Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

пов’язувалися в ній з економічним витісненням, насамперед за допомогою всебічного

розвитку кооперації. «Проти лавок сільських торгівців, — писав він, — ми повинні ви-

ставити не органи прямого примусу і насильства, а наші хороші кооперативні лавки.

Проти сільського лихваря... ми повинні висунути в першу чергу батарею наших креди-

тних товариств...». Це була боротьба за знищення експлуататорських відносин, а не

знищення господарств і тим більше людей — носіїв цих відносин. Більше того, стави-

лося завдання і забезпечувалася можливість залучення куркульських господарств в ко-

операцію, щоб залучити їхні матеріальні ресурси і поступово соціалістично «перероби-

ти» їх самих — «вростити в соціалізм».

Не відповідають дійсності сталінські звинувачення М. І. Бухаріна в тому, що він ні-

бито був противником колективізації і самої ідеї колективного землеробства. Навпаки,

в бухарінському плані соціалістичних перетворень сільськогосподарського виробницт-

ва масова колективізація селянських господарств повинна відбутися не як передумова,

а як наслідок, завершальний етап руху села до соціалізму. В 1923 р. ще далеко до масо-

вої колективізації, він з цього приводу підкреслював: «Ми не можемо розпочати соціа-

лістичне будівництво на селі з масової організації колективних виробничих підпри-

ємств. Ми розпочнемо з іншого. Стовпова дорога піде по кооперативній лінії...

Колективні господарства — це не головна магістраль, це один із додаткових, але дуже

суттєвих і важливих шляхів. Коли справа кооперування селянства отримає могутню

підтримку з боку техніки, яка всебічно розвивається, електрифікації, коли ми матимемо

більше тракторів, тоді непомірно посилиться і темп переходу до колективного земле-

володіння. Одна сторона руху буде запліднювати іншу, одна маленька річечка зіллєть-

ся з іншою в могутній потік, який поведе нас до соціалізму».

Нерозуміння і проста фальсифікація НЕПу (нової економічної політики), яка бу-

ла розроблена як один із етапів ленінського переосмисленого плану побудови соці-

алізму і викладена в останніх працях В. І. Леніна, викликали гостру потребу повер-

нутися до цієї проблеми в середині 20-х років, особливо в 1925—1927 рр., аграрна

політика яких ще називалася «ерою Бухаріна». М. І. Бухарін наполегливо і досить

гостро, критично аналізує стан справ у державі, порівнює з ленінським трактуван-

ням НЕПу, особливо її характером та механізмами втілення на селі. Наслідком цієї

роботи виявився висновок про «два стратегічних плани», пов’язаних з НЕПом.

Суть їх зводилася до такого: «... перший стратегічний план (при цьому називалася

брошура «Про продподаток». — Авт.) достатньо зрозумілий. Нам потрібно досяг-

нути соціалізму, тобто планового господарства, — це наша кінцева мета. Потрібно

зробити ряд поступок селянському господарству. Але дрібнобуржуазна стихія —

наш головний ворог, ми повинні її подолати в союзі з великим капіталістичним со-

юзником — концесійним капіталом, державним капіталізмом проти дрібнобуржуа-

зної стихії. Кооперація — це найважливіша ланка державного капіталізму; коопе-

рація — це така ланка, яка насамперед допомагає капіталістичним елементам,

куркульським елементам села. Але цю ланку ми припаюємо до системи нашого

державного капіталізму, і таким чином у блоці з цими капіталістичними елемента-

ми ми будемо спроможні подолати розкидану дрібнобуржуазну стихію, яка тисне

на нас.

В останній статті Володимира Ілліча «Про кооперацію» ми бачимо іншу поста-

новку питання. В цій статті не йдеться про те, що кооперація — це ланка державно-

го соціалізму, а говориться, що кооперативний лад в наших умовах є соціалізм. Ми

заключаємо блок із селянством. Селянство, зорганізоване в кооперацію, плюс наша

Ф. М. Кирилюк82

держіндустрія (соціалістична) виступають проти великого капіталу і проти приват-

ного капіталу взагалі».

Підкреслювалося, що справа зовсім не в тому, що «Володимир Ілліч думав спо-

чатку так, а потім по-іншому». За час, які відділяють ленінські роботи «Про прод-

податок» і «Про кооперацію», стверджував М. І. Бухарін, «відбулися великі зру-

шення» — «залізниці стали працювати, промисловість також запрацювала, ми

розпочали організовувати банки, взялися за оздоровлення державної фінансової си-

стеми». Стало зрозумілим, що селянство, дрібна буржуазія в цілому, і в умовах ри-

нкового господарства можуть бути поставлені «в такі рамки, що разом з нами бра-

тимуть участь у соціалістичному будівництві». Саме таке бухарінське трактування

стратегічної концепції рішуче відкидалося прибічниками Й. В. Сталіна. А Н. К.

Крупська навіть написала зауваження, що не були опубліковані, в яких вона стала

на бік найзапекліших критиків НЕПу Г. Є. Зінов’єва і Л. Б. Каменєва.

