Бачевський Б. Є., Заблодська І.В., Решетняк О.О. Потенціал і розвиток підприємства

Подождите немного. Документ загружается.

251

Розділ 6. Оцінка вартості нематеріальних активів

матеріальних активів. Ще раз підкреслюємо, що послаблення активів не має нічого

спільного із зносом, його потрібно враховувати окремо. За Національним стандартом

обліку «Якщо причини зменшення корисності об’єкта нематеріальних активів пере-

стали існувати, то сума відновлення корисності, але не більше суми попереднього

зменшення корисності, відображається визнанням доходу з одночасним зменшенням

суми зносу об’єкта нематеріальних активів. Відновлення корисності об’єкта немате-

ріальних активів, відображеного в обліку за переоціненою вартістю» [18, полож. 8].

Вибуття нематеріальних активів відбувається у звичайному порядку.

Актуальність вирішення проблем зближення Національних та Міжнародних

стандартів обліку та оцінки пов’язана, у першу чергу, з відсутністю загально визна-

ної єдиної для обліку та оціночної діяльності трактовки термінів. Навіть стосовно

назви «Нематеріальні активи» існує декілька тлумачень, пов’язаних з тим, що немає

адекватного перекладу даного терміну з англійської, тому за одними джерелами це

«неосяжні» [105], за іншими «невідчутні», «невловимі» [116], за прямим перекладом

це активи «неприйнятні дотиком» [117], то краще додержуватись звичної бухгалтер-

ської термінології — «нематеріальні активи», що забезпечить співставність терміно-

логії з відповідними аспектами обліку, який теж потребує оцінки об’єктів. Якщо ж

треба врахувати існуючі відмінності обліку та оцінки, краще користуватись терміном

«нематеріальний об’єкт оцінки», оскільки не кожен такий об’єкт буде визнаний ак-

тивом.

Питаннями вдосконалення міжнародних стандартів займається Міжнарод-

ний комітет зі стандартів фінансової звітності (МКСФЗ), й відповідні стандарти

(МСФЗ) вказують, що власність на матеріальний актив або право на користування

їм може відділятися від фізичного об’єкта, переходячи до категорії нематеріальних.

За таким підходом, до складу нематеріальних активів відноситься таке рухоме майно,

як різноманітні законні права або інструменти (патенти на нові технології, розробки,

конструкції, товарні знаки, авторські права, витвори мистецтва, контракти, гудвіл та

інші), які більшість джерел [78, 99, 105,134, 136, 137, 141 та інші] диференціюють на

чотири групи:

1. Майнові права.

2. Інтелектуальна власність.

3. Відкладені або відстрочені витрати.

4. Гудвіл.

За останньою редакцією Національних стандартів обліку [18] груп виділяється,

як вказано вище, набагато більше. Гудвіл взагалі розглядається в П(С)БО 19, окремо

від нематеріальних активів, які надаються в П(С)БО 8.

На наш погляд виділення груп об’єктів для оцінки повинно відповідати групу-

ванню для обліку. Та й ознаки, за якими виділяються групи повинні все ж таки бути

ближче в обліку та в оціночній діяльності.

З точки зору права власності інтелектуальна власність теж майно, але, за специфі-

кою виникнення у порівнянні з майновими правами, її виділено окремим пунктом як

для обліку, так і для оціночної діяльності. Крім того, за ринковим підходом майнові

права та інтелектуальна власність загалом трактуються, у більшості випадків, як «фі-

нансові інтереси» [105], тоді як їх зміст набагато ближче до категорії «властивість»,

тобто до категорії потенціал, оскільки, наприклад, при оренді майна орендар отримує

тимчасові майнові права на властивості об’єкта, але не право власності на сам об’єкт.

252

Бачевський Б. Є., Заблодська І. В., Решетняк О. О. «Потенціал і розвиток підприємства»

Тим не менш, найбільш сталим є визначення, згідно якому під нематеріальними

активами розуміють фінансові інтереси (частки, паї, акції), права та привілеї, які

забезпечують власникам певний доход або іншу користь, що вони мають вартість,

але не мають матеріально-речовинного змісту [105, 112, 137]. Слід зазначити, що це

не повна характеристика, оскільки нематеріальні активи обов’язково прив’язані до

матеріальних об’єктів або у сучасності, або будуть прив’язані у майбутньому (права

прив’язані до матеріальної власності, ідеї до людини, проекти до майбутніх втілень

та до автора розробки на момент оцінки, пісні до виконавців та ін.), а також до влас-

ника.

