Фурса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

може бути відчужений, у разі застосування примусового

стягнення шляхом реалізації предметів з прилюдних тор-

гів (аукціону) їхнє повернення власнику може бути ускла-

днене тощо.

Законом України № 2539-Ш від 21.06.2001 р. арбіт-

ражні суди були перейменовані в господарські, але від-

повідних змін не було внесено до Закону України «Про

виконавче провадження». Процедура та основні аспекти-

розгляду справ господарськими судами не мають суттє-

вих відмінностей від цивільного судочинства, за винят-

ком попереднього претензійного звернення до відповідача,

а також строку набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирають законної сили

після закінчення 10-денного строку з дня його прийняття

і підлягають обов'язковому виконанню підприємствами,

установами, організаціями, службовими особами (ч. З

ст. 85 ГПК). Оскільки рішення господарських судів сто-

суються юридичних осіб, то в основному вони виконую-

ться установами банків, на розрахунках яких перебува-

ють кошти відповідача. В разі відсутності коштів на роз-

рахункових рахунках боржника державним виконавцем

провадиться стягнення майна боржника - юридичної

особи. Рішення господарського суду можуть стосуватись

і не майнових прав сторін тощо.

Рішення господарського суду першої інстанції може

бути оскарженим до апеляційної або касаційної інстан-

цій. Але касаційна скарга (подання) може бути подана

(внесена) протягом одного місяця з дня набрання рішен-

ням місцевого господарського суду чи постановою апе-

ляційного господарського суду законної сили.

На цьому етапі необхідно встановити, що в теорії ци-

вільного процесу відрізняють рішення суду:

1. Про присудження.

2. Про визнання (про встановлення юридичних фактів).

Лише рішення про присудження можуть виконува-

тись державними виконавцями, а всі інші рішення не по-

винні надходити до державної виконавчої служби. Так, у

справах, що виникають з адміністративно-правових від-

носин, рішення в основному видаються на руки заінтере-

сованим особам і надсилаються державним установам,

які мають його виконувати. Це положення випливає із

статей 243, 243-5, 243-10, 243-15, 243-20, 243-25, 248,

248-9, 248-14, 248-26 ЦПК. Слід зазначити, що із даного

142

переліку статті 248-9, 248-26 ЦПК мають назву «вико-

нання рішення суду». Така назва свіщчить не тільки про

зміст рішення, а й про порядок їхнього виконання, який

не має ніякого відношення до діяльності державного ви-

конавця, оскільки всі вищезазначені .даного виду провад-

ження носять зобов'язальний харакпер щодо посадових

осіб сфери управлінської діяльності вчинити певні дії,

що передбачені судовим рішенням. У разі ж невиконан-

ня рішення суду зазначеними вище суб'єктами настає

адміністративна, кримінальна відповідальність.

Винятком із загального правила дуія цього виду про-

вадження є категорія справ про стягнення з громадян не-

доїмки по податках, самооподаткуваїнню сільського на-

селення і державному обов'язковому' страхуванню. Так,

ст. 253 ЦПК передбачається, що викоінання рішення суду

про стягнення недоїмки провадиться відповідним орга-

ном стягнення за правилами, встановленими законодав-

ством України. Тобто в цьому випадку виконання рішен-

ня покладається не на державного виконавця, а на орга-

ни, що мають повноваження до викоінання рішень суду.

Про це, зокрема, йде мова в ст. 9 Закону «Про виконавче

провадження». Але з аналізу Закону України «Про поря-

док погашення зобов'язань платників податків перед

бюджетами та державними цільовими фондами» від

21.12.2000 р. випливає: по-перше, що податкові, митні

органи та установи Пенсійного фонду України і устано-

ви Фонду соціального страхування України є лише конт-

ролюючими органами (ст. 2 Закону); по-друге, із п. 73.2

Закону випливає нове поняття «посадові особи», у тому

числі державні виконавці, які прийняли рішення про ви-

користання активів. Таким чином, державні виконавці

можуть діяти і при погашенні зобов'язань платників по-

датків, коли наявних власних коштів боржника недо-

статньо для погашення заборгованості.

Примусовому виконанню підлягають ухвали судів у

цивільних і господарських справах: ЗІ питань забезпечен-

ня позову (ст. 156 ЦПК, ст. 67 ГПК); про стягнення су-

дових штрафів (статті 44, 48, 53, 153, 164, 172, 174 ЦПК;

ст. 9 ГПК); про поворот виконання (статті 420-422 ЦПК,

ст. 122 ГПК).

Загальні вимоги до судових рішень у цивільних спра-

вах викладені у статтях 203-208, 211 ЩІК, а в господар-

ських справах - у ст. 83 ГПК.

143

Слід зазначити, що окремі ухвали судів загальної юрис-

дикції не виконуються державною виконавчою служ-

бою, а надсилаються для виконання безпосередньо від-

повідним підприємствам, установам, організаціям, дер-

жавним та іншим органам, посадовим особам, які несуть

відповідальність за ухилення від виконання вказівок, що

містяться в окремій ухвалі, в порядку та розмірах, перед-

бачених законодавством.

Підставами виконання є вироки, ухвали і постанови

судів у кримінальних справах у частині майнових

стягнень. За ст. 51 КК України до осіб, визнаних винни-

ми у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані

такі види покарань, які підлягають примусовому вико-

нанню, а саме: І) штраф; 3) позбавлення права обіймати

певні посади або займатися певною діяльністю; 7) кон-

фіскація майна.