«Метод НЕПу» М. І. Бухарін рішуче відстоював на міжнародній арені, особливо

в Комінтерні. Особливо це проявлялося при обґрунтуванні проблем меж ринку та

товарно-грошових відносин. Серцевину методології НЕПу він являв як правильне

поєднання на основі ринкових форм зв’язку міста та села, великої соціалістичної

промисловості і дрібного господарства простих товаровиробників, які кооперува-

лися на дійсно добровільних засадах. Відстоюючи «серцевину» НЕПу, в партійній

теорії М. І. Бухарін виражав і наукове кредо представників передової економічної

думки свого часу.

На особливу увагу заслуговує позиція М. І. Бухаріна в питанні про інтелігенцію,

ідейно-теоретичні дискусії навколо якої розгорнулися в післяреволюційному суспільс-

тві. Соціальна політика держави вимагала враховувати не тільки позитивні фактори,

які створює ця соціальна група, а й неоднорідність самих цих груп та успадковане від

минулого протиріччя між представниками розумової та фізичної праці. Поширеність у

суспільстві антиінтелігентських («специфічних») настроїв і поведінки, а також наяв-

ність і протилежних їм настроїв у середовищі інтелігенції («спецчванство») створюва-

ли певне соціальне напруження, що потребувало вироблення зваженої соціальної полі-

тики, великої гнучкості в її реалізації.

Ця проблема мала найпряміше відношення до бухарінського бачення перспек-

тив Росії. Зокрема, вивчення і визначення загальносоціологічних закономірностей і

тенденцій, які притаманні цій соціальній групі — становище в соціальній структурі,

характер функцій, що виконуються нею в суспільстві і т. д. М. І. Бухарін одним із

перших відчув небезпеку в тлумаченні концепції «розпасованої інтелігенції» (кож-

ний клас має свою інтелігенцію). Такому спрощеному підходу притаманні і спро-

щені політичні рішення. Це певною мірою суперечило марксистській традиції, яка

протиставляла йому уявлення про інтелігенцію як про спільноту, хоча й суперечли-

ву (а не суму культурних «відростків» різних класів), яка, не дивлячись на внутрі-

шню диференціацію, є історично утвореною групою, незамінною в найважливіших

сферах суспільного життя. Але в умовах ломки минулих соціальних зв’язків і виро-

блення нових до інтелігенції, як і до інших класів і груп, припустимі засоби приму-

су з тим, щоб її «втиснути в нові трудові рамки». Досить скоро він усвідомив, що

проблема залучення спеціалістів не вичерпується простим їх «втискуванням» на

радянську службу, що стимули праці і життєдіяльності інтелігенції в основному і

глибинному за природою та орієнтацією тотожні тим, які мають інші групи трудя-

щих. Проблема, на його думку, полягала в тому, щоб створити сприятливі умови

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

для активізації цих стимулів (патріотизм, демократичні орієнтації, професійна ети-

ка і т. д.), використовувати потенціал саморозвитку в середовищі інтелігенції в на-

прямі соціалістичного ідеалу. Цілеспрямованість процесу повинна була надати по-

літики впливу на світоглядні орієнтації спеціалістів.

При цьому необхідно звернути особливу увагу, що це було унікальне явище і

час для післяреволюційної Росії, коли йшов відкритий діалог між владою та інтелі-

генцією, причому діалог досить тяжкий для влади. Партійні діячі того часу ще не

були наглухо закриті від оцінок зі сторони суспільства. Достатньо пригадати не

одиничні публікації в пресі шаржів і карикатур на політичних діячів країни, в тому

числі й на М. І. Бухаріна. Тому звинувачення М. І. Бухаріна в насаджуванні ним ан-

тиінтелігентських настроїв, який тоді разом з А. В. Луначарським відповідав у ке-

рівництві країни за культурні політику, в гальмуванні ... «зверху» і «знизу» були

безпідставними.

У руслі викладеного, важливим є бухарінський підхід до аналізу проблем куль-

турного розвитку. На відміну від інституціонального бачення завдань культурних

перетворень (ліквідація неграмотності, розвиток мережі загальноосвітніх установ,

наукових, культурно-просвітницьких і т. п.), М. І. Бухарін виступав як прихильник

атрибутивного підходу до культури, акцентуючи свою увагу на якісній стороні

будь-якого виду людської діяльності (культура праці, побуту, спілкування і т. п.).

Так, окреслюючи спектр завдань культурних перетворень і говорячи про необхід-

ність різкого підвищення культури промислового і сільськогосподарського вироб-

ництва, він підкреслював: «Я не виключаю звідси і нас самих, керівну частину пар-

тії та інших організацій. Ми самі повинні займатися своїм вихованням для того,

щоб виконати завдання, які ускладнюються, ми повинні випрацювати іншу, куль-

турну, соціалістичну орієнтацію». В розвитку культури політичного керівництва

(«навчитися культурно управляти») М. І. Бухарін справедливо вбачав однин із ви-

рішальних засобів у справі подолання бюрократичних «наростів» на управлінських

структурах в суспільстві. В цьому трансформується провідна думка бухарінської

публіцистики 1925 р. про необхідність «переварити», перетворити в соціалістично-

му дусі психологію та ідеологію трудящих мас та інтелігенції. Вона в 1927—

1928 рр. отримує таку форму: успіх культурної «переробки» суспільства повинен

включати в якості необхідної умови культурну «переробку» самого керівного ядра.

