Тормоса Ю.Г. Ціни та цінова політика

Подождите немного. Документ загружается.

на іншому. Найсприятливіші умови для проведення цінової дискримінації існують у сфері

послуг, оскільки вони, як правило, не можуть бути перепродані.

Треба відзначити, що досконалої монополії практично не існує. Однак її прикладом може

слугувати виробництво, яке захищене патентами. Політика держави щодо монополій полягає

передусім у розробленні і застосуванні антимонопольного законодавства, яке має запобігти

монополізації ринків.

РОЗДІЛ 2. ВИДИ ТА ФУНКЦІЇ ЦІН

2.1. Основні види цін

Ціни, що функціонують у ринковому механізмі, являють собою складну систему, яка

покликана обслуговувати всі аспекти товарно-грошових відносин. За допомогою цін

вирішуються такі важливі завдання, як створення економічних передумов для рентабельного

функціонування підприємств, стимулювання виробництва та споживання якісної продукції,

регулювання обсягіві структури виробництва залежно від суспільних потреб, створення

сприятливих економічних умов для вирішення соціальних проблем тощо.

Щоб вирішувати ці завдання, система цін має бути гнучкою і відображати всю різноманітність

сфер їхнього застосування. Перш за все ціна — це ринкова категорія. Тому всю систему цін слід

поділити на ціни внутрішнього та світового ринків. Різниця між такими цінами досить суттєва.

Якщо в основі світових цін лежить інтернаціональна вартість, то ціни внутрішнього ринку

спираються на величину національної вартості товарів. Остання залежить від трьох чинників:

рівня продуктивності праці в країні, структури національного виробництва і рівня інфляції.

Внутрішні ціни можна класифікувати за рядом ознак: рівнем свободи, сферою обігу, стадіями

товаропросування, територіальним поширенням, видами франко та ін. (рис. 2.1.). Залежно від

рівня свободи (лібералізації) розрізняють фіксовані, регульовані та вільні ціни. Фіксовані — це

ціни, які встановлюються державою через систему органів влади та управління (наприклад,

управліннями цінової політики обласних державних адміністрації). Такі ціни встановлюються

шляхом введення державних прейскурантів, тобто офіційних збірників цін і тарифів на товари

та послуги, що затверджуються відповідними державними органами. Фіксовані ціни

встановлюються на окремі види продукції базових галузей (вугілля, електроенергія) та на деякі

найважливіші товари та послуги, які мають важливе значення для життєзабезпечення

Рис. 2.1. Класифікація цін

населення (квартирна плата, сітьовий газ, тарифи на міський електротранспорт). Такі ціни, як

правило, вводяться на невизначе-ний термін і можуть бути скасовані тільки спеціальним

розпорядженням.

До регульованих належать ціни, межі змін яких прямо встановлює держава, або

опосередкованими методами робить невигідним для продавця їхнє надмірне зростання. Такі

ціни встановлюються на продукцію монопольних підприємств або у випадках, коли необхідно

тимчасово стримати зростання цін на дефіцитні товари. Виходячи з політики у сфері цін,

держава визначає перелік товарів та послуг, на які встановлюються регульовані ціни.

Вільні ціни визначаються підприємствами самостійно з урахуванням своїх витрат і

співвідношення попиту та пропозиції. Вони можуть збільшуватись або зменшуватись будь-коли

і в будь-яких межах, як того потребує ринок. Різновидом вільних цін є договірні ціни, які

формуються на підставі домовленості між покупцем і продавцем. Вони закріплюються в

договорах на постачання продукції, як правило, великими партіями і є незмінними на термін дії

угоди. Вільні ціни за погодженням сторін можуть бути переглянуті, якщо змінилися ціни на

ресурси, швидко росте інфляція, вводяться нові податкові ставки чи з інших причин, які

впливають на формування цін.

Залежно від сфери обігу або галузевої форми продукції розрізняють:

оптові ціни на продукцію промисловості;

закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію;

ціни на продукцію будівництва;

тарифи на транспорті та у сфері послуг;

роздрібні ціни.

