Чуткий А. І. Історія України
Подождите немного. Документ загружается.
ми, які діяли до 1914 р. і стали школою політичної боротьби для
західних українців. Вимогу поділу Галичини на польську та ук
раїнську провінції австрійська влада так і не задовольнила. Вод
ночас у 1849 р. від Галичини відокремили Буковину та виділи
ли її в окрему провінцію, провідні позиції у якій зайняли руму
ни. Закарпаття, яке під час революції 1848–1849 рр. стало
окремим автономним Ужгородським округом, у 1860х роках
знову приєднали до Пожонського (Братиславського) намісниц
тва, провідні позиції в якому належали угорцям.
Чисельність та етнічний склад населення. Населення захід
ноукраїнських земель з кінця XVIII і до початку XX ст. зросло
у 3,5 раза і на 1910 р. сягнуло 8 млн осіб. Як і раніше, близько
70 % населення Західної України становили українці. Окрім
українців, тут проживали чисельні групи представників інших
національностей. У Східній Галичині близько 23 % населення
становили поляки (у Західній Галичині вони взагалі були най
чисельнішою національною групою), у Північній Буковині —
близько 35 % населення становили румуни, а угорці на Закар
патті — 26 %. Частка євреїв у населенні різних районів Захід
ної України коливалась від 13 % до 15 %. Понад 85 % населен
ня Західної України на початку XX ст. проживало в селах.
Причому 90 % селян становили українці, натомість у містах
домінували поляки, євреї, румуни, німці та представники ін
ших національностей. Отже, в Західній Україні міста залиша
лись неукраїнськими і виступали засобом асиміляції україн
ців. Окрім цього, частка українців у населенні Західної Украї
ни постійно зменшувалася внаслідок переселення до регіону
представників інших національностей та міграцій самих укра
їнців — чимало з них виїздило на сезонні підробітки (до Німеч
чини, Італії, Росії, до інших регіонів АвстроУгорщини), а та
кож емігрувало (до Канади, США, Бразилії та Аргентини). До
1914 р. із Західної України виїхали близько 1 млн українців.
Розвиток сільського господарства. Реформа 1848 р., незва
жаючи на збереження багатьох пережитків феодалізму, приско
рила розвиток капіталізму в сільському господарстві західноук
раїнських земель. Виробничі сили отримали можливість для ін
тенсивнішого розвитку, селяни стали особисто вільними, а їх
швидке розорення сприяло виникненню армії найманих робіт
ників.
191
Розвиток капіталізму в сільському господарстві Західної Ук
раїни відбувався так званим прусським шляхом. На практиці це
означало повільну еволюцію поміщицьких господарств у капі
талістичні, тривале збереження різних форм феодальної залеж
ності селян, подальше обезземелення та зубожіння селянства.
Так, якщо у середині 1840х років у Східній Галичині бідняцькі
господарства (які мали до 5,75 га землі) становили 66,3 % всіх
селянських господарств, середняцькі (5,75–11,5 га) — 25,4 %,
а заможні (понад 11,5 га) — 8,3 %, то до кінця XIX ст. кількість
бідняцьких господарств зросла до 80 %, а середняцьких та за
можних зменшилась до 14,6 % та 5,1 % відповідно.
Значну допомогу українському селянству у зміцненні еконо
мічного становища надав кооперативний рух. Його засновника
ми були В. Нагірний та Є. Олесницький. Засноване за ініціати
ви В. Нагірного 1883 р. у Львові кооперативне торговельне то
вариство “Народна торгівля” до кінця XIX ст. створило
в Галичині та Буковині розгалужену мережу крамниць. Най
більше кооперативне об’єднання Галичини — Крайовий ревізій
ний союз станом на 1913 р. об’єднав близько 600 кооперативів,
а Руський ревізійний союз — 100 кооперативів. Загалом на
1913 р. в Західній Україні діяло близько 1,5 тис. українських
кооперативів, з них 1,2 тис. в Галичині, понад 200 — на Букови
ні і кілька на Закарпатті.