Ця ідея певною мірою перегукується з відомими ленінськими думками про те, що

«інженер прийде до визнання комунізму не так, як прийшов підпільник-

пропагандист, літератор, а через дані своєї науки».

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Н. БУХАРИН

ПУТЬ К СОЦИАЛИЗМУ

И РАБОЧЕ-КРЕСТЬЯНСКИЙ СОЮЗ (1925)

СТРОИТЕЛЬСТВО СОЦИАЛИЗМА И ФОРМЫ КЛАССОВОЙ БОРЬБЫ

В нашей стране в настоящее время имеются три класса, из которых два класса — рабочие

и крестьяне — являются основными классами нашего общества и нашего строя, а третий

класс — буржуазия (кулаки, нэпманы и т. д.) — существует лишь постольку, поскольку он

«допущен» до известной степени и на определенных условиях «к сотрудничеству» с рабочим

Ф. М. Кирилюк84

классом и крестьянством. Мы видели выше, что из того положения, которое занимает теперь

рабочий класс, как класс господствующий, вытекает целый ряд основных выводов для поли-

тики рабочего государства. Основной и главный вывод, как мы об этом уже говорили заклю-

чается в следующем: в то время как при капиталистическом строе задачей рабочего класса яв-

лялось разрушение oбщества, в условиях пролетарской диктатуры, задачей рабочего класса

является не разрушение строя пролетарской диктатуры и нового создаваемого общества, на-

оборот, его всемерная поддержка, укрепление его, руководство им. Из этого, в свою очередь,

неизбежно следуют и другие выводы, а именно выводы, касающиеся самой формы классовой

борьбы в нашем обществе. Классовая борьба, как мы отлично целый ряд основных выводов

для политики рабочего государства. Основной и главный вывод, как мы об этом уже говори-

ли, заключается в следующем: в то время как при капиталистическом строе задачей рабочего

класса являлось разрушение oбщества, в условиях пролетарской диктатуры, задачей рабочего

класса является не разрушение строя пролетарской диктатуры и нового создаваемого общест-

ва, наоборот, его всемерная поддержка, укрепление его, руководство им. Из этого, в свою оче-

редь, неизбежно следуют и другие выводы, а именно выводы, касающиеся самой формы клас-

совой борьбы в нашем обществе. Классовая борьба, как мы отлично знаем, не прекращается и

не отмирет сразу, а будет продолжаться очень и очень долгое время, пока не исчезнет навсе-

гда деление на классы вообще. Но уже теперь мы видим, как неизбежно меняются вопрос о

главном пути классовой борьбы и вопрос о формах этой борьбы. В капиталистическом обще-

стве, где дело пролетариата заключается в том, чтобы разрушить это общество, постоянной

задачей является всемерное обострение и разжигание классовой борьбы до тех пор, пока эта

классовая борьба не примет самой ожесточенной своей формы, а именно формы гражданской

войны и вооруженной борьбы со стороны трудящихся масс против господствующего капита-

листического режима. В этой борьбе старое общество лопается сверху донизу, и положение

классов в конце концов делается совершенно иным: так называемые низшие, угнетенные

классы становятся наверху, эксплуататоры становятся классом, сопротивление которого по-

давляется и которому приходится, после своего разгрома, подчиниться новой власти, власти

пришедших с низов классов. Итак, в капиталистическом строе задача рабочего класса — вести

линию на обострение классовой борьбы, на превращение ее в гражданскую войну. Партия ра-

бочего класса в пределах капиталистического строя является партией гражданской войны.

Положение совершенно перевертывается, когда рабочий класс берет власть в свои руки,

опираясь при этом на широкие слои крестьянства. Поскольку диктатура буржуазии разбита и

поскольку на ее место уже стала диктатура пролетариата, постольку задачей рабочего класса

является укрепление этой диктатуры и защиты ее от всяких на нее посягательств. Партия ра-

бочего класса в таких условиях становится партией гражданского мира, т. е. требует подчине-

ния рабочему классу со стороны прежде господствующих классов, слоев и групп; она требует

от них гражданского мира, и рабочий класс карает и преследует теперь всех нарушителей это-

го гражданского мира, всех заговорщиков, саботажников — словом, всех, кто мешает делу

мирного строительства нового общества.

В своем собственном государстве рабочий класс, после того как он отбил все нападения

врагов и обеспечил мирную строительную работу, уже не проповедует внутри страны граж-

данской войны, а проповедует внутреннее замирение на основах признания полностью новой

власти, ее законов, ее учреждений и на основании подчинения этим законам и этим учрежде-

ниям со стороны всех слоев, в том числе и бывших противников этой власти. В соответствии с

этим появляется и изменение в самих формах классовой борьбы...

