Павлюк В.Д., Приступа М.І., Старцун В.І. Соціальна політика

Подождите немного. Документ загружается.

− бажання працівників відповідали б цілям підприємства;

− зростали продуктивність праці і готовність працівників до роботи;

− працівники були соціально захищені, до того ж, надані в за-

конному порядку або ж за тарифною згодою, соціальні послуги при

необхідності зростали;

− заохочувалася власна ініціатива працівника при рішенні йо-

го проблем;

− поліпшувалася соціальна атмосфера на підприємстві, фор-

мувався сприятливий соціально-психологічний клімат;

− у працівників і в громадськості створювалося позитивне став-

лення до підприємства.

Соціальна політика підприємства повинна бути:

− захисною, реалізованою через систему пільг і гарантій,

− відтворювальною, реалізованою через організацію оплати

праці і її регулювання з метою забезпечення відтворення робочої сили;

− стабілізуючою, реалізованою через узгодження інтересів со-

ціальних суб’єктів (працівник, роботодавець, держава).

Як інструмент мотивації працівників, вона передбачає прий-

няття рішень, що стосуються:

− вибору пріоритетів у спрямованості самої соціальної політи-

ки (соціальний захист, соціальне або медичне страхування, пільги за

роботу в несприятливих умовах праці);

− вибору форм надання пільг, послуг, виплат і самих їхніх видів;

− оцінки величини можливих виплат виходячи з поставлених

задач і фінансових можливостей підприємства;

− вибірковості в наданні пільг і послуг, диференціації роз-

мірів виплат по категоріях персоналу в залежності від складності

розв’язуваних ними виробничих завдань.

Виходячи з закордонного і вітчизняного досвіду, укрупнений

перелік виплат, пільг і послуг соціального характеру, наданих у різних

формах має вигляд:

а) грошової:

− виплат підприємства на придбання власності і майна (нап-

риклад, придбання акцій підприємства за зниженою ціною);

− оплачуваного звільнення від роботи (при вступі у шлюб,

важкої хвороби членів родини, смерті батьків тощо);

− додаткових відпускних грошей;

− компенсації скороченого робочого дня літніх працівників;

− дотації і допомоги з непрацездатності, виплачувані лікарня-

ною касою;

− грошової винагороди, наданої у зв’язку з особистими урочис-

тостями або святами, різдвяна винагорода (грошові суми або подарунки);

151

− надання в користування службового автомобіля;

− оплати переїзду при переведенні працівника в інший струк-

турний підрозділ тощо;

б) у формі забезпечення працівника в старості (на додаток до

державної пенсії і приватних страховок працівника):

− додаткового пенсійного забезпечення в рамках фірми (під-

приємства);

− одноразової винагороди пенсіонерів з боку фірми (підприємства);

в) у формі користування соціальними установами підприємства:

− пільг в користуванні їдальнями;

− зниженої квартплати в службовому житлі;

− позики під будівництво житла під особливо низькі відсотки,

− користування будинками відпочинку та санаторіями;

− надання на пільгових умовах місць у дитячих дошкільних

закладах тощо.

Соціальна політика є складовою частиною механізму удоско-

налювання якості робочої сили й умов її ефективної реалізації. Об’єк-

том впливу соціальної політики є не тільки зайняті працівники підпри-

ємства, але у визначеній мірі і колишні працівники підприємства, у

тому числі ті, що вийшли на пенсію.

До факторів, що роблять вплив на величину виплат, відно-

сяться розмір підприємства, його галузева приналежність, фінансово-

економічне положення, ступінь впливу профспілок, форма власності тощо.

9.3.2. Спрямованість соціальної політики і структура

витрат на прикладі деяких країн світу

Спрямованість соціальної політики і структура витрат у різних

країнах і на різних підприємствах різні. У Німеччині, наприклад, ос-

новну частку в добровільних соціальних витратах підприємства скла-

дають витрати по забезпеченню працівника в старості – 51,8, грошові

допомоги – 25,5, на навчання і підвищення кваліфікації – 11, на соціальні

служби – 9, на інші витрати – 2,7 %.

