Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

ємося про бідного юнака, який «досяг стопів фараона завдяки своїй

дощечці для письма».

Від епохи Середнього царства людству у спадок залишені перші

математичні й медичні тексти, де викладено практичні й конкретні

завдання (Московський математичний папірус, математичний папі-

рус Рінд Британського музею, магіко-медичні папіруси IV і V, знай-

дені в Рамессеумі, та ін.).

Очевидно, що великий (довжина його 20,5 м) медичний папірус

Еберса, де вперше в історії медицини викладене вчення про 22 крово-

носні судини, «що йдуть від серця», пульс, серце, вміщено близько

900 лікувальних рекомендацій проти різних недугів, а також хірур-

гічний папірус Едвіна Сміта, де цілком практичними термінами ви-

кладається вчення про мозок, написані за часів Нового царства, але

спираються на значно давнішу традицію.

Епохою Середнього царства датуються запис обмірів країни,

спис ки сузір’їв на саркофагах, спроби скласти щось на кшталт енцик-

лопедії (з розкопок Рамессеума).

Розквітла світська художня література. Так, «Історію Сінухета»

дослідник-єгиптолог Б. А. Тураєв назвав справжнім романом «зовсім

позбавленим фантастичного елементу». «Казка про потерпілого в

корабельній аварії» складена під впливом вражень від екзотики да-

леких країн на берегах Червоного моря. А практика тогочасного су-

дочинства породила «Красномовного поселянина» — цілком авторсь-

кий твір, що вмістив промови несправедливо ображеного селянина,

зберіг їхній пафос і передав їхній зміст за всіма законами єгипетської

риторики.

Відбувається переосмислення ролі царської особи, яку дедалі

більше приписують не недосяжному божеству, а конкретній людині.

Цей процес відобразила своїми індивідуальними рисами царська і

приватна скульптура, відтісняючи іноді на другий план внутрішній

ідеальний образ. Скульптурні зображення царів виходять за межі зал

заупокійних храмів — піддані повинні знати героїв-завойовників Ну-

бії, приборкувачів кочовиків Сінаю та варварів-азіатів.

Старі архітектурні форми, піраміда й заупокійний храм, допов-

нюються сонячним храмом з обеліском, типом скельної гробниці, їх

комбінаціями. Гробниці царів і вельмож починають прикрашати жан-

рові розписи.

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Відгукуючися на потреби динамічного економічного й духовного

життя держави змінюється і письмо — з’являється скоропис, так зва-

не ієратичне письмо.

За правління фіванського царя Яхмеса (Амасіса), який оволодів

Аварісом — укріпленням гіксосів на північному сході Дельти, далі

витіснив їх за межі держави і заснував XVІІІ династію, починається

період Нового царства (бл. 1600–1070 pp. до н.е.). В Єгипті в цей час

відбувалися найбільш динамічні події.

Єгиптяни стали займатися конярством. З Азії були вивезені й

почали культивуватися нові породи дерев (гранатове, оливкове, пер-

сикове, яблуня, мигдаль, вишня та ін.). У господарстві широко засто-

совуються мідь, бронза, камінь, з’являються й перші вироби із заліза.

Ливарний реманент збагатився ножними міхами, ткацький — новим

вертикальним верстатом, з’явився давній родич українського коло-

дязного «журавля» — водопідйомний механізм «шадуф». Вершин до-

сконалості досягло мистецтво муміфікації.

Для полегшення виходу торгових експедицій у країну Пунт (ві-

рогідно, на території сучасного Сомалі) східний рукав Нілу з’єднали

каналом із Червоним морем. Військові експедиції цього часу органі-

зовуються переважно для того, щоб захопити полонених. Їх потому

перетворювали на рабів у царських і храмових господарствах, перед-

усім у величних храмах Амона-Ра у Фівах, що стали центром цього

головного божества країни.

За 30 років правління цар Рамсес III подарував храмам понад 100

тисяч полонених із Сирії та Палестини, більш як 200 тисяч гектарів

орної землі.

Армія, сформована для боротьби з гіксосами, використовувалася

фараонами для відновлення Єгипетської держави в межах Середньо-

го царства — від другого нільського порога до Палестини — і для по-

дальшого її розширення. За перших фараонів XVIII династії Тутмоса

І і Тутмоса III Єгипет стає імперією, яка розкинулася на території від

IV порога Нілу і Євфрату до північних окраїн Сирії.

