Горбань В. І., Аванесян Г.М. Методичні вказівки історія України: запитання і відповіді

Подождите немного. Документ загружается.

конспіративний досвід. У XIX ст. такі ложі існували у Києві, Житомирі, Ужгороді, Одесі,

Кременчуці, Рафаїлівці, Вишивці на Волині. Велике значення мала полтавська ложа під

назвою «Любов до істини, заснована у 1818 p. .Членами її були М. Новіков. І. П.

Котляревський, В. Тарановський, С. Кочубей, В. Лукашевич та інші, ) усього 22 члени. Про

діяльність її відомостей не багато, бо у 20-ті рр. XIX ст., коли масонство було заборонене v

Російській імперії, всі документи масонів були знищені. Але точно відомо, що саме з ложі

«Любов до істини» виросло згодом таємне Малоросійське товариство на чолі з В. Л

Лукашевичем, яке ставило у своїй програмі соціальні та національні завдання. Деякі

дослідники пов'язують з діяльністю полтавської ложі також. Існування у Полтаві дійсної

управи декабристського Союзу Благоденства.

Па поч. XIX ст. причетними до масонства прийнято вважати більшість відомих

декабристів. Так, членом ложі «З'єднані друзі» у Петербурзі був П. Пестель, ложі «Трьох

добро чинностей» — С. Трубецьких, Волконський, ЛІ. Мурав’йов-Апостол. Цілий ряд членів

Південного товариства належав до ложі «Об'єднаних слов'ян» v Києві, яка об'єднувала

українців, росіян і поляків. Членом ложі «Овідій — 2» був під час заслання у Кишиневі О.

Пушкін.

Саме з причин зв'язку з політичними організаціями масонство в російській імперії

було заборонено 1 серпня 1822 p. (І наступне своє «відродження» переживало вже аж у 1905-

1907 pp.). Деякі ложі були закриті ще раніше, як наприклад Полтавська — 12 березня 1819 p.

Таким чином, ми бачимо прямий і досить активний зв'язок масонських лож поч. XIX

ст. з політичними процесами, які відбуваються в цей час у Російській Імперії, і зокрема, на

Україні. Російський історик А. Н. Пипін, що багато займався проблемами суспільних рухів в

Росії XIX ст., робить висновок, що хоча в масонстві «було багато хибного та обмеженого, але

важливе у ньому було саме пробудження суспільної свідомості, виникнення моральних

вимог, яких ще не знало суспільство раніше, важливими були перші спроби самостійної

думки, які могли бути незадовільні, та давали початок для подальшого розвитку. Це був

дійсно перший приклад суспільної ініціативи, в розвитку якої полягало все майбуття

суспільства».

Більш детально з питаннями історії масонства на Україні можна ознайомитись з такої

літератури:

Замойский Л. За фасадом масонского храма. М., 1990;

Масонство в его прошлом и настоящем . -М., 1990 (репринт. изд-е 1915 г ) 1—2 т.т.;

Марахов Г. Й. Социально-политическая борьба на Украине в 20-40-е г.г. XIX в. — К. 1979;

Сергієнко Г Я. Декабристи та їх революційні традиції на Україні - К., 1975;

Семевский В. Й. Декабристы-масоны // Минувшие годы, 1908 , №№ 2, 3, 5, 6;

Павловский И. Ф. Масонская ложа в Полтаве // Труды ПУЛК., вып. 6, ч. 1 — Полтава, 1909;

Медведсько П. О. Декабристи на Полтавщині X., 1960;

ЧИ РОЗГЛЯДАЛИ ДЕКАБРИСТИ НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ І ЯКЩО

РОЗГЛЯДАЛИ, ТО ЯК?

Час зародження і розвитку декабризмів Російській імперії — 1 чв. XIX ст. — це вже

безсумнівно не феодальна, але ще не буржуазна епоха. Буржуазія (а разом з нею і інші класи

капіталістичного суспільства) ще тільки почала визначать своє місце у суспільному

розвитку, створюючи об'єктивні соціально-економічні підноси, на основі яких розвивалася

національна самосвідомість з характерним для неї прагненням до культурною, економічного

й державного самовизначення з поміж інших націй. За поширеною в історичній науці

думкою нації - неминучий продукт і неминуча форма буржуазної епохи суспільною

розвитку. Національні ідеї впливають раніше і без них неможливий сам перехід від

феодалізму до капіталізму.

Хто ж був носієм національних ідей в Російському суспільстві епохи розкладу

феодальних і формування буржуазних відносин?

Величезна літературна, філософська і а епістолярна спадщина декабристів, дозволяє

нам говорити про те, що саме ці революційно настроєні представники дворянства першими

виступили у І чв. XIX ст. з лозунгом загальнонародної єдності, консолідації у

демократичному оновленні суспільства, що по суті створювало підґрунтя для національних

ідей в Російській імперії.

