синього, димчастого скла, а також кришталь, віконне й лампове скло,
кухонний, горілчано-винний посуд (пляшки, баклаги, штофи, чарки,
стакани), тарілі й тарілки, вази тощо. Виплавляли скло у спеціальних печах,
що мали декілька вогнетривких сосудів — донниць. Деякі вироби, особливо
фігурний посуд у вигляді ведмедиків, зайців тощо, розписували олійними
фарбами.
У XVIII — першій половині XIX ст. поряд із гутами з'являються поміщицькі
й магнатські склоробні мануфактури й заводи, на яких працювали
здебільшого наймані робітники, нерідко іноземці. Зокрема, під впливом
майстрів із Чехії та Богемії поширилася західноєвропейська технологія дуття
(богемський кришталь). Склодуви прикрашали свої вироби гутним декором
(скляними жгутами, стрічками тощо), розмальовували емалями і навіть
золотом. Скляний посуд продавався у крамницях міст і містечок і набув
широкого вжитку На середину XIX ст. Г., засноване на ручній праці, починає
занепадати, неспроможне конкурувати з великими механізованими
підприємствами.
Традиції виготовлення художнього скла зберігаються й донині у кількох
містах України, зокрема в Києві та Львові, де працюють спеціальні фабрики.
Г. продовжує існувати як один із видів народного декоративно-прикладного
мистецтва. Водночас на місці деяких колишніх гут розвинулося сучасне
скляне виробництво.
Лісохімічні промисли — суха перегонка дерева для одержання поташу,
смоли, дьогтю, деревного вугілля тощо.
Поташ (лугова речовина, вуглекислий калій) застосовувався при
виготовленні скла, мила, фарбників, ліків, у кондитерській справі. Його
виготовляли на спеціальних заводах — будах. Дерев'яні колоди складали у
конусоподібні будки і спалювали; Розбавляючи попіл водою та фільтруючи
його через солому, а потім відстоюючи, одержували луг. Останній повільно
лили на вогонь, який горів у спеціальному цегельному ящику. Полум'я
випарювало з луга воду, і затверділий поташ випадав на дно ящика. Потім
його кришили ломами і зсипали у бочки для транспортування. Одержання
поташу було досить трудомісткокою справою, що тривала два — три місяці й
вимагала значної кількості робочої сили. Його виробляли як для місцевих
потреб, так і на експорт. У другій половині XVIII ст. був розроблений
досконаліший спосіб одержання поташу: його варили у чавунних, залізних
або мідних казанах, а висушували у спеціальних печах. Із другої половини
XIX ст., коли почалося виробництво соди, поташний промисел поступово
занепадав і на початок XX ст. припинив своє існування.
Досить поширеним на Україні було смолокуріння — смоляний та дігтярний
промисли, якими селяни спочатку займалися для задоволення власних потреб
(зі смоли виготовляли скипидар; дьоготь використовувався для змазування
коліс, при вичинці юхти, у народній медицині та ветеринарії), пізніше — як
певним ремеслом з метою збуту. Смолу добували здебільшого із пнів
хвойних дерев. Їх викопували, кололи на плахи й звозили до місця куріння.
Застосовувалося кілька способів одержання смоли. Давніший полягав у тому,