Бредіхин А.В. Всесвітня історія

Подождите немного. Документ загружается.

відносини Франції з іншими монархічними державами Європи.

Скасування феодальних повинностей та проголошення буржуазних

принципів влади спровокувало невдоволення німецьких князів в Ельзасі.

Вони зажадали від німецького імперського сейму втручання Австрії і

Пруссії для відновлення своїх привілеїв. Останні, таким чином, отримали

додатковий привід для війни з Францією. Конфіскація церковних земель,

проект громадянського устрою духівництва і, нарешті, приєднання у

вересні 1791 р. території, що належала римському папі – Авіньйона,

викликали конфлікт Франції з Римом. Під впливом подій у Франції восени

1789 р. спалахнула революція проти австрійського панування в Бельгії.

Вона настільки стривожила європейські держави, передусім Англію, що

змусила їх тимчасово відмовитися рід взаємних претензій і підписати 27

липня 1790 р. у сілезькому селі Рейхенбах угоду, що проклала шлях до

створення контрреволюційної коаліції проти Франції.

Невдала спроба втечі короля з Франції влітку 1791 р., а також

практично повна зміна французьких послів при іноземних дворах

погіршили міжнародні позиції Франції. Майже всі європейські держави

перервали зносини з французькими послами. У 1791 р. Австрія навіть

виступила з ініціативою скликання європейського конгресу для створення

загальноєвропейського союзу проти Франції й придушення Французької

революції. Хоча ця ідея і не Здійснилася, 27 серпня 1791 р. Австрія і

Пруссія підписали Пільніцьку декларацію, а 7 лютого 1792 р. – двосто-

ронній союзний договір, який передбачав відновлення монархії у Франції.

Так було покладено початок першій Антифранцузькія коаліції.

В самій Франції ставлення до можливої війни було двоїстим. З

одного боку, права партія фельянів, що обстоювала збереження

конституційної монархії, і якобінці на чолі з Максимільяном Робесп'єром,

зацікавлені в завершенні внутрішніх реформ, виступали проти війни. З

Іншого боку, король і дворянство, що сподівалися на перемогу союзників,

а також жирондисти, які вважали, що переможна війна зміцнить владу

буржуазії, виступали за активну зовнішню політику. Під їхнім впливом 20

квітня 1792 р. Законодавчі збори прийняли пропозицію короля про

оголошення війни Австрії.

Невдачі французької армії і явна зрада короля стали поштовхом до

падіння монархії. Після вступу у війну Пруссії Законодавчі збори

звернулися до нації з закликом: Батьківщина в небезпеці» Саме в цей час

саперний капітан Руже де Ліль написав «Марсельєзу». У ніч ніч на 10

серпня 1792 р. спалахнуло народне повстання, очолюване Паризькою

комуною, що перетворилася в ході цих родій з муніципального органу в

орган революційної влади. Найактивнішими членами Комуни були П'єр

Гаспар Шометт, Жак Ебер. 11 серпня 1792 р., після захоплення

королівського палацу Тюїльрі, Законодавчі збори прийняли постанову про

зречення Людовіка XVI влади та скликання нового верховного органу

влади – Національного конвенту. На вимогу комун були закриті

монархічні газети, заарештовані колишні міністри, скасований майновий

ценз і введене загальне виборче право. Одночасно для прихильників

короля був заснований Надзвичайний трибунал. Так почався другий етап

революції – етап повалення королівської влади й проголошення

республіки.

20 вересня 1792 р. на основі загального виборчого права був

скликаний Національний конвент, що 21 вересня проголосив у Франції

республіку. Провідні позиції в новому законодавчому органі займали

жирондисти, що представляли торговельно-промислову та землеробську

буржуазію. Жирондистів очолювали Жак П'єр Бріссо, П'єр Віктюрньєн

Верньо, Жон Антуан Кондорсе. Складаючи праву більшість у Конвенті,

жирондисти вважали, що з проголошенням республіки і проведенням ряду

реформ завдання революції вичерпані. Ліве крило Конвенту - якобінці на

чолі з Робесп 'єром, Жоржем Жаком Дантоном, Жаном Полем Маратом –

виражали інтереси революційно-демократичної буржуазії, селянства та

міської бідноти й виступали за розгортання революційного руху. Саме на

вимогу якобінців був страчений Людовік XVI.

