Феодосія Печерського”, “Повчання просвітеру Фомі”, “Моління”, “Повість временних літ”, “Ізборник”,
“Остромирова Євангелія” – Апракос, “Повчання Володимира Мономаха дітям”, “Слово про похід Ігорів” та
ін. Варто зауважити, що на розвиток педагогічної думки окресленого періоду впливали ідеологія феодальної
централізованої держави, християнська мораль, українська народна педагогіка, педагогічна думка Візантії,
ідеї античної філософії.
Наприкінці ХІ ст. на Русі було перекладено збірник цитат із святого письма, афоризмів і
висловлювань отців церкви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Аристотеля, Плутарха та
інших, який був складений у Візантії. Це був твір “Пчела”, який містив 71 розділ, кожен із яких
присвячувався різним темам, а в цілому – повчав як треба “жити християнинові”. Тут були вміщені
афоризми й висловлювання про релігійно-моральне виховання дітей (помірності, покірливості, побожності і
т. ін.).
Іншим твором є “Златоуст” – збірник окремих промов і висловлювань отців церкви. Назва походить
від імені відомого візантійського оратора Іоанна Златоуста (344 або 347 – 407). Саме цитати його повчань
послужили основою для зазначеного збірника, що мав педагогічну спрямованість.
Найдавнішим твором того часу, що є вітчизняною літературною пам’яткою, вважається “Слово про
закон і благодать” (написаний за різними джерелами між 1036 і 1043, між 1037 і 1050 рр., між 1049-1051)
Іларіона (священик церкви Спаса на Бересті поблизу Києва), що складається з трьох частин. Це
філософсько-педагогічний трактат морально-патріотичного спрямування. Автор закликав позбавитися
залежності від Візантії, обґрунтував право Русі на самостійний державний розвиток, пропагував ідею
добровільності у прийнятті слов’янами християнської релігії, високо оцінив освітню політику князів
Володимира та Ярослава, обстоював принцип активної діяльності у формуванні особистості, необхідність
готувати молоде покоління до захисту рідної землі, довів шкідливість для потомства шлюбів між близькими
родичами, необхідність пильно доглядати за немовлятами, карати за грубе ставлення до матері тощо.
Загальнодержавного значення надавав вихованню молоді на героїчних традиціях. Мова твору – тогочасна
літературна. З текстом цього твору Митрополит Іларіон виступив перед Ярославом Мудрим та прочанами
Київського храму св. Софії. “Слово про закон і благодать” вперше надруковане 1844 р.
Визначною пам’яткою раннього українського середньовіччя є “Остромирова Євангелія” – Апракос
(1056-1057). Являє собою список перекладу Євангелія, що його переписував у Києві зі староболгарського
оригіналу диякон Григорій (походив із полян, близького до княжого роду) на замовлення князя Ізяслава,
новгородського посадника Остромира (звідки і назва Євангелії). Існує думка, що частина Євангелія була
переписана у Києві, а частина у Новгороді. Містить 294 аркуші, що прикрашені кольоровими мініатюрами
та орнаментом. Мова тексту – тогочасна слов’янська богослужбова з болгарськими впливами, зумовленими
оригіналом, з якого переписувалося Євангеліє. Знаходиться в Державній публічній бібліотеці ім. Салтикова-
Щедріна в Санкт-Петербурзі.
У 1073 побачив світ “Ізборник” (список з оригіналу грецького походження, перекладений з
болгарського оригіналу на тогочасну українську мову) підготовлений писарем Іоанном разом із своїми
помічниками. Він нараховував 383 статті, що подавалися у формі запитань і відповідей. Наприкінці книги
містилася приписка Іоанна, що присвячувалася Святославу Ярославовичу. Це був збірник текстів античної
літератури пізнавального характеру з різних галузей знань (богослов’я, філософії, логіки, поетики,
граматики, ботаніки, зоології, медицини, мінералогії тощо). Він слугував засобом для розширення знань. У
ньому вже на початку наголос робився на користі “книжного читання”. Рукопис виконаний на пергаменті
(266 стор.), прикрашений різнобарвними заставками, ініціалами, малюнками, серед яких унікальне
зображення князя Святослава з родиною.
За князювання великого князя Святослава Ярославовича було підготовлено ще один “Ізборник ”
(1076) – збірник статей виховного, повчального характер, упорядником якого був київський книжник Іоанн
Грішний. На його сторінках сформульована державна концепція виховання у феодальному суспільстві,
котра хоча й ґрунтувалася на принципах християнської моралі, а саме: обстоювала ідею любові до
ближнього, ідею братолюбства між всіма людьми, та все ж була спрямована на захист пануючої верхівки,
пропагувала ідею покори Богу, безоглядний послух господарю. Матеріал до нього було взято з низки
релігійних джерел, зокрема “Притчі Соломона”, “Премудрості Ісуса – сина Сірахова”. Загалом збірник
нараховував 44 статті (частина з яких переклад з грецької мови, решта – творчість вітчизняних авторів). В
передмові Іоанн подав дидактичну розробку (“Слово некоего калугера о четьи книг”), в якій знайомив з
методикою навчання читанню (дав поради, як краще вчити дітей читати: не поспішати, а роздумувати, про
що пишеться в книжці, що означає кожне слово, перечитувати окремі її розділи). Мова (у порівнянні з
Ізборником 1073 р.) – ближча до тогочасної народної. Обидві пам’ятки у ХVШ ст.. вивезені в Росію, де
знаходяться і нині.
Як відомо, великий вклад у скарбницю давньоруської педагогічної думки вніс Нестор-літописець
(людина широкого історичного світогляду та великого літературного обдарування) – перший історик
руської школи. Його повість “Сказання про Бориса та Гліба” відіграла значну роль у патріотичному
вихованні молоді не тільки на Русі, а й сусідніх слов’янських країн. Правдиво зобразив тодішню реальність
Нестор-літописець і в творі “Житіє Феодосія Печерського” (початок ХП ст.). Він розкрив риси, що були
характерні для вельмож-феодалів, зокрема жорстокість, ненажерливість, підступність, зневажання