Со стороны рабочего класса она продолжает вестись: наше законодательство, гарантирующее

рабочее дело, обеспечивающее определенные права за профессиональными союзами, заставляю-

щее платить частного предпринимателя страховые взносы, лишающее эти предпринимательские

круги избирательных прав в политические органы власти и т. д.,— это есть новая форма классовой

борьбы. Система налогового обложения, при которой соответствующим образом облагаются дохо-

ды и прибыли капиталистических предприятий, это налоговое обложение буржуазии такое, какого

нет ни в одной стране,— это точно так же новая форма классовой борьбы. Конкуренция со стороны

государственной промышленности (государственной торговли) кооперации — это есть опять-таки

новая форма классовой борьбы. Когда наше государство дает особые льготы и преимущества коо-

перативным предприятиям, когда это государство особо финансирует, т. е. поддерживает денеж-

ными средствами, кооперативные организации, когда оно в законодательном порядке обеспечивает

за ними большие права, — все это есть новая форма классовой борьбы. Если в процессе конкурен-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

ции на рынке государственная промышленность, торговля, кооперация вытесняют постепенно ча-

стного предпринимателя — это есть победа в классовой борьбе, но победа не в механическом

столкновении сил (не при помощи вооруженной схватки), а совершенно в новой оболочке, которой

не было раньше, которая при капиталистическом режиме была совершенно не мыслимой для рабо-

чего класса и крестьянства.

Точно так же меняется форма классовой борьбы и в деревне. Правда, то тут, то там клас-

совая борьба в деревне вспыхивает в прежних своих проявлениях, причем это обострение вы-

зывается обычно кулацкими элементами...

ДИКТАТУРА ПРОЛЕТАРИАТА И ЕЕ РАЗНОЕ

ЗНАЧЕНИЕ ПО ОТНОШЕНИЮ К РАЗНЫМ КЛАССАМ

Развитие нашего теперешнего общества по направлению к социалистическому обеспечи-

вается тем, что у власти стоит рабочий класс и что у нас имеется налицо его революционная

диктатура, т. е. его единовластие. Общее значение диктатуры пролетариата состоит, во-

первых, в том, что она есть орудие подавления эксплуататоров, орудие подавления с их сто-

роны всяческих попыток возвратиться к власти; с другой стороны, общее значение пролетар-

ской диктатуры состоит в том, что она есть основной рычаг экономического преобразования

общества. Рабочий класс использует машину государственной власти, находящейся в его ру-

ках, для того, чтобы все время преобразовывать экономические отношения общества на со-

циалистический лад...

Диктатура пролетариата, т. е. рабочего класса, организованного как государственная

власть, не может не относиться по-разному к различным слоям общества, к различным клас-

совым группировкам...

ФОРМЫ ПРОЛЕТАРСКОЙ ДИКТАТУРЫ

Общая форма пролетарской диктатуры — это есть Советская власть, Советское государ-

ство, в его отличие от так называемой буржуазной демократии. Специальной особенностью

этой формы государственной власти являются следующие ее отличительные черты. Прежде

всего, она не допускает к выборам в государственные органы представителей буржуазии. Она

ограничивает избирательные права с совершенно обратного конца, чем это делается в буржу-

азном государстве, где в той или иной форме прямо или косвенно, прикрыто или открыто ли-

шаются избирательных прав представители трудящегося народа.

Во-вторых, Советская власть ограничивает целый ряд «свобод» или вовсе уничтожает эти

свободы для представителей буржуазии. Она запрещает, например, политические организации

буржуазии. Она запрещает этой буржуазии иметь свои политические боевые органы, в том

числе и органы печати и т. д.

В-третьих, зато она в небывало широкой степени осуществляет на деле свободу рабочих

организаций, их печати, их собраний и пр., вызывая тем самым небывалый расцвет всевоз-

можных объединений рабочего класса и трудящихся масс вообще, проводя, таким образом, на

деле широкую демократию трудящихся в отличие и в противоположность демократии для бо-

гатых, демократии для буржуазии, как это практикуется в капиталистических странах...

В-четверных, Советская власть не оторвана от организаций рабочих и крестьян; наоборот,

ее существеннейшей особенностью является то, что она непосредственно связана и непосред-

ственно опирается на огромную сеть разнообразнейших организаций трудящегося народа:

профессиональные рабочие союзы, крестьянскую кооперацию, кресткомы, комнезамы, рабко-

ровские и селькоровские организации, всевозможные добровольные общества и объединения

и т. д. и т. п...