Фараони цієї династії залишили прекрасні архітектурні пам’ятки,

наприклад, архітектурний ансамбль заупокійного храму цариці Хат-

шепсут в місцевості Дейр-ель-Бахрі, новий храм на честь Амона-Ра

у Фівах, розкішний палац Аменхотепа III на західному березі Нілу,

його заупокійний храм, від якою залишилися відомі «колоси Мем-

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

нона». Два гранітних сфінкси з цілої алеї біля храму перевезені до

Санкт-Петербурга.

На час панування XVIII династії припадає і перша в історії спроба

ввести монотеїстичну релігію. Цю сміливу релігійну реформу впро-

вадив Аменхотеп IV, який правив близько 17 років в XІV столітті до

нашої ери. Фараон-реформатор замінив культ Амона-Ра і цілий пан-

теон богів культом єдиного бога Сонця — Атона. Він змінив навіть

своє ім’я, назвавшись Ехнатоном (ім’я означає корисний для Атона),

переніс столицю на північ від Фів у новозбудоване місто Ахетатон

(тобто Горизонт Атона). При розкопках цього міста (тепер місто Ель-

Амарна) в одній із майстерень знайдений скульптурний портрет го-

лови цариці Нефертіті, головної дружини Ехнатона. Цей невеличкий

скульптурний портрет слушно вважається одним зі світових шедев-

рів мистецтва.

Реформа Ехнатона була викликана гострим конфліктом між

старою родовою аристократією, яка підтримувалася фіванськи-

ми жерцями, та молодою знаттю, що виросла на службі у фараона.

Новий культ не зміг пересилити традицію, і після смерті Ехнатона

культ Амона-Ра поступово відновили, а бога Атона і фараона-єре-

тика прокляли.

В епоху Нового царства єгипетська-культура інтенсивно поши-

рюється за межі Єгипту, взаємодіючи з культурами сусідніх народів.

Значну кількість елементів єгипетської державності переймає

Нубія. Вона сприймає канон єгипетського мистецтва, запозичує релі-

гію та ієрогліфічне письмо. Відчутним був вплив Єгипту та культури

Лівії, Ефіопії, областей Судану й Західної Африки. Царі Бібла вико-

ристовували єгипетську писемність для своїх написів; місцеве жіноче

божество Баалат Гебал набуло під впливом єгипетського культу рис

богині Хатхор. Деякі запозичення, хоч і обмежені зовнішніми форма-

ми (елементи декору архітектурних споруд, будинків, стели на моги-

лах, побутові предмети, риси іконографії місцевих божеств), просте-

жуються в культурах Сирії та Фінікії.

Як результат контактів з іншими культурами, особливо культу-

рами Близького Сходу й Месопотамії, в самому Єгипті поширюється

шанування войовничих азійських богів і богинь. Це були близькос-

хідні Баал і Решеф, месопотамські Іштар, Анат та ін. В літературі по-

ширюються семітизми.

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

В Єгипті ще рафінованіших форм набуває рельєф, пластика.

Більш складною і багатою стає технологія ювелірної справи.

Деякий спад у розвитку Єгипту змінився піднесенням під час

правління XIX династії, особливо за фараонів Сеті І та Рамсеса II.

Останній збудував знаменитий печерний храм із чотирма гігантськи-

ми статуями самого фараона в Абу-Сімбелі.

Значна спадщина залишилася після Нового царства не лише в

архітектурі, скульптурі, живописі. Збагатилася новими жанрами й

література: збереглися твори любовної лірики, сатири, історичні та

міфологічні твори, автобіографічні записи. В літературі, особливо

після перемоги Єгипту над гіксосами, червоною ниткою проходить

тема оспівування ратної слави. Під впливом пафосу офіційної літера-

тури змінюється тональність навіть заупокійних текстів. Так, у «Кни-

зі мертвих» гімни богам немовби відтісняють ритуал на другий план.

