Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

321

Розділ 15

кий комуносоціалізм став найдовершенішою формою тоталітарного устрою з усіх,

які виникли в першій половині ХХ ст. Він характеризувався не тільки абсолютним

пануванням держави над суспільством, а й глибоким проникненням державних ін-

ститутів у товщу суспільства. У колишній Російській імперії виник політичний устрій,

який обручами терору, пропаганди і виховання скріплював державу та суспільство в

органічну цілісність – державосуспільство. Радянська влада не випадково дала свою

назву країні, народу, способу життя і культурі.

Дві окремо існуючі, але взаємопроникні владні вертикалі відокремлювали

форму радянської влади від її суті. За конституційною формою це була робітничо-

селянська влада, за внутрішньою суттю – незалежний від народного волевиявлення

тоталітарний режим. Для іноземних спостерігачів радянські органи здавалися лише

фасадом, за яким приховувалася диктатура партійних комітетів. А насправді радян-

ська влада була двоєдиним політичним організмом, окремі компоненти якого не

могли існувати у відриві один від одного. Та відділені функціонально, обидві верти-

калі фактично розчинялися одна в одній на персональному рівні. В.Ленін у 1921 р.

підкреслював: «як правляча партія, ми не могли не зливати з “верхами” партійними

“верхи” радянські, – вони у нас злиті і будуть такими»

На відміну від самодержавства, радянська влада не мала в собі освяченої

церквою та історією легітимності. На відміну від представницької демократії, вона

не залежала від голосів виборців. Декларативним носієм диктатури був пролетаріат,

номінальним – «авангард пролетаріату», тобто РКП(б), а фактичним – ЦК РКП(б), тобто

сукупність керівних діячів, кожний з яких відповідав за галузь, ділянку або функцію

партійно-радянської роботи. Радянська влада становила собою владу компартійної

олігархії. Зосередження у верховному органі диктаторських повноважень висувало

на передній план проблеми реального лідерства і наступності влади. Ці проблеми не

могли розв’язуватися конституційним шляхом, тому що в конституції не було навіть

згадки про державну партію.

2. Використання національних гасел у боротьбі

за зміцнення радянської влади

В історії становлення радянської влади в Україні особливе місце посіда-

ло національне питання. На терені України найголовнішим суперником

більшовиків у боротьбі за владу була багато в чому схожа у своїх організаційних осно-

вах на радянські органи влади Центральна Рада, яка постала на хвилі національно-

визвольного руху. З огляду на згадане вище активне використання національного

питання в боротьбі зі своїми всеросійським конкурентами – есерами та меншовиками,

більшовики після захоплення влади не могли просто так відмовитися від власного

гасла про право націй на самовизначення аж до відокремлення.

Щоб довести свою послідовність у національному питанні та звести до соці-

альних суперечностей своє протистояння з Центральною Радою, у грудні 1917 р.

ленінське керівництво зініціювало створення радянської УНР – територіального ра-

дянського утворення з деякими національними ознаками. Уже на ІІІ Всеросійському

322

Розділ 15

з’їзді рад, що відбувся в січні 1918 р., Росія юридично оформилася як федеративна

республіка – РСФРР. Проголошення такого «федералізму» формально знімало перепо-

ни до «соціального» розуміння суперечностей між УЦР і більшовиками. Росія де-юре

перетворилася, подібно до того, як це зазначалося в ІІІ Універсалі Центральної Ради,

на «федерацію вільних народів». УЦР на той час уже проголосила свою незалежність,

тому відмовлятися від гри у право націй на самовизначення, а відтак і підтримки

радянської УНР, було не на часі.

Радянський сурогат національної державності вперше був випробуваний в

Україні. Але поглинення України не було заздалегідь спланованим за своїми фор-

мами. Спочатку основним наміром більшовиків було опанування Центральної Ради

«зсередини». Суть такого поглинення полягала у встановленні контролю над Цен-

тральною Радою шляхом її переобрання на І Всеукраїнському з’їзді рад у грудні

1917 р. Однак, на відміну від есерів і меншовиків напередодні ІІ Всеросійського з’їзду

рад, діячі Центральної Ради розгадали наміри більшовиків і мобілізували своїх при-

хильників. У результаті, як визнав М.Скрипник в інтерв’ю кореспондентові «Известий»