За оптовими цінами продукція здійснює обіг між промисловими підприємствами, або між ними

і підприємствами, фірмами та організаціями інших галузей (транспорт, сільське господар-ство,

торгівля) незалежно від форм власності, при цьому продукція продається і купується великими

(оптовими) партіями.

Закупівельні ціни — це ціни, за якими сільськогосподарська продукція великими партіями

реалізується державними, кооперативними та фермерськими господарствами для подальшої

переробки. За такими цінами продукція закуповується, головним чином, державними органами

для створення спеціальних фондів (зерно), а також недержавними підприємствами (наприклад,

м’ясокомбінатами, цукровими заводами).

Ціна на продукцію будівництва, як правило, виступає у формі кошторисної вартості, тобто ціни

будівництва (будівельно-монтажних робіт) конкретного об’єкта. Крім того, у цій сфері діють

ціни, які визначають середню кошторисну вартість одиниці будівельних робіт (1 кв. м загальної

площі, 1 куб. м кладки цегли тощо).

Тарифами називаються ціни на послуги вантажного і пасажирського транспорту, а також на

послуги, що надаються населенню підприємствами побутових та комунальних служб. До

останніх належать тарифи на послуги перукарень, хімчисток, прокату, з пошиття та ремонту

одягу, а також плата за квартиру, телефон, водопостачання та ін.

Роздрібними називаються ціни, за якими споживчі товари через роздрібну торговельну мережу

реалізуються населенню. Вони є цінами кінцевої реалізації товарів.

За стадіями товаропросування продукції ціни можна поділити на два види: ціну підприємства та

ціну реалізації. На підставі ціни підприємства виробники визначають вартісні результати своєї

безпосередньої роботи. Основна функція такої ціни — це відшкодування витрат та отримання

певного прибутку.

Різновидом оптової ціни підприємства є трансфертна ціна. Вона застосовується всередині

підприємства при здійсненні операцій між його підрозділами. Трансфертні ціни можуть

встановлюватись як на сировину, напівфабрикати, готові вироби, так і на послуги (роботи),

зокрема управлінського характеру.

Ціна реалізації — це ціна, за якою продукція надходить до покупців. Така ціна, крім витрат та

прибутку, містить у собі товарні податки та надбавки. Ціна реалізації, за якою продукція

надходить до виробничого споживача (крім населення), називається відпускною.

Залежно від територіального поширення ціни поділяються на загальнодержавні, місцеві та

зональні.

Загальнодержавні — це ціни, які встановлюються однаковими на всій території країни і

можуть бути змінені тільки спеціальними постановами уряду. Таких цін небагато і до них,

зокрема, належать квартирна плата за один квадратний метр загальної площі; тарифи на

електроенергію, що відпускається населенню на комунально-побутові потреби; тарифи на

послуги поштово-телеграфного зв’язку та деякі інші.

До місцевих належать ціни, встановлення яких входить до компетенції Ради міністрів

Автономної Республіки Крим, обласних та міських рад. Такі ціни встановлюються з

урахуванням витрат виробництва і реалізації у відповідному регіоні (області, місті) і є єдиними

на його території. До них, зокрема, відносять ціни на окремі види хлібобулочних виробів,

тарифи для населення на послуги з постачання води і теплової енергії, тарифи на перевезення

пасажирів та вартість проїзних квитків у міському електротранспорті тощо.

Особливим різновидом територіальних цін є зональні ціни, які можна поділити на два види. До

першого належать ціни, що встановлюються на деякі види продукції добувних галузей

промисловості (наприклад, вугільної). Їхнє застосування зумовлене значною диференціацією

витрат на виробництво аналогічної продукції в окремих регіонах, яка, у свою чергу, викликана

різними природними умовами її добування. Другий вид охоплює єдині ціни, за якими

постачальник реалізує продукцію всім споживачам певної території (географічної зони). До

ціни конкретної зони транспортні витрати включаються за усередненою ставкою, але для

кожної зони такі ціни є різними.

