Гом’єн Донна. Короткий путівник Європейською Конвенцією з Прав Людини

Подождите немного. Документ загружается.

зважати.

У зверненні № 10293/83 Комісія повинна була знайти рівновагу між “обов’язками” і “відповідальністю” державних службовців та обраних представників влади. У цій справі заявник мав

подвійний статус: він був одночасно і державним службовцем, обіймаючи “політично обмежену” посаду, і обраним членом регіональної ради. На нього було накладене дисциплінарне

покарання з боку уряду після інтерв’ю телевізійній програмі, в якому він торкнувся питань, що були пов’язані з державною службою, хоч коли він звернувся туди за дозволом, йому було

відмовлено брати участь у програмі. Комісія вирішила, що дія уряду була прийнятною за пунктом 2 статті 10.

У двох інших зверненнях Комісія ухвалила, що уряд міг обмежувати здіснення прав юристів-практиків згідно статті 10. У першому зверненні йшлось про те, що заявник-адвокат

виступив з “образливими та тенденційними заявами” (Звернення № 10414/83), у другому зверненні заявником був суддя, який поширював буклети, що вміщували коментар

політичного спрямування з приводу окремих державних обвинувачів (Звернення №10279/83). Комісія визнала, що дисциплінарні заходи, яких вжив уряд проти обох заявників,

відповідали вимогам пункту 2 статті 10, зокрема з огляду на особливі обов’язки та відповідальність адвокатів та суддів.

ii. Питання працевлаштування

Суд розглядав питання про звільнення або відмову у прийнятті на роботу тих осіб, які скористались своїм правом на свободу вираження поглядів за cтаттею 10, при цьому підхід у

вирішенні такого питання змінювався в різний час його розгляду. У справах Козік проти Федеративної Республіки Німеччини (1986) і Глазенапп проти Федеративної Республіки

Німеччини (1986) Суд розглянув доктрину Berufsverbot (заборона на професії), яка на той час існувала в ФРН. За цією доктриною всі державні службовці мали скласти присягу на вірність

Конституції та цінностям, які були в ній проголошені. Пані Глазенапп виявила певну симпатію до політики крайніх лівих, а п. Козік, навпаки, - до політики крайніх правих. В обох випадках уряд

відмовився надати заявникам, які на той час проходили стажування в якості шкільних вчителів, постійний статус державного службовця. Визнавши дії уряду як такі, що відповідали вимогам

статті 10, Суд в обох випадках відзначив, що Європейська конвенція з прав людини не гарантує призначення на державну службу. Далі Суд констатував, що державні заклади брали до

уваги погляди заявників, їх позиції та вчинки тільки для того, щоб прийняти рішення про відповідність їх вимозі “мати необхідну особисту кваліфікацію для даної посади”. Варто зауважити у

зв’язку з цим, що Міжнародна організація праці організувала Комісію для розслідування цих та подібних справ і визнала Федеративну Республіку Німеччина винною у порушенні нею

зобов’язань за Конвенцєюї МОП щодо дискримінації (у сфері зайнятості), 1958 (№ 111). У 1995 році Суд у справі Фогт проти Німеччини ухвалив рішення, в якому зазначалось, що

звільнення з посади вчителя мови через те, що він був членом Комуністичної партії Німеччини, становило порушення статті 10.

7. Право одержувати та передавати інформацію

Суд розглядав питання про передбачене у статті 10 право особи одержувати інформацію у світлі рішень уряду стосовно перебування на службі в державних органах. У справі Леандер

проти Швеції (1987) шведський уряд відмовив заявникові у прийомі на державну службу на тій підставі, що він не відповідав вимогам служби безпеки, а це було обовязковим для

обіймання такої посади. Заявник зробив запит щодо інформації стосовно змісту матералів справи про себе, які були в розпорядженні уряду, для того щоб з’ясувати це непорозуміння або

спростувати його, але уряд не задовольнив це прохання. Суд підтвердив обгрунтованість цієї відмови почасти тому, що право на роботу в державних органах не гарантується

Європейською конвенцією з прав людини, а почасти через посилання на положення статті 10 про “свободу одержувати інформацію”, яке:

в цілому забороняє урядові обмежувати будь-кого в одержанні ним інформації, яку інші хотіли б або були не проти йому передати. Стаття 10 не дає права в умовах, подібних до тих, що

склалися у даній справі, на доступ окремої людини до матеріалів,що містять інформацію про його особисту позицію, і не зобов’язує уряд надавати особі таку інформацію.

У справі Гаскін проти Сполученого Королівства (1989) Суд ухвалив рішення про те, що уряд Сполученого Королівства не порушив статті 10, коли відмовив молодій людині в доступі до

матеріалів, що стосувалися часів його перебування в органах державної опіки, але порушив статтю 8 (див. наведений вище розгляд цієї справи).

У справі Вебер проти Швейцарії (1990) журналіста разом з активним захисником довкілля було обвинувачено і покарано за те, що під час прес-конференції вони порушили

конфіденційність судового розслідування. Суд хоч і визнав, що покарання було “встановлене законом” і що захист авторитету та неупередженості правосуддя був законною метою згідно з

пунктом 2 статті 10, однак він констатував порушення статті 10, тому що заявник під час проведення прес-конференції посилався на факти, що вже були оприлюднені до цього. Суд

ухвалив рішення, згідно з яким швейцарський уряд не міг стверджувати, що заявник намагався чинити тиск на суддю, який провадив розслідування, і тому втручання в його право на

свободу вираження поглядів не могло вважатися “необхідним у демократичному суспільстві”.

У справі Оупен Дор Каунселінг і Даблін Велл Вумен та інші йшлось про право передавати і право одержувати інформацію про можливість робити аборти в інших державах. У цій справі

оскаржувалась судова ухвала, що її було винесено по відношенню до двох організацій, яким було заборонено в рамках проведення консультацій надавати інформацію такого характеру

вагітним жінкам. Для того, щоб ухвалити рішення пропорушення статті 10, Суд врахував різні фактори, зокрема, такі, як масштабність встановленої заборони, доступність подібної

інформації через інші джерела а також відсутність будь-якої заборони жінкам виїздити до інших країн з метою переривати там вагітність.

N. Свобода зібрань та об’єднання і право на створення профспілок: стаття 11

Стаття 11:

1. Кожен має право на свободу мирних зібрань та на свободу об’єднань з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом в інтересах національної або громадської безпеки, для охорони порядку або

запобігання злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей і є необхідними в демократичному суспільстві. Ця стаття не перешкоджає

запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління.

Права, які гарантує стаття 11, пов’язані з політичними і соціальними цінностями демократичного суспільства або грунтуються на них. Оскільки в цій статті захищається право на створення

профспілок, що в свою чергу передбачає захист певних економічних і соціальних прав, при тлумаченні положень часто використовується багато інших міжнародних документів і декларацій,

наприклад, конвенції Міжнародної організації праці.

1. Право на свободу мирних зібрань

До сьогодні Європейська комісія та Європейський суд розглянули декілька справ, і яких йшлось про свободу мирних зібрань за статтею 11. Частково це пояснюється тим, що термін

"зібрання", тобто зустріч людей та участь у вираженні поглядів або обміні ідеями та думками, характеризує групу менш формального характеру, ніж та, що передбачається в терміні

“об’єднання”. Комісія визначила роль мирних зібрань та висловила обгрунтовану думку про те, що існування процедури попереднього одержання дозволу на їх проведення не порушує

статтю 11:

Право на свободу мирних зібрань, яке проголошене у цій статті, є одним із основних прав у демократичному суспільстві та ... однією з підвалин такого суспільства ... Це право

охоплює як приватні зібрання, так і збори у громадських місцях. В останньому випадку існування процедури одержання дозволу на їх проведення, звичайно, не порушує зміст цього

права. Подібна процедура відповідає вимогам пункту 1 статті 11, якщо тільки органи влади використовують її для того, щоб мати можливість забезпечити мирний характер зібрань,

і, відповідно, така процедура не є втручанням у здійснення цього права (Заява № 8191/78).

Після цього Комісія зазначила, що тимчасова заборона урядом всіх публічних демонстрацій у даному місті не суперечила пункту 2 статті 11, якщо у разі проведення подібної публічної

демонстрації виникала серйозна загроза громадській безпеці та порядку. На підставі подібних фактів Комісія відхилила доводи уряду про те, що запропонована організацією заявника

демонстрація була цілком неприйнятною з точки зору статті 11, через те що вона могла б викликати протидію із застосуванням сили з боку опонентів і екстремістів. Комісія зауважила з

цього приводу, що:

Право на свободу мирних зібрань гарантується кожному, хто має намір організувати мирну демонстрацію...; можливість контрдемонстрації із застосуванням сили або можливість

долучення до демонстрації екстремістів, які не є членами обєднання, що виступило організатором, і які мають намір вчинити насильницькі дії, не можуть самі по собі скасувати це

право. Навіть якщо існує реальна загроза того, що публічна демонстрація може призвести до заворушень внаслідок подій, які є поза контролем організаторів демонстрації, це не

може бути приводом для виключення її зі сфери дії пункту 1 статті 11 Конвенції. Будь-які обмеження, що накладаються на подібні зібрання, повинні відповідати умовам положення

пункту 2 статті 11 (Заява № 8440/78).

Комісія постановила, що уряд діяв у дозволених межах поля розсуду, коли заборонив всі публічні демонстрації там, де існували серйозні підстави реальної загрози громадській безпеці та

порядку. Варто зауважити, що в обох названих вище справах заборона уряду на проведення демонстрацій була нетривалою і обмеженою територіально.

У справі Платформа “Лікарі за життя” проти Австрії (1988) Суд розглянув позитивне зобов’язання держави забезпечувати захист групам, що здійснюють своє право на свободу

мирних зібрань. У цій справі австрійський уряд дав дозвіл на проведення демонстрації проти абортів у визначеному місці. Після цього організація заявника звернулася з проханням змінити

місце проведення демонстрації на інше, менш зручне з точки зору забезпечення контролю за натовпом. Уряд погодився на це, але повідомив організаторів демонстрації, що поліція може і

не забезпечити належного захисту від виступу контрдемонстрантів, що в дійсності й сталося. Подібні труднощі були і під час проведення другої демонстрації. Організація заявника

скаржилася на те, що австрійський уряд порушив статтю 11, тому що не вжив належних заходів для забезпечення безконфліктного проведення демонстрації.

Суд ухвалив рішення про те, що Австрія була зобов’язана забезпечити захист груп, які здійснювали своє право на мирні зібраня:

Демонстрація може зачіпати або ображати людей, які виступають проти висунутих демонстрантами ідей або вимог. Проте учасники повинні мати можливість провести демонстрацію

без ризику постраждати від фізичного насильства з боку своїх супротивників. Подібні побоювання можуть перешкоджати обєднанням громадян або іншим групам, що мають спільні

ідеї та інтереси, відкрито висловлювати свої думки стосовно найбільш суперечливих питань, які хвилюють суспільство. У демократичному суспільстві право на контрдемонстрацію

не може призводити до відмови у здійсненні права на саму демонстрацію. Справжня, ефективна свобода мирних зібрань не може, таким чином, зводитись лише до обов’язку

держави не втручатися: цілком негативна концепція не відповідає предмету та меті статті 11. Як і стаття 8, стаття 11 іноді потребує вживання позитивних заходів навіть у сфері

взаємовідносин між окремими особами, якщо в цьому є потреба.

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 21 из 33 03.11.2011 23:11

Однак Суд надає державам широкі межі розсуду у цій сфері:

Хоча вживання розумних і відповідних заходів для забезпечення мирного характеру демонстрацій є обов’язком Договірних Сторін, вони не можуть гарантувати це абсолютно, і вони

мають широкі дискреційні повноваження у визначенні необхідних для цього засобів...

У цьому питанні стаття 11 Конвенції зобов’язує їх вжити заходів, а не досягти результату.

В цій останній справі Суд дійшов висновку про те, що австрійські органи влади вжили всіх розумних та належних заходів для захисту демонстрантів і тому порушення статті 11 не було.

Таким чином, Комісія та Суд визнають існування практичних перешкод, пов’язаних із проведенням публічних зібрань, і надають державам певні дискреційні повноваження для подолання

цих ускладнень, які можуть реалізуватись або через встановлення режиму дозволу на проведення конкретної демонстрації, або ж через забезпечення поліцейського захисту від

демонстрації антагоністичного характера, або за допомогою інших засобів.

Однак з якими б труднощами не зустрічалась держава при забезпеченні права на свободу мирних зібрань, окрема особа не може бути покарана за участь у такій демонстрації, якщо вона

не чинила проти правних дій (Езелен проти Франції (1991)).

2. Право на створення об’єднання

Комісія та Суд чітко визначили, що об’єднання є більш формально оформленим та організованим, ніж зібрання. У справі Янг, Джеймс і Вебстер проти Сполученого Королівства (Доп.

Ком. від 1979 р.) Комісія зазначила, що

взаємовідносини між робітниками одного роботодавця не можна вважати об’єднанням в сенсі статті 11, тому що такі відносини між робітником і роботодавцем є виключно

контрактними.

Далі Комісія роз’яснила, що

термін “об’єднання” передбачає “добровільне об’єднання для досягнення спільної мети.

Комісія та Суд використовують у своїй практиці ці два критерії - “добровільний характер” та “спільна мета”.

