Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

231

Розділ 11

«гірничі уряди по цілій області, управи державних салін, державна рафінерія нафти,

до нього належав також нагляд над приватними гірничими підприємствами, як вугля,

копальнями нафти і т. п. ... він наглядав над правильним їх функціонуванням»

. На

колишні державні підприємства були послані для керівництва й організації їхнього

функціонування українські державні урядовці. Приватні підприємства перебували під

контролем держави. У Дрогобичі було утворено спеціальний «нафтовий комісаріат»,

який встановив контроль над видобуванням нафти.

За вирішення харчової проблеми безпосередньо відповідав Державний харчо-

вий уряд, прирівняний у правах до Державного секретарства. Очолював його С.Федак.

Після реорганізації в січні 1919 р. харчовий уряд увійшов як окремий відділ до складу

Державного секретарства внутрішніх справ. У повітах йому підлягали повітові харчові

управи, створені за вказівкою УНРади вже в перші дні захоплення влади

Налагодженням залізничного транспорту займалася залізнична дирекція, у по-

вітах і містах – «начальні уряди залізничних шляхів». Важлива вага надавалася органам

охорони правопорядку на транспорті.

Опікувалися власті ЗУНР й питаннями охорони здоров’я населення. У грудні

1918 р. усім повітовим комісарам наказано призначити повітових санітарних лікарів,

створити санітарні комісії, ужити заходів до відкриття лікарень, поліклінік, аптек. Ке-

рував організацією та діяльністю медичної служби санітарний відділ секретарства

внутрішніх справ, який очолював доктор І. Куровець

Відновлено, хоча теж з великими труднощами, роботу пошти, телеграфу, теле-

фону. На телеграфі введено українську мову й абетку. В Станіславові утворено дирек-

цію пошт і телеграфу

. У березні були ухвалені закони «Про заборону продажу, здачі в

аренду і закладу великих посілостей (табулярних)» і «Про заборону конфіскації майна

під час війни»

, у квітні – розпорядження державного секретаріату «Про створення

західноукраїнського товарообмінного бюро (біржі)». Був розроблений і затверджений

статут цього бюро

13 лютого 1919 р. УНРада ухвалила закон «Про удержавлення українських шкіл»,

а 14 лютого – закон «Про удержавлення українських приватних гімназій і жіночих се-

мінарій», згідно з якими всі школи – громадські (початкові), середні, гімназії, реальні,

рільничі тощо – оголошувалися державними, а вчителі – державними службовцями.

Мовою викладання і навчання стала українська

. Учителі народних шкіл українською

владою також були оголошені державними службовцями, і їм почали видавати за-

робітну плату (до цього часу їх утримувала громада). Розпорядженням державного

секретаріату від 16 лютого всім учителям підвищено заробітну плату

Державною мовою була українська, але національні меншини могли вільно

користуватися рідними мовами, видавати газети й книжки, мати свої школи, церкви.

15 лютого 1919 р. УНРада ухвалила Закон «Про уживання української мови у вну-

трішнім і зовнішнім урядуванні державних властей і урядів, публічних інституцій і

державних підприємств у Західній області Української Народної Республіки (так вона

стала йменуватися після Акта злуки від 22 січня 1919 р. – Авт.)»

. Встановлювалося,

що державною мовою в ЗОУНР є українська.

У березні Державне секретарство внутрішніх справ видало «Розпорядження

для урядників в державній адміністраційній службі»

. У ньому зазначалося, що до

232

Розділ 11

служби в державних органах можуть бути допущені лише громадяни Української На-

родної Республіки, «бездоганного поведення, що володіють українською мовою в

слові і письмі і не переступили сорокового року життя»

. Правда, остання вимога

не стосувалася чинних службовців. Не могли бути службовцями державного апарату

особи, засуджені за кримінальні злочини, учинки проти публічного порядку, моралі

чи користолюбство; особи недієздатні; неоплатні боржники, проти яких порушена

судова справа; особи, що своєю поведінкою «викликають публічне згіршення». По-

між начальником і підлеглим на державній службі не могло бути «споріднення, ані

посвоячення по лінії прямій, а по лінії бічній до другого степеня»

