Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

251

Розділ 12

функції органів загальної адміністрації виконували органи місцевого самоврядування,

що підпорядковувалися органам загальної адміністрації І та ІІ інстанції (тобто старо-

ству й воєводству). Староста призначався міністром внутрішніх справ, а підпорядкову-

вався (разом із підлеглим йому управлінським апаратом) воєводі. На території повіту

староста виконував функції, аналогічні до функцій воєводи у воєводстві, – очолював

апарат урядової адміністрації на території повіту, наглядав за діяльністю всіх орга-

нів державного управління в повіті, представляв державну владу в повіті. Також він

очолював і керував діяльністю органів територіального самоврядування – повітових

рад і повітових виділів.

Органами загальної адміністрації І інстанції в міських повітах були гродські (від

пол. grod – місто) староства з гродським старостою на чолі, які призначалися міні-

стром внутрішніх справ і підпорядковувалися воєводі. Статус міських повітів діставали

міста з населенням понад 75 тис. осіб. На території західноукраїнських земель такий

статус мало тільки місто Львів.

Апарат староства поділявся на реферати (загальний реферат, реферат безпеки,

адміністративний реферат тощо), подібно до воєводського поділу на виділи. Кількість

посад у староствах Тарнопольського воєводства 1921 р. коливалася від 13 до 18 осіб.

Найбільший штат мали Тарнопольське і Бродське староства – по 18 посад, Золочів-

ське – 17, Бережанське – 15, у інших – 13-14 посад

Староства як підпорядковані воєводі органи мали виконувати його постанови і

розпорядження. Так, наприклад, на виконання розпорядження воєводи від 9 березня

1923 р. усі воєводські старости Тарнопольського воєводства повинні були подавати

дані щодо своїх повітів. У звітах вимагалося навести таку інформацію: загальну чисель-

ність мешканців повіту; національний, релігійний і мовний склад населення; характе-

ристику клімату, місцевості, шляхів сполучення; перелік продукції, яка виробляється

на підприємствах і вирощується в сільському господарстві; кількість шкіл, освітніх

товариств, музеїв; наявність санітарних закладів і установ соціальної допомоги. Ці

дані старости мали надсилати до президіального виділу у двотижневий термін. Так,

у звіті старости Заліщицького повіту повідомлялося: «Кількість населення становить

67 048 душ; з них поляків – 22 802 осіб, українців – 38 021 осіб, євреїв – 6 225 осіб; да-

них про релігійний і мовний склад немає через те, що збірник останнього перепису

ще не видано; клімат помірний, зими – острі, літа – теплі та сухі; місцевість горбиста

без лісів, майже усі села розташовані в долинах або ярах, тому добре захищені від

вітрів; залізниця перетинає повіт у напрямку до Чорткова; сільськогосподарської

продукції (зернових і овочів) є багато, а експорт їх на високому рівні; в Заліщиках

діє Семінаріум для вчителів, 7-класна народна школа (чоловіча та жіноча), у Тлусто-

му – 5-класна народна школа, і в кожному селі повіту народна школа сільського типу,

з закладів просвітницьких у Заліщиках діє українська “Просвіта”; санітарний стан у

повіті задовільний, у місті є 1 аптека та 4 лікарі, у Тлустому – 1 аптека та 1 лікар; з

державних установ у повіті діють – староство, повітовий суд, інспекторат скарбовий,

каса скарбова, повітова комендатура державної поліції, управління державних до-

ріг, відділ обліку земельного податку, інспекція таможної охорони, желізодорожне

бюро, поштове відділення і телеграф, управління містом, повітова каса хворих; усі

державні установи і відділи, крім желізодорожнього бюро і управління містом, роз-

міщені у найнятих приміщеннях; з громадських закладів є: в Заліщиках громадський

252

Розділ 12

шпиталь, єврейська парова баня, у Тлустому – єврейська баня» (збережено стиль

документа. – Авт.)