Любовна лірика пориває з культом і в так званих «піснях услади сер-

ця» постає як лірика світська, позахрамова. В одній з таких пісень,

що мали широку популярність, описуються страждання красуні, яка

воліє потрапити до гарему фараона «Мехі» (можливо, Хоремхеба).

В той самий час виникає жанр пародії. Так, у «Суперечці Хора з

Сетом» боги зображаються в досить непривабливому вигляді, а міф

про Осіріса втрачає свій сакральний характер. «Взяття котячої фор-

теці» — яскравий приклад пародії на оспівування вояцьких доблес-

тей.

Пізній період історії Стародавнього Єгипту (XI ст. — 332 р. до

н.е.) характеризується загалом подальшим занепадом держави, поси-

ленням впливу елементів лівійської, ассирійської, грецької, перської

культур.

На початку XI століття до нашої ери в Єгипті знову відновлюють-

ся два царства: Нижньоєгипетське (столиця — м. Таніс) та Верхньо-

єгипетське (столиця — м. Фіви).

Держава ще пережила розквіт за часів правління XXVI так званої

саїської династії фараонів. Засновник цієї династії Псамметіх І, ви-

ходець з міста Саїса в Дельті, визволив Єгипет від загарбників та зно-

ву об’єднав. Фараон Неко II на короткий час відновив панування в

Сирії. За його наказом навіть відбулася дворічна експедиція навколо

Африки через Червоне море та прибережні води Індійського та Ат-

лантичного океанів, про що згадує Геродот.

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Однак Єгипет не зміг протистояти новій хвилі азійських завойов-

ників — персам і після поразки від війська Камбіза в битві під Пелу-

зією (525 рік до н.е.) надовго залишився в орбіті перських впливів.

Самі перси високо оцінювали культурний потенціал Єгипту й раху-

валися з ним в економічній, дипломатичній і культовій політиці. Так,

Камбіз доводив законність своєї коронації на престол фараонів тим,

що називав себе сином царя Кіра від доньки фараона Апрія Нететіс.

Камбіз був посвячений жерцями в містерії богині Нейт, патронеси

міста Саїса, і, як саїські царі, мав титул «Син Ра, подоба Нейт», тобто

підтримував ідею неперервності влади фараонів. Дарій І наказував

зображати себе в єгипетських військових обладунках. Перські царі

зводили храми богам Єгипту, розраховуючи на прихильність впливо-

вої касти єгипетських жерців.

З часів домінування в Єгипті Саїса офіційною писемною мовою

стає демотична. Вона мала значну кількість запозичень з арамейської

мови й нагадує нашу стенографію, важко прочитується спеціаліста-

ми, а назву свою дістала від Геродота.

Життя в долині Нілу в Пізній період тривожне, багате на події,

що несуть зло колись великій і могутній державі. Постійно зміню-

ються династії. Мов чиясь безжалісна рука піднімає суспільство на

хвилі розквіту, а потім кидає у безодню всеохоплюючої кризи. З краї-

ни-завойовника Єгипет перетворився на країну — об’єкт агресії, доля

якої вирішувалася поза її межами й життя в якій було сповнене стра-

ху перед нападом чергових зайд-грабіжників. Ситуація загострюва-

лася міжусобицями володарів окремих областей Єгипту, що втратив

цілісність.

Така нестабільність життя суспільства не могла не викликати

хвилю захоплення чудесами, сліпе довір’я оракулам богів. Гімни бо-

гам, що складаються в цей час, за силою поезії, за глибиною образів

своїх і щирості почуттів, у них вкладених, нагадують біблейські псал-

ми. Результатом цієї нестабільності було й посилення апокаліптич-

них настроїв.

Більш глибоким стає етичний зміст дидактичної літератури. Ба-

гато дослідників вбачають значну кількість паралелей у «Повчанні

Аменемопа» (XXII–XXVI династії) та «Притчах Соломонових».

Згадаємо, що й у «Діяннях святих апостолів» підкреслено: «І Мойсей

був навчений всієї премудрості єгипетської...» (6:23).

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

У 332 році до нашої ери Єгипет відвоювали у персів війська Алек-

сандра Македонського, якого коронували як фараона і за традицією

проголосили сином бога Амона, володарем Обох Земель.

