Павлюк В.Д., Приступа М.І., Старцун В.І. Соціальна політика

Подождите немного. Документ загружается.

Павлюк В.Д., Приступа М.І., Старцун В.І.

СОЦІАЛЬНА

ПОЛІТИКА

Навчальний посібник

Хмельницький 2006

ББК 60.5

П12

УДК 316.334.3:331.522.4(477)

Рекомендовано до друку вченою радою Хмельницького

національного університету, протокол № 11 від 21.06.2006.

Рецензент

Нижник В.М., д.е.н., проф., проректор з фінансово-еко-

номічної діяльності Хмельницького національного університету.

Павлюк В.Д., Приступа М.І., Старцун В.І. Соціальна полі-

тика: Навч. посіб. – Хмельницький: ХНУ, 2006. – 214 с.

П12

У посібнику розглядаються сутність та основні завдання

соціальної політики, характеризуються системи соціального захисту та

соціального страхування, визначаються особливості функціонування

системи управління соціальною політикою в Україні та інших країнах.

Для спеціалістів державної служби зайнятості населення, студентів

економічних спеціальностей, викладачів та всіх, хто цікавиться пи-

таннями соціального захисту населення.

ББК 60.5

Старцун В.І., 2006

ВСТУП

Трансформація економіки України передбачає створення на-

дійних підвалин для формування соціальної безпеки людини, докорін-

ної зміни системи соціального розвитку і насамперед соціально-еконо-

мічних відносин у державі. Досягненню цього сприятиме зважена

соціальна політика. В основі соціальної політики має бути чітко окрес-

лена соціальна спрямованість реформ на шляху до соціального прог-

ресу суспільства, тобто на подолання бідності, зменшення майнового

розшарування, поліпшення добробуту, посилення стабільності, перетво-

рення соціальних чинників на інструмент прискорення розвитку країни.

У посібнику розкриваються сутність соціальної політики та

основні напрямки її здійснення, зокрема зміст, мета і завдання

соціальної політики, умови її реалізації. Характеризуються основні

суб’єкти соціальної політики і її принципи реалізації. Розглядаються

основні напрямки і пріоритети здійснення соціальної політики в су-

часних умовах у сфері регулювання розвитку соціальних відносин.

Основна увага зосереджена на характеристиці таких основних скла-

дових соціальної політики у сфері соціальних відносин, як розвиток

соціально-класових відносин, зокрема процесів соціальної мобільності,

особливостей її функціонування в Україні, етнонаціональних і сімей-

но-шлюбних відносин. Також подається класифікація держав добро-

буту і характеризуються окремі моделі держави загального добробуту,

зокрема Швеції, ФРН і США. Розглядаються питання, пов’язані з ха-

рактеристикою системи соціального захисту. Основна увага зосере-

джується на сутності соціального захисту і соціальної безпеки, історії

розвитку соціального захисту, формування сучасних систем соціаль-

ного захисту, на особливостях системи соціального захисту в Україні,

а також на сучасних проблемах соціального захисту в інших країнах

світу. Розкриваються питання соціального нормування, бідності та

соціальної допомоги малозабезпеченим верствам населення.

Окремі теми присвячені питанням соціального страхування.

Розкриваються основні поняття соціального страхування, аналізуються

кошти і тарифи в системі соціального страхування. Значна увага

надається основним видам соціального страхування. Розглядаються

основні принципи, методи та інструменти регулювання ринку праці та

зайнятості населення.

Посібник містить також питання для самоперевірки до кожної

теми, тестові завдання та список літературних джерел.

СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ЯК ФУНКЦІЯ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ЇЇ СКЛАДОВІ

1.1.Сутність, мета та суб’єкти соціальної політики

1.2. Зміст та напрямки соціальної політики країни

1.3. Основні принципи реалізації соціальної політики

1.1. Сутність, мета та суб’єкти соціальної політики

1.1.1. Поняття, сутність і предмет соціальної політики

Соціальна політика – це суспільний феномен, що поєднує

різноманітні багатофакторні складові: конституційно-правові, інститу-

ціональні, управлінські регулятивні та саморегулятивні, глобальні, на-

ціональні, державні, наддержавні, громадські, гуманістичні, праксео-

логічні (ціннісні), комунікативні та ін. Зазначене зумовлює багато-

аспектність засад соціальної політики як суспільного явища.

