Конспект лекцій з українознавтва

Подождите немного. Документ загружается.

Птахівництво в Україні досягло найвищого рівня промислового розвитку

порівняно з іншими галузями тваринництва.

До галузей тваринництва належать також шовківництво (вирощування

шовкопряда) та бджільництво. Найбільші плантації шовковиці належать

господарствам степової та лісостепової зон. Основна продукція цих

господарств – це кокони шовкопряда, з яких виробляють натуральний шовк.

В південних регіонах України деяку допомогу шовківникам надають

приватні господарства, у яких вирощують кокони.

Добування меду було відоме в Причорномор’ї з прадавніх часів. Про це

писав ще Пріск Панійський у своїх спогадах про подорож у столицю Атіли:

“В поселеннях нам відпускали для їжі замість вина так званий туземцями

медос”.

Бджільництво в давнину називалося бортництвом (від старослов’янського

борть – вулик у дуплі дерева). Мед – також традиційний напій; вин

використовувався і для виготовлення солодких страв. Знаряддя бортництва –

спеціальні ножі для вирізування стільників – знайдені в розкопках степової

та лісової зон України. У Сумському краєзнавчому музеї експонується

горщик із залишками меду тисячолітньої давності. Мед збирали від диких

бджіл у лісових хащах, у дуплах дерев: кожен, хто находив борть, ставив

свою зарубку, свій знак на дереві і вважався її власником. У “Руській правді”

є кілька статей про покарання тих, хто знищував або незаконно

привласнював чужу борть.

Особливо були поширені напої з меду, які варилися при княжому дворі та в

сім’ях знатних бояр. Ці напої могли зберігатися впродовж кількох десятиліть

у спеціальних льохах – медумах. Ця давня традиція медоваріння

припинилася у ХVIII ст. у зв’язку з появою дешевих замінників меду з цукру.

Широко застосовувався мед і в лікувальній практиці. Дочка князя Мстислава

Володимировича Євпраксія написала навіть медичний трактат “Мазі”, де

описала різні способи лікування медом і виготовлення з нього цілющих

мікстур. Цей медичний трактат цінний ще й тим, що його вперше у світі

написала жінка (не враховуючи Клеопатру, яка писала про косметику).

Особливо відомими місцями бджільництва в Україні були урочища вздовж

Дніпра, Інгулу й Громоклії. Тут і запорізькі козаки встановлювали свої

пасіки. З меду вони варили напої, а з воску виготовляли свічки. Приказка:

“Бджола – божа мушка, а пасічник – божий чоловік” свідчить про почесність

праці збирачів меду, про “богоугодність” цієї справи.

Перше збирання меду (вирізання стільників) відбувалося на Малого Спаса (1

серпня), друге – на Великого Спаса (6 серпня). Уперше мед їдять з маковими

коржиками, вдруге – з яблуками та грушами. Це ритуальна їжа на свята. Інші

ритуали, пов’язані з бджільництвом, мають символічне значення: наприклад,

підкидання першої ложки куті на стелю, “щоб бджоли роїлися”, або “щоб рої

сідали”.

У Київській Русі були переважно лісові промисли меду, проте з ХIV ст.

починається новий етап бджільництва, пов’язаний зі штучними бортями –

вуликами. На півдні були поширені сапеткові вулики, тобто плетені з

очерету, рогози, верби й соломи і всередині обмазані глиною. Перший

рамковий вулик був сконструйований в 1814 р. українським вченим Петром

Прокоповичем, та, як це часто в нас буває, цей винахід не був визнаний на

батьківщині вченого, він почав використовуватись в Німеччині, і лише

згодом повернувся до нас. В Україні створено Музей бджільництва, де

відображено історію бортництва, пасічництва, медоваріння. Цей музей

знаходиться в Гадячі на Полтавщині.

