Судаков М.О. та ін. Внутрішні незаразні хвороби тварин

Подождите немного. Документ загружается.

захворювань системи дихання супроводяться носовим витоком. Причо-

му для захворювань бронхів і легень характерне двостороннє витікан-

ня. Одностороннє витікання частіше буває при риніті, гаймориті. Для

гаймориту характерні поява або посилення витікання при опущеній

голові. Для уточнення діагнозу й прогнозу захворювання слід звертати

увагу на кількість і характер носового витоку. Витікання може бути ря-

сним або незначним, серозним, фібринозним, гнійним, гнильним. Так,

при некротичній пневмонії і гангрені легень спостерігаються гнильні

витоки сіро-зеленого кольору, з різким запахом.

Дослідженням

слизової оболонки

носової порожнини визначають

колір, вологість і різні ураження її. Звертають увагу на почервоніння,

синюшність, блідість, жовтяничність, сухість або підвищену вологість

слизової оболонки, наявність на ній крововиливів, папул, везикул, пус-

тул, виразок. Так, при гострому сапі у коней виявляються виразки з

нерівними краями і салоподібним дном, а при хронічному сапі — ви-

разки й рубці зірчастої форми, які утворюються при загоюванні вира-

зок. При сапі нерідко спостерігається перфорація носової перегородки.

При інфекційній анемії коней на слизовій оболонці носової порожнини

часто трапляються крапчасті крововиливи.

Під час дослідження

додаткових пазух

лицевої частини черепа про-

водять огляд, пальпацію, перкусію, діагностичну пункцію, рентгеноло-

гічне дослідження. Визначають асиметрію лицевої частини черепа, ха-

рактерну для одностороннього гаймориту, наявність і характер носового

витоку, потоншення кісток пазух, болючість, підвищення місцевої тем-

ператури, появу притупленого або тупого звуку замість нормального

коробкового перкусійного звуку, властивості пунктату, наявність заті-

нення на рентгенограмі.

Під час дослідження

повітроносних мішків

у коней та інших одноко-

питних тварин проводять огляд, пальпацію, перкусію і діагностичну

пункцію.

Гортань

трахею

досліджують оглядом, пальпацією і аускультацією,

а в деяких випадках використовують ларингоскопію, трахеоскопію, ре-

нтгенологічне дослідження. Одночасно досліджують оглядом і пальпа-

цією

щитоподібну залозу

, частки якої з’єднані перешийком і розміщені

у більшості тварин в ділянці перших кілець трахеї. Вони рухливі, щіль-

ної консистенції, неболючі.

При захворюванні гортані тварина витягує вперед голову, у неї

виявляються припухлість гортані і утруднене дихання. У деяких

дрібних тварин (собаки, коти, птиця) вдається оглянути гортань через

ротову порожнину. В інших тварин проводять зовнішню пальпацію гор-

тані, відмічаючи при цьому набряки, болючість і підвищення місцевої

температури. Цінні відомості можна дістати під час здавлювання пер-

ших кілець трахеї. У здорових тварин при цьому виникає 1 – 2 кашльо-

вих поштовхи, а у хворих (при ларингіті) — приступ кашльових по-

штовхів.

Пальпацією уточнюють діагноз півпаралічу гортані («свистячої яду-

хи») у коней, для чого почергово натискують на лівий і правий черпа-

куваті хрящі. Натискання на уражений хрящ не викликає реакції хво-

рої тварини, а натискання на здоровий хрящ призводить до різкого за-

непокоєння тварини внаслідок настання асфіксії.

Аускультацією гортані виявляють стенотичні шуми, які можуть бути

при набряку або півпаралічі її, а також хрипи, характерні для ларингіту.

Цінні дані дає ларингоскопія. Ларингоскоп побудований на прин-

ципі перископа. Вводять ларингоскоп по нижньому носовому ходу. Слід

пам’ятати, що ларингоскопія можлива лише при надійній фіксації тва-

рини.

Трахею досліджують оглядом, пальпацією і аускультацією, маючи

на увазі виявлення припухлостей на ділянці трахеї, деформації її, пе-

реломів і деформації кілець, болючості і підвищення місцевої темпера-

тури. При запаленні або стенозі гортані можна почути хрипи або стено-

тичні шуми. У здорових тварин аускультацією трахеї виявляють шуми

бронхіального або трахеального (тубарного) дихання.