на початку квітня 1918 р., «Перший з’їзд рад України дав більшість прихильникам

Центральної Ради»

Цікавим підтвердженням «радівському», а не «совітському»

баченню опану-

вання України є публікація в «Известиях» від 29 (16) грудня 1917 р., тобто вже після

утворення харківського субцентру більшовицької влади в Україні. У повідомленні

про його створення наголошувалося: «Утворилася нова Українська Рада на проти-

вагу Центральній Раді в Києві. Вона склалася з представників українських полків і

робітників-шахтарів. Київську Раду називають панською, і з кожним днем вона втра-

чає авторитет»

. Це свідчить, що протягом 1917–1918 рр. більшовики лише набували

того досвіду в здійсненні національної політики, який використали в наступні роки.

Україна була першою національною одиницею, яка проголосила свою державність,

але не виявила бажання відокремитися від Росії (на відміну від Польщі, яка, правда,

на той час була окупованою, та Фінляндії).

Після провалу спроб захопити владу на І Всеукраїнському з’їзді рад більшо-

вицьке керівництво вирішило змінити тактику поведінки в Україні. Ленін наполіг, щоб

пробільшовицькі делегати Всеукраїнського з’їзду рад переїхали до Харкова і приєдна-

лися до з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну. Об’єднаний з’їзд відбувся 24-25

(11-12) грудня 1917 р. і був проголошений «справжнім» Всеукраїнським з’їздом рад. На

ньому була утворена радянська УНР. В ухваленій резолюції роз’яснялося: «І Всеукра-

їнський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, визнаючи Українську республіку

як федеративну частину Російської республіки, оголошує рішучу боротьбу згубній

для робітничо-селянських мас політиці Центральної ради, викриваючи її буржуазний,

контрреволюційний характер»

. Слід підкреслити, що в цей час про незалежність

радянської України, втім, як і УНР Центральної Ради, не йшлося.

Основна назва нового державного утворення (УНР) була тотожною, а назва

уряду – схожою з національними українськими. Мало того – більшовицьке керів-

* У друкованих виданнях кінця 1917 – початку 1918 рр. термінами «совітський» та «радів-

ський» (радянський) означали різні політичні явища. Не про «радянську», а про «совітську»

владу йдеться у статтях та постановах Народного секретаріату чи інших органів радянської

УНР, написаних українською мовою.

323

Розділ 15

ництво намагалося ввести до складу уряду якомога більше діячів, які працювали в

Україні, або ж етнічних українців з інших регіонів. Особисто Ленін наполіг на тому,

щоб в Україну відрядити Миколу Скрипника, який, за спогадами дружини, спочатку не

бажав їхати

. З Петрограда були відправлені до України такі знакові постаті, як Юрій

Коцюбинський і Віталій Примаков. Ці призначення поряд із висуванням на головні

посади більшовицьких діячів з «українським прізвищами» (Василь Шахрай, Георгій

Лапчинський тощо) мали на меті продемонструвати «українськість» більшовицької

влади. У подальшому такого роду «однорідності» компартійно-радянського керівни-

цтва, як на початку 1918 р. (етнічні українці або вихідці з України чи ті, що тривалий

час працювали на її території), Ленін більше не допускав.

Наприкінці 1917 р., коли більшовики зініціювали утворення Народного секрета-

ріату в Україні, революційні настрої в українському селі ще не вийшли на поверхню.

Однак солдати – вихідці з України були переважно із селян і вже на той час «дозріли»

до революційних змін. Вони після самодемобілізації стали основним детонатором на-

родного вибуху на селі. Саме серед солдатів найбільшої популярності набули ради.

Вони й стали тією формою влади, що народжувалася з низів суспільства. Більшовиць-

ке керівництво, взявши на озброєння народні гасла, планомірно, мірою радикалізації

суспільства, опановувало ради «зсередини». Оскільки однією з вимог українців було

здобуття національних прав, більшовики, щоб мати вплив в Україні, намагалися нада-

ти підконтрольній їм радянській владі якомога більш української форми. Результатом

стало те, що українська радянська влада на початку 1918 р. розглядалася значною

частиною суспільства і самим керівництвом радянської УНР як така, що поєднувала

в собі органічно єдині соціально-національні інтереси українського народу.