Самі по собі витрати можуть бути досить високими. Як пока-

зало обстеження 1,5 тис. підприємств у США, частка додаткових

виплат і пільг у загальних витратах на робочу силу на різних підпри-

ємствах складає від 18 до 65 %. Середня частка виплат і пільг у за-

гальних витратах на робочу силу в середині 80-х років збільшилася з

31 % у 1971 р. до 38 %.

Підприємства надають своїм працівникам можливість вибору

пільг і послуг за своїм розсудом на визначену суму зі своєрідного

“меню”: заробітної плати, пенсій від фірми, страхування життя, інших

пільг, вибір часу роботи, відпустки тощо і їхньої комбінації.

152

Деякі закордонні фірми використовують додаткові виплати до

заробітної плати для стимулювання зацікавленості працівника в зміц-

ненні здоров’я. Це виплати у виді грошової винагороди за відмову від

паління, виплати особам, що не хворіли жодного робочого дня про-

тягом року, виплати працівникам підприємства, що постійно займають-

ся спортом. Усі виплати нараховуються наприкінці року і досить значні.

Такі додаткові пільги, виплати і гарантії, безсумнівно, збіль-

шують витрати підприємства на робочу силу, здорожуючи вартість

одиниці праці. Однак очевидні і позитивні сторони соціальної політи-

ки (підвищення мотивації, стабілізація колективу тощо). Таким чином,

соціальна політика, реалізована на підприємстві, вигідна для праців-

ників і для адміністрації.

Соціальна політика покликана акумулювати, фокусувати, від-

бивати стан країни та ситуацію у суспільстві, потреби і цілі соціаль-

ного розвитку.

9.4. Управління соціальною політикою

Стратегічні напрямки соціальної політики фіксуються у

“Основах внутрішньої та зовнішньої політики України”, які згідно з

Конституцією України (ст. 85) визначаються Верховною Радою. Вони

повинні обов’язково враховуватися при розробці соціальної політики

на певному етапі розвитку, на певний термін часу. Верховна Рада

приймає закони, які визначають соціальну політику у різних сферах

життєдіяльності суспільства (зайнятість, соціальний захист населення,

соціальні гарантії, охорона здоров’я, освіта, охорона праці тощо).

9.4.1. Роль та завдання центральних органів

управління соціальною політикою країни

На основі Конституції України, прийнятих ВРУ законів, нор-

мативних указів Президента, КМУ як орган виконавчої влади безпосе-

редньо розробляє та забезпечує реалізацію соціальної політики. У

відповідності з наданими йому повноваженнями Кабмін здійснює дер-

жавне управління та регулювання у соціально-економічній сфері;

приймає державні програми (наприклад, “Комплексну програму реа-

лізації стратегії подолання бідності”); прогнозує соціально-економічний

розвиток країни; визначає джерела фінансування державних програм

розвитку різних сфер суспільного життя, у тому числі і соціальної сфери.

Проведення у життя державної соціальної політики, управлін-

ня соціальним розвитком забезпечується створенням та діяльністю від-

повідних органів виконавчої влади (міністерств, державних комітетів).

153

Роль органів виконавчої влади у розробці та реалізації со-

ціальної політики диференційована. Деякі з них є галузевими органами

управління частиною соціальної сфери (наприклад, Міністерство осві-

ти та науки, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство культури).

На відміну від них, Міністерство праці та соціальної політики України

є державним органом виконавчої влади, який відповідає за здійснення

єдиної державної політики у галузі праці, зайнятості, соціального за-

хисту населення. Він координує діяльність у цій сфері інших держав-

них органів виконавчої влади та органів виконавчої влади на місцях.