Велике діагностичне значення має дослідження кашлю. Він частіше

буває при ларингіті, трахеїті, бронхіті, пневмонії, плевриті, альвеоляр-

ній емфіземі легень. Він, як рефлекторний акт, може бути при захво-

рюванні інших систем і органів (статевої системи, печінки). Визначають

силу, тривалість, частоту, болючість, характер кашлю. При густому ек-

судаті в бронхах або звуженні їх кашель сухий, а при рідкому ексуда-

ті — вологий. При запальному набряку голосових зв’язок кашель хрип-

кий. При гострому ларингіті, трахеїті, макробронхіті кашель гучний

(сильний), тривалий, частий. Значні ураження легеневої паренхіми і

малих бронхів (туберкульоз легень, пневмонія, альвеолярна емфізема,

мікробронхіт) зумовлюють слабкий, короткий і нерідко болючий ка-

шель. Сухий (фібринозний) плеврит характеризується сухим, слабким,

різко болючим і коротким кашлем.

Огляд, пальпація і перкусія грудної клітки на ділянці легень. Огля-

дом визначають форму грудної клітки, тип, частоту, силу (глибину) ди-

хання, порушення симетричності дихальних рухів, ритм дихання і вид

задишки. Наприклад, при альвеолярній емфіземі легень спостерігаєть-

ся бочкоподібна грудна клітка, при ателектазі однієї легені грудна клі-

тка стає асиметричною, з плоскою стінкою на боці легені, що спалася.

При пневмонії, плевриті, альвеолярній емфіземі легень нормальний

для більшості тварин грудинно-черевний тип дихання змінюється на

черевний тип. Частота і глибина дихання дуже різко змінюються при

ураженні легеневої паренхіми (пневмонія). Для бронхіту більш харак-

терна вдихальна (інспіраторна) задишка, а для альвеолярної емфіземи

легень — видихальна (експіраторна). Пневмонія супроводиться міша-

ною задишкою. При тяжких ураженнях дихального центра довгастого

мозку виникають такі серйозні порушення ритму дихання, як велике

кусмаулівське дихання, біотівське і чейн-стоксівське дихання.

Частота дихання у тварин різних видів різна (табл. 3.).

Таблиця 3.

Фізіологічні коливання частоти дихання у тварин

Види тварин

Частота

дихання

за 1 хв

Види тварин

Частота

дихання

за 1 хв

Велика рогата худоба

Телята:

новонароджені 44

10-денного віку 23

30-денного віку 23

Дорослі тварини 12 – 25

Вівці

Ягнята:

новонароджені 67

10-денного віку 48

30-денного віку 42

Дорослі тварини 16 – 30

Кози

Дорослі тварини 16 – 30

Коні

Лошата:

10-денного віку 38

30-денного віку 32

Дорослі тварини 8 – 16

Свині

Поросята:

10-денного віку 42

30-денного віку 37

Дорослі тварини 15 – 20

Буйволи

Дорослі тварини

Собаки

Дорослі тварини

Коти

Дорослі тварини

Кролі

Дорослі тварини

Песці

Дорослі тварини

Сріблясто-чорні

лисиці

Дорослі тварини

Норки

Дорослі тварини

Птиця

Дорослі особини

5 – 12

14 – 24

20 – 30

50 – 60

18 – 48

14 – 30

40 – 70

10 – 40

Пальпацією грудної клітки виявляють болючість при фібринозному

плевриті, запаленні міжреберних м’язів; забиті місця; переломи та інші

ураження ребер і міжреберних м’язів. При рахіті у молодняку та остео-

дистрофії у дорослих тварин спостерігаються деформація ребер і кістко-

ві мозолі на них.

Перкусією грудної клітки визначають межі легень, а також виявля-

ють вогнища та інші ураження легень і плеври.