Розрізняють вузьке та широке розуміння соціальної політики.

У вузькому розумінні соціальна політика – це цілеспрямована

діяльність суб’єктів управління з метою забезпечення соціального

захисту і створення умов для формування безпечного соціального

середовища людини. Соціальна політика у вузькому розумінні – це

діяльність суб’єктів соціально-політичного життя, спрямована на

формування соціальної безпеки людини і суспільства.

У широкому розумінні соціальна політика – це система ціле-

спрямованої діяльності державних органів, що сформувалася в сус-

пільстві на певному етапі його розвитку і здійснюється на основі

певних принципів і засад з метою забезпечення оптимального функціо-

нування й розвитку соціальних відносин. У такому аспекті соціальна

політика є системою управлінських, соціальних відносин, що втілю-

ються в соціальних програмах і соціальній практиці з метою задово-

лення соціальних потреб, збалансування соціальних інтересів людини,

соціальних груп суспільства, досягнення соціальних цілей, розв’язання

соціальних завдань, формування соціальних цінностей.

Водночас вузьке та широке розуміння соціальної політики

умовне. Існує цілісна система, що охоплює і вузький, і широкий її

зміст. Соціальний захист, соціальна безпека, з одного боку, і соціаль-

ний розвиток, соціальні відносини – з іншого органічно поєднані. Без

розвинених соціальних відносин не може бути стабільної соціальної

безпеки людини та суспільства. Соціальна безпека значною мірою

зумовлює розвиненість та зрілість процесів соціального й суспільного

розвитку.

Предметом соціальної політики є суспільні, зокрема соці-

альні відносини, процеси життєдіяльності соціуму, що безпосередньо

чи опосередковано впливають на формування соціальної безпеки лю-

дини, задоволення нею власних соціальних потреб та інтересів, ство-

рення і засвоєння соціальних цінностей.

Соціальна політика має ґрунтуватися на пізнанні законів

суспільного розвитку, зокрема соціальних відносин, виявляти глибинні

тенденції розвитку в усіх сферах суспільного життя, що зумовлюють

процес самореалізації людиною власного соціального потенціалу її

соціальної безпеки і здійснення цілеспрямованого впливу на них

суб’єктів регулятивної діяльності. Соціальна політика спрямована на

зміцнення і закріплення найпрогресивніших моментів, тенденцій у

процесах та явищах матеріальної та духовної сфер життєдіяльності

суспільства, що сприяють збагаченню його соціального розвитку,

соціального буття, формуванню цінностей.

Соціальна політика виявляється в управлінні, регулюванні

соціальних процесів. Соціальне управління та регулювання є основним

механізмом соціальної політики.

1.1.2. Мета соціальної політики. Умови

реалізації соціальної політики

Мета соціальної політики полягає у створенні умов для

формування, розвитку та оптимального функціонування соціальних

відносин, всебічного розкриття, самореалізації творчого соціального

потенціалу людини, особистості, її сутнісних сил, а також для задово-

лення людиною соціальних потреб та інтересів, освоєння соціальних

цінностей, підтримка в суспільстві соціальної злагоди, стабільності та

соціальної цілісності, самовідтворюваного, самодостатнього рівня со-

ціодинаміки, соціального прогресу.

Соціальна політика за умов трансформації суспільних відно-

син, формування соціальної держави і громадянського суспільства має

на меті звузити, а в перспективі звести нанівець роль у соціальному

житті чинників, що втрачають соціальне значення або гальмують

процес суспільної соціодинаміки, і створити умови для посилення ролі

чинників, детермінант, що сприяють соціальному поступу, посилюють

соціальну безпеку людини. Нині мета соціальної політики полягає в

розв’язанні суперечностей суспільного, соціального розвитку, що галь-

мують процес формування соціальне орієнтованої економіки, станов-

лення середнього класу, соціальної мобільності, утвердження дійових

механізмів соціального життєзабезпечення людини як основного

суб’єкта соціального розвитку. У цьому зв’язку завдання соціальної

політики – забезпечити чітке функціонування системи соціально-полі-

тичних інститутів, які є суб’єктами соціальної політики.