Критерій “добровільного характеру” має особливе значення у тих випадках, коли мова йде про “негативний” підхід до прав, визначених у статті 11, інакше кажучи, йдеться про право не

приєднуватись до об’єднання чи профспілки. Суд розглянув цю проблему в своєму рішенні у справі Янг, Джеймс і Вебстер (1981), у якій заявники скаржились на те, що угода між

компанією “Британські залізниці” та деякими профспілками залізничників, яка вимагала обов’язкового членства в одній із цих профспілок для одержання роботи на залізниці (закритий

доступ), порушувала положення про свободу об’єднання за статтею 11. Суд погодився з цим, зазначивши, що заявники не повинні були під примусом вступати до профспілки, для того щоб

зберегти роботу:

Право створювати профспілки та вступати до них складає є окремим аспектом свободи об’єднання ... Поняття свободи передбачає певну міру свободи вибору при здійсненні цього

права.

Це зовсім не означає, що негативний аспект права кожної особи на свободу мирних об’єднань лежить цілком поза межами статті 11, і що будь-яке примушування особи вступати до тієї чи

іншої профспілки є прийнятними з точки зору мети цього положення. Тлумачення статті 11 як такої, що дозволяє будь-який примус до членства у профспілках, суперечить самому змісту

свободи, яку вона має гарантувати.

Проте важливо підкреслити, що в неофіційній думці (obiter dicte) Суд висловив зауваження про те, що угоди про підприємства, де працюють виключно члени певних профспілок (“closed

shop”), не обов’язково автоматично порушують статтю 11. Однак в даному випадку Суд зазначив, що права заявника за статтею 11 були порушені тільки тому, що йшлося про збереження

постійної роботи. Суд також визнав порушення статті 11 у справі Сігуртур Сігурйонссон (1993). У цій справі йшлось про те, що водій таксі міг отримати ліцензію лише за умови набуття

членства в Ассоціації водіїв автотранспорту. Він зробив це, але через деякий час не поновив своє членство, через що Асоціація позбавила його ліцензії. Через три роки після цього

парламент Ісландії ухвалиі закон, за яким всі водії таксі обовязково повинні були бути членами Асоціації. Суд визнав, що встановлення законним шляхом обовязкового характеру такого

членства не відповідало поставленій меті.

Ці дві наведені справи є двома значними внесками до судової практики за статтею 11 Європейської конвенції. По-перше, вони дали наочний приклад того, як співвідносяться одне з одним

положення про свободу об’єднань та право створювати профспілку і вступати до неї. Суд розглянув питання свободи об’єднань, а не профспілок, тому що в цих справах було закладено

широкий принцип, можливий для застосування не тільки у зв’язку з профспілками. По-друге, справи продемонстрували ставлення Суду до різних підходів в оцінці діяльності профспілок, що

існують у державах-членах Ради Європи. Ще під час підготовки Європейської конвенції автори з поваги до існуючої тоді в Сполученому Королівстві системи підприємств, де працювали

тільки члени певних профспілок, спеціально відмовилися від включення до тексту положення про “право не приєднуватись до профспілки”. Як було зазначено вище, у справі Янг, Джеймс і

Вебстер Суд не визнав за необхідне розглядати законність такої системи, а обмежився більш вузьким питанням про збереження постійної роботи на підприємствах, де система

працевлаштування членів певних профспілок раніше не існувала, але починала запроваджуватись.

Критерій “загальної мети” за статтею 11 є більш складним для розуміння, ніж критерій “добровільного характеру”. Комісія не знайшла загальної мети і, таким чином, об’єднання згідно змісту

статті 11 у зверненні, в якому група ув’язнених заявила про те, що їхнє право на об’єднання порушується, оскільки їх помістили до одиночних камер (Заява № 8317/78). Комісії ухвалила,

що стаття "не передбачає права ув’язнених створювати компанії або "об’єднануватись" з іншими ув’язненими або в такому розумінні”. Існує також ціла група справ, в яких Комісія та Суд

ухвалили рішення про те, що окрема особа може бути зобов’язана вступити до певної організації, якщо вона не є “об’єднанням” за змістом статті 11. У справі Ле Конт, ван Льовен і де

Мейєр проти Бельгії (1981) Комісія, наприклад, встановила, що на заявників-лікарів могла поширювалась обов’язкова вимога стати членами Бельгійської медичної асоціації, “метою якої

було забезпечення дотримання медичної етики, захист честі, свободи дій, лікарської таємниці та гідності її членів”. Зрозуміле значення завдань організації, здається, відображає в іншому

контексті “загальну мету” - сприяти інтересам членів організації. Проте Комісія і Суд погодилися з тим, що ця організація не є “об’єднаннням” за змістом статті 11, тому що вона виконує

функції, передбачені публічним правом, наприклад, здійснює контроль за професійною діяльністю своїх членів. Така ж невизначеність існувала і в інших справах, коли Комісія підтримала

принцип обов’язкового членства в організаціях, серед яких, наприклад, були організація студентів університетів (Заява № 6094/73) і спілка хірургів-ветеринарів (Заява № 8734/79). Варто

зазначити у цьому контексті, що у справах, пов’язаних із профспілками, Комісія і Суд спирались на “загальну мету” - захищати економічні і соціальні інтереси членів профспілок.

3. Права профспілок

Комісія і Суд прийняли буквальне тлумачення положення статті 11 про захист права створювати профспілки і вступати до них. Судова практика показує, що вимоги статті задовольняються,

якщо існує можливість створювати профспілки та визнається членство в цих профспілках. До сьогодні ні Комісія, ні Суд не брали до уваги аргументи стосовно результативності захисту

конкретноюпрофспілкою інтересів її членів. Суд ухвалив, що стаття 11 не вимагає від держави гарантій певного рівня або типу відносин із профспілками, держава сама має обирати спосіб

спілкування з цими об’єднаннями. У справі Національної спілки бельгійської поліції (1975) профспілка-заявник скаржилась на те, що бельгійський уряд консультувався з кількома великими

профспілками службовців, виключивши з процесу консультацій бельгійську профспілку поліції, що було порушенням статті 11. Суд постановив, що право брати участь у консультаціях не є

обов’язковим для ефективного здійснення права профспілки. Суд також ухвалив, що стаття 11 захищає право профспілки висловлювати якимось чином свою думку під час колективних

переговорів, але не гарантує права на укладення колективного договору (справа Шведської профспілки машиністів локомотивів (1976)). І нарешті, Суд навіть постановив, що стаття 11

не захищає право на страйк, тим самим дозволяючи державі обирати інші шляхи, за допомогою яких можна було б забезпечити право профспілки на захист професійних інтересів своїх

членів. У справі Шмідт і Далстрьом проти Швеції (1976) Суд відзначив, що:

Конвенція гарантує профспілкам свободу захищати професійні інтереси членів профспілки через профспілкові акції, ведення та розгортання яких Договірні Сторони мають

дозволити та зробити можливими.

Проте пункт 1 статті 11 залишає за кожною державою право на вільний вибір засобів для досягнення цієї мети. Надання права на страйк є, безумовно, одним з найбільш важливих засобів,

але існують також і інші. Таке право, яке не визначається чітко у статті 11, може бути таким чином врегульоване в національному законодавстві, що його здійснення зазнає обмежень.

Подібно до ситуації з іншими статтями Конвенції, держава не повинна втручатись у здійснення прав, які гарантуються статтею 11. Комісія уточнила принцип невтручання у контексті дій

держави по відношенню до профспілок. У Заяві № 10550/83 заявник скаржився на те, що виключення з профспілки порушило його права за статтею 11. Не знайшовши порушенння,

Комісія дала розяснення, що завданням статті 11 є захист приватної діяльності від втручання держави:

Право створювати профспілки та вступати до них є окремим аспектом свободи обєднань, призначенням якого є, в першу чергу, захист від дій держави. Держава не повинна

втручатись у процес створення профспілки та вступу до неї... Питання, яке постало у даній справі, стосується того, до якої міри це положення зобов’язує державу захищати члена

профспілки від заходів, що їх профспілка вживає проти свого члена.

Право створювати профспілки включає, зокрема, право профспілок розробляти власні правила, управляти своєю діяльністю та засновувати федерації профспілок і приєднуватись

до них... Відповідні рішення профспілки з цих питань не можуть піддаватись обмеженню чи контролю з боку держави...

Подібні рішення, відповідно, повинні розглядатись як приватна діяльність, за яку загалом держава не може нести відповідальність згідно з Конвенцією...

Захист, що гарантується цим положенням, спрямований передусім захистити від втручання з боку держави.

Комісія, проте, зауважила, що за певних обставин може виникнути необхідність втручання держава у справи профспілок з метою захисту особи:

Від будь-яких зловживань в зв’язку з домінуючим становищем профспілок ... Такі зловживання можуть мати місце, наприклад, у випадку, коли виключення або вигнання із членів

профспілки були зроблені з порушенням правил спілки або коли такі правила є нераціональними чи довільними, або коли виключення або вигнання призводить до серйозних

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 22 из 33 03.11.2011 23:11

наслідків, наприклад, до втрати роботи внаслідок існування системи працевлаштування членів певних профспілок (“closed shop”).

На відміну від інших статей Конвенції, Комісія і Суд рідко констатували “втручання” за пунктом 1 статті 11, зокрема в тому, що стосується профспілкових прав. Тому вони нечасто

звертались і до обмежувальних положень пункту 2. Суд висловив свою позицію у справах Національної спілки бельгійської поліції (1975) і Шведської профспілки машиністів

локомотивів (1976). В обох випадках Комісія ухвалила рішення про те, що нав’язування заходів з боку держави, які можуть обмежити права профспілок під час переговорів з

роботодавцями і тим самим зробити менш привабливим членство у профспілках, може в окремих випадках становити порушення статті 11. Проте Суд не захотів заходити занадто далеко,

зазначивши, що зменшення ефективності членства у профспілках було обумовлене “загальною політикою з боку держави щодо обмеження кількості організацій, з якими мають укладатись

колективні договори. Така політика сама по собі не є несумісною зі свободою профспілок (згідно зі статтею 11)”.

4. Особливі аспекти обмежувальних положень статті 11

На відміну від інших статей Конвенції, що мають аналогічну структуру, стаття 11 містить у пункті 2 положення, яке дає Високим Договірним Сторонам Конвенції повноваження обмежувати

здійснення службовцями збройних сил, поліції та системи державного управління прав, що гарантуються в пункті 1.

Комісія дала роз’яснення з цього приводу у Заяві № 11603 /85. У цій справі йшлось про те, що заявники протестували проти невизнання державою за окремими державними службовцями,

які працювали в Штабі урядового зв’язку Сполученого Королівства (GCHQ), що відповідав за організацію військового та офіційного зв’язку уряду, права організувати профспілку і вступати

до неї, хоча подібна профспілка на той час уже функціонувала майже сорок років. Усі сторони погодились, що заборона профспілки була втручанням у здійснення прав, які гарантуються у

статті 11.

Подальший розгляд Комісією аргументів держави щодо пункту 2 ілюструє суттєву різницю між обмежувальними положеннями статті 11 і паралельними положеннями інших статей

Європейської конвенції, що мають аналогічну структуру. Оскільки заявники з GCHQ у зазначеній вище справі, без сумніву, були “представниками державної адміністрації”, то Комісія

обмежилась розглядом “законності” дій держави, які були спрямовані на заборону профспілкових об’єднань. Комісія визнала, що положення законодавства, які застосувала держава,

базувались на національному законодавстві і підлягали судовому контролю з боку національних судових органів.

Комісія залишила відкритим питання про те, чи містив у собі термін “законний” також принцип пропорційності, і зауважила, що:

Навіть якщо термін “законний” і потребує чогось більшого, ніж обгрунтування в національному законодавстві, наприклад, заборони довільних рішень, немає підстав вважати, що у

даній справі ця вимога не була дотримана.

Комісія не вважала за доцільне розглядати справу у світлі критерію “необхідності в демократичному суспільстві”, оскільки вважала, що у цій справі могло застосовуватись тільки друге

речення пункту 2 статті 11.

O. Право на вільне володіння своїм майном: стаття 1 Протоколу № 1

Стаття 1 Протоколу № 1:

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах,

передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном

відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Стаття 1 Першого Протоколу до Європейської конвенції гарантує право на вільне володіння своїм майном, яке звичайно називається правом на власність. Так само, як це передбачено

відповідно до більшості інших гарантованих Конвенцією основних прав, держава може обмежити здійснення права на власність. Вона може позбавити особу її майна “в інтересах

суспільства і на умовах, передбачених законом”. Вона може також "вводити в дію такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до

загальних інтересів" або для забезпечення сплати різних штрафів, податків та ін. Таким чином, згідно з цією статтею держава має широкі межі розсуду. Слід відзначити, що Суд досить

широко витлумачує поняття "юридична особа".

1. Зміст поняття “майно” за статтею 1 Протоколу № 1

Комісія та Суд розглянули кілька справ, в яких вони визначили зміст поняття “майно” за статтею 1 Протоколу № 1. У справі Меллахер та інші проти Австрії (1989) заявник стверджував,

що право одержувати орендну плату за угодою про оренду є правом на власність, яке відрізняється від права на використання власності. Суд не погодився з цим, звернувши увагу на те,

що право укладати угоди на оренду є складовою частиною права використання нерухомого майна і, таким чином, є аспектом права на володіння цією власністю. Далі Суд визнав, що

введення Австрією контролю за орендною платою належало до меж її розсуду, і, таким чином, порушення права на власність не було.

У кількох заявах йшлось про те, що різного типу дозволи з точки зору осіб, яким було надано такі дозволи, розцінювались як власність згідно зі статтею 1 Протоколу № 1. Комісія та Суд

погодилися з тим, що дозволи є власністю за змістом статті 1 Протоколу № 1, але разом з тим зазначили, що держава надає дозвіл на певних умовах, і якщо власник порушує ці умови, то

держава може не надати новий або анулювати вже виданий дозвіл. У справі Тре Тракторер Актієболаг проти Швеції (1989) Суд погодився з тим, що позбавлення ліцензії на продаж

алкогольних напоїв дійсно було порушенням статті 1 Протоколу № 1, тому що така ліцензія була важливим елементом організації роботи ресторану, при цьому Суд ухвалив, що умови

позбавлення ліцензії належали до дискреційних повноважень уповноважених органів Швеції.

