Курас І.Ф. (гол. редкол.). Громадсько-політична діяльність Володимира Винниченка (до 125-річчя від дня народження)

Подождите немного. Документ загружается.

крутому історичному зламі очолити державу як голова Директорії

УНР, звісно, ніхто навіть не згадував. А відчай був такий, що роз-

почавши лік п’ятому десятиліттю життя, В. Винниченко всерйоз

подумував про самогубство.

50-річчя відомий політик і письменник зустрічав на чужині,

по суті, майже в повній ізоляції серед співвітчизників-емігрантів,

які здебільшого ставилися до В. Винниченка як до занадто лівого

“комунізуючого” політика, а в Радянській Україні він вже майже

10 років згідно з рішенням V Всеукраїнського з’їзду Рад вважався

“ворогом народу”, був оголошений поза законом.

70-річчя, останній прижиттєвий день народження, припав на

час тяжкої, майже незносної матеріальної скрути і пекучої само-

тності довічного вигнанця з рідної землі.

Звісно, й 100-річний ювілей не викликав скільки-небудь поміт-

ного суспільно-політичного реагування.

Коріння, здавалося б, парадоксального феномена аж занадто

тривалого періоду штучного відмежування, “відлучення” В. Вин-

ниченка від історичного прогресу нації, її здобутків, мабуть, пе-

реважно, у важкозбагненності його надскладної, сповненої кар-

коломних зламів і позірних парадоксів політичної долі. Її нерідко

характеризують як трагедію, варту шекспірівського пера.

Ще за життя, а надто по тому В. Винниченка дуже багато кри-

тикували, спростовували, розвінчували, судили й безапеляційно

засуджували. Нерідко кажуть, що то типово для геніїв, які, ви-

переджаючи час, залишаються невизнаними, незрозумілими для

сучасників. Їх часто вважають пророками не своєї Вітчизни й на-

щадки.

Іноді, як і в даному разі, така негативна інерція усталюється й

дається взнаки невиправдано тривалий період.

Однак з плином часу історія невмолимо розставляє все на свої

місця, дає справжню об’єктивну оцінку внеску кожної людини у

суспільний поступ.

Хочеться думати, а то й більше – можна наважуватися ствер-

джувати, що для визначного українського митця й громадсько-по-

літичного діяча, а разом з тим і для нас сьогодні настав своєрідний

момент істини, час його нового приходу в наше духовне життя,

сплеску інтересу до його творчості.

Ми прагнемо заново неупереджено зрозуміти В. Винниченка,

врешті-решт некон’юнктурно оцінити його думки, його вчинки,

а він, закономірно, повертається до нас, стає невіддільною, орга-

нічною складовою нашого національного єства, гадається – тепер

назавжди.

Внук кріпака, син селянина-бідняка, що посезонно чумакував,

Володимир Кирилович Винниченко народився 16 (28 за н.ст.) лип-

ня 1880 р. у повітовому містечку Єлисаветграді на Херсонщині.

Він з дитинства сповна пізнав, що таке принизливе злидарювання,

поміщицька сваволя, жорстка експлуатація, елементарний брак

коштів на освіту, наруга над національною гідністю, цинічна зух-

валість великодержавників. Рано переконавшись у недосконалості,

несправедливості світу, в який він прийшов, юнак поринає у по-

шуки шляхів суспільного прогресу, національного визволення.

Щедро наділений природою різнобічними талантами, В. Ви-

нниченко не може подолати в собі бажання зосередитися лише на

творчості, “чистому мистецтві”. Намагаючись осягнути самого

себе, свою вдачу, розкрити код свого життя, Володимир Кирило-

вич апелює до образу Канопуса – зірки всесвіту, світло якої майже

у 8 тис. разів сильніше за сонячне. Його Канопус – то не лише

путівна зоря, а й образ внутрішньої організації свідомості, яка

скеровує думки, волю, характер, наснажує вчинки згідно з найви-

могливішими, по суті найідеальнішими критеріями і стандартами.

А крицеве їх осереддя – сформульований у молодості імператив

“Чесність з собою” як найдорожчу цінність Володимир Кирило-

вич гідно пронесе через усе своє багатотрудне життя і саме цим

буде виміряти кожен свій крок. Він не раз сам себе запитуватиме:

“Хіба не краще мені віддатись хорошій улюбленій творчій роботі,

мати спокій, мир з собою, затишок душі, дивитись у дзеркало свої

моральності і милуватись своєю чистотою і лагідністю? Чого я шу-

каю і кому корюся, пускаючись на те, що мені ж уже надокучило,

що дає мені тільки біль, сором, каяття, лють, безсилий одчай, – усе,

що є найтяжче з людських переживань. Невже славолюблість? ...