Останній напис ієрогліфами датується 394 роком, а в 535 році за

імператора Візантії Юстиніана перестав існувати храм Ісіди на ост-

рові Філе. Так згасли останні жарини від колись могутнього вогнища

єгипетського язичництва, а разом з ними і велична оригінальна куль-

тура Стародавнього Єгипту.

Міфологія, релігія, культи, обряди. Скласти уявлення про віру-

вання, культи, обряди стародавніх єгиптян допомагають різноманітні

релігійні тексти: гімни й молитви богам, записи поховальних обрядів

на стінах гробниць. Найважливішими є так звані «Тексти пірамід» —

складна система заклять, замовлянь і молитов, що супроводжували

заупокійні царські ритуали. Їхні тексти вирізані на стінах внутріш-

ніх приміщень пірамід фараонів V та VI династій Давнього царства

(XXVI–XXIII ст. до н.е.). Найстаріший текст знайдено в піраміді фа-

раона Унаса, мабуть, останнього правителя V династії, але характер

накреслення ієрогліфів, стиль написів, лексика та інші особ ливості

вказують, що тексти в такому вигляді існували навіть у додинастич-

ний період.

Для реконструкції найважливіших сторін життя суспільства Ста-

родавнього Єгипту використовуються й так звані «Тексти саркофа-

гів», що збереглися на саркофагах епохи Середнього царства (XXI–

XVIII ст. до н.е.), а також «Книга мертвих», створена від періоду

Нового царства й до кінця історії Стародавнього Єгипту, та численні

збірки заупокійних текстів. «Книга мертвих» була написана частково

на основі найдавніших релігійних текстів. Це найпопулярніша збір-

ка релігійних текстів і заклять у Стародавньому Єгипті. Примірники

ілюстрованої «Книги мертвих» клалися до гробниці поруч із мумією

померлого і слугували йому дороговказом у потойбічному світі.

За релігійними уявленнями жителів Стародавнього Єгипту, схід,

де встає сонце, місце народження й відродження, а захід, де сонце

зникає, — місце смерті й потойбічного життя. Схід називався Краї-

ною Бога, адже там сонце кожного дня піднімалось у славі.

Як життя цілій країні приносили грудки родючого мулу, так і

життя взагалі, вважали єгиптяни, виникло на первісному пагорбі.

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

У «Книзі мертвих» перша поява Ра-Атума — бога-творця — відбу-

вається саме на «первісному пагорбі, що в Єрмополі». Єгипетський

ієрогліф, яким позначали первісний «пагорб творення», читався і як

«являтись у славі». Він зображав кулястий пагорб, з якого вгору під-

німаються сонячні промені, і тим самим давав дохідливу графічну

ілюстрацію дива першої появи бога-творця.

В давні часи бог сонця мав свою сім’ю богів, яка складала також

вищу раду богів. Ця група богів була Енеадою, Дев’ятерицею, що мала

центральне святилище у храмі Сонця в місті Іуну поблизу Мемфіса

(грец. Геліополь). До Енеади входили чотири пари богів, пов’язаних

родинними почуттями, що мали спільного предка: Атум, Шу, Тефнут,

Геб, Нут, Осіріс, Ісіда, Сет і Нефтіда. Бог сонця Атум, що з’явився на

вершині первісного пагорба, виник, за єгипетською традицією, «сам

собою». Ім’я Атум означає «все», а також «нічого». На думку Дж. Віл-

сона, Атум означає щось всеохопне й водночас — порожнечу, при-

чому скоріше порожнечу початку, ніж кінця. За «Книгою мертвих»,

боги виникли після того, як Атум дав імена частинам свого тіла. За

особливостями первісної магічної свідомості акт вимовляння нового

імені мислився як акт творення.

У «Текстах пірамід» дається дещо інша картина. Звертаючись до

Атума і нагадуючи, що він був на вершині первісного пагорба, напис

продовжує: «Ти виплюнув те, що було Шу. Ти вирвав те, що було

Тефнут».

Подружня пара Шу, бога повітря, і Тефнут, богині вологи, поро-

дила бога землі Геба і богиню неба Нут. За іншою версією, бог повіт-

ря піднявся й відірвав небо од землі. Своєю чергою, Геб і Нут, земля

і небо, створивши сімейну пару, породили дві пари, бога Осіріса та

його дружину Ісіду й бога Сета з його дружиною Нефтідою.