Такі погляди лише поширилися з початком діяльності Народного секретаріату.

Добре відомо, що серед членів Центральної Ради було чимало симпатиків Раднар-

кому. Зокрема, ліві есери навіть готували переворот у ній. Особливого поширення

ідеї народності й органічності радянської влади для України набули після підписання

Центральною Радою договору з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Адже на початку

1918 р. більшовицьке керівництво ще не встановило свого панування в радах, а лише

було на шляху до цього і тому більше уваги приділяло підтримці народних вимог. Сама

ж радянська влада на той час багатьма насправді уявлялася, висловлюючись агітацій-

ними гаслами уряду радянської України початку 1919 р., як «совершеннейшее слияние

административных, хозяйственных, социальных и политических органов государства

с экономическими и политическими организациями рабочих и крестьян»

Наприкінці 1918 р. ситуація вже змінилася. Існування Української Держави

гетьмана Скоропадського, де здійснювалася пропоміщицька політика, певним чином

допомогло більшовикам роз’єднати органічну для українців єдність національного і

соціального. Перед несподівано посталим вибором поміж «поміщицькою» Україною

та «робітничо-селянською» (і такою, що теж мала національні форми) радянською

владою чимала частина суспільства, не розбираючись у суті справжніх намірів біль-

шовиків, обирала саме радянську владу.

У першій половині 1918 р. найактуальнішими для уряду радянської УНР були

військові питання та здобуття підтримки українського населення. Це цілком зрозуміло,

оскільки сам Народний секретаріат був засобом боротьби більшовиків з підтримува-

ним ними до того часу національно-визвольним рухом в Україні. Дещо інші завдання

324

Розділ 15

стояли перед більшовиками у часи другої окупації України. У 1919 р. постало завдання

поширити владу Кремля за межі колишньої імперії. Такі агресивні наміри мали ззовні

привабливий вигляд «світової революції», і їхня реалізація передусім передбачала

«експорт революції» у західні країни. Але закінчився другий період більшовицько-

го панування в Україні так само, як і перший – більшовики були змушені залишити

Україну. Причому при всій повазі до військових сил А.Денікіна не викликає сумніву,

що могильником більшовизму в Україні у 1919 р. стали українські селяни.

Поворот селянства на боротьбу з більшовизмом уможливився внаслідок «за-

паморочення від успіхів»: своє успішне повернення до України Кремль пов’язував

насамперед із власним, петроградсько-московським авторитетом. Володарі Кремля

недооцінювали популярності самої форми радянської влади як народної, яка зумови-

ла певну повагу до дій Народного секретаріату, а також негативні наслідки аграрної

політики гетьмана Павла Скоропадського. Тому більшовики знехтували національним

питанням і вирішили, що настав час для комуністичних перетворень на селі. На чолі

УСРР у 1919 р. стали люди, які про українське суспільство мали занадто приблизне

уявлення. У результаті кадрової політики, що безпосередньо вплинула і на ухвалення

рішень в соціально-економічній царині, більшовицьке керівництво отримало спря-

мований проти нього потужний повстанський рух.

Для більшовиків, які вже звертали свої погляди на Захід, селянські повстання

стали на заваді. Як зауважили у листі ЦК РКП(б) й особисто В.Леніну П.Попов, А.Зорін

і Ларик, «з деяких пір у середовищі комуністів стало немовби “гарним тоном” лаяти

все в Україні, як у країні наскрізь куркульській». Автори листа намагалися довести

керманичам більшовиків, що Україна відрізняється від Росії мовно, культурно, пси-

хологічно, має інший устрій свого життя, врешті, що національне питання в Україні

надзвичайно переплетене з класовим

. Зазначивши, що основним революційним

класом в Україні є селянство, дописувачі запропонували саме це покласти в основу

більшовицької політики після вигнання з України військ Денікіна. Далі вони підкрес-

лили: «Апріорна оцінка України як країни куркульської, що не здатна на самостійну

революційну творчість, породжувала політику, яку інакше як колоніальною не на-

звеш. Україна розглядалася виключно як об’єкт для викачування матеріальних ресур-

сів»

. Таким чином автори підкреслювали – і Ленін це зрозумів, – що нехтування вже

проголошеним правом націй на самовизначення може призвести до катастрофічних

наслідків.