Домашні ремесла і художні промисли

Споконвіку народне декоративне мистецтво розвивалося у двох напрямках:

як домашні ремесла для потреб своєї родини, і як організовані промисли, що

створювали товари для продажу. Часто вироби народного мистецтва

виготовлялися спеціально на замовлення споживача. Організовувані художні

промисли виникали на основі домашніх ремесел.

У Київській Русі значного розвитку досягли художні ремесла у Києві,

Чернігові, Львові, Галичі та інших містах.

В ХІХ ст. в Україні створювалися ремісничі цехи, які згодом переросли в

майстерні та мануфактури.

Звичайно, промисли поділяють за ступенем художньо-творчої праці на кілька

груп. Першу групу становлять ремесла, в яких переважає

Народне житло

Житло — один з найбільш значущих компонентів традиційно-побутової

культури будь-якого народу. Це певний мікрокосм, у замкненому просторі

якого проходить родинне життя: тут споконвіку відбуваються різні трудові

процеси, тут готують їжу, відпочивають, святкують сімейні події та

відправляють обряди, в ньому зосереджуються всі численні зв'язки і

взаємини між членами сім'ї.

Сукупність таких елементів, як забудова садиби, зв'язок житлового

приміщення з господарськими спорудами, їхні архітектурно-конструктивні

риси, засоби народного будівництва, планування житла й опалення,

обладнання інтер'єру і перелік ужиткових предметів (начиння), декоративне

оздоблення становлять комплекс народного житла. Він складався протягом

століть і увібрав досвід багатьох поколінь; у ньому щільно переплелися

традиції різних історичних епох. Серед цих традицій є такі, що сформувалися

на світанні історії людства і пов'язані з першими спробами людей

пристосуватися до навколишнього середовища.

Археологічні розкопки дали змогу реконструювати житло людей, що

населяли Середню Наддніпрянщину в епоху палеоліту. Це намети: їхній

каркас був складений з великих кісток мамонта і напнутий, здогадно,

шкірою. Зроблено ряд реконструкцій зовнішнього вигляду, а також інтер'єру

слов'янських жител другої половини І тисячоліття н.е.

Стіни давньослов'янських жител зводилися у зруб із плах, брусів або

каркасної конструкції і обмащувалися глиною, тобто так само, як роблять це

росіяни, українці і білоруси подекуди в селах і сьогодні. Житла здебільшого

були однокамерні, іноді заглиблені в грунт (так звані землянки і

напівземлянки), або з підсипкою стін зовні (на зразок призьби). Внутрішнє

обладнання складалося з дерев'яних лав, полиць, помосту, призначеного для

відпочинку, або глинобитної лежанки. У їх розміщенні вже простежувалися

риси схеми планування, добре відомої у східнослов'янському житлі XIX ст.,

яка в етнографічній науці дістала назву південнобілоруської.

Цікаво, що в екстремальних умовах уже в новітні часи народ знову

звертається до свого історичного досвіду, поновлює його. Наприклад, при

освоєнні південноукраїнських земель (Новоросія) у XVIII ст. переселенці

будували собі житла-землянки, які у дещо зміненому вигляді збереглися, але

вже як господарські споруди, й до нашого часу. У землянках-бурдеях

мешкало найбідніше селянство Поділля у другій половині XIX — на початку

XX ст. У роки лихоліть і воєн населення нашої республіки замість

зруйнованих хат також будувало землянки. Архаїчні конструкції наочно

простежуються у тимчасових житлах — колибах пастухів і лісорубів Карпат.

Як бачимо, народне житло пройшло складний і довгий шлях розвитку: від

примітивних до сучасних форм сільського будинку. У різних народів воно

завжди мало свої особливості.

Неабиякий вплив справляє природне середовище. Воно диктує, які будівельні

матеріали застосовувати, а це, в свою чергу, позначається на конструкціях

будівель, архітектурно-пластичних рішеннях: якої висоти має бути дах, щоб

не пошкоджувався сильними вітрами або частими опадами і захищав житлові

приміщення від перегріву, які розміри отворів вікон і дверей, товщина стін.