Так у програмному документі Південного товариства декабристів «Русской правде»

П. Пестеля розглядається проблема встановлення безмежних кордонів Російської держави і її

розв'язання супроводжується формулюванням і вирішенням того, що пізніше буде назване

національним питанням. «Великому Народу Російському» пишеться в цьому документі,

підлеглі і к «Его Государству» приєднані численні народи, які «желают всегда для себя

независимости и отдельного политического существования».

Це їх природне, і тому законне «право народности», однак на думку П. Пестеля, не

менш природним та не менш законним є протилежне, засноване на праві безпеки, «право

благоудобства». Ним освячується в документі намагання багатонаціональної «Великої

держави до встановлення «крепких местным положением» и естественными оплотами»

кордонів, на яких сили «малих народів» які оточують державу, примножували б її власну (а

не сусідньої держави) міць.

Яке ж із цих двох, однаково природних і законних, але протилежних намагань і прав

береться за взірець при вирішенні питання про кордони «Великої держави»? Ні перше, ні

друге. П. Пестель знаходить вихід середньому “третьем соображении» праву народності

можливо надати перевагу в тому разі, коли «маленький народ» здатний зберегти державну

незалежність. В іншому разі першість повинна віддаватися «праву благоудобства». Для

народів, які не здатні зберегти державну незалежність, «право народності єсть ... мнимое и не

существующее». Такі народи повинні “соединяться духом й обществом с большим

Государством”. Забуваючи про свою «прежнюю безсильную народность». Керуючись цим

принципом, П. Пестель визнає право на збереження національності лише за польським

народом. Що стосується інших народів (в т. ч. українського), то перед верховною владою

«Русская правда» ставила завдання «составить из них всех только один народ, все различные

оттенки в одну общую массу слить так, чтобы обитатели Российского Государства все били

Русские». Для цього було потрібно:

1) перетвориш російську мову в пануючу на всій території російської держави;

2) відмінити різні назви народів і племен, що населяють державу і злити їх «в общее

названиє Русских»,

3) затвердити одні й ті ж закони, одну форму правління по всій території Держави.

В зазначеній програмі ми знаходимо всі характерні риси національної ідеї російського

капіталізму в її шовіністичній сутності, яка визнає крім себе, тільки польську національну

ідею. Разом з тим стосовно декабристів слід зважити, також, на те, що в силу нерозвинутих

для буржуазного розвитку суспільних умов, коли й національні рухи ще не були

сформовані» вони цілком природно для свого часу підпорядковували етнічні проблеми

вирішенню більш гострих соціально-політичних проблем. З їх точки зору, спільні для всіх

народів Росії соціально-політичні інтереси були набагато важливіші за їх власні національні

інтереси.

Крім того, слід відзначити, що сучасне наукове поняття «декабристи» включає в себе

величезну кількість різноманітних за своїми політичними поглядами та морально-етичними

переконаннями суспільних діячів та створених ними таємних товариств, груп, гуртків, лож.

Тому не могли бути абсолютно однаковими і їх погляди на національне питання. Так, ми

знаємо про існування у 1819-20 рр. таємного Малоросійського товариства, метою якого, за

свідченнями сучасників, була незалежність України і її союз з Польщею. На жаль, укладений

В. Лукашевичем «Катехізис автономіста" — програмний документ товариства до нас не

дійшов, тому важко об'єктивно судити про ставлення членів цієї організації до національного

питання, і зокрема, про незалежність чи автономію України як його програмну мету.

У «Правилах» іншої декабристської організації — товариства Об'єднаних слов'ян —

була викладена головна мета — утворення федерації всіх слов'янських республік — від

Білого до Адріатичного моря і від Балтійського до Чорного. Таке ж вирішення національного

питання бачили керівники Польського Патріотичного товариства, яке більшість дослідників

вважають також декабристською організацією, і яке мало свої управи в багатьох містах

західної України.

Таким чином, в умовах розкладу в Росії феодалізму і зародження капіталістичних

відносин, на початку XIX ст., перед найпрогресивнішими, революційне мислячими діячами,

яких ми називаємо декабристами, починають поставати проблеми, пов'язані з процесами

формування націй, проявами національної самосвідомості російського, польського,

українського та інших народів імперії. Намагаючись вирішити ці проблеми, підкорити їх

ідеям соціальних і політичних перетворень, різні декабристські гуртки і товариства,

виробляють різні програми дій, в тому числі і протилежні за змістом. Тому говорити про

якесь напевно визначене відношення декабристів взагалі до національного питання ми не

маємо підстав.

На жаль, погляди декабристів на національне питання ще не стали об'єктом

ґрунтовного наукового дослідження, тому при його вивченні необхідно звертатися до

першоджерел:

Восстание декабристов: сборник документов й матерналов. — М , 1925 - 1958;

Избранные социально-политические й философские произветения декабристов. — ЛІ., 1968:

Мемуары декабристов. Южное общество — М , 1960;

Воспоминания й рассказы деятелей тайных обществ 1820-х годов. М, 1931—1933;

Лисенко ЛІ. М. До питання про Малоросійське товариство //УІЖ, — 1967. № 4.