. Усі прийняті на

державну службу особи повинні після однорічного стажування скласти перед від-

повідною комісією спеціальний іспит – письмовий і усний: щодо знання законодав-

ства, вміння ним користуватися, вміння складати відповідні документи, знання своїх

повноважень і обов’язків тощо. Кандидат, який двічі не здав такий іспит, «має бути

зі служби звільнений»

. Навіть канцелярські працівники повинні були задовольняти

певним вимогам: «знати признані в державі мови; поправно читати і писати; знати

канцелярійну маніпуляцію»

. Через зростання цін на товари першої необхідності та

продовольство усім державним службовцям, зокрема й учителям, а також пенсіоне-

рам, вдовам і сиротам кілька разів виплачувалася так звана одноразова надзвичайна

допомога

8 квітня 1919 р. УНРада ухвалила закон «Про право горожаньства [громадян-

ства] на Західній Области Української Народної Республики»

. Згідно з цим законом,

кожна особа, яка в день його проголошення мала право належності до однієї з громад

краю, вважалася громадянином Української Народної Республіки. Рішення про надан-

ня громадянства в ЗОУНР приймав Державний секретаріат. Оскаржити таке рішення

можна було до Виділу УНРади. В окремому параграфі закону зазначалося, що громадя-

ни Придніпрянської України – УНР – є повноправними громадянами ЗОУНР. 10 квітня

Державний секретаріат видав розпорядження, яким уточнював деякі положення цьо-

го закону. Так, службовці, які до цього не склали службової присяги, повинні були з

одержанням громадянства скласти присягу вірності ЗОУНР у державному повітовому

комісаріаті. Але примусити їх скласти таку присягу ніхто не міг. Повітові комісаріати

лише виготовляли списки службовців, які відмовилися від присяги, і надсилали їх до

уряду. У розпорядженні також указувалися документи, які слід було підготувати (крім

заяви) для набуття громадянства

15 квітня 1919 р. УНРада ухвалила закони про скликання сойму ЗОУНР і про

вибори (виборчу ординацію) до сойму. Законом визначалося загальне, без різниці

статі, рівне, безпосереднє, таємне і пропорційне виборче право для всіх громадян

держави, яким виповнилося 20 років. Послом міг бути обраний кожен громадянин з

28-річного віку. Події українсько-польської війни не дозволили провести вибори. 8

липня 1919 р. у Заліщиках перед переходом апарату влади ЗОУНР і УГА за р. Збруч,

Президія Виділу УНРади і Рада державних секретарів спільною постановою передали

свої повноваження диктаторові Є.Петрушевичу. Сам диктатор з приводу форми здій-

снення ним державного керівництва писав так: «З того часу виконував я перейняту

згаданим Актом владу в своїм імені. А коли за бігом воєнних подій зорганізований

первісно державний центральний апарат урядовий перестав на ділі бути чинним і

233

Розділ 11

існувати в своїм складі, полагоджував я справи державні при помочі принагідно і

відповідно до потреб хвилі складеного урядового апарату, заступаючись у вирішу-

ванні деяких поодиноких діл чи то справ цілих поодиноких областей адміністрації

повновласниками, заіменованими будь-ще виділом Національної Ради чи Держав-

ним секретаріатом будь назначуваними мною, які, однак, не мали постійного круга

компетенції»

Після захоплення території ЗОУНР польськими військами (липень 1919 р.) уряд

диктатора був змушений переїхати до Відня.

Питання про дальшу долю ЗУНР, її території та українського населення нео-

дноразово слухалося на різних міжнародних форумах, зокрема 23 лютого 1921 р.

на засіданні Ради Ліги Націй. 30 квітня 1921 р. екзильний (еміграційний) уряд за-

пропонував Раді Послів Антанти та Раді Ліги Націй проект конституції Західноукра-

їнської держави – «Проект основ державного устрою Галицької Республіки»

. Про-

ект складався з 42 статей і 12 розділів. Державна територія Галицької Республіки

мала охоплювати українські землі Галичини аж по Перемишль включно. Кордон з

Польщею мав пролягати по р. Сян. Проект закону передбачав, що «державними на-

родностями є українці, поляки, жиди, що користуються рівними правами в області

публічного життя. Прочі народності творять національні меншості, що їх права і охо-

рону запоручає конституція». За формою правління Галицька Республіка мала бути

демократичною парламентською республікою. Законодавча влада в ній належала

парламенту – Державній Раді, обраній на 5 років громадянами шляхом загального,

рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною системою виборів без різ-

ниці статі, національності, віросповідання тощо. Вибори послів проходили окремо

за національностями, тобто кожна з них обирала їх пропорційно до своєї кількості.

