Політика московського уряду на теренах Кубані, Курщини, Ростовщини, Саратовщини, Казахстану,
Далекого Сходу, де компактно проживає українське населення, довела народ до повної
денаціоналізації. У цих краях повністю ліквідовано україномовні школи, клуби, газети,
радіомовлення (немає чого дивуватись, якщо згадати Східну і Південну Україну). Такої
денаціоналізації не зазнала українська громада ні в одній цивілізований країні. Скажімо, у
Бразилії, в якій українська громада складає приблизно 50000 чол., працює 60 українських шкіл.
Українське населення, особливо з Галичини, шукаючи кращої долі, опинилося на американському
континенті в різних його куточках (Канада, США, Аргентина тощо). І де б українці не були, ніхто їм
не забороняв створювати свою рідну школу. Першу українську школу в Канаді у .Вінніпегу було
відкрито ще в 1905 р.
Національні школи відкривались при церквах, читальнях народних будинках, при різних
товариствах. В 1931 р. в Канаді вже було 67 українських шкіл. Ці школи були приватними. На їх
утримання батьки вносили 1 дол. щомісячно від дитини. Кошти надходили також від добровільних
пожертвувань канадців.
Дозволено відкривати українські школи і в США. На 1932 р. тут нараховувалось біля 300 шкіл, хоч
рівень їх, зрозуміло, був не дуже високим.
Українські політичні емігранти клопоталися про відкриття рідних шкіл по всій Європі.
Організовано ряд вищих навчальних закладів:
— Український вільний університет у Празі;
— Українська господарча академія в Подебрадах;
— Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова в Празі;
— Вільний український університет в Мюнхені;
— Український інститут ім. П. Могили і М. Грушевського в Едмонтоні і Вінніпегу.