ЯКУ РОЛЬ ВІДІГРАВ М. ДРАГОМАНОВ У РОЗВИТКУ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ

ДУМКИ В УКРАЇНІ?

Різноманітність інтересів, широта наукових поглядів, активна суспільно-політична

діяльність Михайла Драгоманова високо оцінювалась його сучасниками й наступниками.

Л. Цегельський, один з ідеологів державної самостійності України, на початку XX

століття писав: «Михайло Драгоманов — це найбільший українець XIX століття. Коли

Шевченко був серцем України — то він був її розумом».

Драгоманов постійно цікавився проблемами історичного розвитку взаємин особи і

держави; і хоча в нього немає єдиного, цілісного дослідження історії державного права,

історії цивілізації, загалом його статті і монографічні дослідження тяжіють до їх

комплексного осмислення і заперечують їх суто одномірне пояснення лише економічними

чинниками. Увага до політичної, соціальної, культурної творчості тої чи іншої нації, або,

іншими словами, її цивілізаційної програми і практики, визначає зміст більшості наукових

студій вченого.

Одне з головних завдань, які ставив перед собою Драгоманов, полягало в озброєнні

українського політичного руху теорією, створеною на основі синтезу передової європейської

та світової суспільно-політичної і державно-правової думки з українською національно-

історичною традицією, яка вказала б шляхи політичного, економічною та культурного

звільнення і розвитку українського народу.

Аналізуючи написане Драгомановим більш як за тридцять років, можна дійти

висновку, що основою, на якій базується система політико-правових поглядів мислителя, є

права людини, її свобода та вільний розвиток, самоцінність людської особистості в

суспільстві.

Вже в ранніх історичних працях, написаних в 1864- 1865 pp. (таких, як «Імператор

Тиберій», «Про становище жінки в першому віці Римської імперії», «Державні реформи

Деоклеціана і Костянтина Великого»), Драгоманов, заперечуючи традиційний погляд па

історію стародавнього Риму, переконливо доводить, що на хід історичного розвитку великий

вплив мало розширення та зміцнення прав особи.

Важливим стимулом для наукових Інтересів Драгоманова стало його трирічне

наукове відрядження за кордон, де він пильно приглядається до проблем існування так

званих державних і недержавних націй, до урядової політики і політичних програм різних

партій у соціальному і а національному питаннях. Зіткнувшись за кордоном із німецьким

шовінізмом стосовно слов'янських народів, М. Драгоманов утверджується в думці про

перспективність федера-дієтичної програми, висунутої свого часу Кирило-Мефодіївським

братством у Києві.

М. Драгоманов, також, вніс свій вклад до проблеми соціально-політичних пріоритетів.

Він чітко висловився з цього приводу: «Коли поставити думку, що національність є перше,

головне діло, то ми або поженемо за марою, або станемо слугами того, що зсилюється

спинити поступ людський, і поставимо на ризик, коли не на згубу, й саму нашу

національність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло — поступ людини і громади,

поступ політичний і культурний, а національність є тільки ґрунт, форма та спосіб, тоді ми

певні, що послужимо добробутові нашого народу, а в купі з тим і його національність».

М. Драгоманов (обґрунтувань, що український рух сильний не тоді, коли він бігає за

поверхневим націоналізмом і мріями про державну самосвідомість, але коли має на увазі

загальнолюдські інтереси культури і соціальні інтереси демосу”.

Однією з найважливіших умов національного відродження та політичної свободи М.

Драгоманов вважав утворення на місці Російської імперії федеративної держави.. Але цей

процес справедливо видавався йому тривалим і дуже нелегким в умовах самодержавства.

Шлях то федерації для М. Драгоманова лежав через перетворення монархії на

конституційну.

У статті «Євреї і поляки у Південно-Західному краї» він звинуватив російський

лібералізм у відродженні згубної для багатонаціональної країни доктрини державного

централізму як запоруки її процвітання. З цього приводу М. Драгоманов писав:

«Відродження ідеї офіційної народності, з'єднавшись з ідеями національно-державного

централізму на прусських зразках, які принесли з собою частина західників-гегелянців, і

утворили політичну доктрину досить змішаної і суперечливої властивості». Навмисне

ігнорування ідеї федералізму як досить вагомої альтернативи централістським тенденціям,

на думку українського мислителя слід розцінювати не лише як політичну легковажність, а як

прояв імперських амбіцій.