Сільськогосподарські кооперативи займались скуповуван
ням у селян сільськогосподарської продукції за ринковими ці
нами, натомість постачали їх сільськогосподарською технікою,
інвентарем, добривами, насіннєвим матеріалом, а також органі
зовували мережу крамниць, у яких товари продавалися без
значних накруток, як це робили лихварі.
Таким чином, кооперативи сприяли зміцненню селянських
господарств, підвищенню сільськогосподарської культури, ви
тісненню євреївлихварів та представників інших національ
ностей зі сфери торгівлі та поліпшення забезпечення населення
західноукраїнських земель різними товарами за помірними ці
нами.
Розвиток промисловості і торгівлі. Внаслідок колоніального
становища розвиток промисловості на західноукраїнських зем
лях у другій половині XIX — на початку XX ст. відбувався по
вільними темпами. Відповідно і промисловий переворот, який
192
у Західній Україні почався в середині XIX ст., затягнувся до
кінця 1880х років. Характерними рисами промислового секто
ра залишались відсутність значних промислових об’єктів, існу
вання кустарних ремесел. Гальмувалося будівництво підпри
ємств переробної промисловості. Майже весь сектор промисло
вості та торгівлі контролювали німці, поляки, євреї, угорці,
а також французи та англійці, які вкладали свої капітали пере
важно у видобувну промисловість, що вело, так само як і в Під
російській Україні, до викачування із Західної України за без
цінь її природних ресурсів. Підприємства з українським капіта
лом у промисловому секторі економіки залишались рідкістю.
З другої половини XIX ст. у Східній Галичині набирає роз
витку газова та нафтова промисловість. Із 1869 р. від ручних
методів видобутку нафти почали переходити до буріння за до
помогою парових машин, а з 1877 р. застосовується глибинне
буріння. Як наслідок, якщо у 1874 р. в Галичині було видобуто
20,9 тис. т нафти, то у 1900 р. — 326,3 тис. т, що становило 5 %
світового видобутку нафти. Винайдення способу отримання
з земного воску нафтоіну дало поштовх розвитку озокеритної
промисловості. Вже у 1873 р. було видобуто 9 тис. т озокериту,
і в подальшому цей показник постійно зростав. У Золочівсько
му, Снятинському, Коломийському та Жовківському повітах
розвивалась кам’яновугільна промисловість. З 1870х до 1890х
років видобуток вугілля зріс тут з 72 тис. т до 506,3 тис. т.
Розвивалось і солеваріння. У Східній Галичині діяло 9 соле
варень, на яких видобуток солі зріс з 69,9 тис. т у 1865 р. до
145,8 тис. т у 1900 р. На Закарпатті видобуток солі в 1900 р.
становив 5,9 тис. т.
У Західній Україні на базі великих лісових ресурсів розвива
лася лісопильна промисловість, але більшість заготовленої
на Закарпатті та в Галичині деревини сплавлялась річками до
Угорщини, де вона надходила на деревообробні заводи, а про
дукцію відправляли до Німеччини, Італії, Франції, Англії і Ту
реччини.
Виробництво готової продукції взагалі було слабо розви
нене, в чому виявлявся колоніальний статус західноукраїн
ських земель у складі АвстроУгорської імперії. У 1890 р.
в Східній Галичині діяло лише 4 металургійні підприємства, на
яких працювало 70 робітників, та 13 машинобудівних підпри
193
ємств; на Закарпатті — 13 дрібних залізоплавильних і метало
обробних заводів.
Монополії, що виникли в Західній Україні на межі XIX–XX ст.,
належали іноземному капіталу і діяли переважно у нафтовій,
хімічній та деревообробній промисловості. Найбільшими серед
них були Мундус, Сольва, Галичина та ГалицькоКарпатське
товариство.