У справі Ван Марле та інші проти Нідерландів (1986) Суд ухвалив рішення про те, що чесне ім’я (good will) за певних обставин теж може розглядатись як “власність” за змістом статті 1

Протоколу № 1:

Завдяки власній праці заявники створили свою клієнтуру; це в багатьох відношеннях мало характеристики приватного права, становило певну цінність і, отже, було власністю за

змістом статті 1.

Комісія і Суд чітко зазначили, що не існує ніякої володіння власностю до тих пір, доки особа не може заявити про своє право власності. Іншими словами, право власності не містить у собі

права на набуття власності. Так, у справі Маркс проти Бельгії (1979), про яку згадувалось вище у зв’язку зі статтями 8 і 14, Суд визнав, що права матері, якій було відмовлено у праві

заповісти спадок своїй дочці, були порушені згідно зі статтею 1 Протоколу № 1; але при цьому права дочки не були порушені, тому що наміри стосовно набуття власності не захищаються

цією статтею. У справі Ван дер Мюссель проти Бельгії (1983), про яку згадувалось вище у зв’язку зі статтею 4 і про яку йтиметься нижче у зв’язку зі статтею 14, Суд ухвалив рішення про

те, що вимога до адвоката надавати певні послуги безоплатно не позбавляла його існуючої власності і не порушувала статтю 1 Протоколу № 1.

Термін "власність" поширюється на всі "безумовні права", які може довести особа, включаючи, зокрема, активи, що повязані з приватним правом (такі як пайові внески чи фінансові

претензії, в основі яких лежить контракт або делікт), а також окремі економічні і соціальні виплати, які повязані з публічним правом.

2. “Мирне володіння” своїм майном

У своєму тлумаченні фрази “мирне володіння” Комісія та Суд часто розрізняють поняття “позбавлення власності” і “контроль за її використанням”. Наприклад, у відомій справі Спорронг і

Льоннрот проти Швеції (1982) заявники скаржились на те, що постанова муніципалітету міста Стокгольм, яка дозволяла місцевій владі відчужувати за своїм бажанням практично без

обмежень будь-яку власність, порушувала їхнє право власності за статтею 1 Протоколу № 1. Суд ухвалив, що хоч подібне відчуження теоретично залишало за власниками право

користуватись та розпоряджатись своєю власністю, однак практично їхні можливості робити це були обмежені настільки, що застосування шведського закону справді порушувало їхнє

право на вільне володіння своїм майном. Розглянувши справу, Суд також підкреслив свою думку про те, що Конвенція у цілому вимагає збереження балансу між інтересами суспільства і

основними правами людини, та зауважив, що у випадку позбавлення власності, обмеження на користування нею чи в інших подібних випадках справедливість вимагає, щоб особам, які

постраждали, було надано право оскаржувати рішення уряду з питань позбавлення власності, контролю за її використанням та надання відшкодування.

Суд більш чітко виклав свою думку щодо балансу між приватними інтересами та суспільним інтересом у справах Літгоу та інші проти Сполученого Королівства (1987) і Джеймс та інші

проти Сполученого Королівства (1986). В цій останній справі заявники виступали проти застосування британського законодавства, яке дозволяло деяким орендаторам житла, що

орендували житло протягом тривалого часу, купувати у орендодавця його частку нерухомості, іноді навіть за меншу ціну від її ринкової вартості на час укладання угоди. Не знайшовши

порушення права на власність, Суд зазначив:

Поняття “суспільний інтерес” обов’язково має розширене тлумачення ... Суд, вважаючи природним, що мають бути широкими межі розсуду, які надаються законодавцям для

здійснення соціальної та економічної політики, поважає рішення законодавців стосовно того, що є “суспільний інтерес”, коли ці рішення будуть основані на розумних міркуваннях.

Відчуження власності, яке здійснюється відповідно до законодавчої, соціальної, економічної політики чи з іншою метою, може відповідати “суспільним інтересам”, навіть якщо

суспільство в цілому безпосередньо не використовує цю відчужену власність або не володіє нею.

Із тексту статті 1 Протоколу № 1 і тлумачень, які були зроблені під час розгляду Комісією та Судом судових справ, стає зрозумілим, що держава має значно ширші межі розсуду, коли

йдеться про критерій “суспільні інтереси”, у порівнянні з критерієм “необхідності в демократичному суспільстві”, який представлене також і в інших статтях Конвенції. Французький уряд

вийшов за визначені для нього межі розсуду у своїй концепції "загального інтересу" при забезпеченні сплати податків, про що йшлось у справі Антріш проти Франції (1994). У цій справі

регіональні власті скористалися своїм правом купувати першими власність під час торгової операції з приватною власністю, при цьому вони використали закон, який надавав їм значні

дискреційні повноваження, однак не забезпечував власниці достатніх процедурних гарантій. Суд визнав, що факт привласнення державою абсолютної влади, коли вона підмінювала собою

покупця будь-якої нерухомості з єдиною метою - забезпечити неухилення від сплати податків, завдав заявниці значної шкоди. Тому було визнано порушення статті 1 Протоколу № 1.

Рішення держави, які вона приймала на власний розсуд, стали предметом суперечки у справах Катікарідіс та інші проти Греції (1996) і Цомцос та інші проти Греції (1996). У цих

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 23 из 33 03.11.2011 23:11

справах йшлось про експропріацію власносності для будівництва автомагістралі. При цьому використовувався закон, що встановлював неоспорюване положення, за яким доходи, які

будуть надходити від робіт по опорядкуванню автодороги, складуть достатню компенсацію відповідним особам. Суд постановив, що відсутність гнучкості у системі відшкодування,

зокрема, неможливість отримати судове рішення, яке б визначило реальні втрати від вимушеної експропріації, порушувала статтю 1 Протоколу № 1.

Коли уряд відмовляє особі у доступі до її власності протягом кількох років, позбавляючи тим тамим цю особу можливості користуватись, розпоряджатись і володіти цією власністю, то в

цьому випадку має місце порушення права володіти своїм майном. Суд дійшов такого висновку у справі Лоізіду проти Туреччини (1996), в якій він не погодився з численими аргументами,

які наводились урядом, зокрема з тим, що політична ситуація на Кіпрі виправдовує відмову допустити громадянина Кіпру грецького походження до його власності, яка знаходиться на

території, що контролюється Туреччиною. Суд зазначив, що "фактична перешкода може становити порушення Конвенції так само, як і юридична перешкода".

3. Контроль за використанням власності

Суд розглянув декілька справ, в яких власники власники помешкань скаржились на контроль з боку уряду за використанням їхньої власності. Окрім справи Меллахера, яку було згадано

вище, Суд розглянув ще дві справи, в яких йшлось про те, що власники квартир не могли добитись виконання судових рішень про примусове виселення осіб, які винаймали ці помешкання.

Суд ухвалив різні рішення в кожній із справ: у справі Спадеа і Скалябріно проти Італії (1995) Суд визнав, що заявники не змогли довести свою потребу проживати в помешканні, про яке

йшла мова і яке на той час винаймали малозабезпечені жінки похилого віку. Ці жінки звернулись до муніципальних властей з проханням надати їм інше помешкання, винайм якого буде

коштувати дешевше. У цьому випадку порушення статті 1 Протоколу № 1 не було. Однак в іншій справі - Сколло проти Італії (1995) - було допущено порушення цього положення, тому

що заявник документально підтвердив свою інвалідність і необхідність для нього та його сімї проживати у зазначеному помешканні.

Суд інколи розглядає справи, в яких заявники скаржаться на контроль за використанням власності в звязку з провадженням кримінального розслідування. У справі Раймондо проти Італії

(1994) італійські власті наклали арешт на значну частку майна в очікуванні доказів про законне походження зазначеного майна, що належало особі, яку підозрювали у звязках з мафією. Не

знайшовши у цьому випадку порушення статті 1 Протоколу № 1, Суд акцентував увагу на тому, для якої мети мафія використовує подібну власність, з якими труднощами зустрічається

уряд, який провадить боротьбу з таким використанням власності, та що приписи про накладення арешту носили обмежений характер. Суд також не визнав порушення у справі, в якій

йшлось про накладення арешту на помешкання як на елемент доказу в рамках проведення кримінального розслідування (Вендітеллі проти Італії (1994)). В обох цих справах Суд, однак,

відзначив порушення в тому, що уряд не вжив швидких заходів для того, щоб знову надати в повноправне користування власність після закінчення відповідних розслідувань.

4. Компенсація за позбавлення власності

Суд розглянув декілька справ, де заявники скаржились на труднощі, з якими їм довелось зіткнутись при отриманні компенсації за власність, якої вони були позбавлені. Для того щоб

визначити, наскільки ті чи інші заходи відповідали вимогам, що містяться у статті 1 Протоколу № 1 Суд вивчив такі фактори, як складність законодавства та процедур, що регулюють

питання експропріації та відшкодування (Цубані проти Італії (1996)), тривалість кожної з цих двох процедур (справи Цубані та Матош е Сільва, ЛДА та інші проти Португалії (1996)),

збитки, що завдаються тривалим процесом позбавлення власності (Гійємен проти Франції (1997)), а також відповідний характер розміру відшкодування з урахуванням затримки у виплаті

(справи Гійємен та Аккус проти Туреччини ( 1997)).

Суд визнав порушення статті 1 Протоколу № 1 у випадках, коли держави, що є учасницями Конвенції, намагались в окремих випадках використовувати правову казуїстику для того, щоб не

виконувати зобовязання щодо відшкодування приватним особам збитків, яких ті зазнали в результаті позбавлення майна. Держава не може в односторонньому порядку вносити поправки

до контракту, який укладено з приватною особою, або припиняти його дію без виплати компенсації за втрати, яких зазнають особи, що з ними був укладений контракт. Законодавчий акт

також не може скасовувати виплату, що повязана зі зміною або припиненням контракту (Грецькі очисні заводи та Стратіс Андреадіс проти Греції (1994)). Уряд, оперуючи законами,

також не може відмовитись визнавати факт делікту, що мав місце відносно групи фізичних осіб або відносно держави (Прессос Компаніа Нав"єра С.С. проти Бельгії (1995)).

5. Стаття 1 Протоколу № 1 та інші статті Конвенції

Заявники часто скаржаться не лише на те, що держава порушує їхнє право на власність, але також і на відсутність відповідного процедурного захисту для оскарження питань про

власність. Суд визнав, що хоч змістовно дії держави за статтею 1 Протоколу № 1 можуть визначатись її власними межами розсуду, в той же час якість процедур, які є доступними для

осіб, що оскаржують дії держави, може часто не відповідати вимозі справедливого судового розгляду за пунктом 1 статті 6 (Аллан Якобсон (1989), Хаканссон і Стурессон (1990),

Лангборгер (1989) - всі справи проти Швеції).

P. Право на освіту: стаття 2 Протоколу № 1

Стаття 2 Протоколу № 1:

Нікому не може бути відмовлено в праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку

освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань.

Право на освіту, яке викладене в статті 2 Протоколу № 1 Конвенції, складається з трьох взаємопов’язаних елементів. У першому реченні статті передбачається, що держава не може

нікому відмовити в праві на освіту. Це означає, що держава не може втручатись у здійснення особою її права на освіту, наприклад, перешкоджаючи особі скористатися можливостями для

одержання освіти, що їх надає держава. У другому реченні статті вміщені два інші елементи права на освіту. По-перше, державі надаються повноваження щодо визначення характеру і

обсягу участі держави в освіті та навчанні. В цілому це означає, що держава не має ніяких зобов’язань надавати певні можливості щодо отримання освіти чи гарантувати кожному

можливість отримати ту освіту, яку він забажає. І по-друге, в цій фразівміщено гарантію права батьків на повагу їхніх переконань, коли йдеться про освіту їхніх дітей.

У справі К’єльдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії (1976) Суд підкреслив важливу роль, яку освіта відіграє у демократичному суспільстві, звернувши увагу на те, що друге речення

статті 2 Протоколу № 1 зокрема:

спрямоване ... на забезпечення можливості плюралізму в освіті. Ця можливість є життєво необхідною для збереження “демократичного суспільства” таким, яким воно

представлене у Конвенції... Зважаючи на повноваження сучасної держави, цієї мети треба досягти передовсім через державне навчання.

У процесі вироблення практики Комісія та Суд майже завжди вимушені розглядати три складові елементи статті 2 Протоколу № 1 у їх взаємному зв’язку.

На відміну від багатьох інших статей Конвенції, що гарантують захист основних прав, стаття 2 Протоколу № 1 складається з негативних термінів: держава не може заборонити, але й не

зобов’язана гарантувати дотримання визначеного права. Таке формулювання ставить державу у вигідне становище проти обвинувачень у порушенні, тому що приватній особі важко

навести переконливі докази того, що держава зобов’язана не втручатися та/або діяти позитивно з метою забезпечення її права на освіту. Замість цього особа має взяти на себе тягар

доведення того, що держава активно відмовляє їй у праві на освіту, що представляє собою значно вищий рівень порівняно з принципами невтручання або позитивного зобов’язання. До

сьогодні Суд тільки один раз визнав достатність наведених доказів у справі Кемпбелл і Козанс проти Сполученого Королівства (1982). У цій справі матері заявників скаржились на

застосування тілесних покарань як дисциплінарного заходу в державних школах Шотландії, які відвідували їхні діти. В об’єднаних заявах стверджувалося, зокрема, що застосування

тілесних покарань у школах порушує права, які гарантуються у другому реченні статті 2 Протоколу № 1, а саме в тому, що освіта і навчання їхніх дітей мали відповідати їхнім філософським

переконанням. Друга заявниця стверджувала, що виключення її сина зі школи порушило право на освіту, яке гарантується в першому реченні цієї статті. Суд дійшов висновку, що

порушення мало місце в обох справах. Спершу Суд розглягув доводи уряду Сполученого Королівства, згідно з якими функції, що пов’язані з внутрішнім управлінням школи, не мають

відношення до сфери “освіти” і “навчання” за змістом статті 2. Суд зазначив, що:

Освіта дітей є багатокомпонентним процесом, під час якого у будь-якому суспільстві дорослі намагаються передати свої переконання, культуру та інші цінності молоді, у той час як

навчання чи викладання спрямовані передовсім на передачу знань та інтелектуальний розвиток.

