шим свідченням цього стало виникнення на лісостеповому Ліво-
бережжі зрубної культури (16—12 ст до Н. X.), у формуванні
якої взяло участь населення, що рухалося з Поволжя. Зрубни-
ки відіграли важливу роль у налагодженні металургійної про-
мисловості Донбасу. Найбільше й останнє в добу енеоліту підне-
сення землеробства в Степу репрезентувала сабатинівська
культура, носії якої мешкали у реґіоні, розташованому захід-
ніше Дніпра. Однією з її головних ознак стало виникнення вели-
ких поселень, що були центрами всього суспільного життя са-
батинівської людності.
Таким чином, за доби бронзи, у III тис. до Н. X., основною
галуззю господарства населення України було скотарство, на
яке переорієнтувалася лісостепова землеробська людність,
а для степовиків ця діяльність завжди була головною. Такий
шлях виживання зумовив повернення до архаїчних суспільних
стосунків та сповільнення етногенетичних процесів. Проте з по-
доланням кризи знову пожвавлюється землеробство. Воно ут-
верджується у лісостеповій смузі з переходом від доби бронзи
до доби заліза на рубежі II—І тис. до Н. X., а в степовій зоні
провідною галуззю стає скотарство, причому у своїй найзрілішій
формі — кочівництві. Стосунки між двома головними етнічними
масивами, представленими землеробськими та кочовими
спільнотами, становлять головний зміст етнокультурних про-
цесів наступного періоду — доби залізного віку, коли одним із
головних чинників їхнього розвитку виступили іраномовні пле-
мена.
Проблема індоєвропейців
Однією з найбільш важливих та складних не лише в ук-
раїнській, але й світовій етнологічній науці є проблема поход-
ження індоєвропейців, навколо якої вже понад два століття не
вщухають дискусії лінгвістів, етнографів, істориків та представ-
ників інших галузей гуманітарних наук. її постановку пов'язують
з відкриттям члена Верховного суду Індії в Калькутті Вільяма
Джонсона. Вивчаючи Рігведу і санскрит — священну мову
92
індійців, —у 1786 р. він несподівано встановив її спорідненість
з європейськими мовами. Цю схожість підтвердили мовознавці,
які впродовж наступного століття створили класифікацію індоєв-
ропейських мов. Ця одна з найбільших мовних сімей складаєть-
ся з 13 мовних груп, куди входять як мертві, так і сучасні мови:
1. Анатолійська (лідійська, лувійська, палайська, хетська).
2. Балтійська (литовська, латиська, прусська).
3. Вірменська.
4. Германська (англійська, данська, ґотська, ісландська,
німецька, норвезька, шведська).
5. Грецька (новогрецька, грецька (класична), мікенська).
6. Іллірійська (албанська, іллірійська).
7. Кельтська (бретонська, гелльська, валлійська, галльська,
ірландська).
8. Індійська (санскрит, хінді, урду).
9. Іранська (афганська, перська, осетинська, таджицька, дав-
ньоперська, скіфська, сарматська, сакська).
10. Романська (іспанська, португальська, італійська, французь-
ка, провансальська, румунська, латина, умбрійська, окська).
11. Слов'янська (білоруська, болгарська, македонська, сербо-
хорватська, польська, російська, словацька, українська, чесь-
ка).
12. Тохарська.
13. Фригійська (фракійська, гетська, дакійська, фригійська).
Отже, при з'ясуванні індоєвропейської проблеми можемо
відштовхуватися від незаперечного факту мовногенетичної спо-
рідненості народів, що тепер розкидані різними віддаленими
територіями. Це означає, що вони повинні мати спільних пра-
щурів, які проживали в якомусь певному реґіоні, мали схожий
спосіб життя, розмовляли індоєвропейською прамовою, а потім
розселилися на величезних просторах Євразії. То був трива-
лий процес, у ході якого мови окремих спільнот настільки зміни-
лися, що їхню спорідненість уже важко виявити на побутовому
рівні. Суть індоєвропейської проблеми передусім зводиться до
встановлення місця (прабатьківщини) й часу існування праін-
доєвропейської спільноти, а також до з'ясування процесу виок-
93