Диссертация - Устименко-Косоріч О.А. Масова музика як атрибут молодіжної культури середини XX століття

Подождите немного. Документ загружается.

людей і самооцінці оперувати, перш за все, критеріями зовнішньої

престижності [59].

ЗаXIдні соціологи, аналізуючи масову культуру, справедливо

зазначають, що в сучасних умовах дозвілля стало „подачкою трудящим” для

прикрашення негативних сторін життя; це спосіб компенсації відчуження,

характерного для епохи XX століття. Функція ілюзорної компенсації

спирається на природне прагнення людей до певної противаги −

протиставлення непривабливій, позбавленій ініціативи примусовій праці

тощо.

На основі вищесказаного зазначимо, що не існує певної однозначної

точки зору на проблему взаємозв’язків між художньою культурою й

засобами масової комунікації. Не існує й такої чіткості позицій у розумінні

масової культури взагалі й предмета нашого дослідження зокрема. Це

свідчить про єдність розвитку культури й техніки середини XX століття,

підкреслює складність феномена, що розглядається.

М. Маклюен, аналізуючи засоби масової інформації, розробив

концепцію, на основі якої поділив їх на „холодні” і „гарячі” [205, с. 46-54].

„Гарячі” засоби комунікації, на думку дослідника, не дозволяють додавати

інформацію, якої не вистачає, від себе. Тому вони припускають низький

ступінь залучення і співучасті публіки, а „холодні” засоби – високий ступінь

домислу, співучасті аудиторії. Ця концепція викликала ряд питань і спірних

моментів. На думку багатьох дослідників, ця точка зору не враховує

соціальних, політичних і етичних наслідків запровадження електронної

техніки.

З точки зору багатьох дослідників, активний розвиток засобів масової

комунікації, широке розповсюдження досягнень у різних видах мистецтва

сприяли розподілу такого явища, як науково-технічний прогрес, як і

культури, на масове й елітарне. Елітарна культура, на наш погляд, меншою

мірою залежить від засобів масової комунікації, на відміну від мас-культури,

яка, не в останню чергу, дякуючи засобам масової інформації, формує

„зростаючу стандартизацію смаків і стилів життя”.

1.4. Молодіжний рух середини XX століття та особливості культурних

процесів

Епіцентром світоглядних змін минулого століття стали 1950-і роки, що

ввійшли в політичну історію як „хрущовська відлига”, коли слідом за

періодом „полювання за відьмами” на Заході і сталінізму в умовах нашої

Батьківщини настає час реформ і інтенсивних культурних переорієнтувань.

Усі ці політичні й художні акції виявилися в наймогутнішому

культурно-історичному молодіжному русі, відбувалися в багатьох країнах та

мали різні культурних вияви в умовах європейських культурних домінант. В

умовах нашої Батьківщини 1950-і – це час особливої активності „мистецтва

бардів” (сплав термін-образ, породжений культурою жерців-

священнослужителів-поетів кельтів-ірландців першохристиянської епохи),

що стали визнаними лідерами руху „самодіяльної пісні”.

У країнах Заходу молодіжний рух виражається у формах року і XIпі, що

дифундували в реально-життєвих перипетіях. Рух XIпі від 1950-х років

визначив соціальну ситуацію, що може бути позначена формулою: „молодь у

пошуках загублених знань” [200, с. 21]. А для уточнення цих слів указується:

„Молоді люди намагалися перекинути міст до великих культурних традицій

минулого” [200].

Саме молодь 1950-х років виявилася носієм тієї європейської народної

культури, що ігнорувалася ученим світом у минулі сторіччя й зафіксована в

записках Г. Келлера, у яких указувалось на послідовників Парацельса, які

„невтомно шукали прихований зміст у народних переказах” та сприяли тому,

що „знову відкриті міфи століть, що пускають корені в народне минуле, й

байки, що породжують майже забуту віру в казкове” [200, с. 21]. Осмислення

джерел цієї довіри молодого покоління 1950-х років XX століття до завітів

народної культури привело дослідників до тези: соціально-культурний

резонанс на катастрофи світових воєн, породжених раціоналізмом

„психології громадянської війни” – „хто не з нами, той проти нас”.

