Бусенко О.Т. (ред.). Технологія виробництва продукції тваринництва

Подождите немного. Документ загружается.

290

Види вовни розрізняють за наявністю елементарних волокон

(однорідна і неоднорідна), співвідношенням і тониною елементар-

них волокон (тонка, напівтонка, напівгруба та груба), породними

особливостями, або комплексом властивостей елементарних воло-

кон — остаточні види вовни (мериносова, немериносова, напівтонка

помісна, цигайська, кросбедна, кросбредного типу та групові пород-

ні підрозділи напівгрубої й грубої вовни).

Тонка вовна складається тільки з пуху (однорідна), має штапель-

ну будову і тонину до 25 мкм (60 якість і вище). Овець із тонкою во-

вною називають тонкорунними. Якщо така вовна вирівняна за то-

ниною, біла, достатньо жиропітна, то її відносять до мериносової.

Немериносова — невирівняна за тониною і маложиропітна.

Напівтонка вовна складається тільки з перехідного волосу або

пуху і перехідного, вирівняних за тониною, має штапельну та шта-

пельно-косичну будову, тонину — 25,1 мкм і більше (58 якість і ниж-

че). Овець із напівтонкою вовною відносять до напівтонкорунних.

Напівтонка помісна вовна — невирівняна за тониною, маложиро-

пітна; цигайська — пружна, жорсткувата; кросбредна — довга, з

великою і середньою звивистістю вовнинок, люстровим блиском,

шовковиста на дотик; кросбредного типу — коротша, з гіршими по-

казниками за блиском, звивистістю та шовковитістю.

Напівгруба вовна має косичну будову і складається з різних ти-

пів волокон (неоднорідна), де значно переважають пух та перехід-

ний волос, ость тонка чи середньої тонини, мало або зовсім немає

мертвого й сухого волосу. Овець із напівгрубою вовною називають

напівгрубововними.

Груба вовна теж має косичну будову і складається з різних типів

волокон (неоднорідна), де пуху й перехідного волосу небагато, бага-

то грубої ості, сухого та мертвого волосу, спостерігається значна не-

вирівняність волокон за тониною. Овець із грубою вовною відносять

до грубововних.

Руно, класирування і сортування вовни. Руно — це вовновий

покрив річного або близько річного росту, знятий з вівці у вигляді

суцільного пласта. При осінній (грубововні породи) або багаторазо-

вій стрижці (романовські вівці), стрижці ягнят поточного року наро-

дження (поярок) та в деяких інших випадках вовна не має форми

цілісного пласта й за нормативними вимогами оцінки сировини не

вважається руном. Хоча в широкому розумінні з біологічного і гос-

подарського погляду руном слід вважати будь-яку вовну (на вівці

або стрижену), яка має адаптивне значення для тварин і придатна

для практичного використання. Руно — це елементарна одиниця

виробництва вовни. Тому воно лежить в основі всіх практичних сис-

тем оцінки й підготовки вовни до реалізації та промислової переро-

бки. Основні елементи руна — штапелі і косиці. Руна за будовою

291

бувають: штапельні, косичні та штапельно-косичні. При оцінці руна

враховують ступінь однотипності властивостей вовни в межах шта-

пелів і косиць (локальна вирівняність) та на різних частинах руна

або тулубі вівці (топографічна вирівняність). Чим вищий рівень се-

лекційної роботи, тим вища вирівняність якісних властивостей вов-

нового покриву овець.

Ознаки класифікації вовни. Якісні компоненти руна за своїм

переліком досить постійні. Протягом століть залишається постійним

і загальний перелік можливих систем переробки вовни (тканини,

трикотаж, килими, повсть), тому постійними є й загальні ознаки

оцінки руна (вид вовни, тонина, довжина, стан і колір). Вони ле-

жать в основі науково-технічної класифікації вовни, яка ґрунтується

на розробці й використанні більш досконалих методів лабораторної

та органолептичної оцінки вовни, раціонального поєднання ознак і

прийомів оцінки руна, різноманітній нормативній регламентації.

На матеріалах науково-технічної класифікації будуються державні

стандарти на вовну.

