Гродзинський М.Д. Основи ландшафтної екології

Подождите немного. Документ загружается.

ток деструктивних природних процесів, ландшафтні особливості,

які зумовлюють землевпорядкування тощо; 3) послідовність вра-

хування ознак, за якими виділяють таксони, визначається ступе-

нем їх незалежності від решти класифікаційних ознак. На почат-

кових етапах дедуктивної класифікації (тобто при класифікації

«зверху») враховуються ознаки, що характеризують зовнішні фак-

тори динаміки геосистем (надходження тепла та опадів як основ-

ні фактори-ресурси та місцеположення — як незалежний від гео-

системи фактор-регулятор), на кінцевих — ознаки, які являють

собою складні функції від факторів, врахованих на попередніх

етапах класифікації (багатство едафотопу та місцеві екологічні

режими); 4) ряд ознак, які послідовно враховуються при класи-

фікації, — єдиний, проте при класифікації геосистем певного рангу

деякі з цих ознак можна не враховувати як малоінформативні.

§ 7.2. ОРДИНАЦІЯ

Коротка історична довідка. Ординацію, тобто упорядкування

об'єктів уздовж деякого ряду так, що найбільш подібні за певним

критерієм об'єкти займають сусідні позиції, першим застосував

Л. Г. Раменський (1910, 1925). Розроблений ним метод дістав

назву рядової координації. Він полягає в упорядкуванні всіх ви-

дів рослин певної території вздовж ряду, що відповідає конкрет-

ному екологічному фактору (зволоженню, багатству грунту тощо).

Крайні положення цього ряду займають види, що зростають в

172

екстремальних по цьому

фактору умовах (наприклад,

у найбільш сухих та най-

більш зволожених). Решта

видів досить складними роз-

рахунками упорядковується

між цими двома. Таких ор-

динаційних рядів для певно-

го регіону можна побудува-

ти кілька. Л. Г. Раменський

та його учні в Росії виділя-

ли шість таких рядів (зво-

ложення, багатство грунту,

змінності зволоження, алю-

віальності, пасовищної ди-

гресії та абсолютної висо-

ти). У післявоєнний час

X. Еленберг побудував ряди

ординації для 1600 видів

середньоєвропейської флори

по 15 факторах (рядах).

Аналогічні дослідження виконано в ФРН, Швейцарії, Угорщині,

Чехословаччині та інших європейських країнах, але за меншим

числом рядів.

Р. Уіттекер, досліджуючи в 50-ті роки просторові зміни видів

рослин та екосистем вздовж певного градієнта середовища (ви-

сотного, зволоження, багатства), розробив методи градієнтного

екологічного аналізу. Послідовність змін екосистем вздовж гра-

дієнта він називав екокліном, а рослинних угруповань — ценоклі-

ном. У цей же час подібні дослідження виконав Дж. Кертіс у го-

рах штату Вісконсін. Він та його колеги розробили метод поляр-

ної, або вісконсінської, ординації. Від прямої ординації він від-

різняється тим, що угруповання упорядковуються не за одним

прямим екологічним фактором у відповідний йому ряд, а в Деякий

багатомірний простір, осями якого є екологічні фактори або осі

максимальної варіації рослинних угруповань (крайні положення

займають найбільш несхожі між собою асоціації, а не ті, що зна-

ходяться в крайніх умовах існування).

Упорядкування екосистем одночасно не за одним фактором, а

за кількома (багатомірна ординацґя) запропонував український

геоботанік П. С Погребняк ще в довоєнні роки. Для цього він

розробив матрицю, рядками якої є градації зволоження (гідрото-

пи), а стовпцями — багатства місцезростання (трофотоли). Цю

матрицю широко використовували ландшафтознавці, особливо

солнцевської школи.

