минулого століття
–
хтось ліз в „Mein каmpf”, хтось вивчав російських
філософів, але загальним було одне
–
в постіндустріальному інформаційному
суспільстві кінця ХХ століття вони намагалися працювати за технологічними
кліше столітньої давності. Але світ надто змінився…”
[289,Sс.S22]. Його думку
можна доповнити словами Ж.SТіріара, який вважав, що: „… тих, хто сумує за
каскою з шишаком або за свастикою, варто також зарахувати до класу
членистоногих. Всі вони скуті панциром своїх жорстких ідеологій...”
[334,Sс.S520] та епатажним мікроаналізом даної ситуації, розміщеним у
центральному друкованому органі НБП газеті „Лимонка”: „Звичайні праві у
нас це
–
або консервативно православні бородаті архаїсти (наприклад,
Російський Національний Собор)
–
жидоїди зразка 1890-хSрр. або зовсім
чайничні дурні з крихітними фюрерами на чолі гуртків, які ретельно
копіюють націонал-соціалізм та расизм 20
–
30-хSрр. Ні православні бородані,
ні дурні ніколи не розгорнуться з сект в партії, для цього вони дуже
несучасні, і тому не привертають уваги. Маленькі фюрери не розуміють, що
ідеологічні конструкції створюються для певного часу, і в інші часи, тим
більше для інших народів, непридатні…” [243,Sс.S2].
Сучасний етап, що почався в середині 1990-хSрр., позначений
формуванням структур, які О.SБаркашов охарактеризував як „патріотичні
організації партійного спрямування” [16,Sс.S26]. Е.SЛимонов з даного приводу
зазначав: „Росії потрібна радикальна сучасна партія, яка ґрунтується не на
дебільній відразі до „жидів” та іноземців і заздрості до них; яка ґрунтується
не на етнічних емоціях, вереску темних людей; яка ґрунтується не на
неспроможному і несучасному православному світогляді” [198,Sс.S121].
Найпомітнішими організаціями, що сформувалися на даному етапі, стали:
– Націонал-більшовицька партія (весна 1993Sр., голова
–
Е.SЛимонов) [171,Sс.S192];
– Російський національний союз (РНС) (травень 1993Sр., лідер
–
К.SКасимовський) [171,Sс.S267];