М. Драгоманов не закликав якнайшвидше досягати мети, перестрибуючи через

необхідні етапи. Він був переконаний, що перед будь-яким суспільним рухом треба ставити

конкретні, реальні цілі; абстрактні ж — породжують фанатиків. Тому в його працях віт сутня

ідея комунізму. Найбільше, що він запропонував, це соціалізм — і то як далеку мету. Не

будучи теоретиком соціалізму, він тише ставив питання про державно-правові і соціально-

економічні перетворення в суспільстві у напрямі до соціалізму, передбачаючи певну

послідовність у політичній боротьбі: перший етап конституціоналізм і лібералізм, тобто

боротьба за політичну свободу і права людини: другий етап — соціалізм. За оцінкою М.

Грушевського, М. Драгоманов був «еволюційним соціалістом».

Надзвичайно цінним внеском М. Драгоманова в розвиток української правової думки

є ідея нерозривного зв'язку між правами людини та здобуттям державної незалежності і

процесом державного будівництва. Він підкреслював, що без здобуття політичної свободи

(під цим терміном розумілися права людини, самоврядування та наявність представницької

влади) неможливо говорити про якийсь реальний політичний рух та боротьбу за певне

національне визволення.

Водночас здобуття державності теж нерозривно пов'язане з додержанням прав

людини. У статті «Что такое украино-фильство?” вказуючи на присутність у національних

рисах як позитивного, так і негативного, М. Драгоманов наголошував; « ... наилучшее

условие для подбора национально-человеческих черт, конечно, свобода национального

развития при свободном же общении наций между собой”.

Основними умовами реалізації прав людини, їх гарантованості М. Драгоманов вважав

розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, конституційне закріплення основних

прав і свобод людини та компетенції кожної з влад, а також розвинуте місцеве само

врядування. У його статті «Турки внутренние и внешние» були висловлені далекоглядні

міркування:

«Государство, в котором под видом самодержавия господствует своеволие

чиновников, в котором даже в податной системе существуют еще сословные привилегии, в

котором господствует система насильственного обрусения всех невеликорусских элементов,

полицейская охрана господствующей церкви и нет самой элементарной личной

неприкосновенности ... такое государство не может ревностно служить делу свободы и

самоуправления славянских и неславянских племен”.

Розглядаючи перспективи прав людини, М. Драгоманов вказував на нерозривний

зв'язок між розвитком ідеї свободи та прав людини з розвитком людської цивілізації. На

думку мислителя, повна свобода кожної людини є тим ідеалом, до якого завжди прагнутиме,

суспільство. Найповніше ж права і свободи людини можуть бути гарантовані й реалізовані у

власній національній державі, оскільки «своя держава, чи по волі, .чи по неволі зложена була

й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе від чужих і задля впорядкування своїх

справ па своїй землі по своїй волі».

Прагнучи до втілення в життя власних ідей, М. Драгоманов став одним із ініціаторів

створення «Русько-української радикальної партії» (1890 p.) та її періодичних органів

журналу «Народ» і газети «Хлібороб», ідейним наставником і одним із основних авторів

яких залишався до останніх днів свого життя. Показово, що журнал «Народ» об'єднав тоді

майже всіх найвидатніших літераторів України — І. Франка, Лесю Українку, П.

Грабовського, О. Кобилянську та інших.

Спадщина М. Драгоманова має важливе значення не тільки для розуміння його

поглядів і їх впливу на розвиток української суспільно-політичної та правової думки, але

повною мірою не втративши своєї актуальності, може бути використана в сучасному процесі

творення громадянського, суспільства і правової держави в Україні.

Радимо прочитати:

Андрусяк А. Теоретичні основи прав людини в працях Михайла Драгоманова // Право

України — 1993 — №1;

Бондарук Т М. Драгоманов і українська національна справа // Вісник АН України — 1993 ~

№ 4;

М Драгоманов. Вибране. — К., 1991;

Киян О. М. П. Драгоманов і російський лібералізм // Укр. істор. журнал — 1992 ~ № 4;

Скакун О. Федералізм Михайла Драгоманова /

Вісник АН України — 1991 — № 9;

Федченко П. Мислитель, публіцист, борець // Політика І час — 1991 — № 13.

КОЛИ І ДЕ ВИНИКЛИ ПЕРШІ АНАРХІСТСЬКІ ГРУПИ НА УКРАЇНІ?

Поняття «анархія» існує вже більше двох тисячоліть. Прийшло воно з Древньої Греції

«анархія» — відсутність влади, у XIX ст. анархізм сформувався як суспільно-політична

течія, прибічники котрої заперечували необхідність держави й усякої влади, виступаючи з

вимогами визволення особи від всіх форм політичної, економічної та духовної залежності.

Головними ідеологами анархізму були М. О. Бакунін та П. О. Кропіткін.

«Метою дій анархістів проголошується соціальна революція, тобто повне знищення

капіталізму та держави і заміна їх анархічним комунізмом.» («Хлеб й Воля»).

