Ольшанська O.B., Фащевський М.І., Білоконь І.В. та ін. Регіональна економіка

Подождите немного. Документ загружается.

ництва, сільського господарства і рибальства, транспорту, доро-

жнього та житлово-комунального господарства, зв'язку. На дру-

гому місці знаходяться витрати на соціально-культурні заходи,

зокрема на освіту, культуру, мистецтво, охорону здоров'я та фіз-

культуру, соціальну політику. Видатки на управління й утриман-

ня правоохоронних органів займають менше 10 % і є найменши-

ми.

Бюджетні ресурси — також важливе джерело фінансування

інвестиційних проектів, але їх роль впродовж останніх років

значно зменшилася. При цьому, економічне зростання в період

2000—2007 рр. підтримувалося переважно за рахунок бюджет-

них коштів. Скорочується частка коштів місцевих бюджетів у

структурі інвестицій в основний капітал, яка не перевищує 3—

4 %. Дві третини капіталовкладень в економіку регіонів фінансу-

ється за рахунок власних коштів підприємств. Таким чином,

економічне зростання в Україні профінансовано переважно за

рахунок внутрішніх державних джерел, але цих інвестицій не-

достатньо.

Якщо внутрішніх регіональних інвестицій не вистачає, за-

лучаються іноземні інвестиції. В інвестуванні української еко-

номіки беруть участь підприємницькі структури понад 100

країн. Найбільші інвестиції в економіку регіонів України ма-

ють розвинуті країни світу (СІЛА, Нідерланди, Німеччина, Ве-

лика Британія) та Росія. Високу питому вагу мають інвестиції

з офшорних зон (Кіпру, Віргінських островів, Ліхтенштейну)

та інших країн. Але розраховувати на прямі іноземні інвести-

ції, темпи приросту яких впродовж останніх років є нестабіль-

ними, як на рушійний фінансовий фактор економічного зрос-

тання в регіонах у найближчій перспективі, не варто. Вони

здійснюються переважно в галузі, що динамічно розвиваються

і мають суттєві темпи зростання чи відрізняються швидким

обігом коштів.

Понад половина всіх інвестицій у 2007 р. вкладалася в під-

приємства промисловості, зокрема в харчову промисловість та

переробку сільськогосподарської продукції, машинобудуван-

ня й металообробку, хімічну і нафтохімічну промисловість,

паливну промисловість, будівництво та промисловість буді-

вельних матеріалів. Серед непромислових галузей економіки

активно інвестуються в регіонах внутрішня торгівля, транс-

порт і зв'язок, фінанси, кредит, страхування та пенсійне забез-

печення.

•91

Найбільш привабливими для іноземних інвесторів є регіони

з високим рівнем економічного розвитку та наявністю великих

міст, зокрема Києва у Центральному районі, Дніпропетровська

і Запоріжжя в Придніпровському районі, а також Одеси і

Львова відповідно в Причорноморському та Карпатському ра-

йонах.

(^5. Інноваційно-інвестиційний

потенціал

Складний період ринкових трансформацій в економіці

України та глибока економічна криза, що виникла внаслідок за-

тяжного періоду структурних перетворень у господарському

комплексі, значні негативні наслідки цієї кризи й реальна загро-

за її перетворення в потужний дезінтегруючий фактор розвитку

регіонів України — все це закономірно ставить питання про

шляхи подолання кризових проявів у соціальній та економічній

сферах.

Науково доведено, що економічна криза та депресія можуть

бути подоланими впровадженням нових технологій, що ство-

рюють нові виробничі можливості, освоєння яких забезпечує

перехід до зростання. Комерційне застосування нових, продук-

тивніших технологій, які істотно змінюють обсяги та якість ви-

робництва

й споживання, є головним чинником економічного

зростання за умови належної інвестиційної підтримки їх упро-

вадження. Науково-технічний прогрес як фактор економічного

розвитку все частіше пов'язується з поняттям інноваційного

процесу. Це унікальний процес, що об'єднує науку, техніку,

економіку, підприємництво і менеджмент. Він полягає в отри-

манні новації та простягається від зародження ідеї до її комер-

ційної реалізації.