За ст. 28 КІЖ України передбачено, що особа, яка за-

знала матеріальної шкоди від злочину, має право при

провадженні в кримінальній справі пред'явити до обви-

нуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відпові-

дальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який

розглядається судом разом із кримінальною справою.

Тому, постановляючи вирок, суд за ст. 324 КПК Украї-

ни повинен вирішити такі питання: 7) чи підлягає задо-

воленню пред'явлений цивільний позов, на чию користь

та в якому розмірі, та чи підлягають відшкодуванню

збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені

закладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікуван-

ня, якщо цивільний позов не був заявлений; 8) що зроби-

ти з майном, описаним для забезпечення цивільного по-

зову і можливої конфіскації майна; 10) визначити розмір

та осіб, зобов'язаних відшкодувати судові витрати,

Таким чином, необхідно відокремлювати поняття

«вироки суду» в «частині покарання» і «майнових стяг-

нень»,

Вироки судів за ст. 55 КК у частині позбавлення

права обіймати певні посади або займатися певною

діяльністю, не зважаючи на положення ст. 43 Конститу-

ції України, можуть обмежувати право засудженого на

свій розсуд обирати роботу або вид діяльності на такі

строки: як основне покарання на строк від двох до п'яти

років або як додаткове покарання на строк від одного до

трьох років.

144

До заборонених для засудженого ■

лежати платні й безоплатні, постійні

обіймаються за призначенням ві, а до

забороненої діяльності - ЙК тощо), так і

неслужбова (управління портом). Тому у

вироку суду слід точи мати які посади чи

займатися якою діади но засудженому.

Позбавлення права -заЦ

'? діяльністю тягне

за собою заборон) щ^ ! обіймати пов'язані

з нею посади. Таккй^; ся до виконання

судом, який його ВИНІ;,Й;-

/ , діб з дня

набрання ним законної сили Дд-.;

ВИКОНаННЯМ Вироку Про ЗВІЛЬНеННЯ 3 П)Сі||5|

виконавцеві пред'являється вирок чи іищ^.

яку відкривається виконавче провадасшіцк

думку, таке виконавче провадження має ці

нення при його здійсненні, а саме: ^р%

служби діють у межах адміністративне^).

льність потребує постійної уваги і.вирц

правова система допускає працю за осющцК

боти та за сумісництвом тощо. Тому врцц

певну відповідальність за невиконанні щ

державному виконавцю проводити дщ^

контроль вироку суду. Більш виправдні^'

обов'язків за виконанням вироків судії уц.

лення права займати певні посади б

діяльністю на осіб, які здійснюють гляд,

ніж на державних виконавців. Ця лена

їхнім більшим досвідом у таких

становищем, що вони й так у багать<х

нюють нагляд за цими особами.

Статтю ж 389 КК, яка передбачає ЦЦЩ;

ухилення від покарання, не пов'язанеє ;

№

волі, на наш погляд, необхідно перові

ня від сплати штрафу або позбавлені і'

певні посади чи займатися певною

засудженою до цих видів покарань, а

давством карається виправними робга^

двох років або обмеженням волі нагоіі

Водночас ця норма не враховує, щ ос

отримувала дохід від незаконної і

Штефан М. Й., Омельченко М. П., Шт&щ л

судових рішень // Юрінком Інтер.- К., 2001.- < Зі,

Слід зазначити, що окремі ухвали судів загальної юрис-

дикції не виконуються державною виконавчою служ-

бою, а надсилаються для виконання безпосередньо від-

повідним підприємствам, установам, організаціям, дер-

жавним та іншим органам, посадовим особам, які несуть

відповідальність за ухилення від виконання вказівок, що

містяться в окремій ухвалі, в порядку та розмірах, перед-

бачених законодавством.

Підставами виконання є вироки, ухвали і постанови

судів у кримінальних справах у частині майнових

стягнень» За ст. 51 КК України до осіб, визнаних винни-

ми у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані

такі види покарань, які підлягають примусовому вико-

нанню, а саме: 1) штраф; 3) позбавлення права обіймати

певні посади або займатися певною діяльністю; 7) кон*

фіскація майна.

За ст. 28 КПК України передбачено, що особа, яка за-

знала матеріальної шкоди від злочину, має право при

провадженні в кримінальній справі пред'явити до обви-

нуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відпові-

дальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який

розглядається судом разом із кримінальною справою.

Тому, постановляючи вирок, суд за ст. 324 КПК Украї-

ни повинен вирішити такі питання: 7) чи підлягає задо-

воленню пред'явлений цивільний позов, на чию користь

та в якому розмірі, та чи підлягають відшкодуванню

збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені

закладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікуван-

ня, якщо цивільний позов не був заявлений; 8) що зроби-

ти з майном, описаним для забезпечення цивільного по-

зову і можливої конфіскації майна; 10) визначити розмір

та осіб, зобов'язаних відшкодувати судові витрати.

Таким чином, необхідно відокремлювати поняття

«вироки суду» в «частині покарання» і «майнових стяг-

нень».

Вироки судів за ст. 55 КК у частині позбавлення

права обіймати певні посади або займатися певною

діяльністю, не зважаючи на положення ст. 43 Конститу-

ції України, можуть обмежувати право засудженого на

свій розсуд обирати роботу або вид діяльності на такі

строки: як основне покарання на строк від двох до п'яти

років або як додаткове покарання на строк від одного до

трьох років.