Міністерство праці та соціальної політики, на основі повнова-

жень, наданих йому урядом, визначає шляхи та засоби реалізації

конституційних прав громадян на працю та її охорону, винагороду за

працю, захист від безробіття, пенсійне забезпечення та соціальне об-

слуговування. На нього покладена розробка та реалізація основних

напрямків та пріоритетів державної соціальної політики, формування

проектів державних соціальних програм та координаційно-методичне

забезпечення їх виконання, розробка соціальних нормативів та со-

ціальних стандартів, заходів по підвищенню організації оплати праці,

пенсійного забезпечення, системи соціальної допомоги по державній

підтримці сім’ї, материнства та дитинства, інвалідів, ветеранів, а також

по розвитку соціального страхування.

До числа головних задач Мінпраці відносяться:

− розробка та координація державної політики у галузі наро-

донаселення;

− регулювання ринку праці;

− розвиток системи соціального партнерства;

− забезпечення ефективної зайнятості населення;

− формування раціональної системи робочих місць;

− реформування кадрового потенціалу та професійної орієнтації;

− забезпечення професійної підготовки та перепідготовки на-

селення.

На Мінпраці покладено формування законодавства в галузі

праці, зайнятості та соціального захисту населення, яке б відповідало

вимогам соціально-орієнтованої економічної політики держави, забез-

печення контролю за правильним та однаковим його застосуванням.

9.4.2. Механізм управління соціальною політикою

органами місцевого самоврядування

Управління соціальною політикою, реалізація відповідних за-

конодавчих актів, програм та заходів здійснюється також через органи

місцевого самоврядування шляхом розмежування предметів завіду-

154

вання та повноважень і формування на місцях відповідних функціо-

нальних підрозділів (управлінь, служб, відділів тощо). Слід підкресли-

ти, що регіональні проблеми у соціальній сфері відбиваються у со-

ціальній регіональній політиці.

Механізм управління соціальною політикою включає багато

економічних, політичних, організаційних, адміністративних морально-

культурних важелів. Основними з них є державний та місцеві бю-

джети, податкова система, митне регулювання, соціальна стандартизація.

Розробка та впровадження соціальної стандартизації є об’єк-

тивно необхідними та обумовлюються потребами підвищення рівня

управління соціальними процесами. Механізм управління соціальними

процесами в умовах переходу до ринкової економіки може ефективно

працювати тільки на основі системи державних мінімальних соціаль-

них стандартів (ДМСС). ДМСС – це соціальні гарантії на мінімаль-

ному рівні, які виходять з наявних можливостей. Механізм ДМСС

дозволяє визначити важливіші напрямки фінансування соціального

розвитку за рахунок бюджетів усіх рівнів та позабюджетних фондів, а

також мінімально необхідний рівень гарантій соціального захисту у

наступних галузях та сферах: грошових доходів населення; соціальної

матеріальної підтримки громадян; освіти; охорони здоров’я; культури;

житлово-комунальній сфері; юридичної допомоги громадянам.

9.4.3. Управління соціально-демографічними

процесами на рівні підприємства

На рівні підприємства соціальна сфера є предметом як стра-

тегічного планування (виробітку власної мікросоціальної політики на

підґрунті державної та регіональної соціальної політики), так і опе-

ративного (середньострокового) управління.

Соціальний розвиток організації означає досягнення бажаних

перемін у її соціальному оточенні.

Управління соціальним розвитком підприємств уявляє собою

специфічний вид менеджменту, який має свій об’єкт, свої методи,

форми виробітку та реалізації управлінських рішень. У цьому виді

управлінської діяльності використовується сукупність способів, при-

йомів, процедур, які дозволяють вирішувати соціальні проблеми на

підґрунті наукового підходу, знання закономірностей протікання соці-

альних процесів, точного аналітичного розрахунку. Більш докладно ці

питання розглядаються у дисципліні “Управління персоналом”.