Дослідники констатували: „Хаос як наслідок світових воєн XX століття,

страх ще більш страшних конфліктів у майбутньому викликали до життя в

1960-х роках широкий молодіжний рух. Молодь усвідомила цінність так

званих „недорозвинених” культур, яким, як бачилось, “притаманні цінності,

загублені в останні сторіччя” [200, с. 23]. І резюме: “Якщо раніше різну

символіку шукали поети − від романтика Новалиса до Германа Гессе, то

тепер це стало захопленням тисяч молодих людей” [200]. Поєднання

релігійної серйозності відносин до знання і масовість залучення до нього

утворять несподівані звороти в різних національно-етнічних групах.

XX століття зафіксувало дуже важливий ідейно-стилістичний поворот: у

життя й мистецтво увійшла тема „конфлікту поколінь”, яка стала

драматичним центром молодіжного руху. Потужність молодіжного руху,

повнота прояву якого досягається в 1960-і роки, указувала на певну

спорідненість до історичних процесів, які відбувалися в XVIII і XIX

століттях. Так, у XIX столітті відомий роман І. Тургенєва „Батьки і діти”

(1862) зафіксував відчуття перелому в психології суспільства й індивідів,

несумісне з традиціями попередніх поколінь.

Велику опозицію попередникам, пов’язану зі зміною поколінь, можна

спостерігати на рівні французького мистецтва 1750-х років у зв’язку з

„війною буфонів”, у якій брали участь енциклопедисти, королівський двір і

вся освічена Франція [81].

У результаті створилась „партія молодих” (як „партія королеви”), яка

втілювала ідеї оновлення в мистецтві за рахунок молодіжного лідерства, яке

відповідало завданням конкретного історичного періоду. Аналогічні процеси

спостерігались і в інших країнах – „штюрмерство” в Німеччині,

Елизаветинська, а потім – Катерининська епоха в Росії, які

характеризувалися активністю молодих.

Молодіжний рух як форма вияву соціальної активності молодого

покоління є найефективнішим механізмом взаємодії нових поколінь із

суспільством [68]. Ці рухи є осередком формування локальних молодіжних

культур та стилів життя, що пізніше, зазнавши певних модифікацій, мають

велике значення на формування та розвиток культури, впливають на спосіб

життя суспільства в цілому . Молодіжні рухи виникають у процесі соціально-

економічного та соціально-політичного розвитку суспільства, і їх зміст та

форма діяльності великою мірою відбивають соціокультурну, історичну,

демографічну, політичну та інші специфіки кожної окремої країни, кожної

окремої ситуації [68].

Окрім організуючої ролі в процесі взаємодії молоді зі старшим

поколінням, молодіжні рухи є і практичними засобами, адже відкривають

канали комунікації всередині одного покоління, виявляючи та

репрезентуючи його інтереси перед суспільством у цілому. Вони є не просто

найбільш ефективним засобом привернути увагу „дорослого” суспільства до

потреб молоді − вони є інструментом пристосування суспільства до цих

потреб [82]. Молодіжні рухи та неформальні ініціативи стають показником та

обличчям суспільства, експериментують із соціальними моделями та

обирають найбільш відповідні новим культурним цінностям та способам

спілкування. І оскільки економічні, технологічні, політичні зміни неймовірно

прискорили пристосування, дослідження процесу становлення молодіжного

руху в його організованій та неформальній формі стало нагальним питанням

суспільної науки. Особливої уваги та дослідження потребує особливості

формування та становлення молодіжного руху в країнах переXIдного

періоду, зокрема в Україні. Загалом процеси переходу від тоталітаризму до

плюралістичної демократії, розвитку ринкових відносин, трансформації

соціальних структур суспільства, посилення процесів соціальної

диференціації створюють оптимальні умови для виникнення в середовищі

молоді широкого спектру найрізноманітніших громадсько-політичних руXIв,

організацій, об’єднань та неформальних ініціатив [68].