Залежно від частки витрат на доставку продукції (навантажувально-розвантажувальні роботи,

транспортні, страхування), які включаються до ціни, вони поділяються за різними видами

франко. Термін «франко» (від італійського franco) буквально означає «вільний», а стосовно

комерційної діяльності трактується як «вільний від оплати». Тому той чи інший вид франко,

наданий ціні, вказує, до якого пункту на шляху просування товару до споживача транспортні

витрати несе постачальник. Ці витрати щодо просування товару, до вказаного місця входять до

складу ціни і будуть компенсовані постачальнику покупцем після оплати вартості придбаної

продукції.

Франкування цін широко використовується як у внутрішній, так і в міжнародній торгівлі.

Урахування транспортного чинника в зовнішньоторговельних цінах закріплено певними

міжнародними правилами, які будуть розглянуті в розділі 5. У практиці вітчизняного

ціноутворення найбільшого поширення франкування цін набуло на залізничному транспорті. У

цій галузі діють такі види франко: «франко — склад постачальника», «франко — станція

відправлення», «франко — вагон станція відправлення», «франко — вагон станція

призначення», «франко — станція призначення» і «франко — склад споживача». Так, якщо

виробник реалізує свою продукцію безпосередньо зі складу, то надана їй ціна «франко — склад

постачальника» означає, що всі витрати на доставку продукції бере на себе покупець. Ціна

«франко — станція відправлення» свідчить, що витрати на доставку продукції до станції

відправлення несе постачальник, а за умови сплати ним і вартості завантаження цієї продукції у

вагони, ціна буде називатися «франко — вагон станція відправлення». При ціні «франкоV—

станція призначення» продавець бере на себе також витрати зі сплати транспортного тарифу.

Якщо застосовується ціна «франко — склад споживача», то всі витрати на транспортування і

навантажувально-розвантажувальні роботи до самого складу покупця несе постачальник.

Залежно від інших видів транспортних засобів, що використовуються для перевезення

продукції, застосовуються різновиди франко: на морському транспорті — «франко — порт»,

на річковому — «франко — пристань», на автомобільному — «франкоV— кар’єр» та ін.

Відповідно до характеру використання ціни поділяються на довідкові, ціни фактичних угод,

стартові, лімітні, заставні, сезонні та ін.

Довідкові — це інформаційні ціни, що є відправною точкою для встановлення, як правило,

договірної ціни. Вони відкрито публікуються в різних друкованих виданнях, спеціальних

бюлетенях, фірмових каталогах, прайс-листах. У більшості випадків довідкові ціни відіграють

роль базисних цін, тобто цін товарів певної якості, розмірів, хімічного складу і т. ін.

На відміну від довідкових цін, ціни фактичних угод є критерієм для встановлення контрактної

ціни. Однак такі ціни регулярно не публікуються, а з’являються у пресі лише щодо окремих

операцій. Між тим зіставлення цін фактичних угод і довідкових дає змогу об’єктивніше

встановити рівень цін у певному контракті.

Стартові — це вихідні ціни, які показують, головним чином, нижню їхню межу. Спираючись

на таку ціну, продавець підвищує її до рівня, що відповідає конкретним умовам і термінам

реалізації продукції. Такі ціни застосовуються під час продажу товарів на аукціонах або на

конкурсній основі.

Лімітна ціна показує верхню її межу, яка визначається на стадії розроблення нової продукції,

переважно, виробничо-технічного призначення. Вона є критерієм економічної доцільності

розроблення нової техніки з заданими параметрами.

Заставна ціна — це ціна товару, який підлягає поверненню. Такі ціни встановлюються на

скляну тару, відеокасети в прокатних пунктах, у ломбардах.

До сезонних належать ціни, які змінюються протягом року. Сезонні коливання цін значною

мірою зумовлюються змінами у витратах на виробництво та реалізацію товарів у різні періоди

року. Найбільш широко сезонні ціни застосовуються на сільськогосподарську продукцію.