Президент формував уряд – вищий виконавчий орган країни, відповідальний перед

парламентом. Державною мовою мала стати українська, а «зовнішніми урядовими

мовами» – українська, польська і єврейська. У проекті закону за національними мен-

шинами закріплювалося право звертатися до всіх державних органів та інституцій

рідною мовою, і обов’язок цих органів давати відповідь цією же мовою. Місцевим

органам, де компактно мешкали національні меншини, надано право встановлювати

для себе внутрішню мову урядування. Службовцями державних органів та інституцій

могли бути іменовані лише громадяни держави, що володіють щонайменше двома

мовами національностей держави. Конституційне законодавство ЗУНР, базуючись на

тогочасних загальноприйнятих нормах міжнародного права, було глибоко демокра-

тичним, гуманним і справедливим.

15 березня 1923 р. Рада Послів Франції, Італії, Англії і Японії прийняла рішення

про передачу Польщі Галичини за умови надання їй територіальної автономії. З про-

тестом проти цього рішення виступили президент ЗУНР Є.Петрушевич, Українська

парламентська репрезентація та політичні партії. Оцінюючи цей акт під правовим

кутом зору, діячі радикальної партії відмітили таке: «14 березня 1923 р. сталося те,

що частина західноукраїнських земель перестала остаточно бути предметом права,

а стала знову предметом, яким розпоряджають»

234

Розділ 11

Посилання до розділу 11

1 Левицький К. Великий зрив (До історії української державности від березня до листопада

1918 р. на підставі споминів та документів). – Л., 1931. – С.113-114.

2 Там само. – С.115-116.

3 Охримович В. Львів // Діло. – 1928. – 1 листопада.

4 Лозинський М. Галичина в роках 1918–1920. Українська революція: Розвідки і матерія-

ли. – Відень, 1922. – С.42-43.

5 Лісна І.С. Становлення української державності в Галичині (1918–1923 рр.). – Т., 2001. –

С.36.

6 Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – Л., 1996. –

С.177.

7 Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки. – Л.,

1921. – C.16-17.

8 Костицький М.В., Тищик Б.Й. Західноукраїнська Народна Республіка (1918–1923 рр.). – Л.,

1992. – C.49.

9 Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО

України). – Ф.2192. – Оп.2. – Спр.3. – Арк.35-35 зв.; Там само. – Ф.3505. – Оп.1. – Спр.135. –

Арк.169-169 зв.

10 Там само. – Ф.2192. – Оп.2. – Спр.3. – Арк.35-35 зв.; Там само. – Ф.3505. – Оп.1. – Спр.135. –

Арк.169-169 зв.

11 Центральний державний історичний архів у місті Львові (ЦДІАЛ). – Ф.581. – Оп.1. –

Спр.96. – Арк.6.

12 Збірник законів, розпорядків та обіжників, проголошених Державним Секретаріятом

Західно-Української Народної республіки. – Станіслав, 1918. – С.5-7.

13 ЦДІАЛ. – Ф.581. – Оп.1. – Спр.96. – Арк.8-9.

14 Там само.

15 ЦДАВО України. – Ф.2192. – Оп.2. – Спр.3. – Арк.38-38 зв.

16 Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918–1923 рр. –

Коломия, 1993. – С.26-27.

17 Вістник державних законів і розпорядників Західної Области Української Народної

Республики (Львів). – 1919. – Вип.1. – 31 січня. – С.2.

18 Лозинський М. Галичина в роках 1918–1920. Українська революція: Розвідки і матерія-

ли. – Відень, 1922. – С.64.

19 Тищик Б.Й. Галицька Соціалістична Радянська Республіка (1920 р.). – Л., 1970. – С.37.

20 Діло. – 1918. – 10 листопада.

21 Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки. – Л.,

1921. – C.17.