В українському суспільстві продовжуються процеси соціальної

диференціації та виокремлення політичних, економічних та культурних

орієнтирів конкретних соціальних верств та соціально-демографічних груп

населення. Паралельно з цим процесом відбувається активне формування та

розвиток молодіжного руху України в його організованій та неформальній

формі. Адже Україна є одним з найпоказовіших суспільств для вивчення

згаданих процесів. ПереXIд від тоталітарного до демократичного суспільства

− це спільний для більшості країн колишнього СРСР процес. Усі вони

успадкували від СРСР не лише соціально-класову структуру, але й цілий

комплекс проблем, пов’язаних із політичною системою, політичною,

правовою та економічною культурою.

Особливості ж молодіжного руху окремих країн, особливо

організованого, визначаються великою мірою сутністю політичної системи

та адаптацією державної політики до потреб молоді. Від цього залежить

векторність молодіжної ініціативи, ступінь її радикалізму та

безкомпромісності; кількість молодіжних організацій та їх політизованість;

поширення неформального руху та рівень девіацій у молодіжному

середовищі [81].

Досвід України щодо діяльності молодіжних руXIв можна

використовувати як базовий для дослідження соціокультурних процесів,

адже вона за більшістю визначальних особливостей тримається посередині

відносно всіх інших подібних суспільств. Від когось відстає, когось

випереджає, але не втрачає характерних рис, відповідних усім категоріям

суспільств, що долають тоталітарну спадщину. Тож зараз, коли політична

система України вступила в нову стадію розвитку, в процесі якої

демократичні інституції закріплюють свої позиції, відчувається підвищення

політичного рівеня та політичної культури всього населення й молоді

зокрема, збільшуються можливості для розвитку молодіжної ініціативи,

самореалізації молодого покоління, яка стає зразком розвитку подій у

суспільствах такого типу.

Усі соціокультурні процеси, які беруть участь у зміні соціуму, тим

більше загострюються, що робить їх більш наочними та зручними для

вивчення та аналізу. Молоде покоління України, його становлення та

діяльність протягом кількох дисятиліть звертає увагу дослідників, адже в

період формування молодіжного феномену відбувалось активне формування

особливого, переXIдного типу суспільства. На межі тоталітарної та

демократичної систем формувались специфічні форми „кризового”

суспільства. Одним з головних чинників суспільних змін є становлення і

розвиток молодіжної культури в його організованих та неформальних видах.

Специфічні знання про молодь, її соціальну активність, художні

орієнтири та ініціативи почали формуватись у часи індустріальної революції.

Безпосередньо молодіжною проблематикою науковці почали займатися лише

з кінця 1960-х років XX століття, коли молодіжна культура суперечила

канонам та загрожувала існуванню самого буржуазного суспільства.

У Європі піднялася хвиля молодіжних заворушень, потужних

студентських страйків і навіть збройних повстань. Суспільство не очікувало

подібного розвитку подій та виявилося не готовим до сприйняття нових ідей.

Таким чином, наприкінці 1960-х років було з’ясовано, що старше покоління є

чужим для молоді, а про „нове покоління” нічого не з’ясовано. Відбувся

конфлікт між поколіннями, і старші опинилися перед фактом, що вони не

мають уявлення про потреби, запити та ідеали своїх дітей [68]. Протягом

1950-х і на початку 1960-х роках XX століття регулярно проводилися

соціологічні заміри в молодіжному середовищі у більшості європейських

країн. Однак з’ясувалося, що молодіжні акції за великим рахунком носили

комерційний характер.

