Дипломная робота - Встановлення режимів народної демократії в Румунії, Угорщині та Болгарії в 1944-1949 рр

Подождите немного. Документ загружается.

антимонополістичні заходи на засіб соціального заспокоєння румунського

суспільства.

Угрупування Татареску визнавало необхідність посилення регулюючої ролі

держави в економіці, але категорично заперечувала проти всяких спроб

націоналізації і конфіскації.“..У будь-якій області націоналізація, - писав

Татареску, - приведе до падіння виробництва. Всяка передача власності державі

є шкідливою ”[17, 168-169].

Надії на те, що уряд Радеску буде стабільним, не справдилися, коли на

початку нового року “місцевий” комуніст Георге Георгіу-Деж і “москвичка”

Паукер, що нещодавно повернулася, відвідали Москву, де їм було наказано, або

дозволено перебрати владу до своїх рук. Знаряддям, що його використовували

для цього, був так званий Національно - демократичний фронт, сформований у

жовтні 1944 року з комуністичної та соціал-демократичної партій, Фронту

землеробів (в 1930-х роках незалежна радикальна селянська партія, що була

грунтовно інфільтрована комуністами і тепер фактично перетворилася на

їхнього представника на селі), Союзу патріотів (комуністичного фронту з

інтелігенції, фахівців та ділових кіл) і професійних спілок [10, 133].

Щоб тимчасово залучити на свій бік ліве крило “історичних” партій

румунської буржуазії та поміщиків, які бачили безперспективність курсу

королівського уряду, НДФ у січні 1945 р. вилучив зі своєї програми пункт про

націоналізацію великих банків і картелів. Відтак частина націонал-лібералів

(НЛП) та націонал-цараністів (НЦП) пішла на співробітництво з фронтом [22,

593].

В середині січня 1945 року Національно-демократичний фронт розпочав

агітацію за радикальну земельну реформу, проведення чистки від реакціонерів і

воєнних злочинців та демократизацію армії, - він представляв себе як єдину

організацію, що здатна переконати Радянський Союз передати Північну

Трансільванію під румунський контроль. Його кампанія супроводжувалася

зловісним повторенням радянських тверджень, що нинішній румунський уряд

як і попередній, нечітко виконував свої забов`язання щодо перемир`я [27, 133].

До березня 1945 р. оформилася взаємодія двох політичних центрів (НДФ і

опозиції в “історичних партіях”), зацікавлених в усуненні уряду Радеску. У

цьому ж був надзвичайно зацікавлений і Радянський Союз, оскільки уряд

Радеску відверто продовжував саботаж умов перемир`я. Лише при підтримці і

тиску СРСР і виявилося можливим “переконати” короля, котрий виражав “своє

бажання зберегти у повній мірі найкращі відносини з Радянським урядом ”, не

намагаючись домогтися участі прихильників Маніу та Братіану у новому уряді.

[17, 169].

Період з 6 грудня 1944 р. по 9 березня 1945 р. був відмічений особливим

драматизмом, агітаційні кампанії набирали силу під суворим контролем з боку

комуністів над засобами массової інформації. Посилаючись на рішення

Ялтинської конференции, які на перший погляд сприяли східно-європейським

демократіям, Н. Радеску почав опиратися посиленню ролі воєнізованих

робітничих загонів (підлеглих компартії) і зумів зберегти стосунки з лідерами

Націонал-цараністскої і Націонал-ліберальної партії, що удостоїлися

неприязного відношення з боку радянського командування. Напруга досягла

кульмінації в лютому 1945 р., коли Н. Радеску у своїй промові в кінотеатрі

"Аро", переданої по радіо, заявив, що Ганна Паукер, Васіле Лука і інші

керівники компартії діють за вказівкою ззовні і зовсім не думають про благо

країни.

Спроби генерала Радеску силовими методами відновити контроль над над

ситуацією у країні викликали опір комуністів, які ініціювали проведення 24

лютого 1945 р. багатотисячної демонстрації протесту в Бухаресті. Війська

застосували зброю, внаслідок чого було вбито вісім і поранено кілька десятків

демонстрантів.