Межі легень визначають перкусією способом легато по міжребер’ях,

орієнтуючись на відповідні горизонтальні лінії. У сільськогосподар-

ських тварин чітко можна визначити тільки задні перкусійні межі ле-

гень, відмічаючи зміщення їх вперед або назад. Їх визначають за пере-

ходом ясного легеневого звуку в притуплений, або тимпанічний. У здо-

рових тварин задні перкусійні межі легень проходять: у

коней

(рис. 7)

по лінії маклака до 17-го ребра, по лінії сідничного горба до 15-го ребра

і по лінії плечового суглоба до 11-го ребра; у

великої рогатої худоби

(рис. 8) — по лінії маклака до 12-го (13-го) зліва і до 11-го (12-го) ребра

справа, по лінії плечового суглоба до 9-го ребра; у

верблюдів

(рис. 9) —

по лінії клубового горба до 12-го, по лінії маклака до 10-го, по лінії пле-

чового суглоба до 8-го ребра; у

дрібної рогатої худоби

— приблизно як у

великої рогатої худоби; у

собак

(рис. 10) — по лінії маклака до 12-го, по

лінії сідничного горба до 11-го і по лінії плечового суглоба до 9-го ребра;

свиней

— по лінії маклака до 12-го, по лінії сідничного горба до 10-го і

по лінії плечового суглоба до 8-го ребра.

Зміщення задніх перкусійних меж легень вперед помічається при

вагітності, тимпанії рубця, метеоризмі шлунка, кишок, ателектазі ле-

гень, ексудативному плевриті, пневмонії. Зміщення цих меж назад мо-

же бути при альвеолярній емфіземі легень та при пневмотораксі.

Для виявлення вогнищ інших уражень легень і плеври застосовують

перкусію грудної клітки способом стакато. Перкусію проводять зверху

вниз по міжребер’ях, відмічаючи місця притупленого, тупого, коробко-

вого й тимпанічного звуків. У

великої рогатої худоби

проводять також

перкусію передлопаткових ділянок грудної клітки, розміщених в межах

перших двох ребер (над верхівками легень). Перед дослідженням цих

ділянок треба відвести назад відповідну грудну кінцівку і трохи повер-

нути голову тварини в той бік, який досліджується.

Рис. 7. Лінії топографічної

перкусії легень та їхні задні

межі у коней

Рис. 8. Лінії топографічної перкусії

легень та їхні задні межі

у великої рогатої худоби

Рис. 9. Лінії топографічної перкусії ле-

гень та їхні задні межі

у верблюдів

Рис. 10. Лінії топографічної перкусії ле-

гень та їхні задні межі

у собак

Перкусія грудної клітки у здорових тварин по всьому легеневому

полю дає ясні легеневі звуки.

У багатьох

дрібних тварин

він має тимпанічний відтінок. Коробко-

вий звук (поєднання ясного легеневого і тимпанічного) спостерігається

при альвеолярній емфіземі легень, пневмотораксі. Тимпанічний звук

виникає при кавернах у легенях, бронхоектазії, пневмотораксі, крупоз-

ній пневмонії (в стадії сірої гепатизації). Цей звук нижчий і голосніший

порівняно з ясним легеневим звуком. Притуплені й тупі звуки можуть

бути при ексудативному плевриті, гідротораксі (при цих захворюваннях

виявляється горизонтальна лінія притуплення), при наявності інфільт-

рату в легенях (туберкульоз, пневмонія, набряк легень), при ехінококо-

зі легень і пухлинах у них. При лобарній пневмонії відмічаються вели-

кі вогнища притуплених або тупих звуків, а при лобулярній пневмо-

нії — невеликі, так звані фокусні ділянки притуплених звуків. Якщо в

легенях є каверна, яка через вузький бронх сполучається із зовнішнім

повітрям, перкусія над цією ділянкою дає своєрідний звук — «звук роз-

колотого горщика». При діафрагмальній грижі, переповненні шлунка

газами, пневмотораксі й великих кавернах у легенях перкусійний звук

набуває металічного відтінку.

Для виявлення глибоко розміщених патологічних вогнищ у легенях,

коли звичайна перкусія не дає певних результатів, застосовують пле-

гафонію — трахеальну перкусію. Вона ґрунтується на зміні звукопро-

відності уражених органів, тканин і полягає в одночасній перкусії тра-

хеї (це робить помічник) і аускультації легень безпосереднім способом

(із закриванням другого вуха рукою). У здорових тварин на ділянці ле-

гень чутний тимпанічний звук. При крупозній (фібринозній) пневмонії

чуються чіткі й уривчасті звуки, що нагадують цокання годинника.