Одже ми підійшли до визначення поняття „молодіжного руху”. Слід

відзначити полярність та наявність розбіжностей у вітчизняних і зарубіжних

поглядах щодо визначення самого терміну „молодіжний рух”. Одні

розглядають його конкретно-історичну сутність крізь призму розвитку

соціальної активності молоді, інші − як „складову частину молоді” чи як

„сукупність молодіжних громадських об’єднань” тощо [68]. Представники

вітчизняної науки пропонують розглядати цей рух, по-перше, як одну з

найбільш рухливих і мінливих форм соціальної активності молоді, її

соціально-політичних громадських ініціатив; по-друге, як один із засобів

участі молоді в суспільних процесах через колективні (як організовані, так і

неструктуровані) форми прояву її самодіяльності на засадах спільних

інтересів; і лише у вузькому розумінні − як систему молодіжних громадських

об’єднань [82]. Однак, у нас залишається досить поширеним підXIд до

молодіжного руху, що базується на концепції: молодіжний рух − це

сукупність молодіжних організацій. У свою чергу молодіжний рух включає в

себе низку підсистем, основними з яких є організаційно-інституційна,

регулятивна та інформаційна [68].

Цей невеликий історичний екскурс говорить про те, що молодіжна хвиля

XX століття в історичному періоді не утворює винятку. Але можна

стверджувати, що XX століття виключно виділяється на фоні попередніх

століть крайнім радикалізмом прояву цього поновлювального процесу.

Народжена соціальними умовами XX століття мас-культура визначила в

молодіжному русі панування надраціональних форм соціального

орієнтування, особливу довіру до родово-психологічного комплексу

вираження, у тому числі релігійність, переважно екуменічного характеру,

примітивно-музичну орієнтованість художніх смаків, які виявилися в

естетизації буття ритмічними акціями у власне музичних зборах рокерів [82,

с. 5-10]. У цій новій спільності реалізувались ідеї „позацерковного

монастиря” А. Кроулі, який успадкував заповіти піфагорійського братства і

втілював структури „антимонастиря” Ф. Рабле [39, с.

493-498].

Концепція „конфлікту поколінь” на фоні молодіжної хвилі середини XX

століття в поетичній формулі висловив Б. Ділан: „Пройдіть, батьки і матері,

навколо всієї країни, Не критикуйте, мовляв, вас розуміти повинні. Командно

дисципліновані ваші дочки і сини. Старіють ваші шляхи… Настав час

змінити їх [81, с. 8].

Одночасно авторитетність мас-культури у професійній художній

творчості захопила ідеї абсурдизму-абстракціонізму: на зміну „життєподоби”

традиційної театральності виступає „театр абсурду” (п’єси С. Беккота), де

упізнається „стертість меж мистецтва і буття”, яку як „стиль ритмізованого

театралізованого буття” відстоювали рокери. У мистецтві піднімається хвиля

авангарду з вираженими абсурдними мотивами, апогей якої припадає на

1950-1960-і роки.

Ігровий ритм набуває планетарних масштабів – у руслі стилістичних,

естетичних і соціальних поновлювальних процесів 1950 − 1960-х років XX

століття. Особливої ваги набувають молодіжні фестивалі, конкурси, зустрічі,

спрямовані на реалізацію естетичних і культурних інтересів суспільства.

Поновлення торкнулося сфери політики, результатом якого стала

„Хрущовська відлига” у нашій країні, розрив з традиціями „Холодної війни”

на Заході, нарешті особлива довіра антиколоніальним настановам у побудові

„третього світу”: ігрова утопія занурює держави і країни в штучний поділ

встановлених меж і правил, результатом яких стала перебудова у світовому

масштабі на межі 1980-х − 1990-х років.

1950 − 1960-і роки – це вища точка технократизації суспільства, яка

характеризується підготовкою космічних польотів, що відображає державну

потужність творців цих акцій.

Молодіжний рух періоду, що розглядається, має виняткові показники

порівняно з активністю молоді попередніх епох і століть. Основні осередки

молодіжного руху – США, Великобританія і Китай, які демонстрували явні

установки на деструкцію соціальних систем. Американський молодіжний рух

– це рух „XIпі”, тинейджерів. Йдеться про заперечення світу дорослих, навіть

якщо це роблять і не підлітки. В основі дій представників цього соціального

укладу спостерігається qiesi − дитяча ігрова установка, тобто установка на

непродуктивність діяльності суб’єктів цілого руху: бродяжництво, приховане

жебрацтво у вуличній торгівлі дрібничками тощо. Але при цьому

спостерігалось і інше: агресивне неприйняття шкільної традиції, інші силові

деструкції – дії, які солідаризувалися з революційними й

контрреволюційними виступами в політиці й у системі державного

будівництва. Ця якість рок-культури безпосередньо пов’язана з авторитетом

мистецтва Е. Преслі, що спеціально відмічають естетики й соціологи [82,

с. 67].

