192
довідники про керівників Харківської та Чернігівської губерній. Але цим
фактично і вичерпується список досліджень із згаданої проблеми.
Натомість кількість невикористаних джерел з даної теми є на
сьогодні величезною. Діяльність губернських інституцій відбито у дру-
кованих звітах, інформаціях, аналітичних оглядах, насамперед в актах
центрального уряду та інших офіційних матеріалах, що друкувались у
Зводі законів Російської імперії, а також у місцевих виданнях. Нагадаємо,
що в кожній губернії в ХІХ ст. існував офіційний пресовий орган —
“Губернські відомості”, видання якого входило до компетенції газетного
столу губернського правління під керівництвом одного з радників
губернатора
70
. Багатющими, не зважаючи на втрати початку й середини
ХХ ст., є різноманітні архівні джерела, що зберігаються в державних
архівах усіх колишніх губернських центрів (Дніпропетровська, Жито-
мира, Києва, Миколаєва, Полтави, Сімферополя, Харкова, Херсона, Чер-
нігова): фонди губернських канцелярій, казенних палат, різних комітетів,
численних присутствій та інших установ губернського рівня.
Остаточне оформлення більшості російських губерній на території
Центральної та Східної України датується початком ХІХ ст. Тоді ж
здебільшого і були організовані відповідні губернські установи, які
здійснювали повсякденне урядування регіоном та контроль за полі-
тичним, господарським, культурним та церковним життям місцевого
населення.
Як зауважував П. А. Зайончковський, “після 1797 р., коли статус
намісника був ліквідований, “господарем” губернії, представником вер-
ховної влади став губернатор”
71
. У наказі від 3 червня 1837 р. їх завдання
та функції формулювалися так: “гражданские губернаторы, как непо-
средственные начальники вверенных им высочайшею волею губерний,
суть первые в оных блюстители неприкосновенности верховных прав
самодержавия, польз государства и повсеместного точного исполнения
законов, уставов, высочайших повелений, указов Правительствующего
Сената и предписаний начальства”
72
.
Обов’язки та права губернатора (цивільного губернатора) у різні
історичні періоди мали певні відмінності. Упродовж ХІХ ст., із завер-
шенням процесу інтеграції українських земель до складу Російської
імперії та перетворення їх на звичайні губернії, губернатор набув под-
війного статусу: представника вищої влади та уповноваженого мініс-
терства внутрішніх справ. З одного боку, він призначався особисто
імператором і безпосередньо йому підпорядковувався, щорічно звітуючи
перед ним про стан губернії, з іншого — був високопоставленим уря-
довцем згаданого міністерства
73
.
Усе коло повноважень губернатора наприкінці ХІХ ст. було зафік-
соване у Зводі законів Російської імперії 1892 р. Зокрема, там вказу-