Бредіхин А.В. Всесвітня історія
Подождите немного. Документ загружается.
81
розвитку. З іншого боку відбулось збільшення прибутків громадян. При
відносно стабільному виробництві це означало виникнення диспропорції між
грошовою і товарною масою і, відповідно, до зростання цін.
Економічні негаразди викликали у населення розчарування діями
Народного фронту. Економіка так і не вийшла на докризовий рівень. Це ще
більше ускладнило відносини між партіями у НФ. У червні 1937 р. Л.Блюм
подав у відставку, криза НФ стала очевидною. Наступник Блюма прем'єр
К.Шотан бездіяв. У квітні 1938 р. посаду прем'єра зайняв лідер радикалів
Даладьє. Його уряд відразу скасував низку соціальних програм. У зовнішній
політиці він повністю слідував у фарватері Англії. Підписання мюнхенської
угоди призвело до остаточного розпаду НФ. У жовтні 1938 р. з нього
офіційно вийшли радикали.
НФ був насамперед засобом боротьби проти фашизму. У Франції
безпосередню загрозу приходу фашистів до влади було ліквідовано, хоча не
був ліквідований сам фашизм.
Одночасно НФ був спробою знайти вихід з кризи і депресії. Підсумком
цих дій стало прийняття пакету соціально-економічних заходів, які заклали
основу формування в подальшому держави процвітання. Значною мірою ці
дії були схожі на «новий курс» Рузвельта, на заходи уряду Хансона у Швеції.
Відмінність полягала в тому, що в реалізації цих заходів брали участь
комуністи. Для них НФ був вимушеною і перехідною формою до реалізації
їх соціальної ідеї, яку не можливо уявити без «диктатури пролетаріату». Це і
надало НФ аморфного і нестійкого характеру. Участь комуністів у НФ
створила небезпеку його перетворення з засобу захисту демократії від
фашизму у засіб ліквідації демократії заради «диктатури пролетаріату».
Причинами виникнення фашистського руху були реваншистські
настрої після поразки у війні та підписання принизливих умов Версальського
миру, соціальна незахищеність більшої частини населення в результаті
зростаючої післявоєнної розрухи, реакція на більшовицьку політику
експорту світової революції.
Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини (НСДАП), що
стала центром тяжіння усіх фашистів, була утворена в 1919 р. Порівняно
швидко лідером цієї партії став Адольф Гітлер. У 1923 р. нацисти намагались
організувати заколот у Баварії, але зазнали поразки. В 20-ті роки вони ледь
існували. Швидкий ріст їх впливу почався в роки економічної кризи 1929-
1933 pp. Основні програмні положення фашистського руху в Німеччині були
викладені в книзі А.Гітлера «Майн кампф» («Моя боротьба»).
Криза економічна стала і кризою Веймарської республіки. Велике
безробіття, масове розорення селян і ремісників вимагали від влади
екстремальних заходів для полегшення становища народу. Однак уряди, що
змінювались, виявились у полоні застарілих схем, вони проводили політику
економії, урізуючи й без того незначні соціальні витрати. Були підвищені
податки на предмети першої необхідності, зменшені розміри пенсій,
позбавлено допомоги безробітних, молодших 21 року.
82
Така політика не могла не викликати розчарування й давала привід для
критики не тільки тих, хто стояв при владі, а й демократії взагалі. На падінні
авторитету Веймарської республіки позначилась й широко розповсюджена
думка, що її створенню сприяла ганебна Версальська угода. Так чи інакше в
роки кризи почали набирати силу партії, що виступали проти демократії, і
серед них, в першу чергу, нацисти, які обіцяли встановити тверду владу і
вивести країну з кризи. Вплив партій, що виступали у підтримку
Веймарської республіки, швидко падав і в 1932 р. вони вже репрезентували
меншість громадян. Нацисти стали найбільшою політичною партією
Німеччини.
Масовою базою фашистського руху стали націоналістично
налаштовані ремісники, селяни, ветерани війни, безробітні. Підтримку
нацистам надали впливові кола великого капіталу Німеччини.