Наведений перелік не вичерпує всі види цін, які використовуються в економічних процесах. На

практиці застосовується понад 300 різновидів цін, які різняться між собою за змістом та метою

застосування. Деякі з них будуть розглянуті в наступних розділах.

Між усіма цінами, що функціонують в економіці, існує нерозривний зв’язок. Він базується на

принципі «сполучених посудин», згідно з яким зміна того чи іншого виду цін веде до певних

змін у формуванні рівня інших. При цьому першочергову роль у системі цін відіграють ціни на

продукцію базових галузей промисловості, зокрема, паливно-енергетичної (вугільна, газова,

нафтопереробна, електроенергетика) та металургії. Так, зміна цін на енергоносії швидко

впливає на рівень цін усіх без винятку галузей економіки, а динаміка закупівельних цін на

сільськогосподарську продукцію в першу чергу відбивається на цінах товарів легкої та харчової

промисловості. Між змінами цін існує не тільки прямий, а й обернений зв’язок. Наприклад,

підвищення цін у паливному комплексі через деякий час повертається в ці ж галузі через

подорожчання спожитої ними техніки.

2.2. Функції цін

Ціна разом з іншими державними регуляторами відіграє активну роль у вирішенні багатьох

соціально-економічних завдань. Значення та місце цін у регулюванні економічних процесів як

на мікро-, так і на макрорівні виявляється через їхні функції. В економічній літературі немає

єдиної думки відносно кількості функцій цін. Проте найпоширенішою є точка зору, що ціна

виконує, як мінімум, п’ять функцій:

обліково-інформаційну;

розподільчу;

стимулюючу;

балансуючу;

раціонального розміщення виробництва.

Обліково-інформаційна функція ціни — це вираз у грошовій формі різних за своєю

натуральною формою ресурсів, витрат та результатів виробництва. Тільки за допомогою цін

можна визначити вартість витрачених матеріалів, сировини, енергії та праці, обчислити

величину сукупних витрат на виробництво продукції та прибуток від її реалізації.

Між тим в умовах ринку облікова функція ціни не може бути зведена тільки до визначення

витрат та цін, за якими виробник бажав би продавати свою продукцію. Під впливом таких

чинників, як попит, пропозиція, конкуренція, державне втручання в процес ціноутворення та

інші, ринкова ціна може істотно відхилятися не тільки від величини витрат виробника, а також

від рівня пропонованих ним цін. Тому тільки на ринку, в процесі купівлі-продажу може бути

підтверджена доцільність здійснених витрат. Саме тут ціна показує, що коштує суспільству

задоволення конкретної потреби в тій чи іншій продукції.

Таким чином, на цінах базується весь вартісний облік різноманітних економічних процесів та

вимір їхніх результатів. Завдяки цьому на основі цін визначаються всі вартісні макро- та

мікропоказники, зокрема, валовий внутрішній продукт, національний дохід, інвестиції, обсяг

виробництва, товарообіг, рентабельність, продуктивність праці та ін.

Крім того, ціна є особливим носієм інформації, який застосовується як інструмент аналізу,

прогнозування та управління розвитком підприємств, галузей, регіонів та економіки країни в

цілому. У кінцевому підсумку ціна виступає як засіб обліку результатів економічної діяльності

суспільства і є одним із критеріїв вибору певних господарських рішень.

Суть розподільчої функції полягає в тому, що за допомогою цін здійснюється розподіл або

перерозподіл національного доходу між галузями економіки, регіонами, формами власності,

підприємствами та соціальними групами населення. Ціновий перерозподіл доходів

здійснюється через співвідношення цін на різні види продукції певних галузей, рівень самих цін

та їхню структуру. Так, завдяки встановленню високих роздрібних цін на престижні товари та

предмети розкоші (вироби з натурального хутра, ювелірні прикраси з дорогоцінних металів та

каміння) забезпечується перерозподіл коштів певної частини населення з високим рівнем

доходів. Додаткові доходи, які надходять від реалізації цих товарів, а також алкогольних та

тютюнових виробів через бюджет використовуються для соціального захисту малозабезпечених

верств населення (надання житлових субсидій, безплатного проїзду в міському

електротранспорті пенсіонерам тощо).

