Воропай О. Звичаї нашого народу. Зима. Весна. Етнографічний нарис

Подождите немного. Документ загружается.

А ми коні викупим, викупим,

Ой дід Ладо, викупим, викупим.

А чим же вам викупить, викупить,

Ой, дід Ладо, викупить, викупить?

А ми дамо сто рублів, сто рублів,

Ой, дід Ладо, сто рублів, сто рублів.

Не треба нам тисячі, тисячі,

Ой, дід Ладо, тисячі, тисячі.

А ми дамо дівчину, дівчину,

Ой, дід Ладо, дівчину, дівчину.

Ми дівчину візьмемо, візьмемо,

Ой, дід Ладо, візьмемо, візьмемо.

При цьому крайня з дівчат першого хору перебігає до другого

хору. Перший хор кричить: «Нашого полку убуде, убуде!» Другий

хор вигукує: «Нашого полку прибуде, прибуде!» Гра починається

наново.

Цікавий варіянт «Проса» подає Михайло Максимович. За цим

варіянтом після того, як хори переспівають пісню і дівчина пере-

біжить від першого хору до другого, вона гукає:

Їдьте, їдьте до нас!

А ті їй відповідають:

Нема короля вдома.

Поїхав по дрова,

Пиво варити,

Сина женити,

Дочку віддавати,

Нас на весілля звати!

«Навчу я, навчу…». Дівчата беруться за руки і творять коло. В

середині кола стоїть дівчина і удає, що ніби пряде з кужеля. Хор

ходить навколо і співає:

Через село,

Через Бондарівку,

Поняв старий

Молодую жінку.

Іще ж не поняв,

Та хвалиться бити,

Та хвалиться з товаришем

Нагайку купити:

Навчу я, навчу,

С. Нодлак, Херсонщина.

Дни и мђс. Максимовича. «Рус. Бђс.», стор. 76.

-231-

Молодую жінку;

Навчу я, навчу,

Молодесеньку.

Поїхала жінка

Та до батька в гості.

Неділя минає,

Жінки немає:

Навчу я, навчу і т. д.

І друга минає,

Жінки немає:

Навчу я, навчу і т. д.

І третя минає,

Жінки немає:

Навчу я, навчу і т. д.

Четверта іде —

Жінка їде:

Навчу я, навчу і т. д.

Жінки побоявся,

В кропиву сховався:

Навчу я, навчу і т. д.

Бороною скрився,

Сінцем притрусився:

Навчу я, навчу і т. д.

Ой, первое лихо:

Кропива жале,

А другеє лихо:

Борона даве,

А третєє лихо:

Сінце коле —

Навчу я, навчу і т. д.

Четвертеє лихо:

Горобець скаче,

Жінці скаже —

Навчу я, навчу і т. д.

В той час, як хор співає, дівчина в колі показує рухами, який

то чоловік сердитий і як він буде вчити свою жінку. А коли хор

починає співати про те, як жінка повертається додому, дівчина

комічними жестами показує, що чоловік злякався і ховається в

кропиву. Гра весела, і викликає багато сміху.

-232-

«Зося-чорнуся». Дівчата беруться за руки і творять велике

коло. В середину заходить дівчина. Хор рухається навколо дів-

чини і співає:

Зосю-чорнусю,

Мийся, чешися,

Заміж берися:

Хочуть тебе люди взяти,

Ми тя хочемо заміж дати.

Дівчина в колі:

А за кого, матінонько,

А за кого, ластівонько?

Хор:

За столяра, за сина єго.

Дівчина:

Ой, не піду, матінонько,

Ой, не піду, ластівонько,

Бо він буде дошки стругати,

Мені скаже помагати.

Хор:

Зосю-чорнусю,

Мийся, чешися,

Заміж берися:

Хочуть тебе люди взяти,

Ми тя хочемо заміж дати.

Дівчина:

А за кого, матінонько,

А за кого, ластівонько?

Хор:

За шевця, за сина єго.

Дівчина:

Ой, не піду, матінонько,

Ой, не піду, ластівонько,

Бо він буде чоботи шити,

Мені скаже шкіру волочити.