Робітничий клас менш піддавався впливу нацистів, але його значна
частина також виступала проти Веймарської республіки, підтримувала
комуністів. Запеклі суперечки й гостра боротьба між ними та соціал-
демократами зробили неможливими єдині антифашистські дії лівих сил, як
це було у Франції в 1934-1936 pp. Нацистам вдалося залучити на свій бік
зневірену в демократії молодь: 1/3 членів НСДАП складали люди віком до
30 років. Позначилась на поведінці виборців й тактика боротьби, яку
використовували нацисти. Штурмовики й есесівці нападали на мітинги
політичних суперників, били активістів інших політичних партій, залякували
населення, їхні дії демонстрували слабкість законної влади, яка не здатна
була підтримувати елементарний порядок у містах й забезпечувати безпеку
громадян.
Фатальну для Веймарської республіки роль відіграли представники
традиційної військово-бюрократичної еліти Німеччини, політичний вплив
яких не був усунутий революцією 1918 р. Саме вони в момент, коли криза
наближалась до кінця і намітились ознаки падіння впливу нацистів,
використали свій вплив на президента Гінденбурга, щоб він вручив мандат
на формування уряду Адольфу Гітлеру. 20 січня 1933 р. той став
рейхсканцлером – головою уряду.
Отримавши доступ до виконавчої влади, нацисти почали послідовну
ліквідацію режиму політичної демократії Німеччини. Використавши як
привід підпал рейхстагу, який самі ж і організували, вони почали відкритий
терор проти своїх політичних противників – комуністів та соціал-демократів.
Передусім Гітлер домігся підписання Гінденбургом спеціального указу «Про
охорону народу і держави», що ліквідував основні права громадян та надав
необмежені повноваження каральним органам. В такому становищі нацисти
провели нові вибори в рейхстаг, сподіваючись отримати переважну
більшість в ньому. Проте підсумки виборів у березні 1933 р. були для них
небажаними: комуністи і соціал-демократи, що знаходились у підпіллі,
отримали 30,6% голосів виборців, нацисти – 43,9%. Не зібравши абсолютної
більшості голосів, нацисти з цього моменту остаточно відмовились від спроб
83
прикрити свій режим хоча б видимістю демократії та збереження
конституції.
Принцип поділу влади, що лежав в основі Веймарської республіки, був
відкинутий. Законодавчі функції були передані уряду. Гітлеру ж передали
повноваження президента Гінденбурга, який помер у 1934 р.
Таким чином, вся повнота влади в Німеччині опинилась в руках
Гітлера. Була проведена адміністративна реформа, в результаті якої
ліквідували земельні парламенти та органи місцевого самоврядування. Влада
на всіх рівнях переходила в руки не виборних, а призначуваних згори
чиновників.
В 1933 р. вже формально було заборонено всі політичні партії, крім
НСДАП, що злилась з державою. Партійні функціонери автоматично ставали
державними чиновниками відповідного рівня. Така різка зміна державного
ладу та суспільного життя супроводжувалась насиллям і породжувала
посилення каральних органів держави. Штурмові (СА) та охоронні (СС)
загони стали частиною цього апарату насилля. В країні була утворена таємна
поліція (гестапо), а з 1933 р. по всій країні з'явились концентраційні табори
для утримання в них неугодних режимові людей. Було ліквідовано основні
політичні права громадян – свободу слова, зібрань, недоторканість житла,
таємницю листування.
Важливі зміни відбулися і в економіці Німеччини. Уряд Гітлера пішов
на нечуване для мирного часу розширення державного регулювання
господарського життя спочатку з метою виходу із кризи.
На кошти держави було розгорнуто будівництво загальнонаціональної
мережі швидкісних автострад, що дозволило відразу скоротити чисельність
безробітних та пожвавити будівельну індустрію. Пізніше основна увага була
приділена прискореному розвитку військової промисловості. Військові
витрати збільшились з 620 млн. рейхсмарок до 15,5 млрд. в 1933-1938 pp. З
метою стимулювання економічного зростання вводились податкові пільги.
При одночасному зростанні витрат та зниженні податків виник дефіцит
бюджету, який покривався випуском паперових грошей. Щоб не допустити
знецінення їх та зростання цін, уряд ввів контроль над цінами та зарплатою і
почав поступовий перехід до карткової системи розподілу. Це збільшило
масштаби державного регулювання економіки.