В усіх цих ексцесах радянське керівництво звинуватило румунський уряд.

Через три дні заступник міністра закордонних справ Радянського Союзу Андрій

Вишинський прибув літаком до Бухареста, де радянські війська вже зайняли

штаб-квартиру армії та інші урядові будинки. Заявивши про нездатність уряду

забезпечити порядок, він зажадав від короля передачі влади іншій особі [27,

134].

Монарх зробив спробу сформувати уряд під головуванням князя Б.

Штирбея, проте зроблений на нього тиск з боку представника радянського

керівництва, змусив короля погодитися на створення 6 березня 1945 р. кабінету

комуністичної більшості на чолі з доктором Петру Гроза, лідером Фронту

землеробів[22, 594].

1.3. Уряд Петру Гроза.

Новий уряд Петру Гроза номінально був коаліційним, в якому комуністи

очолювали лише три міністерства (однак мали заступників міністрів в кількох

інших), тоді як два інакомислячих ліберали, що не входили до Національно-

демократичного фронту, одержали престижні портфелі міністрів закордонних

справ і фінансів. Однак в цілому це влаштовувало Радянський Союз і

відповідало наполяганням комуністів. Сталін негайно винагородив цю акцію, 9

березня надавши дозвіл поширити румунське управління на Північну

Трансільванію. Ця подія допомогла румунським комуністам зіграти на

національних почуттях, тоді як угорські комуністи в подальші роки були

змушені це пояснювати (хоч і непереконливо) лише тим, що рішення Сталіна

було б іншим, коли б Угорщина була не такою повільною в темпах своєї

демократизації.

Гроза якого змальовували зазвичай простим опортуністом, маріонеткою і

фіглярем, при всій своїй ексцентричності був серйозною політичною постаттю,

аніж ці карикатурні намови. Він був багатим трансільванським землевласником,

промисловцем і адвокатом; отримав освіту в Будапешті і вільно розмовляв

угорською, а також румунською мовами; після 1920 року часом займав посаду

міністра в румунських кабінетах і в 1933 році заснував Фронт землеробів. [27,

134-135].

Прихід до влади 6 березня 1945 р. уряди П. Грози відкривав новий етап в

розвитку Румунії. Він характеризувався передусім змінами соціальної бази

влади. В ході вирішення під гаслами демократії загальнонаціональних завдань

дефашизації (по термінології тих років), відновлення країни, подолання

післявоєнної розрухи і хаосу об'єднувалися різноманітні соціальні сили: частина

буржуазних угрупувань, інтереси яких полягали в розвитку важкої

промисловості і, а отже і в поглибленні базової індустріалізації; більша частина

робітничого класу, зацікавлена в пуску виробництва, дрібні і середні підприємці

міста, а також ті шари села, які пов'язували своє майбутнє не лише з аграрною

реформою, але і з роботою в місті. Соціальна підтримка уряду розширювалася у

міру входження нових людей в держапарат, армію, МВС і службу безпеки, в

ході очищення цих інститутів від адептів старого режиму. Ідея демократії і

національного відродження залучала до уряду П. Грози і частину національної

інтелігенції. Сталися зміни і на політичній сцені: пішли в опозицію “історичні

партії”.

Покладена в основу діяльності уряду програма НДФ з відновлення

економіки країни (аграрна реформа, “обмеження надмірностей і зловживань

капіталу”, державна підтримка промисловості при активній участі приватного

капіталу у відновлення країни) “забезпечувала усім соціальним категоріям

можливість здійснити свої інтереси”.

Заперечення, що викликали, з боку Татареску і його прибічників відносно

положення про націоналізацію банків і основних промислових підприємств

були зняті ще в січні 1945 р. Відмова компартії від конфіскаційних заходів

закріплювалася передачею усіх економічних міністерств в руки НЛП

(Татареску). Досягнення компромісу відкривало можливість реалізації найбільш

назрілих реформ: аграрної і демократизації громадських структур.