144

До заборонених для засудженого посад можуть на-

лежати платні й безоплатнії, постійні та тимчасові, які

обіймаються за призначенням і вибором, керівні, рядові,

а до забороненої діяльності -тне службова (лікарська

тощо), так і неслужбова (управління особистим транс-

портом). Тому у вироку суду слід точно зазначити, обій-

мати які посади чи займатися якою діяльністю забороне-

но засудженому. Позбавлення права займатися певною

діяльністю тягне за собою заборону для засудженого

обіймати пов'язані з нею посади. Такий вирок звертаєть-

ся до виконання судом, який його виніс, не пізніше трьох

діб з дня набрання ним законної сили. Для контролю за

виконанням вироку про звільнення з посади державному

виконавцеві пред'являється вирок чи виписка з нього, на

яку відкривається виконавче провадження.

Але, на нашу

думку, таке виконавче провадження має певні усклад-

нення при його здійсненні, а саме: державні виконавчі

служби діють у межах адміністративних округів, ця дія-

льність потребує постійної уваги і витрат часу; сучасна

правова система допускає працю за основним місцем ро-

боти та за сумісництвом тощо. Тому варто б передбачити

певну відповідальність за невиконання вироку суду, і

державному виконавцю проводити лише періодичний

контроль вироку суду. Більш виправданим є покладення

обов'язків за виконанням вироків судів у частині позбав-

лення права займати певні посади або займатися певною

діяльністю на осіб, які здійснюють адміністративний на-

гляд, ніж на державних виконавців. Ця пропозиція зумов-

лена їхнім більшим досвідом у таких категоріях справ та

становищем, що вони й так у багатьох випадках здійс-

нюють нагляд за цими особами.

Статтю ж 389 КК, яка передбачає відповідальність за

ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням

волі, на наш погляд, необхідно переглянути. Ухилен-

ня від сплати штрафу або позбавлення права обіймати

певні посади чи займатися певною діяльністю особою,

засудженою до цих видів покарань, за чинним законо-

давством карається виправними роботами на строк до

двох років або обмеженням волі на той самий строк.

Водночас ця норма не враховує, що особа фактично

отримувала дохід від незаконної діяльності. Тож усі не-

Штефан М. Й., Омельченко М. П., Штефан С. М. Виконання

судових рішень // Юрінком Інтер.- К., 2001.- С. 35.

145

законно отримані доходи мають стягуватись до Держав-

ного бюджету.

Постановами судді чи суду у частині майнових

стягнень у справах про адміністративні правопору-

шення, які можуть стати підставами примусового вико-

нання, є постанови, за якими застосовуються такі заходи

адміністративної відповідальності:

•

штраф - у разі його несплати правопорушником у

п'ятнадцятиденний термін з дня вручення йому постано

ви про накладення штрафу, а в разі оскарження або

опротестування такої постанови - не пізніш як через

п'ятнадцять днів з дня повідомлення про залишення скар

ги або протесту без задоволення. Постанова про накла

дення штрафу надсилається для примусового виконання

до відділу державної виконавчої служби за місцем про

живання порушника, роботи або за місцезнаходженням

його майна в порядку, встановленому законом (стат

ті 307-309 КгіАЩІ);

•

оплатив вилучення предмета, який став знаряддям

вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного

правопорушення,- виконується державним виконавцем

щляхом здачі державним виконавцем такого предмета

для реалізації в порядку, встановленому законом, і пере

дачі сум, виручених від реалізації оплатно вилученого

предмета, колишньому власникові з відрахуванням ви

трат, пов'язаних із проведенням виконавчих дій (стат

ті 311-312 КпАПП);

•

конфіскація предмета, який став знаряддям вчи

нення або безпосереднім об'єктом адміністративного

правопорушення, та грошей, одержаних внаслідок вчи

нення адміністративного правопорушення, виконуються

державними виконавцями шляхом вилучення конфіско

ваного предмета і примусового безоплатного звернення

цього предмета у власність держави, в порядку, встанов

леному законом (статті 313-316 КпАПП).

Мирова угода, затверджена судом, є підставою для

державного виконання. Щодо мирової угоди, то в ци-

вільному процесі вона зазначається в статтях 67, 103,

107, 108, 115, 122, 136, 179, 227, 304, 332 ЦПК України,

а у виконавчому провадженні - в положенні ч. З ст. 29

Закону України «Про виконавче провадження», в якій

йдеться про те, що сторони виконавчого провадження

можуть укладати мирову угоду, але остання має затверд-

146

жуватися судом. Отже, мають узгоджуватись норми

ЦПК України із нормами Закону України «Про виконав-

че провадження». Крім того, можна встановити, що ми-

рові угоди укладаються як у межах цивільного процесу,

так й у виконавчому провадженні. Оскільки сторони на

умови мирової угоди погоджуються в добровільному по-

рядку й кожна із сторін володіє правом заперечення про-

ти її укладення, то мирові угоди мають виконуватись у

добровільному порядку. Якщо одна із сторін з будь-яких

причин не виконує умов мирової угоди, то в іншої сто-

рони виникає право на примусове виконання умов миро-

вої угоди шляхом передачі її до виконавчої служби для

примусового виконання.

Рішення третейських судів відповідно до законів

України можуть стати підставою відкриття виконавчого

провадження. З аналізу чинного законодавства випливає,

що повноваження з розгляду справ третейськими судами

випливають із норм ЦПК та спеціальних нормативних

актів. Так, за Законом України «Про торгово-промислові

палати в Україні» від 2 грудня 1997 р. № 671/97-ВР при

Торгово-промисловій палаті України діють Міжнарод-

ний комерційний арбітражний суд і Морська арбітражна

комісія, діяльність яких регулюється законодавством

України. За Законом України «Про міжнародний ко-

мерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р. № 4002-ХН

визначається підвідомчість справ міжнародному комер-

ційному арбітражу, процедура розгляду справ та зазна-

чається про фактичне ототожнення понять «третейсь-

кий» і «арбітражний» суди.