Антон Денікін виступив рятівником більшовизму в Україні. Він не приховував

негативного ставлення ні до ідеї української державності, ні до зрівняльного поділу

землі, на чому й трималася будь-яка влада в Україні в ті буремні роки. Після його

короткого нашестя українці зрозуміли, що може бути й гірше.

Кремль своєю чергою спромігся усвідомити помилковість власної тактики дій.

Як наголошував у квітні 1923 р Л.Троцький на VІІ Всеукраїнській партконференції КП(б)

У, «якщо ми не зуміємо підійти до селянина, вивчити селянина, його психологію, його

мову, ми можемо штовхнути його на другу петлюрівщину, а друга петлюрівщина була

б більш органічною, глибокою і небезпечною. Ця друга петлюрівщина була б озброєна

культурним планом – у школі, в кооперативі, у всіх областях побуту, і український

селянин кожне своє незадоволення примножував би на національний фактор, і це

було б небезпечніше петлюрівського бандитизму»

325

Розділ 15

Необережна демонстрація справжніх намірів ледь не коштувала більшовиць-

ким керманичам влади в Україні. Однак вони змогли усвідомити необхідність демон-

стрування у короткотерміновій перспективі національного та селянського лібераліз-

му, відступити у потрібний час і зробити не так багато поступок, щоб потім не можна

було все повернути «на круги своя». У листі В.Леніна «До робітників і селян України

з приводу перемог над Денікіним», написаному наприкінці грудня 1919 р., наголо-

шувалося на тому, що Україна є незалежною, і цю незалежність визнали всі російські

державні та партійні владні органи

На початку 1919 р., незважаючи на застосування національної форми радян-

ської державності в Україні, термін «незалежність» не був широко вживаним. Якщо

його й використовували, то переважно в негативно-заперечливому сенсі. Отже, за

рік відбулася кардинальна зміна політичної термінології, що, утім, не означало зміни

цілей більшовицької політики в Україні. Потреба якомога більшої централізації всіх

економічних ресурсів не підлягала сумніву ні на початку, ні наприкінці 1919 р.

Поряд із відмовою від прискореної «радгоспізації» та термінового «злиття» Укра-

їни та Росії визнання національно-державних і національно-культурних прав україн-

ців допомогло більшовикам зберегти владу, а самим українцям завадило усвідомити

справжні наміри більшовизму як у соціально-економічній, так і згодом у національно-

культурній сферах. Тим більше що починаючи з 1920 р. завдяки врахування названих

моментів більшовики на відміну від 1918 та 1919 рр. нарешті «класово нацькували»

бідняків на так званих куркулів і спровокували, по суті, громадянську війну на селі.

Виконавши цю жахливу передумову успішності радянської влади в Україні й досягнув-

ши «наявності громадянської війни на селі», більшовики змогли, як висловився один

з провідних господарників України у 1920 р А.Кактинь, ліквідувати «єдиний фронт»

села проти «промислового міста і прийнятої ним радянської влади»

3. Формування території радянської України

20 (7) листопада 1917 р. Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом прого-

лосила створення Української Народної Республіки. Ці кордони харак-

теризувалися так: «До території Народньої Української Республіки належать землі,

заселені у більшості Українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтав-

щина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне

визначення границь Української Народної Республіки, як що до прилучення частин

Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерен і областей, де більшість

населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів»

Цим самим Центральна Рада підтверджувала свою раніше окреслену прихильність

до етнографічного принципу у визначенні меж України.

Визначення Центральною Радою кордонів України змінило ставлення до цієї

проблеми з боку керівництва ленінської партії. Раніше, проголошуючи право націй на

самовизначення, більшовицька верхівка формально не торкалася проблеми кордонів.

Однак вона стояла в цьому питанні на боці Тимчасового уряду. Відтак територію Укра-

їни вона бачила в межах п’яти губерній – Київської, Волинської, Подільської, Полтав-

326

Розділ 15

ської і Чернігівської (без чотирьох північних повітів). Приблизно цю територію й охо-

плювала утворена в липні 1917 р. обласна організація РСДРП(б) Південно-Західного

краю. До її складу входили Київщина, Волинь, Поділля, Чернігівщина, Полтавщина і

частина Херсонщини. Станом на серпень частка більшовиків у цьому краї становила

22,1% від загальноукраїнської

. Об’єднання більшовиків Донецько-Криворізького

басейну включало в себе Харківщину, Катеринославщину та Донбас. Члени більшо-

вицьких організацій цього краю в серпні 1917 р. становили 67% від загальної кіль-

кості більшовиків в Україні

. Ще майже 11% членів РСДРП(б), переважно з Одеси,

Миколаєва та прилеглих до цих міст територій, не входили до названих крайових

об’єднань.