Визначення суті поняття «інновація» полягає у з'ясуванні йо-

го зв'язку з поняттям «новація». Під новацією розуміється дещо

нове, близьке до поняття винаходу. Інновація відповідно до загаль-

ноприйнятого визначення — це процес розробки, освоєння, екс-

плуатації й використання виробничо-економічного та соціально-

організаційного потенціалу, що становить основу новації. Разом з

тим, між заявленням новації та перетворенням її в інновацію іс-

нує значний проміжок часу.

•92

Основні стадії процесу інноваційного розвитку (інноваційного

процесу) мають наступний вигляд:

• досягнення фундаментальної науки;

• прикладні дослідження;

• конструкторські розробки;

• впровадження (первинне освоєння);

• широке впровадження (власне розповсюдження інновацій);

• використання нововведень;

• старіння інновацій.

Нині в Україні під інновацією розуміють введення у вживан-

ня будь-якого нового або значно вдосконаленого продукту (то-

вару, послуги) або процесу, нового методу маркетингу чи ново-

го організаційного методу в діяльності підприємства, організації

робочих місць або зовнішніх зв'язків. Відповідно інноваційна

продукція є новою чи значно вдосконаленою в частині її влас-

тивостей або способів використання. Новими продуктами вва-

жаються товари та послуги, що суттєво відрізняються своїми

характеристиками або призначенням від продуктів, які виготов-

лялися підприємством раніше. Значне поліпшення може бути

досягнуто за рахунок змін у матеріалах, компонентах та інших

характеристиках виробів, що покращують їх властивості. Сюди

включаються вдосконалення технічних характеристик, компо-

нентів і матеріалів, вбудованого програмного забезпечення та

інших функціональних характеристик [24, с. 238]. При цьому

інноваційна продукція стає новою як для ринку, так і для під-

приємства.

Визначальною умовою формування банку новацій є об'єм ін-

вестицій у сферу науково-технічної діяльності та в подальший

процес перетворення новації в інновацію. Реалізація інновацій-

них процесів потребує значних витрат, частка яких у розвинутих

країнах постійно зростає, сягаючи в багатьох з них 3 % ВВП. На

підтримку науково-технічного комплексу країни слід виділяти,

як показує світовий досвід, не менше 1 % ВВП. В іншому випад-

ку відбувається розвал і втрата науково-технічного потенціалу. У

високорозвинутих країнах світу частка фінансування науки скла-

дає: в Японії — 3 %, Німеччині — 2,8, США — 2,75, Швеції — 2,

6, у Франції — 2, 4 %, причому частка держави в цих витратах

становить у середньому 35—40 %. Цілком зрозуміло, що в умо-

вах глобальної економічної конкуренції виграють ті країни, які

забезпечують сприятливі умови для наукових досліджень та нау-

ково-технічного прогресу.

•93

В сучасному механізмі інноваційного процесу зростає роль

регіональної складової. Певна фінансова самостійність регіонів,

можливість використання місцевих ресурсів, відповідальність

місцевих органів влади за соціальний розвиток створюють не-

обхідну економічну основу й мотивацію для ефективного впли-

ву на регулювання та підтримку інноваційно-інвестиційної ак-

тивності.

Можливість інноваційного розвитку в кожному регіоні Украї-

ни передбачає свої особливості, зумовлені наступними факто-

рами:

• економічний простір України — досить різноманітний і

складний;

• території регіонів України є неоднорідними не тільки за за-

безпеченістю ресурсами, але й за рівнем і типом господарського

та соціального освоєння;

• галузева й, особливо, територіальна структури господарства

регіонів досить інерційні, для їх трансформації необхідний три-

валий час та масштабні інвестиції;

• різноманітні фактори впливають на підприємництво не зок-

рема, а в комплексі: стримуючий вплив на підприємництво одних

факторів може компенсуватися дією інших.