Можна сказати, що застосування тілесних покарань належить до внутрішнього шкільного адміністрування, але в той же час вони становлять складову частину процесу, в ході якого

школа намагається досягти тієї мети, заради якої її було створено, включаючи також розвиток і формування характеру та розумових здібностей учнів.

Далі Суд розглянув суть поняття “світоглядні переконання батьків”:

З огляду на Конвенцію в цілому, вислів “світоглядні переконання” у даному контексті означає, на думку Суду, такі переконання, які заслуговують на повагу в “демократичному

суспільстві” ... і не суперечать поняттю людської гідності. Крім того, вони не повинні суперечити основному праву дитини на освіту, яке є домінуючим в першому реченні статті 2.

Погляди заявників зачіпають важливий і серйозний аспект людського життя та поведінки - недоторканність особи, законність або незаконність застосування тілесних покарань і

недопущення страху або стресового стану, які можуть бути викликані таким покаранням. Ці погляди відповідають всім викладеним вище критеріям.

Визнавши порушення другого речення статті 2 Протоколу № 1, Суд далі розглянув питання про те, чи порушила держава тимчасово право дитини на освіту згідно з першим реченням цієї

статті. Хоч Комісія свого часу прийняла рішення не розглядати це питання, вважаючи його частиною порушення другого речення статті, Суд визнав за необхідне розглянути його окремо:

Підставою як для першого, так і для другого посилань пані Козанс на статтю 2 було застосування тілесних покарань як дисциплінарного заходу в школі, яку відвідував її син, але

між фактичними даними у кожного посилання, що розглядається, існує суттєва різниця. Якщо щодо другого речення заявниця оскаржувала відвідування навчального закладу, де

мала місце подібна практика, то відносно першого речення заявниця оскаржувала заборону відвідувати школу; ця остання ситуація спричинює значно серйозніші наслідки...

Стаття 2 є одним цілим, в якому домінує перше речення, а право, яке сформульоване у другому реченні, є похідним від основного права на освіту...

Нарешті, обидва посилання розрізняються за своєю правовою основою: перше стосується батьківського права, а друге - права дитини.

Право на освіту, яке гарантується в першому реченні статті 2, за своїм характером потребує врегулювання з боку держави, але таке врегулювання ніколи не повинно наносити

шкоду змісту цього права чи суперечити іншим правам, що проголошені у Конвенції або протоколах до неї.

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 24 из 33 03.11.2011 23:11

Справа Кемпбелл і Козанс проти Сполученого Королівства становить єдиний до сьогодні прецедент, у якому Суд констатував порушення права на освіту згідно з першим реченням

статті 2 Протоколу № 1. Комісія і Суд розглянули також кілька заяв з приводу того, що конкретна політика або практика держави становили de facto порушення права на освіту. Усі ці заяви

були відхилені. У справі щодо окремих аспектів регламентування використання мов у навчальному процесі в Бельгії (Бельгійська мовна справа) (1968) заявники - франкомовні

бельгійці, що проживали у фламандській частині Бельгії - скаржилися на те, що відмова бельгійського уряду надавати їхнім дітям освіту французькою мовою порушувала їхні права згідно

статті 2 Протоколу № 1. Суд визначив зміст і сферу застосування статті таким чином:

Негативне формулювання (права на освіту) вказує ... на те, що Договірні Сторони не визнають такого права на освіту, яке вимає від них організовувати за рахунок держави або

фінансувати освіту будь-якого типу чи рівня...

Усі держави - члени Ради Європи мають загальну і офіційну систему освіти. Тому йдеться зовсім не про те, щоб зобов’язати державу створити таку систему, а лише про те, щоб

гарантувати особам, які перебувають в межах юрисдикції Договірних Сторін, право на користування тими засобами отримання освіти, які існують на даний момент.

Перше речення статті 2 Протоколу гарантує, відповідно, право на доступ до навчальних закладів, що існують у даний час, але такий доступ є тільки частиною права на освіту. Для

того щоб “право на освіту” було реалізоване, потрібно також, щоб особа, яка користується цим правом, мала можливість отримувати користь з такої освіти, тобто, йдеться про

право отримувати, відповідно до діючих у кожній державі правил, офіційне визнання - у тій чи іншій формі - здобутої освіти.

Право на освіту, яке гарантоване в першому реченні статті 2 Протоколу № 1, за своїм характером потребує врегулювання з боку держави... Але таке регулювання ніколи не

повинно наносити шкоду змісту цього права чи суперечити іншим правам, що проголошені у Конвенції.

З-поміж багатьох проблем, які були підняті заявниками, Суд визнав порушення тільки в одному випадку. Бельгійське законодавство дозволяло дітям, які розмовляли фламандською мовою

і проживали у різних франкомовних регіонах, відвідувати школи з викладанням фламандською мовою в сусідніх районах, але не надавало відповідного права франкомовним дітям. Суд

визнав, що це становить порушення положення про недискримінацію за статтею 14 у поєднанні з порушенням статті 2 Протоколу № 1:

Умова постійного проживання встановлювалась не на підставі інтересів шкільних закладів чи з мотивів адміністративного або фінансового регулювання, - у справі заявників в

основу цієї умови покладено міркування, що пов’язані з мовою. Окрім того ця умова не забезпечувала в повній мірі по відношенню до більшості заявників та їхніх дітей необхідної

відповідності між засобами, що використовувались для досягенння мети, і самою метою ...

Здійснення права на освіту в тому вигляді, як його визначає Суд, а точніше, права на доступ до існуючих шкіл не було у даному випадку забезпечено кожному без будь-якої

дискримінації, зокрема, за ознакою мови.

У Бельгійській мовній справі розглядалося питання доступу до початкової освіти. В інших справах Комісія зазначила, що держава може регулювати доступ до окремих видів освіти, не

порушуючи при цьому статті 2 Протоколу № 1. Комісія уточнила, що стаття 2 Протоколу № 1 стосується, головним чином, початкової освіти, і тому держава зовсім не зобов’язана

забезпечувати ув’язненим (Заява № 5962/72) або іноземцям (Заява № 7671/76 і чотирнадцять інших) можливість отримати вищу чи спеціальну освіту. Комісія також зауважила, що:

В разі, коли доступ до вищої освіти передбачає якісь обмеження з боку держави, то загалом не розглядається як порушення статті 2 Протоколу № 1 обмеження доступу до вищої

освіти тим особам, які вже досягли певного освітнього рівня; це необхідно для того, щоб найоптимальніше використовувати існуючі освітні можливості (Заява № 8844/80).

Комісія також підкреслила, що право на (початкову) освіту за статтею 2 Протоколу № 1 не перешкоджає державі вводити систему обов’язкової початкової освіти, тобто запроваджувати

обов’язкове навчання. У заяві № 10233/83 батьки чотирьох дітей, які страждали на дислексію (неспроможність оволодіти навичками читання, прим. перекладача), вирішили навчати

своїх дітей вдома, а не в державних школах, які не мали у достатній кількості засобів, необхідних для спеціального навчання дітей з таким захворюванням. Хоча подібне і було можливим,

однак органи влади залишили за собою право контролювати успіхи дітей в оволодінні базовими знаннями. Батьки оскаржили це рішення, вважаючи його порушенням їхніх прав згідно зі

статтею 2 Протоколу № 1. Комісія не погодилася з цим, зауваживши, що держава має право на законних підставах вимагати від батьків співпраці у процесі оцінювання знань, набутих

їхніми дітьми, тому що початкова освіта є обов’язковою для всіх дітей.

Хоч Комісія в цілому підтвердила права батьків навчати дітей поза системою державної шкільної освіти, вона не зобов’язала держави відраховувати фінансові внески з державного

бюджету для сприяння приватній освіті (Заяви №№ 6853/74 і 7782/77). Варто зазначити у цьому контексті, що кілька Високих Договірних Сторін цієї Конвенції зробили застереження, які

свідчили про їхнє розуміння можливості висунення заяв щодо порушення положення про недискримінацію за статтею 14, які будуть пов’язані з організацією, акредитацією та фінансовою

підтримкою недержавних шкіл.

У справі Кемпбелл і Козанс та в Бельгійській мовній справі розглядалися питання доступу до освіти. Комісія і Суд розглянули також більш детально питання про забезпечення прав

батьків під час навчання їхніх дітей. Принциповою у цьому відношенні стала справа К’єльдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії (1976), у якій кілька батьків протестували проти

включення до датських програм шкільної освіти курсу статевої культури. Проблема ускладнювалася тим, що держава включила елементи сексуального виховання до багатьох предметів і,

таким чином, не мала можливості відразу ж заспокоїти стурбованих батьків, дозволивши їм, наприклад, забирати дітей з тих конкретних уроків, які суперечили їхнім переконанням. Суд

охарактеризував філософське підгрунтя положення про “забезпечення прав батьків” таким чином:

Будучи наділені природнім зобов’язанням по відношенню до своїх дітей, заявники-батьки мають пріоритет в забезпеченні їхньої “освіти та навчання”, вони можуть вимагати від

держави поваги до своїх релігійних і світоглядних переконань. Їхнє право поєднується з відповідальністю, яка тісно пов’язана із здійсненням і використанням права на освіту.

Далі Суд дав характеристику відповідальності, яку покладено на державу у цьому питанні:

Друге речення статті 2 вказує на те, що держава при виконанні покладених на неї в області освіти та навчання функцій, повинна слідкувати за тим, щоб інформація та знання, які

містяться в шкільних програмах, подавалися в об’єктивному, критичному та прюралістичному вигляді. Державі забороняється нав’язувати навчання, котре може розглядатись як

таке, що суперечить релігійним і світоглядним переконанням батьків. Це є та межа, за яку не можна заступати.

Суд також ухвалив рішення про те, що визнання законності існування приватних шкіл не є адекватною відповіддю на стурбованість батьків, тому що це може призвести до неприйнятного

результату, коли “дотримуватимуться” права тільки багатих батьків. Таким чином, хоч держава може дозволити учням не відвідувати заняття, які суперечать переконанням їхніх батьків, або

ж, навпаки, дозволити відвідувати приватні школи, такі можливості автоматично не звільняють державу від відповідальності від виконання її обов’язків в рамках державної шкільної

системи за статтею 2 Протоколу № 1. У названій вище справі Суд постановив, що хоч курс статевої культури міг донести до дітей окремі оціночні судження - а така практика могла

порушити права батьків - однак у даному конкретному випадку дії датського уряду могли були визнані прийнятними, тому що їхньої метою було надання інформації, а не нав’язування

поглядів.

Q. Право на вільні вибори: стаття 3 Протоколу № 1

Стаття 3 Протоколу № 1:

Високі Договірні Сторони зобов’язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечуватимуть вільне вираження думки

народу у виборі законодавчого органу.

Стаття 3 Протоколу № 1 є єдиним основним положенням Конвенції, в якому не викладено право чи свобода і в якому не передбачено невтручання з боку держави. Навпаки, в цьому

положенні в чіткому вигляді викладене позитивне зобов’язання держави.

У Грецькій справі (1969) Комісія підкреслила важливість прав, які гарантуються в статті 3 Протоколу № 1, зазначивши, що “існування представницької законодавчої влади, яка обирається

з розумною періодичністю, складає основу демократичного суспільства”.

Комісія та Суд розглянули невелику кількість справ, в яких піднімались пов’язані зі статтею 3 Протоколу № 1 питання. Комісія визнала неприйнятними звернення, в яких заявники виступали

проти такої практики держави, як виплата коштів політичним партіям за підсумками виборів, або вимога зібрати певну кількість підписів в підписному листі ще до того, як особу внесено до

списку кандидатів на виборах (Заява № 6850/74). Комісія також підкреслила, що стаття 3 Протоколу № 1, згідно з основним принципом статті 1 самої Конвенції, теоретично гарантує кожній

особі право обирати або бути обраним до законодавчих органів (Заяви № 6745/74 і № 6746/74). Термін “законодавчі органи” має визначатися національним законодавством кожної Високої

Договірної Сторони, а законодавчі повноваження таких органів у свою чергу визначаються національними конституціями.

До сьогодні Суд розглянув тільки дві справи, в якій піднімались питання стосовно положень статті 3 Протоколу № 1. У справі Матьє Моан і Клерфе проти Бельгії (1987) франкомовні

заявники стверджували, що вимога бельгійського законодавства про те, що обрані до Ради Фландрії кандидати мають приносити парламентську присягу фламандською мовою,

утримувало франкомовних виборців від голосування за франкомовних кандидатів і, таким чином, порушувало положення про свободу вибору. Спершу Суд підкреслив, що стаття 3

Протоколу № 1 має ”першочергове значення” для всієї Конвенції, “оскільки в ній закріплено визначальний принцип демократії”. Далі Суд зазначив, що стаття не вимагає введення якоїсь

особливої політичної системи, як наприклад мажоритарної з одним чи двома турами голосування, або пропорційного представництва. Стаття не вимагає й того, щоб усі голоси мали

однакову силу під час підрахунку голосів або щоб усім кандидатам було якимось чином гарантовано рівні шанси на перемогу. При цьому Суд ухвалив, що межі розсуду, які існують у кожній

окремій країні і обумовлені особливостями політичного розвитку цієї країни, залишають Комісії та Суду тільки можливість оцінювати, чи не перешкоджають встановлені державою умови

здійсненню основних прав.