Страта короля прирекла на провал будь-які спроби Конвенту

дипломатичним шляхом розколоти антифранцузьку коаліцію. Воєнні

перемоги революційної армії, яка до 1793 р. звільнила всю територію

Франції від інтервентів, приєднала до республіки Савойю, Ніццу, лівий

берег Рейну та частину Бельгії, супроводжувалися широкою пропагандою

революційних війн за межами Франції й ще більше підсилили ізоляцію

республіки. Після оголошення Францією 1 лютого 1793 р. війни Англії

антифранцузька коаліція значно розширилася: до березня 1793 р. в неї

входили Англія, Австрія, Пруссія, Росія, Іспанія, Голландія, ряд німецьких

князівств, Сардинське королівство та Неаполь. До весни Франція втратила

всі свої завоювання, а іноземні війська знову вступили на її територію, б

квітня 1793 р. Конвент створив Комітет громадського порятунку. Воєнні

поразки поставили жирондистів перед загрозою нового народного

повстання. На їхню вимогу Конвент проголосив відмову від збройної

революційної пропаганди поза Францією.

Невдачі на фронтах, поглиблення економічних труднощів усередині

країни, зростання податків підірвали позиції жирондистів. Народне

повстання, яке відбулося 31 травня – 2 червня 1793 р., поклало початок

якобінській диктатурі – третьому етапу революції. Влада перейшла в руки

радикально настроєних прошарків буржуазії, які спиралися на селянство й

міське населення. Була максимально централізована державна влада.

Конвент залишився вищим законодавчим органом. Роль уряду Виконував

Комітет громадського порятунку на чолі з Робесп'єром. Розширилися

функції Комітету громадської безпеки в боротьбі з контрреволюцією.

Головною зброєю революційного уряду стали насильство й терор,

активізувалися революційні трибунали.

24 червня 1793 р. Конвент прийняв нову Конституцію, засновану на

буржуазно-демократичних принципах. Проте вона практично не діяла

через запровадження надзвичайного стану в країні. Комітет громадського

порятунку вжив ряд важливих заходів щодо реорганізації й зміцнення

армії. До осені 1793 р. її чисельність досягла 650 тис. чоловік. Було

створено нові армійські підрозділи – дивізії, зміцнена кавалерія та

артилерію, що дало змогу до початку 1794 р. цілком звільнити Францію

від іноземних військ і придушити внутрішні заколоти. Якобінці

спробували також вирішити аграрне питання. Були цілком ліквідовані всі

феодальні повинності, здійснювався рівний розподіл общинних земель, а

землі емігрантів були розпродані селянам. Сеньйори, що не емігрували,

зберігали свої володіння. Втілювався в життя закон про контроль над

цінами – так званий закон про максимум.

Якобінський режим терору до осені 1793 р. став масовим. Він

поширювався не тільки на політичних супротивників, а й на селян,

незадоволених масовими наборами в армію, на найманих робітників, які

виступали проти обмеження заробітної плати. Дантон, який закликав до

послаблення революційної диктатури, відмови від політики терору і

повернення до конституційного ладу, був страчений. Загинув на

гільйотині й прокурор Паризької комуни Шометт. Масовий терор

позбавив якобінців підтримки не тільки буржуазії, а й основної їхньої

опори – селянства та робітників. Це зумовило падіння якобінської

диктатури й прихід до влади представників великої буржуазії.

27 червня (9 термідора) 1794 р. відбувся переворот, що ввійшов в

історію як термідоріанський. Робесп'єр та найближчі його сподвижники

були гільйотиновані. Паризьку комуну скасовано, скасовано й

повноваження Комітету громадського порятунку, Революційного

трибуналу. Революція вступила в нову фазу: до влади прийшла велика

буржуазія, яка не бажала зважати на інтереси інших верств суспільства. 22

серпня 1795 р. Конвент прийняв нову Конституцію, що закріпила всі

антифеодальні завоювання революції. Законодавча влада перейшла до

Ради старійшин та Ради 500. Виконавча влада концентрувалася в руках

Директори, що складалася з 5 директорів.

Нова військова система, яку Директорія успадкувала від якобінців,

дала Франції змогу здобути низку перемог над коаліцією. До літа 1793 р. у

ній залишилися лише Англія й Австрія. Після підписання в 1797 р.

Кампоформійського миру перша антифранцузька коаліція розпалася.

Влада Директорії, що виявилася неспроможною створити в країні міцну

адміністрацію і спиралася на вузьке коло буржуазії, трималася на армії.

