6
яка існує лише в живій природі: в організмі тварин і в рослинах. “Грубі та ниці неор-
ганічні сили” начебто не в змозі створювати органічні сполуки.
Ці уявлення переважали до початку ХІХ століття. Берцеліус - один із головних
прибічників теорії життєвої сили - писав в 1815 році: “Коли ми розглядаємо наш
організм як машину, то які б знання про його будову ми не мали, як би глибоко не
розуміли взаємодію речовин однієї з одною, причина більшості явищ в живому ор-
ганізмі залишається так глибоко прихована від нас, що ми, певно, не зможемо ви-
явити її. Цю приховану причину ми називаємо “життєвою силою”.
Викликає інтерес ще одне трактування предмета органічної хімії: “Органічна
хімія може звести з розуму. Вона являє собою первозданний тропічний ліс, повний
несподіванок, непролазні хащі без кінця та краю, куди страшно зайти”, - писав
Вьолер Берцеліусу в 1838 році. До слів цього хіміка слід поставитись з повною до-
вірою, адже саме він завдав першого удару по глибоко невірній віталістичній тео-
рії, синтезувавши в 1828 році в лабораторії продукт життєдіяльності живого органі-
зму - сечовину. Це було справжньою хімічною сенсацією того часу. Однак, прихи-
льники “життєвої сили” - віталісти, оголосили сечовину покидьком організму і про-
довжували стверджувати, що більш складні органічні речовини можуть бути утво-
рені тільки в живому організмі. Але в 1845 році німецький хімік Кольбе синтезував
із деревного вугілля, сірки, хлору та води оцтову кислоту. В 1851 році француз Бе-
ртло при температурі червоного розжарювання із етилового спирту та оцтової кис-
лоти синтезував бензол, фенол, нафталін. Особливе значення для спростування
віталізму мали роботи Бертло по синтезу основних компонентів тваринного жиру.
В 1860 році ним при нагріванні гліцерину з жирними кислотами були утворені три-
стеарин, трипальмітин, триолеїн. У 1961 році росіянин Олександр Михайлович Бу-
тлеров синтезував, діючи вапняною водою на пара-формальдегід, цукристу речо-
вину, названу ним метиленітаном. Стало ясно, що для утворення органічних речо-
вин ніякої “життєвої сили” не потрібно, необхідні сили тільки хімічні та фізичні плюс
вміння, знання та нескінченне терпіння експериментаторів.
Ф. Енгельс високо оцінив досягнення хімії. В “Діалектиці природи” він писав:
“Завдяки створенню неорганічним шляхом таких хімічних сполук, які до цього часу
синтезувались тільки в живому організмі, було доведено, що закони хімії мають ту
ж силу для органічних тіл, як і для неорганічних і тим самим була заповнена знач-
на частина тієї начебто навіки нездоланної безодні між неорганічною та органіч-
ною природою, яку визнавав ще Кант”
Добутлеровські теорії систематики органічних сполук
В першій половині XIX століття панувала теорія радикалів, яка належала ви-
датному хіміку того часу Берцеліусу. Він припускав, що сили, які зв’язують атоми в
сполуці, носять електричний характер, але конкретна модель цієї взаємодії була у
нього невірною. Тому до кінця 40-х років VIII століття уявлення Берцеліуса були
відкинуті.
Великий вплив на визнання теорії радикалів зробили німецькі хіміки Лібіх та
Вьолер, які звернули увагу на те, що в багатьох сполуках виявляється одна й та ж
група атомів, яка в хімічних реакціях нібито переходить без змін із однієї сполуки в
іншу (СН
3
-, С
2
Н
5
- та ін.). Такі групи атомів були названі “радикалами”. Результати
досліджень цих вчених були сприйняті як доказ того, що органічні речовини скла-
даються із радикалів.
Вирішальним ударом по теорії радикалів стало відкриття французом Дюма
хімічних реакцій, при яких легко змінюються деякі із звичайних радикалів. Теорія
Дюма дістала назву теорії механічних типів. Дюма проводив аналогію між вуглево-
днями і будівлею, спорудженою із цегли. Щоб будівля органічної молекули не