У рамках вчення про геосистеми методи ординації впровадив

173

Α. Α. Краукліс (1969, 1979). Він запропонував концепцію факто-

рально-динамічних рядів, уздовж яких фації упорядковувалися в

ряд за ступенем зміненості певним комплексним фізико-геогра-

фічним фактором. Ординацію фацій південної тайги А. А. Крау-

кліс проводив по шести осях, або факторах: літоморфному, гідро-

морфному, кріоморфному (комплексному фактору зниження тепло-

забезпеченості внаслідок застоювання холодного повітря, прояву

мерзлоти грунтів тощо), субстагнозному (застоювання речовини),

174

псамоморфному тa ксероморфному. Усі факторально-динамічні

ряди сходяться до корінної фації, тому їх схема нагадує сукце-

сійну моноклімаксову.

Останнім часом для ординації еко- та геосистем розроблено

математичні методи (Б. М. Міркін, Г, С Розенберг, 1978; А. А.

Краукліс, 1979).

Основні види ординації геосистем. Виділяється кілька основ-

них видів ординації: 1) пряма — геосистеми упорядковуються в

ряди, що відповідають конкретним факторам їх динаміки; 2) не-

пряма — упорядкування геосистем уздовж ряду здійснюється за

ступенем подібності їх реакції на вплив комплексу зовнішніх фак-

торів; отримані ряди інтерпретуються як синтетичні, внесок у які

кожного прямого фактора можна визначити (зокрема, за допомо-

гою факторного аналізу); 3) одновимірна ординація — геосистеми

упорядковуються в один ряд (за одним прямим фактором або за

одним непрямим комплексним); 4) багатовимірна — геосистеми

ординуються в кілька рядів, пов'язаних між собою в певну систе-

му (як осі дво- або більш вимірного простору). Останній вид ор-

динації іноді називають координацією, що з формальної точки

зору більш виправдано.

Пряма ординація геосистем серед інших її видів має перевагу

в легкості та однозначності інтерпретації отриманих рядів — гео-

системи, що займають одну позицію ряду, однакові за силою дії

на них цього фактора та за зміненістю своїх структур; геосисте-

ми, що знаходяться поруч, мало розрізняються за цими ознаками;

крайні положення ряду займають геосистеми, що перебувають під

екстремальною для даного регіону дією фактора.

Фактори, ординація вздовж яких найбільш інформативна для

геотопів та геосистем хоричного рівня: зволоженість (їй відповідає

гідроморфний ряд ординації), природна забезпеченість поживни-

ми елементами (трофоморфний ряд), засоленість (галоморфний

ряд), ураженість ерозійними та іншими екзогенними процесами,

що призводять до зменшення потужності грунту та пухких порід

(літоморфний ряд). Для регіонів, контрастних за кислотністю

грунтів (наприклад Полісся), геосистеми можна ординувати в

ацидоморфний ряд, а для зони тундри і тайги — в кріоморфний.

При ординації геосистем регіонального рангу, а також мезогео-

хор важливо враховувати фактор теплозабезпеченості (термо-

морфний ряд) і континентальності клімату (омброморфний ряд).

На рис. 41 як приклад прямої ординації геосистем наведені

гідроморфний та галоморфний ряди наногеохор північної частини

Керченського півострова. Ці ж ряди, обрані як осі двовимірного

простору прямих екологічних факторів, можуть слугувати для ор-

динації геосистем у площині цих двох факторів одночасно (рис.

41, в). Координатами геосистем у цій двовимірній площині прий-

няті їх позиції на відповідних одномірних осях (гідроморфному

175

тa галоморфному рядах). Складніший метод багатовимірної ор-

динації геосистем можна розробити шляхом модифікації техніки

вісконсінської ординації Брея—Кертіса або за допомогою . фак-

торного аналізу (Б. М. Міркін, 1985). Однак інтерпретація отри-

маних рядів (особливо за «вісконсінською» методикою) може ви-

явитись неоднозначною.

Рис. 41. Ординація наногео-

хор Керченського півострова:

а—пряма одновимірна за факто-

ром зволоження; б — те ж — за

фактором засолення грунтів; в —

двовимірна за факторами зволо-

ження та засолення. Індекси на-

ногеохор — див. підпис до рис. 18

Багатовимірною слід вважати ординацію за факторально-ди-

намічними рядами А. А. Краукліса (1969, 1979). Отримані ряди,

підпорядковані одному центру (корінній геосистемі), виявляються

досить близькими до моноцентричних схем ландшафтної сукцесії,

завдяки чому їх можна інтерпретувати також у динамічному від-

ношенні.

