Крупкіна Л.І. Озеленення інтерєрів та дизайн

Подождите немного. Документ загружается.

Е.Рюбель (1912) розрізняли 4 основних типи рослинності:

1. Деревно-чагарниковий тип (Lignosa) :

- вологі дощові тропічні ліси та чагарники;

- лаврові ліси та чагарники;

- жорстколисті (вічнозелені) ліси та чагарники;

- чагарники з листками вересового типу; листопадні ліси і чагарники,

вічнозелені хвойні ліси;

- літньо-зелені ліси та чагарники;

- зимньо-зелені ліси та чагарники (листки у зимовий дощовий період року);

- ліси та чагарники з листками у вигляді голок або лусок;

2. Трав'янистий тип (Herbosa):

- степи (жорсткі рослини);

- вічнозелені трав'янисті фітоценози;

- трав'янисті фітоценози з високими травами – альпійські та заливні луки;

- водні фітоценози та фітоценози сильно вологих місць.

3. Пустельний тип (Deserta):

- фітоценози пустель сухого клімату (сухі пустелі);

- фітоценози пустель холодного клімату (холодні пустелі);

- кам'янисті пустелі;

4. Блукаючий або планктонний тип (Errantia) об'єднує організми, які не

прикріплені до субстрату:

- фітопланктон (групи організмів, що живуть у товщі води);

- фітоедафон (групи організмів, що живуть у товщі грунту);

- фітоаерон (групи організмів, що живуть у повітрі).

Ці основні типи розділяються на класи формацій. Класифікація побудована

на фізіономічно-екологічній основі.

Рослинний покрив земної кулі

Поняття рослинність означає історично складену сукупність фітоценозів на

певній визначеній території. Розміщення рослинності залежить від зонального

поділу Землі.

Температура на нашій планеті знижується в напрямку від екватора до

полюсів, ця зміна (0,5 °С середньої річної температури на 100 км) зумовлює зміну

рослинності і розподіл останньої за рослинними зонами або термічними поясами.

Виділяють такі основні термічні пояси: екваторіально-тропічний,

субтропічний, помірний і холодний. Відповідно до кліматичних поясів виділяють

і рослинні зони, або біоми (англ. biome - біом, сукупність організмів).

У ботанічній географії є шість зон: 1) полярно-арктична; 2) тундрова; 3)

лісова; 4) степова; 5) субтропічна; 6) тропічна. Така зональність характерна для

рівнинних ландшафтів. У горах розподіл рослинності зумовлюється висотою над

рівнем моря. Характер зональної рослинності будь-якої території перш за все

зумовлюється кількістю тепла і вологи, що їх отримують рослини, а також

розподілом цих факторів за сезонами року. Саме тому зональна рослинність дуже

змінюється навіть у межах одного й того ж кліматичного поясу.

6. Рослинність екваторіально-тропічного поясу

Це найтепліший пояс Землі, але з нерівномірним зволоженням. Саме тому

рослинний покрив у межах цієї зони неоднорідний. У місцях, де кількість опадів

на рік становить не менш як 1800 мм і випадають вони рівномірно протягом року,

поширені вічнозелені ліси; там, де опадів багато, але випадають вони

нерівномірно і дощові періоди чергуються з посушливими, поширені ліси, в яких

вічнозелені дерева поступово змінюються на листопадні, або й зовсім чагарникові

зарості.

У межах тропічної зони зустрічаються: вічнозелені дощові тропічні ліси;

напівлистопадні дощові тропічні ліси; вологі листопадні (мусонні) ліси; сухі

листопадні (саванові) ліси; савани; колючолисті ксерофільні рідколісся; мангри

розвиваються на океанічних узбережжях.

6.1. Вологі тропічні ліси − це рослинність, що розвивається в майже

оптимальних умовах, про що свідчать велика кількість видів рослин (до 50 тис.) і

висока біологічна продуктивність. Так, рослинна фітомаса в гірських лісах

Бразилії становить 1700 т/га, а річна продуктивність − 40-60 т/га.

Поширення тропічних вологих лісів в основному обмежене екваторіальним

кліматичним поясом. В Америці вони вкривають Амазонську низовину,

Східнобразильське узбережжя, східні схили Анд. Вологі рівнинні ліси переходять

у гірські ліси, а також найвологіші місця Венесуели та Гайани, Центральної

Америки та Антільських островів. В Африці вологі тропічні ліси поширені у

верхів'ях р. Ніл, у басейні р. Конго, а також на узбережжі Гвінейської затоки,

більш дрібні ділянки зустрічаються на східному узбережжі Мозамбікської

протоки, на сході Мадагаскару та на схилах гір Східної Африки. В Євразії

вологими тропічними лісами вкриті південно-західна узбережна частина Індії і

Шрі-Ланки, Малаккський півострів, більшість островів Зондського архіпелагу, в

Австралії вони поширені у східній узбережній частині, на о. Нова Гвінея.