У торгівлі значну роль відігравали ярмарки та щоденні торги,
але з кінця XIX ст. почала зростати роль постійно діючих торго
вельних закладів, яких на початку XX ст. функціонувало понад
2 тис. Розвитку торгівлі сприяла діяльність кооперативів і кре
дитових спілок. Інтенсифікувались економічні зв’язки із цен
тральними провінціями АвстроУгорщини, що свідчило про
включення західноукраїнських земель до загальноімперського
ринку. Швидко розвивалися також і торговельні контакти з Ні
меччино, Італією, балканськими країнами та Росією. Причому
західноукраїнські землі виконували роль своєрідного перевалоч
ного пункту в торгівлі АвстроУгорщини та інших європейських
країн з останньою. Важливого значення набуло транспортуван
ня товарів по Дністру до чорноморських портів. Функціонували
і традиційні сухопутні торговельні шляхи, що пов’язували За
хідну Україну з іншими європейськими регіонами: через Львів
на Краків та Відень, з Бродів до Наддніпрянщини та ін. Велике
значення для збільшення вантажоперевезень мало будівництво
залізниць, яке розпочалось у 50х роках XIX ст. У 1859 р. поча
ла функціонувати залізниця між Краковом та Перемишлем. На
початку 1860х років її подовжили до Львова, а потім — до Чер
нівців. На кінець XIX ст. загальна протяжність залізничних ко
лій в Західній Україні становила близько 3 тис. км. Але, на від
міну від інших країн Європи, де поява залізниць прискорювала
економічний розвиток і вела до здешевлення вартості продукції,
у Західній Україні залізниця відіграла іншу роль. Тут залізнич
не сполучення призвело до заповнення місцевого ринку дешеви
ми промисловими товарами з Центральної та Західної Європи,
а отже — до розорення власного виробника.
Український суспільно!політичний рух. Особливістю розвит
ку західноукраїнського суспільства другої половини XIX — по
чатку XX ст. була поступова втрата ілюзій минулого, зміцнення
української самосвідомості та політизація. Центром україн
194
ського національновизвольного руху з другої половини XIX ст.
остаточно стає Східна Галичина. Це було обумовлено тим, що
тут проживала найбільша частка українців зпоміж усіх захід
ноукраїнських земель і серед них було чимало представників
уніатського духовенства та інтелігенції — головних сил націо
нального відродження; а АвстроУгорщина проводила щодо ук
раїнців значно ліберальнішу політику, порівняно з Російською
імперією.
У другій половині XIX ст. український суспільнополітич
ний рух у Західній Україні був представлений трьома течія
ми — москвофіли, народовці, радикали.
Першим у 1850х роках сформувався москвофільський нап
рям. Він був обумовлений тим, що австрійська влада не виконала
обіцянок, узятих під час революції 1848–1849 рр., а також тим,
що на той час Росія була єдиною незалежною слов’янською краї
ною і тому сприймалася серед політичної еліти ряду слов’янсь
ких народів як єдина сила, що може захистити слов’янство. Соці
альна база москвофільського руху складалась з поміщиків та не
значної частини уніатського духовенства і консервативної
частини інтелігенції. Москвофіли не мали великої підтримки
в масах, але спромоглися розгорнути широку агітацію та видава
ли свою періодику (газети “Слово”, “Наука”, “Новий пролом”,
“Галичанин”, “Буковинська зоря”, “Руська правда” і журнал
“Наука”). У 1870 р. москвофіли створили свою першу політичну
організацію в Галичині — Руську раду. Лідерами москвофілів бу
ли Д. Зубрицький, І. Наумович та А. Добрянський. Москвофіли
заперечували наявність окремого українського народу і заявля
ли, що українське населення Західної України є частиною росій
ського народу, а тому недоцільно розвивати українську мову та
культуру. Натомість вони намагались поширювати російську
культуру та мову, хоча не знали її, а тому на практиці ці їхні
прагнення призводили до численних курйозів. Наприклад, мова,
якою вони писали власні твори і яку вони вважали російською,
насправді являла собою суміш українських, польських, росій
ських та церковнослов’янських слів і дістала назву “язичіє”.
