоми, де переважала партійно-радянська верхівка, догідницьки повелися українське телебачення, радіо, компартійні газети.

Після провалу комуністичного путчу в Москві уже          21–22 серпня, саморозпуску КПРС 24 серпня 1991 р. ситуація різко змінилася і в Україні. Компартійні структури повністю дискредитували себе в очах народу, фактично КПУ перестала існувати.

24 серпня 1991 року відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України, на якій було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці і Акт незалежності України, затверджений конституційною більшістю депутатів – 346.

Це було торжество історичної справедливості, наслідок тисячолітньої боротьби за українську державність.

Україна ставала незалежною, демократичною державою.

Територія України оголошувалась неподільною і недоторканною.

В Україні є чинними лише власні Конституція, закони та постанови уряду.

З метою всенародного підтвердження Акта про незалежність України сесія вирішила провести 1 грудня      1991 року Всеукраїнський референдум. 30 серпня 1991 р. Л.Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради України "Про заборону діяльності компартії України".

1 грудня 1991 р. на виборчі дільниці прийшло 31 млн. 891 742 громадян (84,2% із тих, хто мав право голосу).

Підтвердили Акт незалежності України 29 млн. (90,35%) громадян. Проти було тільки 2,4 млн. (7,6%).

По окремих областях за незалежну Україну проголосувало:

Івано-Франківська, Львівська – 98%;

Черкаська – 97%; Харківська – 91%;

Донецька – 80%; Луганська – 72%;

Кримська АРСР – 56%.

Немає жодної області, де б більшість виборців проголосувала проти незалежності.

Чому така переконлива і однозначна воля народу на референдумі 1991р.?

Це була реалізація мрій, сподівань, боротьби минулих і нинішніх поколінь українських патріотів.

Абсолютна більшість громадян України сподівалась на краще життя в своїй державі.

Частина населення довірилась рішенням і авторитетові Верховної Ради та її Голови.

На урочистому засіданні 5 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла звернення "До парламентаріїв і народів світу", в якому наголошувала, що договір 1922 р. про утворення СРСР Україна вважає стосовно себе недійсним і недіючим.

8 грудня 1991 р. три держави (Росія, Україна, Білорусія), які підписували союзний договір 1922 р., заявили, що СРСР як держава припиняє своє існування. Вони заявили про створення “співдружності незалежних держав”. 21 грудня в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили й інші республіки колишнього СРСР (за винятком країн Балтії та Грузії). СРСР перестав існувати.

Лекція 18.

Становлення незалежної держави. Проблеми внутрішньої та зовнішної політики України в кінці ХХ – поч. ХХI ст.

1.Оознаки творення української державності, конституційний процес та його завершення в 90-х роках.

Наступні події нашої історії підтверджують, що найлегшим був етап проголошення української державності, найважче виявилось творити, будувати свою власну державу.

Після проголошення незалежності одним з найперших державотворчих кроків стало запровадження атрибутів державності.

4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла закон "Про державний кордон України", який проголошував недоторканність кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу.

12 грудня 1991 р. Президент України підписав Указ "Про утворення державного митного комітету України", хоча за спеціальною домовленістю кордони між державами СНД визнавались "прозорими" – без митного контролю.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія парламенту прийняла постанову "Про військові формування на Україні", було утворено Міністерство оборони України на чолі з генералом К.Морозовим.

6 грудня 1991 р. прийнято Закон "Про збройні сили України".

4 листопада 1991 р. прийнято Закон "Про національну гвардію України".

20 вересня 1991 р. постановою Верховної Ради була утворена Служба національної безпеки (з березня 1992 р. СБУ).

5 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла закон "Про прокуратуру".

8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про громадянство України". Громадянство надавалося всім, хто на момент набуття чинності Закону проживав на території України і не був громадянином інших держав, не заперечував проти отримання громадянства України.

Особливе місце у державній атрибутиці посідають гімн, герб та прапор.

15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради затвердила музичну редакцію Державного гімну "Ще не вмерла Україна".

4 вересня 1991 р. після триразового голосування синьо-жовтий національний прапор урочисто піднято над будинком парламенту.

28 січня 1992 р. постановою Верховної Ради він був затверджений Державним прапором.

19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України.

Запровадження власної грошової одиниці.

Листопад 1990 р. – запроваджено картки споживача, товари продавалися за умови одночасної оплати їх не лише рублями, а й одноразовими купонами. Ненасиченість ринку товарами, незахищеність купонів бажаного результату не дали.

З 10 січня 1992 р. роль валюти в умовах галопуючої інфляції виконували нові купони багаторазового використання з певним захистом (виготовлені у Франції).

2 вересня 1996 р. відповідно до Указу Президента Л.Кучми на зміну купону прийшла справжня національна валюта – гривня.

Реорганізація органів влади:

25 лютого 1992 р. підписано Указ Президента "Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади в Україні".

28 лютого 1992 р. Указом Президента "Про Державну Думу України" було утворено постійно діючий орган, який очолив Президент. Держдума проіснувала до кінця року і не стала ефективним органом управління.

5 березня 1992 р. утворено інститут представників Президента, як найвищих посадових осіб виконавчої влади на місцях. Проте в 1994 р. Верховна Рада ліквідувала цей інститут влади.

Оцінюючи реорганізацію органів влади, слід сказати, що до сьогодні вона є неефективною, її реформування та реорганізація не завершені. В основі державного устрою республіки відбулося, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлює чимало внутрішніх протиріч і навіть протистоянь різних гілок влади.

Конституційний процес.

"Декларація про державний суверенітет України", прийнята 16 липня 1990 р., стала правовою основою концепції нової Конституції України, але події 24 серпня 1991 р. внесли серйозні корективи у розвиток конституційного процесу.

Проте винесення на всенародне обговорення у 1992–1993 рр. двох варіантів проекту Конституції України закінчилось невдачею. Верховна Рада не затвердила жоден з них, чинною залишилася Конституція УРСР 1978 р., до якої було внесено понад 200 поправок.

Після того як Президентом України став Л.Кучма, було створено нову Конституційну комісію, але через протистояння гілок влади і боротьбу політичних сил вона теж не була результативною.

Певним компромісом став Конституційний договір, схвалений Верховною Радою 8 червня 1995 р., який створив умови для активізації конституційного процесу.

У червні 1996 р. Верховна Рада розглянула проект Конституції в другому читанні. Найбільш спірними питаннями були:

статус республіки Крим; державна мова; державна символіка; приватна власність; розподіл владних повноважень.

Президент Л.Кучма уже готував Указ про проведення референдуму з питання затвердження Конституції.

Нарешті, робота п'яти узгоджувальних комісій дала свої наслідки – в ніч з 27 на 28 червня 1996 р. основні положення були погоджені і затверджені, а вранці 28 червня 1996 р. Конституція України прийнята.

В Конституції України (XV розділів) визначено базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні взаємовідносини та компетенція, права, свободи, обов'язки громадян, закріплено територіальний устрій України, визначено порядок внесення змін та перехідні положення.

Затвердження основного закону держави створило юридичне підгрунтя для дальшого розвитку конституційного процесу і утвердження правової, демократичної суверенної України.

 2.Парламенти України .

Перші порівняно демократичні вибори до Верховної Ради  УРСР відбулися в березні 1990 р.

На 450 мандатів претендувало близько 3 тис. кандидатів, у середньому по шість-сім осіб на одне місце.

Хоч вибори відбулися ще в умовах монополії КПУ на засоби масової інформації, Демократичний блок домігся значного успіху: з 442 обраних депутатів Верховної Ради УРСР його підтримкою користувалися 111.

Демблок отримав перемогу у п'яти областях: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській, причому у Львівській області усі 24 мандати одержали кандидати від Руху.

У Верховній Раді утворилася парламентська більшість із комуністів і консерваторів ("група 239") та парламентська опозиція. Народна рада, до складу якої увійшло 125 осіб, очолив Народну раду депутат, академік І.Юхновський.

На початку червня відбулися вибори голови Верховної Ради, на цей пост претендувало 10 кандидатів. Комуністична більшість обрала головою парламенту В.Івашка, який одночасно був керівником комуністів республіки. Першим заступником став І.Плющ, заступником – В.Гриньов. З липня 1990 р. головою Верховної Ради УРСР обрано Л.Кравчука, а з 5 грудня 1991 р. – І.Плюща.

