82
тами, храмами. Геродот пояснює цю обставину тим, що “жителі Гелона
споконвіку були еллінами”, вигнаними з торгових поселень [IV, 108].
Таке пояснення потребує уточнення. Поліс Гелон був споріднений із
містом-державою Іліоном (Троєю) і назвами, і трьохчастинністюук-
ріплень, і подібністю подвигів мандрівного Геракла, а ще героїчними
постатями Гелена, Єлени, Еака, Ахілла, Одіссея та ін. Напевно, було
якесь переселення нащадків троянців. Легенди кавказького узбереж-
жя розповідають про це. До них можна долучити й свідчення “Одіс-
сеї” Гомера.
Можливо, пращури Одіссея були з Одісси-Орісси-Оріяни мину-
лих віків, тому після Троянської війни й занесло їх нащадка до Пів-
нічного Причорномор’я. Одіссей повторив маршрут аргонавтів, про-
те Атлантиди й Тритонського озера герой уже не застав. Напевно, їх
знищив Дарданів потоп і землетрус 1250 р. до н. е., який зруйнував
також Трою-VI. Оскільки команда “Арго” (на якому плив і батько
Одіссея) застала ще Атлантиду, то їхній похід відбувся незадовго до
катастрофи. А Одіссей покинув разграбовану Трою (VI або VІI) якщо
не зазначеного, то 1020 р. до н. е.
Трагікомедія 10-річних мандрів героя полягала в тому, що плив
він не на південь — до своєї Ітаки, — а в протилежному напрямку. Він
потрапляв у полони до Каліпсо (доньки Атланта), циклопів, Кірки.
Ім’я чарівниці невипадково співзвучне тамтешньому містечку Крка
античних часів і сучасній Керчі. То від слов’янської ‘горловини’-карку
протоки, що вела до Аїду, потойбічного царства греків. Ключі від ньо-
го були в Еака — будівельника Трої, який походив із Еї. На цьому ж
острові жила Кірка, а до неї — Медея, викрадена аргонавтом Ясоном.
Для Одіссея острів Ея став кульмінацією мандрів. Далі простиралися
похмурі береги Кіммерії й потойбічна безодня Меотіди. Це море пог-
линуло, мабуть, прабатьківщину пращурів племені еллінів, тому на-
щадки довго ще (принаймні з ІІІ–ІІ, а, може, й із VI–IV тис. до н. е.)
тяглися сюди…
Отже, якщо початок писемної історії Європи дослідити навіть за
легендами і міфами Греції, то й вони приведуть нас до Північного
Причорномор’я, до його Оріяни й Аратти — ядра, прабатьківщини
індоєвропейської спільноти народів. Із неї, услід за шумерами, роз-
селялися один за одним лелеги-пеласги, арії, елліни-греки, гелони.
Проте лишалися на місці дандарії, оріяни й боруси, сколоти та кім-
мерійці, інші ‘надпівнічні’ гіперборейці. І коли Влес-книга говорить:
“Кімори — то отці наші”, — це означає, що саме з таких “останців”