Цілі соціального розвитку організації:

− удосконалення соціальної структури персоналу, його демог-

рафічного та професійно-кваліфікаційного складу, у тому числі регу-

155

лювання чисельності працівників, підвищення їхнього загальноосвіт-

нього та культурно-технічного рівня;

− покращення ергономічних, санітарно-гігієнічних та інших

умов праці, охорони праці та забезпечення безпеки працівників;

− стимулювання засобами як матеріальної винагороди, так і

морального заохочування ефективної праці, ініціативного та творчого

відношення до справи, групової та індивідуальної відповідальності за

результати спільної діяльності;

− створення та підтримка у колективі здорового соціально-

психологічного клімату, оптимальних міжособистих та міжгрупових

зв’язків, які сприяють злагодженій та дружній роботі, розкриттю ін-

телектуального та морального потенціалу кожної особи, задоволеності

спільною працею;

− забезпечення соціального страхування працівників, додер-

жання їх соціальних гарантій та прав;

− зріст життєвого рівня працівників та членів їх сімей, задо-

волення потреб у житлі та побутовому обслуговуванні, продуктах

харчування, промислових товарах та різноманітних послугах, повно-

цінне використання дозвілля.

Запитання для самоконтролю

1. Визначте поняття “соціальна політика”.

2. Які задачі покликана вирішувати соціальна політика?

3. Розкрийте взаємозв’язок між соціальною політикою та ста-

ном економіки держави.

4. Розкрийте зміст соціальної політики.

5. Які характерні риси притаманні соціальній політиці пере-

хідного періоду?

6. Розкрийте основні напрямки соціальної політики держави.

7. Охарактеризуйте, які функції управління соціальною полі-

тикою виконує Верховна Рада.

8. Охарактеризуйте роль органів виконавчої влади у розробці

та реалізації соціальної політики.

9. Розкрийте зміст діяльності Міністерства праці та соціальної

політики України.

10. Яку роль у розвитку соціальної сфери виконують органи

місцевого самоврядування?

11. Яку роль виконують переговори у механізмі управління

соціальною політикою?

12. Охарактеризуйте управління соціальними процесами на

рівні підприємства.

Література: [1; 23; 31; 34; 36; 38; 40–43].

156

РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ПРАЦІ В КОНТЕКСТІ

ЗАГАЛЬНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

10.1. Ринок праці країни: мета і пріоритети

10.2. Активна політика ринку праці: мета, джерела

фінансування, регіони поширення, основні напрями

10.3. Пасивна політика зайнятості населення

10.1. Ринок праці країни: мета і пріоритети

10.1.1. Пріоритети сучасної соціально-економічної

стратегії демократичних держав

Головною метою сучасного суспільства є розвиток людини її

власними силами і задля її блага. Цю ідею було вперше сформульо-

вано ще А. Лінкольном, а нині вона стала основним гаслом ООН. Біль-

шість, принаймні індустріальних держав світу в тій чи іншій мірі вра-

ховує цю ідею у своїй стратегії. Сучасні соціально-економічні стратегії

демократичних держав мають такі пріоритети:

1. Економічне зростання – забезпечення виробництва більшої

кількості та ліпшої якості товарів, тобто зростання життєвого рівня народу.

2. Повна зайнятість – надання підходящої роботи всьому еко-

номічно активному населенню.

3. Економічна ефективність – максимальний результат витрат

обмежених ресурсів.

4. Стабільний рівень цін.

5. Економічна свобода виробників та споживачів.

6. Справедливий розподіл прибутків, який протидіє різкому

соціально-економічному розшаруванню суспільства і зубожінню будь-

яких його верств.

7. Економічна забезпеченість існування непрацездатних чле-

нів суспільства.

8. Торговельний баланс – співвідношення зовнішньоторго-

вельного і валютного сальдо.

9. За структурою і складом наведеної системи пріоритетів

можна зробити такі висновки.

По-перше, в багатьох випадках суто економічні інтереси під-

коряються соціальним вимогам. Суспільства давно вже зрозуміли, що

жити в умовах існування численних маргінальних груп (чи то демог-

рафічних, чи то цілих держав або їх блоків) просто небезпечно. Тому

навіть така країна як США має настільки складну і розгалужену

систему соціального забезпечення, що існують родини, де представни-

ки трьох і навіть чотирьох поколінь ніколи не працювали.