Ознаками нематеріальних активів є те, що вони:

— не залежать від матеріальної форми носія (тверда копія, папір, оптичні або

магнітні носії інформації);

— не мають власної матеріальної форми (хоча можуть бути відображені у вигля-

ді текстової інформації, математичних розрахунків, електромагнітних анало-

гових записів, цифрових кодів, графічно, таке інше);

— виникають внаслідок існування певних матеріальних об’єктів, отримують цін-

ність у взаємодії з ними і в подальшому повинні реалізуватись у вигляді пря-

мих прибутків від продажу або нових матеріальних об’єктів, робіт, послуг, які

приноситимуть прибуток;

— мають бути офіційно закріплені за власником, мати визнану вартісну оцінку,

та відповідати вимогам обліку до вартості та строків корисного використання,

інакше вони не будуть визнані активами (постійними, або поточними).

Аналіз законодавства з оцінки нематеріальних активів показав, що в багатьох

питаннях воно потребує подальшого узгодження. За Українським законодавством

розрізняють нематеріальні об’єкти оцінки, які мають строк корисного використання

від року й більше, підлягають амортизації — постійні нематеріальні активи (НА), та

аналогічні об’єкти зі строком корисного використання менше одного року, та неве-

ликою вартістю, які включаються до поточних витрат, навіть якщо вони відповіда-

ють усім іншим прикметам НА. Мінімальна вартість, за якою об’єкт ще відносять до

активів, не може бути фіксованою внаслідок інфляційних процесів, і тому, звичайно,

відображує зміни курсу національної валюти.

Майнові права.

Вище ми наводили класифікацію НА, якої додержується більшість дослідників

цього питання у оціночної діяльності, але законодавство не завжди відповідає теорії і

окремі законодавчі акти не однаково надають навіть визначальні положення. Так, на-

приклад, за Стандартом №1 «об’єкти оцінки у нематеріальній формі — об’єкти оцін-

ки, які не існують у матеріальній формі, але дають змогу отримувати певну економіч-

ну вигоду. До об’єктів у нематеріальній формі належать фінансові інтереси (частки

(паї, акції), опціони, інші цінні папери та їх похідні, векселі, дебіторська і кредитор-

ська заборгованість тощо), а також інші майнові права» [19]. З цього витікає:

1. Нематеріальні активи та об’єкти оцінки у нематеріальній формі — не те саме,

оскільки вже йдеться про бухгалтерський облік та оціночну діяльність. Не кожен

«об’єкт оцінки у нематеріальній формі» буде визнано активами (за низькою ціною,

малим строком використання та недостатньою обґрунтованістю оцінки вартості). До

того ж, якщо кредиторська заборгованість і є об’єктом оцінки у нематеріальній формі,

то активом вона не являється і у балансі проходить як пасив.

253

Розділ 6. Оцінка вартості нематеріальних активів

2. За даним визначенням Стандарт №1 поділяє нематеріальні об’єкти оцінки на

2, а не 4 групи — «фінансові інтереси» (до яких входять не тільки частки, паї, папери,

але й векселі, заборгованість тощо) та «інші майнові права». Таким чином, виходить,

що і фінансові інтереси — теж майнові права і в казане поділення не є принциповим.

Згідно Закону про оцінку майна (Абзац другий частини другої статті 3 із змінами,

внесеними згідно із Законом № 1378-IV (1378-15) від 11.12.2003, оцінюватись мо-

жуть у числі іншого «паї, цінні папери; нематеріальні активи, в тому числі об’єкти

права інтелектуальної власності; …» до того ж «майновими правами, які можуть оці-

нюватися, визнаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власнос-

ті, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння,

розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на проваджен-

ня діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги». Таке ви-

значення закріплено й іншими актами законодавства [5, 7, 8, 10, 12, 13, 25].

Порівняння показує, що між трактовкою визначень Законом та Стандартом є

суттєва різниця:

1. Закон не визнає паї та цінні папери нематеріальними активами, проте виді-

ляє окремо «об’єкти права інтелектуальної власності», тобто не саму інтелектуальну

власність, а відповідні «об’єкти права», майнові права, відмінні від права власності.