У справі Гітонас та інші проти Греції (1997) Суд не визнав порушення статті 3 Протоколу № 1 у випадку, коли національне законадавство забороняло виставляти свою кандидатуру на

виборах будь-якій особі, яка протягом останніх трьох років до часу проведення цих виборів більше трьох місяців перебувала на керівній посаді в державних органах.

R. Права іноземців: стаття 16, стаття 4 Протоколу № 4 і стаття 1 Протоколу № 7

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 25 из 33 03.11.2011 23:11

Стаття 4 Протоколу № 4

Колективне вислання іноземців заборонено.

Стаття 1 Протоколу № 7

1.Іноземець, який законно проживає на території держави, не може бути висланий за її межі інакше ніж на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону, і повинен мати

можливість:

а) наводити аргументи проти свого вислання;

b) вимагати перегляду своєї справи; і

c) бути представленим з цією метою перед компетентним органом або особою чи особами, призначеними цим органом.

2.Іноземець може бути висланий до здійснення своїх прав, передбачених у підпунктах а, b та с пункту 1 цієї статті, якщо таке вислання є необхідним в інтересах публічного порядку

або зумовлюється міркуваннями національної безпеки.

В Конвенції та протоколах до неї викладено кілька положень про права іноземців, які “законно проживають“ на території Високих Договірних Сторін. Сама Конвенція формулює тільки одне

положення, що обмежує ці права. Мова йде про статтю 16, в якій визначається, що:

Ніщо в статтях 10, 11 і 14 не може розглядатися як таке, що перешкоджає запровадженню Високими Договірними Сторонами обмежень щодо політичної діяльності іноземців.

У цій статті встановлено виключення як стосовно принципу недискримінації, сформульованого у статті 14, так і стосовно принципу, згідно з яким Високі Договірні Сторони повинні

забезпечити кожному, хто знаходиться під їхньою юрисдикцією, гарантовані Конвенцією основні права і свободи. До сьогодні Суд розглянув тільки одну справу, в якій робилось посилання

на статтю 16. У справі П`єрмон проти Франції (1995) громадянка Німеччини, яка була членом Європейського Парламенту, скаржилась на певні обмеження в свободі вираження поглядів

та свободіпересування, які були накладені на неї французькими властями під час її поїздки до Французької Полінезії. Виправдовуючи накладені обмеження в свободі вираження поглядів,

французький уряд послався на статтю 16, однак Суд не погодився з цим доводом, оскільки заявниця не лише походила з країни - члена Європейського Союзу, а була ще й членом

Європейського Парламенту. Таким чином вона не була іноземкою за визначенням статті 16.

У Протоколі № 4 розглядаються деякі права, що визнаються за іноземцями. Стаття 2 Протоколу № 4 передбачає дві категорії матеріальних прав: кожен, хто законно перебуває на

території будь-якої держави, має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання, і кожен є вільним залишати будь-яку країну. У статті передбачено також два типи

обмежень цих прав: загальні обмеження, які встановлені в пункті 2 статей з 8 по 11 самої Конвенції, та спеціальне обмеження, згідно з яким кожна держава може обмежити право на

свободу пересування та свободу вибору місця проживання, якщо це обумовлено “громадським інтересом у демократичному суспільстві”. Треба зауважити, що держава не може

посилатися на ”громадський інтерес” для того, щоб заборонити будь-якій особі залишити країну, що є важливим обмеженням для країн, які зазнають “відпливу мозку” або інших серйозних

втрат людських ресурсів. У наведеній вище справі П"єрмон Суд не визнав порушення статті 2 Протоколу № 4, коли французькі власті застосували чинне місцеве законодавство, для того

щоб видати наказ про вислання заявниці.

Стаття 3 Протоколу № 4 забороняє державі висилати своїх громадян шляхом застосування індивідуальних або колективних заходів. Вона також забороняє державі позбавляти своїх

громадян права в’їзду на територію цієї держави.

Стаття 4 Протоколу № 4 забороняє колективне вислання іноземців. Комісія витлумачила термін “колективне” у цій статті як:

будь-який захід уповноважених органів влади, який примушує іноземців у складі групи залишити країну, за винятком тих випадків, коли такий захід вживається після або на підставі

того, як буде грунтовно і об’єктивно розглянуто конкретну справу кожного іноземця, що входить до складу цієї групи (Заява № 7011/75).

Стаття 1 Протоколу № 7 якраз і передбачає здійснення розгляду індивідуальної справи кожного іноземця. Перший пункт цієї статті забороняє висилати будь-якого іноземця, що “законно

проживає” на території держави, якщо йому не дозволили навести аргументи проти свого вислання чи домогтися перегляду справи і не надали можливості бути представленим з цією

метою перед компетентним органом. Проте другий пункт дозволяє державі висилати іноземця до здійснення зазначених вище прав, “якщо таке вислання є необхідним в інтересах публічного

порядку або зумовлюється міркуваннями національної безпеки”. Суд ще не розглянув жодної справи за статтею 1 Протоколу № 7.

S. Дискримінація: стаття 14

Стаття 14:

Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань,

національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин.

Як національне, так і міжнародне право закріплюють принципи рівності та недискримінації. Ці принципи можуть мати формальний аспект, наприклад, коли йдеться про поводження з кожною

особою виключно на підставі закону, та матеріальний аспект, наприклад, коли йдеться про рівний розподіл прав і привілеїв у даному суспільстві. В обох випадках право встановлює певну

відмінність між тими, хто користується цими правами: важливість питання полягає в тому, за якою межею ця відмінність стає забороненою дискримінацією. Комісія та Суд надали Високим

Договірним Сторонам широкі межі розсуду для визначення тих обставин, за яких певні відмінності є прийнятними (Літгоу та інші проти Сполученого Королівства (1987)).

Європейська конвенція з прав людини захищає права окремих осіб, а не груп. Стаття 14 також захищає права окремих осіб, а не груп. На практиці це означає, що тільки сторони, відносно

яких безпосередньо порушено одне чи кілька прав, що їх гарантує Конвенція, можуть звертатися зі скаргою до Страсбурга: жодна особа не може подавати скаргу від імені іншої сторони,

права якої порушено. Конвенція не передбачає “actio popularis”. Навіть у заяві, яку називають “колективною”, кожна особа має довести, що вона є жертвою порушень прав. (Див. також

нижче розгляд статті 34 у зв’язку з правом на індивідуальну заяву, стор. .....).

Конвенція не передбачає загального зобов’язання не допускати дискримінації. Захист, що гарантується у статті 14, доповнює інші основні права, які вміщені в Конвенції: викладене у статті

14 право не є самостійним. Зазначивши це, Комісія і Суд зауважили, що навіть у разі визнання факту виконання державою своїх зобов’язань щодо дотримання якогось із основних прав у

рамках певної справи, може бути одночасно ухвалено рішення про те, що держава порушила те саме право у зв’язку зі статтею 14. Так трапилось у Бельгійській мовній справі (1968), у

якій група франкомовних батьків оскаржувала те, що їхні діти не мали доступу до шкіл з французькою мовою викладання виключно через те, що їхні сім’ї жили у передмісті Брюсселя;

відносно ж фламандської общини такі обмеження були відсутні. Під час розгляду цієї справи Суд застосував ті самі критерії, що при розгляді справ, в яких робилось посилання на інші

статті, що мали у своєму складі обмежувальні положення. Суд передовсім виходив із законності мети, яка досягалась через конкретні дії, і відповідності заходів, що вживались, цій законній

меті.

Одне можливе виключення з правила, згідно з яким стаття 14 діє як додаткова по відношенню до інших основних прав Конвенції, було визнано у справі осіб азіатського походження зі

Східної Африки проти Сполученого Королівства (Доп. Ком. 1973 р., неопублікована). У цій справі Сполучене Королівство не дозволило власникам британських паспортів, яких було

вислано з Уганди, Кенії і Танзанії, в’їхати до Сполученого Королівства і залишитись там на постійне проживання. Ці особи звернулись до Комісії зі скаргою, що відмову на в’їзд було

зроблено за расовою ознакою, а це порушує статтю 14 і положення про таке, що принижує гідність, поводження за статтею 3. У цьому контексті важливо зазначити, шо Конвенція не

гарантує права на в’їзд або на імміграцію. Комісія зазначила у публічній заяві про цю справу, що дії, які були вчинені з расових мотивів, можуть за певних обставин порушувати статтю 3,

навіть якщо суть самого акту дискримінації не пов’язана зі здійсненням або відмовою у здійсненні будь-якого гарантованого Конвенцією права.

1. Недозволена різниця у поводженні згідно зі статтею 14

Будь-яка різниця у поводженні держави з окремими особами в однаковій ситуації повинна мати об’єктивні та виправдані підстави. Суд констатував, що цієї норми не був дотримано у справі

Маркс проти Бельгії (1979), в якій йшлось про те, що мати та її позашлюбна дитина оскаржували чинне бельгійське законодавство щодо позашлюбних дітей, яке порушувало їхні права

згідно зі статтею 1 Протоколу №1 (власність), статті 8 (сімейне життя) і статті 14. Зазначивши, що стосунки між матір’ю та їі дитиною у достатній мірі були аналогічні стосункам між жінкою,

що перебуває в офіційному шлюбі, та її дитиною, Суд ухвалив рішення про те, що різний підхід держави у цих двох подібних випадках не може бути виправданим. Єдине виключення було

зроблено відносно заяви доньки про те, що її право на власність за статтею 1 Протоколу №1 було порушено: Суд ухвалив рішення про те, що це положення не може бути застосоване

спадщини, яку вона сподівалась отримати. Коли двоє інших заявників, що опинились в аналогічній ситуації, яку викладено у справі Маркс, звернулись через 12 років із заявою, Суд

підтвердив свою позицію, однак не підтвердив порушення права власності (Вермер проти Бельгії (1991)). Ці ж принципи Суд використав і в справі Інце проти Австрії (1987), визнавши

порушення на підставі того, що австрійский закон про спадкоємництво надавав перевагу дітям, які були народжені в шлюбі, порівняно з позашлюбними дітьми померлих батьків, коли

йшлось про порядок розподілу між спадкоємцями сільськогосподарських земельних ділянок.

У справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства (1985) три заявники скаржилися на порушення статті 8 (сімейне життя) і статті 14 імміграційним законодавством

Сполученого Королівства, яке створювало значно більше перешкод для іноземців-чоловіків, що хотіли возз’єднатися зі своїми нареченими або дружинами, які законно проживали в цій

державі, порівняно з іноземками-жінками, що бажали возз’єднатися зі своїми чоловіками. Не визнавши порушення статті 8, Суд підкреслив, що Договірні Сторони не мають жодного

зобов’язання поважати право одружених пар на вибір країни проживання, і, таким чином, не зобов’язані приймати на постійне проживання подружжя, що не мають громадянства і не є

підданими цієї держави. Але Суд ухвалив, що Сполучене Королівство порушило статтю 14 разом із статтею 8, зазначивши таке:

Поняття дискримінації за змістом статті 14 передбачає, в основному, випадки, коли з особою чи групою осіб без належних підстав поводяться, гірше, ніж з іншими, навіть якщо

Конвенція і не передбачає кращого поводження.

Отже, стаття 14 стосується, в першу чергу, нерівності в конкретному поводженні, а не порівняння різних заходів, які може обирати держава, обмежуючи здійснення якогось основного

права.

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 26 из 33 03.11.2011 23:11

Суд визнав також порушення статті 8 у поєднанні зі статтею 14, коли йшлось про дискримінацію за ознакою статі, у справі Бургхарц проти Швейцарії (1994). У цій справі йшлось про те,

що чоловікові, який одружився, не було дозволено поставити

після свого імені імя дружини (використовувати подвійне імя), або взяти прізвище дружини в якості подружнього, хоч протилежне допускалось.

Подружнє життя стало предметом розгляду і в справі Хоффман проти Австрії (1993). Заявником у цій справі була жінка, яка стала членом секти свідків Єгови, а до того вона належала

до римо-католицької церкви. Пізніше, під час процесу розірвання шлюбу, австрійські суди залишили дітей її колишньому чоловікові, мотивуючи це єдиною підставою - її релігійними

уподобаннями. Суд визнав порушення її права на сімейне життя відповідно до статті 8 в поєднанні з порушенням статті 14. Аналогічне рішення було прийняте і в справі Кіган проти

Ірландії (1994), коли йшлось про те, що справжній батько позашлюбної дитини, не був запрошений для консультації і навіть не був заздалегідь поінформований про усиновлення його

дитини.

У справі Шулєр-Цграгген проти Швейцарії (1993) уряд припинив виплату пенсії за інвалідність жінці, що народила дитину, мотивуючи таке своє рішення припущенням, що оскільки ця

жінка стала матірю, вона повинна була за будь-яких умов залишити місце попередньої роботи з тим, щоб постіно бути вдома. Суд визнав порушення пункту 1 статті 6 (рішення в області

цивільного права) та статті 14, зазначивши, що таке припущення не спирається на жодне раціональне або обєктивне пояснення. Суд також визнав порушення цих двох положень у справі

Канійська католицька церква проти Греції (1997), ухваливши, що відмова цивільного суду надати статус юридичної особи церкві-заявниці, в той час як це було зроблено по відношенню

до інших релігійних конфесій, становило одночасно порушення права на досмтуп до суду і права на бути підданим дискримінації при корисуванні цим правом.