22 Вістник державних законів і розпорядків Західної Области Української Народної

Республики. – 1919. – Вип.1. – 31 січня. – С.1-2.

23 Там само. – С.3.

24 Ділo. – 1918. – 18 листопада.

25 Державний архів Львівської області (ДАЛО). – Ф.257. – Оп.1. – Спр.72. – Арк.63; Там са-

мо. – Ф.1259. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.2.

26 Там само. – Ф.1259. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.5.

27 Там само. – Арк.2.

28 Там само. – Спр.96. – Арк.20-21.

235

Розділ 11

29 Там само.

30 Лісна І.С. Становлення української державності в Галичині (1918–1923 рр.). – Т., 2001. –

С.44.

31 Вістник державних законів і розпорядків Західної Области Української Народної

Республики. – 1919. – Вип.4. – 17 березня. – С.27-28.

32 ДАЛО. – Ф.1259. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.28.

33 Вістник державних законів і розпорядків Західної Области Української Народної

Республики. – 1919. – Вип.3. – 2 березня. – С.16-18.

34 Там само. – С.8.

35 ДАЛО. – Ф.1259. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.35.

36 Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки. – Л.,

1921. – С.39.

37 Там само.

38 ДАЛО. – Ф.1259. – Оп.1. – Спр.33. – Арк.101.

39 Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918–1923 рр. –

Коломия., 1993. – С.81.

40 Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки. – Л.,

1921. – С.32.

41 ЦДІАЛ. – Ф.581. – Оп.1. – Спр.96. – Арк.21.

42 Там само. – Арк.61-64.

43 Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки. – Л.,

1921. – С.35.

44 Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Західноукраїнська Народна Республіка. – (1918–1923 рр.). –

Коломия, 1993. – С.82.

45 ЦДАВО України. – Ф.2192. – Оп.2. – Спр.3. – Арк.10 зв.; Вістник державних законів і роз-

порядків Західної Области Української Народної Республики. – 1919. – Вип.3. – 2 берез-

ня. – С.12.

46 Вістник державних законів і розпорядків Західної Области Української Народної

Республики. – 1919. – Вип.7. – 26 березня. – С.46.

47 Там само.

48 Там само.

49 Там само.

50 Там само. – С.47.

51 Там само. – Вип. 3. – 2 березня. – С.31-33.

52 Там само. – Вип. 10. – 5 травня. – С.69-70.

53 Там само. – С.70.

54 ЦДАВО України. – Ф.2192. – Оп.2. – Спр.7. – Арк.1-3 зв.

55 ЦДІАЛ. – Ф.462. – Оп.1. – Спр.216. – Арк.1.

56 Тому шість літ // Громад. Голос. – 1929. – Ч.11. – 16 березня. – С.2.

Організація

управління

в українських землях

ІІ Речі Посполитої

Розділ 12.

238

Розділ 12

239

Розділ 12

ргани державного управління ІІ Речі Посполи-

тої у міжвоєнний час поділялися на централь-

ні органи адміністрації та органи територіаль-

ної адміністрації залежно від формату територіальної чинності

їхніх повноважень.

1. Центральні органи адміністрації

До центральної адміністрації ІІ Речі Посполитої слід

зарахувати посади президента, генерального інспек-

тора Збройних Сил, Раду Міністрів та її голову, міністерства та інші

центральні відомства.

Відповідно до Конституції Польщі 1921 р., президент очо-

лював виконавчу владу. Його обирали на 7 років абсолютною

більшістю голосів сейм і сенат, об’єднані в Національні Збори. Ви-

конавчі компетенції президента обіймали призначення й відкли-

кання голови Ради Міністрів, а за його поданням також і міністрів,

згідно з приписами системи парламентського управління. При-

значав він також службовців, за поданням Ради Міністрів, на вищі

цивільні й військові посади. Був головнокомандувачем Збройних

Сил. Виконавчу владу здійснював через міністрів і підлеглих їм

урядників. Кожний урядовий акт президента для набуття чиннос-

ті вимагав підпису голови Ради Міністрів і відповідного міністра.