Ні, я не чую в собі, – от перед самим собою – роздивляюся на себе,

не чую примусу, потягу славолюблості. А що ж у такому разі? Те,

що більше за нас?”. Ствердна відповідь на останнє питання легко

розшифровується. Це загострене, непереборне співчуття всім зне-

доленим, скривдженим, ображеним, це всеперемагаюча любов до

рідної України, бажання всього себе підкорити національній спра-

ві, якнайбільше прислужитися багатостраждальній нації, подвиж-

ницьке прагнення будь-що домогтися соціального і національного

прогресу, справжнього розвитку рідного народу, Вітчизни.

Тому-то Володимир Винниченко і занурився у політику, надалі

не мав сил з нею порвати навіть після найдошкульніших невдач,

найболючіших падінь з олімпів влади у безодню ненависті, торту-

ри забуття.

Йому на вигідних умовах авторитетні видавництва замовляли

художні твори, зваблювали літературними стипендіями, пристой-

ними гонорарами – тільки пиши! А він, фактично, не звідавши

смаку безтурботного студентського життя, вступає до Революцій-

ної української партії, без кінця змінює місця проживання, снує з

підробними документами та валізами підпільної літератури через

кордони, неодноразово зазнає арештів, поліцейських знущань, не-

праведних суддів, його кидають до сирих в’язниць, за прикладом

Т. Шевченка, віддають в солдатчину, він потрапляє навіть до “пси-

хушки”, словом, сповна “скуштовує” всіх можливих поневірянь

непримиренного борця з самодержавством.

В. Винниченко дуже швидко висувається на помітне місце в на-

ціонально-визвольному русі, стає лідером Української соціал-де-

мократичної робітничої партії, разом з іншими революціонерами

розхитує підвалини і наближає час падіння “тюрми народів”.

На відповідному історичному рубежі, з вибухом Української

революції, нація покликала свого відданого сина на найпомітніші

ролі процесу українського відродження, державотворення.

На початку квітня 1917 р. Володимир Кирилович Винничен-

ко, обраний Українським Національним Конгресом заступником

Голови Центральної Ради, разом з Михайлом Сергійовичем Гру-

шевським ідейно-політично й організаційно скерував розгортання

революції. Саме він власною рукою навічно закарбував у історич-

ний поступ українства найважливіші віхи державотворення – під-

готував три перші універсали, реалізуючи які крок за кроком укра-

їнство дійшло до проголошення Української Народної Республіки,

втілило в життя віковічні прагнення до незалежного державного

існування. Покликаючись до світового досвіду, незайве зазначити –

особистість, причетна до таких доленосних акцій, документів, за-

слуговує лише найвищої шани, її ім’я стає майже священним.

Володимир Кирилович виявився ключовою постаттю держа-

вотворення: 16 червня 1917 р. його призначили Головою Генераль-

ного Секретаріату – першого в ХХ столітті уряду України. А відтак

під його керівництвом українство підіймалося з колін, випростову-

валося на повний зріст, робило дуже нелегкі кроки цивілізаційного

поступу. Рівно через чотири місяці після свого урядового призна-

чення В. Винниченко занотував до щоденника думки, звернені на-

чебто до нас: “О, Господи, яка то страшна тяжка річ відродження

національної державності. Як вона в історичній перспективі буде

уявлятися легкою, само собою зрозумілою, з якими надлюдськи-

ми зусиллями, хитрощами, з яким часом одчаєм, люттю й сміхом

доводиться тягати те каміння державності й складати його в той

будинок, в якому будуть жити наші нащадки…”.

Звісно, не все на незвіданому шляху було бездоганним, а то й

безпомилковим, а в стосунках траплялися “й полемічні перебори”.

Та чи може заступити це нашу високу шану до тих, хто закладав

підмурки тієї будови, яка і надалі зводиться нашим поколінням?!

Труднощі, які спіткали нас майже через століття, лише з більшою

силою підкреслюють звитягу, жертовність, а найточніше – подвиг

тих, в кому ми вбачаємо свої ідейні витоки, у кому ми відчуваємо

нерозривний генетичний зв’язок.