Звідси — оренда — майнові права, відмінні від права власності, які оцінюються як не-

матеріальний об’єкт оцінки.

2. Недостатньо чітко встановлюється межа поміж правом власності та майнови-

ми правами. За існуючим визначенням важко встановити як оцінювати такі об’єкти

як готелі, АЗС, таке інше, оскільки власник ними володіє, розпоряджається, але не

користується як власник (така ситуація розглядається Міжнародними стандартами,

але точних рекомендацій щодо цього не надається) [117].

Неузгодженість офіційних документів ускладнює їх практичне використання

[107], надає підставу для відмінностей у тлумаченні, норми Стандартів не відповіда-

ють Закону, й сам Закон потребує уточнень. Навіть Постанова Верховної Ради від

27 червня 2007 року № 1243-V відмічає, що «Закони України щодо окремих об’єктів

права інтелектуальної власності не приведені у відповідність із Цивільним кодек-

сом України (435-15), що негативно впливає на захист прав інтелектуальної влас-

ності» [27].

Учбові посібники трактують майнові права як «права користування земельни-

ми ділянками, природними ресурсами, водяними об’єктами, підтвердженням яких є

ліцензія, орендні права» [78, 105], тобто значно вужче, ніж Закон та Стандарти, не

враховуючи майнові права на усі інші об’єкти нерухомості та фінансові інтереси, або

взагалі не розглядають це питання. За таким підходом не враховується найбільш роз-

повсюджені форми оренди виробничих площ, офісів, рекламних щитів тощо. П ро-

блема оцінки вартості оренди ще досі викликає суперечки фахівців з цих питань, але

майнові права орендаря за Міжнародними Стандартами оцінюються як нематеріаль-

ний актив, хоча й за МСФЗ 17 (Оренда), а не за МСФЗ 38 (Нематеріальні активи)

[115, 136].

З офіційної точки зору [27], недоліки у підготовці проектів нормативних актів

та застосуванні законодавства є також наслідком неналежного громадського контр-

олю за діяльністю в цій сфері. Проекти законодавчих актів у сфері інтелектуальної

власності переважно не надсилаються на погодження, надання експертних висновків

254

Бачевський Б. Є., Заблодська І. В., Решетняк О. О. «Потенціал і розвиток підприємства»

до Національної академії наук України, Академії правових наук України та інших

відповідних наукових установ.

Інтелектуальна власність.

Оцінка інтелектуальної власності регулюється в Україні цілим пакетом За-

конодавчих актів, куди, крім Патентного законодавства та Закону «Про власність»,

входять Закони: «Про наукову и науково-технічну діяльність»; «Про охорону прав на

винаходи і корисні моделі»; «Про охорону прав на промислові зразки»; «Про охорону

прав на знаки для товарів і послуг»; «Про охорону прав на зазначення походження

товарів»; «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»; «Про авторське

право і суміжні права»; «Про охорону прав на сорти рослин»; «Про кінематографію»;

«Про розповсюдження примірників аудіовізуальних товарів та фонограм»; «Про осо-

бливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної

з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування». В

Україні створено законодавчу базу щодо захисту прав інтелектуальної власності,

яка повинна узгоджуватись із загальновизнаними на міжнародному рівні підходами

до забезпечення такого захисту, зокрема з вимогами Угоди про торговельні аспекти

прав інтелектуальної власності (981-018) Світової організації торгівлі (СОТ).

На цей час правовідносини у сфері інтелектуальної власності регулюють окремі

положення Конституції України (254к/96-ВР), Цивільного кодексу України (435-

15) (передусім нормами його книги четвертої «Право інтелектуальної власності»),

Кримінального (2341-14), Митного кодексу України (92-15), Кодексу України про

адміністративні правопорушення (80731-10, 80732-10) та ряду процесуальних кодек-

сів, норми 10 спеціальних законів у сфері інтелектуальної власності, близько 100 під-

законних актів.

Основний напрям взаємодії України з Європейським Союзом (ЄС) зосередже-

ний на виконанні Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) між Україною,

Європейським Співтовариством та його державами-членами (998-012) від 14 червня

1994 року. Проте улагодження українського законодавства з нормативно-правовими

актами ЄС у сфері інтелектуа льної власності має здійснюватися на основі спеціаль-

них заходів, передбачених Програмою інтеграції України до Європейського Союзу

(n0001100-00).