Свої воєнні успіхи Директорія використовувала як основне джерело

фінансування і створення уздовж східного кордону поясу залежних

держав, що мало забезпечити Панування Франції в Центральній Європі й

Італії. Ці території повинні були компенсувати втрачені Францією ринки в

Америці. В 1796 – 1798 рр. Франція посилила свій вплив у Голландії та

Швейцарії, захопила Північну Італію, Мальту та Іонічні острови в

Середземному морі, почала завоювання Єгипту.

Успіхи Франції на фронтах привели до утворення наприкінці 1798 – на

початку 1799 рр. другої антифранцузької коаліції в складі Англії, Австрії,

Росії, Туреччини, Неаполітанського королівства. Друга коаліція була

значно сильнішою за першу, а участь в італійській кампанії російських

військ під командуванням Олександра Суворова зумовила її успіх. До літа

1799 р. Директорія втратила всі завоювання в Північній Італії. Війна

Директорії з країнами другої коаліції продемонструвала її політичну

слабкість і підштовхнула буржуазію до пошуку більш сильної влади,

спроможної захистити її економічні й політичні інтереси. Переворот 18-19

брюмера (9-10 листопада 1799 р.) став закономірним наслідком політики

Директорії і знаменував собою закінчення революції. Почався період

військової диктатури.

Переворот 18 – 19 брюмера 1799 р. привів до встановлення у Франції

режиму особистої влади Наполеона Бонапарта (1769-1821 рр.). Прийнята в

грудні 1799 р. нова конституція проголошувала главою виконавчої влади

першого консула – Наполеона. Законодавча влада також

підпорядковувалася першому консулові. Новий режим почав проводити

політику в інтересах великої буржуазії. Були прийняті закони, що закріпляли

за новими власниками придбане ними в роки революції майно. Об'єднані в

кодекси (цивільний кодекс 1804 р., кримінальний кодекс 1807 р.,

комерційний кодекс 1811 р.), ці закони регламентували питання власності,

торгівлі таким чином, що відкривали шлях розвиткові капіталістичних

відносин, економічному піднесенню Франції. У1801 р. після укладення

конкордату з папою Пієм VII католицтво було проголошене релігією

більшості французів.

Наполеонівські війни (1799 -1814).

Основним напрямом зовнішньої політики Наполеона стали

загарбницькі війни, що дістали згодом назву «наполеонівських». З метою

захоплення територій і джерел сировини, а також розширення ринку збуту

для французьких товарів Франція вела майже безперервні війни в період

Консульства (1799-1804 рр.) та Імперії (1804-1814 рр.). Перемоги

французьких військ у Північній Італії, що завершилися підписанням 9

лютого 1801 р. Люневільського миру з Австрією та Ам'єнського – в

березні 1802 р. з Англією, привели до розпаду другої антифранцузької

коаліції й поклали початок пануванню Франції в Європі. До Франції

відійшли території Північної Італії та прирейнського володіння Австрії.

Формування третьої антифранцузької коаліції збіглося з остаточним

падінням у Франції республіки. У травні 1804 р. на основі загального

плебісциту Наполеон був проголошений імператором Франції, а в березні

1805 р. – імператором Італії. У Франції встановлювався авторитарний

режим. Нова коаліція була значно сильніша від попередніх. Її основою

став англо-російський союзний договір, до якого приєдналися Австрія,

Швеція та Неаполітанське королівство. 2 грудня 1805 р. поблизу

Аустерліца Наполеон завдав вирішальної поразки об'єднаним австро-

російським військам. Пресбурзький мирний договір вивів Австрію з війни

й поклав кінець третій коаліції.

У вересні 1806 р. до Англії й Росії, що продовжували війну з

Францією, приєдналася Пруссія. Таким чином сформувалася четверта

антифранцузька коаліція. У боях при Ієні й Ауерштедті 14 жовтня 1806 р.

французькі війська розгромили основні сили прусської армії й здобули

Берлін. Священна Римська імперія була ліквідована. 16 німецьких держав

об'єдналися в Рейнський союз під протекторатом Франції. Імператор

Франц склав з себе титул імператора Священної Римської імперії

німецької нації. За ним зберігався титул імператора Австрії та спадкових

земель Габсбургів.