157

По-друге, частина наведених цілей має кількісні виміри (це

стосується переліку пріоритетів 1–4), а частина може бути визначена

виключно атрибутивним шляхом (п. 5–8).

По-третє, практично всі цілі є взаємодоповнюючими, тобто

при умові досягнення однієї реалізуються й інші. Наприклад, ліквіда-

ція безробіття (п. 2) сприяє мінімізації групи осіб з найнижчими

доходами (п. 6).

По-четверте, аналіз можливої соціальної або соціополітичної

напруги, пов’язаної з різким економічним розшаруванням суспільства

і різкою нерівністю в розподілі доходів (п. 1, 6, 7), доводить їх послаб-

лення із економічним зростанням та збільшенням абсолютних масшта-

бів прибутків більшості населення.

Нарешті, по-п’яте, ми повинні зауважити, що одночасне до-

сягнення всіх восьми цілей неможливе, якщо мати на увазі їх макси-

мальне значення: частина є взаємосуперечливою. Так, безсумнівно су-

перечать одна одній цілі у п. 2 і 4 (неможлива повна зайнятість без

інфляції), 1 і 6 (економічне зростання і запобігання економічному

розшаруванню суспільства). Чинники максимального економічного

зростання і повної зайнятості, як правило, спричиняються до інфляції;

прагнення до рівності в розподілі доходів може послабити стимули до

праці, до інвестування, технічного прогресу, підприємницького ризи-

ку, тобто послабити дію факторів швидкого економічного зростання.

Коли основні цілі вступають у протиріччя, суспільство виму-

шене розробляти систему пріоритетів. Наприклад, якщо повна зайня-

тість супроводжується інфляцією, а стабільний рівень цін призводить

до зростання безробіття (тобто цілі у п. 2 і 4 суперечать одна одній),

суспільство має їх ранжувати. Наприклад, вибирати між двома варі-

антами розвитку: повною зайнятістю при умові річних темпів інфляції

на рівні 7 % або стабільними цінами при умові безробіття на рівні 8 %.

Ймовірно, що перевагу буде надано деякому компромісу в вигляді 4 %

річного темпу інфляції при 6 % рівні безробіття.

Цілком зрозуміло, що говорячи про перехід української еконо-

міки від адміністративно-командної до ринкової системи недостатньо

просто зафіксувати напрям розвитку, необхідно чітко сформулювати

систему пріоритетів, визначити їх значущість. І це завдання не тільки

парламенту, хоча його перш за все. Своя система пріоритетів, іншого

рівня, повинна існувати і в виконавчих структурах, і в регіонах. Без цього

усталений розвиток, якщо виключати усталену кризу, – неможливий.

Наведена система пріоритетів відсилає нас до широкої сфери

державної активності, що власне і є розвитком держави, суспільства в

цілому.

158

Демократична держава, яка своєю метою має створення рівних

можливостей для всіх своїх громадян, розвивається серією своїх дій в

різноманітних сферах, включаючи економіку, культуру, освіту, охоро-

ну здоров’я, планування сім’ї, турботу про сім’ю та дітей, підтримку

інвалідів та етнічних меншин, охорону навколишнього середовища,

охорону держави та правопорядку в ній тощо. Прагнення забезпечити

рівні умови для всіх людей є головною соціальною проблемою, яка

вирішується створенням таких умов, які б забезпечили кожній особис-

тості певний рівень життя (сам цей рівень, тобто життєвий стандарт

визначається насамперед економічними можливостями суспільства),

вони специфічні для кожної країни і для кожного часу.

10.1.2. Мета політики ринку праці

Мета урядового контролю за ринком праці – захист доб-

робуту окремих осіб, а не вплив на систему економічного (промис-

лового) розвитку. Виходячи з цього, необхідно визнати, що концепту-

ально політика ринку праці має різні цілі, які не завжди є сталими.