На особливостях комплексу народного житла опосередковано позначаються

й характер`господарської діяльності,`рівень суспільно-економічного

розвитку.

І якщо згадані фактори сприяли виникненню в житлі різних народів спільних

рис, то їх поєднання з місцевою історичною традицією, а також

взаємовпливами і запозиченнями у сусідніх народів вели до появи етнічної

специфіки, тобто таких рис, які вирізняють житло одного народу з-поміж

інших. Специфічні риси стійко зберігаються, незважаючи навіть на зміни

оцих зовнішніх факторів. Скажімо, вихідці з Росії та Білорусії, що

переселилися у степові райони Півдня України у XVIII ст., ще довго

намагалися будувати такі звичні для них рублені з дерева житла, хоча для

цього їм доводилося долати неабиякі труднощі, зокрема перевозити з

віддалених районів будівельні матеріали — ліс. Але оскільки не всі були на

те спроможні, то й почали вони вчитися у своїх сусідів-українців будувати з

глини, очерету та інших місцевих матеріалів. У житлі суміжних російсько-

українських районів (наприклад, Слобожанщини) поєдналися дві традиції:

вапнування стін зовні — риса суто українського житла і миті стіни зсередини

— за російським звичаєм.

Охарактеризуємо загальні риси комплексу українського традиційного житла,

які вирізняють його на східнослов'янському тлі.

Основним типом селянської садиби, який був характерним майже для всієї

України, у другій половині XIX — на поч. XX ст., за винятком її північних і

західних районів, була садиба з незамкненим, відкритим подвір'ям, на якому

господарські споруди розміщувалися вільно, без певного порядку. Поряд з

такою схемою в окремих районах побутували локальні варіанти однорядної і

дворядної, Г-подібної, а також замкненої забудови відкритого двору. Так, у

кінці XIX — на початку XX ст. однорядна забудова, або, як похідна від неї,—

дворядна зазнали значного поширення на Поліссі («погонний» тип), Півдні і

в Карпатах («великий дім», «довга хата»), на Поділлі. При такій схемі

житлові і господарські приміщення блокувалися в один або два паралельних

ряди, кожний з яких об'єднувався огорожею, навісом або дахом, який міг

бути спільним і перекривати всі споруди на одному рівні чи спадати

уступами над кожною з них.

У південних районах довжина такої витягнутої будови у заможних селян

досягала 30 м.

Природні умови спонукали жителів степових районів економити будівельне

дерево для перекриттів, а в північних і гірських місцевостях, де більше

опадів і суворіші зими, — шукати захисту від негоди. Адже покриті спільним

дахом і з'єднані переходами приміщення значно полегшували утримання

худоби і виконання домашніх робіт у зимовий період. Окрім того, таке

планування садиби економило площу землі під подвір'я. Воно було також

пов'язане з характером господарської діяльності і переважало там, де

населення займалося скотарством.

Варто згадати і про історичне коріння цієї традиції, яка простежується в

архітектурі Київської Русі. Від давніх слов'ян вона перейшла на народне

будівництво не лише українців, а й росіян, білорусів. Поєднання будівель під

одним дахом було відоме багатьом народам Західної Європи. І сьогодні ще

зустрічаємо таку забудову в названих вище районах України. До того ж це не

тільки старі садиби кінця XIX — початку XX ст., а й збудовані у 50—60-х

роках. Однорядність простежується і в плануванні сучасних дворів, хоча й

зменшилася кількість господарських приміщень і змінилося їхнє

призначення.

Периметричне планування подвір'я відрізнялося від одно-, дворядної

забудови наявністю споруд, які перпендикулярно прилягали до основної

групи, причому при більшій кількості господарських приміщень двір мав

форму букви «П» (у заможних селян), а при меншій — букви «Г». У

Карпатах — це гуцульські «хата з критим переходом», «розімкнутий двір»,

«розімкнута` гражда»;` на` Поліссі — «двір` з`` підварком».