Незважаючи на те, що за кордоном у 90-ті роки XIX ст. вийшов перший номер

кропоткінського журналу «Хлеб й Воля» й з'явились перші осередки анархістських груп та

організацій, на Україні анархізм як соціально-політична течія був практично невідомим до

початку XX століття.

Попередниками анархізму була група «махаєвців» в Одесі (родоначальник —

польський соціаліст В Махайський).

На початку XX століття під впливом П. Кропоткіна більшість пропагандистів

анархізму приїжджає із-за кордону до Росії й поширює його ідеї. Перша анархістська група

була організована емігрантом-анархістом 1903 p. у місті Білостоці (колишня Гродненська

губернія). Наприкінці літа того ж року виникає (незалежно від Білостоцької) перша

анархістська група й на Україні в місті Ніжині Чернігівської губернії. Основним об'ємом її

пропаганди н агітації стала молодь, яка навчалася, інтелігенція і а найбідніше селянство.

Незабаром анархістські групи виникають в інших регіонах України. Так махаєвська

група в Одесі перейшла на платформу анархізму. В 1905 р. з'являється невеличка організація

такого ж напрямку в Житомирі, утворена двома робітника ми, що прибули з Австрії.

До початку революції 1905 р. це були чи не єдині анархістські групи і вплив їх на

Україні був незначним. Початок першої російської революції дав поштовх до поширення

анархізму серед різних верств українського суспільства.

Весною 1905 р. виникають анархістські групи в Києві (Південноросійська група комуністів-

анархістів), Катеринославі і Ромнах.

Влітку 1905 р. серед ніжинських анархістів виникла ідея створення друкарні для

друкування журналу «Набат». Його редакція розмістилася у Києві, а основними

інформаційними центрами стали Катеринослав, Одеса, Білосток. Восени того ж 1905 року

починають свою діяльність анархісти в ряді міст Чернігівської губернії, Бердичеві і деяких

інших містах. У той же час анархісти беруть активну участь в економічних та політичних

страйках в Одесі, Катеринославі. В місті Одесі вони організували друкарню газети

«Непримеримые».

Разом із поширення анархізму на Україні починається й процес його диференціації,

внаслідок чого утворилося три основні напрямки в ньому: анархо-синдикалісти, анархо-

комуністи та анархо-індивідуалісти.

Головними центрами анархізму на Україні ста їй Катеринослав га Одеса.

ЛІТЕРАТУРА:

Лебеденко О. М Анархіст на Україні в 1903—1908 рр. // УЇЖ— 199І — № II;

Анархисты. Из истории политических партий // Родіна — 1993 №5 №6,

Шубин А. К безвластию через самоорганизацию лозунг русских анархистов // Наука й жизнь

— 1991 — № 5.

ЧОМУ В УКРАЇНІ У 1917 P. УТВОРИЛОСЯ ДВІ РЕСПУБЛІКИ - УНР І УРСР - ТА

ПОЧАЛАСЯ ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА?

Недоліком більшості наявної історичної літератури з цього питання є зумовлена

політичними мотивами односторонність підходів до нього висвітлення. Здебільшого процеси

утворення УНР і УРСР розглядаються ізольовано один від одного й протиставляються за

спрощеною схемою: «добре” — «зле». Такі підходи ігнорують одну з головних

закономірностей історичного процесу — взаємозв’язок і взаємовплив його суб'єктів

(соціальних груп, партій і їх лідерів), плани і дії кожного з яких обумовлюються як

внутрішніми особливостями, так і діяльністю суперників.

Не менш важливо, також, чітко визначити взаємозалежність суб'єктів історичної дії.

Насамперед ту об'єктивну обставину, що Україна в 1917 p. здебільшого перебувала в складі

Росії, а значить визначальним для неї був загальноросійський історичний процес, позначений

Лютневою і Жовтневою революціями. В контексті цього загального особливе й одиничне

складали дії Української Центральної Ради та партій, лідерів, що до неї входили.

Лютнева революція відкрила суспільний простір для буржуазно-демократичного

прогресу, але перемога її була історично запізнілою. В загальнодемократичному потоці уже

розвинулися настільки гострі внутрішні соціально-політичні суперечності, що привели до

унікальної для буржуазних революцій ситуації політичного двовладдя. Влада Тимчасового

уряду, з одного боку, і Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів — з другого

виражали дві різні перспективи суспільного розвитку (відповідно, буржуазну і

соціалістичну).

Хитка рівновага двох влад, які сформувалися й на Україні, трималася на компромісі

загальноросійських партій, що їх очолили. З одного боку, кадетів і октябристів, які створили

Тимчасовий уряд і своїми головними завданнями вважали конституювання буржуазної

республіки за західноєвропейськими зразками. З другого боку, есерів і меншовиків, які

складали більшість у Радах і виступали за новий соціалістичний лад, але, вважаючи Росію

ще не готовою для нього, погодилися визнавати Тимчасовий уряд на умовах контролю за

ним і тиску на нього в інтересах трудящих верств. Разом взяті, всі ці партії розглядали

історичні перспективи загалом в межах колишньої царської Імперії і виступали за участь б

імперіалістичній війні до перемоги.