Основна проблема в оцінці інноваційно-інвестиційного по-

тенціалу регіонів з урахуванням вищеназваних факторів полягає

в тому, що їх вкрай важко «виміряти». Залежно від різноманіт-

них факторів (з урахуванням об'ємів капітальних інвестицій)

можна виділити декілька груп регіонів. До регіонів з відносно

сприятливим інвестиційним кліматом, досить високою економіч-

ною активністю та темпами формування нових економічних

структур можна віднести Центральний економічний район (за-

гальний об'єм інвестицій в основний капітал у 2007 р. склав по-

над 55 млн грн, а в розрахунку на одну особу — 8 тис. грн), До-

нецький (відповідно — 27 млн грн та 4 тис. грн), Придні-

провський район (відповідно — 24 млн і 3,4 тис. грн). До еко-

номічних районів, що мають менш сприятливий інвестиційний

клімат, невисоку ділову активність та характеризуються серед-

німи й низькими темпами економічних перетворень і форму-

ванням нових економічних структур, належать більшість регіо-

нів України. Наприклад, середні показники об'ємів капітальних

інвестицій мають Східний та Причорноморський економічні

райони, а найнижчі — Карпатський, Поліський і Подільсь-

кий райони, де інвестиції в основний капітал становлять від

17 млн грн у Карпатському районі до 9 млн, грн у Подільському

•94

районі (в розрахунку на одну особу цей показник дорівнює від-

повідно 2,7 тис. і 2,2 тис. грн).

Середній або нижче середнього показники інвестиційної при-

вабливість значної частини регіонів України свідчить про тяжкий

стан в інвестиційній сфері, а значна різниця в показниках відоб-

ражає їх велику територіальну диференціацію. Звідси виходить,

що інноваційно-інвестиційна політика держави для різних регіо-

нів також має бути диференційованою. В першу чергу, вона по-

винна сприяти зменшенню розривів у рівнях розвитку продуктив-

них сил регіонів, створенню сприятливіших умов для соціально-

економічних перетворень. Крім того, підтримка наукових дослі-

джень та розробок також є складовою державної інноваційно-

інвестиційної політики. З одного боку, держава має забезпечува-

ти свободу наукового пошуку, а з іншого, державні структури

орієнтують сферу науково-технічних розробок на виробництво

продукції та послуг, які можуть бути придатними для практично-

го використання, комерціалізації. При цьому вона сприяє раціо-

нальному розміщенню науково-технічного й інноваційного по-

! тенціалу. У країнах, де впроваджується активна інноваційно-

інвестиційна політика, центральні державні структури спрямо-

вують зусилля на вирівнювання умов розповсюдження інновацій

по території країни, а місцева влада покликана сприяти найпов-

нішій реалізації інноваційних ресурсів регіонів шляхом різних

регіональних преференцій (податкових пільг та ін.), морального

заохочення інноваторів, забезпечення їхнього соціального захис-

' ту тощо. Водночас держава в межах обраної загальноекономічної

та інноваційної стратегії стимулює міжнародний трансферт ново-

введень.

За умови обмеженості ресурсів, які суспільство і держава мо-

жуть виділити на розвиток науки, техніки та інновацій, виникає

проблема визначення державних пріоритетів у цій галузі. Пріо-

ритетні напрями розвитку науки та техніки — тематичні сфери

науки і техніки, які мають першочергове значення для досягнен-

ня поточних й перспективних цілей соціально-економічного та

і науково-технічного розвитку. Вони формуються під впливом,

перш за все, національних соціально-економічних пріоритетів,

, політичних, екологічних та інших факторів.

До числа найважливіших пріоритетних напрямів розвитку на-

уки та техніки в Україні слід віднести нові виробничі технології,

нові матеріали і хімічні продукти, інформаційні технології та

електроніку, транспорт, енергетику, екологію й раціональне при-

родокористування, їх реалізація пов'язана з формуванням та

•95

здійсненням державних і регіональних науково-технічних про-

грам, програм державних наукових центрів.

Практичними формами реалізації державних пріоритетів в ін-

новаційній сфері є цільові державні науково-дослідні інститути,

лабораторії, центри, державні замовлення на проведення відповід-

них науково-дослідних робіт, бюджетне фінансування розповсю-

дження нововведень, датування виробництва й споживання інно-

ваційної продукції та послуг.