Завершеною формою периметричного типу забудови був замкнений двір,

його будівлі, розміщені у коло, утворювали комплекс з відкритим усередині

прямокутником подвір'я, Це міг бути ланцюг приміщень під одним дахом або

окремі споруди, з'єднані огорожею, навісами. Найбільш відомі замкнені

двори у північно-східиих районах Українського Полісся («підварок»), тобто

на межі розселення росіян, у житловому комплексі яких вони широко

побутували; у Карпатах (гуцульська «гражда»), на Поділлі. Цей найдавніший

тип забудови пояснюється кліматичними умовами, характером розселення. У

горах та лісах, де оселі розкидані на досить великі відстані, де часті дощі і

снігопади, люди будували своє житло так, щоб воно захистило їх від звірів та

негоди і забезпечило найбільш раціональні умови для експлуатації

господарських приміщень. На плануванні цих садиб позначався й соціально-

економічний статус родини. Ті ж гражди в одному випадку являли собою

звичайне гуцульське житло з «притулами», перед яким влаштовано маленьке

подвір'я, огороджене високою брамою з навісами; в іншому — цілий

комплекс господарських будівель або приміщень з кількома подвір'ями.

Цікаво, що вже починаючи з 20—30-х років XX ст., гражди поступово

втрачають свій замкнений характер: перед будинком почали влаштовувати

впорядкований дворик, житловий будинок орієнтувати вікнами на вулицю

тощо.

При всіх типах забудови подвір'я хату як центральну житлову споруду

намагалися відокремити від приміщень, де утримувалася худоба, і тому у

зв'язку з нею першою найчастіше була комора, у якій зберігалися продукти

та різне збіжжя. Як правило, хата будувалася у глибині подвір'я; таке її

розміщення навіть вважається особливістю української садиби порівняно з

комплексом народного житла інших східнослов'янських народів. Тут

необхідно зауважити, що при одно-, дворядному зв'язку хати і господарських

приміщень, орієнтованому майже завжди перпендикулярно до лінії вулиці,

хата виходила своїм причілком на вулицю. Особливо це стосується

південних районів, де завдяки плануванню села вулиці мали напрямок з

півночі на південь, що, в свою чергу, забезпечувало стабільність орієнтації

житла вікнами і дверима на південні румби. Цей обов'язковий ракурс

будинку, який щонайкраще забезпечував освітлення і прогрівання його

приміщень, в інших районах примушував нехтувати розміщенням житла

відносно вулиці.

Але навіть при орієнтації причілка будинку на червону лінію вулиці перед

його вікнами влаштовували маленький палісадник із квітником, що також є

відмітною рисою українського житла.

Незалежно від забудови подвір'я, двері і більшість вікон хати завжди були

обернені до його центру. Так само і господарські споруди. Їх кількість і

функції визначалися профілем господарства, а також заможністю селянської

родини. Так, у землеробських районах (особливо це стосується південних, які

з другої половини XIX ст. стали центром товарного виробництва зерна)

переважали будівлі для зберігання продуктів землеробства й обмолоту зерна

(клуні, комори). У місцевостях з тваринницьким напрямом господарства

домінували будівлі для утримання худоби (хліви, повітки, стайні). Для схову

сільськогосподарського інвентаря служили повітки, возовні. Перелік

господарських споруд включав також погріб, саж (для годування свиней),

курник, а також криниці, огорожу.

Локальна своєрідність садиб у різних історико-етнографічних районах

України виникла завдяки різним комбінаціям господарських будівель, їхнім

архітектурно-конструктивним особливостям, що залежало від наявності

будівельних матеріалів, місцевих будівельних традицій. Крім того, природні

умови, а також взаємини з іншими народами призвели до появи оригінальних

споруд, які мали локальне поширення. Серед них — «кабиця», збудована

поза стінами хати піч, на основі якої пізніше розвинувся окремий вид житла

— кухонний комплекс, так звана літня кухня. Вона побутувала на Поділлі і

Півдні, а в наш час поширена майже в усіх районах. Літня кухня, здогадно,

була запозичена українцями в інших народів, можливо, в болгарських

переселенців, у яких житловий комплекс складався з «великого будинку» —

парадної споруди і «кухні» — основного житлового приміщення. На

подвір'ях горців Карпат, а також на Поліссі обов'язково були обороги (навіси)

для зберігання сіна й соломи; у степових районах замість колодязя будували

басейн — резервуар для збирання дощової` води;` на Поліссі` овочі` тримали`

не` тільки в` погребах,` а` й` у спеціальних будівлях` «істепках», які

опалювалися в сильні морози, і т. д.