Відповідно до Закону України «Про власність» в редакції 2006 року, суб’єктами

права інтелектуальної власності визнаються громадяни, юридичні особи та держа-

ва, об’єктами — твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні

моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг,

результати науково-дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці [3].

Відносини щодо створення і використання об’єктів права інтелектуальної власнос-

ті регулюються Цивільним кодексом України (1540-06) та спеціальним законодав-

ством України.

Згідно Закону «Про власність» слід розрізняти форми власності (державна,

приватна, колективна) та її види (інт електуальна, промислова та інші), причому далі

термін «промислова власність» застосовується лише у Стандарті оцінки № 1 і не в

тому контексті, в якому він передбачений термінологією Паризької конвенції Про

охорону промислової власності.

Закон «Про авторське право і суміжні права» охороняє особисті немайнові права

і майнові права авторів та їх правонаступників, пов’язані із створенням та викорис-

255

Розділ 6. Оцінка вартості нематеріальних активів

танням творів науки, літератури і мистецтва — авторське право, і права виконавців,

виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення — суміжні права. Згідно

цьому Закону:

— «аудіовізуальний твір — твір, що фіксується на певному матеріальному но-

сії (кіноплівці, магнітній плівці чи магнітному диску, компакт-диску тощо) у

вигляді серії послідовних кадрів (зображень) чи аналогових або дискретних

сигналів, які відображають (кодують) рухомі зображення (як із звуковим су-

проводом, так і без нього), і сприйняття якого є можливим виключно за допо-

могою того чи іншого виду екрана (кіноекрана, телевізійного екрана тощо),

на якому рухомі зображення візуально відображаються за допомогою певних

техні чних засобів. Видами аудіовізуального твору є кінофільми, телефільми,

відеофільми, діафільми, слайди тощо, які можуть бути ігровими, анімаційни-

ми (мультиплікаційними), неігровими чи іншими;

— база даних (компіляція даних) — сукупність творів, даних або будь-якої іншої

незалежної інформації у довільній формі, в тому числі — електронній, підбір і

розташування складових частин якої та її упорядкування є результатом твор-

чої праці, і складові частини якої є доступними індивідуально і можуть бути

знайдені за допомогою спеціальної пошукової системи на основі електронних

засобів (комп’ютера) чи інших засобів;

— виключне право — майнове право особи, яка має щодо твору, виконання, по-

становки, передачі організації мовлення, фонограми чи відеограми авторське

право і (або) суміжні права, на використання цих об’єктів авторського права

і (або) суміжних прав лише нею і на видачу лише цією особою дозволу чи за-

борону їх використання іншим особам у межах строку, встановленого цим За-

коном» [6].

Закон «Про наукову и науково-технічну діяльність» до введення господарсько-

го та цивільного кодексів визначав майнові права відносно промислової власності,

виділяючи окремо секрети виробництва, «ноу-хау», інші об’єкти, що охороняються

ліцензійними, авторськими або іншими правами, а також придбання прав на об’єкти

інтелектуальної власності. На цей час вказаний Закон втратив силу, а за господар-

ським та цивільним кодексами такого виділення не існує [17, 18].

Оцінка інтелектуальної власності великою мірою залежить від виду наукових

досліджень [88], основними формами яких є фундаментальні та прикладні наукові

дослідження:

— фундаментальні наукові дослідження — наукова теоретична та (або) експери-

ментальна діяльність, спрямована на одержання нових знань про закономір-

ності розвитку природи, суспільства, людини, їх взаємозв’язку;

— прикладні науков і дослідження — наукова і науково-технічна діяльність,

спрямована на одержання і використання знань для практичних цілей;

— науково-прикл адний результат — нове конструктивне чи технологічне рішен-

ня, експериментальний зразок, закінчене випробування, розробка, яка впрова-

джена або може бути впроваджена у суспільну практику. Науково-прикладний

результат може бути у формі звіту, ескізного проекту, конструкторської або тех-

нологічної документації на науково-технічну продукцію, натурного зразка [9].