У Берліні 21 листопада 1806 р. Наполеон підписав декрет про

континентальну блокаду. Наполеон намагався максимально розширити

коло країн, що брали участь у континентальній блокаді, аби економічно

ізолювати Англію від континентальної Європи. Росії в цій політиці

відводилося центральне місце. 7 червня 1807 р. в Тільзіті був підписаний

мирний договір між Росією і Францією. Договір передбачав установлення

союзу між двома державами та проголошував свободу дій Франції в

Західній Європі, а Росії — на півночі та південному сході Європи. Росія

приєднувалася до континентальної блокади. Так припинила своє існування

четверта коаліція.

1807-1812 стали роками розквіту бонапартистської імперії. Всі

країни Західної Європи, за винятком Англії, були підпорядковані Франції.

Влітку 1809 р. Наполеон здобув перемогу над черговою – п'ятою

антифранцузькою коаліцією, ініціатором створення якої виступила

Австрія. За умовами мирного договору, підписаного 14 жовтня 1809 р. у

Шенбрунні, Австрія втратила всю Західну Галичину, Зальцбург, Верхню

Австрію та вихід до Адріатичного моря. На шляху встановлення Францією

всеєвропейської гегемонії стояла Росія. Перемога над Росією дала б

Наполеонові змогу не тільки розгромити Англію, а й встановити

жорсткіший контроль над Європою, у якій дедалі більшої сили набирали

національно-визвольні рухи.

Війна між Францією і Росією не була несподіванкою. Обидві

сторони почали дипломатичне підготування до війни ще з літа 1810 р.

Франція на початку 1812 р. підписала військові угоди з Пруссією й

Австрією, що зобов'язувалися надати в розпорядження Наполеона свої

війська. Зі своєї сторони, Росія таємно відновила дипломатичні відносини

з Англією. Пообіцявши Швеції Норвегію, Олександр І підписав у лютому

1812 р. секретну угоду, згідно з якою Швеція відмовлялася від участі в

майбутній війні з Росією. У травні 1812 р. Росія підписала Бухарестський

мир із Туреччиною, що захищав Росію від загрози війни на два фронти.

Поновлювалися союзні відносини між Англією і Росією. Франції не

вдалося домогтися зовнішньополітичної ізоляції Росії.

Війна, що почалася 24 червня 1812 р., закінчилася цілковитим

розгромом французької армії. Від «Великої армії», що налічувала понад

600 тис. чоловік, лишилося в середині грудня 1812 р. (переправа через

Німан) не більш ніж 20 тис. Перемога Росії дала потужний поштовх

підйому визвольного руху в Європі.

В січні 1813 р. почалася нова воєнна кампанія проти Франції.

Підписаний у лютому 1813 р. союзний договір Росії й Пруссії, до якого

згодом приєдналися Швеція, Англія та Австрія, утворив основу шостої

антифранцузької коаліції. У чотириденному бою під Лейпцигом 16— 19

жовтня 1813 р., який увійшов в історію як «битва народів», французька

армія була розбита. Союзні війська на чолі з Олександром І увійшли 31

березня 1814 р. в Париж. Через кілька днів Наполеон зрікся престолу й у

Франції була реставрована монархія Бурбонів на чолі з Людовіком XVIII.

Спроба Наполеона відновити імперію під час його повернення до Франції

в березні 1815 р. («сто днів Наполеона») закінчилася невдачею.

Сформована учасниками Віденського конгресу нова, сьома

антифранцузька коаліція завдала Наполеонові нищівної поразки в битві

під Ватерлоо 18 червня 1815 р. Наполеон зрікся престолу, здався

англійцям і був засланий на о. св. Олени в Атлантичному океані, де й

помер 1821 р.

Повоєнну політичну карту Європи визначив Віденський конгрес

1814—1815 рр. На вимогу Олександра І у Франції була прийнята

Конституція, яка закріплювала режим конституційної монархії. Чимала

частина Великого герцогства Варшавського, що дістала назву Королівство

Польське, ввійшла до складу Російської імперії. Закріплювалася політична

роздробленість Німеччини й Італії. З метою придушення революційних і

національно-визвольних рухів у Європі та усталення монархічних режимів

Олександр І, Франц І та Фрідріх Вільгельм III 26 вересня 1815 р.

підписали акт про створення Священного союзу монархів і народів.

На межі нової ери: західна цивілізація наприкінці XVIII –

першій половині XIX ст.