В-пятых, Советская власть построена таким образом, что участие в политической жизни,

например участие в избирательных кампаниях в Советы и работа в этих Советах, в корне от-

личается от избирательных кампаний и участия в так называемой парламентской работе. В

буржуазных республиках граждане выбирают раз в 4 или 3 года, или в какой-нибудь другой

срок депутатов в парламент, и тем почти ограничивается их политическая жизнь. С другой

стороны, депутат парламента, не могущий быть отозванным своими избирателями, представ-

ляется исключительно парламентским говоруном. В наших условиях избирательные кампании

в Советы и работа в этих Советах означает вовлечение и избирателей, и, в очень большей сте-

пени, депутатов в действительную, настоящую работу по управлению государством, ибо из-

Ф. М. Кирилюк86

биратели участвуют в этой строительной работе даже в самых низовых избирательных ячей-

ках, например, на фабриках или на заводах, тогда как их представители в советских органах

точно так же обязательно выполняют какую-нибудь руководящую работу по управлению го-

сударством или той или иной частью государственного хозяйства и т. д. и т. п...

В эпоху так называемого военного коммунизма, когда вся страна была превращена в оса-

жденную крепость, когда главнейшей задачей власти была организация вооруженного отпора

противнику, когда нужно было в первую очередь быстро и решительно отбиваться от него, не

столько обсуждать, сколько руководить в виде приказов и команды, по-военному, тогда со-

вершенно естественно форма пролетарской диктатуры была формой военно-пролетарской

диктатуры... .

В связи с этим строем военно-пролетарской диктатуры тор дашнего периода стояло и от-

сутствие точно определенных и под лежащему строгому выполнению законов, которые по

большей части заменялись приказами и распоряжениями, менявшимися в зависимости от бое-

вой обстановки.

С переходом к мирному времени, и в особенности с переходом нашей страны к хозяйст-

венному подъему по всей линии, совершенно естественно должна вновь измениться форма

Советской власти в смысле изживания и уничтожения остатков военно-коммунистического

периода.

Революционная законность должна заменить собою все остатки административного про-

извола, хотя бы даже и революционного...

Эта новая обстановка, в корне отличающаяся от военной обстановки времен гражданской

войны, властно требует правильной постановки всего дела управления; она требует такого ро-

да управления, которое упиралось бы на заранее известные законодательные постановления,

могущие быть учтенными, принятыми во внимание заранее. Переход к революционной закон-

ности, к строгому выполнению декретов Советской власти, переход к уничтожению, реши-

тельному и безоговорочному, остатков административного произвола есть поэтому одна из

основных черт, характерных для нового периода в развитии нашей революции.

СУДЬБЫ РУССКОЙ ИНТЕЛЛИГЕНЦИИ (1925)

... А когда дело дошло до разгона Учредительного собрания, то все люди не нашего лагеря

кричали нам: «Убийцы, палачи!». Все они милые люди, прекраснодушные интеллигенты, за

народ готовы отдать все, только не понимающие, что такое народ, говорят и думают, возвра-

щаясь к старым российским понятиям, становясь на точку зрения добродетельной милой учи-

тельницы. А мы говорим, что мы руководства из своих рук не можем выпускать, на чт имеем

историческое право, и то, что нам вменяется в вину, это есть с точки зрения коммунистиче-

ской величайшая добродетель. Если бы мы вам вручили судьбы России, что бы вышло? Вы бы

так одной мертвой лошади испугались, что в панике бросились бы бежать. Когда надо было

шагать через трупы, то, извините, для этого надо было иметь не только закаленные нервы, но

для этого надо было иметь основанное на марксистском сознании знание тех путей, которые

нам история отвела, а вы хотите нас повернуть назад... Мы никогда не можем стать на такую

позицию, что пускай все совершается само собой,— кто в бога верует, пусть верует. Это не

есть руководство страной. У нас еще нет коммунистического общества, а если нет коммуни-

стического общества, то на нас лежит обязанность заботиться о судьбах страны. Мы не жела-

ем спуститься на сменовеховских тормозах. Надо всем усвоить, что те идеологи, которые ду-

мают, что коммунизм уступит, ошибаются. Никогда мы на это не пойдем! Мы от своих

коммунистических целей не откажемся! Нам необходимо, чтобы кадры интеллигенции были

натренированы идеологически на определенный манер. Да, мы будем штамповать интелли-

гентов, будем вырабатывать их, как на фабрике. Я говорю, что если мы поставили себе задачу

идти к коммунизму, мы должны этой задачей пропитать все решительно.

ЛЕНИНИЗМ И СТРОИТЕЛЬНЫЙ ПЕРИОД

ПРОЛЕТАРСКОЙ РЕВОЛЮЦИИ (1927)

... Можно ли из лозунга «гражданского мира» делать заключение против классовой борьбы?

Кто так решал бы вопрос, тот безусловно скатился бы на другой бок оппортунизма; ибо

преуменьшение классовых противоречий в каждый данный момент ослабляло бы силу сопро-

тивления буржуазным тенденциям развития, которые снова и снова возрождаются на базе то-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

варного хозяйства и отступают лишь по мере все более мощного наступления пролетариата с

его командных высот, пролетариата, увлекающего за собой массу хозяйств простых товаро-

производителей — крестьян. Для революционного марксиста, для ленинца необходимо пра-

вильно оценить не только всю историческую полосу развития, но и отдельные конкретные

этапы в развитии этой полосы и даже отдельные конкретные конъюнктуры внутри этих эта-

пов. Противоречия переходного периода не исчезают сразу, они преодолеваются в классовой

борьбе. Классовая борьба пролетариата в капиталистическом обществе обостряет противоре-

чие и в конце концов взрывает все общество. Классовая борьба пролетариата (а не что-либо

иное) в обществе, переходном к социализму, в конечном счете преодолевает противоречия.