Локальна своєрідність господарських споруд відобразилася в місцевих

термінах. Наприклад, комора називалася у Карпатах «кліть», на Поліссі —

«амбар»,` «овиран»,` на` Поділлі — «шпіхлір» тощо.

У заможних господарствах перелік господарських будівель був повнішим і

включав весь комплекс: повітки, стайні, комори, клуні, погріб, колодязь і т. д.

У бідняцьких одна або кілька господарських споруд виконували усі функції:

в них і тримали худобу, і зберігали зерно та всяке збіжжя. За свідченнями

дослідників, у бідняцьких господарствах весь комплекс складався з хати,

конюшні або повітки для коня і телиці та огорожі. Окрему комору мав один з

десяти господарів.

За роки радянської влади у забудові селянської садиби відбулися значні

зміни; основні виробничі процеси внаслідок колективізації і усуспільнення

знарядь праці перемістилися з селянського подвір'я на колгоспну, радгоспну

садиби, тому відпала потреба в ряді традиційних господарських споруд. У

будівництві, яке активно розгорнулося, починаючи з 60-х років,

використовуються розроблені архітекторами нормативні принципи

планування садиби, що призводить до певної уніфікації, стирання локальних

особливостей. Так, значного поширення останнім часом набула планова

схема, за якою всі господарські будівлі поєднані у два блоки: приміщення

для утримання худоби, птиці, інвентаря і побутовий (літня кухня, погріб,

кладова, гараж), але в їх розміщенні на садибі, у схемі зв'язку з житловим

будинком можна простежити місцеві традиції.

Основною типологічною ознакою народного житла є його планування —

тобто функціональне використання приміщень і їхнього житлового зв'язку.

Для народного житла на всіх етапах його розвитку була властива гранично

проста і раціональна схема витягнутої конфігурації.

Найпростішим і найпримітивнішим був тип однокамерного житла із входом

безпосередньо знадвору, без додаткових теплових шлюзів. Такі споруди, що

правили за житло найбіднішій частині населення, спостерігалися переважно

у північних, північно-західних районах. В інших місцевостях однокамерними

здебільшого були господарські будівлі. Набагато поширенішим в Україні є

двокамерний тип житла («хата-сіни»). Далі схема ускладнюється додаванням

господарських і житлових приміщень.

Використання комори як житлового приміщення (планова схема «хата-сіни-

комора») привело до появи у трикамерному житлі другої житлової кімнати,

яку використовували здебільшого в теплий період року й не опалювали. Так

виникли типи трикамерного житла «хата-хатина», «хата через сіни», «хата на

дві половини»` («Х-С-Х»).

У першому і другому варіантах житлові приміщення були різні за розмірами,

у третьому — рівнозначні, так зване дзеркальне планування. Однобічне

розміщення житлових кімнат «дві хати підряд» («Х-Х-С») утворилося в

результаті прибудови другої кімнати.

У різних районах переважали ті чи інші типи планування: на півночі

зручніше для опалення було житло за схемою «Х-Х-С», на півдні, де не було

такої потреби в економії тепла,— «Х-С-Х». В економічно розвинутих

районах житла були більшої площі, побутували трикамерні схеми. В

ізольованих, економічно відсталих — переважали житла меншої площі;

розвиток їх планової структури затримувався. На розмірах будинку

позначалися й достатки кожної окремої сім'ї. За свідченням дослідників, хата

з сінями середнього хазяїна коштувала 60 крб., а хата з двох половин —

удвоє дорожче.