При цьому на особливу відзнаку заслуговує та послідовність,

принциповість, з якою В. Винниченко відстоював модель націо-

нально-державного устрою, втілену в Українській Народній Рес-

публіці – поєднання соціальних (народоправних), етнічних (наці-

ональних) начал з республіканськими цінностями і традиціями. За

великим рахунком, це той ідеал, який значною мірою реалізовуєть-

ся в країнах розвинутої демократії і до якого ми прагнемо, торуємо

шлях сьогодні.

Винниченкові ідеї трудових рад як основи республіки трудо-

вого народу, держави “без хлопа і пана” нині напрочуд співзвучні

з конституційним визначенням незалежної України як соціальної

держави.

Для нас надзвичайно показові, повчальні уроки В. Винничен-

ка – політика, який самовіддано боровся за найпрогресивнішу,

найдемократичнішу, найсправедливішу державність, не допускав

жодних компромісів з відступниками від високої стратегічної

мети. Він з презирством відкинув пропозицію П. Скоропадського

очолити Раду Міністрів в авторитарно-монархічній гетьманській

Україні. Безстрашно готував антигетьманське повстання й домігся,

що під проводом створеної й очоленої ним Директорії було від-

новлено Українську Народну Республіку.

Як глава держави, незаперечний авторитет і визначний лідер

українства він пропонував цікаві, перспективні варіанти суспіль-

но-політичного розвитку, які не перетворилися в суспільну практи-

ку через суперечності, що роздирали тогочасний політичний про-

від. Тому В. Винниченко волів краще відступитися від державних

справ, а не зрадити народним, національним ідеалам.

Жодні обставини чи аргументи не могли переконати його в

тому, що він має взяти на себе диктаторські повноваження, коли їх

йому пропонувала тодішня наймогутніша сила – Січові стрільці.

Він відмовився очолити маріонетковий уряд окупованої нацист-

ською Німеччиною України і був кинутий до концтабору, та й за

цих екстремальних обставин не поступився переконаннями.

В.Винниченко так любив свою Вітчизну і свій народ, що нізащо

не міг допустити компромісу з власною совістю, знехтувати прин-

ципом “чесність з собою” заради вигод, особистої влади, не міг

зганьбити себе підкупом міністерських посад і портфелів. Тому,

за статистикою, набагато більше відмовлявся від владних вершин,

ніж згоджувався прийняти сумнівні пропозиції.

Саме тут, гадається, слід шукати ключі до розуміння його не-

простих перемовин із керівництвом ЦК РКП(б), КП(б)У Радянської

України в 1920 р. До того ж не слід скидати з рахунку схильності

В. Винниченка до добре продуманої, виваженої, прагматичної,

реалістичної поведінки. В її основі лежав рідкісний, слід дума-

ти – вроджений дар сприймати й проникливо оцінювати події на

макрорівні (позиції держав, настрої й інтереси цілих соціальних

верств, сил, партій) і поєднувати це з глибинним розумінням пси-

хологічної мотивації вчинків, кроків окремих особистостей.

Новітні серйозні дослідження історії Української революції до-

водять, що зусилля В. Винниченка щодо створення закордонних

організацій українських комуністів, спроби повернутися в Україну,

вступ до КП(б)У – то зовсім не епатуючі диватцтва непрогнозо-

ваної, ексцентричної особистості чи вузькокорисливе пристосу-

ванство, як те, що нерідко пояснюється, яскраве й переконливе

уособлення досить потужної об’єктивної тенденції: вичленення із

найвпливовіших тогочасних українських партій – есерів і соціал-

демократів – достатньо чисельних і авторитетних течій та груп

“боротьбистів” і “незалежників”, які тяжіли до комуністичної,

радянської платформи. Це привело до оформлення Української

Комуністичної партії (боротьбистів) і Української комуністичної

партії, їх зближення з КП(б)У, а після самоліквідації й вступу пев-

ної частини в ряди більшовиків.

Можна висловити припущення, що прийняття умов партійної

співпраці, висунутих і твердо обстоюваних В. Винниченком, від-

крило б досить конструктивну перспективу для реалізації україн-

ського національного інтересу, вкорінення демократичних засад

у вітчизняне державне будівництво й формування застережних

чинників щодо низки негараздів, які спіткали Україну в наступно-

му. Втім, зовсім не можна виключити й того, що саме принципова

українізаторська позиція В. Винниченка вплинула на настрої ке-

рівництва КП(б)У й УСРР, підготовку ним розгорнутої програми

українізації, що значно випередило прийняття РКП(б) офіційного

курсу на коренізацію. Та й розробка останнього, його сутність, ціл-

ком вірогідно, враховували настрої, принаймні частини українства,

висловлені В. Винниченком. Він не лише відчував биття політич-

ного пульсу нації, глибоко розумів потреби державного розвитку,

а й змушував прислухатися до своїх пропозицій, враховувати їх

навіть табором, із яким його шляхи, зрештою, розійшлися.