Но это делает именно она, классовая борьба пролетариата. Сама диктатура пролетариата в

действии есть особая форма классовой борьбы, вытеснения городской и сельской буржуазии,

руководства крестьянством и переделки этого последнего. Она может временами обостряться

(и нужно вовремя видеть, когда противник требует особого отпора и особого преследования с

нашей стороны). Но все более возрастающая мощь государственного хозяйства и все более

возрастающее его влияние на крестьянство в конце концов делают очевидной даже для сле-

пых победу нового уклада хозяйства. Такова наша перспектива, которая будет осуществлена

миллионами рабочих рук и голов...

РЕЧЬ НА XXIV ЛЕНИНГРАДСКОЙ

ГУБПАРТКОНФЕРЕНЦИИ 26 января 1927 г.

... Великорусской части наших работников на Украине, разумеется, трудно обучиться языку и

т. д. Но они обязаны это сделать, если хотят проводить нашу общую партийную линию. Если мы в

теперешний исторический момент не преодолеем внутренней косности, если русские товарищи на

Украине не поймут, что нельзя руководствоваться полуобывательскими разговорами вроде: «ах,

мне трудно, украинизация — чепуха, не важна, на Украине нет украинских рабочих» и т. п., то мы

можем погубить очень многое. Это будет близорукая, глупая политика. Она только наряжается в

одежды пролетарские, это, мол, голос русского пролетариата против украинского мужика, подобно

тому, как оппозиция тоже старалась наряжаться в пролетарские одежды. Существо политики и там

и здесь на самом деле антипролетарское. Вести иротивоукраинизаторскую политику значит разжи-

гать и взращивать национальный шовинизм, значит косвенно лить воду на мельницу такой опыт-

ной фашистской лисы, какой является Пилсудский. Малейшая ошибка в нашей национальной по-

литике чревата вредными последствиями для всей страны. Надо считаться с общим положением

страны, надо считаться с положением наших отдельных республик, надо прежде всего великорус-

ский шовинизм держать за ухо...

4. НЕОМАРКСИСТСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ

ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Слово «неомарксизм» як спеціальний термін починає вживатися лише на початку

XX століття: так, у книзі G. D. Cole «The World of Labour» (London: 1913) як «неомарк-

систські» кваліфікуються погляди французького мислителя Жоржа Сореля. В процесі

еволюції неомарксизму виділилося декілька інтелектуальних формацій:

1) асимілятивний неомарксизм кінця XIX — початку ХХ ст.;

2) західний неомарксизм 20—80 pоків ХХ ст.;

3) постмарксизм 80—90 pоків ХХ ст.

Теорія політики Антоніо Грамші

Керівник італійських комуністів Пальмиро Тол’ятті свого часу писав, що Грам-

ші був теоретиком поліполітики, але, насамперед, він був політиком-практиком,

борцем. Його сприйняття політики далеке як від інструменталізму, так і від відвер-

Ф. М. Кирилюк88

неного моралізму й абстрактного теоретизування. Робити політику — значить діяти

для перетворення світу. У політиці міститься, таким чином, уся реальна філософія

кожної людини, політика ототожнює в собі суть історії, і для індивіда, що прийшов

до критичного споглядання історії та її задач, що стоять перед ним у боротьбі за її

перетворення, вона містить також суть його морального життя.

Довідка

Антоніо Грамші народився в 1891 р. на о. Сардинія в провінції Калвери в бідній сім’ї дер-

жавного службовця невисокого рангу. У зв’язку з фізичними вадами (він був горбанем) і

родинними негараздами (його батька було ув’язнено за корупцію) дитинство Грамші бу-

ло досить нещасливим, але гірка доля заохотила його до наукової праці і в 1911 р. він

отримав стипендію для навчання в Туринському університеті, де спеціалізувався в га-

лузі лінгвістики. У 1913 році він вступив до лав Соціалістичної партії Італії (СПІ) і відра-

зу ж став дописувачем партійних газет включно з «Аванті». Хоч і був революціонером,

молодий Грамші виявляв зневагу до «наукового» детермінізму ортодоксальних маркси-

стів. Натомість він надміру захоплювався романтичним активізмом Сореля та негеге-

льянським «спіритуалізмом» Кроче. Надихаючись російською революцією, тріумфом си-

ли волі над економічними чинниками, Грамші почав брати активну участь у політичній

організації і став визначною фігурою у виникаючому русі за створення фабричних рад,

теоретичні засади якого було вироблено в партійному щотижневику «Ordine nuovo» під

час bien nio rosso червоного двохліття 1919—1920 років.