Хор:

Зосю-чорнусю,

Мийся чешися,

Заміж берися:

Хочуть тебе люди взяти,

Ми тя хочемо заміж дати.

-233-

Дівчина:

А за кого, матінонько,

А за кого, ластівонько?

Хор:

За муляра, за сина єго.

Дівчина:

Ой, не піду, матінонько,

Ой, не піду, ластівонько,

Бо він буде мурувати,

Мені скаже вапно подавати.

Хор:

Зосю-чорнусю,

Мийся чешися,

Заміж берися:

Хочуть тебе люди взяти.

Ми тя хочемо заміж дати.

Дівчина:

А за кого, матінонько,

А за кого, ластівонько?

Хор:

За сідляра, за сина єго.

Дівчина:

Ой, не піду, матінонько,

Ой, не піду, ластівонько,

Бо він буде коні сідлати,

Мені скаже помагати.

Хор:

Зосю-чорнусю,

Мийся чешися,

Заміж берися:

Хочуть тебе люди взяти,

Ми тя хочемо заміж дати.

Дівчина:

А за кого, матінонько,

А за кого, ластівонько?

Хор:

За рільника, за сина єго.

Дівчина:

Ой, я піду матінонько,

-234-

Ой, я піду, ластівонько,

Бо він буде поле орати,

А я збіжжя засівати!

Цікавий варіянт цієї гаївки я записав від пані А-ч у 1946 році.

Цей варіянт називається «Чорнушко-душко» і виконується він

мішаним хором: хлопцями і дівчатами. Всі учасники гри беруть-

ся за руки і творять велике коло. В середину заходить дві дівчи-

ни: одна з них грає ролю «матері», а друга — «дочки». Рухаючись,

хор співає:

Чорнушко-душко,

Вставай раненько,

Вмийся, чешися,

Гарно вберися,

Хочуть тя люди взяти,

Хочу тя заміж дати.

«Дочка» робить вигляд, ніби вона розглядається навколо, і спі-

ває:

Ой, за кого, матінонько,

Ой, за кого, ластівонько,

Чи за мазяра,

Чи за шматяра?

Не піду, матінонько,

Не піду, ластівонько!

«Мати», звертаючись до «дочки», співає:

Не за мазяра, не за шматяра,

А за Юрчика та й Петришина!

З кола виходить «Юрчик Петришин», якого назвала «мати».

Він підходить до «дочки», бере її за руки, і вони крутяться в тан-

ці кілька разів, співаючи:

Ой, піду, піду, матінонько,

Ой, піду, піду, ластівонько.

Ця пара вважається вже «переспіваною». Вона стає в коло, а

з кола виходить інша дівчина, що починає грати ролю «дочки».

Гра починається наново. І так «переспівують» кожну пару хлоп-

ців і дівчат, про яких знають, що вони мають одружитися. Ніко-

ли не «переспівують» випадкової пари.

Якщо «переспівана» на гагілці пара чомусь не подружилася, то

це вважається за великий гріх і сором. Батьки після «переспіву»

Головацький, III, 184-186.

-235-

також не можуть висловлюватися проти весілля, бож, мовляв,

«молодих на гагілці переспівали».

Чи не є це своєрідним відгомоном стародавнього звичаю на-

ших предків «умикати жен» на ігрищах?

В літопису Нестора, в т. зв. Лаврентіївському списку його, за-

писано таке: «Радимичи, Вятичи и Сђверяне схожахуся на игри-

щи, и ту умыкаху жены себђ, с нею же съвђщаваше».

У сербів ще на початку цього століття був подібний звичай, що

називався «отміца».

На Лівобережжі, а також на Київщині ще донедавна була по-

ширена гра «Щітка», що — як нам здається — є теж своєрідним

залишком нашої стародавньої «отміци».

«Щітка» виконується так: хлопці й дівчата беруться за руки

і творять довгий ланцюг. Крайньою завжди стає дівчина; вона

стоїть нерухомо, міцно упираючись обома ногами в землю. Всі

інші учасники гри ходять навколо неї, тримаючися за руки.

Таким чином дівчина по деякім часі обвивається «живим ланцю-

гом». Коли «ланцюг» навколо неї вже замкнувся, вона починає бі-

гати в тісному колі, помалу розсуваючи його, і співає:

Щітка маленька,

Де твоя ненька?