Класирування й сортування вовни. В нашій країні існують

заготівельні та промислові стандарти. Заготівельні стандарти рег-

ламентують класирування, а промислові — сортування вовни. В

основу класирування й сортування покладено одні й ті самі ознаки:

вид вовни, тонину, довжину, стан і колір. Різниця тільки в тому, що

при класируванні руно залишають цілим, а при сортуванні — роз-

ривають на окремі сорти. Зараз розроблена і впроваджена система

класирування з частковим розривом рун. П’ять комплексних ознак

оцінки вовни покладено в основу системи розриву рун та подальшо-

го поділу вовни в межах утворених груп сировини. Після стрижки

вовну поділяють на рунну й нижчі сорти. До останніх відносять об-

ніжку і клюнкер. Рунну розривають на рунну основну, пожовтілу,

58 – 56 якості в тонкій, неоднорідну в напівтонкій, базову, звалок,

тавро (змивне), кольорову в тонкій немериносовій. Рунну основну й

пожовтілу поділяють далі за тониною, довжиною, станом та кольо-

ром. Для реалізації вовну формують у межах отар у заготівельно-

промислові сорти.

Вихід чистого волокна і реалізаційна ціна вовни. Класиру-

вання вовни передбачає дві мети: підготовку сировини до найбільш

раціональної переробки й використання та встановлення реаліза-

ційної ціни вовни згідно з її якісними властивостями. Господарства

реалізують немиту вовну, а масштаби цін розраховують на чисте

волокно. Тому виникає необхідність визначати вихід чистого волок-

на — відношення маси чистої вовни до маси немитої, виражене у

відсотках. Чиста вовна складається з постійної маси промитої вовни

та маси кондиційної вологи (17 %). Постійну масу промитої вовни

визначають висушуванням або за допомогою гідроапаратів.

292

Реалізаційна ціна 1 кг чистої вовни, в межах певного норматив-

ного масштабу, залежить від показників її класирування: наймену-

вання групи (сорту) розриву рун (основна, пожовтіла, базова, клюн-

кер та ін.), виду вовни, тонини, довжини, стану та кольору. А реалі-

заційна ціна 1 кг немитої вовни залежить ще й від відсотка виходу

чистого волокна.

Первинна обробка, промислова переробка та використан-

ня вовни. Шлях вовни від виробництва до готової продукції має

багатоступеневий характер. На сільськогосподарських підприєм-

ствах вовну виробляють, класирують, визначають вихід чистого во-

локна й реалізують (товар — немита вовна). На фабриках первин-

ної обробки вовни (в Україні дві такі великі фабрики — в Чернігові

й Харкові) проводять: контрольне класирування (при централізова-

ному надходженні немитої вовни з господарств на фабрику), сорту-

вання, промивання, висушування, кондиційну витримку і реаліза-

цію вовни (товар — промита вовна). Камвольно-суконні комбінати

(фабрики) прочісують вовну (топс може бути товаром), прядуть

(пряжа може бути товаром), виготовляють тканини (товар — ткани-

ни). Швейна промисловість використовує тканини (товар — готовий

одяг), трикотажна й килимова — пряжу (товар — трикотаж і кили-

мові вироби), повстяна — чисту вовну (товар — вироби з повсті). То-

ргівля реалізує вроздріб вироби з вовни населенню. Паритет цін на

цьому шляху такий, що виробник вовни завжди перебуває в скрут-

ному економічному становищі. Тут потрібна ґрунтовна оптимізація

як організаційної структури заготівлі вовни, так і системи ціноутво-

рення з урахуванням собівартості виробництва вовни, динаміки сві-

тових цін на цю сировину, можливості бюджетних дотацій, необхід-

ності зваженої митної системи в державі щодо імпорту вовни та ви-

робів із неї.