§ 7.3. РАЙОНУВАННЯ

Районуванням є упорядкування просторово-суміжних геосис-

тем, подібних за встановленими критеріями, в індивідуальні тери-

торіальні одиниці різних рангів — регіони. Кожний регіон є лан-

кою ієрархічної системи, входячи до складу регіонів вищих ран-

17в

б Засолення

гів. Регіоном найвищого рангу можна вважати планету в цілому,

нижчого — територію одного геотопу.

Районування — проблема, яка поки що являє собою цілину для

ландшафтної екології. Теорій та методів районування в межах

екології поки що не розроблено. Вона користується, та й то при

вирішенні обмеженого кола завдань, схемами районування, за-

пропонованими в біогеографії та геоботаніці. У фізичній же гео-

графії багатий досвід розробки цієї проблеми: обгрунтовано ос-

новні теоретичні принципи і методи комплексного (ландшафтно-

го), галузевого (грунтового, геоморфологічного тощо), приклад-

ного (агроландшафтного, природно-рекреаційного тощо) району-

вання, складено багато різних варіантів схем районування світу,

континентів, окремих країн та регіонів.

Принципи та методи фізико-географічного районування роз-

роблено в 60—70-ті роки і з того часу вони зазнали малосуттєвих

змін. Складені різними авторами схеми районування мало роз-

різняються в контурній основі. Відмінності полягають лише в на-

данні певному регіону різного таксономічного значення (в одних

схемах фізико-географічна країна вважається регіоном, рангом,

Вищим за зону, в інших — навпаки, в третіх, так званих дворяд-

них,— цим одиницям надається один ранг). Певна інваріантність

теоретико-методичних засад та схем районування дала підстави

деяким географам вважати, що в розвитку проблеми районування

у фізичній географії спостерігається застиглість. Проте це може

свідчити і про досить високий рівень її досягнутої розробки. В

усякому разі ландшафтна екологія в обгрунтуванні ландшафтно-

екологічного районування має широко використовувати досвід

комплексної фізичної географії.

Вищі одиниці фізико-географічного районування (пояс, зона,

країна, провінція) можна прийняти за одиниці ландшафтно-еко-

логічного районування, оскільки критерії їх виділення мають як

ландшафтний, так і екологічний зміст (М. О. Гвоздецький, 1979,

П. Г. Шищенко, 1988, А. Г. Ісаченко, 1990). Єдиний виняток —

фізико-географічна країна. Хоч ландшафтознавці називають кіль-

ка критеріїв, які слід враховувати при її виділенні, усі вони під-

порядковуються лише одному — єдності країни в геоструктурному

відношенні (її відповідності платформі чи геосинклінальній об-

ласті певного віку). При аналізі генетичної єдності ландшафтів

цей критерій дійсно має велике значення. Але при вирішенні ін-

ших питань, особливо пов'язаних з надходженням сонячної енер-

гії, опадів, круговоротом мінеральних речовин, продуктивності

геосистем, він є другорядним, а то й зовсім не визначає цих важ-

ливих ландшафтно-екологічних рис геосистем.

Значення секторно-зональних факторів ландшафтної диферен-

ціації тут значно більше. Фізико-географічні сектори (системи

ландшафтної зональності) часто збігаються з великими орогра-

177

фічнимй одиницями та геологічними структурами високих поряд-

ків. Враховуючи це, саме фізико-географічні сектори, а не країни

слід вважати цілісними в ландшафтно-екологічному відношенні

регіонами, на які поділяються природні пояси в межах континенту.

До цієї одиниці, яка в більшості таксономічних схем фізико-гео-

графічного районування не знаходить місця, найбільш підходить

назва субконтиненту (В. Б. Сочава (1978) та А. Г. Ісаченко (1990)

цим терміном позначають більший регіон, але чітких критеріїв

його виділення не наводять).

