Байсара Л.І. Опорний конспект лекцій з курсу Риторика

Подождите немного. Документ загружается.

аргументація і активізація мислення та почуттєво-емоційної

діяльності аудиторії.

Аргументація розглядається як нежорсткий засіб впливу одного

суб’єкта на погляди та поведінку іншого суб’єкта. Нежорсткий

означає, що аргументатор визнає реципієнта (аудиторію) вільною

особистістю, визнає його інтелектуальне і моральне право відкинути

аргументацію. (Порівняйте: фізичний вплив, наказ, команда, погроза).

Аргументація, на думку Г.М.Сагач, є явищем комунікативним,

яке включає в себе два аспекти: гносеологічний (пізнання предмета,

поглиблене його розуміння, пошук істини, поширення істинних думок

та їх захист) та етичний (аргументатор визнає себе та реципієнта

людьми, які мають рівне право вільного пізнання істини).

Класифікація аргументів, запропонована Г.М.Сагач:

Сильні Слабкі Неістинні

„доказ від факту”

(доказ, побудований

на аналізі факту,

тобто на вивченні

причинно-

наслідкових зв’язків,

які випливають з

факту).

„Доказ від сумніву”

(доказ, зумовлений

особистими

сумнівами

переконуючого

субєкта);

„доказ від

авторитету” (доказ,

який визначається

загальною вірою

переконуючого та

переконуваного в

авторитет „третьої

сторони”);

„доказ від

впевненості” (доказ,

який випливає з

особистої впевненості

переконуючого).

„Доказ від загрози”

(доказ, заснований на

загрозі аудиторії);

„Доказ від обіцянки”

(доказ, заснований на

обіцянці аудиторії з

боку переконуючого);

„доказ від

засудження” (доказ,

заснований на

засудженні мовця і

аудиторії третьою

стороною).

У процесі роботи суб’єкт може накопичувати достатню кількість

аргументів, але всі одразу він використати не зможе. Існують критерії

відбору аргументів, до яких належать:

 орієнтація на певну аудиторію;

 раціональність, зв’язок з тезою, тобто всі аргументи повинні

працювати на головну думку;

 зваженість (використання як аргументів „за”, так і аргументів

„проти”);

 образність, яскравість як психологічна умова засвоєння

матеріалу; слід у мисленнєвий процес включати не тільки ліву, а

й праву півкулю головного мозку.

Аргументація як частина тактичного закону спрямована головним

чином на реалізацію завдання (переконання, переконання у

протилежності), тобто для досягнення теоретичної мети (вплив на

свідомість), а тому передбачає активну діяльність суб’єкта, при цьому

аудиторія знаходиться у більш-менш пасивному стані (сприйняття

нової інформації). Для повного досягнення цільової установки

необхідно, щоб аудиторія не тільки вбирала інформацію, але й

активно її переробляла, тобто проектувала на себе, свою діяльність,

свій досвід. Інакше кажучи, щоб виходила на рівень застосування

одержаних знань.

Для здійснення цього необхідно звернутися до другої частини

тактичного закону – активізації мисленнєвої та почуттєво-емоційної

діяльності аудиторії, яка спрямована на реалізацію над завдання,

тобто досягнення практичної мети – збудження до дії.

Активізація передбачає таку послідовність дій:

 зацікавити аудиторію;

 викликати аудиторію на роздуми;

 вивести аудиторію на рівень обговорення.

Перший крок – зацікавити аудиторію – призначений для включення

емоційно-естетичного впливу в адресата, яке досягається

використанням:

 аудіовізуальних прийомів (графіки, таблиці, малюнки, схеми,

відеоматеріали);

 психологічних прийомів (реклами);

 шокової терапії (створення несподіваного ефекту, який дозволяє

переключати увагу аудиторії, концентрувати її на потрібних

мовцеві аспектах);

 прийому „опудало опонента”, що становить собою змодельовану

типову думку з обговорюваного питання, яке може бути

домінуючим в даній аудиторії. Суб’єкт повинен ретельно

проаналізувати цю думку (виявити всі плюси і мінуси) і потім

запропонувати свій погляд. Цей прийом допомагає активно

підтримувати інтерес аудиторії;

 прийому проблемного введення матеріалу, який дозволяє

суб’єкту з перших хвилин спілкування оволодіти увагою

аудиторії за допомогою проблемних питань.

Суть наступного кроку активізації – викликати аудиторію на роздуми

– полягає в тому, щоб створити у слухачів потребу обмінятись

думками з приводу обговорюваних питань, що досягається логічними

та психологічними прийомами.

До логічних прийомів відносяться способи розгортання тези:

 спіральний спосіб (багаторазове повторення тієї самої думки, але

кожного разу при цьому збагаченої новою інформацією), який

можна застосувати для непідготовленої, конфліктної аудиторії.