Кількісні характеристики вовни. Вовна має загальні показ-

ники кількісного характеру — настриг немитої й чистої вовни з од-

нієї вівці. Вовну виробляють у вигляді рун. Настриг немитої вов-

ни — це маса руна, а настриг чистої вовни — це маса чистої вовни,

одержана з одного руна. Індивідуальні й групові показники настри-

гу немитої (0,5 – 31,7 кг) та чистої (0,3 – 15 кг) вовни коливаються в

дуже широких межах, що залежить від ступеня розвитку кожного із

структурних компонентів настригу вовни. До компонентів настригу

немитої вовни відносять: масу чистої, або настриг чистої вовни (ста-

новить 30 – 75 %). вовновий жир (2 – 28), піт (0,5 – 18), мінеральні

(4 – 45) та рослинні (0,2 – 5) домішки і вологу (8 – 20 %). Різноманіт-

ність настригу чистої вовни визначають шість ознак: її тонина, дов-

жина, густота, величина тварин, складчастість шкіри й оброслість

вовною тулуба овець.

293

² Смушки

Ознаки оцінки. Смушок — це шкурка ягняти у віці 1 – 3 дні з

волосяним покривом у вигляді завитків. Такі шкурки одержують від

ягнят спеціалізованих порід; каракульської, сокільської, решетилів-

ської, малич, чушка. Оскільки за чисельністю поголів’я та якістю

завитків каракульські вівці значно переважають над рештою порід,

усі смушки часто називають каракулем. Численні ознаки смушка

можна об’єднати в чотири групи: загальні товарні властивості,

якість волосу, колір смушка, якість (типи) завитків. Ознаки кожної

із зазначених груп можуть мати вади, які дефектують за норматив-

ними характеристиками. Комплексна оцінка сировини виявляється

в різноманітності груп та сортів смушка (каракулю).

Загальні товарні властивості характеризують три ознаки:

розмір, товщина шкурки (міздря) і маса одиниці площі шкури. Ба-

жана велика за площею, тонка й легка шкурка. Досягти цього не

просто, зважаючи на біологічні кореляції. Дуже тонку шкіру часто

спостерігають у тварин ніжного типу. Це призводить до зменшення

живої маси, а на 1 кг живої маси ягнят припадає орієнтовно 350 –

450 см

площі шкіри. Якщо врахувати, що жива маса ягняти при

народженні коливається від 1,5 до 5 кг, то звичайно така шкурка

буде невеликого розміру. Проте великі ягнята можуть бути грубого

типу. Велика за площею шкурка в такому випадку товста, важка, з

низькими смушковими якостями. Оптимального поєднання власти-

востей каракулю досягають селекцією.

Якість волосу визначають такі ознаки: довжина, товщина, гус-

тота, шовковистість, інтенсивність пігментації та блиск. Згідно із

стандартом, довжина волосу на шиї чорного ягняти повинна бути не

більшою за 35, а сірого — не перевищувати 40 мм. Переростання

волосу небажане для якості смушка. Селекцію ведуть на коротко-

вовновість новонароджених ягнят, що сприяє зростанню густоти вов-

ни. Проте з посиленням густоти вовна стає тоншою і завитки втра-

чають пружність. При збільшенні товщини волосу зменшується гус-

тота вовни й виникає рихлість завитків, а також зростає еліптич-

ність ості (завитки утворює практично тільки ость), що зменшує шов-

ковистість волосу (він стає сухим, жорстким, небажаним). Дуже тон-

ке, як і дуже товсте волокно, не створює глибокого («благородного»)

блиску волосу. Комплексна цінність смушка становить основу селек-

ційного компромісу.

Колір волосяного покриву смушка може бути: однотонним (чор-

ний — арабі, коричневий — комбар, димчастий, бурий, білий), сур —

однотонно пігментований волос із світлою верхівкою, плямистим

(підпалий, зворотнопідпалий, сідлоподібний), складеним (рівномір-

но змішані пігментовані й непігментовані волокна). До останнього

294

типу належать сірий ко-

лір — ширазі (змішування

білих і чорних волокон) та

рожевий — гулігаз (змішу-

вання білого й коричневого

волосу). Це підрозділи шку-

рок за механізмом утворен-

ня кольору волосяного по-

криву смушка. У виробничій

і торговельній практиці

смушки та ягнят смушкових

порід овець поділяють на

такі групи: чорні, сірі, сур,

кольорові.