Реалізація розподільчої функції досягається за рахунок включення до цін окремих товарів

акцизного збору, податку на додану вартість та інших податкових платежів, які спрямовуються

до загальнодержавного та місцевих бюджетів. Завдяки податковим надходженням до

загальнодержавного бюджету забезпечується перерозподіл доходів і в регіональному аспекті.

Так, в Україні за рахунок бюджетних коштів дотується розвиток Волинської, Івано-

Франківської та деяких інших областей.

Перерозподіл доходів здійснюється також встановленням різних видів цін на ту ж саму

продукцію для різних споживачів. Наприклад, тарифи на електроенергію для населення нижчі,

ніж у промисловості.

Найактивніше розподільча функція виявляється через ціни, які встановлює або регулює

держава. Так, звільнення кам’яного вугілля від податку на додану вартість забезпечує певний

перерозподіл доходів між паливно-енергетичними та обробними галузями промисловості.

Регулюючи доходи окремих галузей за допомогою цін, держава впливає на темпи їхнього

розвитку, певною мірою усуває суперечності між виробниками та споживачами продукції,

підпорядковує діяльність підприємств національним інтересам. Але розподіл між галузями

через систему цін в умовах державного регулювання не завжди економічно виправданий, тому

що в багатьох випадках він веде до низької конкурентоспроможності виробників або до

необхідності їхнього бюджетного дотування.

Поряд із цінами особливу, а в багатьох випадках навіть провідну роль у розподільчих процесах

відіграє фінансова система. Наприклад, підвищення життєвого рівня окремих верств населення

швидше можна досягти шляхом збільшення заробітної плати (пенсій) або зменшення ставок

оподаткування доходів громадян.Досягнення цієї ж мети через систему ціноутворення менш

ефективне, тому що зміна цін торкається інтересів усього населення, а не тільки його соціально

незахищеної частини.

Стимулююча функція ціни полягає в заохочувальному або стримуючому впливі ціни на

виробництво та споживання різних видів продукції. За допомогою цін можна стимулювати

розвиток раціональної структури виробництва, упровадження досягнень науково-технічного

прогресу, підвищення якості продукції, економію матеріальних і трудових ресурсів.

Ціна справляє стимулюючий вплив на виробництво, головним чином, через величину прибутку,

що входить до її складу. Так, для заохочення виробника до виготовлення нової продукції, в ціні

на неї треба встановити вищий рівень прибутку, ніж його існуюча величина в ціні старого

виробу. Не зовсім правильно вважати, що сама величина ціни є стимулом для впровадження у

виробництво нової продукції, тому що підвищення ціни може супроводжуватись більшим

зростанням витрат на виробництво товару, що призведе навіть до зменшення частки прибутку в

її складі.

Для споживачів стимулююча функція виявляється не стільки в зменшенні самої ціни, скільки у

встановленні нижчої ціни в розрахунку на одиницю споживчої властивості нової продукції в

порівнянні з аналогічним виробом. Тобто стимулюючий вплив ціни на споживання

відбуватиметься навіть тоді, коли абсолютно ціна зросте, але, завдяки значному підвищенню

якості продукції, ціна одиниці її корисного ефекту буде меншою.

Розглянемо реалізацію стимулюючої функції ціни на прикладі формування вартості проїзного

квитка в київському метрополітені. Коли встановлена адміністрацією міста вартість однієї

поїздки становила 30 коп., повний проїзний квиток на місяць коштував 19 грн. Це означало, що

пасажиру одна поїздка в метро (одиниця споживання) коштувала майже 32 коп., якщо він

кожного дня, ураховуючи і вихідні, протягом місяця (30 днів) двічі на день користувався цим

видом транспорту. Така ціна проїзного квитка економічно не заохочувала до його придбання

тих пасажирів, які користувалися метро лише протягом 25 днів (робочі плюс суботи), бо кожна

їхня поїздка коштувала 38 коп., що значно дорожче, ніж при використанні жетонів.

