пробуджують у їхніх душах те, що прагнули б приспати там культура і релігія.
Кожна війна, хоч би якою вона була, розхитує основи цивілізованого життя
й випускає уярмленого ним звіра на волю:
Пожалься, Боже, що світ закурився,
Це ж за гріхи Бог на всіх нас озлився!
Брат брату недруг, син батьку ворожий,
Скрізь недовіра, і всі насторожі.
Своєї тіні жахаються люди —
Гріхи це чинять, пануючи всюди.
(Переклад Валерія Шевчука)
Саме Лазарю Барановичу належить найвражаючіший зразок миролюбної
поезії XVII століття, де Україну часів Руїни зображено як човен, що потопає
в морі крові. Коли читаєш його, відчуваєш щось подібне до того, що приходить
у душу разом із віршами Є. Плужника або сучасних самому Лазареві Барано-
вичу німецьких поетів Андреаса Гріфіуса й Пауля Флемінга, які відтворили
у своїх творах психологічну атмосферу часів Тридцятилітньої війни, ті особли-
ві настрої, які виникають у поезії щоразу, коли людьми опановує страх за
долю світу, страх перед прихованою в їхніх душах стихією насильства і безу-
му, коли людям починає здаватися, що відтепер морок залишиться на землі
назавжди. Подібна ж атмосфера чорного відчаю панує й у творі Барановича:
Так, як на човен хвилі налітають,
На Україну лиха нападають.
Ні, іще гірше! Човен воду крає,
А Україна в крові потопає.
Пане, водою правиш і вітрами,
Хай же затихне буря ця над нами!
(Переклад Валерія Шевчука)
Отже, певна опозиція мілітаризації в XVII столітті вже існувала. І особли-
во виразно миролюбність української культури проявилась у полеміці Івана
Орновського із «марсіалістами кривавими».
Тогочасне життя сприяло войовничому духові суспільства мілітаризації
культури. І це приводило Івана Орновського у відчай. Йому здавалося, що,
зв'язавшись із «марсіалістами», українська поезія поєдналася саме з тим, чого
мала б найбільше уникати:
Як то сталось у світі, скажіть мені, музи,
Джерелом ви впоїлись таки Аретузи
28
.
Знайомство з творами офіціозних поетів часів І. Самойловича та І. Мазепи
(П. Терлецького, С. Яворського, П. Орлика та ін.) підтверджує слушність
песимістичних прогнозів Івана Орновського. Уславлення військової могутності
держави, особистих заслуг можновладців, їхніх поплічників та попихачів
134
ніколи не прикрашало поетичної творчості. Так було і в найдавніші часи.
У добу Бароко офіціозна (й до того ж ще й мілітаризована) гілка української
поезії не була особливо плодючою. І тому, можливо, саме невдоволення пое-
тів-«марсіалістів» своїми надто скромними успіхами й підштовхувало їх до
пристрасних атак на опонентів. Миролюбний Орновський не шкодував са-
тиричних барв для зображення своїх войовничих колег, але й вони, в свою
чергу, виливали на нього та його однодумців цілі відра чорної фарби.
Увагу привертає й те, що Орновський і Орлик, пишучи такі несхожі, навіть
діаметрально протилежні за змістом твори, присвячували їх тій самій особі —
родичеві гетьмана Мазепи, царському стольникові, а пізніше й ніжинському
полковнику (1696—1701) Іванові Обідовському. Вони ніби шукали в нього
підтримки своїм думкам або прагнули навернути його до своєї віри. Можна
припустити, що навколо цієї обдарованої людини збиралося своєрідне літера-
турне товариство, у якому обговорювалися життєві, світоглядні й художні
проблеми
29
. Одним з таких злободенних питань стала на той час мілітаризація
українського життя. Одних це надихало, в інших викликало протест.
Диспут «марсіалістів» і прихильників миролюбства на сторінках поетичних
творів свідчив про початок розшарування населення козацької держави, бо що
далі тривали війни, то більше з'ясовувалося, що для одних вони відкривають
шлях до багатства, визнання, слави, високого суспільного становища, а для
інших — це джерело всіляких бід. І тому не дивно, що поляризація суспільної
свідомості починається саме із з'ясування неоднакового ставлення українців
до війни і війн взагалі. Далі відбувається вже розшарування іншого — соціаль-
ного й політичного — характеру. На зміну славній козацькій демократії, яка
намагалася нікого особливо не підносити й нікого не гнобити, прийшла інша
система стосунків. Одні, збагатившись на війнах, ставали панами, інші —
їхніми «підданими». У часи Мазепи була введена навіть панщина, що виклика-
ло в народі велике обурення. Російські урядовці, писав у своєму універсалі
ватажок повсталого селянства Петрик, «дозволили теперішньому гетьманові
роздавати старшинам маєтності, старшини записують собі й дітям своїм у віч-
не володіння нашу братію і хіба що в плуги їх не впрягають, а вже як хочуть,
так і ворочають нами, ніби невольниками»
30
. Любов до війни розглядалась
в абстрактному плані, на етичному або світоглядному рівні.
«Марсіалізм» панував в українській культурі досить довго. І це пояснюєть-
ся, як уже зазначалося, не якоюсь войовничістю, закладеною в український
національний характер, а самими обставинами життя народу, що протягом
майже двох століть не давали чоловічому населенню України розслабитися,
відпочити від війн, як слід відчути смак мирної праці, заспокоїтись і охолонути
від кривавих пристрастей. Історичні обставини кожного десятиліття висували
на перший план суспільного життя характери суворі, вольові, владні, здатні до
рішучих дій, а миролюбні, тихі, гармонійні характери почувалися у перетворе-
ному на військовий табір суспільстві не зовсім затишно. Власне, на духовне
зубожіння й надмірну мілітаризацію життя й скаржиться у своїх віршах Іван
Орновський. Він був попередником наших теперішніх герметистів, відлюдни-
ків 1970-х років, оскільки вже в XVII столітті шукав порятунку від надто
суворої дійсності у світі фантазії, сновидінь, міфів і легенд.
135