З перших днів роботи Верховної Ради опозиція відігравала помітну роль. Її представники (І.Юхновський, О.Ємець, Д.Павличко, Л.Танюк, В.Яворівський та ін.) очолили 7 із 23 постійних комісій українського парламенту.

Історичною заслугою Верховної Ради України, обраної в березні 1990 р., стало прийняття нею Декларації про державний суверенітет України та Акта про незалежність України.

Другі (дострокові) вибори до Верховної Ради України відбулися в березні 1994 р.

У 450 виборчих округах окружними комісіями було зареєстровано 5833 кандидати у народні депутати України, в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат.

На виборах, що проходили у два тури, з 27 березня до 10 квітня, було обрано 338 народних депутатів, половина з них – члени політичних партій. Найбільше місць отримала в парламенті КПУ – 101. Союзники комуністів СПУ і Сел ПУ здобули відповідно 14 і 18 мандатів. Рух мав у парламенті 20 своїх членів (6%). Решта партій спромоглися провести у Верховну Раду від одного до дев'яти своїх представників.

Отже, найбільшого успіху домоглися ліві партії, які контролювали понад третину мандатів: КПУ – 25%, СПУ – 5%, Сел ПУ – 6%.

Успіх комуністів на Сході, а націонал-радикалів на Заході відображав глибоке невдоволення виборців політикою правлячої еліти і кризу демократичного блоку, який не зумів запропонувати реальної альтернативи складній економічній ситуації.

18 травня 1994 р. головою Верховної Ради України обрано лідера соцпартії О.Мороза, першим заступником – О.Ткаченка, заступником – О.Дьоміна (пізніше В.Мусіяку).

Доробком другого українського парламенту стало значне розширення правової бази реформ (прийнято 753 закони), прийняття нової Конституції України, посилення контролюючих функцій вищого законодавчого органу (започатковані парламентські слухання, дні уряду).

Однак продовжувались серйозні протиріччя між гілками влади, незбалансованість їх повноважень, політичні протистояння, прийняття заполітизованих недіючих законів.

 

Треті вибори до Верховної Ради України відбулися           29 березня 1998 р. за новим виборчим законом – змішаною мажоритарно-пропорційною системою (225 депутатів від політичних партій і блоків, які подолали 4% бар'єр і 225 – від одномандатних округів).

У виборах взяло участь 30 партій і блоків, чотирипроцентний бар'єр подолало 8:

1. Компартія України – 24,7%, всього 121 місце.

2. Народний рух України – 9,4%, всього 40 місць.

3. Соціалістична та Селянська партії – 8,6%, 34 місця.

4. Партія зелених України – 5,4%, 19 місць.

5. Народно-демократична партія – 5%, 30 місць.

6. Об'єднання "Громада" – 4,7%, 22 місця.

7. Прогресивна соціалістична партія – 4,04%, 16 місць.

8. Соціал-демократична партія України (об'єднана) – 4,02%, 16 місць.

12 травня 1998 року XIV сесія Верховної Ради України розпочала свою роботу. Відкрила сесію і зачитала текст присяги найстарший за віком депутат від Івано-Франківщини Слава Стецько.

На посаду голови Верховної Ради претендувало понад 50 депутатів (тільки кандидатура П.Симоненка пропонувалась чотири рази). Врешті, після довгих спроб головою Верховної Ради обрано представника Селянської партії О.Ткаченка, заступниками – А.Мартинюка і В.Медведчука.

Наступні вибори  до Верховної Ради України відбулися 31 березня 2002 року за змішаною мажиротарно-пропорційною системою.У виборах взчло участь 33 партії і блоки ,чотирохпроцентний барєр подолало шість. Найбільшу довіру народу одержав блок “Наша Україна” – 23,6 % ,в Івано-Франківській області – 74,6%., на другому місці була КПУ – 21,8 % ,в області тільки –2,2 % ,/на попередніх виборах комуністи мали 24,7 % голосів/.Політичний блок “НашаУкраїна “ одержав найбільшу підтримку виборців в 17 областях України. Блок “За єдину Україну” одержав підтримку  11,8 %  виборців /в області –2,5 %/ , хоча по мажиротарних округах представники від влади одержали найбільше мандатів – 66 . /”Наша Україна – 42/  За пропорційною системою  /набрали більше 4 % голосів/  в склад парламенту ввійшли – СПУ /7,3%/,БЮТ/7,3 %/,СДПУ/о/-6,3%.

В травні 2002 р. обрано керівний склад парламенту  - головою Верховної Ради України – Володимира Литвина ,заступниками –Генадія Васильєва і Олександра Зінченка ,після обрання в 2003 році генеральним прокурором України Генадія Васильєва першим заступником Голови Верховної Ради обрано Адама Мартинюка.

З 2000 року в українському парламенті ведеться складна і напружена робота по реформуванню політичної системи влади та внесенню змін до Конституції України.

Її суть зводиться до:

-переходу до парламентсько – президентської форми правління;

-перерозподілу влади і відповідальності між Парламентом, Презедентом і урядом України;

-зміни у виборчій системі – перехід до пропорційної системи виборів та ін.

 

3. Президенти  та  уряди України

В липні 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла пакет законів щодо запровадження посади Президента в республіці; з вересня 1991 р. розпочалось висунення кандидатур.

Визначений законом рубіж у сто тисяч підписів змогли подолати лише сім (із 45 претендентів, які одержали підписні листи): В.Гриньов, Л.Кравчук, Л.Лук'яненко, О.Мороз, Л.Табурянський, О.Ткаченко, В.Чорновіл, І.Юхновський. (У ході передвиборчої кампанії О.Ткаченко свою кандидатуру зняв на користь Л.Кравчука).

1 грудня 1991 р. 32 млн. громадян (84% внесених у списки виборців) взяли участь у голосуванні.

Л.Кравчук отримав 20 млн. голосів (62%) і став першим всенародно обраним Президентом України.

В.Чорновіл був на другому місці і одержав 7,4 млн. голосів виборців (23,3%).

В основі програми Л.Кравчука було 5 "Д" – Державність, Демократія, Достаток, Духовність, Довіра, але реалізувати вдалось частково лише одне – Державність. Справді, основи державності в 1991–1994 рр. було закладено. Проте ряд економічних, політичних, духовних проблем не тільки не було вирішено, вони ще більше загострились і привели до економічної, політичної, духовної кризи.

Уряд першого прем'єр-міністра незалежної України В.Фокіна (листопад 1990 – жовтень 1992 р.) припустився ряду серйозних прорахунків:

погодився з нав'язаною російською стороною оцінкою частини вкладу України в економіку СРСР – 16,37%, тоді як більшість економістів оцінюють 21–23%, хоча і погодженої частини Україна не отримала;

дозволив двотижневе (з 2 по 16 січня 1992 р.) масове і безконтрольне пограбування України Росією);

перехід Росії на світові ціни за енергоносії призвів до великого державного боргу, залежності України від поставок пального з Росії; відхід від ринкових реформ привів до спаду виробництва, зниження рівня життя, некерованості економіки.

Уряд Л.Кучми (листопад 1992 р. – жовтень 1993 р.) мав надзвичайні повноваження, але економіка України продовжувала розвалюватися. За 9 місяців 1993 року виробництво промислової продукції знизилося на 21%.

В жовтні 1993 р. Президент України сам очолив Кабінет Міністрів (виконуючим обов'язки був Ю.Звягільський), але стабілізувати економіку не вдалося й урядові Кравчука-Звягільського. У першому кварталі 1994 р. національний дохід скоротився проти відповідного періоду 1993 року на 36%, обсяг виробництва промислової продукції на 38,4%.

До парламентських і президентських виборів 1994 року Україна підійшла у стані глибокої кризи.

Процес зміни політичної влади в Україні завершили другі президентські вибори, що проходили в червні – липні 1994 р. 

На посаду президента було зареєстровано сім кандидатів: В.Бабич, Л.Кравчук, Л.Кучма, В.Лановий, О.Мороз, І.Плющ, П.Таланчук.

27 червня у першому турі виборів найбільше голосів набрали Л.Кравчук (37,68%) і Л.Кучма (31,25%), які вийшли в другий тур.