На маківці сиділа,

Дрібен мачок дзюбила:

Дзюб, дзюб, дзюбанець,

Ходи, дівко, у танець,

А за нею молодець;

Не йди, дівко, у танець,

Лихо буде під кінець.

Коли дівчина переспіває пісню, виходить з кола парубок, і між

ним та дівчиною відбувається така розмова:

— Горю, горю, пень!

— Чого гориш?

— Щітки, гребінки, красної дівки!

— Якої?

— Тебе, молодої!

Після цього дівчина вибігає з кола і втікає, а парубок кидаєть-

ся її ловити. Якщо дожене і спіймає, то веде в коло і становить

її поруч з собою. Якщо ж не дожене, то доводиться йому самому

стояти в колі. На цьому гра кінчається.

Див. О. Степовий, «Укр. народні танці». Авґсбурґ, 1946, стор. 11.

Див. Чуб., III, 93, а також Терещенко, ІV, 316-317.

-236-

«Мандрівочка пахне...»

Колись весна в багатьох народів була порою відновлення воєн-

ної активности, початком військових походів. У римлян тиждень

від 17 по 24 березня був часом чищення зброї, а також періодом,

коли відбувалися спеціяльні військові танці, т. зв. салії.

У старогерманських племен військовий перегляд припадав на

місяць травень. В поезії старих германців весна оспівана як час,

коли треба йти на війну і бити ворога.

В нашій українській традиції весна теж була часом, коли по-

чиналися військові походи. В одній з веснянок говориться, що

весна принесла дівчатам віночки, а

парубкам шабельки,

щоб ішли на війну.

В інших веснянках співається про мандрівку:

А вже весна, а вже красна,

Із стріх вода капле,

Молодому козаченьку

Мандрівочка пахне.

Помандрував козаченько

У чистеє поле,

За ним іде молода дівчина:

«Вернися, соколе!»

Або:

Ой, уже весна, весна, ой, уже красна,

Пора розставати,

Пора нашим парубкам

Селом мандрувати.

Ідучи в походи, козаки молодшого віку залишали вдома сво-

їх наречених. А це ж весна — час, коли все живе повинно бути в

парі; тому й не дивно, що веснянки цього типу переважно сум-

ні. Як ось:

З-під білого та каменя

Руда вода капле,

А нашому Василечку

Мандрівочка пахне.

Мандруй, мандруй, та Василечку,

Од Лук до Прилуки!

За ним іде та Галиночка,

Мат. етн., XII, стор. 146.

Чернігівщина. Лисенко, «Збірка нар. пісень для учнів», стор. 9.

-237-

Ломле собі руки:

Вернись, вернись, та Василечку,

Батько вмирає.

Що Васильку колосочок,

Купив поясочок;

Підперезав та Галочку,

Глядить на станочок.

Ой, і десь же ти, та Галочко,

З кудрявої м’яти,

З ким стояла, говорила —

Підківоньки знати?

До цього типу веснянок належить ще така пісня:

Текла річка, дзвеніла,

Аж до парубків у сіни,

Туди парубки збиралися

По золотому складалися,

«Та клади, хлопче, більше всіх,

Краща дівчина твоя всіх,

На ній прибору більше всіх,

І прибірниї ворота,

І криниченька глибока».

Як повадилась дівчина

Рано по воду ходити,

Молодця-козака любити.

Як угледів же та козак:

«Ходи, дівчино, ще раньше,

Ходи, дівчино, ще раньше,

Мій тебе батенько полюбить,

І криниченьку обрубить,

І василечком обмете,

І барвіночком обплете,

І руточкою обтиче —

Собі дівчину прикличе».

М. Грушевський

вважає, що слова цієї пісні: «По золото-

му складались» є закликом до хлопців робити складку на заба-

ву з дів чатами. Але ці весняні сходини парубків «у сінях» можуть

мати ширше значення, ніж самі гулянки з дівчатами. Це парубо-

чий курінь вступає в новий сезон:

Прийде весна красна,

Буде вся наша голота рясна!

Чуб., III, 112.

Чуб., III, 150.

Іст. укр. літ., І, 182.