Різке послаблення звуків або зникнення їх буває при ексудативному

плевриті.

Аускультація легень — це один з найбільш результативних клініч-

них методів дослідження системи дихання у тварин. У ветеринарній

практиці застосовують як безпосередній, так і посередній (інструмен-

тальний) способи аускультації легень. Спочатку, по можливості, прово-

дять безпосередню аускультацію для того, щоб у загальних рисах озна-

йомитися з характером дихальних шумів, а потім застосовують і посе-

редню аускультацію, використовуючи фонендоскоп або стетоскоп.

Посередня аускультація дає змогу чіткіше виявляти вогнища ура-

ження в легенях і плеврі. Цей спосіб застосовують також при дослі-

дженні неспокійних тварин і при вимушеному положенні хворої твари-

ни, коли безпосередню аускультацію застосовувати неможливо.

Вислуховувати тварин треба в закритому приміщенні, без порушен-

ня тиші.

Аускультацію легень проводять у певній послідовності. Спочатку ви-

слуховують ті ділянки легень, де дихальні шуми найсильніші і найви-

разніші. Таким місцем є середньо-передній відділ грудної клітки, який

розміщується в середній третині грудної клітки, безпосередньо за лопа-

ткою. Потім досліджують середньо-задній відділ, за ним — верхньопе-

редній і верхньозадній і, нарешті, нижній відділи грудної клітки. Така

послідовність вислуховування легень зумовлена тим, що найчіткіше

дихальні шуми чуються в середній третині грудної клітки, слабше — в

нижній третині її. Дотримання такої послідовності скорочує тривалість

аускультації і дає змогу уникнути діагностичних помилок.

Під час аускультації легень у великої рогатої худоби треба дослі-

джувати також передлопаткові ділянки легень, вислуховуючи при цьо-

му передні (верхівкові) частки легень. В разі значного ослаблення ди-

хальних шумів застосовують прогонку тварини або закривають її носові

отвори на кілька секунд (у дорослих великих тварин на 25 – 30 с). Після

проводки, прогонки або після відкривання носових отворів дихальні

шуми посилюються і краще прослуховуються.

Аускультацією легень виявляють основні й допоміжні дихальні шуми.

Останні трапляються тільки при патології, вони домішуються до основних

шумів, до яких належать шуми везикулярного і бронхіального дихання.

В основі утворення цих шумів лежить гортанний стенотичний шум, який

виникає при проходженні струменя повітря через голосову щілину.

Гортанний стенотичний шум, змінений у трахеї та бронхах, назива-

ється шумом

бронхіального дихання.

У здорових тварин цей шум у чис-

тому вигляді можна чути тільки на ділянці трахеї. Він нагадує звук,

який утворюється, якщо установити органи мови на вимові звука «Х» й

робити при цьому глибокі вдихи й видихи.

Шум бронхіального дихання у всіх свійських тварин, крім коней,

ослів, мулів і верблюдів, примішується до шуму везикулярного дихання

в середній третині грудної клітки, безпосередньо за лопаткою. На всіх

інших ділянках грудної клітки цей шум відмічається тільки при захво-

рюваннях легень і плеври: над каверною, якщо бронх не відкривається

в неї, а проходить через каверну; при крупозній (фібринозній) пневмо-

нії, коли альвеоли заповнені фібринозним ексудатом (у стадії сірої ге-

патизації), за умови прохідності бронхів; при ексудативному плевриті

внаслідок здавлювання легеневої тканини ексудатом і ущільненням її.

При наявності каверни, в яку відкривається вузький бронх, що сполу-

чається із зовнішнім повітрям, чується шум

амфоричного дихання

(ам-

фора — посудина з довгим горлом).

Шум

везикулярного дихання

нагадує звук, який виникає під час

вимови звука «Ф» за умови втягування повітря в себе. Він виникає вна-

слідок змішування гортанного стенотичного шуму, зміненого в трахеї і

бронхах, з шумом, що виникає в паренхімі легень при проходженні

повітря з бронхів в альвеоли. На відміну від шуму бронхіального ди-

хання, який чутно в обидві фази дихання і краще на видиху, шум вези-

кулярного дихання у більшості здорових тварин чується в основному

під час вдиху, а частково — на початку видиху. Найслабкіше й ніжне

везикулярне дихання у

коней

верблюдів

. Причому у

верблюдів

шум

везикулярного дихання чується в обох фазах дихання. Найголосніше і

грубе везикулярне дихання у

рогатої худоби

собак

. Різний характер

везикулярного дихання зумовлений анатомо-фізіологічними особливос-

тями легень у тварин різних видів.