У другому турі 10 липня 1994 р. Л.Кучма набрав 52,14% голосів, Л.Кравчук – 45,06%.

Л.Кучма вів передвиборну боротьбу під гаслами:

відновлення зв'язків з Росією та іншими країнами СНД;

надання російській мові статусу офіційної;

боротьби з корупцією та організованою злочинністю;

зупинити спад і стабілізувати економічну ситуацію в країні.

Л.Кучма спирався на підтримку промислового директорату, частини державної номенклатури і лівих політичних сил (в т.ч. комуністів). Національно-демократичні сили підтримували Л.Кравчука.

Після виборів була зроблена спроба перейти до реалізації соціально-економічних реформ. Новообраний Президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, зайняв центристську позицію для згуртування всіх сил суспільства.

Однак і на цьому етапі розбудови Української держави досягти значних успіхів не вдалось, відчувались серйозні протиріччя між гілками влади, економічна і політична криза поглибилась.

Кабінет Міністрів залишався найнестабільнішим - пішли у відставку уряди:

В.Масола – червень 1994 р. – березень 1995 р.;

Є.Марчука – березень 1995 р. – травень 1996 р.;

П.Лазаренка – травень 1996 р. – липень 1997 р.

В.Пустовойтенка – липень 1997 р. – грудень 1999 р.

В.Ющенка – грудень 1999 р. – червень 2001 р.

З червня 2001 до листопада 2002 р. Кабінет Міністрів України очолював А.Кінах. В листопаді 2002 році Премєр-міністром України обрано Віктора Януковича.

З червня 1999 р. почалась передвиборна кампанія по виборах третього Президента незалежної України 31 жовтня 1999 р. 

Кандидатами в Президенти України зареєстровано 15 осіб: О.Базилюк, Н.Вітренко, М.Габер, В.Кононов, Ю.Костенко, Ю.Кармазін, Л.Кучма, Є.Марчук, О.Мороз, В.Онопенко, П.Олійник, О.Ржавський, Г.Удовенко, П.Симоненко, О.Ткаченко. В першому турі виборів більшість голосів набрав Л.Кучма – 36.38%, П.Симоненко  22.38%.

 14 листопада 1999 р. відбувся другий тур виборів. Президентом України на наступні п’ять років обрано (56% голосів виборців) Л.Д.Кучму.

В 2004 році розпочалася активна підготовка до чергових виборів Президента України.

4.Особливості економічної політики, причини кризови явищ

в суспільно-економічному житті України в 90-і рр. ХХ – поч. ХХ1 ст.

Політична незалежність України не стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Україна самостійно не обрала своєї моделі переходу до ринку, а була втягнута в ринкові перетворення за російським зразком, які також себе не виправдали.

Вже навесні 1992 р. Україна знаходилась в кризовій ситуації. Так, національний дохід в 1991 р. знизився на 10%, а наступного року – на 14%. Валова продукція промисловості за 1991 – 1992 рр. скоротилася на 13,4%, сільського господарства – на 18%. Виробництво товарів народного споживання становило 84% рівня 1990 р.

На кінець 1992 р. економіка із стану глибокої кризи вступила в етап некерованої руйнації. Інфляція досягла рубежу 50%.

В 1993 р., незважаючи на надзвичайні повноваження уряду Л.Кучми, економіка продовжувала розвалюватися. Випуск товарів народного споживання за 1993 р., скоротився на 21,3%. Виробництво промислової продукції знизилось на 21%. Інфляція перевищила 75%.

В першому кварталі 1994 р. національний дохід скоротився на 36% проти відповідного періоду минулого року, обсяг промислової продукції – на 38%.

Зниження інфляції в середині 1994 р. було досягнуто, головним чином, за рахунок відстрочення бюджетних виплат і величезного зростання заборгованості. Наприклад, виконання бюджетного фінансування на освіту становило 64%, медицину – 69%, культуру – 30%. Тіньовий сектор економіки сягнув у кінці 1994 р. 60%, грошова маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40%.

Купівельна спроможність зменшилась у 5 разів, за межею бідності опинилося близько 70% населення, а кількість багатих становить до 10%.

У жовтні 1994 р. було проголошено курс на прискорення реформування як єдиний вихід із кризи і досягнення економічної стабілізації.

Основними напрямками реформування стали:

фінансова стабілізація, послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи;

регульована та контрольована державою лібералізація цін;

структурна перебудова виробництва на основі ринкової економіки;

лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків;

соціальний захист населення, підтримка власного виробника, вирішення соціальних, духовних проблем.

Ліберально-монетаристська модель реформування не змогла подолати кризові явища і вирішити соціальні проблеми.

В 1995 р. було визнано необхідність кореляції реформ, пошуку власної, української моделі ринкового трансформування економіки. Нові ідеї лягли в основу програми антикризових дій, яку Президент обнародував в  1997 р.

В економічній сфері в 1995–1999 рр. відбулися певні зрушення, появилися паростки позитивних тенденцій: 

часткова, але періодична фінансова і цінова стабілізація, зниження інфляції;

певні структурні зрушення: недержавний сектор виробництва в 1998 р. виробляв 66% промислової продукції;

започаткувався процес повернення капіталу в Україну;

інтенсифікувався процес приватизації, мала приватизація фактично завершена;

відбулося роздержавлення землі і майна сільськогосподарських підприємств та інше.

Проте ці тенденції не набули сталого характеру.

В 1998 р.:

збитково працювали 51% підприємств;

нову конкурентноспроможну продукцію освоїли тільки 9% підприємств;

на кінець 1998 р. знову почався спад промислового виробництва на 2–3% (в загальному спад промислового виробництва порівняно з 1990 р. 60%);

зросла заборгованість по зарплаті, її рівень досяг 7 млрд. гривень;

скоротилося виробництво зерна на 58%, молока – на 76%, цукру – на 60% в порівнянні з 1990 р.;

життєвий рівень населення знизився у 10–20 разів порівняно з 1990 р., спостерігається стрімкий ріст безробіття і т.д.

Можна називати безліч причин, які привели українське суспільство до такого катастрофічного стану, але серед них треба насамперед визначити дві загальні: 

Продовження і наслідки тих кризових явищ, які мали місце в радянській економіці, особливо в 70-х – на поч. 80-х років.

Помилки, прорахунки, негативні явища, які допущені і зроблені на етапі розбудови уже самостійної Української держави.

Про першу групу причин і явищ уже йшла мова, серед других можна назвати: 

нерішучість і стихійність у проведенні реформ;

повільне реформування правової бази, недієвість прийнятих законів;

протистояння між гілками влади і недієздатність урядів України;

недостатня увага і недосконалий механізм соціальних компенсацій;

зовнішньоекономічні прорахунки, за безцінь вивезені величезні багатства за межі України;

неефективна, антиселянська аграрна політика, пограбування села;

наявність величезного бюрократичного, командно-адміністративного апарату, диктат центру;

економічну свободу одержав не законний власник, виробник, господар, а директорський корпус, адмінапарат, мафіозні структури;

нехтування, неувага до виховної, духовної, моральної сфери і т.д.

Певна стабілізація економічної ситуації почалася з 2000 року.В Україні зростають темпи економічного розвтику,вони найвищі серед країн СНД. Ріст ВВП за останні роки становить 16-20 % ,інфляція на рівні 5 відсотків.

Збільшився випуск продукції кінцевого виробництва,зокркма в машинобудуванні,легкій та харчовій промисловості.

Відчутним став перелом у реформуванні відносин власності.  Три чверті від загального обсягу промислової продукції виробляється недержавними підприємствами. Здійснено роздержавлення сфер будівництва, транспортуторгівлі.

Відбуваються позитивні зміни на селі,де реалізується земельна реформа. Практично вся аграрна продукція виробляється в приватному секторі.

Намітились тенденції розширення внутрішнього і зовнішнього ринку, збільшення іноземних інвестиції в українську економіку.

Актуальною проблемою влади залишається зниження тінізації економіки, боротьба з корупцією.

Помітні зрушення в соціальній сфері,- зростають реальні доходи населення, поступово скорочується безробіття, заборгованість з виплат заробітної плати, декілька разів підвищувались трудові пенсії,зросли банківські вклади населення. Збережено стабільність грошової одиниці –гривні.