Типи завитків. Зави-

ток — це група волосу, зі-

гнутого у певній формі, або

розміщеного в певному по-

рядку. Існують такі типи

завитків: вальок (рис. 35),

біб (цінні), гривки (менш

цінні), кільце, напівкільце

(малоцінні), горошок, што-

пороподібний, завитка, ласи,

деформовані (порочні). Цінність завитків визначається їх загальною

будовою та структурними особливостями.

Вальок — це однодуговий лінійний (трубчастий) завиток закри-

того типу. Вісь завитості у нього спрямована паралельно до поверх-

ні шкіри. Ступінь завитості покривного волосу не перевищує форми

замкнутого кола. Це найцінніший завиток.

Біб має орієнтовно таку саму структуру, але він коротший (до

12 мм).

Гривки — це збіжні у формі гребеня, або розбіжні у формі ялин-

ки лінійні потоки майже не завитого, але паралельно розміщеного

волосу.

Кільце являє собою дводуговий завиток — одна дуга розміщуєть-

ся паралельно до поверхні шкіри, а друга — вертикально.

Напівкільце — однодуговий завиток, незамкнуте кільце розмі-

щується вертикально до поверхні шкіри.

Горошок — багатодуговий завиток (дів-чотири дуги), вісь завито-

сті спрямована вертикально до поверхні шкіри, кінчики пучка воло-

су утворюють закритий вузол (горошину).

Штопор — багатодуговий (понад чотири дуги), більш рихлий і

кінці волосу виходять на поверхню завитка.

Рис. 35. Смушок із завитками типу вальок

295

Завитка — для неї характерні дві-три дуги, дуже розширена ос-

нова пучка волосу і звужена верхівка, нагадує завитки черепашки.

Ласи — ділянки смушка з паралельним розміщенням волосу.

Деформації — сухий («палений») волос, повстяність («кошма»),

вихрястість і ласоподібність (переростання й втрата паралельного

розміщення волосу).

Смушкові групи і сорти каракулю встановлюють на основі

врахування всього комплексу ознак (від якості шкурки до якості за-

витків). Проте в межах поділу шкурок за кольором базове значення

мають три ознаки: типи завитків, їхня форма та розмір. Шкурки

ягнят спеціалізованих смушкових порід овець поділяють на три

смушкові групи (жакетна, кавказька, ребристо-плоска), а ягнят — на

чотири смушкові типи (жакетний, кавказький, ребристий, плоский).

У шкурок, які відносять до жакетної групи, форма валька і боба

напівкругла, а вальки довгі й середні з відмінною та доброю якістю

волосу.

Кавказька група смушків також має завитки напівкруглої фор-

ми, проте для них характерна перерослість волосу.

Шкурок ребристо-плоскої смушкової групи відрізняє ребриста

або плоска форма валька, часто зустрічаються довгі вузькі гривки,

можуть бути ласи. Перші сорти мають високу якість волосу. Високо

ціняться жакетні та ребристо-плоскі смушки.

Формування смушка. Смушкова продуктивність овець фор-

мується в період внутрішньоутробного розвитку плода й дося-

гає апогею до моменту народження ягняти. Причини утво-

рення завитків каракулю повністю ще не з’ясовані. Одна з най-

більш перспективних теорій ґрунтується на явищі групової переорі-

єнтації волосяних фолікулів у шкірі, яке виникає за рахунок

об’єктивних закономірностей нерівномірного росту органів та тка-

нин овець в онтогенезі. В цілому відома лише загальна специфіка

формування смушка в зв’язку з періодом внутрішньоутробного роз-

витку плода.

Шкурку плода овець у ранньому віці (110 – 125 днів) називають

голяк (короткий паралельно розміщений волос), у пізньому (125 –

145 днів) — каракульча (муаровий малюнок), за кілька днів до на-

родження (у 145 – 150-денному віці) — каракуль-каракульча (муа-

ровий малюнок і окремі сформовані завитки), новонароджених ягнят

— каракуль чи смушок (усі завитки сформовані).