Суд в декількох справах визнав порушення права на власність, яке гарантується в статті 1 Протоколу 1 в поєднанні з порушенням статті 14. У справі Дарбі проти Швеції (1990) заявник

скаржився на те, що шведське законодавство порушило права за статтею 9 (релігія), статтею 1 Протоколу №1 (власність) і статтею 14, примушуючи робітників, які не були громадянами

Швеції, сплачувати церковний податок, від якого інші робітники, громадяни Швеції, могли за власним бажанням бути звільненими. Суд ухвалив, що таке обмеження прав порушувало

статтю 1 Протоколу № 1 разом зі статтею 14, і визнав, що немає необхідності розглядати можливі порушення статей 9 і 14. У справі Ван Раальте проти Нідерландів (1997) Суд визнав

порушення у випадку, коли бездітні жінки віком понад 45 років вже не повинні були сплачувати відрахування до соціального дитячого фонду, тоді як чоловіки цієї вікової категорії

продовжували платити. Суд також визнав порушення статті 1 Протоколу 1 і статті 14 у випадку, коли австрійський уряд відмовив у соціальних виплатах іноземцю на тій лише підставі, що

він не був громадянином Австрії, хоч він і платив відрахування до державного соціального фонду (Гайгусуз проти Австрії (1996)).

2. Різниця у поводженні, яка дозволяється за статтею 14

У справі Ван дер Мюссель проти Бельгії (1983) бельгійський адвокат-стажист скаржився на те, що від нього вимагали безоплатно займатися справами клієнтів, які не могли оплачувати

його послуги, і послався на порушення статті 4 (примусова праця) і статті 14. Суд визнав, що держава могла вимагати виконання такої роботи від адвокатів не лише тому, що адвокати

посідають становище, істотно відмінне від представників інших професій, вільних від таких обов’язків (дантистів, лікарів, суддів та інших), але й тому, що практика, на яку посилався

заявник, була єдиним засобом, за допомогою якого Бельгія могла забезпечити реалізацію іншого права, гарантованого у статті 6 Конвенції (справедливий судовий розгляд).

Стаття 14 розглядалася разом зі статтею 5 (позбавлення свободи) у справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978). Уряд-заявник стверджував, що Сполучене Королівство

застосовує свій Закон про спеціальні повноваження, який був спрямований на боротьбу з тероризмом, у дискримінаційний спосіб, зосереджуючи його дію головним чином проти католицької

громади, і не зачіпаючи при цьому протестантську громаду Північної Ірландії. Але, незважаючи на наявність відповідних статистичних даних, що підтверджували цю заяву, ні Комісія ні Суд

не визнали порушення статті 14 разом зі статтею 5, враховуючи ті межі розсуду, які були надані державам. Варто зазначити у зв’язку з цим, що уряд Ірландії і уряд Сполученого

Королівства визнали наявність надзвичайного стану в термінах статті 15 (яка дозволяє відступ від положень Конвенції за наявності певних обставин). Суд ухвалив, що будь-які відмінності

в поводженні з тими, хто здійснює терористичні акти у Північній Ірландії, можуть бути виправдані за умови, що при цьому переслідується законна мета і застосовуються заходи, які є

пропорційними цій меті.

У справі Расмуссен проти Данії (1984) чоловік намагався оскаржити факт батьківства по відношенню до дитини, яку народила його дружина, але в цьому йому було відмовлено у зв’язку

з завершенням встановленого терміну позову для цієї категорії справ. З іншого боку, у дружини було право, якби вона того захотіла, вдатися до тесту на предмет батьківства у будь-який

час - аж до досягнення дитиною повноліття. Суд не визнав порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 8 (сімейне життя), взявши до уваги наведені датським урядом пояснення

обгрунтованості існуючих відмінностей у становищі матері та батька.

У трьох справах, в яких розглядались різні аспекти права на створення профспілок і членство в них, Суд визнав, що не було порушень ні статті 11, ні статті 11 в поєднанні зі статтею 14

(Національна спілка бельгійської поліції (1975), Шмідт і Дальстрьом (1976) і Шведська профспілка машиністів локомотивів (1976)).

На відміну від справ, які розглядались в попередній частині цього розділу, Суд не визнав порушення статті 1 Протоколу № 1 у випадку, коли уряд Італії встановив обмеження на право

окремих власників повертати собі власність, яку вони здавали під винайм. Суд відзначив, що держава на законних підставах встановила різний підхід між власністю,яка використовувалась

для проживання та власністю, яка мала інше призначення (Спадеа та Скалабріно проти Італії (1995)).

3. Відмова у розгляді питань, які пов’язані зі статтею 14

Комісія та Суд інколи утримуються від розгляду можливих порушень статті 14, якщо вже встановлено одне чи більше порушень основних прав, які гарантуються в інших статтях Конвенції.

Так, наприклад, у справі Джонстон та інші проти Ірландії (1986) позашлюбна донька батьків, які не реєстрували свій шлюб, заявила про те, що деякі ірландські закони порушували її

права на сімейне життя, передбачені статтею 8, у поєднанні зі статтею 14. Встановивши порушення за статтею 8, Суд постанив, що не існує необхідності розглядати це питання у поєднанні

зі статтею 14. У справі Даджон проти Сполученого Королівства (1981) заявник-гомосексуаліст стверджував, що існуюча у Північній Ірландії заборона сексуальних стосунків між

чоловіком, який досягнув 21 року, і чоловіком, який ще не досягнув цього віку, є порушенням не тільки статті 8 (приватне життя), але також і статті 14, оскільки за умови добровільності

таких стосунків і для лесбіянок, і для гомосексуалістів такою межею вікового цензу було 17 років. Суд констатував порушення статті 8, але при цьому зауважив, що “не існує правових

підстав з’ясовувати, чи була дискримінація заявника більш істотною порівняно з іншими особами, для яких були встановлені менш істотні обмеження у здійсненні такого самого права”. Тому

Суд відмовився від розгляду заяви в частині порушення статті 14.

T. Право на ефективний засіб правового захисту: стаття 13

Стаття 13

Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке

порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

1. Зміст поняття «ефективний засіб правового захисту”

Стаття 13 Конвенції гарантує “ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі” кожному, чиї права і свободи, що викладені в Конвенції, було порушено. Хоча це

формулювання є цілком зрозумілим правовим поняттям, при витлумаченні статті 13 Комісія і Суд зіткнулись з більшою кількістю проблем, у порівнянні з витлумаченням інших статей

Конвенції. Суд дійшов висновку, що захист, який пропонується в статті 13, має поширюватись на всі випадки обгрунтованих заяв про порушення прав і свобод, які гарантуються

Конвенцією(Класс та інші проти Федеративної Республіки Німеччини (1978)). У справі Сільвер та інші проти Сполученого Королівства (1983) Суд навів таке розяснення:

Коли особа, наводячи аргументи, звертається із заявою про порушення гарантованих Конвенцією прав і свобод, вона повинна мати засоби правового захисту у відповідному

національному органі як для того, щоб її питання було вирішене, так і з метою одержання, в разі необхідності, компенсації.

У справі Платформа “Лікарі за життя” (1988) група противників абортів скаржилась на те, що рівень захисту з боку поліції під час проведення двох публічних демонстрацій був

недостатнім, і тим самим австрійський уряд порушив право на мирні збори згідно зі статтею 11. Ця група також скаржилась на те, що австрійська правова система не передбачає засобів

захисту для забезпечення здійснення цього права, що, відповідно, порушує право на ефективний захист згідно статті 13. Суд ухвалив рішення про те, що австрійські органи влади вжили

відповідних і виправданих заходів з метою захисту демонстрантів, і тому ця група не мала "обгрунтованої скарги" щодо порушення статті 11, а без такої обгрунтованої скарги справа не

могла бути розглянутою з посиланням на порушення статті 13.

У справах Класса та Сільвера йшлось про порушення прав, які захищаються статтею 8 Конвенції. Через декілька років Суд розглянув подібні справи. У справах Калоджеро Діана проти

Італії (1996) та Доменікіні проти Італії (1996) особи, що знаходились у вязниці, скаржились на те, тюремна адміністрація переглядала їхнє листування з адвокатами. Визнавши

порушення статті 13, Суд відзначив, що з цього питання не тільки не було ухвалено жодного рішення адміністративних органів, але навіть касаційним судом було визнано, що італійське

законодавство не надавало жодної можливості оскаржити рішення щодо перегляду листування позбавлених волі осіб. У справі Халфорд проти Сполученого Королівства (1997) Суд

також визнав порушення статей 8 і 13, тому що телефон заявника на його робочому місці (в поліцейській дільниці) прослуховувався.

У справах Вальсаміс проти Греції (1996) та Ефрастратіу проти Греції (1996) заявники, що належали до секти свідків Єгови, скаржились на те, що їхніх дітей було виключено зі школи за

відмову через релігійні переконання взяти участь у шкільному параді з нагоди закінчення війни. Хоч Суд не знайшов порушення статті 9 та статті 2Протоколу № 2 до Конвенції, він

встановив, що скарги про порушення цих двох статей містили достатню аргументацію про порушення статті 13 і, в результаті, Суд визнав порушення цієї статті. У схожій ситуації в справі

Каменцінд проти Швейцарії (1997) Суд ухвалив рішення про те, здійснення обшуку в помешканні заявника не становило порушення статті 8, але разом з тим визнав факт відсутності у

заявника ефективних засобів для оскарження на національному рівні питання про здійснення обшуку.

Стаття 13 вимагає, що засіб правового захисту має бути ефективним з тим, щоб задовольняти вимогам цієї статті. Коли особа скаржиться на те, що доступні засоби правового захисту

були неефективними, Суд ухвалює рішення, згідно з яким уряд-відповідач повинен довести існування таких ефективних правових засобів на прикладі аналогічної справи (Ферайнігунг

Демократішер Зольдатен Остеррайхс та Губі проти Австрії (1994), Вальсаміс проти Греції (1996) та Ефрастратіу проти Греції (1996)). У справі Лєандер проти Швеції (1987) Суд

ухвалив рішення про те, що термін “засіб” може фактично включати “сукупність заходів”. Далі він пояснив, що право на ефективний засіб може бути “обмежене відповідно до ситуації”,

зокрема, у цій справі - міркуванням національної безпеки. Однак Суд визнав порушення статті 13 у випадку, коли мова йшла про службу національної безпеки у справі Шагал проти

Сполученого Королівства (1996). У цій справі йшлось про те, що жодний незалежний орган влади не міг переглянути рішення міністра, згідно з яким заявника мали вислати з країни з

мотивів національної безпеки, тоді як по відношенню до заявника могла бути порушена стаття 3 в разі його вислання. Суд за таких обставин ухвалив рішення, згідно з яким ефективний

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 27 из 33 03.11.2011 23:11

засіб правового захисту вимагав, щоб ризик піддання жорстокому поводженню в країні, куди мали депортувати заявника, розглядався незалежно від ризику, який становило подальше

перебування цієї особи в країні, що прийняла рішення про його депортацію.

Протягом останніх років Суд встановив досить жорсткі критерії для визначення ефективності засобів правового захисту згідно зі статтею 13 у випадках, коли йшлось про обгрунтовані

скарги на порушення статті 3 тюремною адміністрацією. У справі Аксой проти Туреччини (1996) Суд визнав порушення статті 13 саме в цьому контексті, зазначивши таке:

Поняття "ефективний засіб правового захисту" включає в себе, окрім виплати компенсації у тих випадках, коли це є необхідним, також детальне й ефективне розслідування, яке

повинне відтворити справжній стан речей а також покарати осіб, які понесуть за це відповідальність; засіб включає в себе також ефективну можливість оскарження процедури

провадження розслідування.

Далі Суд відзначив, що непроведення розслідування державним агентом, який був уповноважений розслідувати справи, коли виникала підозра про жорстоке поводження, звела нанівець

ефективність всіх інших правових засобів, які могли існувати. Відсутність детального і незалежного розслідування у відповідь на скарги, згідно з якими сили по підтриманню порядку

зруйнували декілька будинків, що порушило статтю 8, також спонукало Суд констатувати порушення статті 13 у справі Ментес та інші проти Туреччини (1997)).

У справі Абдулазіз, Кабалеc і Балкандалі проти Слученого Королівства (1985) Суд визнав, що оскільки британські суди могли лише перевірити правильність застосування національного

законодавства та підзаконних актів, до числа яких Європейська конвенція з прав людини не належить, і тому, що відповідні підзаконні акти були дійсно застосовані властями правильно,

заявники не мали “ефективного засобу” за британським законодавством для оскарження порушення своїх прав, які викладені у статті 8 (сімейне життя) та статті 14 (заборона

дискримінації).

2. Зв’язок між статтею 13 та іншими статтями Конвенції

На додаток до статті 13, два інші положення Конвенції також вимагають від держав запровадити засоби правового захисту для запобігання порушенню прав, які захищає Конвенція: пункт 4

статті 5 (habeas corpus) і пункт 1 статті 6 ( справедливий судовий розгляд). Оскільки в цих двох положеннях йдеться саме про судовий захист прав, Суд , як правило, визнає такий рівень

захисту більш надійним, ніж той, який пропонується у статті 13. В результаті Суд концентрує свою увагу на розгляді статті 5 або статті 6, на які робиться посилання, і потім часто визнає, що

немає необхідності розглядати також питання про ефективні засоби правового захисту ( Де Вільде, Оомс та Версип проти Бельгії (1971) (стаття 13 перекривалась пунктом 4 статті 5) та

Ейрі проти Ірландії (1979) (стаття 13 перекривалась пунктом 1 статті 6)). Однак слід відзначити, що стаття 13 може бути єдиним прийнятним положенням у справах, в яких йдеться про

брак ефективних засобів захисту при порушенні прав, які за Конвенцією не визначаютиься ні як кримінальні, ні як цивільні.