З посиленням класового розшарування селянства наприкінці XIX ст. у хатах

заможних селян збільшується кількість приміщень, з'являються чотири-,

п'яти-камерні типи.

І ще одна ознака народного житла — будівельні матеріали і способи їхнього

використання. На Поліссі, а також в окремих районах Слобожанщини,

Полтавщини, в Карпатах, на Київщині і Поділлі в традиційному будівництві

використовувалося дерево. З нього зводили фундамент, стіни, дах,

майстрували вікна і двері. Стіни являли собою укладені горизонтально`

дерев'яні`` колоди`` (кругляк) або` пластини`` і бруски.

Зрубна техніка зазнала поширення у цих районах, як і загалом на всій

території розселення східних слов'ян, з давніх часів. Вона генетично

пов'язана з архітектурною традицією Київської Русі; її витоки сягають у II

тисячоліття до н.е. (пам'ятки зрубної культури). Зрубна техніка добре відома

й східним, і південним слов'янам. В Україні вона мала свої особливості, які

відбилися не тільки в місцевих назвах конструкцій, а й позначилися на

локальних варіантах народного житла. Так, різномірний листяний ліс (дуб,

граб, осика, верба, липа) на Поліссі змушував вдаватися до обмащення по

швах або по всій площі стін глиняним чи вапняним розчином (особливо це

стосується південних районів Полісся). У Карпатах, де використовувалося

якісне дерево хвойних порід (сосни, ялини, смереки), переважав відкритий

зруб, який відповідав усім конструктивним, технологічним, а також

естетичним вимогам.

У міру просування на південь зрубні конструкції поступаються місцевим

каркасним. У районах Полісся, суміжних з лісостеповою смугою, вже

трапляється комбінація цих двох технік в одній споруді. Каркас складався із

стояків, розміщених по кутах і зв'язаних зверху ощіпом, а знизу нижньою

обв'язкою, або вкопаних у землю. У їхні пази вводиться заповнення з

короткометражного лісу (горизонтальна і вертикальна закидки), глиновальків

та інших місцевих будівельних матеріалів (хмизу, очерету, соломи, каміння).

Як правило, такі стіни обмащували глиною і білили.

Зовсім мало дерева використовували в районах, бідних на ліс. Тут стіни всіх

споруд зводили з глини, (глинобитні, глинолитні, глиновалькові), з саману

(сирцевих блоків з глиносолом'яної маси). Навіть покриття даху набивалося з

глини і вапнувалося або обмащувалося розчином білої глини (житла

«землянки»). До монолітніх конструкцій відносяться також будівлі з

природного каменю і вапняку, черепашника, крейди, туфу. Більшість селян

рубали камінь у каменярнях самотужки, а заможніші господарі купували вже

готовий пиляний. Стіни хат і господарських споруд, складених з природного

каменю, були масивні, особливо з вапняку. їхня товщина становила 60— 70

см, що пояснювалося низькими теплоізоляційними якостями будівельного

матеріалу.` Кам'яні блоки неправильної форми і різні за розміром укладали

сухим способом («всуху») або на глиняному розчині. Монолітні стіни з

глини, з каменю здебільшого обмащували глиною і білили, що запобігало

руйнуванню їх вітрами та опадами.

Названі`` матеріали` могли`` поєднуватися`` в`` одній споруді:`` каркас з

глинобитними,` глиновальковими, конструкціями;`` муровані стіни

(наприклад, до підвіконня) з глиновальками, саманом тощо.

Застосування їх у народному будівництві також має глибоке історичне

коріння. Археологічні розвідки пізньоскіфських городищ пониззя Дніпра

свідчать про те, що їхнє населення широко використовувало у будівництві

каміння, глину.