Широке поняття третейського суду та процедури його

діяльності роз'яснюється в листі Вищого арбітражного

суду України № 02-5/57 від 17.02.1997 р. Відповідно до

Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р.

«Про порядок тимчасової дії на території України окре-

Покрещук О. О., Фурса С. Я. Питання імплементації міжнародно-

правових норм у законодавство України про виконавче провадження //

Право України. № 3.- 2000.- С. 85.

Фурса С. Я., Фурса Є. І. Загальні питання порядку звернення

стягнення на грошові суми та інше майно боржника у виконавчому

провадженні // Вісник академії праці і соціальних відносин. Спец

випуск.- К., 2000.- С. 316.

Фурса С. Я. Мирова угода і процедура її затвердження // Митна

справа. Науково-аналітичний журнал. № 2.- 2001,- С. 16-24.

147

м-их актів законодавства Союзу РСР» до прийняття від-

повідних актів законодавства України на її території за-

стосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань,

які не врегульовані законодавством України, за умови,

що вони не суперечать Конституції (254к/96-ВР) і зако-

нам України. Оскільки в Україні відсутній законодавчий

акт, який регулював би діяльність третейського суду, в

тому числі утворюваного сторонами для вирішення кон-

кретного господарського спору, на території України в

частині, що не суперечить Конституції і законам Украї-

ни, діє Положення про третейський суд для вирішення

господарських спорів між об'єднаннями, підприємства-

ми, організаціями і установами, затверджене постановою

Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від

ЗО грудня 1975 р. № 121 (з наступними змінами і допов-

неннями). При цьому, незважаючи на загальну компетен-

цію третейських судів щодо вирішення більшості спорів,

крім спорів між громадянами, що виникають з трудових і

сімейних правовідносин, та спорів між організаціями, що

виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні

господарських договорів за державним замовленням,

третейські суди практично не розглядають спорів між

сторонами, однією з яких є громадянин. Це положення

можна пояснити тим, що рішення третейських судів не

володіють в основному законною силою з моменту їх

винесення, а можуть переглядатись за заявами заінтере-

сованих осіб обласним, міським (міст Києва і Севастопо-

ля) судами, Верховним Судом Республіки Крим. Отже,

крім особливостей розгляду первісним судом, третейські

рішення не мають властивих їм ознак до моменту вико-

нання, оскільки в разі невиконання рішення в добровіль-

ному порядку стягувач має порушувати клопотання про

його виконання (ст. 35 Закону України «Про міжнарод-

ний комерційний арбітраж»).

Виконання ухвал судів щодо забезпечення позову.

Виділення в окремий підпункт виконання ухвал ар-

бітражних судів та судів загальної юрисдикції зумов-

люється значною увагою, приділеною в законодавстві

цьому інституту, актуальністю цієї процедури на сучас-

ному етапі розвитку правової системи, особливою про-

цедурою вчинення юридично вагомих дій державним

виконавцем. Так, у ст. 152 ЦПК України передбачені

засоби забезпечення позову, які не мають відповідного

148

відтворення в Законі України «Про виконавче провад-

ження», а саме:

накладанням арешту на майно або грошові суми,

що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в

інших осіб;

1) забороною провадити певні дії;

забороною іншим особам провадити платежі або

передавати майно відповідачеві;

зупиненням продажу описаного майна, якщо пода

но позов про право власності на дане майно або про ви

ключення його з опису;

зупиненням стягнення на підставі виконавчого на

пису нотаріального органу, коли боржник оспорює цей

напис у позовному порядку.

Крім того, забезпечення позову шляхом накладення

арешту на заробітну плату, доходи колгоспників за пра-

цю в колгоспі, пенсію та стипендію, допомогу із соці-

ального страхуванню, виплачувану при тимчасовій не-

працездатності, а також на допомогу, виплачувану касами

взаємодопомоги колгоспів, крім позовів про стягнення

аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцт-

вом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою

годувальника, про відшкодування збитків, заподіяних

розкраданням державного або громадського майна, не

дозволяється. Забезпечувати позови до державних під-

приємств, установ, організацій, колгоспів, інших коопе-

ративних організацій, їхніх об'єднань, інших громадсь-

ких організацій дозволяється тільки у формі заборони

провадити певні дії.

Отже, процедура забезпечення позову регламентується

особливими процесуальними заходами, яких повинен

дотримуватись не тільки суд, який виносить відповідну

ухвалу про забезпечення позову, а й державний викона-

вець при її виконанні.

Особливість виконання судових ухвал щодо забезпе-

чення позову зумовлена часом їх виконання і строком їх

дії, а саме: за ст. 156 ЦПК України - ухвала про забезпе-

чення позову виконується негайно; за ст. 155 ЦПК Ук-

раїни - вжиті заходи щодо забезпечення позову зберіга-

ються до набрання рішенням законної сили. Отже, цим

положенням підкреслюється тимчасовість вжитих захо-

дів. При визнанні законності позовних вимог позивача,

що забезпечуються відповідними заходами, вчиненими

149

державним виконавцем, у рішенні суду повинно бути

зазначено про подальшу «долю» відповідних заходів

щодо забезпечення позову. Таким чином має відтворю-

ватись правовий зв'язок діяльності різних державних

юрисдикційних органів в одній правовій системі.