Клімат характеризується незначним коливанням середньомісячної

температури, яка не опускається нижче 25 °С, максимальна температура 36 °С.

Характерно, що протягом року середньомісячні температури залишаються майже

без змін. Кількість опадів надзвичайно велика (від 2000 до 12 000 мм і більше на

рік). Характерним є відносно рівномірний розподіл опадів протягом року.

Вологість повітря вночі і вранці досягає 90-100 %, а до полудня знижується до

40%, але в самих лісах вологість повітря постійно становить 90-100 %.

Грунти − бідні опідзолені червоноземи − це винятково давні утворення,

виникнення яких часто припадає на третинний період. Вражає виняткова бідність

цих грунтів на поживні речовини - в них немає (або майже немає) кальцію, азоту,

магнію, фосфору. Проте така невідповідність грунтів потужному розвитку

рослинного покриву пояснюється їх виключною давністю. За сотню сторіч

поживні речовини з грунту перейшли в рослинний покрив, який став основним

акумулятором поживних речовин екосистеми. Завдяки кліматичним умовам,

сприятливим для швидкої мінералізації відмерлих частин рослин, поживні

речовини відразу ж надходять безпосередньо до кореневої системи. В цьому

кругообігу, який проходить у кілька разів швидше, ніж в умовах помірного

клімату, вони майже не губляться, бо коріння рослин перехоплюють усі

мінералізовані рештки організмів.

Освітленість у глибині лісу відносно невелика, хоча вузькі і не зовсім

замкнуті крони високих дерев пропускають достатню кількість світла до нижчих

ярусів, але до грунту доходить дуже мало світла. Освітленість, яка там піддається

вимірюванню, часто становить усього 0,1-1% тієї, що спостерігається біля

верхівок високих дерев. Проте навіть при такій мізерній освітленості тут ростуть

мохи, плауни, папороті, деякі бегонії, а також представники родин Zingiberaceae,

Rubiaceae та інших квіткових.

Вологотропічні ліси характеризуються багатоярусністю (5-6, інколи до 12).

Проте чіткої відмінності між ярусами чагарників та трав, як це характерно для

лісів середніх широт, тут практично не існує. Можна лише відмітити ярус, до

складу якого поряд з високими великолистими представниками родин Musaceae,

Maranthaceae, Zingiberaceae і Аrасеае входять кущі та молодий підріст дерев, а

також ярус, представлений низькорослими, тіневитривалими травами. За

кількістю видів трав'янисті рослини у вологому тропічному лісі поступаються

деревам. У нижніх ярусах ростуть надто вибагливі до вологи тінелюбні рослини,

які не переносять яскравого освітлення, різких коливань вологи повітря,

температури тощо. Вгорі часто розміщуються дерева, що мають ажурні крони.

Між цими ярусами існують численні переходи.

Особливо різноманітний видовий склад дерев. Так, у Бразилії на площі

3 км

налічується до 400 видів дерев. Дерева ростуть дуже густо (у Бразильській

гілеї на 1 га налічується близько 1 тис. стовбурів великих, 80-87 тис. дрібних

дерев і понад 3 тис. стебел ліан), тому у дощових тропічних лісах завжди темно.

Для дерев характерний високий (80-100 м заввишки), наявність

дошкоподібних коренів (Ficus). Нерідко від товстих гілок спускаються додаткові

корені-підпорки. Все це − пристосування для утримання величезної пишної

крони, адже коренева система у них поверхнева. Листки великі шкірясті блискучі

вічнозелені Ці ксерофільні ознаки пояснюють тим, що деревам з високою кроною

важко піднімати воду на таку висоту.

Для багатьох видів (близько 1000) рослин вологих тропіків характерне явище

кауліфлорії − розвиток квіток або суцвіть безпосередньо на стовбурах і гілках

дерев: какао (Teobroma cacao), хлібне дерево (Arctocarpus), фікуси, хурма

(Diospirus).