Проте ,на початку ХХ1 ст. зроблено лише перші кроки по реалізації завдань економічної,соціальної та духовної політики держави.

 

5.Особливості сучасної геополітичної ситуації та зовнішньополітичної діяльності незалежної України.

Зовнішня політика української державності протягом всієї багатовікової історії носить виразно демократичний миролюбний курс, хоча, перебуваючи в центрі Європи, вона завжди була важливим об'єктом світової геополітики.

2 липня 1993 р. Верховна Рада схвалила "Основні напрямки зовнішньої політики України".

Зовнішня політика України спрямована на утвердження і розвиток незалежної демократичної держави.

Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами.

Україна не висуває жодних територіальних претензій до сусідів, як і не визнає жодних територіальних претензій до себе.

Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності є: розширення участі у європейському співробітництві; співробітництво в рамках СНД; активна участь в діяльності ООН; співпраця з державами ЄС і НАТО.

Україна має свої інтереси на Сході і на Заході, тому вона повинна відігравати роль мосту для взаємного їх проникнення і збагачення, гармонійно поєднуючи зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямках, в основі якої незалежність, рівноправність, партнерство без сили і диктату.

В цьому суть багатовекторності зовнішньої політики України, враховуючи її геополітичну ситуацію в сучасному світі.

Які основні напрямки і результати зовнішньополітичної діяльності України в 90-і роки?

1. Вирішення проблеми ядерного роззброєння.

Тільки відмовившись від ядерного потенціалу Україна могла розраховувати на визнання світового товариства і надання ним гарантій безпеки і територіальної цілісності.

У січні 1994 р. під час зустрічей президентів США, Росії і України у Москві було підписано тристоронню заяву, відповідно до якої США і Росія обіцяли надати Україні гарантії безпеки, як тільки вона завершить процес ядерного роззброєння і стане учасником договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

У 1996 р. Україна виконала взяте зобов'язання - вивезла і знищила третій за розміром ядерний арсенал світу, що спричинило своєрідний позитивний перелом у ставленні держав світу до України.

2. Інтеграція у світові, європейські політичні та економічні структури.

Україна – член понад 40 міжнародних організацій, бере участь у роботі понад 100 постійних або тимчасових органів, утворених в рамках цих організацій.

В січні 1992 р.Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва у Європі /НБСЄ/: членом Світового банку, Міжнародного валютного фонду ,членом Чорноморського економічного співробітництва.

В березні 1994 р. Україна підписала угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, в листопаді 1995 р. ввійшла до Ради Європи, є повноправним членом Центральноєвропейської ініціативи.

3. Налагодження регулярного політичного діалогу зі США та іншими державами світу.

Україну визнали і встановили дипломатичні, консульські відносини 148 держав світу.

Активізація відносин зі США почалася з 1994 р. Візити до США Президента України Л.Кучми і Президента США Б.Клінтона до України, утворення і робота двосторонньої комісії Кучма-Гор вивели наші відносини на рівень партнерських.

Вашингтон, як і ряд інших провідних країн світу, розуміє, що Україна нині є важливим чинником гарантування стабільності та безпеки у Європі, політичним фактором міжнародного життя.

Плідно розвиваються відносини з Німеччиною. За обсягом інвестицій вона займає друге місце після США, успішно працюють понад 250 українсько-німецьких підприємств.

Активізувалось співробітництво із Великобританією, Францією, Австрією, Канадою та іншими державами.

4. Зміцнення зв'язків з НАТО.

У програмі інтеграції до європейських структур активізувались контакти України і НАТО.

У травні 1997 р. у Києві відкрито інформаційний центр НАТО.

9 липня 1997 р. у Мадриді підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Документ підписали Президент України та лідери 16 держав-членів альянсу. З травня 2002 року чітко визначена мета держави – вступ до НАТО.

5. Відносини з країнами СНД і насамперед Росією.

З 21 грудня 1991 р. до складу СНД увійшло 11 колишніх республік СРСР (без Грузії і держав Прибалтики).

Суть відносин між державами СНД – спроба перейти від відносин залежності та підкорення в рамках єдиної унітарної держави до відносин рівноправних партнерів.

Інтеграційний процес в межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва. З іншого – в інтеграційному процесі простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити СНД у наддержавну структуру.

Стосунки України і Росії започатковані в договорі між ними, підписаному 19 листопада 1990 р. Б.Єльциним і Л.Кравчуком в Києві. Певним підсумком російсько-українських відносин стало підписання 30 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією і Україною, в 1998 р. ратифікованого парламентами обох держав.

Пріоритетними у двосторонніх відносинах є співробітництво України із найближчими сусідами – Білоруссю та Молдовою.

В останні роки активізувався процес співробітництва з партнерами СНД азіатського регіону – Туркменистаном, Узбекистаном, Киргизстаном.

Нові успіхи зовнішньої політики України залежатимуть від внутрішньої стабілізації, економічного і духовного розвитку, від авторитету держави на світовій арені.

6.З чим ввійшла Україна в XXI століття?

Найбільше досягнення України та її народу за тисячолітню історію – досягнення незалежності, суверенітету та соборності держави.

Сьогодні, на початку XХІ ст., маємо всі ознаки держави, і вороття в минуле неможливе.

Україну визнав світ, вона мирна, без’ядерна, добросусідська держава.

Україна відстояла, відродила свою мову, повернула найбагатшу і найповчальнішу в світі історію, підняла з руїн оригінальну і самобутню культуру.

Україна – унікальна за своїм багатством земля. На ній зосереджено 5 відсотків світових запасів корисних копалин, а за деякими з них вона знаходиться в першій п'ятірці у світі, тут понад 30 відсотків світового чорнозему, який здатний прогодувати чверть мільярда населення, вона має унікальні природні регіони.

Україна – це майже 50 млн. людей, де зосереджено колосальні можливості прогресу цивілізації, адже в масі своїй це розумні, працьовиті, світлі голови і золоті руки, які ще тисячі років тому дивували світ.

На переломі XXI ст. і третього тисячоліття Україна може повернути собі славу могутньої Київської держави поч. XI ст., якщо:

влада (Президент, Уряд, Парламент) візьмуть на себе всю відповідальність за добро і розквіт держави;

зможемо використати могутній потенціал своєї землі і народу;

господарем стане власник, виробник, трудівник, духовний інтелект, а держава тільки регулюватиме і керуватиме суспільством;

законодавча влада творитиме закони для людини, а не для держави чи її окремих чиновників;

заповіді Божі і закони держави стануть найвищим принципом життя кожного громадянина;

наш прадавній знак тризуб об'єднає всіх до праці, єдності і віри в краще майбутнє держави.

 

Конкретною програмою дій державної влади на найближчі роки є :

Стратегічні пріоритети

Державність та національна безпека.

Європейський вибір.

Найвища цінність – людина, її права та свободи.., які гарантуються Конституцією України.

Соціальна переорієнтація економічної політики.

Політика економічного зростання.

І етап (2000–2001 рр.) – зростання ВВП на 0,4 %.

ІІ етап (2002–2004 рр.) – на 6,5 %.

Посилення дієздатності держави. Адміністративна та політична  реформа.

Обмеження боргової залежності держави.

Подолання корупції та тіньової економіки.

Удосконалення зовнішньоекономічної діяльності.

Підвищення конкурентноспроможності національної економіки.

Нова стратегія промислово-інноваційної політики.

Запровадження надійної системи енергозабезпечення та енергозбереження.

Перетворення АПК в лідируючий сектор економіки.

Утвердження України як транзитної держави.

Основні завдання та напрями соціальної політики.

Здійснення ефективної  пенсійної реформи.

Поліпшення охорони здоров’я населення.

Примноження інтелектуального потенціалу суспільства, реформа системи освіти.

Прискорений розвиток житлового будівництва.

Зміцнення економічної безпеки України.

Остаточне подолання наслідків десятирічної кризи.

Суттєве посилення фінансової безпеки України.

Розвиток науково-технічного потенціалу.

Посилення енергетичної безпеки.

Продовольча безпеки України.

Екологічна безпека.

В XXI ст. Україна ввійшла через один з найдраматичніших відрізків своєї історії. Багато чинників впливають на її долю, але вперше за тисячу років історії вона сама буде вирішувати все  самостійно, незалежно, із своїм народом.