Буржуазні революції кінця XVIII ст. заклали основи швидкого

розвитку промислового виробництва. Промисловий переворот,

батьківщиною якого в 60-70-ті роки XVIII ст. стала Англія, інші країни

Європи й Північної Америки пережили в вершій половині XIX ст.

Завершальним етапом було створення машинобудування, що уможливилося

завдяки нагромадженню капіталу на базі мануфактурного виробництва,

створенню ринку робочої сили та збільшенню ємкості внутрішнього ринку.

Англія була однією з перших держав, що стали на шлях промислового

розвитку. На початку XIX ст. налагодилося виробництво токарних верстатів,

гідравлічних пресів, механічних молотів. У 20-30-х роках випуск обладнання

провадився вже в основному машинним засобом, що заклало передумови

переходу до великої машинної індустрії. Практично всі галузі промисловості

країни були механізовані На Англію припадало 30 % світового виробництва

металу та 100 % машин, вона почала їх експортувати. Швидкому розвитку

виробництва й формуванню внутрішнього ринку сприяло становлення

залізничного транспорту. У 1829 р. була побудована перша залізниця

Манчестер – Ліверпуль.

Підйом економіки чималою мірою зумовлювався розвитком науки й

техніки. Винахід Джорджем Стефенсоном паровоза поклав початок

паровому залізничному транспорту. Відкриття Майкла Фарадея утворили

основи для застосування електрики.

Промисловий переворот XVIII ст. не тільки прискорив економічний

розвиток Англії, а й спричинив значні демографічні зміни. Чисельність

робітничого класу збільшилася до 50 % населення Англії. Різко зросла

економічна й політична роль буржуазії, інтереси якої в парламенті

представляла ліберальна партія (партія вігів). Інтереси землевласників

обстоювала консервативна партія (партія торі).

Під тиском демократичного руху, що посилився, було проведено низку

внутрішніх реформ. У 1824 р. скасовано закон, що заборонив з 1799 р.

створення союзів робітників. До початку 30-х років практично по всій Англії

було створено мережу трейд-юніонів. У 1831 р. проведено виборчу реформу,

що розширила виборчі права населення, забезпечивши перевагу промислової

буржуазії в парламенті. У 1833 р. прийнято закон, що обмежував дитячу

працю на виробництві. У цьому ж році віти домоглися скасування рабства в

усіх англійських колоніях, що відкрило Англії величезні ринки Південної

Америки.

В Англії активізувався масовий суспільно-демократичний рух за

політичні права, що дістав назву чартистського. Основу руху становила

лондонська асоціація робітників на чолі з Вільямом Ловеттом. Намагаючись

консолідувати політичні сили в країні, чартисти мали на меті спрямувати

законодавчу діяльність парламенту на розширення демократичних свобод. У

середині XIX ст. чартистський рух через низку соціально-економічних

причин (поява робітничої аристократії, реальний економічний підйом і

підвищення заробітної плати) втратив свій вплив. Загалом чартистський рух

усе ж сприяв консолідації політичних сил у країні та демократизації політики

уряду щодо робітничого законодавства та соціально-політичного життя.

У Франції механізація виробництва розпочалася у 80-х роках XVIII ст., проте

масового характеру процес заміни ручної праці машинною в найважливіших

галузях промисловості набрав лише в другій чверті XIX ст.

За 25 років, що минули з часу революції 1789 р. демократизація

французького суспільства досягла рівня, за якого повернення до старих

феодальних порядків стало неможливим. Кількість нових земельних

власників збільшилася до 2,5 млн. Значно зміцніла середня й дрібна

буржуазія. Збільшилася також кількість індустріальних робітників, особливо

в таких районах, як Нормандія, Фландрія та Ельзас. Ці суспільні верстви

були зацікавлені в подальшому наростанні процесу капіталізації виробничих

відносин і відкрито виступили проти будь-яких спроб повернення до режиму

дореволюційної абсолютної монархії.

Протистояння інтересів нових землевласників, банкірів, промисловців

і старого дворянства найяскравіше виявилося в період Реставрації (1814—

1830 рр.). Після відновлення династії Бурбонів в особі Людовіка ХVIII у

Франції було прийнято конституцію, збережено централізоване

адміністративне управління, залишено чинними кодекси законів Наполеона.

Конституція – «Хартія 1814 р.» встановлювала конституційно-монархічний

режим. Виконавча та законодавча влада належала королю. Проте влада

короля обмежувалася Законодавчим корпусом, який складався з двох палат.