Уряду П. Грози вдалося, очистити державний апарат, адміністративні

структури, приватні підприємства від прибічників Антонеску і профашистських

елементів; з армії були звільнені (і частково заарештовані) офіцери , пов'язані із

старим режимом. Була відновлена румунська адміністрація в Трансільванії, що

раніше входила в склад Угорщини, що особливо зміцнило авторитет уряду.

В ході проведення акцій по очищенню стали проявлятися відверті

прагнення комуністів до опанування апарату примусу і засобів масової

інформації і використання державних структур на користь тільки одній партії.

Радянські представники в СКК дуже критично відносилися до жорсткості курсу

комуністів в стосунках з партнерами по коаліції. Радник СКК І. 3. Сусайков

повідомляв, що комуністи, замість того щоб “надавати допомогу цараністам, що

відкололося, і робити усі зусилля, щоб збільшити цю групу” не давали їм

можливості працювати. “..Коли б не моє втручання, єдині цараністи з уряду

пішли б”. Такі тенденції в РКП у той час особливої настороженості усередині

правлячої коаліції не викликали, але були відмічені лідерами "історичних

партій" і стали одним з приводів для активізації антиурядових дій останніх вже

з літа 1945 р.

Натиск прибічників Маніу і Братіану, що домагалися міжнародного

втручання в справи Румунії і відставки уряду П. Грози, з одного боку, і масові

виступи трудящих осінню 1945 р., що були багато в чому відповіддю на цей

натиск - з іншою, посилили тенденції до консолідації правлячої коаліції. Хоча

Татареску і почав проявляти помітну невпевненість, його угрупуванням

зберігався курс на солідарність з програмою і діяльністю уряду [17;169-171].

Восени 1945 року уряд поклав край спробам короля Міхая, скористатися

відмовою Великої Британії і Сполучених Штатів визнати уряд, як важелем для

заміни його складу на більш прийнятну альтернативу. Певний у радянській

підтримці, Гроза просто зігнорував рекомендацію короля про відставку, після

чого король усамітнився в своєму сільському маєтку і відмовився підписувати

державні документи. 8 листопада доставлені вантажними машинами міліція

комуністів і спеціальний армійський підрозділ обстріляти і розігнали вуличний

натовп у Бухаресті, що зібрався відзначити день народження короля. Але

дивним є те, що ні королівський двір, ні уряд Гроза не осудили публічно один

одного і обидва заперечували, що ця ненормальна ситуація (з пікантною сценою

страйкуючого короля в опанованій комуністами країні включно) призвела до

розриву. Справді на Московській нараді міністрів закордонних справ Великої

Трійки, що відбувалася з 16 по 26 грудня 1945 року, було вироблено формулу

врятування достоїнства, згідно з якою кілька міністрів, справжніх (а не тих, що

співчували комуністам) членів національно-селянської і ліберальної партій,

мали ввійти в уряд, і по тому, той отримав би британське і американське

визнання (продовжене, як належить, 4 і 5 лютого 1946 року) і тоді призвів би до

вільних вибори, відкритих для участі всіх демократичних партій. Якщо

подивитися на це в ретроспективі, створюється враження, що американський і

британський представники на московській нараді виявили наївність,

лицемірство або недбалість, погоджуючись на визнання уряду Грози перед

обіцяними виборами, які при проведенні їх із запізненням, 19 листопада 1946

року були б(як можна було припустити) геть іншими, не вільними і відкритими,

оскільки давня румунська традиція фальсифікації виборів підсилювалась тепер

новітньою комуністичною технікою залякування.Виграш в головному виявився

на стороні правлячої коаліції: згода ввести до складу уряду П. Грози двох

представників “ історичних партій ”, а також ряд поступок опозиції у

внутрішній політиці (відновлення випуску 14 газет, послаблення цензури,

створення клубів опозиційних партій) відкривали шлях до міжнародного

визнання Румунії і її уряду [27, 136].

1.4. Парламентські вибори 1946 р. Закріплення комуністів при владі.