Посилене везикулярне жорстке дихання виявляється у тварин після

фізичного навантаження, при збудженні, вагітності, інспіраторній за-

дишці, вікарному (компенсаторному) диханні, бронхіті та при хронічній

альвеолярній емфіземі легень, ускладненій бронхітом.

Послаблене везикулярне дихання спостерігається при пневмонії, ту-

беркульозі, гангрені та альвеолярній емфіземі легень, а також при ек-

судативному плевриті і недостатньому моціоні.

Чергування невеликих ділянок посиленого й послабленого везику-

лярного дихання («строкате» дихання) часто буває при лобулярній пнев-

монії.

Зникнення шуму везикулярного дихання може бути при ателектазі

легень, ексудативному плевриті, пневмонії, пневмотораксі і набряку

легень. В разі прохідності бронхів нерідко в уражених ділянках легень

замість везикулярного чується бронхіальне дихання.

Якщо одночасно прослуховуються бронхіальне й везикулярне ди-

хання, маємо мішане дихання. Воно найчастіше буває при пневмонії і

туберкульозі легень.

До додаткових дихальних шумів належать хрипи, шуми крепітації,

тертя плеври, плеску і клекотіння. Найчастіше чуються хрипи, які ви-

никають при ураженні бронхів і є ведучим симптомом багатьох захво-

рювань бронхів і легень. Залежно від характеру ексудату в бронхах,

хрипи можуть бути вологими й сухими.

Вологі хрипи

нагадують звуки, що утворюються, коли лопаються бу-

льбашки повітря. Вони виникають внаслідок накопичення у бронхах

рідкого ексудату. При ураженні великих бронхів чуються

великобульбашкові, а при ураженні малих бронхів —

дрібнобульбашкові хрипи. Перші трапляються при макробронхіті і

трахеїті, а другі — при мікробронхіті і пневмонії.

Сухі хрипи

утворюються внаслідок збирання в бронхах густого, в’яз-

кого ексудату, а також при значному звуженні бронхів — у випадках

запального набряку слизової оболонки або спазму бронхів. Характер їх

залежить від калібру уражених бронхів. При макробронхіті вони нага-

дують гудіння, дзижчання, а при мікробронхіті, пневмонії, альвеоляр-

ній емфіземі легень — писк, свист.

Вологі хрипи, а також сухі, які утворюються при накопиченні у бро-

нхах менш густого ексудату, на відміну від інших додаткових дихаль-

них шумів, змінюються після кашлю як за локалізацією, так і за харак-

тером.

Шуми

крепітації

нагадують звуки, які виникають від тертя волосся

між пальцями або під час розминання біля вуха злегка зволожених

м’якушів двох пальців. Ці шуми можуть нагадувати рипіння снігу під

ногами в морозний день. Вони характерні для початкової і кінцевої

стадій крупозної (фібринозної) пневмонії, для ателектазу і початку на-

бряку легень. Виникнення їх пов’язане з розлипанням під час вдиху

стінок альвеол, які злиплись внаслідок появи в них невеликої кількості

рідини (ексудату та транссудату). Шуми крепітації, на відміну від ін-

ших додаткових дихальних шумів, чуються тільки на фазі вдиху.

Шуми тертя плеври

— це своєрідні шуми, які нагадують звуки від

згинання нової шкіри, від дряпання нігтем по стінці порожньої сірни-

кової коробки (біля вуха). Характерні вони для фібринозного плевриту,

коли відбувається тертя шорстких листків плеври внаслідок відкладан-

ня на них фібрину. Більш виразно ці звуки чуються під час вдиху. На

відміну від хрипів, вони чуються начебто безпосередньо під вухом і не

змінюються після кашлю. Від шумів крепітації звуки тертя плеври від-

різняються тим, що чуються в обидві фази дихання і значно посилю-

ються при натисканні на грудну стінку фонендоскопом або стетоскопом.

Крім того, вони грубіші й голосніші за шуми крепітації.