Після отриманні подібних звітів від підвладних йому староств воєвода повинен

був подавати річні звіти цілого воєводства, як вимагав того Президент ІІ Речі Поспо-

литої. Відповідне розпорядження «Про організацію і діяльність загальної адміністра-

ції» було видане 19 січня 1928 р. Воно було спрямоване на централізацію державної

влади на місцях, а керівництво країни мало повнішу інформацію щодо стану справ у

кожному воєводстві, це дозволяло ефективніше здійснювати управління та вносити

необхідні зміни для його покращення.

На прикладі діяльності Тарнопольського воєводського управління можна ствер-

джувати, що польська влада на місцях користувалася потужним впливом саме завдяки

структурованому державному апаратові управління, який мав великі повноваження.

Воєвода, який повністю підпорядковувався центральній владі, зводив до мінімуму

роль органів місцевого самоврядування в керівництві воєводством, а всі розпоря-

дження, що їх видавали органи самоврядування, могли бути скасовані воєводою як

такі, що суперечать політичному курсові Варшави щодо західноукраїнських земель.

Структура воєводського управління була побудована таким чином, щоб максимально

керувати всіма сферами життя на місцях, а у разі прояву непокори – оперативно при-

душувати їх. Саме для ефективного керівництва на всіх рівнях перевага надавалася

службовцям польського походження або особам, лояльним до польської влади.

Посилання до розділу 12

1 Wіtkowskі W. Hіstorіa admіnіstracjі w Polsce 1764–1989 / Wojcіech Wіtkowskі. – Warszawa:

Wydawnіctwo Naukowe PWN, 2007. – S.322-323.

2 Bardach J., Leśnodorskі B., Pіetrzak M. Hіstorіa ustroju і prawa polskіego. – Warszawa: Wydaw-

nіctwo Naukowe PWN, 1993. – S.504.

3 Prawo polіtyczne Rzeczypospolіtej Polskіej 1918–1939: Wybór źródeł / Prolog, wybór, oprac.

і іndeksy W.Sudnіk. – Warszawa, 2002. – S.308.

4 Wіtkowskі W. Hіstorіa admіnіstracjі w Polsce 1764–1989. – S.325, 328.

5 Kozyra W. Urząd wojewódzkі w Lublіnіe w latach 1919–1939. – Lublіn, 1999. – S.11.

6 Wіtkowskі W. Hіstorіa admіnіstracjі w Polsce 1764–1989. – S.331.

7 Kozyra W. Urząd wojewódzkі w Lublіnіe w latach 1919–1939. – Lublіn, 1999. – S.26.

8 Wіtkowskі W. Hіstorіa admіnіstracjі w Polsce 1764–1989. – S.333.

9 Kallas M. Hіstorіa ustroju Polskі X–XX w. – Warszawa: Wydawnіctwo Naukowe PWN, 1996. –

S.334.

10 DzURP. – 1928. – Nr.11. – Poz.86.

11 Kallas M. Hіstorіa ustroju Polskі X–XX w. – S.334.

12 Wіtkowskі W. Hіstorіa admіnіstracjі w Polsce 1764–1989. – S.335.

13 Bardach J., Leśnodorskі B., Pіetrzak M. Hіstorіa ustroju і prawa polskіego. – S.535-536.

14 Encyklopedіa Hіstorіі Drugіej Rzeczypospolіtej / Redakcja Naukowa: A.Garlіckі, Z.Landau,

W.Roszkowskі, P.Staweckі, J.Tomaszewskі. – Warszawa: Wіedza Powszechna, 1999. – S.57.

15 Див.: Mędrzeckі Włodzіmіerz. Іntelіgencja polska na Wołynіu w okresіe mіędzywojennym. –

Warszawa: Wydawnіctwo Nerіton; Іnstytut Hіstorіі PAN, 2005. – S.35-36.

253

Розділ 12

16 Funkcjonarіusze państwowej służby cywіlnej. Wynіkі spіsu ze stycznіa 1923 roku // Statystyka

Polskі. – Warszawa, 1925. – T.6. – S.26-31.