Сам факт утворення на території України двох крайових об’єднань свідчив про

те, що до листопада 1917 р. більшовицьке керівництво не розглядало Україну як єдине

ціле, яким вона була в очах керівників УЦР. Місцеві більшовицькі організації часом або

зовсім обходили національне питання (переважно в Донецько-Криворізькій обласній

організації) або вважали національний рух реакційним явищем. Потреба боротьби з

Центральною Радою змусила В.Леніна (спочатку – в радянському порядку) визначити

своє ставлення до територіальної проблеми і, по суті, визнати кордони України в про-

голошених ІІІ Універсалом межах. Свідченням цьому є рекомендації щодо подальших

дій, надані 30 (17) листопада 1917 р. наркомом у справах національностей Сталіним

у телеграфних переговорах з представником ЦК УСДРП Миколою Поршем і членом

Київського обласного комітету РСДРП(б) Сергієм Бакинським. Сталін наголосив на

необхідності скликання Всеукраїнського з’їзду рад робітничих і селянських депутатів

з утворенням на ньому Центрального виконавчого комітету рад України. При цьому,

за його порадою, «взятися до скликання з’їзду повинні ви – кияни, одесці, харківці,

катеринославці й ін., звичайно з Центральною Українською радою»

. Хоч у словах

Сталіна й пролунали нотки сумніву щодо законності такого визначення кордонів Укра-

їни («Центральна Рада цілком довільно і зверху анексує нові губернії»

, – говорив

він), однак надалі «Україна» для більшовиків складалася з дев’яти губерній колишньої

Російської імперії. З опорою на збільшовизовані регіони України було легше захопити

решту її території. Таку війну можна було формально кваліфікувати як внутрішньо-

українську, а не російсько-українську: ленінському керівництву була потрібна вся

Україна, а не її частина.

Підтримуваний Раднаркомом Народний секретаріат від самого початку існу-

вання претендував на ті ж території, що й Центральна Рада. Власне, завоювання всієї

України було однією з головних цілей створення радянської УНР. На цьому, приміром,

чітко наголошувалось у резолюції ІІ Всеукраїнського з’їзду рад, що відбувся 17-19 бе-

резня 1918 р.: «Намагаючись об’єднати в боротьбі з контрреволюційною Центральною

Радою всіх трудящих на території України, опанувати якою намагалася Центральна

Рада, тобто Україною в межах ІІІ та ІV Універсалів, трудящі маси України розглядали

Українську Радянську Республіку як республіку федеративну, що об’єднує всі совіт-

ські об’єднання – міста і республіки, як автономні частини Української Федеративної

Совітської Республіки»

. Про такий же підхід до територіального питання писав у

листі до Раднаркому 6 квітня 1918 р. і М.Скрипник: «Народний секретаріат завжди

намагався об’єднати для боротьби з Центральною Радою трудящих усіх місцевостей,

на які претендує ця Центральна Рада»

327

Розділ 15

Наприкінці 1917 – на початку 1918 р. поняття «всіх територій, на які претендує

Центральна Рада» не було сталим. Крім названих восьми основних губерній і матери-

кової частини Таврійської губернії, Народний секретаріат претендував і на інші тери-

торії. Хоча внаслідок короткостроковості перебування при владі офіційно оформити

кордони радянської України не вдалося, про бачення українськими радянськими

урядовцями названої проблеми свідчить низка фактів. Так, у телеграмі Народного

секретаріату за підписом народного секретаря в продовольчих справах Емануїла Лу-

гановського, надісланій у повітові центри 6 лютого (24 січня) 1918 р., наголошувалося:

«Отримав від Голови РНК Леніна, що очолює Російську Федерацію, повідомлення,

що в арміях Південно-Західного фронту голодують. Ленін прохає застосувати іменем

революції все, що необхідно зробити для порятунку армії»