Завданнями соціальної політики в українському суспільстві на

етапі його трансформації є:

− створення умов для реалізації соціального потенціалу людини;

− сприяння розвитку соціальних та соціально-ринкових відносин;

− перетворення соціальних чинників на одну з домінант еко-

номічного зростання;

− розвиток соціально-трудових відносин;

− реформування системи соціального захисту, страхування і

пенсійного забезпечення;

− посилення адресності підтримки соціальне незахищених

верств населення;

− реформування ринку праці та зайнятості населення України;

− забезпечення випереджаючого зростання вартості робочої сили;

− реформування системи охорони здоров’я;

− здійснення активної демографічної політики.

Важливою умовою ефективної реалізації соціальної політики є

створення в суспільстві сукупності об’єктивних і суб’єктивних умов.

До об’єктивних умов реалізації соціальної політики належать:

− трансформація суспільних відносин і насамперед форму-

вання соціально-ринкової економіки, повноцінного інституту влас-

ності (зокрема, приватної);

− утвердження процесів соціально-трудової мобільності, полі-

тичної структурованості суспільства, нової системи духовних цінніс-

них орієнтацій.

До суб’єктивних умов реалізації соціальної політики належать:

− використання в соціальній політиці адекватних принципів,

способів і форм цілеспрямованої управлінської, регулятивної діяльнос-

ті з освоєнням й створенням соціального буття, які відповідали б

вимогам об’єктивних законів суспільного соціального розвитку;

− сприяння засобами регулятивної політики своєчасному

розв’язанню суперечностей у соціальній сфері;

− сприяння динамічному розвитку власне управлінської регу-

лятивної діяльності, спрямованої на розвиток соціального буття та соці-

альної сфери;

− викорінювання форм і методів командно-адміністративного,

директивного управління;

− децентралізація соціальної політики;

− розв’язання суперечностей між новими (значною мірою со-

ціально-ринковими) відносинами та проявами директивного управлін-

ня, та проявами пасивного характеру соціальної політики.

Неодмінною умовою ефективної реалізації соціальної політи-

ки є соціальний моніторинг, який передбачає систематичний аналіз

процесів соціальної сфери, соціального буття, що постійно змінюється,

і зумовлює зміст соціального регулювання, суб’єктивної діяльності

суспільства, людини. Суттєвим у соціальній політиці є своєчасне вне-

сення коректив у зміст і форми соціального регулювання процесів

розвитку соціального буття, від яких безпосередньо чи опосередковано

залежить задоволення соціальних потреб людини і суспільства, соці-

альна безпека особистості.

Умовою оптимізації соціальної політики є глибоке знання її

суб’єктами процесів життєдіяльності суспільства, які впливають на

соціальне становище, добробут та самопочуття людини. Отже, у реалі-

зації соціальної політики необхідно максимально повно враховувати

об’єктивні та суб’єктивні умови, які визначають стан розвитку соціаль-

них відносин, а також активно впливати на ці відносини з метою

ефективного та оптимального їх функціонування.

Важливими умовами ефективної реалізації соціальної політики є:

− утвердження динамічності механізму регулятивної діяль-

ності, спрямованої на збагачення соціального потенціалу суспільства;

− пошук її ефективних способів і форм, усунення невиправ-

даних і малоефективних, насамперед консервативних методів регулю-

вання, що гальмують процес утвердження цінностей соціального буття;

− відмова від форм і методів управління, що породжують со-

ціальне відчуження людини.

У сучасних умовах несприятливі тенденції і труднощі в соціаль-

ній сфері виникають через застосування форм і методів директивного

управління, спробу наповнити нові форми соціальної політики старим

змістом, абсолютизацію її малоефективних засобів, недооцінку гнучких

та ефективних форм соціального регулювання, самореалізацію особис-

тістю власного соціального потенціалу, недостатній розвиток активних

складових соціальної політики, переважання в ній пасивних форм.