Конституція передбачала видавання президентом постанов задля

виконання законів і розпоряджень (призначення на посади, на-

дання офіцерських звань, орденів). Через власне урядове стано-

вище президент не був відповідальний перед іншими інститутами

влади ні політично, ні цивільно. Натомість він ніс конституційну

відповідальність за державну зраду, порушення Конституції й кри-

мінальні злочини перед Державним трибуналом (згідно з законом

від 27 квітня 1923 р.)

Після травневого перевороту 1926 р. статус президента

зміцнився, що додатково унормували приписи квітневої Консти-

туції 1935 р. Каденція президента й надалі тривала 7 років. При

цьому обирався він зібранням електорів, що складалося з мар-

240

Розділ 12

шалків сейму й сенату, голови Ради Міністрів, голови Найвищого Суду, генерального

інспектора Збройних Сил і 75 осіб, що їх обирали сейм і сенат з-поміж «найповажні-

ших» громадян.

Особа президента втілювала в собі єдину й неподільну державну владу. Він

був надурядовим державним чинником, покликаним гармонізувати діяльність голо-

вних державних інституцій, що перебували під його верховенством: уряду, сейму,

сенату, Збройних Сил, судів і державного контролю. Повноваження президента по-

ділялися на прерогативи (особисті повноваження) і звичайні повноваження. Урядові

акти президента, що видавалися в межах прерогатив, не потребували контрасигнації

голови Ради Міністрів і відповідного міністра. Наприклад, він визначав кандидата на

свого наступника, призначав й відкликав голову Ради Міністрів, голову Найвищої

контрольної палати, віддавав членів уряду до суду Державного трибуналу, призначав

і звільняв головнокомандувача й Генерального інспектора Збройних Сил, призначав

суддів Державного трибуналу

Решта актів президента для набуття чинності вимагали скріплення підписами

голови Ради Міністрів і відповідного міністра. Оскільки президент, згідно з Конститу-

цією 1935 р., був наділений повноваженнями в усіх сферах публічного життя, у його

особі персоніфікувалася суверенність держави. Як наслідок, він не ніс відповідальнос-

ті (політичної або конституційної) за урядові рішення. Конституція накладала на нього

«відповідальність перед Богом і історією за долю держави». Впровадження інститу-

ції прерогатив без обов’язку контрасигнації означало також послаблення механізму

контролю урядових рішень президента в багатьох суттєвих державних справах з боку

інших гілок влади, контролю, притаманного парламентарно-кабінетній системі.

Наявна в Польщі з 1926 р. посада генерального інспектора Збройних Сил бу-

ла посилена 1936 р. Посилення полягало в зосередженні в компетенції цієї посади

сукупності завдань щодо оборони держави й військових приготувань на випадок

імовірного збройного конфлікту. Компетенція генерального інспектора Збройних Сил

(після Ю.Пілсудського ним був Е.Ридз-Шмігли) перевищувала повноваження міністра

військових справ й надавала йому провідну роль щодо контролю над військом і ар-

мійської номінаційної політики.

Окремим засадничим членом центральної адміністрації ІІ Речі Посполитої була

Рада Міністрів. Складалася вона з міністрів під керівництвом голови Ради Міністрів

(арт. 55 Конституції 1921 р. й арт. 25-26 Конституції 1935 р.). Голова Ради Міністрів

(прем’єр) репрезентував уряд, керував ним, а також рівночасно (від часів квітневої

Конституції 1935 р.) «визначав головні засади державної політики». Як бюро прем’єр-

міністра діяло управління президії Ради Міністрів, що складалося, відповідно до ор-

ганізаційного статуту від 12 грудня 1930 р., з таких бюро: президіального, правничо-

го, економічного й удосконалення адміністрації. Останнє співпрацювало з Комісією

для удосконалення публічної адміністрації при голові Ради Міністрів і залагоджувало

справи, «пов’язані з удосконаленням публічної адміністрації, деконцентрацією адмі-

ністрації, методів праці в урядах, організації й сфери діяльності влади і урядництв та

системи підготовки урядницького персоналу»

У структурі Ради Міністрів вирішальну роль відігравав прем’єр. Згідно з кон-

ституційними нормами й реальною практикою врядування, він мав істотний вплив на

склад уряду – від нього вирішальним чином залежали міністеріальні номінування й