На жаль, не змогли впливати на розвиток ситуації в Україні

численні застереження В. Винниченка щодо наростання тоталітар-

них тенденцій у радянському суспільстві, посилення під флером

інтернаціоналістських гасел великодержавних, шовіністичних

тенденцій.

І сьогодні доводиться дивуватися, як в умовах вкрай обмеже-

ного доступу до інформації В. Винниченко-емігрант добре розумів

стан справ в Україні, як філігранно точно оцінював події, пов’язані

з репресіями проти національної інтелігенції, української культури

в цілому, як гірко переживав (“сиротів”) із приводу самогубства

М. Хвильового та М. Скрипника, передбачав трагічні наслідки та-

кої політики більшовиків.

З сумом доводиться констатувати: на сьогодні вітчизняна сус-

пільствознавча наука погано освоїла великий обсягом сегмент

творчості В. Винниченка, який торкається глобалістських проблем,

його умовиводів щодо переустрою післявоєнного світу. Однак і

спорадичних знань у цій галузі достатньо, щоб дійти висновку:

винниченкові моделі суспільства колектократії, його концепція

конкордизму – не лише істотна віха, яскрава, оригінальна сторінка

історії національної суспільно-політичної думки, яка в низці пози-

цій випереджала досягнення світової філософської, політологічної

науки, зокрема в оформленні екзистенціального світобачення, об-

ґрунтуванні теорії конвергенції різних систем, а й потужне джере-

ло ідей, які не втратили своєї актуальності. Вони містять фунда-

ментальні думки справді талановитого мислителя, який усе життя

поклав на пізнання сутності несправедливо влаштованого світу й

шукав шляхи до його вдосконалення.

Довгих три десятиліття (більшу частину свідомого, творчого

життя) В.Винниченко змушений був провести на еміграції, що ста-

ло для нього найтяжкою карою. На сторінки інтимного документа

– щоденника – не раз виливався нестримний крик болю: “Минають

дні, минають ночі, минає літо, шелестить пожовкле листя, гаснуть

очі й чи серце спить”. Правда, я в інших умовах (фізичних заслан-

нях. Я – не в солдатській казармі, не під доглядом унтерів, не на

муштрі й мені тут ніхто не забороняє писати. Але, поклавши руку

на серце, я волів би бути в становищі Шевченка. Я волів би писати

крадькома, але знати, що моє писання, моя робота буде вхоплена

моїми друзями й передана до моїх друзів-читачів...)”.

І до останнього подиху життя, до 6 березня 1951 року, коли за-

кінчився його земний путь, він, не покладаючи рук, писав і писав,

бо не міг щоденно не думати про Україну, а ще сподівався, що таки

потрібен Україні, її народу. Направляючи на Батьківщину роман-

антиутопію “Сонячна машина”, по-синівськи ніжно і скупо, однак

від того лиш пронизливо-щасливо, зазначив: “Присвячую моїй со-

нячній Україні”.

Переживаючи жахливі нестатки , колишній голова уряду, глава

держави щиро, зовсім по-дитячому радів, коли зважився разом з

дружиною, яка пройшла з ним нелегкими шляхами вірних 40 років,

купити на виплату (в розстрочку) радіоапарат і міг у своєму “За-

кутку” – суверенній українській території у Французьких Альпах

хоч іноді почути українську мову, пісню, музику ...

Сьогодні ми слухаємо його. І не лише слухаємо.

Начебто спокутуючи гріхи, науковці до дірок зачитують три-

томник “Відродження нації”, “Заповіт борцям за визволення”,

рвуться за океан, щоб ознайомитися з неопублікованими рукопи-

сами, передусім тритомним “Конкордизмом” – безцінним архівом,

40 книжками щоденників.

Літератори поспішають наново розібратися в якостях літера-

турних шедеврів, ретельно вивчаючи “Заповіт батьків”, “Божки”,

“Між двох сил”, “На той бік”, “Сонячну машину”, “Лепрозорій”,

“Слово за тобою, Сталіне!”