. Тобто народний секре-

тар звертався до підпорядкованих йому повітових центрів із вимогою прискорити

постачання продовольства. У телеграмі, крім міст, що входили в міжвоєнний період

(у тому числі й до 1925 р.) до складу радянської України, вказані також Сімферополь,

Євпаторія, Керч, Перекоп, Феодосія, Ялта (тобто весь Крим) і Курськ

Іншим документом, з якого можна зробити висновок щодо бачення радянськи-

ми урядовцями територіального наповнення радянської УНР, є «Інструкція в справі

виборів на ІІ з’їзд рад», що була опублікована в газеті «Звезда» 12 березня 1918 р. і

надіслана всім губернським радам, території яких Народний секретаріат уважав на-

лежними Україні. Крім дев’яти губернських центрів, що згодом увійшли до складу

радянської України, ця інструкція передана також Кишинівській, Курській, Ростовській

і Воронезькій «губерським радам робітничих, солдатських і селянських депутатів, в усі

міста цих губерень, редакціям усіх газет»

. Знаючи, що у цих губерніях на територіях,

прилеглих до України, значну частку становили українці, можна висновити, що На-

родний секретаріат орієнтувався у своєму баченні кордонів України саме на етнічний

склад населення. Цьому можна знайти підтвердження і в інших документах. Однак

уряд радянської УНР проіснував недовго. Уже в березні–квітні 1918 р. українські землі

були окуповані австро-німецькими військами.

У 1919 р. сталися певні зміни в розумінні меж УСРР. Не менш важливу роль, аніж

етнічний критерій, відігравав відтепер довоєнний адміністративно-територіальний

поділ. Такий підхід переміг не відразу, про що свідчить постанова Тимчасового

робітничо-селянського уряду України, опублікована 16 січня 1919 р. У ній наголошу-

валося: «В виду естественного тяготения Белгородского уезда к Харьковской губер-

нии, Временное Рабоче-Крестьянское правительство Украины постановило: по хода-

тайству Белгородского ревкома включить Белгородский уезд в состав Харьковской

губернии»

. Та вже 11 лютого 1919 р. була опублікована постанова РНК УСРР «Про

адміністративне управління на території прифронтової смуги України». У документі

зазначалося: «Если губернский город лежит на Украинской территории, то… после

освобождения его и учреждения губернского административного аппарата, все уезды

подчиняются этому вновь образованному губернскому центру». У разі, коли губерн-

ський центр знаходився на території РСФРР, уся територія губернії (незалежно від

етнічного складу населення) автоматично підпорядковувалася урядові РСФРР

Водночас у травні 1919 р. до складу новостворюваної Гомельської губернії

РСФРР (рішення було затверджено 11 липня 1919 р.) за згоди вищого керівництва

УСРР було передано чотири північні повіти Чернігівської губернії

. Натомість у

328

Розділ 15

1920 р. постановою Ради Української трудової армії на чолі з Й.Сталіним були оста-

точно затверджені межі заснованої ще 5 лютого 1919 р. Донецької губернії (тоді – у

складі Слов’яносербського та Бахмутського повітів)

. У зв’язку з цим від РСФРР до

УСРР були передані (з Області війська Донського) такі території: «Донецкого Округа:

станицы Гундоровская, Каменская, Калитвинская, Усть-Белокалитвенская, волость

Карпово-Обривская; Черкасского округа: станицы Владимирская, Александровская,

далее на запад условная линия: станицы Казачьи Лагери, Мало-Несветайская, Нижне-

Крепинская и далее до границы с Таганрогским округом. Таганрогский округ – весь

целиком»

34.

. Крім цих територій, до складу Донецької губернії (центр – Луганськ) уві-

йшли також Бахмутський, Луганський, Маріупольський і Старобільський повіти. Такі

межі Донецької губернії були затверджені постановою президії ВУЦВК від 16 квітня

1920 р.

Уже за рік представники РСФРР намагалися повернути собі частину цих те-

риторій. У відповідь Рада Української трудової армії, яку на той час очолював Хрис-

тиян Раковський, ухвалила: «Совтрударм считает изъятие Таганрогского Округа

нецелесообразным и настаивает перед Совтрудобороны о недопустимости приве-

дения в исполнение подобного решения. Совтрудармия обращается в Совнарком,

ВУЦИК и ЦК партии Украины с предложением поддержать постановление Совтрудар-

мии также и по своей линии, так как такое разделение может вызвать политические

неудобства»

. Кремль прислухався і змінювати нічого не став.