Геродот писав про надзвичайну релігійність єгиптян, що їх виді-

ляло серед інших народів. Спочатку богів зображали у вигляді тва-

рин, пізніше вони набували подоби людей із головами тварин. Так,

бог Ра мав голову сокола, Сехмет— лева, Анубіс — собаки чи шакала,

Хатхор — корови, Хнум — барана. Існували боги тільки з людськими

рисами — Пта, Мін, Осіріс.

Поклоніння тваринам практикувалося ще в архаїчний період,

але найбільшого розвитку культ тварин досяг у період Нового цар-

ства. Найпоширенішим був культ священного бика Апіса. Як богів

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

шанували й інших тварин — крокодила, кішку, мавпу, ібіса. Тіло

померлої священної тварини муміфікували й ховали в саркофагах.

За тисячоліття культ поклоніння тваринам перетворився на релігію

простого народу.

Жерці намагалися систематизувати безліч богів, визначити ієрар-

хію їхніх взаємозв’язків. Але, як і в Месопотамії, після змін у суспіль-

но-політичних умовах занепадали або підносилися міста, а разом з

ними і їхні боги-покровителі. Так, на початку історії Єгипту голов-

ним богом пантеону богів був Птах, якому і приписувалося творення

світу. Потім його місце посів Хор, далі — Ра й Осіріс, нарешті Амон

став головним богом єгиптян.

Боги зв’язані сімейними узами. В Ранньому царстві в Мемфісі

Птах був богом-вітцем, його дружина — богиня Сехмет, син — бог

Нофертум. Птах як один із найстаріших богів, згідно з «Мемфіським

богословським трактатом», створив світ, дав життя іншим богам і лю-

дям. У пізніші часи його стали ототожнювати з богом Сонця. Сехмет

мала подвійну сутність: була богинею війни і спустошення, але також

і богинею-заступницею. Син Птаха Нофертум був богом рослинного

світу й зображався у вигляді квітки лотоса.

В Новому царстві найзначнішою тріадою стали боги з міста Фіви:

Амон, його дружина Мут і син Хонсу. З рядових богів Раннього цар-

ства, починаючи від XVIII династії, Амон став головним богом Єгип-

ту внаслідок зростання політичного впливу касти жерців. Верховний

жрець Амона (пізніше його ототожнили з богом Сонця Ра і стали зва-

ти Амон-Ра) мав у своїх руках велику політичну владу, міг впливати

на фараонів і навіть стати фараоном, як це трапилося приблизно в

1070 році, коли влада у Фівах перейшла до верховного жерця Амо-

на — Херіхора. Мут була богинею неба. Хонсу мав повну владу в цар-

стві мертвих і був богом Місяця.

Серед названої Дев’ятериці богів Осіріс, Ісіда та їхній син Хор

створюють ще одну тріаду богів. За традицією, Осіріс — перший пра-

витель Єгипту, він навчив людей обробляти землю, створив перші

закони. У «Книзі мертвих» його названо зерном, а в «Текстах піра-

мід» — богом виноградної лози. Осіріс — бог родючості, в його об-

разі втілювалися поняття смерті та відродження, у міфах про нього

відображена природна зміна пір року, осіннє в’янення і весняне від-

родження природи. В епоху Середнього царства епізоди міфів, де

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

центральним персонажем був Осіріс, відтворювали під час святкових

дійств, а вже в грецький період ці свята перетворилися на дуже по-

пулярні в народі містерії.

Ісіда — богиня родючості — стала також символом подружньої

вір ності й материнства. Її шанували як велику чаклунку. У греко-

римський період культ Ісіди як великої богині-матері поширився да-

леко за межі Єгипту. Предмети її культу знайдені на території римсь-

кої провінції Паннонія (нинішні Австрія та Угорщина).

Хор став символізувати владу фараона й тому фараони носили

його ім’я.

Образ Ісіди з маленьким Хором на руках став одним із прообра-

зів християнської Марії з Христом-немовлям. Іноді Ісіду зображали

в момент, коли вона годує груддю дитинча.