Опозицію владним політичним силам складали, з одного боку, монархічні кола

(переважно в армії, чиновництві, дворянстві) які проте, були дезорганізовані й

деморалізовані зреченням престолу Миколи II та його брата Михайла. З іншого боку

радикальну альтернативу сформулювала міцна своєю організацією більшовицька партія:

повновладдя Рад і негайний вихід країни з війни на основі демократичного миру,

націоналізація землі, робітничий коні роль над виробництвом і розподілом — всі ці заходи

спрямовувалися на перехід від буржуазної до соціалістичної революції.

Значна частина народу України була представлена в зазначених владах і партіях, чи

перебувала в сфері їх політичного впливу.

Разом з тим ігнорування політиками двох загальноросійських владних структур

українських національних інтересів мало своїм особливим наслідком формування третьої

влади в Україні — Центральної Ради та підпорядкованих Їй місцевих організацій. Ця влада

була створена національними українськими партіями, загалом тотожними російським за

своїми соціальними програмами (як українські соціалісти-федералісти — кадетам, а

українські есери н соціал-демократи - російським есерам і меншовикам), але осібними в

домаганнях національної автономії України в складі демократичної, федеративної Росії.

Центральна Рада зосередилася виключно на досягненні автономії України й проголосила

себе вищою національною владою для українців, дистанціювавшись від соціальних проблем

і визнавши та підтримавши Тимчасовий уряд як верховний у всій Росії

Багатовладдя як наслідок своєрідного переплетення різнопланових суспільних

суперечностей і як свідчення обмеженості політичних партій певною вузькою сферою

інтересів було головною передумовою до громадянського розколу. Хоча неминучість його

все ж залежала від діяльності конкретних політичних лідерів.

Кадетсько-октябристський склад Тимчасового уряду уже в квітні 1917 p. втрачає

довір'я і підтримку політичне активних верств населення і змушений запросити в уряд есер-

меншовицьких лідерів Рад. Останні, очолювані Ф. Корейським, поступово перейняли на

себе вагу влади, але не спромоглися нічим суттєвим відрізнитися від невдалої політики своїх

попередників: жодна з гострих суспільних проблем не вирішувалася. Тим самим Тимчасовий

уряд, есеро-меншовицькі Ради, ідо його підтримували й Українська Центральна Рада, яка за

виключенням національної проблеми слідувала за Тимчасовим урядом, здіймали проти себе

радикальну опозицію і сприяли її зміцненню. Стрімко набирали чисельність і вплив

більшовики, організувались монархісти навколо армійського генералітету. Зростали

українські шовіністичні течії під гаслами “ Україна для українців”, з тенденціями до

військової організації (як “вільне козацтво”).

Три загальноросійські політичні кризи (21 квітня, 18 червня і 4 липня 1917 року.)

засвідчили схиляння громадсько-політичної думки до більшовиків, підтверджуючи реальну

силу їх ленінської програми. Та есеро-меншовицьке керівництво Тимчасового уряду й Рад не

знайшла кращого виходу, як заборонити більшовицьку партію і її пресу і встановити

військово-політичну диктатуру на чолі з Ф. Керенським, надавши Тимчасовому уряду

надзвичайні повноваження. Після цього більшовики прийняли рішення про підготовку

антиурядового збройного повстання.

Особливий фактор загострення загальноросійської політичної кризи стало домагання

Центральною радою національної автономії для України. Коли лідери російських есерів і

меншовиків пішли із Центральною Радою в цій проблемі на компроміс, визнавши саму

можливість її вирішення, кадети на знак протесту 4 липня 1917 р., вийшли із тимчасового

уряду і зблокувалися з монархістами,

зробивши ставку на встановлення військової диктатури генерала Л. Корнілова. Ф.

Керенський в цій ситуації намагався відновити блок із кадетами, різко обмеживши урядовою

інструкцією повноваження Центральної Ради.

Диктаторські повноваження Ф. Керенського протягом липня— серпня 1917 p. ставали

все більш ілюзорними, оскільки пекучі, проблеми війни і миру, землі, господарської розрухи

не вирішувалися і суспільна ситуація ставала неконтрольованою. Селяни самочинно

захоплювали й ділили поміщицьку землю, робітники Донбасу й Уралу встановлювали свій

контроль над виробництвом , і розподілом, дезертирство із фронту не спийлося введенням

смертної кари. За Ф. Керенськйм закріпилося прізвисько “Главноуговаривающего” , а

генерал Л.Корінілов у кінці серпня: І917р. підняв антиурядовий заколот і рушив війська на

Петроград.