1.1.3. Суб’єкти соціальної політики

До суб’єктів соціальної політики належать людина, держава,

суспільство, соціальні спільності та інститути, політичні партії, гро-

мадські організації, асоціації громадян, колективи, фонди, принципово

нові для українського суспільства суб’єкти, зокрема соціального захис-

ту (підприємці, роботодавці), і суб’єкти, що здійснюють діяльність у

різноманітних формах як у межах інституціональних структур, так і на

громадських самодіяльних засадах. Перелічені суб’єкти мають різний

суспільний характер, здійснюють соціальну діяльність у багатьох

галузях суспільного виробництва, мають різні можливості, масштаби,

глибину, способи та засоби впливу на розвиток соціального буття,

формування соціальної безпеки людини і суспільства.

У складній структурі суб’єктів соціального розвитку і здійс-

нення соціальної політики безпосереднім і головним суб’єктом є

людина, особистість, індивідуальність. Тривалий час людина була не

суб’єктом, а об’єктом соціальної політики. Не було створено умов для

самореалізації сутнісних соціальних сил людини.

Неодмінною умовою оптимізації процесів соціального розвит-

ку, здійснення ефективної соціальної політики є формування умов для

утвердження самостійності людини, свободи вибору нею напрямків і

форм самореалізації у сфері як соціального буття, так і суспільного

взагалі. Збагачення процесу соціального розвитку, виявлення нових

концептуальних засад соціальної політики можливі лише за умови, що

особистість, індивідуальність перетвориться з об’єкта соціального роз-

витку, соціальної політики, соціальної безпеки на активний, творчий

суб’єкт цього процесу, який самотужки реалізує власний багатий соці-

альний потенціал на багатогранних самодіяльних засадах.

Збагаченню змісту діяльності особистості у сфері соціального

розвитку сприятиме створення умов для розширення економічного,

соціально-політичного та духовного простору як основи становлення

зрілих форм соціального буття і посилення соціальної безпеки, розши-

рення можливостей для вільного вибору особистістю як політичних,

так і ціннісно-нормативних пріоритетів, духовно-моральних засад у

самореалізації власної соціальності.

Розширення соціальних основ для самореалізації особистіс-

ного буття, зокрема самозахисту, посилення соціальної безпеки люди-

ни зумовлюються і тим, що в суспільстві немає чіткої орієнтації дер-

жавних інститутів у здійсненні соціальної політики, спостерігається неста-

більність їх функціонування.

Реалізація незатребуваного на практиці соціального потенці-

алу особистості органічно пов’язана зі створенням у суспільстві різно-

бічних умов для забезпечення свободи різним соціальним верствам і

групам населення, зокрема свободи їхнього соціального вибору як

необхідної умови реалізації творчих можливостей кожного, соціальної

конкуренції, зміцнення втраченої самоцінності особистості, індиві-

дуальності, що є основою динамічного саморозвитку, саморегулюван-

ня цінностей соціального буття.

Держава є основним суб’єктом соціальної політики, що пок-

ликаний виконувати як координуючу, а також організуючу роль у

регулюванні процесів функціонування та розвитку соціального буття.

За потенціалом держава як суб’єкт соціальної політики переважає

можливості інших суб’єктів цього процесу.

Тривалий час діяльність держави як суб’єкта соціальної полі-

тики в Україні була малоефективною, а іноді й деструктивною, що

гальмувало повноцінний процес соціального розвитку. Основними

проявами такої соціальної політики держави були ігнорування соціаль-

них потреб людини, неврахування в соціальній політиці її інтересів;

нав’язування людині таких правил соціальної поведінки та діяльності,

що обмежували її автономію й унеможливлювали вільний вибір спо-

собів самореалізації власного соціального потенціалу; відтворення од-

номанітності суспільних, соціальних, економічних, політичних, духов-

них відносин, що обмежувало розкриття соціального та духовного

потенціалу людини.

Істотним у діяльності держави як суб’єкта соціальної політики

є створення нею для кожної людини, соціальної спільності та групи

рівності способів життєдіяльності в освоєнні соціального буття, інди-

відуальних способів реалізації соціального потенціалу кожного. На

практиці це означає створення державою на основі розроблених нею

концептуальних принципів здійснення соціальної політики, умов і на-

дання прав для багатогранних, різноманітних способів соціальної

людської життєдіяльності.