Особливістю економіки нацистської Німеччини було пряме
адміністративне регулювання господарства державою. Для цього всі
підприємці були об'єднані в галузеві картелі та підпорядковані Імперському
міністру господарства. Коли в 1936 р. було прийнято чотирирічний план
розвитку військової промисловості, уповноваженим по реалізації цього
плану було призначено Г.Герінга. Створене ним відомство взяло під
контроль всю економіку країни. Держава стала безпосереднім володарем
багатьох підприємств, що були конфісковані в більшості випадків у євреїв в
ході «націоналізації» промисловості. Так, на заводах державного концерну
«Герман Геринг» було зайнято 600 тис. чоловік і виплавлялось 7, 29 млн. т
сталі.
84
Фашистська держава встановила контроль над ринком робочої сили та
трудовими відносинами. У роки Веймарської республіки останні будувались
на визнанні протиріччя інтересів робітників та роботодавців, яке повинно
вирішуватись шляхом тарифних погоджень між організаціями, що
представляють інтереси кожної із сторін. Для нацистів такий підхід був
неприпустимим у принципі. Трудові відносини вони намагались побудувати
на основі своїх ідей про перевагу національних інтересів і вважали
можливою гармонію між працею і капіталом під наглядом держави. В
нацистській Німеччині були ліквідовані профспілки, а замість них утворено
Німецький робітничий фронт, що включав робітників і роботодавців.
Керівники підприємств ставали «вождями трудового колективу», а контроль
над трудовими відносинами перейшов до спеціальних «опікунів праці», які
призначаються урядом. Контроль над заробітною платою був доповнений
введенням загальної трудової повинності.
Під жорстокий державний контроль була взята в фашистській
Німеччині і зовнішня торгівля. Метою її регулювання було прагнення
зменшити залежність Німеччини від імпорту. Відповідно вживалися заходи
по розвитку тих галузей промисловості, які замінювали імпорт: синтетичний
бензин, каучук. Все це диктувалось також загальною військовою
підготовкою нацистів і було розраховано на нейтралізацію можливої, на
випадок війни, блокади Німеччини.
До початку Другої світової війни економіку Німеччини було
кардинально змінено. При збереженні приватної власності була суттєво
обмежена свобода підприємництва. Ринок товарів і послуг, ринок праці були
замінені державною регламентацією. Практично перестала функціонувати
ринкова економіка. Весь комплекс цих заходів прискорив вихід Німеччини з
кризи. У 1935 р. вона досягла докризового рівня виробництва, а до 1939 р.
значно перевищувала його. Скоротилося безробіття: в 1933 р. воно складало
6 млн. чоловік, в 1938 р. - 429,5 тис. Але в самому виході з кризи не було
нічого феноменального, з 1933 року всі країни Заходу вступили в смугу
економічного пожвавлення. Потрібно мати на увазі, що більш високі темпи
відновлення в Німеччині були значною мірою зумовлені мілітаризацією її
економіки. Ціною цих успіхів стала повна ліквідація прав і свобод громадян,
створена в країні атмосфера примусового однодумства, шовіністичного
розгулу і загальної підозріливості.
Життя у фашистській Німеччині було далеким від тих омріяних
картин, які були створені пропагандою. Насилля стало масовим. Тільки до
початку 1935 р. було вбито більше 4200 противників нацизму, арештовано
515 тис. чол. До початку 1939 р. в ув'язненні знаходилось понад 300 тис. осіб.
Сотні тисяч німців емігрували, в їх числі цвіт творчої інтелігенції: фізик
Альберт Ейнштейн, письменники Томас і Генріх Манни, Ліон Фейхтвангер,
Бертольд Брехт, композитори Ган Уйснер, Отто Клемперер, Пауль Хіндеміт.
Антисемітизм став офіційною політикою фашистської держави. Вже з
весни 1933 р. почався організований владою бойкот всіх установ, що
належачи євреям. В 1935 р. була прийнята серія законів, що позбавила євреїв
85
німецького громадянства і заборонила їм займати посади в державному
апараті. Змішані шлюби були заборонені. З 1939 р. євреїв почали виселяти в
спеціально відведені будинки і квартали (гетто), їм було заборонено
з'являтися в громадських місцях, займатися багатьма видами діяльності, вони
були зобов'язані постійно носити на одязі нашиту жовту шестикутну зірку. В
ніч з 9-го на 10-е листопада 1939 р. влада організувала єврейський погром,
жертвами якого стали десятки тисяч чоловік. Так було підготовлено грунт
для винищення євреїв у Німеччині, що масово почався в роки війни. 6 млн.
євреїв стали жертвою расового безумства нацистів.