Уявлення стародавніх єгиптян про потойбічне життя мали вирі-

шальне значення в їхній релігії. Ці уявлення справили значний вплив

на розвиток і формування стилю пірамід і гробниць, на всю архітек-

туру Стародавнього Єгипту.

Основною умовою загробного життя вважали збереження тілес-

ної оболонки померлого. Для цього тіла мерців бальзамували, прагну-

чи зберегти зовнішній вигляд. Крім цього, рідня небіжчика забезпе-

чувала його всім необхідним, що могло знадобитись у потойбічному

світі. Задля цього ж робили й жертвопринесення біля гробниці: по-

мерлому давали харчі в дорогу, напої та одежу. Предмети, що клались

до могили, могли мати й символічний характер, як, наприклад, ма-

ленькі глиняні тарелі з глиняними зображеннями страв.

У відповідний час кожного року потрібно було приносити по-

мерлим реальні або символічні жертви. Біля пірамід будувалися для

цього храми, де статуя фараона із свого покою через спеціальний

отвір могла спостерігати за ритуалом жертвопринесення. Бажання

підтримати життя небіжчика за межею покинутого світу було таким

сильним, що, як показує одна з гробниць Середнього царства, в одяг

крітських послів, зображених на стіні гробниці, була внесена поправ-

ка — відповідно до зміни моди — на довжину парадних спідничок.

За часів Середнього царства до могили клали маленькі статуетки

слуг і рабів. Пізніше в Новому царстві вони були схожими на малень-

кі мумії і називались «ушебті». Так як і в земному житті, в загробному

світі вони мали служити померлому й виконувати за нього роботу.

100

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Уявлення про життя в потойбічному світі не були у єгиптян зав-

ж ди одними й тими самими. В архаїчний період безсмертя й вічне

життя символізували зірки, які постійно виднілися на небосхилі (на-

приклад, Полярна зоря). Саме до неї прямували душі померлих, тому

вхід до піраміди робився завжди на північ. У Давньому царстві цю

роль починає відігравати Сонце. Бог Сонця Ра мандрує вночі краї-

ною мертвих і вершить над ними суд. Пізніше цим почав займати-

ся бог Осіріс, який став володарем загробного світу. Загробний суд

добре описаний у 125-му розділі «Книги мертвих». У присутності

Осіріса та інших богів вершиться психостасія: зважування серця по-

мерлого на вагах, урівноважених пером (символом богині істини та

порядку Маат). Грішника поглинало страшне чудовисько Аммат (лев

із головою крокодила), а праведник оживав для щасливого життя на

Полях Іару — на «Полях очерету».

Духовний світ стародавніх єгиптян тісно пов’язувався з їхньою

вірою в потойбічне життя. За релігійним ученням єгиптянин мав

кілька душ. Головними були «Ка» та «Ба». «Ка» мислилась як ду-

ховний двійник людини, з яким вона зустрічається після смерті. В

культі мертвих «Ка» відігравала дуже важливу роль. Гробницю на-

зивали «Будинком Ка», а жерця, що виконував поховальні обряди, —

«служителем Ка». Ця душа забезпечувала померлому існування піс-

ля смерті, робила можливим виконання життєвих функцій. Графічно

«Ка» зображалась у вигляді руки, що підгримує, захищає.

«Ба» за аналогією можна назвати «чистим духом». Ця душа за-

лишала людину після її смерті і прямувала на небеса. «Ба» мислилась

як внутрішня енергія людини, її божественний зміст.

Ім’я людини — це не просто набір звуків чи слів: це ще одна душа

людини «Рен». Ім’я дається на честь божества-покровителя: «Хорі» —

на честь бога Хора, «Хнумхотеп» — на честь бога родючості бараного-

лового Хнума, «Рамсес» — на честь Ра.

Крім названих, у єгиптян було ще дві душі «Ах» («Сяяння») та

«Шуїт» («Тінь»). Про них відомо ще досить мало.

Беручи до уваги буквальне значення цих понять, вжитих для назв

душ, можна припустити, що вони відображають суто моральний ас-

пект релігійних вірувань — це немов одночасно співіснуючі в людині

сяючий ореол благодіяння і тінь гріховності.

Спочатку право на існування в загробному світі мав тільки фара-

он. Тіло покійного фараона переправляли з Мемфіса через Ніл у До-