Після смерті Людовіка XVIII у 1824 р. і приходу до влади його брата Карла

X (1824—1830 рр.), активного прихильника партії «ультра-роялістів», що

виступала за відновлення дореволюційної абсолютної монархії, у Франції

активізувалася внутрішня реакція. Були прийняті закони на підтримку

духівництва та колишніх емігрантів. У 1826 р. Франція пережила першу

економічну кризу, що сприяла зростанню впливу ліберальної опозиції та її

перемозі на виборах до Національних зборів у 1830 р.

Спроба Карла X шляхом ордонансів розправитися з опозицією

викликала 27 липня 1830 р. революційне повстання в Парижі. Карл X мусив

покинути Францію. Владу Бурбонів було скинуто і встановлено монархію на

чолі з Луї Філіппом Орлеанським (1830 – 1848 рр.).

14 серпня 1830 р, була прийнята нова конституція, що закріпила режим

буржуазної монархії. Завдяки розширенню політичних прав влада в країні з

рук дворянської аристократії перейшла до підприємців та промисловців.

З появою машин прискорився розвиток базових галузей промисловості

Франції. У 30 – 40-ві роки в кілька разів зростає видобуток кам'яного вугілля,

що, у свою чергу, сприяло збільшенню виробництва чавуну та машин.

Перетворившись у результаті промислового перевороту на індустріально-

аграрну країну, Франція усе ж багато в чому відставала від інших країн

Європи, особливо в залізничному будівництві й сільському господарстві.

Перевага дрібних господарств у сільськогосподарському виробництві, де

було зайнято 2/3 населення, не тільки гальмувала його розвиток, а й значно

звужувала внутрішній ринок, утруднюючи перехід Франції до великого

промислового виробництва. Економічному розвиткові заважали також

високі мита на імпортовану сировину та високі кредитні банківські ставки,

що сприяли збагаченню вузького кола великих фінансистів та промисловців.

Особливістю переходу Німеччини до капіталістичного виробництва

було те, що він здійснювався на фоні роздробленості німецьких земель і

засилля в країні феодальних пережитків. Віденський конгрес закріпив

політичну роздробленість Німеччини у вигляді Німецького союзу, у який

увійшли 34 незалежних держави і чотири вільних міста

На чолі Німецького союзу стояв Сейм, діяльність якого контролювала

Австрія, а повноваження Пруссії були дуже обмежені. Союз не мав єдиного

законодавства, централізованого уряду, а також власних збройних сил.

Самостійність німецьких держав сприяла не тільки децентралізації

Німеччини, а й збереженню феодальних порядків, що значно гальмувало

перехід до капіталістичних відносин і створення єдиного внутрішнього

ринку для промисловості. Німецькі держави підтримували високі митні

тарифи, зберігалися різноманітні валюти, системи мір і ваги.

З 30-х років XIX ст., незважаючи на велику питому вагу населення,

зайнятого в сільському господарстві, промислова революція в Німеччині

набирає високих темпів. Удосконалюється структура виробництва, швидко

розвиваються військова та важка промисловість. Розвиток залізничного

транспорту стимулює піднесення гірничої промисловості, металургії,

машинобудування. Великих успіхів досягла хімічна промисловість.

Формуванню єдиного внутрішнього ринку сприяло створення в 1834 р.

Прусського митного союзу, що об'єднував 18 держав з населенням у 23 млн

чоловік. Проте, незважаючи на високі темпи промислового виробництва,

Німеччина ще значно відставала від таких країн, як Англія і Франція.

Порівняно з Англією, Францією та Німеччиною США мали цілий ряд

переваг, що сприяли їхньому переходові на шлях капіталістичного розвитку.

Географічна віддаленість від Старого Світу з його безперервними війнами

дала США змогу за рахунок надзвичайно прибуткової торгівлі з Голландією,

Францією, Іспанією та Великобританією створити великий торговельний

флот. На початку XIX ст. він переважав флот Франції й Іспанії разом узятих.

Відсутність феодальних відносин становила сприятливий грунт для

зародження капіталізму в сільському господарстві. У західних штатах

виникли дрібні й середні фермерські господарства, що спеціалізувалися на

розведенні худоби. Економічному розвиткові США сприяло також

вирощування бавовни й тютюну, що мали величезний попит у Європі.

Економічні й технічні передумови промислового перевороту в США

виникли відразу ж після здобуття незалежності. Машинне виробництво

розвивалося в основному на північному сході країни. Саме в регіонах Ново!