Фашизм прагнув установити контроль і над свідомістю людей. | Засоби
масової інформації – друк, радіо залежали від міністра пропаганди
Й.Геббельса. Його відомство було поставлено на службу нацизму:
художники, поети, композитори повинні були прославляти Гітлера,
оспівувати переваги арійської раси і нових порядків. Велич Німеччини
повинні були уособлювати циклопічні споруди.
Контроль над масовою свідомістю здійснювався і через тотальне
охоплення населення нацистськими організаціями й політичними
кампаніями. Німецький трудовий фронт об'єднував 23 млн. чоловік, до
молодіжної організації «Гітлер-югенд» належало більше 8 млн. Членство в
них було обов'язковим. Крім того, існували різні націонал-соціалістські
союзи, що об'єднували людей за професіями, нахилами, захопленнями тощо.
Всі вони повинні були відвідувати мітинги і збори, брати участь у масових
заходах. Відхилення від всього цього було доказом незгоди і дозволяло
цілеспрямовано боротися з його проявами
Ще однією країною, де фашизм став провідною ідеологією була Італія.
Участь у Першій світовій війні для Італії коштувала дуже дорого: 700 тис.
загиблих, 450 тис. інвалідів, 1 млн. поранених, країна втратила третину
національного багатства. Після поразки біля Капоретто в жовтні 1917 р. вона
опинилась на межі повної катастрофи і тільки допомога військ Антанти
врятувала Італію.
Економічне становище країни було вкрай критичним: не вистачало
продовольчих товарів, палива, предметів першої необхідності. Надії італійців
на те, що мир принесе полегшення, не виправдались. Великі держави,
оцінюючи внесок Італії у війну як занадто низький, не дотримали свого
слова (таємна угода про передачу Італії східного узбережжя Адріатичного
моря і ще ряду територій), даного напередодні вступу Італії у війну. Вона
отримала лише Південний Тіроль і Трієст. Італія стала «переможеною серед
переможців».
Важке фінансово-економічне становище країни позбавляло уряд
можливості здійснити заходи щодо покращення життя населення. Довіра до
нього і до конституційного ладу впала. Післявоєнний спад виробництва,
демобілізація армії, ще більше загострили соціальні проблеми і призвели до
розгортання масового робітничого руху, в якому домінували радикальні
течії. Страйки робітників супроводжувались захопленням заводів і
86
створенням ФЗР – фабрично-заводських рад, які брали на себе функції
місцевої влади.
Виклик праву власності налаштував проти робітничого руху дрібних
господарів (ремісників, торгівців і т.д.) й селянство, які до того ж не довіряли
існуючій владі.
Настрої цих прошарків населення відбились у фашистському русі, що
виник у 1919 р. Він поєднував у собі ідеї реваншизму, антикомунізму і
соціальної демагогії. У 1919-1920 pp. фашисти не становили серйозної
небезпеки. На виборах 1919 р. вони не отримали жодного мандату.
Зростанню їх впливу сприяли реваншистські настрої, які охопили всі
прошарки італійського суспільства. На цій хвилі фашисти вдались до
силових дій, захоплюючи ті території, які обіцяла, але не дала Антанта. Так,
восени 1919 р. загін фашистів на чолі з поетом Габріеле Д'Аннунціо захопив
порт Фіуме. Це сприяло створенню над фашистами ореолу патріотів.
Весною 1921 р. загони фашистів під гаслами відновлення порядку і
збереження «великої нації» почали погроми робітничих організацій. У
відповідь робітники організували загони «народних сміливців», які вступали
у справжні бої з чорносорочечниками. Італія стала ареною масового
насильства, а уряд не зміг вивести країну з цього стану і відновити
законність. У листопаді 1921 р. фашисти об'єднались і утворили Національну
фашистську партію, на чолі якої став Б.Муссоліні («дуче» - вождь). Тоді ж у
робітничому русі стався розкол.
У таких умовах Муссоліні, підтримуваний великими промисловцями,
заручившись «нейтралітетом» Ватикану, співчуттям короля Віктора-
Еммануїла III, висунув вимогу передати фашистам владу. Прихильників
збереження старих порядків, які не гарантували порядку й законності,
виявилось дуже мало, і король доручив Муссоліні сформувати уряд.
