49
майном республіки” є не більш, як фраза, позаяк банкового забеспечення вона
не надає... ” [116, 34].
Подібні непорозуміння мав й інший закон УНР про випуск знаків
Держскарбниці на суму в 100 млн. крб. від 30 березня 1918 року. Тут, зокрема,
незрозумілим виявилась стаття про термін погашення знаків до 1 березня 1919
року і з приводу чого дослідник зауважує, що
у цьому не було ніякої потреби, бо
якби фінанси молодої республіки склалися так, що менше ніж через рік ці знаки
можна було б вилучити з обігу, то це виконалося б шляхом випуску позики на
відповідну суму або за рахунок перевищення прибутків над видатками по
бюджету [116, 34]. Важливий недолік мав і закон
УНР про випуск розмінних
марок, який було ліквідовано за Гетьманату і на чому ми зупинемося окремо.
Закон від 20 квітня 1918 року Про видачу Державною скарбницею
Державному банкові зобов’язань для забезпечення грошових знаків, які ним
випускаються сумою в 500 млн. крб., оформив стан, який фактично склався після
випуску кредитових білетів Держбанком для
потреб Держскарбниці. ”Але цей же
ж закон, – наголошує фахівець, – зайвий раз довів, що емісійне право державного
банку є лише фікція, яка надалі за Гетьманату і була знищена” [116, 35]. Як
бачимо, гетьманським урядовцям було над чим попрацювати після законодавчої
творчості діячів УНР і, перш за все, слід було ліквідувати двоякість родів
(кредитові
білети і скарбові знаки) грошових знаків.
Дворідність грошових знаків існувала у фінансових системах, але в
Україні того часу вироблені Центральною Радою закони саме цю системність і
порушували. На Заході банківські ноти базувалися на приватному кредиті, тоді
як в колишній Росії, а за нею і в Україні вони мали в основі кредит
державний.
З історії паперових грошей відомо, що до того, як вони з’явилися, поряд з
золотом і сріблом, депозитні квитанції центрального банку видавалися в обмін
за ці коштовні метали. Потім, із збільшенням авторитету банку, при урядовій
потребі, центральний банк видавав йому позику в обмін за право випуску
певної кількості таких
квитанцій, як правило на видану суму без покриття її
коштовними металами. Саме такі квитанції перетворювалися на банкноти, а
депозитний банк, в свою чергу, – на емісійний. Після цього, в процесі
формування паперово-грошової системи, настає час, коли уряду стає
необхідною сума, що перевищує звичайні межі емісійної операції і тоді розмін
банкнотів на
золото припиняється, а їм надається певний курс. В цей момент
банкнота перетворюється на паперові гроші. Для уникнення негативних
процесів за паперово-грошового обігу, необхідності збільшувати обсяги емісій і
припинення розміну банкнотів, у Західній Європі було започатковано випуск,
поряд з банкнотами, зобов’язань державної скарбниці, який не обмежувався
рамками жорстких емісійних
правил. До того ж, як свідчать економісти, їхня
поява не означає паперово-грошового обігу [116, 47-48].
Таким чином, поява в Україні поряд з кредитовими білетами ще й
скарбових знаків (які фактично у фінансово-правовому відношені їхнього
випуску були ідентичними) лише створювала плутанину та перешкоди у
правильному функціонуванні Державного банку і для майбутньої реформи