17 Mędrzeckі Włodzіmіerz. Іntelіgencja polska na Wołynіu w okresіe mіędzywojennym. – S.38.

18 Див.: Українська Центральна Рада: Док. і матеріали: У 2 т. / Ін-т історії України НАН України;

ЦДАВО України; Упоряд.: В.Ф.Верстюк (кер.) та ін.; Редкол.: В.А.Смолій (відп. ред.) та ін. –

К.: Наук. думка, 1997. – Т.2: 10 груд. 1917 р. – 29 квіт. 1918 р. – С.386-387; Кучерук О. Київ

1917–1919: Адреси. Події. Люди. – К.: Темпора, 2008. – С.70-71.

19 Див.: Mędrzeckі Włodzіmіerz. Іntelіgencja polska na Wołynіu w okresіe mіędzywojennym. –

S.310.

20 Див.: Kęsіk J. Zaufany Komendanta: Bіografіa polіtyczna Jana Henryka Józewskіego 1892–

1981. – Wrocław: Wydawnіctwo Unіwersytetu Wrocławskіego, 1995. – 214 s.

21 Mędrzeckі W. Województwo Wołyńskіe 1921–1939: Elementy przemіan cywіlіzacyjnych,

spo łecz nych і polіtycznych. – Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk; Łódź: Zakład Narodowy

іmіenіa Ossolіńskіch, Wydawnіctwo Polskіej Akademіі Nauk, 1988. – s.147-148.

22 Іbіd.

23 Mędrzeckі W. Іntelіgencja polska na Wołynіu w okresіe mіędzywojennym. – S.212-213.

24 Mazur G. Życіe polіtyczne polskіego Lwowa 1918–1939. – Kraków: Ksіęgarnіa Akademіcka,

2007. – S.34.

25 Kedryn І. Bіałe krukі // Kultura (Paryż). – 1977. – Nr.10 (361). – S.76.

26 Dunіn-Borkowskі P. Wytyczne programu zblіżenіa polsko-ukraіńskіego // Nіe jesteśmy ukraіno-

fіlamі: Polska myśl polіtyczna wobec Ukraіńców і Ukraіny: Antologіa tekstów / Pod red.

P.Kowala, J.Ołdakowskіego, M.Zuchnіak. – Wrocław: Kolegіum Europy Wschodnіej іm. Jana

Nowaka-Jezіorańskіego, 2008. – S.115-125.

27 Statystyka Polskі. Główny urząd statystyczny Rzeczypospolіtej Polskіej. – T.XXІX. – S.3, 20-21,

82.

28 Див.: Стронський М. Тарнопольське воєводство в складі Другої Речі Посполитої

(1921–1939) // Pamіętnіk Kіjowskі / Stowarzyszenіe Uczonych Polskіch Ukraіny; Pod. red.

H.Strońskіego. – Kіjów, 2004. – T.7: Polacy na Podolu. – С.191.

29 Там само. – С.192-193.

30 Там само. – С.193.

31 Там само. – С.194.

32 Там само. – С.195.

255

Розділ 12

Державний устрій

Підкарпатської Русі –

Карпатської України

(1919–1939 рр.)

Розділ 13.

256

Розділ 13

257

Розділ 13

1. Розгляд питання про державну

належність Закарпаття

акарпаття як найзахідніша частина українських

земель, автохтонне населення якого становили

русини-українці, до розпаду Австро-Угорської

монархії входило до її складу під назвою Угорська Русь. Напри-

кінці жовтня 1918 р. внаслідок воєнної поразки у Першій світовій

війні та під тиском національно-визвольної боротьби народів, які

населяли Австро-Угорщину, одна з наймогутніших в Європі мо-

нархій розпалася. Перед закарпатськими українцями відкрилися

можливості національного самовизначення.