У результаті таких територіальних змін, а також змін у внутрішньому адміністра-

тивно-територіальному поділі України, станом на 28 квітня 1920 р. територія УСРР

складалася з 10 губерній: Волинська (центр – Житомир), Катеринославська, Київська,

Донецька (центр – Луганськ), Одеська, Подільська (центр – Вінниця), Полтавська,

Харківська, Херсонська (центр – Миколаїв), Чернігівська. Оскільки на той час ще не

було підписано мирний договір із Польщею, то до складу Волинської губернії входи-

ли й повіти, територія яких з 1921 і до 1939 р. перебувала в складі Польщі. Станом

на квітень територія Волинської губернії офіційно складалася з таких повітів: Жи-

томирський, Овруцький, Новоград-Волинський, Ровенський, Луцький, Дубенський,

Старо-Костянтинівський, Ізяславський, Кременецький, Острозький, Ковельський,

Володимир-Волинський (виділено ті повітові центри, що відійшли за Ризьким мирним

договором 1921 р. до складу Польщі).

І надалі кількість губерній і повітів та їхні межі не були сталими. Щоб продемон-

струвати динамічність процесів, порівняємо кількість губерній та їхній склад станом

на 1 вересня 1920 р. та 15 листопада 1921 р. (табл.15.1). Усі адміністративні одиниці

подані в абетковому порядку, курсивом виділені ті повіти, яких не існує в сусідній ко-

лонці. Зазначимо, що в обох випадках була однакова кількість губерній, яка протягом

1918–1923 рр. теж досить часто змінювалися. Зокрема, кількість губерній спочатку

зросла від дев’яти до дванадцяти, а потім зменшилася до дев’яти, щоправда, вже в

іншій, ніж раніше, конфігурації.

Загалом протягом 1919–1923 рр., за влучним висловом сучасника тих подій

професора М.Гуревича, «административная перекройка приняла во многих местах

совершенно беспорядочный характер, сбивая с толку население и саму власть»

. Як

приклад він наводить Донецьку губернію, яка після 1920 р. мала 12, 13, 14, 10 та 8 по-

вітів, а один лише Бахмутський повіт мав у своєму складі 4, 6, 8, 12, 18, 20 і 34 волості

329

Розділ 15

Таблиця 15.1. Губернії та повіти УСРР у 1920 та 1921 рр.

Губернія

Повіти губернії

станом на 1 вересня 1920 р.

станом на 15 листопада 1921 р.

Волинська,

центр –

Житомир

5 повітів:

Житомирський, Ізяславський, Но-

во град-Волинський, Овруцький,

Старо-Костянтинівський

7 повітів:

Житомирський, Ізяславський

(або Шепетівський, центр – Ше-

петівка), Коростенський (Іско-

ростень), Новоград-Волинський,

Овруцький, Полонський, Старо-

Костянтинівський

Донецька, центр

у 1920 р. – Лу-

ганськ, у 1921 р. –

Бахмут

13 повітів:

Алчевський, Боковохрустальський,

Гришинський, Єнакієвський, Ка-

менський, Луганський, Маріуполь-

ський, Мелічанський, Олександрій-

ський, Слов’янський, Старобіль-

ський, Таганрозький, Юзівський

10 повітів:

Бахмутський, Гришинський, Де-

бальцевський, Луганський, Маріу-

польський, Слов’янський, Старо-

більський, Таганрозький, Шахтин-

ський (центр – Олександрівськ-

Грушевський), Юзівський

Катеринослав-

ська

5 повітів:

Верхньо-Дніпровський, Катери-

нославський, Криворізький, Ново-

московський, Павлоградський

6 повітів:

Верхньо-Дніпровський, Катери-

нославський, Криворізький, Ні-

копольський, Новомосковський,

Павлоградський

Запорізька губер-

нія (у 1920 – Олек-

сандрівська, до

березня 1921 р.