Останнє положення не відтворюється в Цивільному

процесуальному кодексі, положення якого не врахову-

ють особливість сучасної правової системи України. Так,

у ст. 156 ЦПК України зазначається, що ухвала про за-

безпечення позову виконується в порядку, встановлено-

му для виконання судових рішень, тобто фактично конс-

татується виконання її державною виконавчою службою.

В той же час у ст. 9 Закону України «Про державну ви-

конавчу службу» говориться про можливість виконання

рішень суду іншими органами. Хоча в цій статті не ви-

світлюється такий орган, як нотаріат, але, безумовно, ча-

стина ухвал суду про забезпечення позову має спрямову-

ватись не до державної виконавчої служби, а безпосе-

редньо до нотаріусів України. Тут мається на увазі дія

Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження

об'єктів нерухомого майна, затверджена Наказом Мініс-

терства юстиції України 09.06.1999 № 31/5. Цим Поло-

женням зокрема передбачається, що підставами для вне-

сення в Єдиний реєстр відомостей про накладені заборони

відчуження та арешти об'єктів нерухомого майна є

повідомлення судових і слідчих органів про накладення

арешту на об'єкт нерухомого майна. Тобто в цьому ви-

падку залучення державного виконавця для накладення

заборони відчуження об'єктів нерухомого майна буде

зайвим. Це положення можна підкреслити тим, що в За-

коні України «Про нотаріат» взагалі не значиться така

уповноважена державою владна посадова особа, як дер-

жавний виконавець, якій надане право примусового ви-

конання рішень судів.

Положення зумовлює необхідність конкретизації дій

із забезпечення позову не тільки в Законі України

«Про виконавче провадження», а й безпосередньо в Ци-

вільному процесуальному кодексі, Законі України «Про

нотаріат» щодо можливості державного виконавця на-

кладати арешт на об'єкти нерухомого майна, отримувати

відомості від нотаріусів про укладені боржником угоди

тощо. Тобто відповідне ст. 9 Закону положення має

увійти й до проекту Цивільного процесуального кодексу,

150

а саме, що ухвали суду мають забезпечуватись податко-

вими органами, установами банків, кредитно-фінансо-

вими установами, а також нотаріусами України.

З аналізу ст„ 154 ЦПК України ІЦЄД© заміни одного

способу забезпечення позову іншим, а також допущення

кілька забезпечень, можна встановити іншу особливість

виконавчого провадження такої ухвали суду - вона має

визначати розмір позовної вимоги позивача. Так, засоби

забезпечення позову повинні накладатись у відповідності

до загальної суми, яка б не перевищувала позовної.

Але ж за ст. 103 ЦПК України позивачу належить право

збільшувати або зменшувати розмір позовних вимог чи

відмовлятися від позову. Тому такі дії позивача мають

призводити до відповідних змін у заходах щодо забезпе-

чення позову, а не тільки з часу набрання рішенням суду

законної сили може відбуватись зміна у виконавчому

провадженні.

В цій же статті регламентується право відповідача з

дозволу суду або судді замість допущеного забезпечення

внести в депозит позовну суму. Але вч. 2 ст. 154 ЦПК

України не говориться про те, яким чином оформлюєть-

ся відповідний дозвіл суду та на який депозитний раху-

нок вноситься позовна сума. На наш погляд, такий дозвіл

повинен оформлюватись відповідною ухвалою, яка пе-

редається у державну виконавчу службу для того, щоб

державний виконавець мав підстави для невжиття або

анулювання уже вжитих заходів. За сучасними повнова-

женнями суду, який відокремлений від виконавчого про-

вадження, існування в нього депозитного рахунку важко

обґрунтувати навіть забезпеченням позову, оскільки ці

дії належать до повноважень державної виконавчої служ-

би. Тому слід вважати, що позовна сума має вноситись

на депозитний рахунок державної виконавчої служби.

Щодо питань накладення заборони провадити певні

дії, забороною іншим особам провадити платежі або пе-

редавати майно відповідачеві, то ці повноваження вва-

жається залишати під юрисдикцією суду. Тобто пропо-

нується не передавати державній виконавчій службі, а

саме державному виконавцю, повноважень щодо засто-

сування ст. 6 Закону України «Про виконавче провад-

ження» до зобов'язаної особи. Державний виконавець

має лише доводити до відома тих осіб, прав та обов'язків

яких стосується відповідне обмеження, накладене судом

151

у порядку забезпечення позову і, можливо, контролювати

виконання ухвали суду. З аналізу повноважень, процедури

діяльності суду є можливість констатувати, що у суду є

відповідні засоби доведення таких відомостей до зо-

бов'язаних осіб. Тобто відповідні відомості про ухвалу

суду можуть доводитись до відома відповідачів та інших

заінтересованих осіб у судовому засіданні або шляхом

відправлення відповідного повідомлення поштою, крім

того, у штаті судів передбачені кур'єри, які можуть вру-

чити ухвалу суду під розпис заінтересованої та зо-

бов'язаної особи. Тому доцільно вважати, що покладати

на державного виконавця відповідні повноваження просто

нелогічно.

На цьому етапі ми розглядали засоби забезпечення

позову лише при застосуванні їх як окремих засобів. У

той же час слід підкреслити, що може виникнути не-

обхідність виконання ухвали суду, в якій буде зазначено

про застосування цілого комплексу заходів забезпечення

позову, коли на момент винесення ухвали суду не буде

визначено конкретних заходів забезпечення позову. Тому

комплексне виконання ухвали суду про забезпечення

позову може покладатись на державну виконавчу служ-

бу, якщо суд не визнає доцільним винести кілька ухвал

щодо окремих суб'єктів, які зобов'язані будуть вжити

певних заходів для забезпечення позову.