Науково-прикладний результат, який підлягає оцінці, за вказаними видами має

відмінні характеристики, у першу чергу, щодо глибини прогнозування очікуваного

256

Бачевський Б. Є., Заблодська І. В., Решетняк О. О. «Потенціал і розвиток підприємства»

результату. З цього погляду, результат фундаментальних досліджень, як інтелекту-

альна власність, частіше оцінюється за витратним підходом, тоді як прикладних —

результатним або порівняльним.

Витратний підхід потребує аналізу процесів фінансування фундаментальних до-

сліджень, яке може здійснюватися за рахунок державних або інших коштів, у тому

числі коштів великих корпорацій, зацікавлених у віддалених перспективах розвитку

конкретних галузей. В Україні фінансування фундаментальних досліджень здійснює

Державний фонд фундаментальн их досліджень. Діяльність фонду регулюється По-

ложенням, яке зат верджується КМУ, у державному бюджеті відповідні кошти визна-

чають ся окремим рядком і розподіляються на к онкурсній основі. Державні цільові

наукові та науково-технічні програми є основним засобом реалізації пріоритетних

напрям ів розвитку науки.

Державне замовлення на науково-технічну продукцію щорічно формується цен-

тральним органом виконавчої влади у сфері наукової, науково-технічної та іннова-

ційної діяльності та центральним органом виконавчої влади з питань економічної

політики на основі переліку найважливіших розробок, спрямованих на створення

новітніх технологій та продукції, і затверджується Кабінетом Міністрів України від-

повідно д о законодавства України. З метою фінансового забезпечення проведення

державної політики у науковій і науково-технічній діяльності і заходів, спрямованих

на розвиток та використання досягнень науки в Україні, створюється Державний ін-

новаційний фонд, положення про який затверджується Кабінетом Міністрів України.

Державний інноваційний фонд підпорядковується центральному органу вико-

навчої влади у сфері наукової, науково-техні чної та інноваційної діяльності, здій-

снює на конкурсних засадах фінансову та матеріально-технічну підтримку заходів,

спрямованих на впровадження пріоритетних науково-технічних розробок, новітніх

технологій у виробництво, технічне його переоснащення, освоєння випуску нових

видів конкурентоспроможної продукції. Результатом фундаментальних та приклад-

них наукових досліджень є науково-технічна продукція, яка з одного боку являє со-

бою нематеріальний об’єкт оцінки, з іншого — інтелектуальний продукт, який може

бути визнано активом після встановлення на нього відповідного права власності.

Як і будь-яка власність, права інтелектуальної власності потребують законо-

давчого захисту за наявністю відповідних документів. Тому обов’язковими умовами

договору (контракту), на підставі якого виконуються науково-дослідні та дослідно-

конструкторські роботи, що фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету

України, є визначення суб’єктів права інтелектуальної власності, зобов’язання сторін

щодо забезпечення охорони прав на створені об’єкти інтелектуальної власності, ви-

значення сторони, яка буде сплачувати винагороду суб’єктам права інтелектуальної

власності згідно із законодавством України [16, 17].

Законодавчий захист у промисловому виробництві виконується, у першу чер-

гу, згідно Законам «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» та «Про охорону

прав на промислові зразки». За вказаними документами винахід, як результат інте-

лектуальної діяльності людини в будь-якій сфері технології, дорівнюється терміну

«корисна модель». Існує поняття — секретний винахід (секретна корисна модель),

що містять інформацію, віднесену до державної таємниці. Слід розрізняти секретний

винахід за вказаним законодавством та секрет виробництва, який іноді трактують, як

[105, 141] «технічна, організаційна або комерційна інформація, що захищається від

257

Розділ 6. Оцінка вартості нематеріальних активів

незаконного використання третіми особами, за умов, що інформація має дійсну або

потенційну комерційну цінність через її невідомість третій особі, до цієї інформації

немає вільного доступу, власник інформації вживає належних заходів до охорони її

конфіденційності». На наш погляд, секрет виробництва усе ж таки повинен відноси-

тись до виробництва, оскільки існує законодавчо встановлений термін комерційної

таємниці.

У зв’язку з вирішенням питання захисту прав інтелектуальної власності законо-

давство диференціює її за приналежністю, коли службовий винахід (корисна модель)

створюється працівником:

— у зв’язку з виконанням службових обов’язків чи дорученням роботодавця за

умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачене інше;

— з використанням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва і обладнан-

ня роботодавця.