30 жовтня 1922 р. Муссоліні на чолі загонів чорносорочечників
вступив у Рим і очолив уряд («Похід на Рим»). Так в Італії був відкритий
шлях до ліквідації ліберальної демократії і встановлення фашистської
диктатури.
Прихід фашистів до влади збігся з періодом економічного піднесення.
Обсяг промислового виробництва з 1920 до 1928 pp. зріс на 60%. Італія
перетворилась в індустріально-аграрну країну. Але розвиток промисловості
був нерівномірним, перевагу мала військова промисловість. Південні райони
країни залишались відсталими.
Прийшовши до влади, фашисти прагнули відродити Римську імперію.
Реалізація цих планів – прямий шлях до війни. Фашисти, поряд з ліквідацією
демократичних інститутів, почали мілітаризацію економіки і всіх сторін
життя суспільства. Йшов процес мобілізації ресурсів для майбутніх
завойовницьких війн.
Першою жертвою агресивних дій Італії стала Ефіопія, яка була
захоплена італійськими військами в 1935-1936 pp.
У 1922-1924 pp. фашисти не наважувались на рішучі дії щодо
ліквідації демократичного устрою. Поштовхом до фашизації країни стала
87
«справа Маттеоті». Джакомо Маттеоті 1 червня 1924 р. у парламенті
виступив з промовою, в якій звинуватив фашистів у фальсифікації виборів і
зажадав анулювати мандати депутатів-фашистів. Через 10 днів він був
викрадений і убитий фашистами. Але король не усунув Муссоліні від влади,
як цього вимагала більшість населення.
У січні 1925 р. Муссоліні, виступаючи у парламенті, висунув гасло:
«Вся влада фашистам!» і провів через парламент низку законів, які
обмежували демократичні права. Уряд став відповідальним лише перед
королем і мав право видавати закони. Місцеві органи влади замінялись
префектами, яких призначав дуче. Заборонялись всі профспілки і партії, крім
фашистських. Створювались трибунал і таємна поліція. Вводилася смертна
кара. Почались масові арешти (в один день було заарештовано 12 тис.
комуністів).
У 1929 р. Муссоліні уклав договір з Папою римським, згідно з яким
утворювалась держава Ватикан, католицька церква отримувала ряд
привілеїв.
Для управління економікою створювалась корпоративна система. У
1934 р. існувало 22 корпорації у всіх галузях господарства. Кожна
корпорація об'єднувала представників промисловців, фашистських
профспілок і функціонерів фашистської партії. Уряд був замінений Великою
фашистською радою, а парламент – палатою корпорацій.
Важливим елементом у структурі державного регулювання економіки
став інститут промислової реконструкції (ІРІ).
Для виховання молоді у фашистському дусі створювались масові
молодіжні організації. Прищеплювався культ сили і волі. Насаджувався
культ особи Муссоліні.
Прагнення до переділу світу швидко зблизило Італію з фашистською
Німеччиною та Японією, незважаючи на деякі суперечки щодо Австрії та
Балкан. До того ж, будучи першим фашистом, Муссоліні не хотів
поступатися цією роллю «вискочці» Гітлеру.
Агресія проти Ефіопії довела, що без Німеччини Італія не здатна
здійснити жодної серйозної акції. Однак суперництво між двома
фашистськими лідерами продовжувалось аж до 1940 p., доки Муссоліні не
змирився зі статусом молодшого партнера Німеччини.
У 1937 р. Італія приєдналась до Антикомінтернівського пакту, а у
1939 р. Італія і Німеччина уклали між собою «сталевий пакт».
Першою спільною акцією Німеччини і Італії стала підтримка
франкістів в Іспанії у 1936-1939 pp. Італія направила туди 200-тисячний
військовий корпус і велику кількість зброї. У 1939 р. Італія захопила
Албанію, а в 1940 р. вступила в Другу світову війну на боці Німеччини.
12 квітня 1931 р. в Іспанії відбулись муніципальні вибори, на яких
перемогли прихильники республіки. 14 квітня король Альфонс XIII втік з
країни, і в той же день Іспанію було проголошено республікою. Так, мирним
шляхом відбулась демократична революція. До влади прийшов тимчасовий
уряд на чолі з А.Саморо. Перед новим урядом постали старі проблеми:
88
проведення аграрної реформи, ліквідація поміщицького землеволодіння
(поміщикам належало 67% земель); вирішення національного питання. На
цей час на території Іспанії склалися 4 нації- іспанська, каталонська,
баскська, галісійська. Останні три добивалися автономії. Вони займали
15,6% території країни з населенням в 6 млн. чол. На порядку денному
стояло ще й врегулювання стосунків з католицькою церквою, захист
національної іспанської промисловості, проведення реформи армії,
офіцерський склад якої становили виключно вихідці з землевласників, треба
було розв'язати низку соціальних проблем.