Це великий шанс і можливість нашої історії: варіантів невдач, катастроф, втрачених цінностей багато, варіант відродження один – побудова могутньої, європейської держави – Україна.

Мусимо вижити, бо маємо великий досвід історії, маємо державу, до якої ішли наші попередники дуже важко і жертовно тисячу років.


Найважливіша хронологія подій

Української історії.

Прадавня історія

Близько 1 млн. років тому         – Поява первісних людей на    

території України.

40-35 тис.рр.до не                   - Палеоліт 

12   6 тис. рр. до н.е.              – Мезоліт.

VI – IV тисячоліття до н.е.         – Неоліт.

ІV–ІІІ тисячоліття до н.е.         – Енеоліт.

ІІ–І тисячоліття до н.е.         – Бронзова доба.

ІХ ст. до н.е.         – Початок Залізної доби.

ІV–ІІІ ст.до н.е.          – Розселення племен трипільської

культури на території України.

ІХ–VIІ ст. до н.е.          – Розселення кіммерійців у степах

Північного Причорномор’я.

VIІI–ІІІ ст. до н.е.          – СкіфИ у південно

українських степах.

VI  ст. до н.е.          – Грецька колонізація Північного

        Причорномор’я./Ольвія,Пантікапей та ін

512 р. до н.е.                       – Війна скіфів з перським царем Дарієм 1.

V ст до н.е.                           – Подорож Геродота до скіфів,Створення першої державної організації у Причорноморї – Боспорського царства.

ІV ст. до н.е.          – Вторгнення гуннів у Причорномор’я.

        Загибель грецьких держав.

375 р. до н.е.                         – Війна гунів з готами

 поч. Нашої ери.                     – Розселення словян

                                                на давньоукраїнських землях

 кін. IV – поч. V1 ст.н.е.          – Давньословянська

                                               /праукраїнська /держава Антів.

 V ст. н.е.                             – Гунське племінне обєднання під владою

                                               Аттіли /до 453 р./  

V–VIІ ст.          – Велике розселення слов’ян.Утворення

родоплеміннихсоюзів,державнихутворень.

VIІІ–ІХ ст.          – Формування східнослов’янської держави

         Київ-ська Русь.

ІХ ст.

839 р.                -Згадка  Бертинської хроніки про Русь

                                               у звязку зпосольством до Людовіка 1

бл.858 р.                               –Прибуття Аскольда до Києва.

860-866 рр.          – Походи князя Аскольда на

Константинополь./Царгород/.

860 –і рр.                              –Прийняття християнствачастиною русів.

Бл. 878-882  рр.                – Захоплення князем Олегом Києва та

об’єднання Київського та

Новгородського князівств.

Кін.1Х ст.                            – Прихід печенігів у причорноморські степи

Х ст.

882-912 рр.                        – Князювання Олега.

907, 911 рр.        Походи Олега на Константинополь.

Укладання договору між Руссю і Візантією.

912-945 рр.                        – Князювання Ігоря.

945-964 рр.                        – Правління дружини Ігоря княгині Ольги.

964-972 рр.                        – Князювання Святослава.

980-1015 рр.                        – Князювання Володимира Великого.

981 р.                                -   Князь Володимир приєднує

                                              Червенські городи

988 р.                                        – Хрещення Русі.

990-і рр.                             -  Будівництво Десятинної церкви у Києві.  

ХІ ст.

1015-19 рр.        -Боротьба за Київський престол між   

                                                 синами Володимира Великого.

1018 р.                                 – Болеслав Хоробрий    

                                                 захоплює Червенські городи.

1019-1054 рр.                        – Князювання Ярослава Мудрого.

1037 р.                                – Спорудження у Києві Софіївського

собору та заснування при ньому першої

   бібліотеки на Русі.

Бл.1039 р.        - Перший Київський літопис.

1051 р.                                          –Заснування Києво-Печерської лаври .                                          

                                            Обрання Іларіона київським митрополитом.

1054 р.           - Поділ земель на уділи.

1056-57 р.        -Остромирове Євангеліє.

1073 р.                -“Ізборник” Святослава /Київський князь  

                                               1073-1076 /

1072 р.                                        – Прийняття “Правди Ярославичів”,

збірника руських законів.

1080 -і рр.        -Прихід Ростиславичів до Галичини.

1097 р.         - Зїзд князів у Любечі.Ухвала про

                                               спадковість  уділів.

ХІІ ст.                      

1113-1125 рр.                        – Князювання Володимира Мономаха у

Києві.

1125 – 1132 рр.        - Князювання Мстислава

                                                Володимировича у К иєві.

1113 р.                        – Укладення монахом Нестором першої

   редакції літописного зведення – “Повісті

   минулих літ”.

1124 –1152 рр.        - Князювання Володимирка Галицького.

                                                Обєднання галицьких князівств із

                                                столицею в Галичі.\перша згадка

                                                 –1140 р.\

1153 –1187 рр.        - Князювання Ярослава Осмомисла .

1169 р.        - Зруйнування Києва володимиро -  

                                                суздальським князем Андрієм

                                                Боголюбським.

1185 – 87 рр.                          – Створення “Слова о полку

                                                     Ігоревім”.

1187 р.                                        – Перша літописна згадка назви

“Україна”.

1199 р.                                        – Об’єднання волинським князем

   Романом Мстиславовичем Галицької і

 Волинської земель та утворення

Галицько-Волинського князівства.

ХІІІ ст.

1237-1240 рр.                        – Монгольська навала на Русь.

1238 1264 рр.        - Правління Данила Галицького.

1238 р.                        – Розгром Данилом Галицьким

німецьких лицарів-хрестоносців

під Дорогочином.

1240 р.                                        – Спустошення Києва монголо-татарами.

1253 р.                                        – Коронування Данила Галицького як

короля Русі папським легатом.

1264-1301 рр.                         –Князювання ЛеваДаниловича.Обєднання

                                                 Галицько-Волинського князівства з

                                              Закарпаттям.

1299 р.                -Київський митрополит Максим

                                              переїздить до Володимира на Клязьмі і

                                              приймає титул “митрополит всея Русі”.

ХІV ст.

1301-1308 рр.                        –  Юрій І Львович – «король Русі.князь  

                                                   Володимирії “

1303 р.                                        – Заснування галицької митрополії.

1308-1323 рр.                – Князювання Лева ІІ Юрійовича

   та Андрія Юрійовича.

1325-1340 рр.                        – Князювання Юрія ІІ Тройденовича.

1349 р.                                        – Захоплення Галичини польським      

                                                   королем Казимиром.

1363 р.                                        – Перехід Київщини і Поділля під владу

Литви.Перемога литовського князя  

Ольгерда над татарами на Синій Воді.

1370 –1387 рр.        - Галичина під зверхністю Угорщини.

1372 –1378 рр.        - Князювання Володислава Опольського.

1385 р.                                        – Кревська унія між Литвою та Польщею.

1387 – 1772 рр.        - Галичина під пануванням Польщі.

ХV ст.

1413 р.                                        – Городельська унія між Литвою і

Польщею.

1410 р.        - Розгром німецьких рицарів польсько-

                                               литовсько-руськими військами.

                                               Грюнвальдська битва.

1482 р.                                        – Перший великий напад кримських татар

   на Україну, спустошення Києва.

1470 р.        - Ліквідація удільного Київського

                                                князівства Олельковичів.

1482 р.        - Напад на Київ кримських

                                             татар,союзників Московського князівства.

1490-ті рр.                                – Перші документальні згадки про

українських козаків.

1490-1492 рр.                        – Повстання проти шляхти під проводом

Мухи в Галичині.

ХVІ ст.

1529 р.                                        – Перший Литовський статут.\звід

                                                 законів\

1554-1556 рр.                        – Спорудження Д.Вишневецьким на

о. Мала Хортиця оборонного замка-

фортеці.

   Заснування Запорозької Січі.

1556 р.                                        – Другий Литовський статут.

1569 р.                                        – Люблінська унія. Утворення Речі

Посполитої.

1572 р.                                        – Утворення польським королем

Сигізмундом ІІ Августом найманого козацького формування – початок

реєстрового козацького війська.

1573 р.                                        – Заснування І.Федоровим друкарні у

Львові.