Для вологих тропічних лісів характерна велика кількість ліан. Ліани − це

життєва форма, яка виробилася в умовах недостатнього освітлення. Для більшості

ліан характерне незначне потовщення стебла і дуже велика довжина його (види

родів Philodendron, Scindapsus, Piper, Vanilla). Молоді верхівки ліан, обвиваючись

навколо стовбурів дерев, нерідко перекидаючись з одного дерева на інше,

піднімають рослини на висоту 40-60 м. Деякі ліани прикріплюються до дерев

спеціальними гачками, колючками, шипами, вусиками, присосками. Найдовші в

світі ліани пальми-ротанги (Calamus) досягають 300 м і більше.

Зустрічаються також дерева-душителі, повітряні корені яких, ніби сітка,

охоплюють стовбур дерева-підпори і розростаються настільки, що

перешкоджають потовщенню дерева, і воно відмирає. Сукупність повітряних

коренів після цього становить ніби систему стовбурів самостійного дерева, яке на

ранніх стадіях розвитку було епіфітом. Найбільш характерними прикладами

дерев-душителів можуть бути в Азії види роду Ficus (Моrасеае), а в Америці −

представники роду Clusia (Нуреrісасеае).

Багато в тропічних лісах і епіфітів. Насиченість повітря вологою, рівномірна

температура створюють надзвичайно сприятливі умови для розвитку цієї

своєрідної групи рослин. Найхарактернішими епіфітами є орхідеї, папороті

(Asplenium nidus, Platycerium, Davallia, Drynaria), бромелієві (Billbergia, Vriesea,

Guzmania, Neoregelia), кактусові (Epiphyllum, Zygocactus, Schlumbergera

Mediocactus, Rhipsalidopsis). Ростуть вони на стовбурах дерев, гілках,

використовуючи їх, в основному, як опору. В епіфітів розвиваються різні

пристосування для накопичення вологи − потовщуються основи черешків, іноді

розвиваються товсті корені, в яких під час дощів накопичується вода. Дуже цікаві

епіфіти, що утворюють з коренів та пазух широких листків щось подібне до

гнізда, в якому зберігається перегній та вода.

Трав’янистий покрив досить різноманітний і залежить, здебільшого, від

інтенсивності освітлення. Так, у темних ділянках лісу він майже відсутній. На

галявинах та в добре освітлених місцях поширені види з родини Zingiberacea,

Araceae, спорові рослини – селагінели, плауни, багаточисельні види папоротей.

Особливо цікаві папороті з родини Hymenophyllaceae, листки яких дуже ніжні,

часто складаються з одного шару клітин і поглинають воду всією поверхнею, що

свідчить про високий рівень вологості повітря.

6.2. Характерною і цікавою в екваторіально-тропічному поясі є мангрова

рослинність. Це інтразональна рослинність припливно-відпливної смуги, яка

розвивається на низьких мулистих морських узбережжях і в гирлах деяких річок.

Розрізняють дві області мангрів: східну (Азія, Австралія, східний берег Африки)

та західну (західний берег Африки та Америки), перша багата на мангрові

чагарники та дерева (22-50 види), друга − досить бідна (4-12 види). Загалом всі

рослини мангрів належать до 8 родин, переважна більшість належить до

Rhizophorbiaceae (роди Rhizophora, Bruguiera), Verbenaceae (рід Avicennia),

Sonneratiaceae (рід Sonneratia). Епіфітів дуже мало, у західній області – це

бромелієві та лишайники. Спільними для обох областей є папороті, які

утворюють густі зарості до 3 м заввишки.

Звичайно мангрові зарості являють собою одноярусні угруповання з

вічнозелених невисоких дерев і кущів, пристосованих до існування в своєрідних

умовах щоденного затоплювання морською водою. Рідше, наприклад, на о.

Калімантан в Індонезії і на Андаманських островах, мангрова рослинність

набирає характеру високостовбурного (до 30 м і вище) лісу з переважанням

Bruguiera. Крона низькорослих дерев і кущів мангрових заростей знизу звичайно

неначе обрізана ножем по лінії верхнього рівня води під час припливу. Під час

відпливу оголюються стовбури і характерні для мангрових рослин (Rhizophora

mucronata, Rh. stylosa) ходульні корені бурого і білого кольору 1,5 м заввишки.

Іншим цікавим пристосуванням у рослин мангрових заростей є дихальні

корені. У одних видів ці корені змієподібні, повзучі, їх верхній потовщений край

має дихальні отвори (Xylocarpus granatum), у інших – корені колінчасто

виступають із мула (Bruguiera gymnorrhiza), у Sonneratia охаlis і Avicennia

officinalis довгі бокові корені пронизують верхній ярус мулистого і бідного на

повітря грунту і ростуть угору, тобто для них характерний негативний геотропізм.