Вступ США у період 1960-х років ознаменувався багатьма новими

явищами в житті країни, які відбувалися під акомпанемент зовсім нових

ритмів. Джаз, якому завзято віддавали перевагу бітники, відійшов на задній

план. Пошуки нових напрямів у джазі призвели до появи стилю „бон”,

побудованого на спонтанних імпровізаціях. Акценти на індивідуальну

творчість, на необмежене експериментаторство привів до надзвичайного

ускладнення джазу, який усе більше ставав „музикою для музикантів” і

втрачав масові аудиторії. Його місце посів рок-н-рол.

Першим „чистим” виконавцем рок-н-ролу був Біллі Хейлі. Але Біллі

було тоді за тридцять, і він не зміг стати кумиром молоді. Цю роль

призначено було зіграти Елвісу Преслі. Але не Елвіс Преслі винайшов рок-н-

рол. Ця музика уже „витала у повітрі”, її окремі елементи були присутні й у

деяких популярних піснях, особливо в такому напрямку негритянської

музики, як „ритм-енд-блюз”. Елвіс Преслі синтезував нові віяння в естрадній

музиці того часу, а потім уміло інтерпретував їх для аудиторії підлітків.

Феноменальний успіх Е. Преслі базувався, перш за все, на тому, що підлітки

визнавали його пісні „своїми”, він співав не просто для них, а від їх імені.

Отже, молодь знайшла власну ідіому музичного вираження своїх почуттів.

Початок 1960-х років XX століття ознаменувався початком студентської

революції під двома лозунгами: „Створення контркультури!” і „Рай

негайно!” Але єдиний позитивний лозунг „Створення контркультури”,

будучи також програмою і метою „студентської революції”, мав цілком

визначений, конкретний зміст. При цьому студентська революція 1960-х

років у США була моральною революцією. Спроби зміни моралі суспільства

без зміни його політичної й економічної системи дають можливість говорити

про події 1960-х років у США як про „моральну революцію”.

Ю. Давидов у книзі „Соціологія контркультури” украй різко

характеризував контркультуру: „Вона виступає проти духовного як такого, за

повернення особистості до тілесно-природного існування, проти всього

раціонального й розумово упорядкованого, за безумство, стиXIю; проти

естетично орієнтованих релігій, за релігії естетизовані, естетично нейтральні;

проти трудової етики, за неробство, осмислене в дусі античної атараксії й

буддистської нірвани; проти індивідуального особистого начала, органічного

для заXIдної культури і проти інтимності в міжособистісних стосунках;

проти будь-якої упорядкованості в еротичній сфері; проти будь-яких

формалізуючих тенденцій соціокультурного життя, проти соціальності

взагалі і культурності взагалі” [33, с. 58].

Основними творцями контркультури в США у 1960-і роки були XIпі –

прямі продовжувачі бітників. XIпі як явище і як поняття вперше з’явилися в

США на початку 1960-х років.

„XIпі” − це групи молоді в капіталістичних країнах, які відкидають

установлені моральні устої, загальноприйняті норми поведінки й ведуть

бродяжницький спосіб життя, тобто це люди з екстравагантною розпущеною

манерою поведінки” [68, с. 150].

Найбільш повним і точним, на наш погляд, є визначення, запропоноване

А. Лисенковим, яке ми використовуємо у своїй роботі: „XIпі – член

неформальних груп американської молоді, який не визнає цінностей і норм

суспільства, який шукає індивідуального визволення від монотонності

виробництва, атмосфери споживацтва, культу матеріалізму, частково шляхом

застосування наркотиків, цілковитої відмови від участі в суспільному й

економічному житті, в ексцентричному одязі, презирства до грошей і

власності, до насилля, у схильності до містицизму й радості у власному