Москвофіли отримували фінансову підтримку від російського
уряду, а тому досить скоро до табору москвофілів прийшло чима
ло безпринципних людей, які прагнули тільки наживи. Усе це
стало досить очевидним, і тому відштовхнуло від москвофілів
195
більшість українців. З іншого боку, влада вбачала у москвофілах
агентів Росії, які намагаються відділити Західну Україну від Авс
трії та приєднати її до Росії, і почала переслідувати їх. Тому з
1880х років москвофільський рух пішов на спад. До того ж чима
ло лідерів москвофілів емігрувало до Росії.
Друга течія українського суспільнополітичного руху, що
вступила у боротьбу з москвофілами, дістала назву народов
ської, оскільки послідовники цієї течії виступали за розвиток
народної культури та національної самосвідомості народних
мас. Народовський рух складався з національно свідомої захід
ноукраїнської молоді. Він виник на початку 1860х років, коли
група української молоді заснувала у Львові першу в Західній
Україні українську молодіжну нелегальну організацію, яка за
зразком українського національного руху Наддніпрянщини діс
тала назву громади. Невдовзі аналогічні громади виникли у Пе
ремишлі, Тернополі, Самборі та інших містах Східної Галичи
ни, а згодом — і в Північній Буковині. Народовці стали на за
хист культурних та економічних прав українців, доводили
самостійність українського народу та єдність західних і східних
українців. Народовці збирали та вивчали пам’ятки української
історії та фольклору, вели просвітницьку та культурну роботу
серед українських селян, видавали україномовну літературу та
періодику (журнали “Зоря”, “Вечорниці”, “Мета”, “Правда” та
газети “Діло” і “Буковина”). Вони використовували правопис,
розроблений П. Кулішем — так звану кулішівку. Піддавали
гострій критиці москвофілів за їх заперечування самостійності
української нації та русифікаторську політику.
У 1864 р. народовці створили у Львові перший український
професійний театр, у 1868 р. — культурноосвітнє товариство
“Просвіта”, у 1873 р. — Літературне (з 1892 р. — наукове) това
риство ім. Тараса Шевченка, у 1881 р. — Руське педагогічне това
риство, яке сприяло розвитку української освіти. У 1880 р. за іні
ціативи народовців у Львові відбулося всенародне віче. У ньому
взяло участь 2 тис. осіб із навколишніх сіл, що засвідчило сприй
няття пропаганди народовців у найширших верствах українсько
го суспільства. В 1885 р. у Львові створено головний керівний ор
ган народовського руху — Народну раду, яку очолив Ю. Роман
чук. Народна рада оголосила себе спадкоємицею Головної
Руської ради, що виникла під час революції 1848– 1849 рр., спри
196
яла консолідації та координації сил народовського руху і про
тистояла москвофільській Руській раді. Лідерами народовців
були: син М. Шашкевича — Володимир Шашкевич, В. Барвін
ський, Ю. Романчук, Д. Танячкевич, на Буковині — С. Смаль
Стоцький та М. Василько, на Закарпатті — Ю. Жаткович та
А. Волошин.
У 1890х роках народовський рух почав втрачати популяр
ність серед населення Західної України. Це було обумовлено
тим, що нові життєві реалії вимагали рішучіших дій, і насам
перед в економічній та соціальній сферах. Натомість народовці,
які стверджували безкласовість української нації, були, відпо
відно, і проти боротьби в соціальній та економічній сферах. Ок
рім цього, сам народовський рух зазнав розколу на угодовську
та радикальну течії. Цей розкол був викликаний тим, що у
1890 р. частина лідерів народовців проголосила політику “нової
ери”, суть якої полягала у відмові від ідеї самостійності в обмін
на поступки влади у культурній сфері та у співпраці з австро
угорською владою та поляками. Проте цей компроміс не приніс
українцям особливої користі. А запекла боротьба між українця
ми та поляками під час виборів 1897 р. остаточно підірвала віру
у можливість українськопольського порозуміння і змусила ук
раїнців створювати нові активніші та радикальніші організації
для захисту своїх прав. До цього українців підштовхувала й ін
тенсифікація загальноєвропейського контексту розвитку сус
пільного руху. Знову виразниками нових прагнень виступила
молодша генерація української інтелігенції.