За зовнішнім виглядом і характером листків рослини мангрових заростей

розрізняються дуже важко, бо листки переважно невеликі, цілісні, цілокраї,

товсті, жорсткі, з нальотом солей, що викристалізовуються при випаровуванні

води.

Представники мангрових заростей − облігатні галофіли. Виключно високий

осмотичний тиск (до 6200 кПа) у клітинах дозволяє їм протистояти

несприятливим умовам високої концентрації солей у зовнішньому середовищі і

здійснювати поглинання з грунту води з розчиненими в ній мінеральними

речовинами.

Пристосуванням до своєрідних умов життя в мангрових заростях є також

«живородіння». Насіння Rhizophora mucronata, Candelia, Bruguiera, Cerion не

тільки не мають періоду спокою, а проростають у плодах, які нагадують невеликі

земляні груші, на материнській рослині. Достигаючи, насіння прориває оболонку

плода і утворює веретеноподібний виріст до 1 м завдовжки. У такому вигляді

діаспора відривається від рослини, проростає, утворюючи систему якірних

коренів. Проте проростає не все насіння, частина його попадає у воду і

розноситься морськими течіями, зберігаючи при цьому схожість. Одна доросла

рослина може утворити до 300 сформованих молодих особин. Саме цим

пояснюється широке розповсюдження мангрових рослин на східному узбережжі

Південної Америки, західних берегах Західної Африки і островах Індійського і

Тихого океанів.

Далі від моря вверх по річках в області дії морських приливів панує формація

“ніпи” – зарості низькорослої пальми Nipa fruticans, колючої фінікової пальми

(Phoenix paludosa), панданусів (Pandanus atrocarpus).

6.3. Тропічні ліси різних країн. Бразильські тропічні ліси. О.Гумбольдт

назвав саме їх “гілеями”, хоч іноді так називають вологі тропічні ліси інших

континентів. Тут панують рослини з родин Myrtaсеае, Fabaceae, Rutaceae,

Lauraceae, Аrесасеае (Phytelephas, Manicaria, Astrocarium, Euterpe, Attalea). Дуже

характерна паразитна родина Balanophoraceae. Дуже багато ліан з родин

Bignoniaceae, Fabaceae, Sapindaceae, Dioscoreaceae, Aristolochiaceae. Надзвичайно

характерна також для південно-американських гілей велика кількість епіфітів,

серед яких особливу роль мають представники ендемічної родини Bromeliaceae.

Бокали, які утворені листковими розетками рослин цієї родини, заповнені водою,

в них селяться не тільки водорості, а й личинки комарів, а також комахоїдна

крупноквіткова утрикулярія (Utricularia). Серед мірмекофільних рослин слід

назвати види Cecropia, Triaplaris.

Частина бразільської гілеї щорічно затоплюється. Тут у тихих заводях

зростає вікторія амазонська (Victoria amazonica) з листками, що досягають 1,5 м у

діаметрі. Вона належить до ендемічного для Південної Америки роду, три інших

види якого зустрічаються в північній частині басейну Парани. У гілеї, що щорічно

затоплюється, найбільш пишною є формація яварі. Дерева тут досягають 30-45 м

заввишки. Найбільш характерними деревами, які входять до складу пологу, є

бомбакс (Воmbах), фікуси (Ficus), гевея (Hevea), пальми, бактрис (Bactris) та інші

види. Більшість дерев цієї формації є листопадними. Вони зростають, на значній

відстані одне від одного і зімкнутого ярусу не утворюють. Під ними розвивається,

як правило, три зімкнених деревних яруси. Особливо багатий за систематичним

складом нижній ярус, до якого входять дерева 5-10 м заввишки з родин

Solanaceae, Myrtaceae, Sterculiaceae, Аппопасеае, Аrесасеае. Значну роль мають

тут повзучі рослини − Іроmеа, різні види гарбузових (Cucurbitaceae). У наземному

покриві багато папоротей, ароїдних, імбирних, орхідних, бромелієвих.