Службовими обов’язками є зафіксовані в трудових договорах (контрактах), поса-

дових інструкціях функціональні обов’язки працівника, що передбачають виконання

робіт, які можуть привести до створення винаходу (корисної моделі).

Доручення роботодавця — це видане працівникові у письмовій формі завдання,

яке має безпосереднє відношення до специфіки діяльності підприємства або діяль-

ності роботодавця і може привести до створення винаходу (корисної моделі).

В означених випадках інтелектуальна власність належить роботодавцю. Права

власності закріплюються відповідними документами:

— патент (патент на винахід, деклараційний патент на винахід, деклараційний

патент на корисну модель, патент (деклараційний патент) на секретний ви-

нахід, деклараційний патент на секретну корисну модель) — охоронний доку-

мент, що засвідчує пріоритет, авторство і право власності на винахід (корисну

модель);

— патент на винахід — різновид патенту, що видається за результатами кваліфі-

каційної експертизи заявки на винахід;

— деклараційний патент на винахід — різновид патенту, що видається за резуль-

татами формальної експертизи заявки на винахід;

— деклараційний патент на корисну модель — різновид патенту, що видається за

результатами формальної експертизи заявки на корисну модель;

— патент (деклараційний патент) на секретний винахід — різновид патенту, що

видається на винахід, віднесений до державної таємниці;

— деклараційний патент на секретну корисну модель — різновид патенту, що ви-

дається на корисну модель, віднесену до державної таємниці.

— ліцензія — дозвіл власника патенту (ліцензіара), що видається іншій особі

(ліцензіату), на використання винаходу (корисної моделі) на певних умовах

[16, 17].

Вказані документи оформляються за результатами проведення експертизи за та-

кими ознаками:

— кваліфікаційна експертиза (експертиза по суті) — експертиза, що встановлює

відповідність винаходу умовам патентоздатності (новизні, винахідницькому

рівню, промисловій придатності);

— формальна експертиза (експертиза за формальними ознаками) — експертиза,

у ході якої встановлюється належність зазначеного у заявці об’єкта до переліку

258

Бачевський Б. Є., Заблодська І. В., Решетняк О. О. «Потенціал і розвиток підприємства»

об’єктів, які можуть бути визнані винаходами (корисними моделями), і відпо-

відність заявки та її оформлення встановленим вимогам.

Право на одержання патенту має автор, співавтор або їх спадкоємці, якщо інше не

передбачено контрактом, службовими обов’язками або дорученням. Автору промис-

лового зразка належить право авторства, яке є невідчужуваним особистим правом і

охороняється безстроково. Право на одержання патенту має також роботодавець, за

вказаними вище умовами.

Права, що випливають з патенту, діють від дати публікації відомостей про його

видачу за умови сплати річного збору за підтримання чинності патенту. Патент надає

його власнику виключне право використовувати промисловий зразок за своїм роз-

судом, якщо таке використання не порушує прав інших власників патентів. Вико-

ристанням промислового зразка визнається виготовлення виробу із застосуванням

запатентованого промислового зразка, застосування такого виробу, пропонування

для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж, імпорт (ввезення) та інше введен-

ня його в цивільний оборот або зберігання такого виробу в зазначених цілях. Патент

надає його власнику право забороняти іншим особам використовувати промисловий

зразок без його дозволу, за винятком випадків, коли таке використання не визнається

згідно з цим Законом порушенням прав власника патенту.

Фактичний стан питань захисту інтелектуальної власності в Україні, не дивлячись

на безліч Законів та Постанов Верховної Ради, незадовільний, і тому є пояснення.

По перше, це сформоване відношення до цієї власності як до загальнодержавної,

та інерція попиту, яка не надала можливості реалізувати жодну спробу встановити

обмеження на образ дій цілого покоління людей, як от це відбувалося з «сухим за-

коном». Так, наприклад, у 2006 році СБУ видано 26 ліцензій на право провадження

господарської діяльності з голографічного захи сту, після чого, за результатами пере-

вірки, анульовано 22 з них [27].