Держава покликана бути головним знаряддям свідомого і пла-

номірного розв’язання суперечностей процесу розвитку та функціо-

нування соціальної сфери. Регулятивна діяльність має передбачати

постійний пошук раціональних форм і способів поєднання прогресив-

них протилежностей з урахуванням інтересів людей, соціальних спіль-

ностей, насамперед соціальних класів, верств, груп, народу загалом, з

використанням як основного регулятивного механізму власної зваже-

ної соціально-економічної політики, державного прогнозування та ко-

ординування. Тим самим держава буде здатна не лише створювати

об’єктивні умови для свідомого і планомірного розв’язання супереч-

ностей у сфері соціального буття, а і безпосередньо регулювати і

розв’язувати ці суперечності.

Суттєве завдання держави як суб’єкта соціальної політики по-

лягає у створенні в суспільстві умов для соціальної безпеки людини,

для реалізації нею своїх соціальних прав, а також усвідомлення

власної відповідальності за рівень свого добробуту. Жодна соціальна

програма, яку реалізує держава, навіть у складний для розвитку час не

повинна здійснюватися за рахунок людини, одного соціального класу,

соціальної групи, верстви в інтересах іншої. Кардинальні зміни в

державному регулюванні соціальним розвитком мають відбуватися в

напрямку гуманізації державних структур (нині часто відбуваються

процеси їх дегуманізації), зрушень національних державних пріори-

тетів до першочергового забезпечення соціальних прав людини,

визнання пріоритету індивідуальних прав кожної особистості.

Серед суб’єктів соціальної політики важливе місце посідають

політичні партії. Місце і роль їх як суб’єктів соціальної політики

зумовлені ефективністю їх діяльності, зв’язком із життям населення,

здатністю специфічними для них засобами збагачувати соціальний

потенціал суспільства. Значення діяльності партій визначається актив-

ністю залучення громадян до вдосконалення соціального буття, мірою

спрямованості діяльності цих суб’єктів на утвердження в суспільстві

соціально-політичної злагоди, соціального миру і стабільності на

основі вільного вибору людиною як політичних, так і соціальних

пріоритетів. Діяльність партій, політичних структур загалом, для яких

характерні плюралізм, багатогранність концепцій і принципів, може

бути ефективною і конструктивною лише тоді, коли вона є певною

системою загальних ідей, цінностей, що поділяють усі партії.

Оптимізації діяльності політичних партій як суб’єктів соціаль-

ної політики сприятиме здійснення ними низки основоположних прин-

ципів, моментів. Найважливішими серед них є визнання принципів

демократичного консенсусу.

Важливим суб’єктом соціальної політики є громадські орга-

нізації. На сучасному етапі суспільного розвитку створюються нові

передумови для докорінної зміни місця та ролі цих організацій як

суб’єктів суспільного життя загалом і соціальної політики зокрема.

Виражаючи інтереси різних соціальних спільностей, класів, соціальних

груп, верств суспільства, такі організації здатні зробити вагомий

внесок у стабілізацію процесів розвитку соціального буття, сприяти

зміцненню соціального добробуту населення.

Серед громадських організацій як суб’єктів соціальної політи-

ки найважливіше місце посідають профспілки – найбільша громадська

організація, яка об’єднує мільйони людей. Об’єктивними факторами,

що зумовлюють широкі можливості профспілок як суб’єкта соціальної

політики, є: відкритий характер цієї організації, її доступність; масо-

вість профспілкових лав; охоплення профспілковим членством усіх

категорій працюючих; широка соціальна основа, тобто профспілки

включають представників основних класів, соціальних груп, верств,

прошарків суспільства.

Реалізація профспілками своїх функцій як суб’єкта соціальної

політики має здійснюватися за такими основними напрямками:

− розширення суспільної бази своєї діяльності з формування

умов з метою створення громадської основи для забезпечення соціаль-

ної безпеки людини, її надійного соціального захисту;