Лідерами течії нового українського руху, який дістав назву
радикального і виник у другій половині 1870х років на базі на
родовського, були І. Франко, М. Павлик, С. Данилович та
Є. Левицький. Їхнім ідейним натхненником був М. Драгома
нов. Головна відмінність між народовцями та радикалами поля
гала в тому, що, на відміну від народовців, які обмежували свої
вимоги сферою освіти та культури, радикали почали боротьбу за
політичні та соціальні права українців і підійшли до ідеї полі
тичної самостійності України.
Радикали вели активну пропагандистську роботу серед се
лян. Окрім видання газет та журналів, вони поширювали се
ред селян брошури, в яких у популярній формі розкривали ва
ди існуючого ладу та пропонували шляхи їх подолання. Ради
197
кали також почали брати під свій контроль українські куль
турнопросвітні установи, усуваючи з них москвофілів та наро
довців.
У 1890 р. у Львові представники радикальної течії створили
першу українську політичну партію — Русько!українську ради!
кальну партію (РУРП). Її лідерами були І. Франко, М. Павлик,
С. Данилович та Є. Левицький. Програма РУРП складалася
з двох частин — програмимаксимум і програмимінімум. Про
грамамінімум передбачала передачу селянам землі шляхом ви
купу за допомогою кредитових союзів, а програмамаксимум пе
редбачала встановлення рівності громадян, республіканську
форму правління та автономію західноукраїнських земель
у складі АвстроУгорщини. Члени РУРП вели велику агітацій
ну роботу серед українського селянства Галичини, прагнучи на
дати їхній боротьбі організованості та політичної зрілості. З ці
єю метою РУРП почала видавати для селян газети “Хлібороб”,
“Громада” та брошури, в яких критикувала існуючий в Австро
Угорській імперії суспільнополітичний лад, засуджувала на
ціональне гноблення.
Із середини 1890х років РУРП, яку поповнили молоді члени
(Ю. Бачинський, В. Будзинський, О. Колесса), виступила за не
залежність України. У 1896 р. Ю. Бачинський видав брошуру
“Україна irredenta” (“Україна уярмлена”), в якій уперше було
чітко сформульовано ідею політичної незалежності України.
Проте більшість старого складу РУРП не підтримала програми
Бачинського. Як наслідок, прибічники Бачинського у 1899 р.
вийшли з РУРП і створили Українську соціал!демократичну
партію (УСДП). Лідери УСДП Бачинський, Ганкевич, Витик та
Охрімович виступали за рівність громадян, захист прав праців
ників, побудову соціалізму шляхом реформ та створення неза
лежної української держави — Української Республіки. Проте
головною складовою у програмі УСДП поступово стали соціаліс
тичні гасла, які не цілком відповідали інтересам українців і ма
ли популістський характер, а тому УСДП не здобула особливої
підтримки серед населення.
У 1899 р. в Галичині була створена ще одна українська полі
тична партія — Українська національно!демократична партія
(УНДП). Вона складалася з найактивнішої частини РУРП, яка
не сприймала як старої тактики РУРП, так і марксистської ре
198
цепції соціалізму, властивої для УСДП. Серед її засновників бу
ли І. Франко, Є. Левицький та М. Грушевський, який з 1894 р.
переїхав до Галичини. Програма УНДП передбачала: сприяння
прищепленню почуття єдності українцям, домагання автономії
для українських земель, а в подальшому — об’єднання всіх ук
раїнських земель у незалежну соборну Українську державу.