По друге, пріоритети, визначені Програмою інтеграції України до ЄС (n0001100-

00), не підкріплені відповідними механізмами забезпечення їх виконання. Недостат-

нє забезпечення правової охорони промислової власності в Україні — це лише один

(і не самий важливий) із чинників зменшення чисельності авторів винаходів, про-

мислових зразків і раціоналізаторських пропозицій. Порівняно з 1991 роком кіль-

кість винахідників і раціоналізаторів скоротилася більше ніж у 20 разів; промислові

підприємства використовують майже у 8 разів менше винаходів. Усе це свідчить про

відсутність умов для винахідницької діяльності в Україні, погіршення матеріально-

технічного і фінансового забезпечення діяльності у сферах науки і техніки [27].

По третє, застосування на території України Європейських стандартів у законо-

давстві повинно враховувати рівень забезпеченості населення, оскільки одне без дру-

гого неможливо, й у Європі зміни законодавства формувалися на цій основі. На прак-

тиці, заборона на дешеву неліцензійну продукцію, наприклад у сфері комп’ютерних

технологій, відрізає дуже велику частину талановитої молоді від світових досягнень

у цієї сфері. Тут потрібна не так заборона, як допомога сумлінним виробникам у зни-

женні вартості їх продукції.

Нематеріальні активи, як от гудвіл, можуть бути невіддільні від підприємства

(постійні зв’язки — постачальники, виробники, споживачі; ділова репутація; перева-

ги розміщення) або віддільні, як от право на використання товарних знаків [11, 101,

114], окремих технологій, конструктивних елементів продукції тощо. У будь-якому

259

Розділ 6. Оцінка вартості нематеріальних активів

разі вони повинні піддаватися процесу оцінювання за визначеною методикою. Ціллю

такої оцінки може бути:

— продаж цілісного об’єкту або окремо нематеріальних активів, що відділяються;

— бухгалтерський та податковий облік активів;

— ціноутворення відносно продукції, що виробляється з використанням відпо-

відних нематеріальних активів;

— страхування об’єктів майнового права та права власності;

— розрахунок авторської винагороди;

— відображення вартості нематеріальних активів у статутному фонді;

— обґрунтування інвестиційних проектів.

Існує думка, що «нематеріальний актив — об’єкт інтелектуальної власності», у

зв’язку з чим виводиться послідовність переходу продукту творчої праці до інтелек-

туальної власності, звідти до нематеріальних активів, і знову до творчої праці за но-

вими потребами [174 с. 174, рис. 8.1]. На практиці інтелектуальна власність, як було

вказано, зовсім не завжди стає нематеріальними активами, нематеріальні активи не

обов’язково є об’єктом інтелектуальної власності, оскільки включають окрім вказа-

ної власності інші майнові права, крім того, інтелектуальна власність, як ідея, може

породжувати нові потреби, не проходячи стадії нематеріальних активів.

Іноді за класифікацією виділяють «ноу-хау — сукупність знань, відомостей на-

укового, технічного, виробничо-технологічного, управлінського, фінансово-еконо-

мічного, комерційного характеру, а також досвіду їхнього застосування на практиці,

що ще не стали предметом загального надбання, що представляють новинку», «ноу-

хау являє собою нематеріальний актив, що піддається зношуванню й підлягає амор-

тизації» [105]. На наш погляд, необхідності такої диференціації не існує, оскільки

дане визначення повною мірою відповідає вимогам до будь-якої інтелектуальної

власності на момент її створення. Для сфери матеріального виробництва особливу

важливість має інтелектуальна власність, представлена конструкторськими та техно-

логічними рішеннями. Нові підходи до комерції, управління, фінансової діяльності

звичайно відкриті для загального доступу в силу специфіки відкритого використан-

ня прийомів, методів, підходів у вказаних сферах діяльності, тоді як конструктивні

рішення, реалізовані за допомогою конкретної технології, без відповідної деталізації

не можуть бути використані іншими виробниками. Крім цього:

1. «Ноу-хау», якщо його виділяти окремо, може бути або не бути активом, як і

будь-який інший об’єкт за причин, розглянутих вище.

2. Згідно міжнародним стандартам оцінки та за практикою обліку в Україні по-

трібно виділяти довгострокові та поточні активи, оскільки амортизуються лише дов-

гострокові, тому «ноу-хау» разового використання амортизуватися не буде.