Суттєвий елемент прямої підтримки інноваційних процесів —

формування державної інноваційної інфраструктури. Держава

може створювати мережу центрів розповсюдження нововведень і

консультаційних центрів, що надають ділові послуги інновато-

рам, наприклад, у формуванні ринку інновацій (інформація в

державних виданнях, виставки, біржі, ярмарки та ін.). Державні

органи мають здійснювати моніторинг та прогнозування іннова-

ційних процесів у країні й за кордоном, а також пошук ефектив-

них передових технологій для широкого впровадження. Практич-

но такі заходи також можуть бути реалізованими через створення

регіональних центрів інноваційного розвитку, технопарків, біз-

нес-інкубаторів, територіальних кластерів, інноваційно-техноло-

гічних центрів тощо.

••%

ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ

В ГОСПОДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ

УКРАЇНИ ТА ЇХНІ РЕГІОНАЛЬНІ

ОСОБЛИВОСТІ

Тштт

6.1.

Структурна трансформація

національної

та

регіональної

господарської

системи.

6.2. Особливості

трансформаційних

процесів у міжгалузе-

вих комплексах.

6.2.1. Паливно-енергетичний комплекс.

6.2.2. Металургійний комплекс.

6.2.3. Машинобудівний комплекс.

6.2.4. Хімічний комплекс.

6.2.5. Лісопромисловий комплекс.

6.2.6. Агропромисловий комплекс.

6.2.7.

Транспортний

комплекс.

6.2.8. Будівельний комплекс.

6.2.9. Соціальний комплекс.

Трансформаційні зміни в економіці України є невід'єм-

ним елементом становлення ринкового типу господарювання. За-

безпечення структурних зрушень здійснюється за такими взаємо-

зв'язаними напрямами:

лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних об-

межень з цін, господарських зв'язків, зовнішньоекономічної діяль-

ності;

2) стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують

зміцнення гривні як загального еквівалента та єдиного платіжно-

го засобу на території країни;

3) приватизація, розвиток підприємництва, створення інших

інституційних передумов ефективного ринкового господарства й

економічного зростання;

1 .

Структурно трансформація

національної та регіональної

господарської системи

•97

4) структурна перебудова економіки, її інтеграція в світове гос-

подарство, підвищення конкурентоздатності української продукції

на світовому ринку;

5) створення конкурентного ринкового середовища;

6) активна соціальна політика з метою пристосування праце-

здатного населення до нових умов, соціальний захист найвразли-

віших верств населення, створення передумов економічного зро-

стання на основі підвищення ділової активності населення.

Структура господарства будь-якої країни характеризується пев-

ним складом та співвідношенням основних сфер, галузей і видів

господарської діяльності, а також співвідношенням господарсь-

ких об'єктів різних форм власності. Основне завдання системних

змін у господарському комплексі регіонів полягає у забезпеченні

його пристосування до потреб розвитку внутрішнього регіональ-

ного ринку.

Регіональні економічні системи є складно структурованими

комплексами, всі елементи яких знаходяться у певних внутрішніх

і зовнішніх взаємозв'язках, що визначають особливості функціо-

нування національної системи господарства в цілому. Держав-

ні органи управління повинні економічними методами активно

впливати на зміну структурних пропорцій з тим, щоб створити

сприятливі умови для досягнення певних соціально-економічних

цілей, забезпечити стабільне функціонування регіональної еко-

номіки.

Структурна трансформація економіки являє собою систему

узгоджених між собою заходів, спрямованих на зміну структури

економіки (її організаційної, галузевої, територіальної та інсти-

туційної підсистем) з метою зростання обсягів конкурентоспро-

можної продукції, підвищення ефективності виробництва й ви-

рішення на цій основі соціальних завдань.

Трансформація національної економічної системи, формуван-

ня багатоукладної економіки та приватизація підприємств, які

було розпочато в середині 1990-х рр., супроводжувалися форму-

ванням нового інституційного середовища на основі розвитку ор-

ганізаційно-правових форм господарювання.

Структура господарства за організаційно-правовими форма-

ми господарювання. Власність є фундаментом будь-якої соціаль-

но-економічної системи. Тому це питання досліджувалося протя-

гом усього періоду суспільного розвитку, у тому числі Платоном,

Аристотелем та ін. Саме ця категорія відображає взаємозв'язки

між усіма компонентами соціально-економічної системи, розкри-

ває сутність системи виробничих відносин.

•98

У господарській практиці виникають певні форми власності.