Субконтинент займає специфічне місце в системі континенталь-

но-океанічної циркуляції повітряних мас, відзначається характер-

ною сезонною ритмічністю та спектром ландшафтних зон (біомів,

за екологічною термінологією) на рівнинах та висотних поясах у

горах. Він може відповідати декільком фізико-географічним краї-

нам, оскільки умова геоструктурної однорідності в число критері-

їв його виділення безпосередньо не входить. П. Г. Шищенко (1988)

на території СНД виділяє вісім систем зональності (субконти-

нентів—за нашою термінологією): арктичну центрально-євро-

пейську помірно-континентальну, західносибірську, континенталь-

ну, східносибірську екстраконтинентальну, далекосхідну притихо-

океанічну, середземноморську субтропічну, передньоазійську кон-

тинентальну субтропічно-аридну, середньоазійську внутрішньо-

континентальну аридну, даурсько-монгольську внутрішньоконти-

нентальну.

Субконтиненти поділяються на ландшафтні зони, в межах яких

за ступенем континентальності клімату, а в деяких випадках (на-

приклад, при виділенні Полісся як окремого регіону) також і за

особливостями розвитку території та літології покривних відкла-

дів, виділяються провінції. За таксономічною схемою фізико-ге-

ографічного районування провінції поділяються на області. Ці

одиниці за прийнятими критеріями подібні до макрогеохори (див.

§ 4.4). Тому окремий контур макрогеохори розглядається як оди-

ниця ландшафтно-екологічного районування — ландшафтно-еко-

логічна область, а індивідуальні мезогеохори — як ландшафтно-

екологічні райони. За розмірами останні менші, ніж райони в

фізико-географічному районуванні.

Виділення таксономічних одиниць ландшафтно-екологічного

районування за критеріями, на основі яких вичленовуються макро-

та мезогеохори, виправдано тим, що окремі контури геохор цих

рівнів відзначаються багатьма індивідуальними рисами. Ступінь

їх індивідуальності значно вищий, ніж мікро- та наногеохор, кон-

тури яких, що належать до одного класифікаційного підрозділу

(виду), практично не різняться між собою.

Ландшафтно-екологічні райони доцільно поділяти на менші

індивідуальні одиниці — мікрорайони. Критерії їх виділення поки

що сформульовані розпливчасто. Досвід «грунтово-екологічного

178

мікрорайонування» Молдови (Урсу, І976), а також наших праць

із складання ландшафтно-екологічної карти України показав, що

такі індивідуально специфічні та більш цілісні, ніж район, тери-

торіальні одиниці досить чітко виділяються в кожному з них, про-

те критерії їх виділення у різних районах неоднакові. На степових

рівнинах ними є особливості генетико-морфологічної ЛТС, зокре-

ма процентна участь у ній западин; у лісостепових районах на

перший план виступають лісистість території (як окремі мікро-

райони виділяються великі лісові масиви та їх частини), ступінь

ерозійного розчленування та особливості парагенетичної ЛТС (як

мікрорайони часто виділяються окремі яружно-балковГ системи);

у Поліссі в мікрорайони часто виділяються болотяні масиви тощо.

Таким чином, за перше наближення можна прийняти такий

таксономічний ряд одиниць ландшафтно-екологічного районуван-

ня: континент — пояс — субконтинент — зона (біом)—провін-

ція— область — район — мікрорайон. Причому вищі одиниці

районування (до провінції включно) виділяються за критеріями

фізико-географічного районування, а нижчі — за ландшафтно-еко-

логічними.

При дослідженні горизонтальних динамічних потоків певної

території доцільне її позиційно-динамічне районування. Його так-

сонами є: парадинамічний район — парадинамічний підрайон —

ландшафтний ярус — басейновий сектор (для схилових ярусів)

або парагенетичний сектор (для заплавних та терасових ярусів).