Серед різних типів вологого тропічного лісу найбільші площі займає вологий

ліс Амазонської низовини, який росте на незатоплених територіях. Видовий склад

його деревного ярусу дуже різноманітний, але основне місце в ньому займають

представники порядку Fabaceae. Тут знаходиться один із двох, що є на Землі,

центрів різноманітності родини Caesalpiniaceae. Вона представлена цілою низкою

ефектно квітучих дерев із таких родів, як Dimorphandra, Elisabethon, Eperua,

Heterostemon, Peltogyne і Swartsia. Родина Mimosaceae представлена Dinizia

excelsa − найвищим деревом басейну Амазонки. Тут також зростають молочні

дерева, молочний сік яких споживають, бразильський горіх (Bertholletia), пальма

Maximilliana regia з листками 9-12 м завдовжки. Крім каучуку і какао бразильські

гілеї дають копайський бальзам, індиго, прянощі і цінну деревину.

Для мексіканської гілеї характерна наявність у деревному полозі

вічнозелених дубів з великими жолудями (до 40 мм у діаметрі), ліквідамбара,

магнолій, ліан.

У гілеях Гватемали і Гондураса багато рожевого і червоного дерев. При

підйомі на східні схили Анд видовий склад гілей поступово змінюється і

збіднюється. Тут до висоти 1500 м панують пальми, характерними і цінними

рослинами наступного поясу (2400-2800 м) є хінне дерево (Cinchona) і

деревоподібні папороті, а також араукарії. Рослинний покрив високогірної гілеї

складається з невисоких вузлуватих дерев і чагарників, а наземний − з шавлії

(Salvia), плаунів (Lycopodium) та мохів.

Гілеї Австралії. Ділянки гілей тягнуться вздовж Тихоокеанського узбережжя

і знаходяться на значній відстані одна від одної. Тут зустрічаються пальми

(Livistona, Kentia, Licuala), з ліан найбільш характерними є види Calamus, Ficus, а

з епіфітів − числені орхідеї і папороті; південніше до складу гілей входять

араукарії.

Африканські гілеї найбільш пишно простягаються від берегів Гвінейської

затоки до гір Камеруну. Переважають тут представники родин Fabaceae

(Erythtoflos), Sterculiaceae (Соса), Моrасеае, Arecaceae (Caryota, Chrysalidocarpus,

Phoenix, Raphia, Corypha, Caryota, Areca, Livistona), Euphorbiaceae, Аппопасеае.

Багато ліан (Strophantus, Clerodendron, Physostigma) і епіфітів – орхідей та

папоротей (Asplenium nidus, Platycerium madagascariense). Для нижнього ярусу

характерні Selaginella, представники родин Acanthaceae, Labiaceae,

Melastomaceae.

Азіатські гілеї займають південну частину п-ва Індостан, острови Ява,

Суматра, Калімантан, Філіппінські. В Індокитаї гілеї майже зникли. Швидко йде

знищення гілей на Суматрі і Яві. Для гілей Азії характерні гігантські расамали

(Liquidambar), які бувають 50-80 м заввишки. Найбільш характерними є дерева з

родин Dipterocarрасеае, Myrtaceae та Fabaceae (Cussa), Moraceae (Ficus elastica),

Verbenaceae (Tectona grandis − тикове дерево) та Santalaceae (Santalum album −

сандалове дерева). Зростають пальми (Cariota, Livistona, Licuala).

Однією з найбільш характерних ліан є пальма-ротанг, а також перці (Piper

nigrum), виноград, фікуси (Ficus pumila). Багато бумбуків, бегоній, непентесів. З

епіфітів слід відмітити папороті, плауни, красиво квітучі рододендрони,

мірмекофільні рослини (Myrmecodia, Hydnophyton). З паразитів найбільш цікавою

є знайдена в гілеях Суматри Rafflesia arnoldii, у якої найбільші на Землі квітки, що

досягають 1 м у діаметрі. Рафлезія виростає із схожої на грибницю порослі, яка

чіпляється за пеньки чи корені повзучих або витких рослин. Квітка має п'ять

рожево-жовтих лопатей і специфічний трупний запах, чим приваблює мух, які

запилюють її.

Тропічний вологий ліс гірського поясу − гірський вологий ліс − росте на

висоті 1000-2500 м та має два яруси дерев, які часто важко виявити. Крім того,

тут менше видів дерев, ніж у вологих лісах низовин, відсутні і деякі характерні

особливості дерев таких лісів, а саме ходульні корені, явище кауліфлорії. Листки

дерев дрібніші і не мають загострень для видалення крапель води. Багато диких

бананів, лаврових, імбирних. В ярусах чагарників і трав часто переважають

папороті та види бамбука. Епіфіти (папороті, орхідеї, мохи) чисельні, тоді як