З часів давньої Русі на території України відома технологія будівництва з

сирцю. Місцевими будівельними матеріалами задовольнялися запорозькі

козаки, споруджуючи свої зимівники. Будинки каркасних конструкцій з лози,

очерету, різномірного дерева вони обмащували глиною і білили. Що ж до

мурованого будівництва, то починаючи з XVII ст., камінь широко

використовувався в міському, а згодом і в сільському будівництві.

Популяризації мурованого будівництва у XVIII ст. на південноукраїнських

землях сприяли колоністи — вихідці з країн Балканського півострова та

Західної Європи, для яких воно було глибоко традиційним.

У кінці XIX — на початку XX ст. у сільському будівництві з'являються цегла

та інший фабричний матеріал. Заможні селяни стіни своїх хат обкладали

(«личкували»), а також повністю зводили з цегли. Її використання було

своєрідним соціальним символом, як і зрубні хати у лісостепових, степових

районах.

У мурованих житлах за основу правив перший ряд габаритного каміння,

укладений на землю або заглиблений на 20—30 см, так що утворювався

цоколь по периметру споруди. Фактично це вже був стрічковий фундамент.

За винятком мурованого, в сільському будівництві XIX — початку XX ст.

підведення під стіни фундаменту як такого було поодиноким явищем. Тому і

підлога у більшості жител була земляною (глиняною) — долівка. Дерев'яну

підлогу настеляли у господарських спорудах, де зберігалося зерно та інше

збіжжя (наприклад, у коморах). А щоб утеплити житло і захистити його

основу від перезволоження, влаштовували земляний валок — призьбу`` (рос.

— «завалинка»),` яка` опоясувала` стіни` знадвору.

Локальна своєрідність житла виявилася в конструкціях, формі, пропорціях

даху, матеріалах і особливостях його покриття. У традиційному житлі

переважала конструкція даху на кроквах, які врубувалися у верхній камінь

стіни, або у випуски балок стелі. Існували й архаїчніші способи — шатрове

перекриття, дах накотом (вінці стін і фронтонів поступово звужувалися і

зводилися нанівець), на сохах і півсошках, на які укладалася центральна

балка — сволок, до якої, у свою чергу, кріпилися крокви. Ці конструкції

спостерігалися на Поліссі і рідше — в суміжних із ним районах Центральної

Наддніпрянщини.

У лісових районах за покрівельний матеріал правили дерево — шалівка,

дранка, ґонт, колота дошка (Полісся, Карпати), солома, очерет. Наприклад, у

бойківському та лемківському житлах використовувалися і дерево, і солома.

Солому розстеляли або укладали сніпками різними способами: уступами

(«карбами», «кичками», «стріхачами») на Поділлі і в Карпатах; внатруску,

«гладенько, під дошку» в інших районах. Рельєфно китицями пошивалися

роги та гребінь даху. Гребінь дерев'яного, солом'яного й очеретяного даху ще

й притискували попарними рогачами. За формою дах був чотирисхилий та

двосхилий. Останній частіше спостерігався на Поліссі та Півдні. Особливо

стрімкими були дахи гуцульского житла. У відкритих усім вітрам степових

районах дах був невисокий, заокруглених форм, плескатий.

В українському, як і в російському та білоруському, житлі переважали

конструкції стелі на сволоках («матиця», «трям»). Дошки настелялися на

балки, які спиралися на один поздовжній або кілька поперечних сволоків, а

зверху засипалися (набивалися), глиною. На початку XX ст. зазнають

поширення підшивні стелі.

Розміщення дверей і вікон, їх розміри були продиктовані бажанням зберегти

тепло, освітити робочі і святкові кутки. В північних районах вони були

меншими, ніж на півдні. Розміри одностулкових дверей коливалися від 150

до 170 см. У старих хатах, особливо рублених, двері мали масивні одвірки,

які на Полтавщині, Бойківщині мали трапецієвидну форму на відміну від

прямокутних, що переважали в інших районах.` Вікна` також відрізнялися`

за`` пропорціями отворів: вертикально витягнуті (у східних районах),

квадратні (на Поділлі), горизонтально витягнуті (на заході). Архаїчна

конструкція вікон у другій половині XIX ст. зберігалася у поліському житлі

— волокові вікна, задовбані в один-дві вінці зрубу. Але навіть влаштування

засклених шибок не набагато поліпшувало освітлення і провітрювання

житла. В хатах навіть у сонячний день було темно.