Англії й Середньої Атлантики почав зосереджуватися американський

капітал. Впровадження у виробництво досягнень англійської промисловості

й використання власних технічних відкриттів (створення швейної машини,

електричного телеграфу, механічної жатки, елеваторів, суцільнометалевого

плуга, використання реклами у сфері торгівлі, продаж товарів у кредит)

прискорили промисловий переворот у США. У 30-ті роки США вийшли на

третє місце у світі за кількістю веретен і споживанням бавовни. Відкриття

запасів залізної руди в Пенсільванії й Огайо поклало початок розвитку

металургійної промисловості й виробництва прокатних станів, що стало

основою для формування галузей важкої промисловості У 50 – 60-ті роки

здійснюється масове впровадження в промисловість перших двигунів,

переживає підйом машинобудування. Одночасно з розвитком водяного

транспорту велося широке будівництво шосейних доріг та залізниць. За

темпами будівництва залізниць США посіли перше місце у світі.

Транспортний «бум» дав змогу прискорити торговельний оборот, що

активізувало індустріалізацію й залучення до неї сільськогосподарських

регіонів країни.

Промисловий переворот у США проходив одночасно з колонізацією

західних американських земель. До 13 штатів, що брали участь у війні за

незалежність, незабаром приєдналися відвойовані в індіанців Кентуккі (1792

р.), Теннессі (1796 р.) та Огайо (1803 р.). У 1803 р. США придбали у Франції

за 15 млн дол. Луїзіану – територію, трохи меншу за початкову територію

США. У 1819 в. США купили в Іспанії Флориду. У 40-ві роки до США був

приєднаний Техас, що спричинило війну США з Мексикою в 1846 - 1848 рр.

Згідно з мирним договором у Гвадалупе-Ідальго США анексували величезні

північні мексиканські території: Нью-Мексико, Юту, Аризону, Неваду,

північну частину Каліфорнії. В 1823 р. президент США Джеймс Монро

прийняв «доктрину Монро», що проголошувала принцип взаємного

невтручання країн Європи й Америки у внутрішні справи одна одної.

Здійснення «доктрини Монро» в 1830 – 1850 рр. показало, що США

поставили зростання своєї могутності в пряму залежність від приєднання

нових територій. У 1818 р. генерал Джексон захопив Східну Флориду. У

1810– 1813 рр. була загарбана Західна Флорида. У 50-ті роки США виявляли

прагнення купити чи захопити Кубу, яка належала Іспанії. В 40-ві – 50-ті

роки починається проникнення США в країни Далекого Сходу. Згодом США

оголосили сферою своїх національних інтересів усю територію Північної

Америки.

Територіальна експансія, супроводжувана розширенням територій,

багатих природними ресурсами, зростання чисельності населення за рахунок

емігрантів з Європи та впровадження демократичних свобод сприяли

швидкому економічному розвиткові США та поширенню капіталістичних

відносин на північноамериканському континенті.

Революції у провідних країнах Європи (1848 – 1849 рр.).

У 1848—1849 рр. у багатьох країнах Європи спалахнули революції,

спричинені подальшим розвитком капіталізму, зростанням впливу буржуазії

та зміцненням позицій робітничого класу. Найхарактернішою у цьому плані

була ситуація у Франції, де попередні революції, знищивши феодальні

порядки, забезпечили захист інтересів лише вузького кола великої, передусім

фінансової, буржуазії. Значна ж частина промислової й торговельної

буржуазії, а також селянство та робітничий клас залишалися безправними.

Невдоволення цих верств суспільства пануванням фінансової аристократії,

посилене погіршенням економічного стану країни в 1845—1847 рр.,

неврожаями 1845—1846 рр. та економічною кризою1847 р., стало основною

причиною революції 1848 р. у Франції, що дістала назву Лютневої.

Поглиблення економічної та внутрішньополітичної кризи, яка вже переросла

в бої на вулицях Парижа, змусило уряд Гізо піти у відставку, а короля Луї

Філіпа – зректися престолу 24 лютого 1848 р. 25 лютого у Франції була

проголошена Друга республіка. У створеному тимчасовому уряді керівну

роль відігравала торговельно-промислова буржуазія. Фактично головою

уряду був Альфонс Ламартін. До складу уряду ввійшли республіканці

Александр Ледрю-Роллен, Фердінан Флокон і соціалісти Александр Альбер