Засновники УНДП також ставили собі завдання об’єднати всі
прошарки українського суспільства навколо ідеї української
державності. На місцях були створені філіали УНДП — Повіто
ві народні комітети, що сприяло зближенню партії з масами та
перетворенню її на найбільш активну та впливову українську
політичну партію в Західній Україні.
Окрім українських політичних партій соціалістичного спря
мування, в Галичині виникали і партії консервативної спрямо
ваності, наприклад, Католицький русько!народний союз
(1896), який у 1911 р. перейменували на Християнсько!суспіль!
ну партію (ХСП). ХСП виступала за збереження існуючого сус
пільнополітичного ладу при поступках українцям у сфері осві
ти і культури та за співпрацю з австроугорською владою та по
ляками.
У 1900 р. свою партію створили також москвофіли. Вона діс
тала назву Руська народна партія, спиралась на консервативну
частину буржуазії, інтелігенції та уніатського духовенства і
виступала за русифікацію освіти та культури, а в соціальноеко
номічній сфері — за поліпшення становища селянства шляхом
надання йому дешевих кредитів для придбання землі.
Українські партії, хоча і пізніше, ніж у Галичині, почали
створюватись також і на Буковині. Це були: Радикальна партія
(1906) та Національно!демократична партія (1907). За програм
ними положеннями обидві партії були близькими до УНДП.
Найгірше справа з розвитком української культури та націо
нальної свідомості стояла на Закарпатті. Тут відбувалась то
тальна мадяризація: всі посади займали угорці, другою після
німецької була угорська мова, з існуючих станом на 1883 р.
282 українських шкіл до 1914 р. не залишилось жодної. Внаслі
док посилення наступу угорців і вузької бази національно свідо
мої інтелігенції на Закарпатті не було створено жодної україн
ської політичної партії, що ускладнювало самоорганізацію ук
раїнських патріотичних сил і можливість активної їх боротьби
199
за свої права. Серед української інтелігенції переважали мос
квофіли. Нечисленна група українофілів на чолі з А. Волоши
ним об’єдналась навколо часопису “Наука”.
Західноукраїнські політичні партії надавали підтримку сво
їм колегам із Наддніпрянщини, а також виступили з ініціати
вою активного залучення молоді у політичне життя і з початку
XX ст. почали створювати українські молодіжні спортивні та
національнокультурні організації. У 1900 р. була створена
“Січ” і завершилось оформлення товариства “Сокіл”. У 1911 р.
створено “Пласт”, а в 1912 р. організацію “Січові стрільці”. Ці
організації надавали можливість українській молоді пройти фі
зичне загартування у процесі тренувань та під час тренувальних
зборів, а також проводили патріотичне виховання. Організація
“Січових стрільців”, по суті, готувала кадри для майбутньої ук
раїнської армії, проводячи військову підготовку молоді.
Таким чином, український суспільнополітичний рух на за
хідноукраїнських землях із 1890х років вступив у фазу ство
рення політичних партій та висунення ідеї соборності та полі
тичної незалежності України. Така радикалізація вимог поєд
налась із значним поширенням ідей українського руху серед
всіх верств західноукраїнського суспільства.
Українська культура
(друга половина XIX — початок XX ст.)
Освіта. Освіта на середину XIX ст. і далі залишалася мало
доступною для населення. Тому з початком лібералізації в Ро
сійській імперії після приходу до влади Олександра ІІ поси
лився рух за реформу освіти. Це було обумовлено як пробуд
женням свідомості самого суспільства, так й інтересами
держави, яка відчувала гостру нестачу кваліфікованих кадрів.
Спочатку ініціатива у покращанні ситуації в освіті належала
громадськості. Це виявилось у розширенні мережі приватних
навчальних закладів і створенні за зразком інших європей
ських країн недільних шкіл. Останні працювали у вихідні
(звідси їх назва), і в них здійснювалося безкоштовне навчання
200