У сучасних сільських будинках ми вже не побачимо ні глиняної долівки, ні

волокового вікна чи призьби. З проникненням у народне будівництво нових

матеріалів й індустріальних методів значно поліпшилися санітарно-технічні

характеристики житлового будинку. Але, позначившись на архітектурно-

конструкторських рисах народного житла, уніфікація меншою мірою

зачепила його декоративне оздоблення. Декор житла, який складався з

різьблених або ліплених із глини прикрас, декоративних розписів і

поліхромії, розкриває перед народним майстром широкі можливості

індивідуалізації житла. Саме в народній образотворчості знайшли вияв і

талант народу, і його потяг до прекрасного; в ній збереглися світоглядні

нашарування минулих епох.

Найповніше висока майстерність народних умільців реалізувалася в

художній обробці дерева. В зрубних спорудах їй підлягала більшість

конструктивних деталей, особливо тих, котрі впадали в око або виконували

якусь особливу роль в об'ємно-просторовій композиції. Випуски крокв,

сволоків, вінців, а також завершення вітрових дощок, кізликів тощо

піддавали скульптурній обробці. Одвірки, віконниці, підстрішини

прикрашалися різьбленням. Геометричні, рідше рослинні орнаменти

виконувалися традиційними техніками різьблення: глухого, контурного,

плоского тощо. Багатством свого різьбленого вбрання уславилося житло

українських горців. Художньо оброблялися відкриті (не обмащені) дерев'яні

елементи і в каркасному житлі. Навіть у степових районах той мінімум

дерева, що був у конструкціях, з любов'ю прикрашали різьбленням.

В мурованих спорудах різьблення і скульптурна обробка перейшли в

пластику глини, природного каменю, гіпсу. Потовщення, які робилися по

кутах житлових споруд (пілястри), імітували зв'язку вінців зрубу, а ті, що

охоплювали отвори вікон, дверей,— віконниці` і одвірки. На` них та` на`

фронтонах` розміщувалися різьблені або вилиті з гіпсу геометричні і

рослинні мотиви. З появою фабричних барвників (кінець XIX ст.) рельєфні

прикраси почали фарбувати. Тяжіння до кольористики, поліхромії властиве

українській народній культурі. Навіть фасади зрубних хат намагалися

прикрасити кольором чи то пофарбуванням стиків вінців (Карпати),

підводкою віконниць (Полісся) чи то нанесенням малюнків на випуски

вінців. Особливо багато кольору вживалося в оформленні каркасних та

монолітних конструкцій, у яких білена гладенька поверхня стін була

прекрасним фоном для підводок призьби, віконниць, а також настінних

розписів. Мальовані орнаменти, як і різьблені в зрубних житлах, охоплювали

отвори вікон і дверей, розміщувалися між ними. Рудою, жовтою глинами

часто фарбувалися задні стіни хат та стіни господарських споруд. На Поділлі,

Півдні для оформлення фасадів широко вживали синьку. Спочатку

підсинювали тільки рельєфи, а наприкінці XIX — на початку XX ст. навпаки

— залишали білими рельєфи і фарбували в різні відтінки синього всю

площину стін.

Чисто вибілені хати та ще й підмальовані орнаментами, приваблювали своєю

різноманітністю. Живописний образ українського села відтворив у своїх

віршах великий Кобзар: «Село на нашій Україні, неначе писанка село».

Усі ці засоби художнього оформлення екстер'єру мають своє продовження і

сьогодні. Серед них як провідний мотив можна виділити архітектурну

пластику. Вся поверхня стін підлягає пластичній обробці: штучна фактура

створюється штампуванням, набризкуванням вапняного розчину з піском,