U. Відступ від зобов’язань під час війни або іншої надзвичайної ситуації: стаття 15

Стаття 15:

1.Під час війни або іншої надзвичайної ситуації в державі, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вжити заходів, що відступають від її зобов’язань за

цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, - за умови, якщо такі заходи не суперечать іншим її міжнародно-правовим зобов’язанням.

2. Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, або від статей 3, 4 (пункт 1) і 7.

3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка використовує це право відступу від своїх зобов’язань, повною мірою інформує Генерального секретаря Ради Європи про всі вжиті нею

заходи і про причини їх вжиття. Вона також інформує Генерального секретаря Ради Європи про те, коли такі заходи було припинено і з якого часу положення Конвенції знову

повністю виконуються.

Існує кілька способів, за допомогою яких Висока Договірна Сторона Конвенції може обмежувати здійснення гарантованих прав. Під час ратифікації держава може зробити застереження з

приводу одного з основних положень Конвенції (див. розгляд питання про застереження на стор......). Відповідаючи на заяви про порушення одного з прав, що їх охороняє Конвенція, вона

може посилатись на будь-яке обмежувальне положення статей з 8 по 11 (див. приведений вище розгляд). Стаття 15 Конвенції також дозволяє державам обмежувати здійснення багатьох

прав, гарантованих Конвенцією, але це можна робити тільки у точно визначених чи виняткових обставинах та відповідно до обумовлених процедур. Посилання на статтю 15 повинні бути

вмотивовані.

Як це і має бути з таким серйозним питанням, як відступи в договорі про права людини, стаття 15 встановлює досить жорсткі умови відступу для держав, які хотіли б відступити від

зобов’язань за Європейською конвенцію з прав людини. У справі Лоулес проти Ірландії (1961) член Ірландської республіканської армії скаржився на те, що процедура і умови його

затримання ірландським урядом порушили статтю 5 Європейської конвенції. Європейський Суд з прав людини визначив критерії для оцінки існування умов, що передбачені статтею 15,

згідно з “нормальним і звичайним значенням слів”:

Існування... “надзвичайної ситуації в державі, яка загрожує життю нації”, [може бути зумовлене] поєднанням кількох факторів, зокрема, в першу чергу, існуванням на території

Республіки Ірландія таємної армії, яка здійснює антиконституційну діяльність та використовує для досягнення своєї мети насильство, по-друге, тим фактом, що ця армія діяла

також за межами своєї держави і, таким чином, серйозно загрожувала відносинам Республіки Ірландія зі своїм сусідом, і, по-третє, постійним і все більш загрозливим зростанням

терористичної діяльності.

Суд розглянув конкретні заходи ірландського уряду, що були відступом від його зобов’язань у світі вимоги “виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища”:

На думку Суду ... застосування звичайного законодавства виявилось неефективним для того, щоб встановити контроль за зростаючою небезпекою, яка загрожувала Республіці

Ірландія ... Звичайні кримінальні суди або навіть спеціальні кримінальні чи військові суди не змогли відновити мир і порядок... Збір необхідних доказів для засудження осіб, які

пов’язані з діяльністю ІРА ... стикається з великими труднощами, обумовленими військовим, таємним і терористичним характером цих угруповань та страхом, який вони сіяли серед

населення... Повне закриття кордонів мало б набагато серйозніші наслідки для населення в цілому, і ці ннаслідки були б серйозніші, аніж наслідки від введення надзвичайної

ситуації.

Більше того, до Акту від 1940 року про дії, які становлять загрозу для безпеки держави, було включено кілька гарантій, спрямованих на запобігання зловживанням при

функціонуванні системі адміністративного затримання... Застосування цього Акту було під постійним контролем парламенту, який не тільки регулярно отримував інформацію щодо

його застосування, але й міг у будь-який час своїм рішенням скасувати Заяву уряду, за якою цей Акт було запроваджено.

Відразу ж після ухвалення Заяви, якою вводилося в дію повноваження на затримання, уряд публічно оголосив про те, що буде звільнено будь-яку особу, яка присягатиметься

поважати Конституцію і закон та не брати участі у незаконній діяльності. Осіб, яких арештовували, відразу інформували про те, що вони будуть звільнені, якщо виконають таку

вимогу... Інування цієї грантії звільнення, про яку публічно заявив уряд, стало юридичним зобов’язанням уряду звільняти всіх осіб, які візьмуть на себе таке

зобов’язання.

Суд констатував, що як самі факти, так і їх застосування у справі Лоулеса могли бути охарактеризовані як заходи, що були умовлені гостротою ситуації за змістом статті 15 Конвенції.

У Грецькій справі (1969) Комісія дала роз’яснення терміна “надзвичайна ситуація” як такого, що містить поняття неминучої небезпеки, і тому для застосування положень статті 15, необхідні

такі елементи:

1. Небезпека має бути реальною та невідворотною.

2. Її наслідки повинні загрожувати всій нації.

3. Повинна існуати загроза продовженню організованого життя суспільства.

4. Криза чи небезпека повинні мати виключний характер, тобто звичайні заходи чи обмеження, які дозволені Конвенцією для підтримання громадської безпеки, здоров’я і порядку

повинні бути вочевидь недостатніми.

Комісія також дійшла висновку, що в цій справі уряд Греції не представив достатніх доказів того, що такі умови дійсно існували.

У справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Комісія спеціально розглянула застосування одного з невід’ємних принципів статті 15 - принципу пропорційності. Комісія

підкреслила, що уряд не може посилатись на існування надзвичайної ситуації для виправдання будь-яких можливих дій, які він може ужити, але має встановити конкретний зв’язок між цими

діями і ситуацією, яка потребує встановлення контролю. Одночасно Комісія встановила, що уряд може запроваджувати окремі заходи, і це не може не порушувати статті 15.

З того часу як Конвенція набрала чинності, держави-члени зареєстрували свої застереження про право робити відступ згідно зі статтею 15. Сполучене Королівство, наприклад,

зареєструвало кілька застережень, головним чином щодо відступу від зобов’язань по дії статей 5 і 6 Конвенції у деяких своїх колоніях (переважно до одержання ними незалежності від

Сполеченого Корролівства) і в Північній Ірландії. Вже пізніше, після того як Європейський Суд з прав людини визнав, що уряд Сполученого Королівства порушував статтю 5, затримуючи

без обвинувачення чи відповідних процедурних гарантій осіб, які підозрювались в участі у “терористичній” діяльності, Сполучене Королівство зареєструвало право відступу від статті 5 у

зв’язку із застосуванням Акту про запобігання тероризму (Броуген проти Сполученого Королівства (1988)).

Туреччина зареєструвала перше право відступу в 1961 році відносно всієї своєї території. Згодом турецький уряд скасував це право відступу і зареєстрував нове право відступу, що

застосовувалось тільки до певних міст і на конкретний період часу. З того часу Туреччина реєструвала подібні обмеження щодо цих та інших міст кілька разів. Суд ухвалив рішення про те,

що уряд не може поширювати дію застережень, що були зроблені відносно географічно обмеженої території, на інші території, які не входили до цього визначеного переліку (Сакік та інші

проти Туреччини (1997)).

Греція зареєструвала своє перше право відступу після державного перевороту у квітні 1967 року, а потім кілька інших - до 1969 року, коли грецький уряд денонсував Конвенцію.

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 28 из 33 03.11.2011 23:11

Незабаром країна вийшла з Ради Європи, але пізніше знову вступила до цієї організації. Вона вдруге приєдналася до Конвенції в 1974 році.

Республіка Ірландія двічі використовувала своє право відступу у зв’язку із запровадженням Акту про надзвичайні повноваження.

Заборона відступів

Пункт 2 cтатті 15 забороняє відступи від cтатей 2, 3, 4 і 7 Конвенції. Ця заборона має абсолютний характер стосовно статті 3 (катування, нелюдське та таке, що принижує гідність,

поводження чи покарання) і пункту 1 статті 4 (рабство). Право не перебувати в рабстві є єдиним правом статті 4, від якого не може бути відступу, тому що воно охоплює весь статус або

становище особи, у той час як інші права, що гарантуються цією статтею, стосуються робіт, що мають недобровільний, але одночасно такий, що викликаний ситуацією або тимчасовий,

характер.

Заборона відступів відносно права на життя є менш суворою, ніж інші заборони. Пункт 2 статті 15 дозволяє державі відступ від статті 2 “у випадках смерті внаслідок правомірних воєнних

дій”. Протокол № 6, який скасовує смертну кару, забороняє відступи від положень, однак його основні положення дозволяють державі застосовувати смертну кару “за діяння, вчинені під

час війни або неминучої загрози війни”, що є більш широкою категорією виключень у порівнянні із встановленими відповідно до статті 2.

V. Застереження і заяви про тлумачення

Згідно з Європейською конвенцією держава може обмежувати застосування і дію статей, що захищають певні основні права через зроблені застереження до відповідної статті чи статей.

Згідно з підпунктом d пункту 1 статті 2 Конвенції Організації Об’єднаних Націй про право міжнародних договорів (Відень, 1969), яка багато в чому кодифікувала загальні принципи

тлумачення договорів, поняття застереження означає:

односторонню заяву в будь-якому формулюванні і під будь-яким найменуванням, зроблену державою під час підписання, ратифікації, прийняття або затвердження договору чи

приєднання до нього, за допомогою якої вона бажає виключити чи змінити юридичну дію певних положень договору в їх застосуванні до цієї держави...

Віденська Конвенція про право міжнародних договорів не дає достатніх пояснень щодо наслідків дії застережень держави для Європейської конвенції, оскільки застосування цієї

Європейської Конвенції грунтується не на принципі взаємності між державами, а на прийнятих Високими Договірними Сторонами односторонніх зобов’язаннях.

Стаття 57 Європейської конвенції проголошує:

1. Будь-яка держава при підписанні цієї Конвенції або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти може зробити застереження стосовно будь-якого окремого положення

Конвенції з огляду на те, що той чи інший закон, чинний на той час на її території, не відповідає цьому положенню. Застереження загального характеру згідно з цією статтею не

дозволяються.

2.Будь-яке застереження, зроблене згідно з цією статтею, має містити стислий виклад відповідного закону.

Стаття, таким чином, закладає дві основні умови прийнятності застережень: а) застереження має бути прямим наслідком національного закону, який не відповідає положенню Конвенції

(відповідно, закон має бути чинним на час реєстрації застереження); b) застереження має бути зроблене стосовно конкретного положення Конвенції. До цього часу Комісія і Суд не

встановлювали різниці між термінами “застереження” і “заява про тлумаченння”; останній термін стосується конкретної заяви держави про те, що прийняття нею конкретного положення

Конвенції залежить від певного тлумачення цього положення. Як застереження, так і тлумачні заяви обмежують застосування і дію конкретного договірного положення в даній країні.

Перша умова в статті 57 забороняє державі робити застереження у зв’язку з будь-яким законом, який прийнято після того, як держава ратифікувала Конвенцію; друга умова дозволяє

державі робити застереження стосовно “конкретного положення“ Конвенції. Не зважаючи на обмежувальне формулювання статті 57, Комісія дозволяє державам приймати нові закони чи

норми, якщо вони аналогічні за змістом тим, що діяли на час реєстрації першого застереження.

Тільки Протокол № 6, який скасовує смертну кару, не дозволяє робити жодних застережень. Проте, ратифікуючи цей Протокол, Швейцарія зазначила, що її законодавча система дозволяє

знову вводити смертну кару в разі війни або неминучої загрози війни; обидві підстави були цілком прийнятними згідно зі статтею 2 Протоколу. Швейцарський уряд також посилався на

“міркування необхідності”, яке, на перший погляд, видається дуже широким за змістом, але Швейцарія насправді зверталась до цих підстав тільки під час другої світової війни.

Суд ухвалив рішення про те, що держава не може робити застереження відносно статті Конвенції, в якій йдеться безпосередньо не про основні права або свободи, а про процедурні або

формальні питання. У справі Лоізіду проти Туреччини (1995) заявник оскаржував спробу турецького уряду накласти обмеження на здійснення права на подання індивідуальної заяви а

також на юрисдикцію Суду, в час, коли прийняття цих двох механізмів було необовязковим. Визнавши такі обмеження недопустимими, Суд ухвалив таке:

Якщо б... ці положення дозволяли територіальні або такі, що робилися б згідно змісту прийняття, застереження, то держави-учасниці були б вільні в своєму виборі щодо різного

режиму застосування конвенційних зобовязань...Така система ...не лише б суттєво ослабила роль ... Суду,... але також зменшила ефективність Конвенції як конституційного

міжнародного правового документу загального європейського порядку (public order).

Останнє речення пункту 1 статті 57 забороняє застереження “загального характеру”. У справі Белілос проти Швейцарії (1988) заявниця стверджувала, що неможливість оскаржити в

суді рішення, прийняте адміністративним органом, є порушенням права на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції. Відповідаючи на цю заяву, швейцарський уряд

послався на свою декларацію про витлумачення пункту 1 статті 6, в якій вказувалось таке:

Федеральна рада Швейцарії вважає, що гарантія справедливого судового розгляду за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції при визначенні цивільних прав і обов’язків або ж при

визначенні обгрунтованості кримінальних обвинувачень проти особи, про яку йде мова, спрямована виключно на забезпечення прикінцевого судового контролю за діями або

рішеннями державної влади шляхом ухвали органами державної влади актів або рішень, що стосуються цих прав чи обов’язків, чи визначення обгрунтованості подібного

обвинувачення.

