55
IgG2a, тобто функціонують у вторинній гуморальній імунній відповіді. Тх2 –
стимулюють проліферацію та диференціювання В клітин, переключення із IgM на
IgE, IgG1, IgG3. Функціонують як у первинній, так і у вторинній гуморальній
імунній відповіді.
Отже, наявність Тх1 у мишей C57Bl/6 і у людей із туберкулоїдною формою
прокази сприяла знищенню внутрішньоклітинних паразитів шляхом клітинного
імунітету, а у мишей BALB/c і людей із лепроматозною форми прокази наявність
Тх2 сприяла гуморальній імунній відповіді без знищення уражених клітин.
Розвиток Тх1 чи Тх2 із попередника залежить від спектру цитокінів, що
присутні при їх диференціюванні. Так, попередник Тх, що утворився при активації
Т лімфоциту із стану спокою (CD4
+
, секретує ІЛ-2) диференціюється у Тх0 , що
секретує як ІЛ-4, так і ІФНγ. При появі антигену, що провокує секрецію тих чи
інших цитокінів, спостерігається розгалуження на Тх1 і Тх2. Інфіковані макрофаги
секретують ІЛ-12, який разом із ІЛ-2 сприяє утворенню Тх1 (цей процес
інгибується ІЛ-4).
Антиген, опсонізований антитілами, зв’язує Fc-рецептори на
базофілах, тучних клітинах і СD4
+
Т клітинах, які є джерелом IL-4, що сприяє
утворенню Тх2 (ІФНγ інгибує цей процес).
Таким чином, шлях розвитку імунної відповіді, клітинний чи гуморальний,
залежить від того, секрецію яких лімфокінів провокує той чи інший антиген. На
молекулярному рівні це зводиться до вибіркової транскриції генів ІЛ-4 чи ІФНγ.
Бактеріальні антигени активують переважно Тх1, а гельмінтозні інфекції –
переважно Тх2. Як правило, інфекції провокують відповідь не чистого Тх1 чи Тх2
типу. Наприклад, вірус грипу стимулює продукцію як ІФН, так і ІЛ-10, але
пригнічує продукцію ІЛ-5 та ІЛ-4. Також, вибір між Тх1 і Тх2 генетично
детермінований, що видно на прикладі різних ліній мишей, інфікованих
лейшманією.
Для розвитку Тх1 IЛ-4, що продукується Тх2, є негативним сигналом. Для
розвитку Тх2, навпаки, необхідний IЛ-4, а IФНγ, що продукується Тх1, є
негативним сигналом. Це означає, що Тх1 і 2 є взаємно антагоністичними:
активність Тх1 пригнічує розвиток Тх2, а Тх2 пригнічують розвиток Тх1. У зрілому
стані Тх1 і 2 теж взаємно пригнічують одне одного.
Молекулярні основи такого антагонізму з’ясовані не до кінця. Відомо,
наприклад, чому Тх2 пригнічуються IФН
γ, а Тх1 – ні. IФНγ взаємодіє із
специфічним рецептором, що складається із
α і β ланцюгів. Взаємодія з
рецептором призводить до активації тирозинових кіназ Jak1 і Jak2, які
фосфорилюють Stat 1. Stat 1 димеризується, мігрує до ядра і стимулює
транскрипцію гену IФНγ. В Тх1 β−ланцюг рецептору до IФНγ відсутній. Таким
чином, Тх1 використовують модифікацію рецептору для того, щоб запобігти
активації гену IФНγ, і стають стійкими до дії цього цитокіну.
Взаємний антагонізм Тх1 і Тх2 дозволив пояснити багато феноменів, які в 70-ті
роки пов’язували із діяльністю Т супресорів. За сучасними уявленнями, в
залежності від ситуації, одні й ті самі Т клітини можуть бути активаторами або
супресорами. Чинниками їх дії є цитокіни типу IЛ-4 або IФНγ.
Прикладом таких взаємодій є відповідь на інфекцію лейшманіями. Тх1
секретують IФНγ і ФНПα, які активують макрофаги. Макрофаги синтезують закис
азоту (NO), який є потужним токсичним агентом для внутрішньоклітинної інфекції.
Тх2 синтезують IЛ-4 та IЛ-10, які пригнічують експресію NO-синтази і сприяють
розвитку лейшманіозу (наприклад, у мишей BALB/c). Таким чином, у даному
випадку Тх2 виступають як супресори.