і його все ж допитують першим, то тут нерідко виявляється бажання встановити по його показах
наявність вини, якщо не повної, то часткової. За такого становища завжди існує небезпека, що допит
набере небажаного характеру.
1
' Див. Ципкін А.П. Право на захист в радянському кримінальному процесі. Саратов, 1959, с.293;
Чельцов М.А. Радянський кримінальний процес. М., 1962, с.382; Соя-Серко О. Порядок допиту
підсудного. «Соц.законність», 1969, № 12, с.43; Ароцкер Л. Є. Застосування державним
обвинувачем тактичних прийомів і методів криміналістики. В кн. «Підтримання державного
обвинувачення в суді». //Під ред. М.П.Малярова. М., 1975, с.28.
144
Але якщо обвинувальний ухил виникає при допитуванні підсудного, що не визнав своєї вини, на
самому початку судового слідства, то віднесення допиту до більш пізнього періоду розгляду, само по
собі не може служити позбавленням від цього зла.
Якщо суд приступає до дослідження матеріалів кримінальної справи, то логічно і необхідно зразу ж
дізнатися про суть заперечень проти обвинувачення, що виставляються підсудним, його доводи і
аргументи, щоб подальше дослідження доказів вести з урахуванням цих показань і під кутом зору їх
перевірки.
Що стосується самого підсудного, то для нього надзвичайно важливо, особливо коли він оспорює
обвинувачення, щоб дослідження було розпочато з вислуховування його доводів, щоб йому першому
була надана можливість дати вичерпні пояснення, відповісти на запитання, що виникли у суду і сторін,
і тим самим зразу ж звернути увагу на слабкі ланки в ланцюгу обвинувальних доказів, вказати на
проблеми і помилки попереднього слідства.
Накінець, як справедливо зазначається в літературі, «з точки зору виховного ефекту, вважається більш
доцільним, щоб раніше був допитаний підсудний, а потім інші особи. Присутні в залі суду, які знають
обставини справи тільки з обвинувального висновку, в результаті допитування підсудного отримали б
більш повне уявлення про суть пред'явленого обвинувачення. Як підкреслюється в одному з посібників
для державних обвинувачів, прокурор повинен продумати, чи «доцільно починати дослідження доказів
з допиту підсудних чи потерпілих і свідків, в якій послідовності допитувати підсудних, якщо їх
декілька, в якій черговості допитувати свідків, провести огляд місця події, огляд речових доказів,
заслухати експертів тощо».
1
У ході судового слідства основну увагу прокурор приділяє питанню допитування підсудних і свідків,
оскільки допит — надзвичайно важливий захід дослідження обставин справи в суді. Готуючись до
допитування, він вивчає показання обвинувачених і свідків, дані ними під час дізнання і попереднього
слідства, співставляє ці показання з іншими матеріалами справи, завчасно продумує формулювання і
послідовність своїх питань і т.п. Особливо важлива ретельна підготовка до допиту підсудних, оскільки
від цього, як відомо, суттєво залежать результати доказування обвинувального висновку в суді.
;
Див. Маляров М.П. Підтримання державного обвинувачення в суді. М., 1975, с.75.
145
Що стосується процесуальних аспектів провадження на суді, то з них принципове значення як в
теоретичному, так і в практичному плані має питання, кому доцільніше, з погляду досягнення
найбільш ефективного кінцевого результату, починати перший допит підсудного і свідків — суду чи
прокурору.
Відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства України право першого
допитування підсудного чи свідка належить прокурору, потім допитування ведуть інші учасники
судового розгляду і лише після них — суддя. Однак суд має право упродовж всього допитування
підсудного чи свідка сторонами задавати йому питання для уточнення і доповнення його відповіді.
Слід визнати, що черговість проведення допитування дозволяє прокурору (і зобов'язує його) першим
почати дослідження обставин, про які повідомляє у своїх показаннях підсудний чи свідок, і найбільш
відповідає прийнятому в процесі змагальному судовому розглядові і правильній постановці
державного обвинувачення в суді.
Для такого ствердження є досить аргументовані підстави. Неможливо відхиляти очевидний факт, який
постійно заявляє про себе на практиці, що перше, тобто після вільної розповіді, допитування
підсудного найчастіше набуває викривального характеру. Особа, що допитується в суді, не взмозі
психологічно відмовитися від картини злочину, що відбита в його свідомості письмовими матеріалами
справи, обвинувальним висновком. Нема потреби брати крайній випадок, коли суддя, забуваючи про
свою роль у процесі, завчасно вважає цю картину істинною, вірною. Будемо виходити з того, що суддя,
як йому і належить, розглядає обвинувальний висновок лише як одну з можливих версій вчинення
злочину. Але це й за такої умови, щоб прийняти чи відвернути рекомендовану йому версію, він
повинен уточнити, з'ясувати розбіжності між тим, що написано в обвинувальному висновку і тим, про
що тепер розповідає підсудний. Свої уточнюючі питання судці доводиться формулювати, не інакше, як