У січні 1921 р. він допомагає створити Комуністичну партію Італії й у 1924 р.

стає її Генеральним секретарем (а також і членом парламенту). Два роки по тому

його було заарештовано, він залишався в’язнем за часів режиму Муссоліні й аж до

самої смерті, а помер він природною смертю в 1937 р. В ув’язненні він створив свій

найкращий теоретичний доробок — велику низку листів і нарисів (в основному не-

завершених), які були опубліковані посмертно в збірці «Тюремні зошити» (1925 —

1935). Завдяки цій праці Грамші як один із провідних теоретиків марксизму гегель-

янського штибу (інтерпретації теорії Маркса, в якій особливого значення надава-

лося мислячому людському суб’єкту) посів місце поряд із Лукачем.

Грамші розробляв цілий рад філософських, політологічних і соціологічних про-

блем, серед яких: теорія гегемонії, специфіка держави і громадянського суспільст-

ва, роль інтелектуалів в суспільстві, стратегія революційної дії в сучасних умовах і

т. д. Він творчо розвинув політико-філософську теорію марксизму, поглиблюючи

або долаючи рамки класичного першоджерела. Теоретик висунув ідею, що історія —

це не розвиток продуктивних сил, а конкуренція гегемоній або антагоністичних

культурних моделей. За Грамші, марксизм є практика, але не статична доктрина,

оскільки реальність постійно розвінчує багато положень Маркса.

Методологія філософії політики Грамші. У «Тюремних зошитах» Грамші,

продовжуючи Марксову спадщину, намагався переосмислити окремі її положення,

особливо в питаннях методології політичної науки. На погляд Грамші, Маркс не

хотів поставити Матерію на місце гегелівської ідеї, але віддав пальму першості

ефективній організації суспільства, яка, звичайно ж, включає свідому людську дія-

льність. На противагу ортодоксальним марксистам Грамші відмовляється розгляда-

ти людину як усього лише матеріальний об’єктивний суб’єкт у відношенні до діа-

лектичних законів, які управляють зовнішнім світом людини. Визнання

пріоритетності «суб’єктивного чинника» довело Грамші до заперечення стандарт-

ного марксистського твердження стосовно того, що пізнання — це просто пасивне

засвоєння вже готового світу. Наділення розуму, який пізнає світ, активною, твор-

чою силою було помилкою, як стверджував Грамші, вважаючи марксизм науковим

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

описом «об’єктивної реальності» — реальності, незалежної від людських намірів та

осмислень. Значення марксизму, як і будь-якої іншої доктрини, буде визначено

«практикою», виконуваними цією теорією суспільними функціями. Та внаслідок

того, що «істинність» залежить від вдалого опосередкування (а не відображення)

реальності, теорія має постійно розвиватися з тим, щоб охоплювати історично

плинний життєвий досвід. Грамші глузував із тих, хто перетворює марксизм на за-

криту систему, котра не сприймає емпіричних фактів.

Наголошуючи на тезі «людина-творець», Грамші чинив рішучий супротив теологі-

чній і фаталістичній концепціям марксизму, у яких за відправну точку приймалися не-

змінні закони, підкреслюючи ідею суспільного розвитку. Більш упевнено він відкидав

ту ідею, що свобода людини є неминучим наслідком внутрішнього розвитку капіталіз-

му. Він дійшов того висновку, що такий детермінізм є не тільки неістинним, але він є

формою злочинного самообману, за допомогою якого марксисти прагнуть уникнути

історичної відповідальності. Економічний детермінізм спотворив і марксистське тлу-

мачення того, чому попри свої суперечності капіталізм продовжує існувати.

Філософія практики остаточно пориває з теорією і залишками трансценденції.

Неможливо, впевнений Грамші, трактувати базис як свого роду «утаємненого бо-

га», тобто занадто спекулятивним чином. Базис (як структура) історичний, це від-

носини реальних працюючих людей. Для розуміння історії не потрібні ідеалістичні

спекулятивні схеми. Не просто шкідливі, а й небезпечні, і вульгарно-

матеріалістичні спрощення в позитивістському дусі. Соціологія взагалі, заявляє

Грамші, яка спирається на вульгарно-еволюціоністське розуміння подій, є філосо-

фія не-філософів. Типово позитивістські методи при аналізі історичних подій не

спрацьовують. Історію неможливо розмістити в клітці філософських і наукових си-

стем. Революційно організована воля розносить в пух і прах теоретичну необхід-

ність і регулярність. Розуміння історичної необхідності в діалектичному методі,

стверджує Грамші. Істинна діалектика дає можливість зрозуміти суть реальності,

змушує аналізувати усвідомлення соціальних суперечностей реальними людьми,

шукати рішення в конкретній ситуації і особливих традиціях, носії яких — люди.

Жовтнева революція, за переконанням Грамші, в дійсності була революцією

проти «Капіталу». Це означає, що вона має розходження з прогнозом, який зробив

Маркс у «Капіталі». Адже там було чітко сказано, що революція має відбутися у

високорозвинутій індустріальній державі з високоорганізованим пролетаріатом.