Абсолютно ясно, що можливості досягнення цієї мети лежать

у площині економічної ситуації, зокрема ситуації на ринку праці, та

фінансових ресурсів. Відповідно конкретизуються пріоритети у

розвитку окремих напрямів активної політики ринку праці. Скажімо,

на етапах економічного зростання (особливо у верхній половині еконо-

мічного циклу), коли існує великий за обсягом попит на робочу силу

головну роль відіграють заходи, спрямовані на забезпечення якісної

збалансованості пропозиції робочої сили попиту на неї, зокрема

навчання тим професіям, які користуються найбільшим попитом на

ринках праці. На етапах економічного спаду, передусім за умови існу-

вання високого рівня циклічного безробіття, більш перспективними

видаються дії, спрямовані на забезпечення нестандартної зайнятості –

тимчасової, неповної, громадських та інтервенційних робіт тощо. Безу-

мовно, перспективним (принаймні з теоретичних позицій) є сприяння

створенню безробітними нових підприємств, які функціонуватимуть

на засадах найманої праці чи самозайнятості.

10.1.3. Вплив на ринок праці в умовах соціально-

орієнтованої ринкової економіки

У сьогоденній реальній дійсності всі економічні системи роз-

міщуються десь поміж крайніми варіантами ліберальної та адмі-

ністративно-командної системи, являючи собою так зване постіндуст-

ріальне суспільство, або соціальна орієнтовану ринкову економіку.

159

Один з фундаторів цієї концепції Джон Мейнард Кейнс в роботі “Кі-

нець політики невтручання держави в економіку” писав: “Важливо,

щоб уряд не робив те, чим уже займаються приватні особи, немає різ-

ниці, чи трохи краще, чи трохи гірше уряду це вдається. Держава має

братися за те, чого на цей час не робить ніхто інший”. Це означає, що

держава в особі свого уряду цілеспрямовано впливає на розвиток ринку

праці, прагнучи забезпечити не максимально високі темпи виробницт-

ва чи зростання ВВП, а добробут максимального кола своїх громадян.

Батьком сучасної соціальне орієнтованої економіки вважають

Людвіга Ерхарда, який був міністром економіки ФРН у повоєнний час.

Проте, окремі елементи цього суспільства ми знаходимо набагато

раніше в найрізноманітніших частинах світу.

Сучасне постіндустріальне суспільство – це і країни соціал-

демократії (зокрема, Швеція та інші країни Скандинавії), і відвертої

ліберальної орієнтації (насамперед США), і так звані консервативні

країни, що свою політику орієнтують насамперед на родину, на домо-

господарство (Німеччина, Австрія), і країни високого рівня патерна-

лізму (Японія). Вони розрізняються за політичними настановами, пра-

вовим полем та методами дій уряду, зокрема і ступенем втручання

останнього в економічні процеси.

Але навіть у США, найближчій до ліберального устрою країні,

роль уряду сьогодні є надзвичайно важливою, оскільки він своїми

діями сприяє стабільності економіки, забезпечуючи її тими товарами

та послугами, які виробляються в недостатній кількості або взагалі не

постачаються внутрішньою американською системою, модифікуючи

розподіл доходів тощо. На відміну від характерного для минулого

етапу економічного розвитку розпорошення економічної влади поміж

безлічі дрібних одиниць, сучасній економічній системі притаманне

існування потужних економічних блоків, їх здатність викривляти

нормальне функціонування ринкової системи у своїх власних інтересах

створює додаткові підстави для урядового втручання в економіку.

Якщо йдеться про ринок праці, то це насамперед могутні

профспілкові структури, які здатні створити тиск на ринок праці з

метою зміни умов або оплати праці в певних галузях або підпри-

ємствах. По суті, це є прояв монополізму на ринку праці. І оскільки

монополізм як такий суперечить самій ідеї ринкової економіки, і

боротьба з монополізмом та його проявами є безпосереднім завданням

органів, що здійснюють управління цією системою, значення профс-

пілок в економічно розвинутих країнах останнім часом падає. Наприк-

лад, у США лише 14 % працюючих є членами профспілок, хоча ще 10–

15 років тому їх питома вага сягала 45 %.

160