Високо цінять каракульчу, яку можна одержувати з перед-

часно народжених ягнят або від попередньо спарованих і заби-

тих вівцематок, яких щорічно вибраковують (20 %) для реалізації

на м’ясо. Хоча каракулівники світу прагнуть селекційним шляхом

так змінити спадковість овець, щоб каракульчу одержувати з ново-

народжених ягнят і створити новий смушковий тип — «муаровий

шовк».

296

² Овчини

Овчини — це шкури дорослих овець і молодняку після 4 – 6-мі-

сячного віку. У них є два головних компоненти: шкура та волосяний

покрив. З цими характеристиками, особливо специфікою волосяного

(вовнового) покриву шкур, пов’язані всі позитивні якості та недолі-

ки овчин, система їхньої оцінки, консервування, переробки й оста-

точного призначення і використання. За комплексом ознак най-

більш доцільного використання овечих шкур у системі переробки і

для потреб населення овчини поділяють на три категорії: шубні,

хутрові та шкіряні.

До шубних овчин відносять шкури овець з неоднорідною вов-

ною. Використовують для виготовлення шубних виробів — дубля-

нок, кожухів, бекеш, кожушків, жилетів, які шиють в основному во-

лосяним покривом всередину (за винятком комірів до шубних виро-

бів). За породними особливостями шубні овчини поділяють на три

групи: романовські, російські й степові. Романовська є найкращою

шубною овчиною в світі: пух довших за ость (м’яка на дотик, гарна

поверхня овчини за рахунок наявності завитків пуху над остю), сіро-

блакитний колір (поєднання білого пуху й чорної ості), товста і пруж-

на ость (стійкість проти зминання і звалювання вовнового покриву

овчин), добра густота вовни, тонка, міцна, щільна й легка міздря.

Розрізняють пояркову овчину (молодняку 5 – 6-місячного віку, основ-

на товарна продукція) і овчину дорослих тварин, які залежно від

якості волосяного покриву ділять на три групи. Для степових ха-

рактерна значна кількість пуху та багато грубої ості й мертвого во-

лосу. Вони великого розміру, важкі (одержують від курдючних та

дорослих каракульських овець) До російських овчин відносять шку-

ри від решти грубововних порід овець. Вони відрізняються значною

кількістю пуху й відносно тонкою остю, значно кращі за степові ов-

чини. Шубні овчини за довжиною вовни поділяють на вовнові (по-

над 6 см), напіввовнові (від 2,5 до 6 см) і низькововнові (від 1,5 до

2,5 см).

Хутрові овчини (цигейки) — шкури овець з однорідною вов-

ною, використовують для виготовлення хутрових виробів (шуб, ман-

то, дублянок, комірів, головних уборів, пальт), шиють переважно

хутром назовні. За породними особливостями їх поділяють на тон-

корунні, напівтонкорунні і напівгрубі, а за довжиною вовни — на

вовнові (більше 3 см), напіввовнові (від 1 до 3 см) і низькововнові

(від 0,5 до 1 см). Залежно від наявних вад на різних ділянках шку-

ри хутрові овчини поділяють на чотири сорти.

Шкіряні овчини — це непридатні для виготовлення шубних і

хутрових виробів шкури, з яких знімають волос і використовують їх

для виготовлення рукавичної лайки, взуттєвої замші, хромової,

шевро, галантерейної та підкладкової шкіри.

297

² М’ясна продуктивність овець

Існує економічна необхідність і біологічна можливість розвитку в

овець не тільки специфічних (вовнової, смушкової, овчинної), а й

загальних видів продуктивності сільськогосподарських тварин

(м’ясної та молочної). Численні ознаки м’ясної продуктивності

овець поділяють на дві групи: прижиттєві й післязабійні.

Прижиттєві ознаки: будова тіла (широкотілий, вузькотілий і

проміжний тип), жива маса (30 – 170 кг), середньодобові прирости

(від 100 – 150 до 400 – 500 г), скороспілість (висока, середня, низь-

ка), витрата корму на 1 кг приросту (від 4 – 6 до 15 – 17 к. од.), вго-

дованість (вища, середня, нижчесередня).