Ґотовніім організатором розгрому корніловського заколоту виступила заборонена

більшовицька партія. Внаслідок цієї чергової політичної кризи по всій Росії й Україні

наступив процес “ більшовизації” Рад, коли в ході перевиборів більшовицькі депутати

отримували більшість і очолювали їх. Вибори на ІІ Всеросійський з’їзд Рад, призначений на

25 жовтня,1917р.,виявли якісну зміну політичної ситуації країні, оскільки її переважну

більшість делегатів з'їзду складали більшовики) в тому числі серед 140 делегатів від 75 Рад

України). Програма більшовиків про повновладдя Рад була загальновідомою. Між тим

Тимчасовий уряд залишався бездіяльнім , призначені ним на ЗО вересня 1917 р. Всеросійські

Установчі збори, вибори до яких так і не відбулися, були відкладені на невизначений час.

В цій ситуації організоване під керівництвом В. Леніна збройне повстання 24—25

жовтня 1917 р. в Петрограді усунуло з політичної арени Тимчасовий уряд і забезпечило II

Всеросійському з'їзду Рад всі можливості для революційного розв'язання проблем як

загальнодемократичного, так і соціалістичного характеру: були прийняті декрети про мир і

про "землю” (на основі есерівської програми соціалізації землі), про 8—годинний робочий

день і робітничий контроль за виробництвом і розподілом, про перехід всієї повноти влади

до Рад, вищим органом яких став обраний на з'їзді Всеросійський Центральний Виконавчий

Комітет. До ВЦВК були обрані й представники Рад України — переважно більшовики, а

також ліві есери, і три члени українських національних партій соціалістів (есерів і соціал-

демократів). Сформований на з'їзді Радянський уряд Росії, який очолив В. Ленін, 2 листопада

1917 р. прийняв «Декларацію прав народів Росії» з визнанням прав народів на

самовизначення аж до відокремлення і створення самостійних держав.

Таким чином, в ході гострої політичної конфронтації із втручанням до неї іноземних

держав, зацікавлених в Росії як учасниці світової війни, буржуазно-демократична революція

проіяппі 1917 р. переросла в соціалістичну, двовладдя Тимчасового уряду й Рад змінилося

повновладдям Рад, після чого всі антирадянські політичні сили при підтримці країн Антанти

стали на шлях розв'язання збройної, із застосуванням терору, громадянської війни.

На Україні після усунення Тимчасового уряду залишилися дві владні структури:

Центральна Рада із своїми місцевими організаціями і Ради робітничих, селянських, і а

солдатських депутатів. Останні, не маючи свого всеукраїнського центру, в кінці жовтня й

листопада 1917 р. проголошували свою владу на основі рішень II Всеросійського з'їзду Рад»

але визнали Центральну Раду верховним

органом влади. Враховуючи розкол в російській і українській партіях есерів на правих і

лівих (останні вступили в блок із більшовиками), більшовицьке керівництво Рад

запропонувало Українській Центральній Раді спільно скликати Всеукраїнський з'їзд Рад і на

ньому переобрати Центральну Раду. Таким чином, дві системи Рад були б об'єднані в єдину

владу Рад.

Українська Центральна Рада одразу було вітала повалення Тимчасового уряду як

контрреволюційного і на цій основі об’єдналася з більшовицьким керівництвом Київської

Ради робітничих і солдатських депутатів. Але вже другого дня вона схилилася до

настійливих домагань представлених у ній російських і єврейських соціалістичних партій

(меншовиків, правих есерів, Бунду та ін.) засудити Жовтневу революцію і підтримати

російські політичні сили, які стали на шлях боротьби проти влади Рад. 7 листопада 1917 року

Центральна Рада своїм III Універсалом проголосила створення УНР як федеративної частини

Росії але не Радянської. Україна за словами М. Грушевського, мала стати оплотом боротьби

за відновлення в усій Росії демократії у її дорадянському стані.

Таким чином, при утворенні УНР Центральна Рада першорядного значення надала не

національним, а соціально-політичним інтересам загальноросійського характеру. За того ж

Тимчасового уряду Центральна Рада не мала умов для утворення УНР, а діставши їх від

Радянської Росії — вступила в боротьбу з нею як учасниця і громадянської

загальноросійської війни. Більше того — претендувала на роль оплоту загальноросійських

антирадянських сил.

У своїй внутрішній політиці Центральна Рада розпочала рішучу боротьбу проти

встановлення влади Рад на основі рішень II Всеросійського з'їзду Рад Відмовившись від

спільного з Радами робітничих. солдатських і селянських депутатів скликання

Всеукраїнського з'їзду Рад і своїх перевиборів на ньому. Центральна Рада за допомогою

військових частин, які відкликала із російсько-німецького фронту) роззброює

червоногвардійські загони, військові частини, що підтримували владу Рад і намагається

повсюдно утвердити свою владу. Водночас розпочинаються спільні проти Радянської Росії

дії із Ставкою головнокомандування російської армії і антирадянськими урядами, що

утворилися на Дону, Кубані, в Криму. Башкирії та Ін. Харкову, при цьому, відводилося місце

столиці федеративного антирадянського уряду Росії. І через нього планувалося нанести

головний удар на Радянську Росію.