Та найбільше радує, що вже п’ятикласники вперше знайом-

ляться з творчістю В. Винниченка, а його “Федько Халамидник”

зачіпає щонайтонші струни юних душ, змушує чи не вперше по-

дорослому замислитися над сенсом життя і тим, якими моральни-

ми якостями має володіти справжня людина.

Щоправда, з іншого боку, український глядач давно не бачив

театральних афіш із запрошеннями на вистави, хоча “Чорна Пан-

тера і Білий Ведмідь”, “Закон”, “Брехня”, “Гріх” свого часу мали

величезний успіх.

Вочевидь, на ширшу пропаганду заслуговують і малярські

праці митця, хоч вони і в невеликій кількості дійшли до нас, та

достатньо високо оцінюються фахівцями.

Навіть надто лапідарний перелік вдіяного нашим славним

земляком (а скільки розпочатих ним справ довершували інші!) є

достатнім, щоб з усіма підставами віднести його до справді “зо-

лотого фонду” кращих синів і дочок України, виправдано включи-

ти до неширокого кола щонаймасштабніших діячів багатовікової

вітчизняної історії, тих, хто справив визначальний, благотворний

вплив на долю всієї нації.

Постанова Верховної Ради України від 5 липня цього року

“Про відзначення 125-ліття Володимира Кириловича Винниченка”

накреслює широку програму організаційних, наукових, ідеологіч-

них, політичних заходів щодо вшанування Великого Українця.

Мабуть, це справді те, що вкрай назріло, невідкладне. Однак це

далеко й далеко не все, що належить зробити.

Громадська думка порушує цілком слушне питання про пере-

слання з французького Мужена, де провів 17 останніх років життя

і навічно спочив Володимир Винниченко, його праху до нашої

столиці.

Не раз уже лунали пропозиції про перейменування на честь

В. Винниченка міста Кіровограда – колишнього Єлисаветграда, в

якому народився український велет.

А найперше, вочевидь, перевидання повної творчої спадщини

неповторно талановитого письменника, драматурга, публіциста,

художника, мислителя. Складовою частиною цього масштабного

проекту могло б стати виконання винниченкового заповіту – по-

вернення в незалежну Україну його бібліотеки й архіву.

Найкращою ж нашою даниною пам’яті Володимира Винни-

ченка було творче наслідування його подвижницького життєвого

прикладу, наближення нашими зусиллями торжества омріяних

ним ідеалів.

Валерій Солдатенко

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ,

РЕВОЛЮЦІЙНА Й ДЕРЖАВНА ДІЯЛЬНІСТЬ

ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

Оцінка ролі конкретної особистості в історії завжди була спра-

вою нелегкою. Вона, зазвичай, поділяла суспільну думку, науков-

ців на табори, часом непримиренно-ворожі, впродовж цілих епох

не лише не взаємонаближала позиції дискутантів, а ставала під-

ґрунтям дедалі нових сплесків напруги і нових непорозумінь.

Відзначене повною мірою стосується непростого життєвого

шляху й діяльності Володимира Кириловича Винниченка. Він дуже

рано зажив надзвичайної популярності, по праву міг іменуватися

володарем дум свого покоління, був винесений на самий гребінь

радикальних політичних процесів, справляв визначальний вплив

на долю всієї нації. Однак зоряні злети змінювалися періодами

тяжких поразок, принизливих поневірянь, болісних розчарувань,

брутальної ганьби, незносної ізоляції й забуття. А за корисливо-

кон’юнктурним використанням імені й спадку починалася не-

стримна критика світоглядних позицій і вчинків.

То ж ставити завдання – в одній статті розставити усі крапки

над і, зняти сумніви, подолати різнобіжності й знайти якийсь ін-

тегральний варіант, який би примирив усіх, хто сьогодні здійснює

наукові розробки проблематики, пов’язаної із життєвим і творчим

шляхом В. Винниченка, – справа абсолютно нереальна. Гадаєть-

ся, про певний прогрес можна говорити уже в тому разі, якщо

вдасться привернути увагу до тих підходів розв’язання нагальних,

найбільш спірних питань, які видаються конструктивними і пер-

спективними.

Одна з крайніх точок зору сучасної історіографії: В. Винничен-

ко-політик – то алогізм, неприродність, справжня біда для нації.

Якщо видатний вчений М. Грушевський і той, буцімто, взявся не

за свою справу, коли став на чолі процесу відродження української

державності й втратив сприятливий історичний шанс, то що вже

говорити про В. Винниченка – романтика, емоційно вразливу, екс-

пансивну, а тому й не надто послідовну, не прогнозовану особис-