Запоріжжя нази-

валося Олексан-

дрівськом)

3 повіти:

Бердянський, Мелітопольський,

Олександрівський

6 повітів:

Бердянський, Велико-Токмацький,

Генічеський, Гуляй-Польський, За-

порізький, Мелітопольський

Київська 11 повітів:

Білоцерківський, Бердичівський,

Звенигородський, Канівський, Ки-

ївський, Липовецький, Радомишль-

ський, Сквирський, Таращанський,

Уманський, Чорнобильський

12 повітів:

Білоцерківський, Бердичівський,

Звенигородський, Канівський (Бо-

гуславський), Київський, Липовець-

кий, Переяславський, Радомишль-

ський, Сквирський, Таращанський,

Уманський, Чорнобильський

Кременчуцька 6 повітів:

Золотоніський, Кременчуцький,

Олександрійський, Хорольський,

Черкаський, Чигиринський

6 повітів:

Золотоніський, Кременчуцький,

Олександрійський, Хорольський,

Черкаський, Чигиринський

Миколаївська

(у 1920 р. –

Херсонська),

цент

р – Мико-

лаїв

4 повіти:

Дніпровський (центр – Олешки),

Єлизаветградський, Миколаїв-

ський, Херсонський

4 повіти:

Дніпровський (центр – Олешки),

Єлизаветградський, Миколаїв-

ський, Херсонський

330

Розділ 15

Урешті в жовтні 1922 р. було ухвалені принципи нової адміністративно-територіальної

реформи, за якою замість повітів і волостей мали бути утворені округи та райони, а гу-

бернії згодом ліквідовані. Ця адміністративно-територіальна реформа була здійснена

протягом 1923–1925 рр. Відповідно до змін адміністративно-територіальних одиниць

змінювалися й кількість і перелік посад державних службовців. Хаотичність цього

процесу не дає змоги виявити точну кількість державних службовців. Однак це не

заважає простежити форми і методи здійснення радянської влади в українському

суспільстві.

Губернія

Повіти губернії

станом на 1 вересня 1920 р.

станом на 15 листопада 1921 р.

Одеська 5 повітів:

Ананьївський, Балтський, Вознесен-

ський, Одеський, Тираспольський

5 повітів:

Балтський, Вознесенський, Перво-

майський, Одеський, Тирасполь-

ський

Подільська,

центр – Вінниця

11 повітів:

Брацлавський, Вінницький, Гай-

синський, Кам’янецький (центр –

Кам’янець-Подільськ), Летичів-

ський, Літинський, Могилівський,

Ольгопольский, Проскурівський,

Ушицький, Ямпільський

12 повітів:

Брацлавський, Вінницький, Гайсин-

ський, Жмеринський, Кам’янецький

(центр – Кам’янець-Подільськ), Ле-

тичівський, Літинський, Могилів-

ський, Ольгопольский, Проскурів-

ський, Ушицький, Ямпільський

Полтавська 12 повітів:

Гадяцький, Зіньківський, Кобеляць-

кий, Костянтинівський, Лохвиць-

кий, Лубенський, Миргородський,

Переяславський, Пирятинський,

Полтавський, Прилуцький, Ромен-

ський

11 повітів:

Гадяцький, Зіньківський, Кобеляць-

кий, Костянтинівський, Лохвиць-

кий, Лубенський, Миргородський,

Пирятинський, Полтавський, При-

луцький, Роменський

Харківська 11 повітів:

Богодухівський, Валківський, Вов-

чанський, Зміївський, Ізюмський,

Куп’янський, Лебединський, Охтир-

ський, Сумський, Чугуївський, Хар-

ківський

11 повітів:

Богодухівський, Валківський, Вов-

чанський, Зміївський, Ізюмський,

Куп’янський, Лебединський, Охтир-

ський, Сумський, Чугуївський, Хар-

ківський

Чернігівська 11 повітів:

Борзнянський, Глухівський, Горо-

днянський, Козелецький, Конотоп-

ський, Кролевецький, Ніжинський,

Новгород-Сіверський, Остерський,

Сосницький, Чернігівський

12 повітів:

Борзнянський, Глухівський, Горо-

днянський, Козелецький, Конотоп-

ський, Кролевецький, Ніжинський,

Новгород-Сіверський, Остерський,

Сосницький, Чернігівський Шост-

кинський

Усього по УСРР 99 повітів 102 повіти

Продовження табл.15.1