Виходячи ж із тимчасовості вчинених заходів щодо

забезпечення позову, необхідно ставити питання про

оплату проведених державною виконавчою службою за-

ходів. Оскільки при вирішенні справи судом не на ко-

ристь позивача вжиті заходи втрачають свою силу, і

майно не буде реалізуватись тощо. Отже, у державної

виконавчої служби може не залишитись відповідних

об'єктів, за рахунок яких можна було б покрити власні

витрати. Тому постає питання, чи можна вважати їх

оплаченими одночасно з оплатою державного мита за

розгляд справи в суді, чи вони оплачуються окремо і

ким? На нашу думку, це питання потребує уваги. Так,

загальним є порядок, коли дії щодо забезпечення позову

не провадяться, оскільки це випливає із ст. 149 ЩІК

України. Підставами ж для вжиття заходів щодо забезпе-

чення позову є наступне утруднення чи неможливість

виконання рішення суду. Оскільки це стосується особли-

востей окремих категорій справ, а також враховуючи, що

152

забезпечення позову провадиться не судом, а державною

виконавчою службою, то в ст. 158 ЦГЇК України доціль-

но визначити заінтересованість державної виконавчої

служби у відшкодуванні понесених витрат на забезпе-

чення позову. З огляду на те, що заходи щодо забезпе-

чення позову мають вживатись негайно, то витребувати

відповідної оплати наперед нереально. Крім того, стави-

ти питання про виконання ухвали суду лише після опла-

ти відповідних дій неможливо, адже це не узгоджувати-

меться із загальнообов'язковістю рішень, ухвал і поста-

нов суду. Тому після вжиття заходів щодо забезпечення

позову у державної виконавчої служби виникає право

щодо відшкодування відповідних витрат, що мають бути

відшкодовані позивачем або відповідачем.

3.2. Правові акти несудових органів як

підстава виконавчого провадження

Постанови, винесені органами (посадовими особа-

ми), уповноваженими законом розглядати справи про

адміністративні правопорушення у випадках, передбаче-

них законом, мають виконуватись особою з моменту

їх винесення, якщо інше не встановлено Кодексом про

адміністративні правопорушення та іншими законами Ук-

раїни, Постанова про накладення адміністративного стяг-

нення звертається до виконання органом (посадовою осо-

бою), який виніс постанову. Отже, державною виконав-

чою службою постанови виконуються лише у випадках:

•

коли постанови, винесені органами (посадовими

особами), уповноваженими законом розглядати справи

про адміністративні правопорушення в межах їхньої

компетенції.

•

коли вони не оскаржені або не опротестовані про

курором (статті 287-297 КпАП);

•

коли строк давності звернення постанови до вико

нання не перевищує трьох місяців, за винятком випадків,

передбачених законом (ст. 303 КпАП).

Слід зазначити, що відповідальність за адміністратив-

ні правопорушення одночасно передбачається як в нор-

мах матеріального права, так і в Кодексі про адмініетра-

Див. додаток № 4.

153

тивні правопорушення. Наприклад, у відповідності до

ст. 5 Закону України «Про захист прав споживачів» від

12 травня 1991 р„, Державний комітет України у справах

захисту прав споживачів, його органи в Республіці Крим,

областях, містах Києві та Севастополі здійснюють дер-

жавний контроль за дотриманням законодавства України

про захист прав споживачів у центральних і місцевих

органах державної виконавчої влади та господарюючими

суб'єктами - підприємствами (їхніми об'єднаннями), уста-

новами, організаціями незалежно від форм власності,

громадянами-підприємцями та іноземними юридичними

особами, які здійснюють підприємницьку діяльність на

території України, забезпечують реалізацію державної

політики щодо захисту прав споживачів і мають право:

12) накладати на винних осіб у випадках, передбачених

законодавством, адміністративні стягнення; 13) накла-

дати на господарюючі суб'єкти сфери торгівлі, громад-

ського харчування і послуг, в тому числі на грома-

дян-підприємців, стягнення, передбачені ст. 23 цього

Закону, в порядку, що визначається Кабінетом Мініст-

рів України. Повноваження органів виконавчої влади

у сфері захисту прав споживачів регламентуються й

Кодексом про адміністративні правопорушення, а саме

ст. 244-4.

Рішення державних органів, прийняті з питань во-

лодіння і користування культовими будівлями та

майном, регламентується Законом України «Про свободу

совісті та релігійні організації. Так, у ст. 17 цього Закону

визначаються повноваження обласних, Київської та

Севастопольської міських державних адміністрацій, а в

Республіці Крим - Уряду Республіки Крим. За рішенням

цих органів культові будівлі та майно, що становлять

державну власність, передаються організаціями, на ба-

лансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування

або повертаються у власність релігійних організацій без-

оплатно.

Інші положення цієї норми викладені не зовсім вдало.

Так, передбачається, що культова будівля і майно, що є

державною власністю, можуть передаватися у почергове

користування двом або більше релігійним громадам за

їхньою взаємною згодою. За відсутності такої згоди дер-

жавний орган визначає порядок користування культовою

будівлею і майном шляхом укладення з кожною грома-

154

дою окремого договору. Поняття ж «почергове користу-

вання» не має відповідного тлумачення, а тому при його

застосуванні можуть виникати певні спірні ситуації.

