Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. — 192 с. — ISBN 978-917-5850-12-1.
Переклад з угорської: Лесі Мушкетник, редактор серії: Іван
Малкович.
Ті́бор Де́рі (угор. Déry Tibor, 18 жовтня 1894, Будапешт — 18
серпня 1977, Будапешт) — угорський прозаїк, поет, драматург,
перекладач і журналіст. Став засновником дадаїзму та сюрреалізму в
Угорщині.Дєрдь (Ґеорґ) Лукач назвав його «найбільшим аналітиком
сутності людини наших часів». Свого часу Тібор Дері надихався
екзистенціалізмом.
Тема повісті Дері «Любий бо-пер!» рідкісна у світовій літературі,
це твір про людське старіння. Не лише з болем і страхом смерті, а й
з якоюсь дивною в'їдливою проникливістю автор спостерігає за
головним об’єктом своїх нотаток — самим собою: за тим, як
холоне його мозок, як костеніють звички, як раптом спалахує в ньому бажання нового кохання, коли він знайомиться з невісткою, молодою вродливою дівчиною, яка пробуджує в ньому вже поховані пристрасті, — востаннє перед одвічною німою тишею. Дедалі більше занурюючись у роман, читач відчуває певну розгубленість, бо не завжди може збагнути: письменник пише серйозно, чи жартує, він зображає себе й своїх близьких, чи це тільки художнє узагальнення, й, зрештою, хто ж він насправді: егоїстичний марнославний стариґань-самодур чи просто самотня стара людина, що прагне звичайного людського тепла? Очевидно, і те, й інше, адже в людині намішано стільки різного, і це різне — і гарне, й відразливе — без прикрас, по-ексгібіоністськи вивертаючи свою душу, відкриває перед читачем Тібор Дері. До того ж робить це надзвичайно майстерно, іронізуючи з себе і свого оточення, насміхаючись із читачів. За цією маскою циніка він приховує своє істинне обличчя людини, яку глибоко ранять нещирість суспільства і людських взаємин. Однак найбільше він боїться старечої немочі, втрати основних тілесних функцій, перетворення на «овоч». Отож, можливо, й справді небезпідставними є чутки про те, що Дері пішов з життя за власним рішенням, відмовившись приймати їжу після перелому стегна. Помер письменник в зеніті слави 18 серпня 1977 р. у Будапешті.
холоне його мозок, як костеніють звички, як раптом спалахує в ньому бажання нового кохання, коли він знайомиться з невісткою, молодою вродливою дівчиною, яка пробуджує в ньому вже поховані пристрасті, — востаннє перед одвічною німою тишею. Дедалі більше занурюючись у роман, читач відчуває певну розгубленість, бо не завжди може збагнути: письменник пише серйозно, чи жартує, він зображає себе й своїх близьких, чи це тільки художнє узагальнення, й, зрештою, хто ж він насправді: егоїстичний марнославний стариґань-самодур чи просто самотня стара людина, що прагне звичайного людського тепла? Очевидно, і те, й інше, адже в людині намішано стільки різного, і це різне — і гарне, й відразливе — без прикрас, по-ексгібіоністськи вивертаючи свою душу, відкриває перед читачем Тібор Дері. До того ж робить це надзвичайно майстерно, іронізуючи з себе і свого оточення, насміхаючись із читачів. За цією маскою циніка він приховує своє істинне обличчя людини, яку глибоко ранять нещирість суспільства і людських взаємин. Однак найбільше він боїться старечої немочі, втрати основних тілесних функцій, перетворення на «овоч». Отож, можливо, й справді небезпідставними є чутки про те, що Дері пішов з життя за власним рішенням, відмовившись приймати їжу після перелому стегна. Помер письменник в зеніті слави 18 серпня 1977 р. у Будапешті.