Ключовою проблемою політичного життя Румунії в 1946 р. стали майбутні

вибори, з результатами яких і опозиція, і правляча коаліція зв'язували

перспективу розвитку країни.

У кінці лютого 1946 р. ЦК РКП для того, щоб утримати коаліцію і не

допустити звуження власних позицій у владних структурах, висунув ідею

створення Блоку демократичних партій (БДП), яка протягом березня “без яких-

небудь внутрішніх ускладнень” була прийнята Фронтом землеробів, НЦП

(Александреску), національно-народною партією, а до кінця травня – соціал-

демократами і націонал-лібералами (Татареску). У опублікованому 21 травня

1946 р. комюніке про створення БДП говорилося, що партії, що перебували при

владі, зберігаючи кожна свою ідеологію і програму, прийшли до повної згоди

про спільну платформу і пропорційному представництву партій в списку БДП.

Що стосується програми Блоку, то в основу її були покладені пропозиції

компартії, сформульовані на загальнонаціональній конференції в жовтні 1945 р.

В той же час створення БДП різко звужувало поле для маневрів

опозиційних “історичних партій”. Звідси, мабуть, і причина їх спроб створити

свій блок, яка до вересня 1946 р. закінчилася невдачею. Через ідейно-політичні

різноголоси лідерам НЛП і НЦП не вдалося виробити загальної програми

передвиборної боротьби, яка була б прийнятна для основної маси членів обох

партій. Фактично програмі БДП протистояли маніфест НЦП 1944 р.,

заснований на радикальних принципах доктрини аграризму, і передвиборне

звернення цієї партії в травні 1946 р. Порівняння цих документів і програми

БДП показує більшу схожість їх економічних розділів, а у ряді місць програма

НЦП звучала радикальніше. У передвиборному документі НЦП зокрема

говорилося: "Право держави націоналізувати в потрібний момент деякі галузі

промисловості, національний банк і деякі кредитні установи є одним з головних

пунктів програми націонал-цараніської партії". Зміни в настроях селян на

користь уряду П. Грози, що відзначалися на початку 1941 р. як наслідок

аграрної реформи, були напередодні виборів істотно ослаблені різким

погіршенням загального економічного становища аж до голоду у ряді районів

країни і ефективною пропагандою НЦП можливості створення колгоспів за

зразком СРСР[17, 171-174].

Річної затримки з проведенням виборів потребував Національно -

демократичний фронт (тобто комуністична партія), у зв'язку з необхідністю

послабити імовірну опозицію. Два нові міністри, що, як ішлося, були

призначені, щоб розширити кабінет, не отримали портфелів і просто

ігнорувались колегами, а їхні партії були занепокоєні та роздратовані. В березні

1946 року соціал-демократи розкололись через пропозицію висунути кандидатів

одним з комуністами списком і деморалізована більшість у фронті

погоджувалась на це. В квітні інакомислячі ліберали Татареску також

приєдналися до більшості. Впродовж літа були прийняті різноманітні декрети і

закони, за якими скасовувався сенат, санкціоновано передвиборну цензуру і

дискримінацію та інші способи витонченого управління і маніпулювання

виборчим процесом [27, 136-137].

Напередодні виборів, в ЦК РКП вважали, що БДП може мати 55-65 %

“реальних голосів”. Цього, як передбачалося, вистачило б для проведення в

життя програми БДП об'єднаними в ньому силами. Але за наявності

відцентрових тенденцій в БДП такі результати розглядалися керівництвом РКП

як явно недостатні. “..Маючи в блоці, - говорила в бесіді з радянськими

дипломатами А. Паукер. - такі партії, як соціал-демократів, лібералів, компартія

може виявитися в меньшості”. Виявитися в меншості означало для комуністів

повернення компартії на колишні периферійні позиції. Як вважав один з

секретарів ЦК Е. Боднараш. “треба узяти 90 % і це буде зроблено за допомогою

тих можливостей які дає виборчий закон, і деякої “техніки””. Під “ технікою ”

розумілися спеціальні організаційні і політичні заходи, спрямовані на зниження

участі в голосуванні прибічників опозиції.