Тимчасовий уряд провів вибори до кортесів і прийняв закони,
спрямовані на вирішення нагальних питань.
Президентом обрали А.Самору. Була прийнята нова демократична
конституція. Церкву відокремили від держави. Ліквідовувались чернецькі
релігійні ордени. Каталонія отримала автономію. Було оголошено
проведення аграрної реформи. Але нерішучість уряду в проведенні
зазначених реформ, а також наступ на права католицької церкви, яка мала
традиційно сильний вплив серед селян, призвели до того, що на виборах
1933 р, перемогли партії правого блоку. Вони згорнули проведення реформ.
Баскам було відмовлено у наданні автономії. Проти противників уряду
застосовувалась військова сила. Наприкінці 1933 р. син колишнього
диктатора Хосе-Антоніо Прімо де Рівера утворив партію Іспанська фаланга
(іспанські фашисти). Вона виступила за ліквідацію республіки, встановлення
унітарної держави з сильною владою, за розширення прав католицької
церкви.
У 1934 р. проти політики уряду розпочались масові виступи населення.
Каталонія оголосила свою незалежність, в Астурії почалось збройне
повстання. Через відсутність єдності лівих сил всі ці виступи були
придушені. Не змирившись з поразкою, ліві сили у січні 1936 р. утворили
Народний фронт, який виступив з широкою програмою реформі
підтриманою на виборах у лютому 1936 р. Програма передбачала амністію
всім політв'язням, відновлення демократичних прав і свобод, надання
автономії Каталонії, підвищення заробітної плати, зменшення податків,
проведення аграрних перетворень тощо.
Спираючись на армію, праві сили почали готувати заколот. Ня чолі
заколотників стояли Хосе-Антоніо Прімо де Рівера, генерали Санхурно, який
безпосередньо готував заколот, і генерал Франко.
Заколот почався 17 липня 1936 р. в Іспанському Марокко. Наступного
дня заколот поширився на інші райони Іспанії. На бік заколотників перейшло
80% складу іспанської армії, але авіація і флот залишились вірними
республіці. У країні почалась громадянська війна. У заколотників відразу
виникли проблеми: Хосе-Антоніо Прімо де Рівера був заарештований і
страчений, Санхурно загинув у авіакатастрофі, Франко з марокканськими
військами був блокований республіканським флотом у Марокко. Заколотові
загрожувала поразка. Тоді на допомогу франкістам прийшли Італія і
Німеччина, які перекинули марокканську армію в Іспанію і надали
89
заколотникам зброю. Згодом 200 тис. італійських та німецьких військ взяли
участь у війні на боці франкістів.
Початок заколоту відразу поставив перед республіканським урядом
завдання організувати опір франкістам. Складність полягала в тому, що
іспанська промисловість не виробляла багатьох видів військової техніки і
спорядження. Не вистачало підготовлених військових кадрів. На звернення
до урядів Англії, Франції і США з проханням продати зброю республіканці
отримали відмову. Уряди цих держав посилались на міжнародне право, яке
забороняло втручання у внутрішні справи інших держав. Уряди західних
країн враховували і досвід Росії, де їх збройна інтервенція і підтримка
антибільшовицьких сил мали зворотні наслідки.
Між 27 країнами була підписана угода про невтручання в іспанські
справи. Проте Італія та Німеччина не збирались цього виконувати і активно
постачали зброю франкістам. У жовтні 1936 p. CPCP заявив, що не буде
дотримуватись угоди, надішле військових радників республіканцям і
постачатиме зброю. На захист республіки приїхали в Іспанію близько 50 тис.
чоловік, які прагнули боротись з фашизмом. З них були утворені
інтернаціональні бригади.