Перші три одиниці відокремлюються за критеріями виділення одно-

йменних одиниць позиційно-динамічної ЛТС. На рівні ландшафт-

ного ярусу відбувається біфуркація критеріїв виділення таксонів

нижчого рангу — схилові ландшафтні яруси поділяються на ба-

сейнові сектори, а заплавно-терасові—на парагенетичні. Басейно-

вий сектор виділяється як водозбірна площа, яка підпорядкована

водотоку вище від місця перетину його тальвегу нижньою межею

ландшафтного ярусу, а парагенетичний — згідно критеріям виді-

лення ПГ-сектора (див. § 4.6).

Глава 8 СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ

ФУНКЦІЇ ГЕОСИСТЕМ

ТА АНТРОПОГЕННІ НАВАНТАЖЕННЯ

§ 8.1. СОЦІАЛЬНІ ФУНКЦІЇ ГЕОСИСТЕМ

Більшість потреб суспільства забезпечується за рахунок при-

роди, і хоч геосистеми як природні утворення зовсім не призначе-

ні «обслуговувати» суспільство, вони здатні виконувати деякі

179

функції для задоволення його потреб. На цій підставі в ландшаф-

тознавство (О. А. Мінц, В. С. Преображенський, 1970; П. Кава-

ляускас, 1975; А. Басалікас, 1977), екологію (П. Еліаш, 1983) та

геоекологію (Е. Німанн, 1977) введено поняття функції ландшаф-

ту (екосистеми, геосистеми). Під нею розуміють суспільно важ-

ливу мету, якої суспільство досягає за рахунок геосистеми або за

її участю (В. С. Преображенський та ін., 1988).

Суспільство і окрема людина накладають на природні геосис-

теми бажані вимоги і саме під цими вимогами розуміються функ-

ції, які геосистеми мають виконувати. З розвитком суспільства ці

вимоги розширюються, і відповідно зростає число функцій геосис-

теми. У такому розумінні функція геосистеми — поняття більш

антропічне, ніж природне, на відміну від її потенціалу, який виз-

начається природними особливостями геосистеми.

Запропоновано кілька варіантів типології функцій природних

систем. Е. Німанн (1977) розрізняє чотири групи функцій: вироб-

ничі (задовольняють промислове та сільськогосподарське вироб-

ництва енергетичними та речовинними ресурсами); антропоеколо-

гічні (зумовлюють здоров'я людини); етичні та естетичні; «лан-

дескультурні» (не досить чітко визначена група функцій, що

включає вилучення відходів, самоочищення геосистем і т. п.).

Ван-Дер-Маарель (1977) також виділив чотири типи функцій: по-

стачання речовиною та енергією; просторову (як арену для різ-

них видів суспільної діяльності); інформаційну; регуляторну

В. С. Преображенський (1980) виділив такі функції ландшафту:

ресурсно-відновлювальну; середовище-відновлювальну (віднов-

лення умов природного середовища, порушеного антропогенними

факторами); ресурсозберігаючу або ресурсовмісну (зберігання ре-

сурсів, зокрема генофонду рослин і тварин); інформаційну (на-

дання матеріалу для наукових досліджень, виховання тощо); ес-

тетичну; функцію простору для господарської діяльності.

Від функції, яку виконує геосистема, суттєво залежать її струк-

турні особливості та динамічні тенденції. Так, генетично далекі

геосистеми, що виконують однакову функцію (наприклад аграр-

ну), за набутими при цьому властивостями стають значно більш

подібними, ніж геосистеми одного виду, але різного функціональ-

ного використання.· Виконання геосистемами деяких функцій, та-

ких, наприклад, як урбаністична, практично повністю нівелює їх

первинні природні відмінності. Звідси зрозуміла увага, яку нада-

ють ландшафтознавці та геоекологи класифікації геосистем за ви-

конуваними функціями. Вона може грунтуватися на типології

угідь, як це прийнято в США, де виділяється 1200 категорій ви-

користання земель (Р. Андерсон, 1977). Проте більш виправда-

ний підхід до класифікації, що виходить власне з функцій геосис-

теми. Базуючись на цьому, В. І. Тимчинський та П. Г. Шищенко

(1981) запропонували функціональну типологію ландшафтів (гео-

180