1588 р.                                        – Третій Литовський статут.

1591-1593 рр.                        – Козацько-селянське повстання під

проводом К.Косинського.

1594-1596 рр.                        – Козацько-селянське повстання на чолі

з С.Наливайком.

1596 р.                                        – Берестейська церковна унія.

ХVІІ ст.

1616-1622 рр.                        – Гетьманування П.Конашевича-

Сагайдачного.

1621 р.                                        – Битва під Хотином.

1625-1638 рр.                        – Козацько-селянські повстання під

проводом М.Жмайла, Т.Трясила,

І.Сулими, Я.Острянина, Д.Гуні.

1648-1657 рр.                        – Гетьманування Б.Хмельницького.

1648 р.(травень, вересень)        – Перемоги козацьких військ на чолі

з Б.Хмельницьким над поляками

під Жовтими Водами, Корсунем,

Пилявцями.

1649 р.        – Розгром польського війська

під Зборовом.Зборівська мирна угода.

1651 р.                                        – Поразка козацького війська в битві

під Берестечком. Білоцерківський

договір.

1652 р.                                        – Розгром Б.Хмельницьким польського

війська у битві під Батогом.

1653 р.                                        – Битва під Жванцем.

1654 р., 8 січня                        – Переяславська рада.

1654 р., березень                – Березневі статті.

1657 р.                                        – Смерть Б. Хмельницького.

1657-1659 рр.                        – Гетьманування І.Виговського.

1658 р.                                        – Гадяцький договір.

1659 Р.                - Розгром московських військ під  

                                                Конотопом гетьманом

                                               І.Виговським.

1659-1663 рр.                        – Гетьманування Ю.Хмельницького.

1659 р.                                        – Переяславські статті Ю.Хмельницького

з Росією. Обмеження автономії України.

1660 р.                                        – Слободищенський трактат – угода

Ю.Хмельницького з Польщею.

1661 р.                                        – Заснування університету у Львові.

1663 р.                                        – Чорна рада у Ніжині.

1663-1665 рр.                        – Гетьманування П.Тетері на

Правобережній  Україні.

1663-1668 рр.                        – Гетьманування І.Брюховецького на

Лівобережній Україні.

1665 р.                        – Московські статті. Обмеження

автономії України.

1665-1676 рр.                        – Гетьманування П.Дорошенка на

Правобережній Україні.

1667 р.                                        – Андрусівська угода. Поділ України

між Росією та Польщею.

1668-1672 рр.                        – Гетьманування Д.Многогрішного

на Лівобережній Україні.

1669 р.                                        – Глухівські статті. Обмеження

автономії України.

1672-1687 рр.                        – Гетьманування І.Самойловича на

лівобережній Україні.

1672 р.                                        – Бучацький договір між Туреччиною

та Польщею.

1681 р.                                        – Бахчисарайський договір між Росією,

Туреччиною та Кримським ханством.

1685 р.         - Підпорядкування православної Київської  

                                               митрополії московському патріархові.

1686 р.                        – “Трактат про Вічний мир” між Росією

та Польщею.

1687-1709 рр.                        – Гетьманування І.Мазепи.

ХVІІІ ст.

1708 р.                                        – Перехід І.Мазепи на бік Карла ХІІ

проти Росії.

1708-1722 рр.                        – Гетьманування І.Скоропадського.

1709 р., червень                        – Полтавська перемога російського

війська над шведами.Зруйнування столиці гетьманщини м. Батурина і Січі.

1710 р., квітень                        – Обрання гетьманом (в еміграції)

П.Орлика. Конституція П.Орлика.

1711 р.                                        – Заснування Олешківської Січі.

1722-1727 рр.                        – Діяльність першої Малоросійської

колегії.

1722-1723 рр.                        – Гетьманування П.Полуботка.

1727-1734 рр.                        – Гетьманування Д.Апостола.

1734-1750 рр.                        – Діяльністьв Україні “Правління

гетьманського уряду”.

1734 р.                                        – Повернення запорожців під владу Росії.

Заснування Нової Січі на р. Підпільній.

1745 р.         - Загинув ватажок карпатських опришків

                                                Олекса Довбуш.

1750-1764 рр.                        – Гетьманування К.Розумовського.

1764 р.                                        – Скасування Гетьманщини.

1765 р.                - Ліквідація козацького устрою

                                                Слобожанщини.

1764-1781 рр.                        – Діяльність другої Малоросійської колегії.

1768 р.                                        – Початок Коліївщини на Правобережній

Україні.

1772 р.                                        – Перший поділ Речі Посполитої;

приєднання Галичини до Австрії.

1775 р.                                        – Ліквідація царським самодержавством

Запорозької Січі.

1781 р.                                        – Ліквідація полкового територіально-

адміністративного поділу на

Гетьманщині,

утворення намісництв за російським

зразком.

1783 р.                                        – Закріпачення українських селян указом

Катерини ІІ.

– Приєднання Криму до Росії.

1778 р.                                        – Формування Чорноморського

козацького війська.

1793 р.                                        – Другий поділ Польщі. До Росії відійшли

Київщина, Східна Волинь, Поділля,

Брацлавщина.

1795 р.                                – Третій поділ Польщі, внаслідок якого

          до Росії відійшла Західна Волинь.\по Буг\

1798 р.        - Видання “Енеїди” І.Котляревського.

ХІХ ст.

1805 р.                                        – Відкриття Харківського університету.

1813-1835 рр.                        – Антикріпосницький рух на Поділлі

   під проводом У.Кармалюка.

1819-1820 рр.                        – Утворення управи “Союз благоденства”

в Україні.

1821 р.                                        – Утворення в Тульчині таємного

“Південного товариства”.

1821 р.        – Утворення в Новгороді-Волинському

“Товариства об’єднаних слов’ян”.

1826 р., січень                        – Повстання Чернігівського полку в

Україні.

1822 р.        - Перше видання “Истории  Малой

                                               России” д. Бантиш-Каменського в 4-х тт.

1822 – 1825 рр.        - “Історія Русів” \перше видання 1846 р.\

1834 р.                                        – Відкриття Київського університету

ім.св. Володимира.

1837 р.                                        – Видання “Русалки Дністрової” в

Будапешті.

1839  р.        - Ліквідація греко-католицької церкви в

                                                Російській імперії.

1840 р.         - Перше видання “Кобзаря” Т.Шевченка.

1844 р.        - Заснування першої на Україні вищої

                                                технічної школи у Львові /з 1872 –

                                                Львівська політехніка,з 1939 –

                                                Львівський політехнічний інститут./

1846-1847 рр.                        – Діяльність Кирило-Мефодіївського

братства.

1848 р.                        – Утворення у Львові першої української

політичної організації – Головної

руської  ради. Ліквідація панщини в  

Східній Галичині та на Буковині.

1861 р.        - Перша залізниця на українських землях

                                                – лінія Перемишль – Львів .

1861 р., лютий                        – Царський маніфест про скасування

кріпосного права в імперії.

1863 р.                                        – Валуєвський циркуляр.

1868 р.                                        – Заснування товариства ”Просвіта” у

Львові.

1873 р.                                        – Заснування літературного товариства

ім.Т.Шевченка у Львові.

1876 р.                                        – Емський указ імператора Олександра ІІ.

1885 р.                                        – Заснування Народної Ради у Львові.

1890 р.                                        – Утворення Русько-української

радикальної партії (РУРП) в Східній

Галичині.

1891 р.                                        – Виникнення таємного товариства

“Братство тарасівців”.

1892 – 1918 рр.        - Наукове Товариство ім. Шевченка у

                                               Львові – було фактично новітньою

                                                Академією наук українського народу.

1894 р.                                        – Утворення в Галичині перших

молодіжних організацій “Сокіл”.

1894 р.        - М.Грушевський очолив кафедру історії  

                                                у Львівському університеті.

1897 – 1913 рр.        - М.Грушевський – голова НТШ у Львові.

1895 р.        - “Ukraina irredenta” /”Україна уярмлена”/  

                                                 Ю.Бачинського і проголошення ідеї

                                                політичної самостійностї України .

1898 р.         - Вихід у світ першого тому “Історії

                                                України – Руси” М.Грушевського /1-10

                                                 тт.,1898 –1937/

1899 р.                                        – Утворення в Східній Галичині

      Української національно-демократичної

      та Української соціал-демократичної

партій (УНДП, УСДП).