У вересні 1936 р. сформовано новий республіканський уряд на чолі з
Ларго Кабальєро, який провів реформи. На контрольованій ним території
було ліквідоване поміщицьке землеволодіння, землю передано селянам,
націоналізовано велику промисловість. Каталонці і баски отримали
автономію. Водночас політичний режим поступово еволюціонував у бік
відходу від демократії, захист якої був головною метою війни. Це частково
обумовлювалося воєнним часом; головною причиною стало зростання
впливу комуністів, які спирались на підтримку СРСР. Іспанські комуністи,
які копіювали дії комуністів у СРСР, почали боротьбу з троцькістами, що
мали значний вплив у Каталонії. У країні встановився терор каральних
органів. В Іспанії навіть була зроблена спроба провести за радянським
прикладом показовий судовий процес над троцькістами, які начебто
підтримували зв'язки з фашистами.
Таким чином, іспанська демократія припинила існування раніше, ніж
загинула Іспанська республіка.
У 1936-1937 pp. основні бойові дії точились навколо Мадриду, але всі
наступи франкістів були відбиті. Не допомогли їм і прихильники у самій
столиці, так звана «п'ята колона». Після невдалої спроби взяти Мадрид
франкістами Німеччина та Італія почали відкриту інтервенцію. Спроба
італійського корпусу нанести удар з північного заходу по військах
республіканців, які обороняли Мадрид, була невдалою. Під містечком
Гвадалахара у березні 1937 р. італійський корпус було розгромлено. Після
цієї поразки франкісти основні зусилля перенесли у Каталонію, намагаючись
скористатись конфліктом між троцькістами й комуністами. 3-6 травня 1937
р. троцькісти, підтримані Л.Кабальєро у Барселоні, здійснили збройний
виступ, протестуючи проти політики комуністів. У квітні 1938 р. армії
франкістів вдалось відокремити Каталонію від іншої території республіки.
90
Спроба армії республіканців розірвати блокаду, здійснивши наступ у липні
1938 р., не вдалась. На початку 1939 р. Каталонія була захоплена. Райони,
контрольовані республіканцями, були відрізані від Франції.
27 лютого 1939 р. Англія і Франція розірвали дипломатичні відносини
з республіканським урядом і визнали уряд Франко. Опинившись у
міжнародній ізоляції (СРСР майже припиниш постачання зброї, у 1938 р. з
Іспанії були виведені інтернаціональні бригади), 6 березня 1939 р.
командуючий обороною Мадриду полковник Касадо здійснив переворот,
повалив республіканський уряд і вступив у переговори з Франко. Спроба
комуністів підняти повстання була придушена. На територію, контрольовану
республіканцями, вступили франкістські війська. В Іспанії було встановлено
диктатуру генерала Франко (березень 1939 р.- листопад 1975 р.) Франкісти
починали репресії проти своїх противників. З 1939 р. до 1944 р. надзвичайні
трибунали винесли смертні вироки 200 тис. чол.
Війна дорого обійшлась іспанцям: загинуло 1 млн. осіб, 500 тис.
залишили країну. Вона лежала в руїнах. Народний фронт в Іспанії був
формою боротьби з фашизмом, але не став його альтернативою.
Країни Латинської Америки між двома світовими війнами.
У країнах Латинської Америки, які здобули незалежність у першій
половині XIX ст., склалися політичні відносини, успадковані від
колоніального минулого.
Домінуюче становище у політичному житті посідали різні угруповання
латифундистів – нащадків іспанських і португальських дворян-колонізаторів,
які використовували працю безземельних селян (в основному індіанців) та
негрів-рабів (рабство у деяких країнах існувало до кінця XIX ст.). Латифундії
ставали центрами життя цих країн.
Після здобуття незалежності ці країни, крім Бразилії, були
проголошені республіками, повнота влади в них належала вождям, які
спиралися на армію і деякі угруповання латифундистів. При цьому в країнах
формально зберігались конституції, представницькі органи, імітувалось
проведення виборів.
Панування латифундій приводило до переважно аграрного характеру
розвитку цих країн. Це неодмінно ставило їх у залежність від промислово
розвинутих держав – спочатку Англії, а згодом Німеччини і США, які
забезпечували країни Латинської Америки промисловими товарами,
капіталами і були основними ринками збуту для їх продукції. Сільське
господарство країн мало монокультурний характер. У Аргентині переважало
виробництво м'яса і зерна, в Бразилії та Колумбії – кави, на Кубі – цукру, в
Центральноамериканських країнах – тропічних фруктів.
Таким чином, поєднання політичного суверенітету і економічної
залежності стала важливою особливістю розвитку країн регіону.