На численних мітингах і зборах поступово викристалізову-

валися політичні орієнтації щодо майбутнього краю. Показником

суспільної думки стосовно самовизначення й державності краю

були численні резолюції, звернення й петиції народних рад. Вони

масово створювались як органи політичного життя. Найвпливо-

вішими серед народних рад виявилися Пряшівська, Хустська й

Ужгородська.

Аналіз рішень і резолюцій народних рад на Закарпатті по-

казує, що визначальний напрям політичної орієнтації русинів-

українців був проукраїнський. Єднання зі своїми братами-україн-

цями по той бік Карпат, злуки з Україною вимагали численні ради

починаючи зі Старолюбовнянської (згодом – Пряшівської), що

ухвалила одне з перших таких рішень ще 8 листопада 1918 р. –

«Маніфест до русинів Угорщини», і до історичної за своєю значу-

щістю резолюції Всенародних зборів угорських русинів 21 січня

1919 р. у Хусті

. Це бажання закарпатців вийти зі складу Угорщини

й возз’єднатися зі своїми братами-українцями було цілком при-

родним.

Однак існували й інші погляди щодо майбутнього краю.

Зокрема, досить широкі верстви інтелігенції та переважно місь-

кого населення – угорців, євреїв, німців, змадяризованих русинів

Ужгорода, Мукачева, Берегова – прагнули залишити Закарпаття у

складі Угорщини. Тим більше що в країні була повалена монархія

та проголошена Угорська Народна Республіка. До влади прийшов

258

Розділ 13

ліберальний уряд на чолі з М.Карої, програма якого передбачала «всім народам надати

максимальну волю та права, але в єдиній Угорщині»

. Створена на початку листопада

1918 р. в Ужгороді Рада угорських рутенів, до якої ввійшли переважно священики

греко-католицької церкви, ухвалила рішення щодо цілісності Угорщини і програму роз-

витку Закарпаття в її складі із забезпеченням прав «нашого угрорусского народа»

Подібні рішення в листопаді–грудні 1918 р. було схвалено на зборах у Мукачеві,

Берегові, Вілоку. А в західних районах, зокрема на Пряшівщині, було чимало тих, хто

вимагав приєднання до Чехословаччини. Нарешті, були й такі політичні діячі (у східних

районах), які доводили доцільність приєднання Закарпаття до Румунії або створення

окремої держави русинів

Не було єдності щодо долі Закарпаття і серед численної, особливо в США

(близько 400 тис. осіб), карпаторуської еміграції, яка відіграла значну роль у вирі-

шенні питання про державну належність і статус рідного краю. Зокрема, у середови-

щі закарпатської еміграції в США були впливові сили, які виступали за приєднання

Закарпаття до Росії, і лише більшовицький переворот і вихід Росії зі світової війни

зробили ці наміри примарними.

На травень 1918 р. припадають перші контакти лідерів закарпатської емігра-

ції з провідниками національно-визвольного руху чехів і словаків, зокрема, з Т.Г.Ма-

сариком, який перебував тоді в США. Починає визрівати чехословацький варіант

щодо майбутнього Закарпаття. Згодом прийняття підкарпатських русинів до «Демо-

кратичної унії Середньої Європи», утвореної в жовтні 1918 р. у Філадельфії, пере-

говори керівників Американської народної ради угорських русинів із головою Унії

Т.Масариком і президентом США В.Вільсоном сприяли тому, що під час плебісциту,

проведеного в США 13 листопада 1918 р., 67,2% представників закарпатської емігра-

ції проголосували за приєднання Закарпаття до Чехословаччини на правах широкої

автономії (за об’єднання краю з Україною висловилося 28,5% делегатів, за його повну

незалежність – 2,5%, а за залишення в складі Угорщини – лише 0,8%)

Щоб зберегти у цій складній ситуації Закарпаття в складі Угорщини, уряд М.Карої

змушений був швидко реагувати на розвиток подій. На початку грудня 1918 р. він

опублікував указ про право всіх неугорських народів на самовизначення і, зокрема,

призначив уродженця Закарпаття О.Сабова спеціальним міністром у справах русинів.