ХХ ст.

1900 р.                                        – “Самостійна Україна” М.Міхновського і  

                                                   утворення в Харкові Революційної

української партії (РУП). Заснування в

Східній Галичині молодіжних

організацій “Січ”.

1902 р.                                        – Утворення Української народної

партії (УНП).

1904 р.                                        – Утворення Української демократичної

партії (УДП).

1905 р., 9 січня                        – “Кривава неділя” в Петербурзі,

                                                початок революції.Скасування  

                                                обмежень українського слова.

1905 р., січень                        – заснування Українського соціал-

демократичного союзу “Спілка”.

1905 р., грудень                        – ІІ з’їзд РУП. Перетворення її на

Українську соціал-демократичну

Робітничу партію (УСДРП).

1908 р.                                        – Утворення Товариства українських

поступовців (ТУП).

1911 р.                                        – Створення організації “Пласт” у

Західній Україні.

1914 р., серпень                        – початок Першої світової війни.

Створення у Львові Головної української

ради.

Заснування “Союзу визволеннУкраїни”

(СВУ).

1914 р., серпень-вересень         – Створення у складі Австро-Угорської

армії легіону Українських Січових

Стрільців (УСС).

1917 р., 27 лютого                – Перемога Лютневої демократичної

революції. Повалення самодержавства

в Росії.

1917 р., 4 (17) березня                – Утворення Української Центральної

Ради (УЦР). Головою обрано

М.Грушевського.

1917 р., 6(19) квітня                – Початок роботи Всеукраїнського

національного конгресу в Києві.

1917 р., 10 (23) червня        – І Універсал УЦР.

1917 р., 15 (28) червня        – Створення Генерального секретаріату

УЦР.

1917 р., 3 (16) липня                – ІІ Універсал УЦР.

1917 р., 7 (20) листопада        – ІІІ Універсал УЦР. Проголошення

Української Народної Республіки (УНР).

1917 р., 4 (17) грудня                – Ультиматум Раднаркому РСФРР

Центральній Раді.

1917 р., 12 (25) грудня                – Проголошення радянської влади в

Україні на Всеукраїнському з’їзді рад у

Харкові.

1918 р., 22 січня                        – ІV Універсал УЦР. Проголошення

незалежності України.

1918 р., 9 лютого                – Підписання мирного договору УНР

з країнами австро-німецького блоку.

1918 р., 29 квітня                – Ухвалення УЦР Конституції УНР.

М.Грушевського обрано президентом

УНР.

1918 р., 29 квітня                – Гетьманський переворот, проголошення

П.Скоропадського гетьманом України.

1918 р., 18 жовтня        – Створення Української

Національної Ради у Львові.

1918 р., 13 листопада                – Проголошення Західноукраїнської

Народної Республіки (ЗУНР).

1918 р., 14 листопада                – Утворення Директорії УНР.

1919 р., 22 січня                        – Акт злуки УНР і ЗУНР.

1921 р., березень                – Введення нової економічної політики

(НЕП).

1921 р., 18 березня                – Ризький мирний договір між Польщею

і РСФРР та УСРР.

1921-1923 рр.                        – Голод в Україні.

1921 р., жовтень                        – Всеукраїнський православний

церковний собор. Створення Української

автокефальної православної церкви.

1922 р., 30 грудня                – Затвердження І з’їздом рад

декларації про утворення Союзу РСР.

1923 р., серпень                        – Постанова ВУЦВК і РНК про

українізацію.

1924 р.                                – Судовий процес над представниками

української інтелігенції.

1928 р., березень-травень        – “Шахтинська справа”. Безпідставні

звинувачення групи інженерно-

технічних працівників Донбасу в

шпигунстві та  шкідництві.

1929 р., 27 січня-3 лютого        – Створення Організації українських

націоналістів (ОУН) на конгресі у Відні.

1929 р., листопад                – Початок масової колективізації і

“розкуркулення”.

1930 р.                                – Кампанія “пацифікації” у західно-

українських землях.

1930 р., 9 березня-19 квітня         – Процес Спілки визволення України

(СВУ) в Харкові.

1932-1933 рр.                        – Голодомор в Україні.

1936 р.                        – Початок масових репресій і терору

в Україні (“єжовщина”).

1939 р., 15 березня                – Проголошення самостійності

Карпатської України.

1939 р., 23 серпня                – Німецько-радянський пакт про ненапад

і таємна угода про розподіл сфер

впливу  у Східній Європі.

1939 р., 28 вересня        – Договір про дружбу і кордон між СРСР

і Німеччиною.

1939 р., 1-2 листопада                – Верховна Рада прийняла закон про

прийняття до СРСР Західної України та

входження її до складу УРСР.

1940 р., 2 серпня        – Закон Верховної Ради СРСР про

включення Північної Буковини і

північної та південної частини Бесарабії

до складу УРСР.

1941 р., 22 червня                – Напад фашистської Німеччини на СРСР.

1941 р., 30 червня          – Ухвалення Українськими національними

зборами (ОУН(б) у Львові

Акта про відновлення української

державності.

1941 р., липень-вересень        – Оборона Києва.

1941 р., жовтень-липень        – Оборона Севастополя.

1941 р., 22 липня                – Фашисти окупували всю територію

України.

1942 р., 14 жовтня          – Створення Української Повстанської

Армії(УПА).

1943 р.,травень-жовтень        – Рейд партизанського загону С.Ковпака

з Путивля у Карпати.

1943 р., 6 листопада                – Визволення радянськими військами

Києва.

1944 р., липень                        – Утворення Української Головної

Визвольної Ради (УГВР).

1944 р., 28 жовтня                – Звільнення радянськими військами

Закарпатської України та всієї території

України від фашистів.

1945 р., 26 квітня                – На конференції у Сан-Франциско УРСР

увійшла до ООН як член-засновник.

1945 р., 9 травня                – Перемога збройних сил СРСР над

військами фашистської Німеччини.

1945 р., 29 червня                – Угода між СРСР і Чехословаччиною про

входження Закарпатської України до

складу УРСР.

1945 р., 16 серпня                – Договір між СРСР і Польщею про кордон

уздовж Бугу і на схід від Сяну.

1946-1947 рр.                        – Голод в Україні.

1947 р., квітень-серпень        – Операція “Вісла” – депортація

українського населення Холмщини та

Лемківщини до Західної Польщі.

1954 р., 19 лютого                – Передача Криму зі складу РСФСР

до складу УРСР рішенням Президії

Верховної Ради СРСР

1961 р., січень                        – Суд у Львові над членами Української

робітничо-селянської спілки

(Л.Лук’яненко, М.Кандиба, В.Луцький

та ін.).

1965 р., літо-осінь                – Перша хвиля арештів серед

української інтелігенції. Заарештовано

60 чоловік (брати М. і Б.Горині,

О.Заливаха та ін.).

1971 р., січень-травень        – Друга хвиля репресій в Україні.

Заарештовано понад 200 чоловік

(В.Чорновіл, Є.Сверстюк, І.Світличний,

І.Дзюба, В.Стус та ін.).

1976 р., листопад                – Утворення Української Гельсінської

групи на чолі з М.Руденком.

1986 р., 26 квітня                – Аварія на Чорнобильській АЕС.

1989 р., вересень                – Установчий з’їзд Народного Руху в

Києві.

1990 р., березень                – вибори до Верховної Ради УРСР

та місцевих Рад.

1990 р., 16 липня                – Верховна Рада прийняла Декларацію

про державний суверенітет України.

1991 р.,24 серпня                – Проголошення Верховною Радою

України Акта про державну незалежнісь

України.

1991 р., 1 грудня                        – Проведення референдуму про

незалежність України. Обрання

Президентом України Л.Кравчука.

1991 р., 8 грудня                        – Створення Співдружності Незалежних

Держав (СНД).

1994 р., березень                – Вибори до Верховної Ради України

та місцевих Рад.

1994 р., червень-липень        – Вибори Президента України.

Президентом України обрано Л.Кучму.

1996 р., 28 червня                – Прийняття Верховною Радою нової

Конституції України.

1998 р., березень                – Вибори до Верховної Ради України та

місцевих Рад.