Шуми плеску

нагадують звуки, які виникають під час струшування

пляшки з невеликою кількістю води в ній. Шуми плеску чуються в ле-

генях при кавернах, але частіше — в плевральній порожнині при пнев-

мотораксі, ускладненому плевритом, або при гнильному плевриті, коли

у цих порожнинах збираються одночасно рідина і газ (повітря). Плев-

ральні шуми плеску збігаються з серцевим ритмом, оскільки виникають

внаслідок скорочень серця і чуються краще за перикардіальні шуми

плеску по горизонтальній лінії притуплення, яку виявляють перкусією

грудної клітки при ексудативному плевриті.

Шуми клекотіння

нагадують булькання, яке виникає при прохо-

дженні струменя повітря через рідину. Вони трапляються при набряку,

гангрені або туберкульозі легень, при клапанному пневмотораксі,

ускладненому ексудативним плевритом, а також при ураженнях легень

і при наявності легеневих свищів.

Рентгенологічне дослідження — один з найбільш об’єктивних дода-

ткових методів дослідження системи дихання, особливо легень. Засто-

совують рентгеноскопію і рентгенографію. При

рентгеноскопії

визна-

чають зміни в структурі легень, рухах діафрагми, тіней ребер, а також

зміни яскравості легеневого поля під час вдиху і видиху.

Рентгеногра-

фія

чіткіше виявляє зміни легеневої тканини у вигляді затінень різної

щільності і прояснень, а також зміни бронхіального й хілюсного малю-

нків.

У здорових тварин при дослідженні їх у природному стоячому поло-

женні легені мають світлий фон, на якому видно тіні ребер, лопаток,

плечових кісток, діафрагми, серця, кровоносних судин, а також бронхів.

Рентгенографію краще робити на висоті вдиху, при цьому легені більше

наповнюються повітрям, міжребер’я розширюються, а діафрагма змі-

щується в каудальному напрямі. Дрібних тварин треба досліджувати

як у боковій, так і у вентродорсальній (або дорсовентральній) проекціях.

При лобарній пневмонії, ексудативному плевриті помітні значні за-

тінення, при лобулярній пневмонії — невеликі фокусні затінення. За-

тінення можуть бути округлі (ехінококоз), кільцеподібні (каверна, абс-

цес, повітряна кіста), трикутні (ателектаз), лінійні й тяжисті (сполучно-

тканинні розростання в легенях за ходом бронхів і судин).

Інтенсивність затінень у легенях найбільше виражена при ексуда-

тивному плевриті, індураціях у легенях і плеврі, крупозній пневмонії.

Причому, ексудативний плеврит дає чітку горизонтальну верхню межу

затінення. Інфільтрати в легенях дають затінення невеликої інтенсив-

ності.

Затінення можуть бути рівномірними й нерівномірними, з чіткими й

нечіткими контурами. Наприклад, сполучнотканинна капсула кісти

легенів дає кільцеподібну тінь з чіткими контурами, а інфільтрат у ле-

генях дає тінь з нечіткими контурами.

Дифузне прояснення характерне для альвеолярної емфіземи легень.

Одностороннє таке прояснення типове для пневмотораксу. Обмежене

прояснення буває при повітряній кісті, каверні.

Різке посилення хілюсного малюнка буває при виражених запаль-

них процесах у легенях. Посилений бронхіальний малюнок характер-

ний для бронхіту, особливо різко він виражений при перибронхіті.

Якщо ділянки легеневого поля начебто вкриті вуаллю, можна при-

пускати фібринозний плеврит.

Контрольні запитання

1. За яким планом досліджують систему дихання?

2. Як досліджують носову порожнину?

3. Що являє собою носове витікання і яке його діагностичне значення?

4. Як досліджують додаткові пазухи лицевої частини черепа?

5. Як досліджують гортань і трахею?

6. У чому полягає діагностичне значення огляду грудної клітки?

7. Які є способи перкусії грудної клітки?

8. Як змінюються перкусійні межі легень при захворюваннях?

9. Яке значення має перкусія у виявленні вогнищ ураження легень?

10. Які є методи аускультації легень?

11. Які є основні дихальні шуми і як вони змінюються у здорових і хвори

тварин?