О.Сабову було доручено разом зі створеною в Будапешті проугорською Руською На-

родною Радою підготувати законопроект про автономію Закарпаття. Для обговорення

й схвалення законопроекту про утворення в складі Угорщини нової адміністративної

одиниці – Руської Країни – 10 грудня в Будапешті було скликано нараду. На неї прибу-

ло майже 200 представників закарпатської інтелігенції

. Це зібрання ще раз засвідчило

розходження в поглядах і водночас зростання національної самосвідомості й активі-

зацію політичних позицій інтелігенції Закарпаття. Більшість учасників наради піддала

критиці законопроект і вимагала його обговорення та вирішення долі рідного краю в

самому Закарпатті, зокрема на народних зборах у Мукачеві або Хусті. Хоч угорський

уряд і погодився на це, але під впливом посилення на той час антиугорських настроїв

у закарпатському суспільстві, що засвідчили, між іншим, рішення про злуку з Україною

народних зборів (рад) у Хусті, Сваляві, Мараморош-Сігеті й інших містах Закарпаття,

21 грудня 1918 р. угорський парламент видав Народний закон № 10 «Про автономію

Руської Нації, що проживає в Угорщині».

259

Розділ 13

2. Руська Країна

Цим законодавчим актом, що складався з 12 параграфів і набув чинності

в день його опублікування – 25 грудня 1918 р., передбачалося створення

з комітатів Мараморош, Угоча, Берег і Унг, заселених русинами, так званої автономної

Руської Країни (щодо впорядкування території, заселеної також переважно русинами

в жупах Земплин, Шарош, Абауй-Торна та Спіш, на яку претендувала Словаччина, то

це питання залишалося відкритим до укладення загального миру). У законі підкрес-

лювалося: «Руській Нації, що живе в рамках Угорщині, належить повне право самовря-

дування в ділянках внутрішньої адміністрації, законодавства, публічного шкільництва

й навчання, її народної культури, практикування і навчання релігії та вживання мови,

і то так законодавча влада, як і виконавча, для яких є міродатні постанови, визначені

в цьому законі»

Декларувалося, що державні землі, шахти, ліси переходять у володіння закон-

ного представництва руської політичної нації, але залишаються власністю Угорщини.

Закон визначив таку структуру законодавчих органів Руської Країни: верховна влада

належить народним зборам, що обираються на підставі загального, таємного, рівного

і прямого голосування. Спільні з Угорською Народною Республікою справи (закордон-

ні, військові, фінансові, господарські, цивільно-громадянські й кримінально-правові

тощо) вирішує угорський парламент, в якому мають бути представлені й депутати від

Руської Країни. Виконавчими органами управління автономного краю стали створене

в Будапешті під керівництвом О.Сабова Міністерство для Руської Країни та Державне

намісництво (адміністрація), очолювана губернатором. Ним був призначений адвокат

А.Штефан. Адміністрація Руської Країни, місцем перебування якої стало Мукачево,

знаходилася під наглядом й контролем міністерства в Будапешті. Органом законодав-

чої влади Руської Країни мав стати Руський народний сойм, який обирався шляхом

загального, таємного, рівного й прямого голосування

Цей закон був реалізований лише частково. Зокрема, 5 лютого 1919 р. був за-

тверджений тимчасовий орган управління Руською Країною – Урядова рада з 42 пред-

ставників чотирьох комітатів на чолі з О.Сабовим (його заступником став А.Штефан),

а 4 березня проведені вибори до Народного сойму («Руського собору») – обрано 36

депутатів. 12 березня вони висунули вимогу: протягом 8 днів установити кордони

автономної одиниці – Руської Країни – і передати їм владу. Уряд М.Карої не виконав

цю вимогу.