Але факти, говорить Грамші, вище ідеології. Росія перевернула всі канали історич-

ного матеріалізму. Саме це доводить, що марксизм — не спекулятивна доктрина, а

практика і революційна свідомість. Він зазначає, що такий урок російської револю-

ції і Леніна: бути марксистами, а не доктринерами-склеротиками. Марксизм не за-

висав над історією, подібно пророку чи судді. Він — завжди внутрішній збуджува-

льний фактор історії. З цієї точки зору більшовицьку революцію італійський

філософ не без підстав називає чисто марксистською революцією.

Теорія гегемонії Грамші. Переважна більшість прихильників Маркса в оцінці

проблем держави і влади виходили певною мірою із того, що ідеї правлячого класу

в кожний історичний період є пануючими ідеями і що клас, який керує матеріаль-

ними силами суспільства, в той же час є правлячою інтелектуальною силою. В

своїй інтерпретації концепції гегемонії Грамші відійшов від Маркса і Енгельса у

двох відношеннях. З одного боку, Грамші підкреслював значення ідеологічної над-

будови у відношеннях економічної структури, тобто автономію держави. З іншого

Ф. М. Кирилюк90

боку, його погляди на гегемонію передбачали акцент на згоду в середині громадян-

ського суспільства, яке протидіє використанню чистого насильства з боку держави.

Грамші вважав, що правління певного класу має два окремих аспекти: насильс-

тво (панування) і суспільно-моральне лідерство. Класове панування ґрунтується не

тільки на примусі, а й на культурних та ідеологічних аспектах мовчазної згоди під-

леглих класів. Політичне, таким чином, не може бути зрозуміло чи як насильством,

чи як згодою. Тому клас може стати гегемоном тільки тоді, якщо він може добити-

ся активної згоди підлеглого класу. Згода, при цьому, не є постійною. Вона набуває

форми класової боротьби між конкуруючими ідеологіями, що постійно змінюють-

ся, щоб відповідати змінним історичним умовам, вимогам та відображуючи вчин-

кам людей.

Концепція гегемонії має важливе значення в теорії Грамші, оскільки за її допо-

могою він прагнув дати нове визначення природі влади в сучасному суспільстві.

Крім цього, з її допомогою можна було показати зростаюче значення боротьби, що

відбувається на ідеологічному, політичному та культурному рівні. Все ж, хоча Гра-

мші й хотів підкреслити автономію надбудови, він визнавав, що вона тісно

пов’язана з виробничими відносинами.

Грамші — не ідеаліст, він підкреслює, що «гегемонія, будучи етико-політичною,

не може також не бути економікою». Згідно з Грамші, економіка — кістяк суспіль-

ства, а ідеологія — його «шкіра». Він пише: «Звичайно, не можна сказати, що в

людському тілі шкіра це лише ілюзії, а кістяк — єдина реальність, хоча довгий час

говорилося про щось схоже... Не через кістяк (у вузькому значенні) закохуються в

жінку, хоча, зрозуміло, наскільки кістяк сприяє граційності рухів і т. п.». Таким чи-

ном, держава, який би клас не був панівним, стоїть на двох китах — силі та згоді.

Положення, при якому досягнутий достатній рівень згоди і розуміння, Грамші на-

зиває гегемонією. Гегемонія — не сталий, одного разу досягнутий стан, а тонкий і

динамічний, безперервний процес. При цьому «держава є гегемонією, поміщеною в

броню примусу». Іншими словами, примус — лише броня, набагато більше значу-

щого змісту. Більше того, гегемонія передбачає не лише згоду, а й активну згоду,

при якій громадяни прагнуть того, чого потребує пануючи клас. Грамші дає також

таке визначення: «Держава — це вся сукупність практичної і теоретичної діяльнос-

ті, за допомогою якої панівний клас виправдовує та утримує своє панування, доби-

ваючись при цьому активної згоди керованих».

Якщо головна сила держави та основа влади панівного класу — гегемонія, то

питання стабільності політичного порядку, і навпаки, умови його зламу (революції)

зводяться до питання, як досягається чи підривається гегемонія?

За Грамші, і становлення, і підрив гегемонії — «молекулярний» процес. Він від-

бувається не як зіткнення класових сил (Грамші заперечував такі механістичні ана-

логії), а як невидима, малими порціями, зміна думок та настроїв в свідомості кож-

ної людини. Гегемонія спирається на «культурне ядро» суспільства, яке включає в

себе сукупність уявлень про світ та про людину, про добро та зло, про прекрасне та

огидне, велику кількість символів та образів, традицій та забобон, знання та досвід

багатьох століть. Поки це ядро стабільне, в суспільстві є «стійка колективна воля»,

яка направлена на збереження існуючого порядку. Підрив цього «культурного яд-

ра» та порушення цієї колективної волі — умова революції. Створення цієї умови

— «молекулярна» агресія в культурне ядро. Це — висловлювання певної істини,

яка б зробила переворот у свідомості, якесь осмислення. Це — «величезна кількість