12. Які є додаткові дихальні шуми і яке значення вони мають у діагностиц

захворювань легень і плеври?

13. Яке діагностичне значення має рентгенологічне дослідження легень?

7. Дослідження системи травлення

Система травлення являє собою цілий ряд органів, які постачають

організм необхідними поживними речовинами, що забезпечують обмін

речовин і життєдіяльність організму.

План дослідження. Систему травлення досліджують за таким пла-

ном: дослідження приймання корму і води; дослідження ротової поро-

жнини, глотки, стравоходу; зондування стравоходу, шлунка, рубця,

вóла; дослідження передшлунків і сичуга жуйних; дослідження шлунка

й кишок; ректальне дослідження; дослідження печінки й селезінки;

дослідження шлункового вмісту і калу.

Дослідження процесів приймання корму й води включає визначен-

ня апетиту, спраги, приймання корму й води, жування, ковтання, від-

ригування, ремигання та блювання. Насамперед звертають увагу на

апетит — складну харчову реакцію, яка проявляється харчовим збу-

дженням, тобто бажанням тварини приймати корм.

Апетит

визначають, спостерігаючи за твариною в момент годівлі, а

також використовуючи дані анамнезу. При захворюваннях тварин спо-

стерігаються різкі порушення апетиту, які проявляються відсутністю

або зменшенням його, а також збільшенням і спотворенням.

Спрага

(жага) визначається позивами до пиття. Спостерігаючи за

твариною під час напування, звертають увагу на кількість випитої води

за один прийом і протягом доби. У здорових тварин спрага залежить від

фізичного навантаження, молочної продуктивності, характеру корму і

вмісту в ньому води, а також від пори року.

Зменшення спраги виявляється при захворюваннях шлунка й ки-

шок, які не супроводяться проносом та блюванням, на початку гарячки

При великих втратах організмом рідини внаслідок рясного потовиді-

лення, блювання, проносу, частого й рясного сечовипускання, при плев-

риті, перитоніті, цукровому й нецукровому діабеті, при отруєнні хлори-

дом натрію спрага збільшується.

Приймання корму і води

досліджують оглядом. Спостерігаючи за

твариною під час годівлі й напування, звертають увагу на швидкість і

кількість захопленого корму, рухи губ, язика й нижньої щелепи, швид-

кість жування й ковтання, на рухи в ділянці глотки й стравоходу, на

спосіб приймання рідини (води, бовтанки), а також відмічають звуки,

які виникають при цьому.

Характерні розлади приймання корму й води бувають при уражен-

нях центральної нервової системи (менінгіт, енцефаліт, водянка голо-

вного мозку та ін.). Тварини при цьому кусаючими рухами беруть корм

і, не пережовуючи, тривалий час тримають його в роті, а при прийманні

води глибоко занурюють морду у відро і роблять жуйні рухи.

Жування

у здорових тварин кожного виду також має свої особливості.

Так,

кінь

свиня

кріль

кіт

нутрія

старанно пережовують корм, а

жуйні

приймаючи корм, майже його не пережовують, зате в період жуйки вони

роблять це дуже ґрунтовно. Недостатньо пережовують корм собаки.

Розлади жування, які проявляються млявим пережовуванням кор-

му, болючістю, механічним утрудненням жування, появою пустих жуй-

них рухів, зумовлені ураженням слизової оболонки рота, язика, жуйних

м’язів і щелеп.

Ковтання

— це просування у стравохід через порожнину глотки

розжованої і змішаної із слиною кормової маси у вигляді харчової груд-

ки. Розлади ковтання, які проявляються болючістю, спостерігаються

при запаленні глотки (фарингіт), туберкульозному ураженні ретрофа-

рингеальних заглоткових лімфатичних вузлів, наявності у глотці сто-

ронніх предметів і пухлин. Великі тварини при цьому витягують шию,

хитають головою, б’ють грудними кінцівками об землю, а малі — пови-

скують і після деяких спроб проковтнути корм взагалі перестають його

брати. В тяжких випадках тварина не може ковтати корм, і він викида-

ється назад через ніс (регургітація), помічається рясна слинотеча.

При сказі, правці, енцефаліті, ботулізмі, деяких отруєннях можуть

спостерігатися параліч глотки або судороги її м’язів, внаслідок чого ков-

тання стає взагалі неможливим.