Як Комісія, так і Суд дійшли висновку про те, що зміст згаданої вище заяви майже повністю позбавляє обвинуваченого у кримінальному злочині захисту з боку Конвенції і, відповідно, заява

носить занадто широкий характер і не відповідає вимогам статті 57, принаймні щодо кримінального процесу. Суд дав таке роз’яснення:

“Застереження загального характеру” в статті 57 означає, зокрема, застереження, що викладене у занадто невизначених і широких означеннях, що унеможливлює визначення його

точного значення і обсягу ... Слова “прикінцевий судовий контроль за діями або рішеннями державної влади” унеможливлюють точне встановлення обсягу зобов’язань, що їх взяла

на себе Швейцарія, особливо щодо того, які категорії спорів охоплює це поняття, і чи при “прикінцевому судовому контролі” розглядаються факти даної справи. Тому ці слова

можуть тлумачитись по-різному, у той час як пункт 1 статті 57 вимагає чіткості та ясності. Коротко кажучи, вони підпадають під заборону застережень загального характеру.

Після винесення рішення у справі Белілоса швейцарський уряд анулював свої застереження по відношенню до обвинувачень у кримінальних справах і до процедур, які були повязані з

визначенням громадянських прав та обов’язків за статтею 6.

Пункт 2 статті 57 гарантує, що “будь-яке застереження, зроблене згідно з цією статтею, має містити короткий виклад відповідного закону”. Це положення суттєво доповнює вимоги пункту 1

про те, що обмеження має відноситись до закону, чинного на той час, і що воно не може носити загальний характер. Пункт 2 має забезпечити, щоб держави, які роблять застереження до

Європейської конвенції, давали Комісії та Судові досить інформації для оцінки його законності. Вони розглянули дієвість цього положення на прикладі швейцарського застереження до

пункту 1 і підпунктів с та е пункту 3 статті 6.

Федеральна рада Швейцарії ухвалила, що вона витлумачує зміст гарантії стосовно безоплатної допомоги захисника і перекладача відповідно підпунктів с і е пункту 3 статті 6, як

такі, що не забезпечують обов’язкове звільнення особи, яка одержує цю допомогу, від сплати судових витрат після закінчення процесу.

У справі Темельташ проти Швейцарії (Доп. Ком. від 1982 р.) громадянин Нідерландів турецького походження, був обвинувачений швейцарським судом у скоєнні кримінального злочину.

Після закінчення процесу органи влади пред’явили йому рахунок на оплату послуг перекладача, якими він користувався під час процесу, посилаючись на зазначену вище заяву про

тлумачення. Заявник звернувся зі скаргою до Комісії, стверджуючи, що його права за пунктом 3 статті 6 Конвенції були порушені, частково і на тій підставі, що заява про тлумачення не

відповідає формальним вимогам пункту 2 статті 57, оскільки вона не містить короткого викладу закону. Уряд відповів, що федеральна структура країни перешкоджає робити таке

представлення. Комісія визнала цей аргумент непереконливим, однак продовжила розгляд проблеми виключно в термінах другого “основного положення” статті 57 - запобігання

застереженням загального характеру:

Важливо враховувати обсяг положення Конвенції, застосування якого держава має намір обмежити шляхом застереження чи заяви про тлумачення. Необхідність включення

короткого викладу закону збільшується саме там, де відповідне положення Конвенції має більш широкий характер, наприклад, у статті 10, а не стосовно положення більш

вузького застосування, наприклад, у пункті 3 статті 6...

Проте в останньому випадку заява про тлумачення Швейцарії стосується положення підпункту е пункту 3 статті 6, в якому сформулювано дуже конкретний принцип: безоплатна

допомога перекладача... Зміст заяви про тлумачення є досить чітким для того, щоб заявник або його захисник зрозуміли, що принцип надання безоплатної допомоги перекладача не

може бути застосований проти Швейцарії.

Комісія ухвалила, що заява про тлумачення від Швейцарії мала “юридичні наслідки, які були аналогічними правильно зробленому застереженню”, і тому порушення пункту 3 статті 6 у

даному випадку не було.

Однак у справі Вебер проти Швейцарії (1990) Суд дійшов до протилежних висновків. У цій справі заявник скаржився на те, що було порушене його право на публічне слухання під час

винесення йому кримінального вироку. Уряд Швейцарії у відповідь послався на таке застереження:

Закріплена у пункті 1 статті 6 Конвенції норма, яка передбачає, що розгляд має бути публічним, не стосується розгляду, який пов’язаний з винесенням ... обгрунтованого

кримінального вироку; такий розгляд, згідно із законодавством кантонів, проводиться в адміністративній інстанції.

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 29 из 33 03.11.2011 23:11

Норма, яка передбачає, що рішення у справі виноситься публічно, не суперечить дії кантонального законодавства при розгляді цивільних та кримінальних справ, якщо брати до

уваги те, що судове рішення не ухвалюється публічно, а повідомляється сторонам у письмовому вигляді.

Суд визнав це застереження недійсним на тій підставі, що уряд Швейцарії не додав до нього “короткого викладу відповідного закону (законів)”, як того вимагає пункт 2 статті 57.

Порівнюючи це рішення з викладеною вище справою Белілоса, Суд підкреслив, що така неповнота представлення становила порушення умови за суттю, а не тільки за формою.

Органи Європейської конвенції з прав людини

A. Європейський Суд з прав людини

Протокол № 11 до Європейської конвенції з прав людини вступив в силу 1 листопада 1998 року. Оскільки видання "Короткого путівника" було підготоване до цієї дати і до часу

запровадження Регламенту Суду, то в цьому розділі наводиться лише фактичний огляд інституційних та процедурних механізмів, які визначаються в новій версії Конвенції.

1. Склад Суду

У статті 20 Конвенції визначається кількість суддів Суду, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін Конвенції. Судді, які засідають у Суді у своїй особистій якості, повинні

відповідати таким критеріям:

[Вони] повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом.

Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися ніякою діяльністю, що є "несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов’язків

на постійній основі". Усі питання, які виникають у зв’язку із застосуванням цього пункту, вирішуються Судом.

Парламентська асамблея Ради Європи обирає суддів до Європейського Суду строком на шість років. Судді можуть бути переобрані.

Суддя може бути звільнений з посади, якщо рішення про його невідповідність встановленим вимогам буде ухвалена іншими суддями більшістю у дві третини голосів (стаття 24).

2. Структура і юрисдикція Суду

Стаття 27 Конвенції передбачає створення в межах Суду трьох різних типів органів:

комісій, палат і Великої палати.

Комісії, до складу кожної з яких входить три судді, може визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового

вивчення. Кожна така ухвала є остаточною і особа, що звернулась із заявою, не може вимагати її перегляду.

Більша частина роботи Суду здійснюється на другому рівні його організаційної структури, в палатах, до складу яких входять сім суддів, включаючи й члена палати за посадою - суддю,

якого було обрано від заінтересованої держави-учасниці, або особу, яка призначається для участі в засіданнях в разі відсутності такого судді.

Окрім створення комісій, про які йшлось вище, палата приймає ухвали щодо прийнятності та суті міждержавних та індивідуальних заяв, які не були визнані неприйнятними комісіями. Як

правило, палата приймає рішення щодо прийнятності окремо від рішення по суті.

Третій рівень, на якому здійснюється робота Суду, є рівнем Великої палати, до складу якої входять сімнадцять суддів. Окрім члена Великої палати за посадою, який засідає на тих же

умовах, що визначаються по відношенню до члена палати за посадою, пункт 3 статті 27 також зараховує до складу Великої палати Голову Суду, заступників Голови, голів палат та інших

суддів, які визначаються відповідно до регламенту Суду.

Велика палата вповноважена розглядати лише ті справи, які були передані до неї і лише в трьох випадках. По-перше, відповідно до статті 30, палата може відмовитись від свої юрисдикції

на користь Великої палати за таких обставин:

Якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї або якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести

до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше... якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього.

Перший із цих критеріїв застосовується також до другого типу передання справ на розгляд Великої палати, які визначаються в статті 43 Конвенції. Згідно цієї статті будь-яка сторона у

справі може, відносно якої палата винесла ухвалу, має в своєму розпорядженні три місяці для того, щоб звернутись із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

Колегія у складі п’яти суддів ухвалює рішення про передання справи до Великої палати, якщо справа “порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції…” або

“важливе питання загального значення.” Якщо колегія не приймає клопотання, то ухвала палати стає остаточною.

В статті 47 Конвенції йдеться про третій тип передання справ на розгляд Великої палати, коли вимагається надавати консультативні висновки. Запит щодо консультативних висновків може

зробити тільки Комітет міністрів Ради Європи і лише за винятково специфічних умов; в такому запиті може йти мова лише про “правові питання, які стосуються тлумачення Конвенції та

протоколів до неї”.

3. Процедури, що передбачені Європейською конвенцією з прав людини

Ефективність дії міжнародного права в цілому залежить від волі держав передати частину своїх суверенних повноважень під більш широкий міжнародний контроль. У контексті права

міжнародних договорів суверенні держави при ратифікації договору виходять з того, що всі держави - сторони цього договору делегують рівну частку суверенних повноважень. Тому

основоположним принципом цих договорів є взаємність, тобто розуміння того, що кожна сторона діятиме у визначений спосіб саме тому, що інша сторона теж буде діяти подібним чином.

Міжнародне право в області прав людини як складова міжнародного права частково базується на принципі взаємності, наприклад, в області гуманітарного права і права збройних

конфліктів. Одночасно міжнародне право в області прав людини привнесло до міжнародного права дві важливі новації. По-перше, воно грунтується не на взаємних правах і обов’язках, а

головним чином на системі багатосторонніх конвенцій, яка і встановлює об’єктивні стандарти дій держави. По-друге, ці конвенції накладають на держави зобов’язання переважно по

відношенню до конкретних осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією, і в меншій мірі по відношенню до інших держав-сторін.

Європейська конвенція з прав людини, що є одним із перших документів в області міжнародного права захисту прав людини, базується на принципі об’єктивних стандартів і прав осіб бути

захищеними від зловживань з боку державної влади. Вся правова система Конвенції базується на тому, що держава бере на себе зобов’язання забезпечити кожному права людини. Але

існують засоби, за допомогою яких держава може обмежити ефективність цієї системи, - це застереження і право відступу від положень документа. Такі засоби прямо зачіпають основні

права, що їх гарантує Конвенція. Проте інші механізми, як, наприклад, визнання права на подання індивідуальних заяв до Європейської Комісії з прав людини і визнання обов’язкової

юрисдикції Європейського Суду з прав людини безпосередньо стосуються можливості розгляду потенційних порушень прав людини, і через те спричинюють сильніший вплив на

ефективність усієї системи Конвенції в цілому. Ці механізми вже втратили силу для держав сторін після того, як Протокол № 11 автоматично встановив одночасне визнання права на

індивідуальне звернення і обов’язкової юрисдикції Європейського Суду.

і. Право на подання індивідуальних заяв: стаття 34

Право на подання індивідуальних заяв є одним із найбільш ефективних засобів захисту прав людини, суттєвим елементом контрольного механізму, який був встановлений

Європейською конвенцією. Стаття 34 дозволяє Комісії приймати заяви “від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушення

однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у цій Конвенції”. Відповідно до Протоколу № 11 всі Високі Договірні Сторони Конвенції повинні визнати право на подання

індивідуальних заяв, яке гарантує стаття 34. За часів існування старої системи більшість держав визнали це право тільки на конкретний період часу, хоча регулярно

подовжували термін дії такого визнання. Деякі з держав визнали це право зовсім недавно, тому дуже небагато заяв з цих країн потрапили до конвенційних органів.

Якщо держава ратифікувала Конвенцію і не зробила жодних заяв про неприйнятність цього положення, Суд уповноважений здійснювати розгляд індивідуальних заяв, які були подані згідно

зі статтею 34, при цьому повинні бути дотримані викладені в статті 35 вимоги. За часів існування старої системи декілька держав зробили заяви протилежного змісту, встановивши

обмеження на визнання повноважень Комісії в тих питаннях або рішеннях, які постали після дати набрання чинності цією заявою. Комісія визнала ці заяви як такі, що не суперечать статті

Конвенції, і можна зробити припущення, що Суд дотримуватиметься такої ж практики. Якщо держава не робить заяву про обмеження повноважень Суду у цьому питанні, то останній визнає

за собою повноваження розглядати будь-які питання, що виникають між датою ратифікації державою Конвенції і датою набрання чинності заяви згідно статті 34. Проте навіть за цих

обставин Суд наполягатиме на виконанні вимоги про шестимісячний строк, впродовж якого можна подавати заяви згідно зі статтею 35.

Згідно зі статтею 34, якщо держава визнає право на подання індивідуальних заяв, вона бере на себе зобов’язання “не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права”.

Це положення тісно пов’язане з правом доступу до Суду та правом на отримання адвокатської допомоги відповідно до статті 6 (див. стор. ….) а також правом на повагу до таємниці

кореспонденції відповідно до статті 8 (див. стор. ….).

Протягом останніх років виникали інші питання, які були пов’язані із зобов`язанням держави ”не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню права” на подання індивідуальних

заяв за статтею 34.

У 1987 році Туреччина оголосила про визнання повноважень Комісії приймати до розгляду індивідуальних заяв згідно зі статтею 34 (на той час це була стаття 25). Проте одночасно вона

обумовила визнання повноважень Комісії кількома обмеженнями. Турецький уряд, наприклад, зазначив, що:

(ііі) повноваження, що надаються Комісії згідно з цією заявою, не охоплюють справ, які пов’язані із правовим статусом військовослужбовців і, зокрема, з дисциплінарною системою

Донна Гом’єн

file:///D:/Наші документи/Robota/Academia/EvroSud/Донна Гом_єн...

Стр. 30 из 33 03.11.2011 23:11