З аналізу іншого положення, яке стосується договорів

про надання в користування релігійним організаціям

культових та інших будівель і майна, випливає, що дого-

вори можуть бути розірвані або припинені в порядку і

на підставах, передбачених цивільним законодавством

України. Поняття «почергове користування» має регла-

ментуватись цивільним законодавством, але це поняття в

ЦК знову-таки не розкрите, а тому можуть виникнути

спори щодо його застосування в реальних договорах. Зо-

крема, в законі передбачається, що рішення державних

органів з питань володіння та користування культовими

будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в

порядку, передбаченому Цивільним процесуальним ко-

дексом України. Рішення, не оскаржене до суду протя-

гом місяця з дня його прийняття, а в разі оскарження -

після прийняття судом постанови про відмову в задово-

ленні скарги (статті 248

-248

ЦПК), може бути виконане

примусово органом державної виконавчої служби.

Отже, рішення обласних, Київської та Севастопольсь-

кої міських державних адміністрацій, а в Республіці

Крим - Уряду Республіки Крим мають виконуватись дер-

жавною виконавчою службою, якщо вони не оскаржені

до суду. Питання про те, що самовільне захоплення

культових будівель чи привласнення культового майна

не допускається, має бути також регламентованим на

предмет забезпечення виконання цієї умови закону.

Вважається, що воно виконується також за рішенням від-

повідних державних органів про звільнення незаконно

захопленої культової будівлі.

З аналізу наведених вище положень можна зробити

загальний висновок, що рішення обласних, Київської та

Севастопольської міських державних адміністрацій, а в

Республіці Крим - Уряду Республіки Крим можуть сто

суватись лише об'єктів, які знаходяться у державній вла

сності й перебувають в управлінні та володінні держав

них установ або релігійних організацій. Якщо культові

споруди перебуватимуть у власності інших суб'єктів, то

спір між ними має розглядати суд і його рішення мо

же примусово виконуватись державною виконавчою

службою. _, ,

155

Можливість виконання рішень Антимонопольного

комітету України та його територіальних відділень у

передбачених законом випадках державною виконавчою

службою за чинним Законом «Про виконавче провад-

ження» суперечить самому Закону України «Про Антимо-

нопольний комітет України». Так, за ст. 24 цього Закону

рішення Антимонопольного комітету України є обов'яз-

ковими для виконання. З питань примусового поділу мо-

нопольних утворень, а також накладання штрафів за по-

рушення антимонопольного законодавства Антимоно-

польний комітет України, адміністративні колегії, державні

уповноважені та голови територіальних відділень Комі-

тету виносять відповідні постанови. Стаття ж 25 цього

Закону визначає, що з метою захисту інтересів держави,

споживачів та суб'єктів господарювання Антимонополь-

ний комітет України та державні уповноважені Комітету

у зв'язку з порушенням антимонопольного законодавства

державними органами, юридичними та фізичними

особами подають заяви (позови) до суду чи арбітражного

(тепер господарського) суду, в тому числі про:

•

стягнення не сплачених у добровільному порядку

штрафів та пені;

•

припинення суб'єктами господарювання порушен

ня антимонопольного законодавства;

•

зобов'язання виконати рішення Антимонопольного

комітету України;

•

з інших підстав, передбачених законом.

Таким чином, з 2000 року постанови Антимонополь-

ного комітету України за Законом «Про внесення змін

до Закону України «Про Антимонопольний комітет Ук-

раїни» не є підставою для примусового виконання

державною виконавчою службою, і це положення по-

требує відтворення в Законі «Про виконавче провад-

ження».

Рішення інших державних або недержавних орга-

нів у випадках, передбачених законом, можуть стати

підставою для примусового виконання лише в разі пря-

мої вказівки про це у відповідних законодавчих актах.

Наприклад, в юридичній літературі до рішень, що під-

лягають примусовому виконанню Державною вико-

навчою службою, відносять рішення товариських су-

Відомості Верховної Ради (ВВР).- № 41 .-2000.- С. 343.

156

дів.

Справді, Указ Президії Верховної Ради Українсь-

кої РСР «Про затвердження Положення про товариські

суди Української РСР і Положення про громадські ради

по роботі товариських судів Української РСР»

до цих

пір є чинним, оскільки він не скасований. Але реаль-

ність його застосування до сучасних правовідносин має

сумнівний характер, оскільки:

• по-перше, компетенція товариських судів не може

зумовлюватись лише зазначеним положенням через те,

що відповідні рішення повинні мати правовий вплив на

правовідносини, а тому в нормах матеріального права

повинні існувати посилання на відповідні рішення. На

приклад, у Кодексі законів про працю України мають

бути посилання на можливість звернення заінтересова

них осіб до товариського суду. Більше того, багато по

ложень щодо повноважень товариського суду супере

чить нормам чинного законодавства, а саме: справи про

образу, наклеп, побої та легкі тілесні ушкодження, що не

спричинили розладу здоров'я, розглядаються судами в

кримінальному судочинстві;

• по-друге, реально, за нашою інформацією, такі су

ди не діють.

Отже, формально можна вважати, що рішення товари-

ського суду можуть виконуватись державною виконавчою

службою. Так, за ст. 20 Положення передбачається, що

рішення товариського суду про відшкодування заподіяної

шкоди, про накладення штрафу або інше майнове стяг-

нення повинно виконуватися в строк, зазначений у рішен-

ні. Товариський суд здійснює контроль за виконанням

своїх рішень. При невиконанні рішення у встановлений

строк, а також для виконання рішення товариського суду

про передачу предметів дрібної спекуляції в дохід держа-

ви голова товариського суду надсилає справу народному

судді, який після перевірки поданих матеріалів і законно-

сті рішення видає виконавчий лист.

