Як і у випадку окружних комісій, включення представників партій (блоків) до складу
дільничних виборчих комісій стало обов’язковим, починаючи з виборів 1998 року, а закони
1999 та 2001 років сформували описані вище дві моделі утворення дільничних комісій.
Єдиною суттєвою відмінністю у цьому випадку можна вважати встановлення Законом 2005
року залежності меж кількісного складу (і нижньої, і верхньої) від розміру (кількості
виборців) відповідної виборчої дільниці.
Особливістю закону 1997 року було розширення категорії суб’єктів внесення
кандидатур до складу дільничних виборчих комісій. Окрім сільського, селищного, міського
голови, цим правом могли скористатися не менш як одна п’ята депутатського складу
відповідної сільської, селищної, міської, районної у місті ради. Пропозиції до складу
дільничних комісій, окрім партій (блоків) – суб’єктів номінації зареєстрованих списків
кандидатів, могли вносити підприємства, установи та організації, розташовані на відповідній
території, територіальні органи самоорганізації населення, а в місцях компактного
проживання національних меншин – створені ними громадські організації. Цікаво, що при
такій широті переліку суб’єктів внесення кандидатур не передбачалося право вносити
кандидатури кандидатами, зареєстрованими в одномандатних округах; це порушення
принципу рівності кандидатів було усунуте законом 2001 року, який водночас виключив з
переліку суб’єктів внесення кандидатур тих, котрі не були суб’єктами виборчого процесу.
Утворення виборчих комісій за поданням найбільш зацікавлених у результатах виборів
суб’єктів виборчого процесу, тобто партій (блоків) чи кандидатів – конкурентів у боротьбі за
голоси виборців, взаємний контроль по-різному зацікавлених членів виборчих комісій є чи
не єдиним засобом забезпечення об’єктивного і безстороннього характеру виборчих комісій
як цілісних органів, важливим фактором дотримання засад вільних і чесних виборів.
Міркування щодо включення до складу комісій «незалежних», «незацікавлених
професіоналів» за поданнями місцевої влади виглядають дещо утопічними, і загрожують на
практиці поверненням до вже, здавалося б, подоланого «адміністративного ресурсу» –
евфемізму, який по суті означає замовний характер протоколів про підрахунок голосів
виборців.
Однак механізм формування складу комісій виключно за рахунок подань конкурентних
суб’єктів виборчого процесу вимагає певного рівня відповідальності щодо професійного
рівня запропонованих кандидатур, а часом навіть простого їх бажання працювати в комісії.
Більше того, перша модель формування комісій, коли верхня межа їх складу не
встановлювалася, під час виборів Президента України 2004 року стала інструментом
суттєвих зловживань. Склади комісій зростали до чисельності у 40-50 осіб, що знижувало їх
працездатність, однак забезпечувало фактичну перевагу одного з конкурентів перед іншими
за рахунок представництва так званих «технічних кандидатів» – осіб, які лише формально
реєструвалися кандидатами, фактично виступаючи сателітами іншого, впливового
кандидата. Це створило передумови для ряду незаконних і не правових дій виборчих комісій,
що у кінці кінців призвело до скасування Верховним Судом України результатів повторного
голосування 21 листопада 2004 року.
Враховуючи цей досвід, закон 2005 року, за яким проводилися вибори народних
депутатів України у 2006 році, повернувся до другої з описаних вище моделей формування
комісій (з певними модифікаціями у деталях), яка передбачає як нижню, так і верхню межу
кількісного складу виборчих комісій.
Проте повернення до моделі 2002 року не зняло проблеми професіоналізму виборчих
комісій та відповідальності політичних партій і виборчих блоків за своїх висуванців – членів
комісій. За визнанням Центральної виборчої комісії, формування окружних та дільничних
виборчих комісій стало одним з найскладніших етапів виборчої кампанії на виборах
народних депутатів України 26 березня 2006 року.
До окружних виборчих комісій, відповідно до статті 27 Закону 2005 року, в
обов’язковому порядку були включені кандидатури від партій (блоків), які у поточному