Спіральний спосіб становить собою процес поступового

прирощення до старого знання нового.

 Ступеневий спосіб (кроковий рух думки від загального до

конкретного і навпаки). Розгортання тези від загального до

конкретного орієнтоване в основному на підготовлену

аудиторію, розгортання в зворотному порядку – на менш

підготовлену аудиторію.

 Пунктирний спосіб (розгортання тези шляхом розчленування її

на відносно незалежні рівноправні частини, які в кінці знову

об’єднуються в тезу). (Для аудиторії з високим рівнем

підготовки, здатної самостійно поєднувати всі частини одна з

одною, знаходити зв’язки між ними).

 Контрастний спосіб (розгортання тези шляхом протиставлення

різних точок зору на той самий предмет). Можна використати

для будь-якої аудиторії.

 Асоціативний спосіб (розгортання тези у вигляді поєднання в

свідомості різних образів). Для аудиторії, в якій домінують люди

з образним мисленням.

До психологічних прийомів другого кроку активізації належать:

 „опудало опонента”;

 „запитання - відповідь” – хід роздумів, суть якого полягає в

тому, що суб’єкт у процесі спілкування може будувати своє

мовлення у вигляді запитань та відповідей на них (відповідь

може йти й з боку аудиторії);

 психологічна пауза (спеціальний час, даний аудиторії для

осмислення певного положення або поставленого запитання);

 аналогія (прийом використання подібності між об’єктами у

деякому відношенні).

Третій крок активізації – виведення аудиторії на рівень обговорення

та прийняття рішення – передбачає пошук загальних точок зіткнення,

який досягається логіко-психологічними, психологічними та

аудіовізуальними прийомами.

До розряду логіко-психологічних прийомів входить перш за все аналіз

раніше виявлених різних думок, поглядів, точок зору з приводу

питання, що розглядається. Аналіз складається з двох етапів: перший

– виявлення протилежностей з метою створення атмосфери

можливого співіснування різних підходів. Наступний етап аналізу –

зіставлення протилежностей (вияв загального та протилежного у

поглядах). Далі можна здійснити перехід до другого логіко-

психологічного прийому – синтезу (поєднання протилежних сторін).

Розглянемо форми синтезу:

 компроміс можливий тоді, коли декілька позицій принципово не

збігаються і протистоять одна одній як відносно самостійні

сутності. Компроміс досягається шляхом взаємних

еквівалентних поступок за наявності певної спільної основи;

 перемога прогресивної сторони характеризується переважанням

найбільш розумної сторони, а друга набуває підпорядкованого

значення. Ця форма можлива тоді, коли не спостерігається

різкого (принципового) протистояння позицій;

 консенсус становить собою вищу форму поєднання

протилежностей, коли досягається оптимальне узгодження

позицій одна з одною. Умови консенсусу – позиції в основі своїй

не протистоять одна одній, вони доповнюють одна одну.

Розбіжності стосуються лише частковостей, наприклад, той

самий предмет називається різними словами.

Третій крок активізації (обговорення) сприяє закріпленню

інтелектуально-пізнавального мотиву, розв’язанню конфліктних

стосунків та встановленню конструктивних стосунків, розвитку

громадської потреби і досягненню глибинного рівня розуміння

(про що + що + як + навіщо).

Отже, активізація мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності

аудиторії – це система дій, завдяки якій суб’єкт забезпечує

аудиторії найглибший рівень пізнання того чи іншого питання,

тобто піднімає аудиторію на декілька порядків вище у пізнанні

певної проблеми. В результаті створюється повноцінний

двосторонній процес спілкування.

Після того, як суб’єкт пройшов усі етапи винайдення та організації

думки, він починає працювати над другою стороною мисленнєво-

мовленнєвої діяльності – мовленням як найбільш універсальним

засобом вираження думки. Навіть найцінніші думки можуть бути

втрачені, якщо вони не оформлені в дієву словесну форму.

Мовленнєвий закон передбачає вираження думки в дієвій

словесній формі (ДСФ). ДСФ становить собою систему

комунікативних якостей мовлення (правильність, виразність,

ясність, точність, ємність, стислість, доцільність).

Зупинимось на характеристиці комунікативних якостей мовлення.

Правильність – це володіння нормами літературної мови

(орфоепічними, орфографічними, граматичними, лексичними).

Цицерон писав так: „... вміти правильно говорити... ще не заслуга, а

не вміти – вже ганьба, тому що правильне мовлення, по-моєму, не

стільки достоїнство вправного оратора, скільки властивість

кожного громадянина”.

Основними шляхами, які сприяють розвитку правильного

мовлення, є тренінги (власні вправи), робота з різними словниками

та спеціальною лінгвістичною літературою, написання листів,

слухання та аналіз взірцево правильного мовлення, про що писали

класики риторичного мистецтва, зокрема Феофан Прокопович,

М.В.Ломоносов.