1999 р., жовтень-листопад        – Вибори Президента України.

Президентом України вдруге обрано

Л.Кучму.

2002 р.        - Вибори до Верховної Ради України за

                                              мажиротарно- пропорційною системою.

Основна

рекомендована література

       видана масовим тиражем в

         1995 –2003 рр.

1.Баран В. Україна 1950 – 1960-х.: еволюція тоталітарної  

                   системи. – К., 1996.

2.Баран В.,Даниленко В. Україна в умовах системної кризи.

                   /1946 – 1980-і роки/ .- К., 1999.

3.Бойко О.Д. Історія України.- К.,2003.

4.Борисенко В. Курс української історії.- К.,1997.

5.Верстюк В.,Дзюба О.,Репринцев В. Україна від найдавніших

                    часів до сьогодення. Хронологічний довідник. –

                     К.,1995.

6.Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія

                    України. – К.,1996.

7.Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної

                     української нації  Х1Х – ХХ століття. – К.,1996.

8.Грушевський М. Історія України-Руси. В 11 т.12кн. – К.,

                     1991-1998.

9.Давня історія України .Т.1 –К., 1997.

10.Історія України. Львів.1998.

11.Історія України. Навчальний посібник. К., 2002.

12.Кісь Я.І,Педич В.П.,Шокалюк О.І. Історія України.Курс

                     лекцій в запитаннях і відповідях. - Івано-

                     Франківськ, 2002.

13.Котляр М.,Кульчицький С. Довідник з історії України. –

                     К.,1996.

14.Кучма Л.Д. Україна – не Росія. -  К.,2003.

15.Литвин  В. Україна на межі тисячоліть./1991 – 2000 рр./ -

                     К.,2000.

16.Литвин В. Україна : хронікка поступу. 1991 – 2001. –

                     К.,2001.

17.Новітня історія України.1900 – 2000. К., 2000.

18.Рибалка І. Історія України.- Ч.1.- Харків,1995;Ч.2.-

                     Харків,1997.

19.Сарбей В. Національне відродження України. – К.,1999.

20.Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. –

                      К.,2000.

21.Смолій В.,Степанков В. Богдан Хмельницький. К.,1995.

22.Смолій В.,Степанков В. Українська державна ідея. –

                       К.,1997.

23.Толочко О.,Толочко П. Київська Русь. – К.,1998.

24.Трощинський В.Шевченко А. Українці в світі. – К.,1999.

25.Україна: утвердження незалежної держави.1991-2001.-

                       К.,2001.

26.Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. Т.1.-

                       К.,1996; Т.2. – К.,1997.

27.Шокалюк О.І. Історія України. Курс лекцій.Навчальний

                        посібник для студентів. Івано-Франківськ. 2003.

Для  довідок

Військовий

суддя

Військовий

писар

Рада Січі

Кошовий отаман

Військовий

осавул

Військовий

обозний

булавничий

хорунжий

бунчужний

кантаржій

Курінний

отаман

пушкар

довбиш

тлумач

перначий

шафар

перевозів

Комментарии


Смотрите также


Залізняк Л.Л. Первісна історія України

Залізняк Л.Л. Первісна історія України

разное
Навчальний посібник. - К.: Вища школа, 1999. - 263 с. (300 dpi)

Висвітлено маловідомі, проте актуальні проблеми стародавньої історії України на широкому тлі історії Європи: від появи найдавніших людських істот на теренах України до постання держави Київська Русь. Значну увагу приділено проблемам походження людини, спосо...
28.01.2011 в 20:16 4.32 Мб 116 раз
Гирич І. Історія України нового часу в сучасній шкільній освіті

Гирич І. Історія України нового часу в сучасній шкільній освіті

разное
К.: ВД «Стилос», 2009. – 64 с.
Збірник містить три статті: «Деякі концептуальні проблеми викладання в школі історії України», «Підручник як головний засіб побудови держави» та «Від глухого кута етноцентризму до концепції засвоєння чужого як свого, автором яких є відомий історик Ігор Гирич. На сторінках видання порушено актуа...
28.04.2011 в 19:52 250.41 Кб 11 раз
Залізняк Л.Л. Первісна історія України / Зализняк Л.Л. Первобытная история Украины

Залізняк Л.Л. Первісна історія України / Зализняк Л.Л. Первобытная история Украины

разное
К.: Вища школа, 1999. - 263 с.

Опис: Висвітлено маловідомі, проте актуальні проблеми стародавньої історії нашої Батьківщини на широкому тлі історії Європи: від появи найдавніших людських істот на теренах України до постання держави Київська Русь. Значну увагу приділено проблемам походження людини, способу життя прильодо...
31.03.2010 в 15:52 3.52 Мб 251 раз
Словник термінів з Історії України

Словник термінів з Історії України

справочники
ВВПК ім. А.Ю. Кримського, викладач: Хомюк І.В.,

Основні визначення для курсу лекцій з історії України.
01.01.2012 в 19:48 156 Кб 75 раз
Бобровський Т.А., Івакін Г.Ю., Толочко О.П. Заснування Софійського собору в Києві: проблеми нових датувань

Бобровський Т.А., Івакін Г.Ю., Толочко О.П. Заснування Софійського собору в Києві: проблеми нових датувань

разное
Матеріали Круглого столу. – К. , 2010. – 120 c.
У збірці представлені матеріали Круглого столу за темою «Заснування Софійського
собору в Києві: проблеми нових датувань», який відбувся 7 квітня 2010 р. в м. Києві у
приміщенні Українського товариства охорони пам’яток історії та культури за участю
українських та ...
16.05.2011 в 09:43 5.58 Мб 7 раз
Власов В.С. Збірник завдань для ДПА 2011 з історії України. 9 клас

Власов В.С. Збірник завдань для ДПА 2011 з історії України. 9 клас

разное
К.: Центр навчально-методичної літератури, 2011. - 80 с.

Державна підсумкова атестація з історії України 2011. Збірник завдань для державної підсумкової атестації з історії України. Рекомендовано МОН України. Офіційне видання, захищене голограмою. Призначення збірники - з'ясувати, наскільки ґрунтовно опановано курс істо...
07.04.2011 в 22:44 13.11 Мб 52 раза
Атласи з історії України: 7 - 11 класи

Атласи з історії України: 7 - 11 класи

разное
Інститут передових технологій, по 20 сторінок у кожному атласі
Атлас з історії України. (стародавній час) 7 клас.
Атлас з історії України. (16-18 ст. ) 8 клас.
Атлас з історії України. (18-20 ст. ) 9 клас.
Атлас з історії України (1914-1939 рр. ). 10 клас
Атлас з історії України (1939-2005 рр. ). 11 клас
28.03.2011 в 22:22 53.52 Мб 413 раз
Україна: хроніка ХХ століття. Рік 1940

Україна: хроніка ХХ століття. Рік 1940

разное
/ Упоряд. Гриневич В. А. / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2009. – 234 с.
Книга є частиною великого дослідницького проекту Інституту історії НАН України «Україна: хроніка ХХ століття», основні завдання якого полягали у створенні детального довідкового видання, що у хронологічній послідо...
02.05.2011 в 12:21 2.12 Мб 22 раза
Комаров Ю., Мисан В., Осмоловський А. Історія епохи очима людини. Україна та Європа у 1900- 1939 роках

Комаров Ю., Мисан В., Осмоловський А. Історія епохи очима людини. Україна та Європа у 1900- 1939 роках

разное
Посібник містить навчальний матеріал згідно з програмою курсу історії України та
всесвітньої історії для 10 класу загальноосвітніх навчальних закладів МОН України
і призначений для використання на уроках історії України та всесвітньої історії.
Навчальний посібник підготовлений у рамках українсько-європейського проект...
13.11.2010 в 14:41 24.49 Мб 83 раза
Барановська Наталія. Чорнобильська трагедія. Нариси з історії

Барановська Наталія. Чорнобильська трагедія. Нариси з історії

разное
НАН України. Інститут історії України - К.: Інститут історії України, 2011. — 254 с.
ISBN 978-966-02-5949-2

У формі історичних нарисів, із залученням широкого кола джерел, робота висвітлює суспільно-політичні та науково-технічні передумови аварії на 4-му
енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції, яка ста...
07.02.2012 в 08:36 869.38 Кб 11 раз