Між тим Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів обирали делегатів на

Всеукраїнський з’їзд Рад, який мав відбутися в Києві на початку грудня 1917 p. Прогнозуючи

його результат за умов переважно більшовицького складу його делегатів (оскільки

«більшовизація" Рад пройшла і в Україні), Центральна Рада напередодні вирішила взяти

участь у з'їзді й підпорядкувати його собі. Для цього в будинок, куди на відкриття з'їзду

прибули біля 150 делегатів Рад, Центральна Рада скликала більше 2 тис. представників

підпорядкованих їй організацій «Селянської спілки» і українізованих військових частіш

(подібний прийом уже був випробуваний Центральною Радою у квітні 1917 p. для зриву

крайового з'їзду Рад, який скликала Київська Рада робітничих, солдатських і селянських

депутатів). Оскільки норми представництва делегатів на з’їзд і між Центральною Радою і

Радами депутатів не погоджувалися, то перша кількістю своїх представників поглинула

суперників.

Проте більшість делегатів Ради (124 чол. від 49 Рад) зорганізувалась навколо більшовиків і

переїхала до Харкова, де об’єдналася з учасниками з'їзд Рад

Донецьке Криворізького басейну і 12 грудня проголосила себе і Всеукраїнським з'їздом

Рад.

Делегати, що залишилися в Києві, продовжили свою роботу у ранзі з'їзду Рад і в своїх

рішеннях підтвердили повноваження Центральної Ради.

Близько 200 делегатів Харківського з'їзду загалом представляли 82 Ради губернських

центрів і великих міст, а також армію і флот (хоч і не всі Радії були представлені). Вони

прийняли резолюцію про утворення УРСР на основі повновладдя Рад і доручили обраному

на з'їзді Центральному Виконавчому Комітету поширити на Україну дію загальноросійських

радянських декретів про землю, робітничий контроль та ін. Як і УНР (за III Універсалом Ц.

P.) УРСР самовизначалася федеративною частиною Росії, але саме Радянської Росії.

Створений на з'їзді уряд УРСР розпочав формування власних збройних сил, які вступили в

боротьбу проти влади і Центральної Ради в союзі з військами РСФСР.

Радянська Росія на той час уже перебувала в стані війни з УНР. Ще на початку грудня

1917 p. її уряд пред'явив ультиматум Центральній Раді в якому визнав УНР, але вимагав

припинити ворожу до Радянської Росії діяльність. У відповідь Центральна Рада зажадала

розпуску радянського уряду Росії, що й спричинило війну.

Таким чином, в результаті протистояння Центральної Ради з Радами робітничих,

солдатських і селянських депутатів Україна втягнулася в громадянську війну

загальноросійського масштабу, в якій і сама розкололась на дві республіки (УНР і УРСР)-

Жодна з цих республік не була утворена на основі всенародного волевиявлення. Разом з тим

кожна з них започаткувала українську державність у складі федеративної Росії, розводячись

у визначенні соціально-політичного змісту державності і відношенні до Жовтневої революції

в усій Росії. Лідери Центральної Ради М. Грушевський і В. Винниченко згодом визнати

помилковість своєї політики відриву національних завдань від соціальних у визвольній

боротьбі народу і зіпсування стосунків з Радянською Росією.

Наукову відповідь з розглянутого питання допоможе отримати порівняльний аналіз

літературних джерел різної політичної спрямованості. Зокрема:

Винниченко В. Відродження нації. Частини І—II. — К.. 1990;

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? — К.. 1990:

Денікін А Й. Очерки русской смуты // Вопросы истории- 1990, № 10-12; 1991. — № 1-6;

Милюков Павел. Почему большевики взяли верх? /. Коммунист. — 1990. - № 15;

Керенский А. Ф. Россия на историческом повороте / Вонросы истории. .-1990. — №11—12;

1991 — №I- 12;

История KПCC в шести томах Т. З, кн. І, — М, 1967;

Нариси історії Компартії України — К., 1977:

Kvpас И. Ф Торжество пролетарского интернационализма й крах

мелкобуржуазных партий на Украине. — К., 1978.

ЧОМУ НЕ ВІДБУЛОСЯ ВОЗЗ'ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІСЛЯ

РОЗПАДУ РОСІЙСЬКОЇ І АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ У 1917 — 19Ї8 P.P.?

Восени 1919 p. в історії України виникла перша унікальна можливість національного

возз'єднання. Поділені між Російською та Австро-Угорською імперіями українці разом із

крахом імперій у 1917 й 1918 рр. отримали можливості для самостійної історичної творчості.