Післязабійні ознаки: забійна маса (10 – 80 кг), забійний вихід

(35 – 55 %), частини туші (частка шиї, лопаток, грудей, пахвини,

спини, попереку, крижів, стегон), тканини туші (частка кісток,

м’язів, жиру), коефіцієнт м’ясності (3 – 7), відношення м’язи : жир

(від 1 : 0,3 до 1 : 2 – 2,5), якість м’яса (смак, колір, вологість, ніжність,

мармуровість), якість жиру (смак, колір, консистенція), хімічний

склад баранини (вода — 60 – 70 %, білок — 15 – 20, жир — 17 – 24,

мінеральні речовини — близько 1 %), енергетична цінність 1 кг ба-

ранини (10 – 12 МДж, або 2500 – 3000 ккал).

Особливості баранини: специфічний приємний смак дичини й

неперевершеного делікатесу (ягнятина і м’ясо молодняку до 1,5-річ-

ного віку); містить у 2 – 3 рази менше холестерину, ніж свинина та

яловичина; багате джерело незамінних амінокислот, кальцію, фос-

фору, заліза, мікроелементів, вітамінів групи В, бажаних ароматич-

них та стимулюючих речовин. Проте ні в одного виду сільськогоспо-

дарських тварин, крім овець, немає такої великої різниці між особ-

ливостями м’яса дорослих тварин і молодняку.

М’ясо дорослих овець часто набуває неприємного запаху (гірси-

нова кислота), який посилюється при повторному підігріванні страв.

Жир має високу точку топлення і застигання (40 – 47 °С), що також

негативно впливає на якість м’ясних страв у міру зниження їх тем-

ператури. Тому баранину споживають гарячою з додаванням знач-

ної кількості ароматичних та гострих спецій.

У виробничих умовах бажано підвищувати скороспілість овець і

тварин на м’ясо реалізовувати в молодому віці. За таких умов ви-

трати кормів на 1 кг приросту зменшуються (4 – 6 к. од.), а якість

м’ясної продукції значно поліпшується (приємний запах і смак, тем-

пература топлення жиру становить 32 – 37 °С, як у птиці). Ягнятина

й молода баранина є цінним продуктом харчування і користуються

попитом на внутрішньому та світовому ринках.

298

² Молочна продуктивність овець

Овече молоко — цінний харчовий продукт, з якого виготовляють

різноманітні сорти сиру (рокфор, пекаріно, бринза, качкавал, чанах

тощо) і кисломолочні продукти (йогурт, кисле молоко, айран, мацоні

та ін.). У його складі міститься близько 120 різних компонентів, се-

ред яких на жир припадає 6 – 9 %, білок — 5 – 7 і мінеральні солі —

близько 0,9 %. В цілому суха речовина становить 18 – 19 %. Енерге-

тична цінність 1 кг овечого молока — 4 – 5,5 МДж (400 – 1300 ккал).

На одержання 1 кг м’якого сиру (бринзи) витрачають до 5, а твердо-

го (рокфор) — близько 7 кг овечого молока. Витрати коров’ячого мо-

лока досягають відповідно 10 і 13 кг. За вмістом основних поживних

речовин овече молоко переважає коров’яче в 1,5 – 1,8 раза.

Лактація у звичайних овець триває 4 – 5 міс (у спеціалізованих

порід — до 7 міс). Доїти вівцематок починають після відлучення

ягнят у 2,5 – 3-місячному віці. В оптимальних умовах годівлі та

утримання від однієї вівцематки за лактацію одержують 60 – 80 кг

товарного молока. Продуктивність вівцематок спеціалізованих мо-

лочних порід 300 – 400, а рекордисток — до 1000 кг молока за лак-

тацію. Якщо врахувати, що в овечому молоці сухих речовин у 1,5

раза більше, ніж у коров’ячому, а вівцематка в 10 разів менша за

корову, то успіхи селекції і технології у вівчарстві не поступаються

перед досягненнями у молочному скотарстві. Але це щодо спеціалі-

зованих порід. У звичайному вівчарстві товарного овечого молока

одержують дуже мало, оскільки в Україні овець майже не доять,

хоча молоко є третім (після вовни й баранини) істотним джерелом

прибутку у вівчарстві.