При підвищенні вартості поїздки до 50 коп. ціна проїзного квитка збільшилась до 25 грн. За цих

умов при користуванні метрополітеном двічі на день протягом 25 днів вартість однієї поїздки

становить ті ж 50 коп., а протягом 30 днів — навіть 42 коп. Це, безумовно, заохочує пасажирів

до користування проїзними квитками, а не жетонами.

Розкриття стимулюючого впливу на споживання абсолютної більшості товарів (одяг, взуття,

меблі, парфуми тощо) через ціну їхніх якісних характеристик пов’язане з певними труднощами,

які викликані тим, що за ними практично неможливо визначити кількісно як одиницю, так і

суму споживчих властивостей продукції. Тому стимулювання особистого споживання

населенням більшості товарів досягається, як правило, за рахунок диференціації ставок

непрямих податків (акцизний збір, мито) та регулювання в складі ціни рівня рентабельності і

величини торгово-посередницьких надбавок.

Балансуюча функція ціни виявляється в тому, що за допомогою цін здійснюється зв’язок між

виробництвом і споживанням, досягається рівновага між попитом і пропозицією. Вище вже

зазначалось, що попит і пропозиція вирівнюють ціну. Але на цей процес можна подивитись і з

іншого боку — ціна є інструментом забезпечення рівноваги між попитом і пропозицією.

Відомо, що між ринковою ціною та кількістю товарів, яка пропонується для продажу, існує

обернена залежність. Так, зі збільшенням ціни кількість придбаних товарів зменшується, а при

зниженні ціни обсяг продажу зростає.

Навпаки, пропозиція характеризується прямою залежністю між ціною та кількістю

запропонованих до продажу товарів. Зі збільшенням ціни обсяг зростає, а зі зменшенням —

падає. Таким чином, ціна, стимулюючи виробництво при дефіциті продукції і стримуючи його

при надлишку товарів, забезпечує динамічний баланс між попитом і пропозицією.

У ринкових умовах така функція ціни автоматично регулює суспільне виробництво шляхом

скорочення випуску товарів, що не користуються попитом, і спрямуванням матеріальних,

фінансових і трудових ресурсів на виробництво продукції, попит на яку зростає, або є

стабільним. З подальшим розвитком в Україні ринкових відносин, конкуренції та вільного

підприємництва балансуюча функція буде відігравати дедалі більшу роль і стане головною при

формуванні цін на товари та послуги.

Функція ціни як засобу раціонального розміщення виробництва виявляється в тому, що за

допомогою цін здійснюється перерозподіл капіталів на користь тих секторів, галузей чи

виробництв, які мають вищу норму прибутку. Такий перелив капіталів підприємства

здійснюють самостійно під впливом ринкових чинників з метою отримання більшої величини

прибутку. В умовах української економіки при недостатньому розвитку конкуренції,

монополізму багатьох виробників та досить високому рівні інфляції такий перерозподіл

капіталів ще досить обмежений. При цьому підприємці основну частку коштів спрямовують не

у виробничу сферу, а в торговельно-посередницьку діяльність, де норма прибутку значно вища,

ніж в інших галузях.

Усі перелічені функції ціни тісно пов’язані між собою. Так, балансуюча функція є

продовженням стимулюючої і також спрямована на збільшення виробництва товарів, що

користуються попитом. Функція ціни як засобу раціонального розміщення виробництва тісно

взаємодіє з розподільчою функцією, а разом вони, через перерозподіл коштів, сприяють

розвитку високоприбуткових сфер економіки, де існує підвищений попит на товари та послуги.

РОЗДІЛ 3. СКЛАД ЦІНИ ТА

ФОРМУВАННЯ ЇЇ ЕЛЕМЕНТІВ

3.1. Склад та структура ціни

Кожний вид ціни складається з окремих частин, які називаються елементами. До елементів

ціни належать: собівартість (С), прибуток (П), мито (М), акцизний збір (А), податок на додану

вартість (ПДВ), посередницько-збутова націнка (НП) і торговельна надбавка (НТ).