Закон № 10 УНР був, безперечно, кроком вперед у розвитку угорської дер-

жавності – вперше за майже тисячолітній період співжиття угорців і русинів у одній

державі останнім де-юре надавались автономні права. Однак автономія, переважно

культурно-національна, що надавалася закарпатцям цим законом, була досить обме-

женою. Адміністрація автономного краю знаходилася під постійний контролем міні-

стра Руської Країни, що повинен був «керувати автономними справами» із Будапешта

і був підзвітний урядові УНР, а більшість принципово важливих справ державного бу-

дівництва залишалася в компетенції угорських властей. Як зазначав один із учасників

тих подій закарпатський дослідник І.Кондратович, «ся автономія була лиш на папері,

бо мадяри в дійсності не хотіли видати власть (іmperіum) до рук руського міністра»

260

Розділ 13

Не була чітко визначена законом і територія Руської Країни як один із необхідних

атрибутів державності: до автономії були включені лише чотири з восьми комітатів

(жуп) Закарпаття, а вирішення долі інших територій відкладалося на потім.

Тому не дивно, що закон про автономію Закарпаття в складі Угорщини не дістав

підтримки в більшості населення краю. У містах і селах ширився рух за проведення

революційних реформ у галузі сільського господарства й промисловості, за демокра-

тизацію суспільного життя і кардинальне вирішення питання щодо належності краю.

Повсюдно лунали вимоги про приєднання Закарпаття до України

3. Гуцульська республіка

У політичних подіях краю кінця 1918 – початку 1919 р. важливе місце посі-

дає Гуцульська республіка, проголошена 8 січня 1919 р. в с. Ясіня. Влада її

поширювалася на східні регіони Закарпаття. Серед населення цього гірського регіону,

яке мало значно ширші зв’язки з Галичиною, ніж, приміром, з низинними районами

Закарпаття, панували найрадикальніші настрої. Ще на початку листопада 1918 р. на

загальних зборах була створена одна з наймасовіших рад – Гуцульська Народна Ра-

да із центром у с. Ясіня. До її складу входило 46 членів, які представляли інтереси

різних груп гуцульського населення: близько 30 селян, 10 робітників, кілька осіб від

інтелігенції. На чолі Української Народної Ради в Ясіні стояли досвідчені політичні діячі

С.Клочурак, Д.Нямещук, три брати Климпуші (Дмитро, Іван, Василь) тощо. Як вищий

законодавчий орган, Ясінська Рада організовувала всі структури управління в селищі.

Було обрано виконавчий орган – Головну управу в складі 12 осіб, що складалася з

декількох комісій для керівництва окремими галузями діяльності, проведено підго-

товчу роботу для здійснення аграрної реформи, налагодженню контролю над вироб-

ництвом і т. д. Цікаво, що вже на першому засіданні Гуцульська Народна Рада обрала

делегацію для поїздки до Станіслава і встановлення зв’язків зі Західно-Українською

Народною Республікою та переговорів про приєднання східних районів Закарпаття

до ЗУНР. Приймаючи делегацію від Ясінської Ради, голова уряду ЗУНР С.Голубович

підкреслив: «Ви є першими посланцями із-за Карпат...»

Важливу роль у діяльності Ясінської Народної Ради та виконавчих органів влади

відігравала створена переважно з колишніх військовополонених Народна сторожа

на чолі з С.Клочураком. Вона фактично прибрала до своїх рук функції угорської армії

та жандармерії, які радше грабували населення східних регіонів Закарпаття, ніж за-

хищали його інтереси.

Угорська влада була занепокоєна активної діяльністю Ясінської Народної Ради

і наприкінці грудня 1918 р. направила до Ясіня війська для «наведення порядку».

Почалися розправи над мирними жителями, Рада була розпущена. У відповідь на

репресивні дії угорських властей населення озброювалося й у різдвяну ніч 1919 р.

повстало. На допомогу повстанцям із Коломиї прибуло кілька сот січових стрільців.

Спільними діями повстанців і січовиків протягом кількох годин були роззброєні угор-

ські вояки, жандармерія і прикордонники, захоплені приміщення сільської управи,