сміявся".
Гоголю була відома така позиція церкви стосовно карнавалу. Але за його часу пробивалися ідеї
Ренесансу й бароко, які позбавляли сміх жахливого підтексту. Спудеї Києво-Могилянської академії,
крізь яку пройшли покоління Гоголів-Яновських, брали участь у комедіях, водевілях, у віршованій
сатирі.
Видатний російський церковний і культурний діяч, білорус за похо дженням, вихованець Києво-
Могилянської академії СимеонЛІрлоцький (1629—1680) за часів Олексія Михайловича настійно
проводив у життя емансипацію карнавальності, її перетворення на явище світської культури. Він писав
шкільні твори — "комідії", наприклад "комидию притчи о блудном сьіне". То ж не дивно, що в сім'ї
Гоголів грали п'єсу Гоголя-батька "Простак, або хитрощі жінки, перехитреної солдатом".
А на вулицях у різдвяні свята "водили козу". У дійстві брали участь майстерно зроблена коза в кожусі
навиворіт, циган із лицем, вимащеним сажею, парубок у дранті, лікар, що лікував козу, смерть із косою.
Коза вмирала, її воскрешали. Смерть і воскресіння — мотив глибокої давнини.
Отже, усі шари сміхової культури були живими за того часу, коли М. Гоголь вчився в Ніжинській
гімназії та брав участь у спектаклях. І вони потрапили в його творчість, яка поєднала різні культури —
язичницьку й християнську. М. Гоголь самостійно не створював антисвіт, не колекціонував зло. Але в
нього була своя демонологія зла, що втіле-/І / на у високохудожній формі в повісті "Вій" та у формі
наївної проповіді — у першій редакції "Портрета". Коли київський спудей Хома Брут летить над землею
з відьмою на ині, то "якесь млосне, неприємне й разом солодке почуття підступи йому до серця". Хома
дивився вниз і бачив середину Дніпра, глими нижнього світу, хтонічної й водної стихії язичницького
слов'янкою світогляду. Це прадавній образ зла як хаосу, що загрожує порядку. Цей хаос і викликає
глибоку тривогу — "якесь дике почуття — не страх, але те незбагненне відчуття, яке ми відчуваємо при
появі чудності, що являє безлад природи, або, краще мовити, якесь божевіяля природи ...".
Руйнівні, ірраціональні сили насправді діють в природі, упоряд^, новішій засвоїми законами, а в
людськосвіти Тому, зображуючи надприродне, безглуздя, хаотичне, ірраціональне в природі, М. Гоголь
мж правді зображує людське буття.
Л іе, що це зображення виконано за традиціями сміхової культури, і відчить про залежність
світогляду М. Гоголя від української народної їй професійної культури, особливо від І. Котляревського,
що був пред-СТііником романтичного напряму української культури XIX ст.
У першій половині XIX ст. в українській літературі спостерігається шальна для всіх
новоєвропейських літератур провідна роль поетичних жанрів. До середини 30-х років XIX ст. однією з
найпродуктивніших стильових течій в українській поезії був бурлеск (від іт. Ьигіезсо — жартівливий) —
різновид героїко-комічної поезії класицизму, який полягав у зображенні "високих" предметів "низьким"
стилем. До цього термі-Иі Є антонім "травестія" (від фр. Ігауезіїг — перевдягати, пародіювати), иким
позначають зображення "низьких" предметів "високим" стилем. І урлескно-травестійна поема Івана
Котляревського (1769—1838) "Енеї-д*" була опублікована без відома автора (три частини) у 1798 р.
Автор чгодом видав чотири частини (1809), а повністю текст було опубліковано і 1842 р. Ця поема
традиційно вважається першим твором нової україн-емшї літератури та водночас одним із творів, що
пародіює класичний твір |іимі пкого поета Вергілія (70—19 до н. є.), в якому йшлося про леген дарного
засновника Рима троянця Енея.
Але це не пародія в прямому значенні терміна, що передбачає ви-і мімімання, критику, а якась
романтична орієнтація на щось "високе" й одночасно стадія власної національної карнавальної традиції,
породже-Мвї бурсою. Ми вже згадували, що київські спудеї співали народну пісню "І шумить, і гуде"
напівлатиною: "Ет сонат, ет тонат, плювіум кве целюм дат, в хто ж мене молодую меум домум редукат?
Обізвався козак на і г жоднім меду: гуляй, гуляй, меа кара, я додому проведу".
Той самий сміховий ефект дають уже перші рядки "Енеїди": Еней був парубок моторний І хлопець
хоть куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятійший од всіх бурлак.
Згадаймо персонажів "Вія" Хому Брута, Тіберія Горобця... Це все міфологія Риму, перевдягнена в
козацькі шати. Отже, то справжній карнавал, який давав авторові можливість принагідно висміяти вади
суспільства, в якому він жив. Сюжет поеми закінчується так, як мав завершуватися карнавальний обряд,
— убивством карнавального царя Турна. Традиція дотримується.
Видання І. Котляревським поеми в 1809 р. збіглося в часі з дискусією про статус української мови й було
вагомим аргументом на її користь. Дискусію почали польські вчені, які стверджували, що українська мова є
самостійною слов'янською мовою, а не "малоросійським наріччям", як тещі офіційно вважалося. Але не
тільки польські поети намагалися відновити козаччину, а й науковці (фольклористи) захопились україн-
ською минувшиною. Поява "Енеїди" — твору, що (з великим почуттям гумору) поєднував латиномовну
освіченість із культурою, побудованою на народній мові, — просто й переконливо свідчила про існування
української мови та української культури взагалі.
Романтичне прагнення до ідеалів проявилось і в політичній сфері. На одному із засідань у Житомирі
декабристського Південного товариства в серпні 1825 р. молодий випускник Кременецького ліцею, поляк,
який писав українські вірші, Тимко (Томаш) Падура виступив із промовою за свободу української
національності. Зустрічався він і з І. Котляревським у Полтаві, виступав зі своїми українськими піснями
героїчного спрямування на Кубані. Поетичне піднесення на основі української мови в 30—40-х роках XIX ст.
спостерігалось у різних місцях України, від Слобожанщини до Карпат.
Деякі пісні, що вважаються тепер народними, створили поети-роман-тики, наприклад "Гуде вітер вельми в