Специфіка правильного мовлення полягає в тому, що воно

покликане перш за все впливати на свідомість людини,

активізуючи роботу лівої півкулі головного мозку. Однак для того,

щоб мовлення стало дієвим, воно повинне бути виразним.

Виразність – це така комунікативна якість, завдяки якій

здійснюється вплив на емоції, на почуття аудиторії, тобто за

допомогою якої включається права півкуля головного мозку.

До засобів виразності можна віднести засоби художньої образності

(порівняння, епітети, метафори і под.), фонетичні засоби (інтонація,

тембр голосу, темп мовлення, дикція), приказки, прислів’я, цитати,

афоризми, крилаті слова та вирази, а також не літературні форми

національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя),

якщо вони вживаються суб’єктом усвідомлено та доцільно,

оживлюючи, а не спотворюючи мовлення, синтаксичні фігури

(звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор,

період).

Дієва форма виявляється і в такій мовленнєвій якості, як ясність.

Ясність – це така комунікативна якість яка забезпечує адекватне

розуміння сказаного (без деформацій), не вимагаючи від

співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті.

Причини, що зумовлюють неясність мовлення:

 порушення мовцем норм літературної мови;

 перенасиченість мовлення термінами, іноземними словами

тощо;

 індивідуальне слововживання.

Основний шлях розвитку ясності мовлення – сам процес спілкування.

Ясність мовлення багато в чому зумовлена точністю мовлення.

Точність – це комунікативна якість мовлення, яка виявляється у

використанні слів у повній відповідності з їх мовними значеннями.

Дана якість виробляє в людини звичку називати речі своїми іменами.

Точність мовлення зумовлена цілим рядом причин як

екстралінгвістичного, так і лінгвістичного характеру (знання

суб’єктом предмета мовлення, його політичні установки – вигідно чи

невигідно називати речі своїми іменами, багатство чи бідність

активного словникового запасу мовця).

Точність найтісніше пов’язана з наступним комунікативним аспектом

– стислістю.

Стислість – це така комунікативна якість мовлення, яка

виявляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки,

тези, тобто стислість формує вміння говорити суттєво. На це уміння

давні греки звертали особливу увагу: „Все, що ви сказали спочатку,

нами забуте, бо це було давно. А кінець вашого мовлення нам

незрозумілий, бо забутий початок”. Багатослів’я деформує процес

комунікації, перетворює його у демагогію, в результаті чого

дискредитується саме слово як найважливіший спосіб спілкування.

Нарешті, дієвість словесної форми визначається її доцільністю.

Доцільність – це особлива організація мовних засобів, яка зумовлює

відповідність мовлення цілям та умовам спілкування. Основний

спосіб розвитку доцільності – виступ з однією й тією самою темою в

різних типах аудиторій. Ця якість, як жодна інша, відточує, шліфує

мовне чуття суб’єкта, допомагає ефективно управляти поведінкою

аудиторії.

Отже, кожна із названих комунікативних якостей мовлення становить

собою обов’язків компонент системи ДСФ, тобто виражає ту чи іншу

сторону мисленнєвого процесу: створення концепції передбачає

орієнтацію на правильність, точність, стислість мовлення;

моделювання аудиторії – на ясність та доцільність мовлення;

побудова програми реалізації концепції – на правильність, точність,

стислість, доцільність мовлення; тактичне обґрунтування стратегії –

на правильність, виразність, ясність, доцільність, стислість мовлення.

Отже, специфіка мовленнєвого закону риторики полягає в тому,

що цей закон фокусує в собі цінний досвід різних лінгвістичних

дисциплін (стилістика. Прагматика, основи культури мовлення,

лінгвістика тексту та ін.) по створенню повноцінної комунікації і

завдяки цьому стає тією базою, яка дозволяє людині оволодіти

грамотним процесом говоріння і навіть піднятися до рівня мистецтва

живого слова.

Мовленнєвий закон завершує стадію організації мисленнєво-

мовленнєвої діяльності (підготовчий етап) і відкриває наступний етап

– управління мисленнєво-мовленнєвим процесом.

Закон ефективної комунікації передбачає систему дій суб’єкта з

метою налагодження контакту на всіх етапах комунікації як необхідну

умову ефективної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої

діяльності.

Контакт – це спілкування без перешкод, тобто контакт становить

собою вищий рівень спілкування, який характеризується взаємодією

двох поведінок – суб’єкта і аудиторії.

З метою встановлення і збереження контакту необхідна така система

дій:

- корекція продукту підготовчого етапу під час спілкування;

- управління поведінкою аудиторії;

- управління власною поведінкою.

