діалектів і внаслідок спілкування з мовами сусідніх народ-
ностей (російської, білоруської, польської, литовської,
молдавської, татарської та ін.) склалася українська мова
з характерними для неї граматичними правилами і лексич-
ним складом.
Так, у літературних пам'ятках XIV — XV ст. мовознав-
ці (Л. Булановський, В. Виноградов та ін.) знаходять яск-
раво виражені риси української мови, напр., такі, як закін-
чення першої особи множини на -мо: есьмо, приводимо,
чинимо, або вимова / замість старих о, е — кінь, твій,
шість, як було це в давні часи.
Спільна територія, єдина мова, розширення економіч-
них і політичних зв'язків між окремими українськими зем-
лями, потреба відстоювати свою національну окремішність
перед численними іноземними загарбниками зумовили
складання самобутньої української культури. Оригіналь-
ність української культури виявилася насамперед в усній
народній творчості, особливо в створенні ліро-епічних
пісень — дум, у літературі, живопису, архітектурі та ін.
У самобутній українській культурі проявлявся психіч-
ний склад української народності. У той же час виробля-
лися спільні ознаки побуту, житла, характерні риси
українського народу, такі, як любов до рідної природи,
землі, до вітчизни, ненависть до всяких гнобителів, воле-
любність, відвага і мужність, працьовитість, поетичність,
музикальність, гострий гумор, терплячість, відчуття влас-
ної гідності, небажання підпорядковуватися авторитетам,
співчутливість до чужого горя.
Одночасно з утворенням трьох на-
Поширення родностей території кожної з них
назви «Україна» і самі народності поряд з дав-
нім спільним іменем Русь дістали
окремі самостійні назви: Велика Русь, Україна (Мала
Русь), Біла Русь. Як уже вказувалось, у писемних джере-
лах вперше назва «Україна» подається від 1187 р. в Київ-
ському літописі. З часом, із подальшим формуванням і
розвитком української народності, ім'я «Україна» спочат-
ку закріпилося за Середнім Подніпров'ям, а потім стало
етнічним, національним іменем. Уже в ХУ--ХУІ •— XVII ст.
назва «Україна» фігурує в багатьох офіційних докумен-
тах, у мемуарах, художніх творах і народних думах та
піснях. У народній пісні XVI ст. назва «Україна» прикла-
дається до українських земель взагалі: «Зажурилась
Україна.-.» У думі про Івася Удовиченка-Коновченка
йдеться про «славну Україну». А у відомій пісні про слав-
ного козака Байду співається:
96