Собівартість та прибуток є обов’язковими елементами ціни, тому що відшкодування витрат і

отримання прибутку є невід’ємною умовою виробництва продукції. Наявність інших елементів

в ціні необов’язкове і залежить від галузевої належності продукції, її соціальної значущості,

кількості господарських ланок, що беруть участь у виробництві і реалізації продукції, та інших

чинників. Так, мито входить до складу ціни тільки імпортних товарів, а акцизний збір є

елементом лише незначної частки продукції. Податком на додану вартість хоча й обкладається

абсолютна більшість товарів, але є певні винятки. Націнки посередницько-збутових і

торговельних організацій містять і ціни тих товарів, реалізація яких здійснюється через

посередницькі ланки. Тому не тільки ціни на різні товари, а й той самий вид ціни може мати

неоднаковий склад елементів. Найбільш наочно це видно на прикладі відпускної ціни, яка за

своїм складом може виступати в шістьох варіантах.

У першому варіанті (С + П) відпускна ціна збігається з ціною підприємства. Такі ціни

встановлюються на продукцію, яка не обкладається товарними податками, а її реалізація

здійснюється безпосередньо виробником (наприклад, кам’яне вугілля, шкільні підручники).

Другий варіант (С + П + ПДВ) застосовується в тому разі, коли продукція обкладається

податком на додану вартість та її продає сам виробник (наприклад, одяг, взуття, меблі,

побутова техніка). Це найпоширеніший варіант відпускної ціни виробника. За третім варіантом

(С + П + А + ПДВ) ціни встановлюються на підакцизні товари (наприклад, тютюнові вироби,

алкогольні напої). Якщо продукція реалізується через посередницько-збутові організації, то до

складу ціни входить відповідна націнка і формується четвертий (С + П + НП), п’ятий (С + П +

ПДВ + НП) і шостий (С + П + А + ПДВ + НП) варіанти відпускної ціни посередника.

Склад ціни на продукцію вітчизняного виробництва наведений на рис. 3.1.

Собівартість

Прибуток

Акцизний

збір

Податок

на

додану

вартість

Націнкапосередника

Торговельна

надбавка

Ціна підприємства V V V V

Відпускна ціна виробника V V

Відпускна ціна посередника V

Роздрібна ціна

Рис. 3.1. Поелементний склад ціни

Як видно зі схеми, останній елемент ціни, тобто торговельна надбавка, перетворює відпускну

ціну в роздрібну. Склад роздрібної ціни (ЦР) на вітчизняні товари, яка містить у собі

максимальну кількість елементів, можна записати таким чином:

(3.1)

Важливою характеристикою ціни є її структура, яка показує частку кожного елемента ціни в її

абсолютному значенні. Ціни мають різні структури, що зумовлюється неоднаковим їхнім

складом та особливостями формування окремих елементів. Якщо склад ціни відомий, то можна

встановити в її величині частку витрат, прибутку чи товарних податків, що дає змогу визначити

шляхи зміни ціни та коригувати цінову стратегію підприємства. Тому обґрунтованість кожного

елемента ціни та досягнення її оптимальної структури є важливим завданням ціноутворення.

3.2. Витрати та їхня роль у формуванні ціни

За своїм значенням головним елементом ціни є витрати, які виступають у формі собівартості.

Собівартість — це виражені в грошовій формі витрати підприємства, які пов’язані з виробниц-

твом та реалізацією продукції, товарів та послуг.

Собівартість, як обов’язковий елемент ціни, відіграє різну роль у її формуванні. Якщо на

продукцію встановлюються фіксовані або регульовані ціни, то в цьому разі собівартість —

вихідна база ціни і є основою для визначення в її складі прибутку та інших елементів. При

формуванні вільних цін собівартість продукції безпосередньо їхній рівень не визначає. Роль

собівартості зводиться до того, що вона показує нижню межу, мінімальну ціну товару і є одним

із чинників її визначення. Незважаючи на такі розбіжності, облік собівартості продукції має

особливе значення в ціноутворенні. Правильне визначення витрат необхідне для встановлення

ціни пропозиції і, найголовніше, для вироблення ефективної цінової стратегії підприємства.