Що ж стосується конструкторських та технологічних рішень реалізації виробни-

чого процесу, то їх вартість та строк корисного використання, як довгострокового

активу, залежатиме у першу чергу від потенціалу розвитку конструкції виробу, та по-

тенціалу розвитку відповідної технології, що й буде розглянуто у наступному розділі.

Відкладені, або відстрочені витрати, представлені на початку даного розділу

згідно існуючим уявленням, як окрема група НА, законодавством з оцінки нематері-

альних об’єктів окремо не виділяються. За більшістю наукових джерел [78, 99, 105,

134, 136, 137, 141, 193, 194] вони трактуються як «організаційні витрати, що здійсню-

ються в момент створення підприємства (наприклад, витрати, пов’язані з утворенням

260

Бачевський Б. Є., Заблодська І. В., Решетняк О. О. «Потенціал і розвиток підприємства»

юридичної особи — гонорари юристам за складання установчих документів, послуги

за реєстрацію фірми і т. ін.)» [105]. За змістом «організаційні витрати» входять до

нематеріальних активів у складі уставного фонду, але ж вони не є відкладеними, або

відстроченими витратами, оскільки вже здійснені на момент будь-якої оцінки. Тому,

на наш погляд, дана складова структури нематеріальних активів в оціночної діяль-

ності не вимагає виділення в окрему групу об’єктів, і не відповідає змісту витрат, які

є відкладеними, або відстроченими.

Визначення, оцінка та облік гудвілу потребує окремого розгляду.

Гудвіл [18, 82] звичайно розглядається як сукупна оцінка потенційними покуп-

цями визначальних особливостей підприємства (фірми), які приносять фірмі прибу-

ток понад того, який одержує аналогічна фірма, що не має вказаних властивостей, за

рівними умовами. Його основою служать такі нематеріальні об’єкти як відома торгі-

вельна марка, відомий товарний знак, гарна репутація як ділового партнера, широко

відома назва фірми, традиційні, налагоджені зв’язки з постачальниками й споживача-

ми продукції, авторитет окремих фахівців і колективу в цілому, вплив у політичних

колах і т. і.

Гудвіл — специфічний нематеріальний актив (якщо рівень достовірності оцінки

дозволяє зафіксувати його у якості активу), що не використовується в процесі ви-

робництва продукції й не піддається якому-небудь виду зношування, внаслідок чого

не повинен підлягати амортизації, що і зафіксовано Законом «Про оподаткування

прибутку підприємств» [2], але не все так просто. Для обліку гудвіл винесено із стан-

дарту № 8 (нематеріальні активи) до стандарту № 19, за яким гудвіл визнається лише

у випадку його придбання або злиття підприємств. Крім того, за останніми поправ-

ками гудвіл в бухгалтерському обліку підлягає амортизації. З точки зору економіч-

ного змісту гудвілу, він не може амортизуватися, оскільки амортизація — це процес

відшкодування зносу. Але облік не завжди враховує економічну сутність окремих

об’єктів та процесів, виходячи у першу чергу зі зручності виконання розрахунків.

Облік гудвілу виконується згідно Положення (стандарту) бухгалтерського об-

ліку № 19 (Наказ Міністерства фінансів України від 7 липня 1999 року № 163) із

останніми змінами і доповненнями, внесеними наказами Міністерства фінансів

України від 19 грудня 2006 року № 1213. Це Положення (стандарт) визначає поря-

док відображення в обліку і звітності придбання інших підприємств, гудвілу, який

виник при придбанні, злитті підприємств, а також регламентує розкриття інформації

про об’єднання підприємств.

Терміни, що використовуються в Положенні, не завжди співпадають з наведени-

ми в інших законодавчих актах та мають таке значення:

Гудвіл — перевищення вартості придбання над часткою покупця у справедливій

вартості придбаних ідентифікованих активів та зобов’язань на дату придбання.

Негативний гудвіл — перевищення вартості частки покупця у справедливій вар-

тості придбаних ідентифікованих активів і зобов’язань над вартістю придбання на

відповідну дату.

Немонетарні активи — всі активи, крім грошових коштів, їх еквівалентів та де-

біторської заборгованості у фіксованій (чи визначеній) сумі грошей.

Справедлива вартість — сума, за якою може бути здійснений обмін активу, або

оплата зобов’язання в результаті операції між обізнаними, зацікавленими та неза-

лежними сторонами.