7.3. Селекція овець

Селекція забезпечує поліпшення спадкових задатків продуктив-

ності та здоров’я овець. Теоретичні основи селекції практично одна-

кові для всіх видів сільськогосподарських тварин і ґрунтуються на

закономірностях мінливості в популяції. Особливості методів пле-

мінної роботи у вівчарстві зумовлені специфікою продукції овець —

вовни, смушків, овчин. Інші існуючі відмінності не принципові.

В цілому селекція, як одна з трьох складових вівчарства, включає

об’єкти роботи й методи. Об’єкти — це вівці з часу одомашнення і до

сучасного стану виробничих напрямів вівчарства, а методи — прак-

тична реалізація закономірностей селекції.

Вівці належать до класу ссавців, підкласу плацентарних, ряду

парнокопитних, підряду жуйних, родини порожнисторогих, підро-

дини вівці — кози, роду вівці, виду гірські барани, серед яких розрі-

зняють підвиди: уріал (58 хромосом), аргалі (56 хромосом), європей-

299

ський та азіатський муфлон (54 хромосоми). Домашні вівці також

мають 54 хромосоми і походять від муфлона. Вівці одомашнені у

VIII тисячолітті до н. е. Вони належать до числа перших видів до-

машніх тварин в історії матеріальної культури людини. Осередок

первісного одомашнення овець був у Передній Азії від північно-

східного узбережжя Середземного моря до лінії Каспій — Перська

затока. Це зона поширення муфлонів, тут існували і змінювали од-

на одну давні культури та цивілізації. На території Палестини біля

Ієрихону (8000 р. до н. е.) виявили найдавніші залишки домашніх

овець.

У давні часи неабияких успіхів досягло вівчарство в басейні рі-

чок Тигру та Євфрату, так званому Межиріччі, або Месопотамії. На

основі численних фактичних матеріалів, ґрунтовних досліджень і

узагальнень учені почали називати усі міста цієї зони містами «хлі-

ба й вовни» за аналогією з такою самою афористичною назвою Ва-

вилона в текстах Хаммурапі. Під впливом Месопотамії й Передньої

Азії, а також певною мірою незалежним шляхом вівчарство виникло

і розвивалося й в інших регіонах світу: на Закавказзі, у Середній та

Центральній Азії, Північній і Північно-Східній Африці тощо. В епо-

ху панування Римської імперії овець завезли у різні регіони Євро-

пи. А з часом вони поширилися майже на всіх континентах і в усіх

країнах світу.

В період середньовіччя найвищого розвитку вівчарство досягло в

Іспанії та Англії, а в нові часи — послідовно в Німеччині, Австрії,

Франції, Росії, Україні, США. В сучасному вівчарстві серед усіх кра-

їн світу першість займають Австралія і Нова Зеландія.

Доместикація овець — це складний селекційний (еволюцій-

ний) процес, що безперервно триває 10 тис. років. Зміни продуктив-

ності овець за цей час досягли дивовижних розмірів. У диких пред-

ків домашніх овець взагалі не було тонкої, напівтонкої, напівгрубої

та кращих варіантів грубої вовни, смушків і нічого подібного до ро-

мановської овчини, складчастості шкіри, відмінної звивистості вов-

ни, високих настригів немитої (рекорд — 31,7 кг) і чистої (до 15 кг і

більше), дуже довгої (рекорд 81 см) і густої (до 10 – 12 тис. вовнинок

і більше на 1 см

шкіри) вовни, високої скороспілості молодняку (се-

редньодобові прирости 450 – 500 г і більше), високої багатоплідності

(рекорд — 13 ягнят) і молочності (до 1000 кг за лактацію) вівцема-

ток, не було курдючних і жирнохвостих овець. Порівняно з іншими

видами сільськогосподарських тварин, у овець в процесі доместика-

ції досягнута в цілому найбільша різноманітність продукції. Від них

одержують вовну, смушки, овчину, м’ясо, молоко. Існують навіть

в’ючні вівці.

Комплексне поєднання рівня й характеру різноманітних видів

продуктивності овець призвело до створення численних порід. У сві-