Витрати, що входять до собівартості продукції, можуть бути згруповані за різними ознаками. За

економічним змістом витрати поділяються на окремі елементи, за цільовим призначенням — на

калькуляційні статті, за способом віднесення на окремі види продукції — на прямі та непрямі,

за обсягами виробництва — на постійні та змінні. Використання різних підходів до розподілу

витрат дає змогу визначити результати діяльності окремих підрозділів підприємства та їхній

внесок у формування собівартості та прибутковості виробленої продукції.

Перша група об’єднує економічно однорідні витрати, які групуються за такими елементами:

сировина та матеріали, паливо та енергія, заробітна плата, амортизація тощо. Таке групування

дає можливість визначити ефективність використання ресурсів та виявити їхній вплив на

обсяги виробництва, а звідси і на ціни товарів. Але розподіл витрат за економічним змістом

практично не використовується при визначенні собівартості одиниці продукції, оскільки їхній

штучний розподіл між виробами зумовлює невисокий рівень достовірності інформації.

В основі групування витрат за статтями калькуляції лежить принцип їхнього розподілу за

цільовим призначенням, згідно з яким виділяються виробничі витрати управлінського

характеру. До недавнього часу склад калькуляційних статей та витрат, що входили до них,

регламентувався типовими положеннями з планування, обліку і калькулювання собівартості

продукції (робіт, послуг), які були затверджені Кабінетом Міністрів України за окремими

галузями. У зв’язку з тим, що ці типові положення ще не приведені у відповідність до вимог

нових стандартів бухгалтерського обліку, кожне підприємство самостійно веде облік витрат на

підставі нового Плану рахунків і вимог Національних стандартів.

Класифікація витрат за калькуляційними статтями нерозривно пов’язана з їхнім розподілом на

прямі та непрямі (накладні). ПряміV— це витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені на

певний вид продукції, робіт чи послуг. До непрямих належать витрати, які не можуть бути

безпосередньо віднесені на конкретні вироби і тому розподіляються між ними відповідно до

встановленої на підприємстві бази розподілу. Як правило, такою базою є загальна сума прямих

витрат або заробітна плата основних виробничих робітників.

Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 16 «Витрати», собівартість

продукції складається з виробничої собівартості та витрат, які пов’язані з операційною

діяльністю. Виробнича собівартість містить прямі та загальновиробничі (непрямі) витрати. До

складу першої групи входять прямі матеріальні витрати (вартість сировини та основних

матеріалів, покупних і комплектуючих напівфабрикатів та ін.); витрати на оплату праці, які

можуть бути прямо віднесені на конкретні види продукції; та інші прямі витрати (нарахування

на соціальні заходи, амортизація виробничого обладнання та його поточний ремонт тощо).

До загальновиробничих належать витрати, що пов’язані з виробничою діяльністю таких

структурних підрозділів підприєм-ства, як цех, бригада, ділянка. Це витрати на управління

виробництвом (оплата праці апарату управління підрозділів, відрахування на соціальні заходи,

оплата службових відряджень та ін.), амортизація основних засобів загальновиробничого

призначення і витрати на їхнє утримання, експлуатацію, ремонт та оренду, комунальні послуги

(опалення, освітлення, водопостачання), витрати на охорону праці і т. д.

Загальновиробничі витрати поділяються на постійні і змінні залежно від зміни обсягу

виробництва. До змінних загальновиробничих витрат належать витрати на управління

виробництвом, які змінюються прямо пропорційно до зміни обсягів діяльності.Постійні — це

витрати, абсолютна величина яких залишається незмінною, або змінюється незначно при зміні

обсягу виробництва. Постійні та змінні загальновиробничі витрати розподіляються на види

продукції чи робіт з використанням певної бази розподілу (години роботи, зарплата, обсяги

діяльності, прямі витрати тощо). Сума прямих та загальновиробничих витрат становить

величину виробничої собівартості.