Загалом необхідно впевнитись у правовому статусі

наданого для виконання документа. Так, на підставі По-

ложення про порядок підготовки та направлення реко-

мендацій Національної служби посередництва і прими-

рення центральним або місцевим органам виконавчої

Законодавство України про виконавче провадження. Науково-

практичний коментар //"видавничий дім.- К., 2001.- С. 49-50.

Відомості Верховної Ради УРСР.- № и.- 1977- С. 132.

157

влади, органам місцевого самоврядування у випадках,

якщо у вимогах найманих працівників містяться питан-

ня, вирішення яких відповідно до законодавства віднесе-

но до їхньої компетенції, затвердженого наказом Націо-

нальної служби посередництва і примирення від 11 квіт-

ня 2000 р. № 31, можна встановити, що рекомендацій

Національної служби посередництва і примирення не є

документом для примусового виконання Державною ви-

конавчою службою.

Виконавчі написи нотаріусів є «самостійними рі-

шеннями», що підлягають виконанню державною вико-

навчою службою згідно зі ст. З Закону «Про виконавче

провадження». Виконавчі написи вчиняються згідно за-

конодавства і у відповідності до Переліку документів, за

якими стягнення заборгованості провадиться у безспір-

ному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів

(затверджений Постановою Кабінету Міністрів України

від 29.06.1999 року № 1172). Незважаючи на назву доку-

мента щодо цього питання існує доволі багато спірних

точок зору вчених, якими висловлюються різні підходи

до матеріальної і процесуальної природи виконавчих на-

писів.

Деякі автори вважають, що виконавчий напис є роз-

порядженням нотаріуса про стягнення з боржника належ-

них стягувачеві грошових сум чи будь-якого майна.

То-

му хотілося б зосередити увагу на правовому змісті ви-

конавчого напису.

З аналізу такого визначення можна зробити висновок,

що нотаріус має більше повноважень, ніж суддя, оскіль-

ки останній не надає «розпоряджень» державному вико-

навцю щодо стягнення «будь-якого майна». При цьому

державний виконавець може діяти лише в межах Закону

України «Про виконавче провадження». Додатковим ар-

гументом зазначені вище автори вважають також й те,

що стягнення заборгованості може вчинятися й щодо

податкової заборгованості з фізичних осіб, заборгованості

з військовослужбовців, звільнених із військової служби

та військовозобов'язаних після закінчення зборів, тобто

коли взаємовідносини стягувача та боржника ґрун-

туються не на договірних, а на зовсім інших підставах.

Для обґрунтування своєї позиції автори додатково поси-

А. М. Єрух, Ю. М. Козьяков, Н. В. Круковес. Довідник нотаріуса.

Випуск 2 // Вид-во «Істина».- К., 2000- С 139-140.

158

лаються на ст. 88 Закону України «Про нотаріат» та ст. З

Закону України «Про виконавче провадження» і непра-

вильно тлумачать зміст цих норм. Приблизно такої по-

зиції дотримуються й деякі інші науковці. Але така мо-

тивація практикуючих нотаріусів не спростовує нашої

точки зору, що виконавчий напис нотаріуса не може

вважатись його розпорядженням.

Вважаємо за доцільне більш аргументовано пояснити

свою позицію щодо тлумачення терміну «виконавчий

напис» нотаріуса. Матеріальним змістом виконавчого

напису є факт невиконання умов договору однією із сто-

рін угоди, а процесуально-правовим - посвідчення нота-

ріусом такого факту та надання оригіналам документів,

що встановлюють заборгованість, виконавчої сили. Ав-

тором пропонувалась концепція щодо надання договір-

ним правовідносинам прозорості, послідовності та ви-

значеності не тільки в правах та обов'язках, а й в часі

настання права вимоги та наслідках невиконання зо-

бов'язань. Тому час, з якого настає право вимоги, і пра-

вові наслідки невиконання умов договору в багатьох ви-

падках не регламентовані договорами. В цьому зв'язку

можуть виникати численні спірні ситуації.

Наприклад, чи можна вимагати примусового звіль-

нення квартири або виписки з неї, якщо строки для таких

дій в договорі не зазначені, і в який термін настає право

такої вимоги?

Вважаємо, у цьому випадку необхідно

застосовувати правила ст. 165 ЦК України, тобто

боржник буде змушений виконати зобов'язання в семи-

денний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором.

Для того, щоб у кредитора були докази такого звернення,

нотаріус може запропонувати йому звернутись із відпо-

відною заявою до боржника, яку й передасть сам нотарі-

ус. Таким чином, з'явиться відповідний доказ пред'яв-

лення кредитором претензії до боржника. Але це стосу-

ється випадку, коли час настання вимоги в кредитора або

незазначений, або не чітко зазначений.

Нотариат в СССР / Под ред. Л. Ф. Леснщкой II Юрид. лит.- М.,

1990.- С. 150; Н. Палтавская, В. Кузтцов. Нотариат: курс лекций //

Институт международного права и зкономики им. А. С. Грибоедо-

ва.-М., 1998.- С. 144.

При цьому, автором акцентується увага на тому, що це суттєва

помилка нотаріуса, якщо він не пропонував заінтересованим особам

цей аспект визначити в договорі. .

159