Більшість економістів і правознавців виокремлюють дві основні

форми власності — приватну та державну. Законодавством

України передбачено такі організаційно-правові форми господа-

рювання:

• приватне підприємство, що діє на основі приватної власності

громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

• підприємство, яке функціонує на основі колективної власно-

сті (підприємство колективної власності);

• комунальне підприємство, що працює на базі комунальної

власності територіальної громади;

• державне підприємство, яке діє на основі державної влас-

ності;

• підприємство, засноване на змішаній формі власності (на ба-

зі об'єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти й інші види підприємств, передбачені

законом [3].

Зміна структури економіки України за основними організа-

ційно-правовими формами господарювання відбувалася різними

темпами на різних етапах реформування.

У 1992—2000 рр. зростання загальної кількості підприємств

було незначним і становило лише 15 %. Унаслідок перерозподілу

підприємств за формами власності значно знизилася кількість

державних підприємств (більш ніж у 4 рази). Кількість підпри-

ємств колективної форми власності зросла за цей період понад у

З рази, а їх частка перевищила 83 % загального числа підпри-

ємств.

Низька продуктивність виробничої діяльності більшості під-

приємств державної форми власності (які сформувалися за часів

адміністративно-командної економіки), їх недостатня гнучкість,

інертність в аспекті впровадження інновацій та досягнень науко-

во-технічного прогресу, нездатність забезпечити перехід до інтен-

сивного економічного розвитку актуалізували необхідність при-

скорення структурних перетворень.

До кінця 1990-х рр. переважну частину промислових об'єктів

державної форми власності було приватизовано й акціоновано,

хоч очікуваних позитивних зрушень у розвитку господарства

країни не було досягнуто. Зазначені процеси не зумовили істот-

ного зростання випуску конкурентоспроможної продукції та під-

вищення продуктивності праці. Недосконалість законодавчої і

нормативно-правової бази, відсутність належної інституційної

бази перешкоджали інституційним трансформаціям.

•99

Протягом 2000—2006 pp. процеси реформування власності

супроводжувалися подальшим збільшення загальної кількості

суб'єктів господарювання (чисельність яких зросла майже в

1,4 разу) та зменшенням частки підприємств державної і кому-

нальної форм власності. За цей період форму власності змінили

близько 40 тис. підприємств (насамперед, комунальної власнос-

ті). На кінець 2008 р. частка державних підприємств та держав-

них організацій (установ, закладів) становила лише 1,9 %, а пи-

тома вага комунальних підприємств і комунальних організацій

(установ, закладів) — 6,4 % від загальної кількості суб'єктів гос-

подарювання України.

Такі зміни є результатом реалізації економічного курсу на пов-

ну лібералізацію економічної діяльності, що навряд чи виправда-

но в реаліях української економіки. Роль державної власності на

сучасному етапі реформування необгрунтовано занижена. Особ-

ливо актуалізується ця проблема у зв'язку з необхідністю активі-

зації соціальних факторів економічного розвитку, зростання об-

сягів інвестицій у людський капітал, вирішення економічних і

екологічних проблем.

Структура господарства за видами економічної діяльності,

галузями та їх міжгалузевими комплексами. Серед структурних

характеристик економічної системи провідне місце займає галу-

зева структура, яка формується під впливом суспільного поділу

праці і відображає основні пропорції й систему взаємозв'язків

між галузями. Вона оцінюється за однорідними показниками об-

сягами виробництва, вартістю основних фондів, чисельністю за-

йнятих працівників.

Галузева структура господарства є безпосереднім відображен-

ням процесу суспільного поділу праці з урахуванням функціо-

нальних відмінностей між окремими галузями. На її основі здійс-

нюється аналіз міжгалузевих пропорцій та зв'язків, оцінюється

економічна ефективність виробництва, реалізується управління

економікою.

В Україні на загальнодержавному рівні прийнято «Класифіка-

цію видів економічної діяльності» ДК 009:2005 (КВЕД), розроб-

лену на базі міжнародної статистичної класифікації видів діяль-

ності Європейського Союзу (NACE, Rev.l, mod.7). Згідно з цим

документом економічну діяльність визначено як процес вироб-

ництва продукції (товарів та послуг), який здійснюється з вико-

ристанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устаткування,

робочої сили, технологічних процесів тощо. .

•100