Вибори до парламенту що відбулися 19 листопада 1946 р., за офіційними

даними, принесли успіх БДП (71,8% голосів). Опозиція отримала лише 17,1%

голосів, 11% були “ відтягнуті ” дрібними політичними угрупуваннями. Вже

тоді ці дані ставилися під сумнів. Так, 21 листопада 1946 р. радянське по-

сольство інформувало МЗС СРСР про те, що американська місія має в

розпорядженні список 60 тис. осіб, не допущених до голосування, і більше 10

тис. протестів, а 9 грудня 1946 г.- про те, що МЗС Румунії отримало ноту

Великобританії з відмовою визнати офіційні результати як що ті “дійсно

представляють волю румунського народу”. Політичний підсумок виборів

полягав в тому, що розрахунки опозиції на прихід до влади не виправдався.

Абсолютна більшість місць в парламенті були у БДП (348 з 414). Усередині

БДП відповідно до “ключа” найбільшою фракцією стали соціал-демократи (77

місць), далі розташовувалася партія Татареску (73 місця), - фронт землеробів

(71), комуністи (68). 59 місць приходилось на дрібніші партії і угрупування, що

входили в Блок

Але це була лише зовнішня картина. “Найсильнішою партією в

парламенті,- писав радянський посол С. И. Кавтарадзе, - є компартія, оскільки

насправді їй належать абсолютна більшість голосів (204 з 414). Це пояснюється

тим, що по списках Фронту землеробів, національно-народної партії,

національно-цараністської партії (Александреску), а також і соціал-демократів

пройшли комуністи, що формально перебувають в рядах цих партій. Це

забезпечує компартії можливість грати керівну роль в парламенті навіть

всупереч голосуванню депутатів інших партій. ” [17, 175].

Іншою найважливішою ланкою, що зміцнювала БДП, був представник всіх

шарів селянства - Фронт землеробів, який в 1946 р. налічував близько 1,5 млн.

членів. Він міг стати реальною противагою політичному впливу НЦП (Маніу)

не лише в румунському селі, але і в суспільстві в цілому. Після виборів лінія

комуністів на відмову від принципів партнерства в Блоці і використання мето-

дів силового вирішення протиріч ставала все більш чіткішою і викликала

занепокоєність керівництва Фронту землеробів, де зростали розбіжності з

характеру про партії і сумніву в самостійності її політичного курсу. Дійсно

серед членів цієї партії було немало осіб з подвійною партійною приналеж-

ністю, особливо в керівних структурах. Причому це явище безперервно

наростало, і в січні 1948 р. з 43 членів Виконкому Фронту, 30 були членами

компартії.

У результаті акції “очищення” Фронту землеробів ця партія не лише

скоротилася на 400 тис. осіб, але і (що було принципово важливо для

комуністів) змінилася втративши характер організації, що представляла

інтереси селянства як особливого соціального суб'єкта. Фактично Фронт

землеробів трансформувався в аналог компартії, котрий був до неї політично

прив'язаний і покликаний діяти в селі. Це був принциповий момент в процесі

трансформації післявоєнної плюралістичної партійно-політичної системи

Румунії при просуванні комуністів до монополії влади [17, 178-179].

Після листопадових виборів 1946 р. П.Гроза сформував кабінет на

паритетних засадах, по чотири представники від основних політичних партій та

організацій, котрі входили до БДП, - КПР, СДП, НЛП і Фронт землеробів.

Комуністична партія, окрім міністерства юстиції, внутрішніх справ та

транспорту, отримала також міністерство національної економіки (яке до цього

було в руках НЛП), яке очолив Г.Георгіу-Деж. Г.Татареску, окрім посади

замісника голови ради міністрів, очолив також міністерство іноземних справ

[16, 429-430].

Вже з весни 1947 р. реальною силою в Блоці, яка могла перешкодити

претензії РКП на повноту влади, залишалися тільки націонал-ліберали