-238-

ПЕРША БОРОЗНА І ПОЧАТОК СІВБИ

Польові роботи починаються весняною оранкою і сівбою. Від

успіху цих головних робіт залежить добробут селянина і його ро-

дини протягом усього господарського року. Отже зрозуміло, що

початок оранки і сівби повинен відбуватись урочисто. В нашій

етнографічній літературі, на жаль, дуже мало збереглося описів

таких звичаїв і обрядів, які в’язалися б з першою борозною і пер-

шою сівбою.

Залишки стародавніх звичаїв накликання успіху при оран-

ці та сівбі ми маємо в різдвяному циклі: на «Маланки» серед

щедрівників з козою є й «орач», який носить з собою чепіги від

плуга і в супроводі хору співає відповідну пісню. На Новий Рік

«посівальники» обсипають святі образи зерном, примовляючи:

«Щоб уродило краще, як торік».

Про звичай, що мав місце під час виїзду в поле з плугом, ми

маємо більш-менш докладний запис із Слобожанщини, який сто-

сується до останніх років минулого століття. З цього довідуємося,

що перед тим, як виїжджати в поле, всі члени селянської родини

збиралися в хаті, запалювали свічі перед образами, молилися Бо-

гові, а потім свяченою водою кропили волів, «щоб були благопо-

лушні».

При виїзді — а, можливо, і в полі під час оранки — співали пі-

сень напівжартівливого змісту, як ось:

Мої милі погоничі

Поїхали орати;

Вони не вміли поганяти

Та не вміли і кричати.

Волів плугатар потурив,

Погоничів порозгонив.

Став мій плугатар орати,—

Нікому волів поганяти;

Начав плугатар сердитися,

А погоничі збиратися,—

Поганяли і гукали,

Поки плуга поламали.

-239-

***

В понеділок поїхали,

А в вівторок приїхали;

Вранці в середу орали,

В четвер плуга поламали,

У п’ятницю волів погубили,

А в суботу волів знайшли

І додому пішли.

Тут прийшов і піп,

Щоб до церкви йти...

Коли доорювалися до дороги, то, як свідчать записувачі цього

звичаю, деякі орачі говорили такі слова: «Орав я в чистому полі

та доорався до дороги, найшов шапку, і палицю, і попові ризи.

Буде мені в полі орати, — піду я в Полтав-город молитви давати.

Зайшов я в перву хату, — дають мені кусок сала, ще й паляни-

цю, і копу грошей — за те, що я піп хороший»

Таке «замовляння» — ніщо інше, як прикликання собі удачі

«віщим словом», що — як знаємо — було і є звичайним явищем у

народній магії.

Цілком імовірно, що після першого дня оранки мав відбувати-

ся святковий обід або вечеря. Розпитуючи про це старих людей,

я почув таке оповідання:

«Ще як був я хлопцем, то їздив з батьком в поле орати. У нас коні

були, волів ми не держали, ото я й водив ті коні в плузі. Я коні веду,

а тато за плугом ходять — так і орали, тракторів ще не було. На-

ходишся за день та накричишся, що аж в очах чорніє, та ще коні

були вредні: ноги пообтолочують — ледве додому ввечорі добереш-

ся. А мати, було, зустрічає нас на порозі з хлібом-сіллю, як гостей.

До хати як увійдем, то вже на столі вечеря чекає: коржі з медом і з

маком, як на Маковія готують, — це, казали у нас, на врожай, щоб

хліб родив. Татові була й чарка горілки, а мені, погоничеві — якийсь

подарунок: новий картуз, сорочка, а одного разу то подарували нові

чоботи».

Ранньої весни, як тільки зійде з землі сніг, селяни в першу

ж неділю або свято запрошували після обідні священика, щоб

він відслужив на площі молебень з посвяченням хлібних зерен до

близької сівби.

Коли ж підсохло, то селяни, збираючись їхати в поле сія-

ти, одягали на себе сорочки, в яких вони причащалися під час

«Жизнь и творчество крестьянъ Харъков. губ.», 1898, І, стор. 270. Зап, Г. А. і

А. Калашнікови в слоб. Нікольське.

Від Тимоша С-ко з Харківщини.

-240-