У 1842–1843 рр. вийшла друком 5Cтомна «Історія України» Миколи МаркеC
вича. Він широко використав відомості з козацьких літописів ХVІІ–ХVІІІ ст.
Ця праця рішуче обстоювала історію України як окрему та незалежну від історії
Росії. Саме за це її намагався розкритикувати з імперських позицій російський
літературний критик Віссаріон Бєлінський. Він звинувачував Миколу МаркеC
вича в прагненні «відірвати історію України від історії Росії».
Незважаючи на імперський спротив, праці українських істориків набували в
Україні все більшої популярності. Вони допомагали українській інтелігенції
усвідомлювати українців як окремий народ зі славною та героїчною історією.
Своїми науковими працями національно свідомі українські історики відокремC
лювали національну історію від імперської версії «російської» історії, доводили
нерозривність політичної традиції між сучасною їм Малоросією та Київською Руссю,
Литовською Руссю, УкраїноюCГетьманщиною. Якщо автори російського проекту
наголошували на тому, що Росія була твердинею самодержавства, українські істоC
рики переконливо доводили, що історія України — це утвердження Закону, Права,
Демократії. Історія України принципово відрізняється від історії Росії.
Історична пам’ять — дуже вагомий компонент
духовності етносу. Вона існує у вигляді історичних
міфів і легенд, які передаються від покоління до покоC
ління. До її складу входять і спогади старших поколінь —
безпосередніх учасників чи свідків давніх подій.
Загалом історична пам’ять етносу спрямована в
минуле і робить наголос на спільності походження, на
давньому зв’язку зі своєю землею, з її священними
місцями подвигів і трагедій, пов’язаних із героями,
мучениками, рятівниками, духовними проводирями.
Історики ХІХ ст., поширюючи свої історичні твори,
публікуючи для народу історичні оповідання, робили
надзвичайно важливу справу. ПоCперше, вони постійC
но відтворювали й зміцнювали історичну пам’ять народу. ПоCдруге, вивчали істоC
рію не лише для знання про минуле, а й для пошуку історичних коренів пекучих
проблем їхнього сьогодення, намагалися запозичити досвід минулого, відкриваC
ли українцям перспективи майбутнього.
Своїми дослідженнями історики ніби ставили запитання: якщо в минулому
народ був самостійним творцем своєї долі, успішно захищався від ворогів, мав
свою державу, своїх політичних провідників, власний законний суд, то чому він
мусить тепер терпіти поневолення, страждати, замість того щоб повернутися до
вільного стану і державності? Так історики перетворювали історичну пам’ять на
засіб захисту власних інтересів, уселяли віру в майбутнє свого народу — нащадка
славних, незалежних і героїчних предків. Історичні твори відновлювали також
національну гідність, учили поважати своїх пращурів, надихали на вчинки, гідні
їхньої пам’яті.
Значення фольклору, етнографії та мовознавства. Якщо староукраїнці збиC
рали й публікували зразки української народної творчості, результати своїх перC
ших етнографічних спостережень заради увічнення пам’яті про стару Україну,
яка незабаром, на їхню думку, припинить своє існування, то автори українськоC
го проекту це робили, щоб утвердити українську націю.
18
ФОРМУВАННЯ МОДЕРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ.
ТЕОРІЯ та СУСПІЛЬНІ ВИКЛИКИ в першій половині ХІХ ст.
ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ —
пам’ять про історичне
минуле народу, найсуттє#
віший чинник формуван#
ня національної
свідомості.
МІФ —
уявлення людей про
знакові події свого
минулого.