Системно-аналітичний закон передбачає аналіз якості та

ефективності продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Аналіз якості (як зроблений продукт) здійснюється на всіх етапах

мисленнєво-мовленнєвої діяльності: підготовчому, виконавському,

наслідковому.

Аналіз ефективності (результативності), ступеня реалізації цільової

установки, співвідношення задуманого результату (мети) і

одержаного результату проводиться на наслідковому етапі діяльності.

Системно-аналітичний закон базується на двох етапах критичної

діяльності: на самоаналізові (суб’єкт аналізує свій продукт, свої дії) та

аналізові інших (суб’єкт аналізує чужий продукт і дії іншого

суб’єкта).

У підсумку відзначимо, що хоча системно-аналітичний закон

завершує риторичну формулу, однак він не робить її замкненою

завдяки тому, що сам по собі символізує вічний процес

удосконалення всього існуючого на землі.

Терміни, які треба запам’ятати:

Аудиторiя - це група людей, у думках чи поведінці яких мають

відбутися зміни, до яких прагне оратор.

Соціально-

демографі

чних

Соціально-

психологіч

них

„зовнішня

оболонка

людини”:

стать, вік,

національн

ість,

освіта,

Мотиви

поведінки,

ставлення

до

предмета

мовлення

та

Тип

нервової

системи,

тип

темпераме

нту, типу і

способу

Академічне красномовство – різновид публічного мовлення,

майстерність наукової доповіді, повідомлення, вузівської лекції або

навчальної бесіди.

Аргумент – підстава, доказ, які наводяться для обґрунтування,

підтвердження судження, посередництвом якого обґрунтовується

істинність якогось іншого судження.

Вплив - це дія на стан, думки, почуття i вчинки іншої людини за

допомогою вербальних i невербальних засобів, у результаті якої

відбуваються зміни в поглядах чи поведінці.

Гомілетика – вчення про майстерність церковної проповіді, бесіди

священика з віруючими.

Девіації у спілкуванні – різноманітні типи комунікативних невдач,

помилок, обмовок, описок тощо, пов’язані з мовною та

комунікативною компетентністю учасників спілкування.

Дискурс – зв’язний текст у контексті багатьох конституйованих та

фонових чинників: соціокультурних, психологічних тощо.

Елоквенція – красномовство.

Етос - це засоби впливу, що апелюють до моральних принципів, до

норм людської поведінки.

Класична риторика - це перший етап у розвитку риторики, тривав з

У ст. до н. е. до середини ХХ ст., засновником iї був давньогрецький

софіст Горгiй.

Комунікація – обмін знаковими повідомленнями, інформацією в

різноманітних процесах спілкування.

Логос - це засоби впливу, що апелюють до розуму.

Мовлення – процес використання людиною мови для спілкування з

іншими людьми. Мовлення не існує відірвано від мови. Воно

здійснюється певною мовою з дотриманням законів і правил цієї

мови.

Мовлення внутрішнє – різновид мовленнєвої діяльності, що

виступає в ролі механізму мовного мислення. „Внутрішнє мовлення –

це живий процес народження думки в слові” (Л.Виготський).

Неориторика — це другий стан у розвитку риторики, триває з

середини ХХ ст. до нашого часу, засновником її с бельгійський

вчений Х. Перельман.

Оперативна пам’ять – особливий вид пам’яті, функціонування якого

побудовано на сполученні інформації, що доходить із довгочасної і

короткочасної пам’яті при розв’язанні певного завдання.

Оратор - це людина, яка переконує iнших прийняти певнi твердження

або виконати певнi дії.

Пафос — це засоби впливу, що апелюють до почуттiв.

Переконання - це свiдома аргументована дiя на iнших людей з метою

прийняття ними певних тверджень або намiрiв.

Предмет риторики — це публiчний виступ у процесi комунікації.

Промова - це мовленнєве повiдомлення, з яким оратор звертається до

аудиторії.

Риторика - це наука про способи пiдготовки та виголошення

ораторської промови з метою певного впливу на аудиторiю.

Риторичні (стилістичні) фігури – конструкції, що сприяють

виразності промови: анафора (повторення однакового слова на

початку речень), епіфора (повторення однакового слова у кінці

речень), паралелізм, антитеза (зіставлення протилежних явищ),

градація (розподіл однорідних понять, предметів за ступенем якості

або кількості), інверсія, умовчування, риторичні запитання,

звертання тощо.

Теза – один з елементів доказу; положення, істинність якого

обґрунтовується в доказі; коротко сформульоване положення

підготовленої доповіді, виступу.

Зразки тестів з курсу

Тест 1

1. Риторику як «мистецтво переконання» визначав:

А) Арiстотель;

Б) Квiнтiлiан.

2. Риторику як „мистецтво говорити витончено” визначав: