Конспект лекцій з українознавтва



  • лекции
  • doc
  • 825 КБ
  • скачан 68 раз
  • добавлен 18.04.2011

Зміст

1. Українська національна кухня

2. Традиційні види господарської діяльності

3. Ремесла та промисли

4. Поняття культура

5. Народне житло

6. Народна архітектура України

7. Етнографія словянсько-української стародавності

8. Вишивка: історія, особливості, народні майстри.

9. Традиційне житло.

10. Національне вбрання.

11. Старовинна обрядовість.

Українська національна кухня

Серед слов'янських кухонь українська користається широкою популярністю. Вона давно одержала поширення далеко за межами України, а деякі блюда української кухні, наприклад борщі і вареники, ввійшли в меню міжнародної кухні. Українська кухня походить від сільських страв, основою яких є злакові та овочі, такі як картопля, капуста, буряк та гриби.

Українська національна кухня склалася досить пізно, в основному до початку — середині XVIII ст., а остаточно — до початку XIX ст. Доти її з працею можна було відмежувати від родинних їй польської і білоруської кухонь. Це порозумівається тривалістю і складністю процесу формування української нації й української держави.

Власне кажучи, формування української нації почалося лише з XVII ст. і завершилося через 100 років.

Пізніше формування української кухні обумовило цілий ряд її особливостей.

По-перше, вона була створена на базі вже сформованих у кожній з регіональних частин України елементів кулінарної культури.

По-друге, незважаючи на те, що ці елементи були дуже різнорідні, унаслідок величезності території, що розкинулася від Карпат до Приазов'я і від Прип'яті до Чорного моря, розходження природних умов і історичного розвитку окремих частин її, сусідства безлічі народів (росіяни, білоруси, татари, ногайці, угорці, німці, молдавани, турки, греки), українська кухня виявилася на рідкість цільної, навіть трохи однобічної як по доборі характерної національної харчової сировини, так і по принципах його кулінарної обробки.

У третіх, у національну українську кухню не ввійшли традиції давньоруської кухні, зв'язок з який була втрачена після монголо-татарської навали. Це відрізняє українську кухню від росіянки і білоруської, де древні традиції, хоча і видозмінювалися, але, проте, зберігалися протягом багатьох століть.

Разом з тим українська кухня сприйняла деякі технологічні прийоми не тільки німецької й угорської кухні, але і татарської і турецький, по-своєму частково видозмінивши їх. Так, обсмажування продуктів у перегрітій олії, властива тюркським кухням, було перетворено в українське "смаження" (тобто пасерування овочів, що йдуть у борщі чи в другі блюда), що, наприклад, зовсім не властиво росіянки кухні.

Пельменевидне блюдо турецької кухні дюш-вара перетворилося в українські вареники, а потім у вареники з характерними національними наповнювачами — вишнями, сиром, цибулею, шкварками. З німецької кухні було сприйняте дроблення продуктів, що знайшло конкретне вираження в різних українських "січениках" — котлетоовидних блюдах з фаршів (січених, дроблених м'яса, яєць, моркви, капусти, грибів і т.п.).

Що ж стосується харчової сировини, то воно відбиралося для української кухні по контрасту зі східними кухнями. Так, наприклад, у спис "бусурманам" українське козацтво стало культивувати в XVI-XVIII ст. уживання свинячого сала. У той же час уживання яловичини, розповсюджене серед російського населення, було порівняно незначним в українців, тому що воли на Україні являли собою не продуктивний, а робітник, тяглова худоба, і їхнє м'ясо було не тільки менш смачним і більш твердим у порівнянні із свинячим, але у відомій мері вважалося і не цілком чистим.

Одночасно одержали поширення деякі іноземні продукти, наприклад рослинна олія. Вона вважалася цінніше коров'ячої олії, оскільки походила з Греції, країни, з яким українські землі були зв'язані релігійними узами. У той же час баклажани, що вживалися в турецькій кухні і прекрасно визрівали в умовах Півдня України, не знаходили вживання в українських національних блюдах як "бусурманські" блюда.

Ці принципи добору харчової сировини, загальні для всіх українців у XVII-XIX ст. незалежно від місць їхнього розселення, зробили українську кухню в підсумку разюче однакової і разом з тим неповторної, своєрідної.

Своєрідність національної української кухні виражається, по-перше, у переважному використанні таких продуктів, як свинина, сало, буряк, пшеничне борошно і деяких інших, по-друге, у таких особливостях технології готування їжі, як комбінована теплова обробка великої кількості компонентів блюда на тлі одного головного і визначального, чому класичним прикладом служить борщ, де до буряка додають ще два десятки компонентів, що не придушують буряковий смак, а лише відтіняючих і розвиваючих його.

Улюбленим і найбільш уживаним продуктом служить свиняче сало як у виді самостійної страви, головним чином в обсмаженому виді, у виді так званих шкварок, так і у виді різноманітної приправи і жирової основи найрізноманітніших блюд. Таке відношення до свинини ріднить українську кухню з кухнями західних слов'ян і угорців і сусідів українців — білорусів, однак, використання сала в українській кухні надзвичайно різноманітно.

Сало не тільки їдять сире, солоне, варене, копчене і смажене, на ньому не тільки готують, їм не тільки шпигують усяке не свиняче м'ясо, де сало відсутнє, але і використовують його навіть у солодких блюдах, сполучаючи з цукром чи патокою.

Наприклад, такий масовий кондитерський виріб, як вергуни, жарять, а вірніше обварюють чи пряжать у салі.

Українській кухні властиво і не менш рясне використання яєць, що служать не тільки і не стільки для готування самостійного блюда — різного роду "яєчень", скільки для таке ж неодмінних, як і сало, добавок у борошняні, борошно-яєчні і яєчно-фруктові (солодкі) блюда.

Дуже характерним для української кухні є достаток борошняних виробів, причому улюбленим видом тіста є прісне — просте прісне, прісне напіввитяжне, заварне прісне, прісне здобне з використанням соди як розпушувача, а для кондитерських блюд — переважно піскове. Національними блюдами є вироби з простого бездріжджового тіста: вареники, галушки, шулики, лемішки, гречаники, коржі і більш нові за часом кондитерські вироби — вергуни і ставбиці. У борошняних блюдах майже винятково використовується пшеничне борошно, рідше — гречана крупа в сполученні з пшеничної, а з круп популярністю користається пшоно, а також рис (між іншим рис за назвою "сорочинське пшоно" — перекручене сарацинське, тобто турецьке, арабське пшоно, — вживається в українській кухні з XIV ст. і занесено в неї з Заходу, через угорців, звідси зрозуміло і західна його назва "сарацинське").

Поряд з борошняними виробами важлива роль приділяється овочам. Їх вживають у виді гарнірів до жирної м'ясної їжі чи подають як самостійні блюда із салом. З овочів на першому місці коштує, звичайно, буряк, який можна вважати національним овочем і який вживають не тільки у свіжому, але й у квашеному виді. Так, із квашеного буряка готують борщі з осені до весни, тобто велику частину року.

Для української кухні характерно також уживання бобових — бобів, сочевиці й особливо квасолі (але тільки не в стручках). Бобові широко використовуються як добавки до інших овочів.

З інших овочевих і рослинних культур варто назвати моркву, гарбуз, кукурудзу, картоплю і помідори. Кукурудза, як і квасоля, частіше відіграє роль добавок. Вона одержала поширення в українській кухні вже в XVIII ст., особливо в Південній і Південно-Західній Україні. З XVIII ст. почалося і проникнення на Україну картоплі, що, однак, не придбала тут самостійного значення, як у Білорусії, і подібно іншим овочевим культурам стала використовуватися в якості, хоча і важливої, але однієї з багатьох інших "приправ" (тобто гарнірів) до других блюд. Картопля у виді пюре знайшла собі широке застосування при додаванні до пюревидних квасолі, моркви, сиру, яблукам, маку. Крім того, картопля є гарним поглиначем сала в других блюдах і сировиною для одержання крохмалю, використовуваного для готування солодких блюд, особливо рідких фруктових киселів і кондитерських виробів.

Хоча українська кухня майже остаточно склалася вже в XVIII ст., два таких характерних для неї рослинних продукту, як помідори і соняшникова олія, без яких не можна уявити собі сучасний український стіл, ввійшли в широке вживання і вплинули на меню в XIX ст. Треба сказати, що різні рослинні олії застосовувалися в українській кухні поряд із тваринним жиром (свинячим салом) здавна, і все-таки соняшникова олія одержала поширення лише в останнім сторіччі, причому майже витиснуло всі інші рослинні олії. Воно вживається нині в двох видах: олія гарячого жиму, із сильним, своєрідним, настільки улюбленим українцями запахом смажених насіннячок, і холодного жиму, найбільш відоме за межами України.

Олія гарячого жиму йде звичайно в холодні блюда — салати, вінегрети, олія холодного жиму частіше вживається для жарення, пряження, тобто для готування на ньому других гарячих блюд.

З пряностей і приправ використовуються переважно цибуля, часник, кріп, кмин, аніс, м'ята, любисток, дудник, чабер, червоний перець, із привізних пряностей — лавровий лист, чорний перець і кориця (для солодких блюд). Велику роль як приправа до м'ясних, холодних і овочевих блюд грає оцет, яким, однак, нерідко зловживають.

З фруктів і ягід, улюблених на Україні моченими, свіжими, сушеними і копчено-в'яленими, національними можна вважати вишню, сливу, грушу, смородину, кавун і в меншому ступені яблука і малину.

Поряд із фруктами сучасна українська кухня надзвичайно рясно використовує цукор і патоку й у чистому виді, і у виді складових частин узварів, варень і особливо повидла і кондитерських виробів.

Як уже було сказано, найбільш відмітною рисою технології української кухні є комбінована теплова обробка продуктів. Вона полягає в тому, що сирий продукт — будь він тваринного чи рослинного походження — спочатку піддається легкому обсмажуванню і відносно швидкому пасеруванню, чи "смаженню", як говорять українці, і тільки після цього — більш тривалій тепловій обробці, тобто варінню, чи запіканню.

З цими особливостями готування українських блюд здавна зв'язані й особливості українського посуду — казанки для варіння, сковороди для смаження — глибокі і напівглибокі, невисока глиняний посуд для наступного напівгасіння — різного роду глечики, миски, чашки, макітри.

З технологічних прийомів готування їжі звертають на себе увага шинкування, перетин і інші способи здрібнювання їжі, зокрема м'яса. Звідси наявність в українській кухні різних рулетів (завиванців), фаршированих блюд, запіканок, кручеників с м'ясними фаршами і "січеників", тобто різноманітних м'ясних блюд типу битків і котлет, запозичених з німецької кухні через польську і чеську.

Як і всяка кухня з багатим історичним минулим, українська кухня в значній мірі регіональна. Так, західноукраїнська кухня помітно відрізняється від східноукраїнської. Вплив турецької кухні на буковинську, угорської на гуцульську і росіянки на кухню Слобідської України не підлягає сумніву: найбільшою розмаїтістю відрізняється кухня Центральної України, особливо областей центра Правобережжя. Популярний на Україні борщ має масу різновидів, практично в кожній області його готують по своєму, особливому рецепті.

Українська національна кухня

Україна славиться своєю національною кухнею, яка створювалася протягом сторіч, багата на традиції, вирізняється розмаїттям страв та їх високими смаковими й поживними властивостями. Борщі і пампушки, вареники і галушки, ковбаси і печеня, напої з фруктів і меду відомі в усьому світі.

Українська кулінарія налічує сотні рецептів, що характеризуються простотою приготування і прекрасними, неповторними смаковими якостями, ароматом, соковитістю. Українці жартома кажуть про свою кухню: "У нас просто: борщ, каша, третя кваша".

Українській кухні властиві різноманітність вживаних продуктів та комбінування кількох видів теплової кулінарної обробки (смаження, варіння, тушкування, запікання). Лишень способів варіння борщу понад тридцять, а до його складу входять близько двадцяти найменувань продуктів. Для багатьох страв характерне поєднання овочів, круп та м'яса. Це голубці з м'ясом, крученики волинські, перець фарширований, капуста тушкована з свининою, м'ясо, шпиговане овочами.

Особливо смачні страви, приготовлені у спеціальних керамічних горщиках (печеня, вареники із сметаною запечені, картопля тушкована з м'ясом та чорносливом тощо).

Велике значення в українській кухні з давніх-давен мають страви з риби: карась запечений у сметані, щука тушкована з хріном, рибні крученики, фарширована риба.

Популярні в Україні різні каші (пшоняна, гречана, гарбузова та ін.) і вироби з них (січеники, запіканка, крупники, бабки).

Різноманітність і багатство страв української кухні описав у поемі "Енеїда" великий письменник, знавець народного побуту І.П. Котляревський:

Тут їли рознії потрави,

І все з полив'яних мисок,

І самі гарнії приправи

З нових кленових тарілок:

Свинячу голову до хріну

І локшину на переміну,

Потім з підлевою індик;

На закуску куліш і кашу,

Лемішку, зубці, путрю, квашу

Із маком медовий шулик...    

П'ять казанів стояло юшки,

А в чотирьох були галушки,

Борщу трохи було не з шість;

Баранів тьма була варених,

Курей, гусей, качок печених,

Досита щоб було всім їсть...

Був борщ до шпундрів з буряками,

А в юшці потрух з галушками,

Потім до соку каплуни;

З отрібки баба-шарпанина,

Печена з часником свинина,

Крохналь, який їдять пани...

Там лакомини разні їли...

Сластьони, коржики, стовпці,

Варенички пшеничні, білі,

Пухкі з кав'яром буханці.

Потрава — те ж, що й страва, їжа. В "Енеїді" потравою називається страва типу печені, смажені.

Лемішка — кашоподібна борошняна страва.

Зубці — варена страва з ячного солоду і конопляного або макового молока. Зубці зі солоду вважалися ласощами.

Путря — страва з варених на воді ячних круп, які заправляли житнім солодом, хлібним квасом і ставили на піч у тепле місце для вкисання. Вранці варили у горщику. Готували путрю під час зимових постів.

Кваша — страва, схожа на кисіль за консистенцією і технологією приготування, але відмінна за складом продуктів. Готували її з двох частин житнього й однієї частини гречаного борошна і невеликої кількості борошна з житнього солоду. Борошно змішували, заправляли окропом, розводили до густоти рідкого тіста і ставили на піч у тепле місце для вкисання. Таке кисло-солодке молоде тісто вранці варили у горщику, стежачи, щоб кваша не вибігла. Заправляли квашу влітку ягодами, а взимку свіжою калиною, сушеним варенням і товченими грушами. Кваша вважалася ласощами.

Шулики — коржі, які пекли на свята Маковія або Спаса. Коржі ламали на шматочки, змішували з тертим маком і медом і їли упродовж цих свят. Тісто на коржі робили пісним і прісним (на спасівку припадав двотижневий піст), у зв'язку з цим виникла і приказка: "Із води та муки пече баба шулики".

Шпундра — страва із обсмаженої свинини (підчеревини або грудинки), тушкованої з буряками у буряковому квасі.

Баба — шарпанина з отрібки — це страва з посічених нутрощів: печінки, легенів, серця, які заливали тістом з яйцем, а коли їли, то шарпали, смикали, розривали, розділяли на дрібні шматочки.

Крохналь — кисіль, який був мало поширеною "панською" стравою.

Сластьони — дрібненькі шматочки вчиненого білого тіста, смаженого в олії до золотистого кольору.

Стовпці — гречані хлібці, випечені в керамічних кухлях з рідкого кислого гречаного тіста, які заміняли хліб.

Кав'яр — риб'яча ікра, солена із спеціями. Особливо цінувався кав'яр з осетрових. Ще у XVIII ст. кав'яру робили багато, навіть селяни дозволяли собі його їсти у піст.

Улюблені напої українців — різні кваси (хлібний, буряковий, яблучний, березовий, журавлинний, калиновий, малиновий, грушевий); узвари із сушених і свіжих яблук, груш, слив, вишень; медова сита, пиво.

В українській кухні знайшли відображення не лише історичний розвиток народу, а й природно-географічні умови того чи іншого регіону, його культурно-побутові традиції, а також зумовлені ними напрями господарської діяльності.

Кожному з етнографічних регіонів України властиві свої особливості кухні, зумовлені географічними умовами і національними традиціями. Так, у гірських районах Карпат переважають страви з кукурудзяного борошна, грибів, молочних продуктів: кулеша, чир, мамалиґа, банош, бринза, гуслянка, соломаха та ін. У низинних районах готують страви з пшеничного борошна і різних овочів — галушки, вареники, гомбовці, кремзлики, пироги. У кухні поліщуків поширені страви з картоплі та овочів: коми, деруни, зрази, холодники.

Найпопулярнішим в українців є сало, яке використовують для засмажування чи затовкування рідких страв — борщів, капусняків, юшок; на ньому смажать яєчню; шкварки з сала вживають до каш, галушок, вареників, млинців, лемішки, мамалиґи тощо. Його їдять сирим, копченим, вареним, смаженим, а також використовують для шпигування яловичини, приготування завиванців. В народі достаток сала вважався за справжній добробут.

Багато страв — кулеші, лемішки, лежні картопляні, гуслянки (з молока), верещака, шпундра та ін., які раніше вважали традиційними і широко використовували, тепер почали забувати.


Традиційні види господарської діяльності

Поняття “ культура ” охоплює як духовні, так і матеріальні цінності, вироблені народом упродовж його історії. До духовної культури належать досягнення в галузі науки, мистецтва, літератури, філософії, моралі, освіти тощо.

Матеріальна культура охоплює всі матеріальні цінності, створені народом. Часом не можна провести чіткої межі між духовними і матеріальними цінностями: скажімо, книги, картини, скульптура чи ювелірні вироби – це водночас пам’ятки і матеріальної, і духовної культури, тому часто вони розглядаються у взаємозв’язку.

Враховуючи багатоплановість і невичерпність теми, доцільно спинитися лише на деяких загальних аспектах української матеріальної культури, починаючи з господарської діяльності, оскільки вона була тим ґрунтом, на якому формувались основні види матеріальної культури українців. Опис матеріальної культури народу мусить відображати її особливості у таких аспектах:

у діахронії – від найдавніших часів до сьогодення;

у різних етнографічних районах і локальних групах українського населення;

у різних галузях матеріальної культури;

у різних соціальних верствах населення;

у взаємозв’язках з культурою інших народів тощо.

За скіфською легендою трьом синам першого чоловіка Таргітая з неба впали золоті дари: плуг, ярмо, сокира і чаша. Чи були це символічні знаки? Адже знаряддя обробітку ґрунту – плуг і ярмо – разом з двома іншими – сокира (ремесло), чаша (ритуальний атрибут) – міцно прижилися в народів Подніпров’я. Це засвідчують археологічні знахідки: знаряддя праці, рештки житла, керамічні вироби, будівельні матеріали, залишки майстерень, художні вироби з міді, заліза, золота, срібла, кості й скла.

Хліборобство: рільництво, городництво, садівництво.

Обробіток землі, вирощування хліба – це провідна галузь господарства українців. Його початки сягають VI-V тисячоліття до н.е., тобто раннього неоліту.

Згадаємо записи Геродота про те, що Скіфія торгувала хлібом з іншими країнами, легендарну Артанію (Оратанію). Звичай “хліба – солі” – свідчення найпочеснішої праці хліборобів. На території України археологами віднайдено понад 150 поселень, у яких виявлено знаряддя обробітку грунту: плуги, борони, серпи, а також жорна, що перемелювали зерно.

Найдавнішим знаряддям землеробства визнано рало (епоха бронзи), пізніше з’являється соха, яка застосовується для обробітку грунту в лісових районах. У народних казках іноді згадуються золоті наральники, які є успадкованими знаннями про золотий плуг скіфів, що пов’язувався у народній уяві з чарівною небесною субстанцією.

Дослідження знайдених археологами знарядь землеробства підтверджують, що від давньоруського плуга веде свій родовід і український плуг. Застосовувались у землеробстві також борони, волокуші, лопати тощо.

Відомості про цю найпоширенішу галузь господарської діяльності в Київській Русі дають також літописи. З них довідуємося, що наші предки сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, горох, льон, боби, коноплі. На городах вирощували овочі: капусту, ріпу, огірки, цибулю, хміль, мак, гірчицю; у садах – плодові дерева: яблуні, груші, сливи, вишні.

У Лаврентіївському літописі є слова, які говорила княгиня Ольга древлянам: “Всі гради ваші... ділають ниви своя і земле своя” (946). Згадки про рало знаходимо в 964 р., коли в’ятичі повідомляли князя Святослава про те, що вони платять хазарам данину по “шелягу от рала”. Безумовно, традиції землеробства розвивалися в Київській Русі значно раніше, ніж це маємо в писемних згадках. Можна з впевненістю стверджувати, що аграрна культура України має кілька тисячолітню історію: з кінця IV тисячоліття до н.е. землеробство вже мало свої традиції вироблені трипільськими племенами. Велику роль в цьому відіграли природні умови: ландшафт, клімат, родючість грунтів тощо. Майже 90% земель придатні для землеробства і садівництва, решта займають гори і болота. Звичайно, в дані часи такий розподіл був дещо іншим, проте високо якісність грунту не підлягає сумніву. Багато різноманітність ґрунтотворних порід сприяла розвитку землеробства.

В Україні упродовж віків існували різні системи землеробства: вирубно-вогнева, перелогова, двопільна, трипільна, чотирипільна (на Поділлі). Кожна з них мала свої вигоди та недоліки. Багатопільну систему могли впроваджувати лише досить великі землевласники, малоземельному господарю це було не під силу.

Найдавнішою з відомих систем можна вважати вогнево-вирубну ділянку для посіву готували заздалегідь, рубаючи взимку або восени дерева та кущі, залишали їх на землі, щоб навесні спалити. Далі без оранки сіяли льон або просо, і тільки в наступні роки на цій ниві сіяли зернові культури. Така система була надзвичайно трудомісткою і непродуктивною. Особливого поширення вогнево-виробна система набула в районах Лісостепу.

У степових районах була поширена перелогова або залежна система землеробства, яка також вважається однією з найдавніших. Її особливість полягає в тому, що ланові, який перестає родити, дають час на “залеж”, тобто не засівають його кілька років, поки земля знову набереться сили.

Перехід до трипільної системи землеробства можна вважати великим прогресом. Найбільшого поширення ця система набула за часів Київської Русі. Всі орні землі поділяли на три частини: одну відводили під озимі культури, другу – під ярі, третю – під пар. Ділянка, що була під паром, могла використовуватись як пасовисько для худоби. Наступного року вона засівалась озиминою (житом, пшеницею), а через рік – яровиною. Та ділянка, з якої зібрали ярові, залишалася під пар. Отже, таке чергування полів давало можливість вирощувати різні культури одночасно, а також поліпшувати родючість грунту. Хоча, звичайно, селяни не завжди дотримувалися строгого чергування “озимі-ярі-толока”, бо основним продуктом харчування селянської сім’ї, як правило, залишалося жито.

Землеробство поділяється на три основні напрямки: рільництво, городництво, і садівництво, які однаковою мірою притаманні українському народові. В садах і на городах вирощували в основному ті ж культури, що і нині поширені на українській землі. В Київській Русі сади вирощувалися на тільки по селах, навіть у густонаселених містах біля кожного будинку був свій садок. З виникнення монастирів увійшло в звичай вирощувати великі сади на монастирських землях. Така традиція трималася досить довго: Гільденштедт в описі своєї подорожі в 1774 р. вказує, що “овочеві дерева можна знайти маже біля кожного будинку в Києві, а “на Поділлі є державна шовковична плантація з 500 великими чорними шовковицями. Є також і виноградники”. Любов до землі розвинута в українців з такою силою, що дивувала навіть наших сусідів – росіян. Так, російський вчений Василь Зуєв писав про Слобідську Україну: “куди не поїдеш, скрізь поверхня землі вкрита здебільшого збіжжям, а далі або баштани, або овочеві садки”.

В Україні найулюбленішими фруктами були вишні, сливи, яблука, груші, малина, порічка, агрус; на півдні – абрикоси, персики, черешні, виноград. Нині важко встановити, коли почалося культивування кожної з цих культур. Та уже в ІІІ ст. н.е. було відомо кілька десятків сортів груш, а сливи культивувалися вже в IV-VI ст. до н.е. Українці здавна вміли прищеплювати дерева, виводити нові сорти яблук і груш. Садівництвом традиційно займалися чоловіки, городництво з непам’ятних часів було заняттям жінок. Серед найдавніших городніх культур в Україні слід назвати моркву, огірки, капусту, буряк, часник, цибулю. Деякі з них довгий час вживалися як дикі рослини (огірок, буряк, морква), культивуватися вони почали в античні часи. Найпізніше в Україну потрапили картопля та помідори.

На особливу увагу заслуговує дослідження традиційних знарядь обробітку грунту, оскільки без нього уявлення про землеробські традиції наших предків було б неповним. Крім того, знайдені археологами, зібрані етнографами зразки цих знарядь є саме матеріальними, речовими доказами давності хліборобських традицій в Україні. Найдавніша знахідка залізної частини рала (наральник) датується першими століттями нашої ери. Це наральник з поселення черняхівської культури. До появи залізних частин рало виготовлялося з твердих порід дерева, отже, можна гадати, що воно виникло значно раніше. В Сумському краєзнавчому музеї зберігається рало, яке датується другою половиною І тисячоліття н.е. Рало – знаряддя, що не перевертає грунту при оранці, а лише розриває і робить борозну. В Україні існувало багато видів рала, оскільки воно набуло вже за часів Київської Русі функції розлущування землі, поряд з новими, досконалішими знаряддями воно дожило до ХІХ ст.

Панівним знаряддям обробітку грунту поруч із ралом став плуг. Дерев’яний, із залізним лемешем і череслом плуг побутував у Київській Русі, про що є згадка в “Повісті врем’яних літ”: “Пішов Володимир на ляхів і захопив города їхні... цього ж року і в’ятичів переміг, і наклав на них дань від плуга, як і отець його брав” (981). Знахідки заліжної частини плуга (чересла) археологам відомі з VIII ст. Конструкцію найдавніших плугів можна уявити за давніми мініатюрами з літописів (наприклад, Кенізберзький літопис). Орачі віддавали перевагу плугові перед іншими знаряддями, про що може свідчити давня приказка: “Де оре соха, там трава висиха, а де плуг ходить, там і хліб родить”.

Плуг складався з кількох деталей, які у різних етнографічних районах України мали різні назви. “До робочої частини належала підошва (полоз, повзун, плаха), леміш (залізо, плита), полиця (дошка), стовпа (підойма), чересло (ніж, різак). Гряділь (стріла, вал, придолиб) служив для з’єднання робочої частини з передком. Направляли плуг за допомогою двох ручок (чепіг).

У плуг запрягали переважно дві-три пари волів. Для такої оранки треба було плугатаря і двох погоничів. При якісній оранці знизувалися бур’яни, адже вони підрізалися плугом і загорталися скибою землі.

Соха в Україні не набула такого поширення, як у Росії та Білорусі, де вона була основним знаряддям обробітку землі. Найбільше вона поширилася на Поліссі, проте часто використовувалася поряд з плугом. Соха також виготовлялася з дерева і мала залізні сошники.

В Конотопському повіті відомий варіант перехідного знаряддя від сохи до плуга. Можливості сохи в порівнянні з плугом були обмежені: глибина і якість оранки сохою значно нижчі. Крім того, соха була для орача важчою в роботі, бо її треба було тримати на руках і натискувати на неї від час оранки. Але для убогого селянина соха була зручнішою тим, що не потребувала кілької волів, можна було орати одним конем. Тому й з’явилася приказка: “Соху завела нужда”.

Існували ще й інші ручні знаряддя обробітку землі: мотики, сапи, заступи (лопати), вила, граблі й борони (для розпушування). Найстародавнішими є звичайно мотики, серпи, які відомі ще за часів трипільської культури (IV-ІІІ тисячоліття до н.е.). Найбільше знахідок серпів належить до скіфських часів з городищ Нижнього і середнього Подніпров’я. Коса з’явилася значно пізніше, і селяни (навіть поміщики) довгий час віддавали перевагу серпові перед косою, оскільки боялися, щоб не було втрат зерна під час струсу косою. Косу переважно використовували для збирання сіна. У деяких поселеннях поширилися навіть забобони проти коси, жінки боялися, що “корови молока збавлять”, якщо почують дзвін коси.

Уміння косити вважалося дуже відповідальною справою, яка вимагала сили і спритності, тому подекуди створювалися ватаги косарів, які досконало володіли косами і ходили на заробітки.

Українці на відміну від багатьох інших народів мали звичаї в’язати зібраний врожай у снопи. Сніп також служив платою робітникам (женцям, женчикам), які намагалися жати чуже жито. Снопи складалися в копи, які в різних районах налічували різну кількість снопів (залежно від традиції). За кількістю кіп рахували врожай. На Чернігівщині нормальним вважався сніп, який в обхваті мав 100-112 см. Обмолочували снопи ціпами: двома палицями, з’єднаними ув’яззю і кільцем. Ударна частина знаряддя називалася бичем, а держак – ціпилном. Молотили на відкритих токах, якщо дозволяла погода, або в стодолах, де просушували снопи. У ХІХ ст. на півдні України поширилась молотьба котком, який був відомий уже з XVII ст., але ще не набув такого поширення. Коток робили з дуба, оббивали залізними стрижнями, ребрами. Таке знаряддя називали ще гармашем, а молотьба – гармануванням. Гарманували на спеціальних токах (гарманах) з допомогою коней.

Мололи зерно ручними млинами, які відомі ще за часів трипільської культури під назвою жорна (на думку мовознавців назва походить від давньоіндійського жраван – “камінь для вичавлювання соми”, тобто ритуального напою з соку рослини). Камені для жорен ускладнювалися, чим полегшувалося користування ними. В епоху середньовіччя набули поширення водяні млини та вітряки, які діяли подекуди і в першій половині ХХ ст. відбулися значні зміни.

Хліб українців споконвіку вважають святим, а землю матір’ю-годувальницею. Кілька тисячолітня традиція догляду за нивами виробила силу-силенну звичаїв, обрядів, забобонів, пов’язаних з майбутнім урожаєм. Так перед початком оранки не можна нікому нічого давати чи позичати, щоб не позбуватися щастя, котре необхідне в цій відповідальній роботі. День для оранки вибирався на повному місяці, найкраще вівторок, четвер або субота. Однак це не має бути день, в який цього року випало Благовіщення. Починати оранку або сівбу годилося обов’язково на світанку, щоб не зустріти нікого перед роботою. Якщо зустрічали когось, то не розмовляли, навіть не віталися, хіба що кивали головою. Слід було не тільки дотримуватися мовчанки, але й особливої чистоти, щоб хліб був чистим. Тому напередодні часто молилися, а вранці вдягалися в святкову сорочку, іноді весільну. Перед початком оранки не можна забивати в землю кілки, бо вона в цей час свята, не можна свистіти, щоб не викликати злих духів. Зерно, яке збирають його з тим зерном, яким засіяли засівальники на Новий рік, а також зернами з Дідуга або обжинкового вікна. Жнивами найчастіше керує жінка: господиня дому або найдосвідченіша жниця. Кінець жнив – обжинки – супроводжуються обрядовим обідом, який готують господарі для женців. Ритуальними справами в цей час обов’язково має бути каша з салом чи маслом, пироги, яєчня, млинці, вино, мед. Обід відбувається в хаті, де господарю підносять вінок із колосся.

Особливо боялися, щоб якийсь чаклун або відьма не накоїли на ниві біди. Тому коли зростали посіви жита, пшениці, господарі ходили на поле дивитися, як росте хліб. Трапляється, що відьма робить на ниві закрутку – надломлює колосся, пригнувши їх до землі. Вважають, що нечиста сила перенесе врожай з цього поля в засіки відьми, яка зробила закрутку. Ця шкода мусить обов’язково бути виправленою, бо зерно із закрутки вважається лихим як для господарся, так і для женця, і для того, хто буде їсти хліб із нього. Доторкатися до залому небезпечно, тому його накривають гноєм, іноді обгороджують осиковими гілками або спалюють просто на полі. Найчастіше закрутки роблять під час цвітіння жита, на Купайла, до схід сонця.

Шанувалися всі звичаї, пов’язані з хлібом. Вдома не слід бути без хліба жодної ночі, бо обсядуть злидні. На ніч хліб треба накривати рушником, бо він теж спить. Хліб чистий і святий, тому його можна брати в будь-якого – він не передає зла. Навіть якщо знайшов хліб, можна їсти, бо це дар Божий, над ним не владний ніякий злий дух. Хліб і сіль кладуть дитині в колиску, щоб уберегти від злих очей.

Олександр Потебня записав казку про хліб і Зміню, яка має ознаки глибокої давнини. Змія, побачивши хліб на столі, позаздрила йому і спитала, як він досяг такої великої честі. Хліб розповів, скільки випробувань йому довелося витримати, щоб попасти на стіл: його молотили ціпами, мололи, місили, випікали на вогні і тільки потім поклали на стіл. Змія хоче й собі спробувати такого, але не витримує й першого випробування. Тому про людину, яка пройшла багато випробувань, кажуть: “Пройшов крізь сито і крізь решето”.

Тваринництво, мисливство, бортництво.

Тваринництво – галузь сільського господарства, основним завданням якої є розведення сільськогосподарських тварин для потреб людини. Продукти тваринництва йдуть у харчову промисловість (молоко, масло, яйця, м’ясо та інші) та легку (сировина для промислових виробів: вовна, шкіра тощо). Тваринництво прийнято поділяти на такі галузі: м’ясне і молочне скотарство, вівчарство, свинарство, конярство, козівництво, кролівництво, птахівництво та ін.

Скотарство в Україні було відоме вже у трипільській культурі IV-ІІІ тисячоліття до н.е. Проте провідною галуззю господарства воно стало в ІІ тисячолітті до н.е., коли тут з’явилися представники культури шнурової кераміки. Хліборобство в цей час не зникає зовсім, проте втрачає свою провідну роль. З’являються власники великий табунів коней, отар овець, черед корів, які потребують великих лугів, пасовиськ, і тому частково змінюють спосіб життя, віддаючи перевагу кочівництву. Скотарство розвивається і в І тис. до н.е. племенами скіфів. Вже Геродот згадує скіфські племена кочівників (скотарів) і племена землеробів (орачів). Отже, скіфська людність поділяється на два прошарки: скотарів-вершників (за визначенням Віктора Петрова) і безхудобних або з невеликою кількістю худоби хліборобів, що вели осілий спосіб життя.

В античні часи співвідношення між землеробством і скотарством урівноважується. Знову відбувається відношення давніх хліборобських традицій, які так тісно єднали Україну з античним світом: Україна експортує хліб до Греції та інших південних країн.

Багатовікова традиція догляду за худобою зберегла деякі архаїчні ритуали вигону на пасовище, утримування та лікування тварин тощо. Так перший вигін тварин на пасовище, залежно від кліматичних умов регіону, відбувався в кінці квітня (давнє свято Велеса), або до Ярилиного дня (23 квітня). При цьому здійснюється такий ритуал. Господар одягнутий у святкове вбрання бере в торбину магічні речі, серед яких обов’язково є хліб, яйця, сіль, ніж, сокира, свічка тощо. Без шапки йде до хліва, виганяє всю худобу на подвір’я, висмикує зі стріхи хліва пучок соломи, набирає з криниці відро води. Обходить по колу (за сонцем) всіх тварин тричі, охроплюючи їх водою. Потім закопує в землю магічні речі (в різних регіонах свої, але яйце обов’язкове в усіх). На цьому місці розводить вогонь запалений з віхтя і соломи, і переганяє через це вогнище тварин, яких доручає пастухові. Іноді господар сам супроводжує череду на пасовисько.

Магічні речі цього ритуалу мають конкретне значення. В деяких регіонах виганяють худобу обов’язково вербовою гілкою, освяченою на Вербну неділю. На Поліссі часом обкурюють тварин свяченою травою або ладаном. Магічні речі мають захистити худобу від вовків, хвороб, відьом тощо (особливо залізні: ніж, сокира, замок, ключ). Якщо зарите в землю яйце (подекуди писанка або крашанка) виявляється цілим – це добрий знак: значить, усі тварини залишаються влітку здоровими і неушкодженими. Як бачите, обряди першого вигону на пасовисько складні й мають багато варіантів, проте загальним є магічний обхід худоби, окроплення водою, перегін через очисне вогнище. Обов’язковими також є хліб, яйце і свічка (найчастіше громична).

Протягом століть в Україні виведені різні породи великої рогатої худоби. Однією з найдавніших порід є українська степова (відома вже з ІІ тисячоліття до н.е.). Нині є багато інших порід корів: білоголова українська, червона степова, черкаська, лебединська, симентальська та ін. Кожна місцевість відрізняється своєю “улюбленою” породою: наприклад, на Сумщині, Чернігівщині та Харківщині переважають молочно-м’ясні породи (симентальська і лебединська), в Поліссі – білоголова українська і чорно-ряба, а в Карпатах – місцеві гуцульська та бура карпатська.

Важливу роль у скотарстві відіграє кормова база. Утримання худоби взимку значною мірою залежало від наявності сіна, кукурудзи, кормових бобів, коренеплодів та кормових баштанних культур.

Здавна кормові рослини вирощувалися для годівлі худоби. На Поліссі це переважно озиме жито й пшениця, люпин, кукурудза, вика (горошок родини бобових). В лісостеповій зоні на корм вирощують ще й сою, суданку. В степу – переважно кукурудзу, суданку, сою, сорго (трав’янисту кормову рослину).

Свинарство в Україні є другою за значенням галуззю тваринництва після скотарства. Вживання в їжу свинини відоме в Україні з давніх-давен, хоча м’ясо було не так часто на столі простого селянина. Зате для княжої доби без нього не обходився жоден банкет. В Київській Русі значно частіше вживалося м’ясо диких звірів, у тому числі й вепра (дикого кабана).

Те, що свиня була ритуальною твариною на Різдво, не викликає ніякого сумніву – це звичай ще дохристиянський. Причому ранні християни не хотіли визнавати цього звичаю, але княжа дружина неодноразово зверталася до князя зі скаргами на церковників, котрі забороняли вживати м’ясо і примушували постувати. З цього приводу в ХІ ст. відбувалися запеклі суперечки й дискусії. Як бачимо перемогла традиція.

Нині в Україні свинина користується більшим попитом, ніж яловичина, оскільки вона є традиційною їжею. Серед порід свиней найбільш поширена велика біла (на Поліссі, в лісостепу, на півночі степової зони). У степу переважає українська біла степова. Є ще й інші породи: степова ряба, довговуха біла, кролевецька, ландарас, миргородська та ін.

За свідченням багатьох літописних джерел одним із найдавніших занять народу України було рибальство. Це підтверджують численні археологічні знахідки знарядь рибальства: грузила з кераміки, поплавці, блешні, голки для плетіння сітей, остроги, гачки. Риба водилася в наших річках у великій кількості: окунь, карась, щука, лящ, сом, осетрові, судак, сазан, лини та багато ін.

Чи не найбільшого розвитку рибальство досягло у запорізьких козаків, у яких воно було однією з найголовніших галузей господарської діяльності. Вони влаштовували особливі заводи, біля яких зводили курені. Найвідомішим рибним заводом був Гард на Південному Бузі (біля сучасної Костянтинівни, нині неподалік Південно-Української АЕС). Крім того, запорізькі козаки виловлювали рибу в Дніпрі, в лимані, на Кінбурнській косі, річках Кубані, Дністрі.

У Дніпрі також ловили різні види риб, серед яких червона риба, що її козаки називали чорною, осетри, білуга, соми та ін. Основну частину риби продавали свіжою або солили, в’ялили, залишаючи для власного вжитку. З риби вибирали багато ікри, здебільшого з севрюги, білуги і осетра.

Знаряддями рибальства в Україні здавна були різного роду хватки, підсаки, сачки, які плели самі рибалки. Але найбільш давніми знаряддями були своєрідні колючі предмети: списи, дво- і тризубці тощо, які нині вже не використовують. Стародавні знаряддя рибальства можна побачити в музеях України, наприклад, так звані остроги, які були багато зубові (від трьох до восьми загострених зубців, кожен з яких закінчувався гострим гачком, направленим вгору). Відомі також гарпуни, верші, ятери, неводи та ін.

Заслуговують на увагу деякі традиційні звичаї українських рибалок, які зберегли для нас пам’ять народу. В дохристиянські часи побутував обряд жертвоприношення Водянику перед початком риболовлі: йому сипали у воду жменьку тютюну, хлібні крихти або кілька крапель вина чи горілки, а першу впійману рибину (особливо якщо вона невеличка) випускали назад у річку. При цьому примовляли: “Іди, та приведи батька, матір, тітку, дядька” і т.п. Покровителем рибалок став вважатися християнський апостол Петро. Тому в Петрів день рибалки відзначають свято, увінчують себе вінками з квіток петрового батога. Язичники відзначали це свято 29 червня.

Полювання було улюбленим заняттям давньоукраїнської знаті. Хутро білок, соболів, горностаїв, куниць, чорнобурих лисиць було предметом експорту в Київській Русі. Протягом багатьох віків українці займалися мисливством, але для переважної більшості зон, крім Полісся, воно не мало промислового значення.

Об’єктом мисливства на території України до початку ХХ ст. були зайці, лисиці, кози, сарни, вовки, олені, лосі, вепри. Ведмеді зустрічалися в Карпатаї і на Волинському Поліссі, рисі – по свій поліській зоні та в Карпатах. На малих притоках Прип’яті, Десни і Дніпра полювали на бобрів і видру. На полях України були сприятливі умови для розпліднення перепелів, куріпок, а у степовій зоні – дроф та інших птахів. Велика кількість водойм сприяла поширенню різної водоплаваючої дичини, головним чином гусей та качок.

Крім поліської зони, українські селяни ніде не користувалися правом полювання. проте, незважаючи на суворі в дореволюційні часи заборони, вони полювали по всій території України.

Для полювання на ту чи іншу звірину чи пташину користувалися різноманітними пастками, сильцями, сітками, петлицями та вогнепальною зброєю. Серед самоловних засобів розрізняли стаціонарні та пересувні. До перших відносилися ловчі ями, плашки, пастки, перескоки, вовківні – це були прості за конструкцією пристрої для ловлі ведмедів, вовків, оленів, лисиць, куниць, тхорів тощо. Цікавими своєю архаїчністю є слупи, що застосовувалися в Карпатах і на Поліссі для ловлі ведмедів або вовків. Це – пристрій з двох стовпів і кількох колод, які утворювали пастку. Почувши принаду, звір намагався дістати її, зрушував підпорку піднятого краю колоди, яка падала і своєю вагою притискувала його до нижньої колоди. Близька за конструкцією була підколодва, яку використовували для ловлі тхорів, куниць, норок та інших дрібних звірів.

До стаціонарних, як правило, додаткових засобів лову відносилися сліпі ями, або западниці, які викопувалися на стежках, де проходили копитні. Така яма була закрита замаскованою кришкою, що оберталася. Іноді на дні ями набивали гострі кілки. Такі ями були відомі в гірських районах Буковини, Галичини, Закарпаття та на Поліссі. Але найбільше був поширений самолов для вовка, що являє собою загорожу із хмизу. Стінки загорожі створювали вузький прохід по спіралі кола, який звужувався до центру, де знаходилася принада. Недалеко від неї стінки зближалися настільки, що зовсім затискали тварину, а гострі кінці огорожі не давали можливості повернути назад.

Вовки завдавали значної шкоди селянському господарству, тому способи боротьби з ними відзначалися різноманітністю та винахідливістю. В Карпатах, на Поліссі і в лісостеповій зоні використовували так звану трійню, або тризуб, - двометрову дошку з трьома вирізаними зубцями. Її вертикально кріпили до дерева на відстані 3-5 см від стовбура, а зверху привішували принаду. Підстрибуючи і намагаючись зірвати її, вовк защемлював лапу в одному з пазів. На Слобожанщині цей пристрій приставлявся до глухої стіни свинарника або курника.

Багатовіковий народний досвід створив численні допоміжні засоби полювання. Була зроблена ціла серія сопілок, манків, що імітували голоси оленя, тетерука, перепела, качки тощо. Були відомі засоби маскування, які давали змогу непомітно підійти до звіра або птаха.

Полювання гоном на конях з собаками практикувалося тільки поміщиками, які утримували іноді великі зграї гончих. Щодо стародавніх колективних засобів полювання, то в останні десятиліття ХІХ ст. вони вже не використовувалися, за винятком облав на вовків, які майже повсюдно проводилися в адміністративному порядку.

Конярство було одним з найдавнішим, і слід сказати, одним з найулюбленіших в господарській діяльності жителів Північного Причорномор’я і Подніпров’я. Скільки шедеврів скіфського мистецтва із зображенням коней знайдено археологами! У скіфських курганах царських поховань знаходять також скелети коней, прикрашені дорогою збруєю. Вважають, що скіфська орнаменталістика “звіриного стилю” передувала давньоруському звичаю прикрашати будівлі зображенням коня. Кінь був символом щастя. Вершила на дахах будинків були не тільки прикрасою – у них втілювалась таємниця буття, уособлення споконвічного руху вперед, своєрідний символ колісниці життя. Згадаймо сон Святослава у “Слові о полку Ігоревім”: житло без “кнеса” розглядається як провісник нещастя, біди.

У Київській Русі дохристиянського періоду існували язичницькі культи поклоніння коню. На фресках Софії Київської зображено полювання на дикого коня.

Коня дуже цінували запорізькі козаки, які спеціально розводили коней і утримували кінські заводи. Не маючи коня, не можна було стати справжнім козаком – такою була насамперед військова потреба. Козаки називали коня братом, другом, шанували його і піклувалися про нього як про найдорожчу істоту. Головні кінські заводи були на Інгульці, Бузі та Великому Лузі. Запорізькі коні, як писав у своїй “Історії запорізьких козаків” Дмитро Яворницький, були невеликі на зріст, але дуже міцні, кмітливі: вони легко впізнавали свого господаря і на перший поклик чи посвист прибігали до нього. Крім того, вони відзначалися прудконогістю, були швидкими, “мов легкий птах”.

Крім власних коней, запорожці добували коней у ворога: татар, поляків. Кожен козак мав 10 чи 20 коней, а деякі утримували цілі табуни – по 700 і більше голів. Запорозькі коні високо цінувалися в Європі, де на них був дуже великий попит. Отже, наші предки вміли вирощувати і шанували коней.

Традиційною в Україні є й така галузь тваринництва, як вівчарство. Ще за давніх часів українські чабани звичайно об’єднувалися в артілі по п’ять чоловік, обирали отамана та кашовара. При отарі овець завжди були собаки для охорони, а також брали кілька козлів, які йшли за отаманом першими, а за ними вівці. Чабани мають палиці, які називають шримгами, ними вони завертають овець, що відбилися від отари. В торбах чабанів завжди є інструменти, якими лікують тварин: ножички, щипчики, квачики для очистки й рапікання ран тощо. Чабани й пастухи мають музичні інструменти: сопілку, ріжок, трембіту, якими вони подають сигнали, часто грають музичні мелодії.

Нині в степових областях України переважають вовняні породи овець (тонкорунна і напівтонкорунна): асканійська, циганська. В лісостепових, поліських та гірських районах - м’ясо-вовняні породи: прекос, каракульська (сокольська смушкова) тощо. В Карпатах вирощують місцеву рацку та ракель. Нині в Україні збільшується поголів’я тонкорунних порід овець і зменшується кількість грубововняних.

Як місцева допоміжна галузь тваринництва розвивається в Україні і козівництво (переважно як молочна галузь). В давні часи козівництво було поширене більше. Коза, як уже згадувалося, була тотемом деяких давньоукраїнських племен і тому завжди вважалася чистою твариною. Коза навіть не питиме води, якщо її вже покоштувала інша тварина або людина. В Україні не тільки вживали молоко кози, але й збирали тонкі нитки і виплітали красиві хустки, шапки тощо.

Кролівництво поширене переважно на Поліссі та в деяких областях лісостепової зони. Промислове виробництво м’яса та хутра кролів в Україні значною мірою доповнюється й за рахунок приватних господарств населення.

Важливою галуззю тваринництва є птахівництво. Кожна селянська родина має в своєму господарстві свійських птахів: курей, качок, гусей чи індиків. Це відносно не трудомістка праця – утримання птахів, годівля, випасання (для качок, гусей, індиків), якщо порівняти її з утриманням корів чи свиней. Тому птахівництво, в тому числі й домашнє, набуло великого поширення у всіх районах України. Крім поживного м’яса та яєць, птахи дають ще й пух та пір’я. В Україні найбільш поширеними породами курей є українська зозуляста, леггорн, чорна, первомайська, бройлер. Породи качок – пекінська та українська сіра; гусей – роменська та велика біла; індиків – бронзовий широкогрудий та московський.

Птахівництво в Україні досягло найвищого рівня промислового розвитку порівняно з іншими галузями тваринництва.

До галузей тваринництва належать також шовківництво (вирощування шовкопряда) та бджільництво. Найбільші плантації шовковиці належать господарствам степової та лісостепової зон. Основна продукція цих господарств – це кокони шовкопряда, з яких виробляють натуральний шовк. В південних регіонах України деяку допомогу шовківникам надають приватні господарства, у яких вирощують кокони.

Добування меду було відоме в Причорномор’ї з прадавніх часів. Про це писав ще Пріск Панійський у своїх спогадах про подорож у столицю Атіли: “В поселеннях нам відпускали для їжі замість вина так званий туземцями медос”.

Бджільництво в давнину називалося бортництвом (від старослов’янського борть – вулик у дуплі дерева). Мед – також традиційний напій; вин використовувався і для виготовлення солодких страв. Знаряддя бортництва – спеціальні ножі для вирізування стільників – знайдені в розкопках степової та лісової зон України. У Сумському краєзнавчому музеї експонується горщик із залишками меду тисячолітньої давності. Мед збирали від диких бджіл у лісових хащах, у дуплах дерев: кожен, хто находив борть, ставив свою зарубку, свій знак на дереві і вважався її власником. У “Руській правді” є кілька статей про покарання тих, хто знищував або незаконно привласнював чужу борть.

Особливо були поширені напої з меду, які варилися при княжому дворі та в сім’ях знатних бояр. Ці напої могли зберігатися впродовж кількох десятиліть у спеціальних льохах – медумах. Ця давня традиція медоваріння припинилася у ХVIII ст. у зв’язку з появою дешевих замінників меду з цукру.

Широко застосовувався мед і в лікувальній практиці. Дочка князя Мстислава Володимировича Євпраксія написала навіть медичний трактат “Мазі”, де описала різні способи лікування медом і виготовлення з нього цілющих мікстур. Цей медичний трактат цінний ще й тим, що його вперше у світі написала жінка (не враховуючи Клеопатру, яка писала про косметику).

Особливо відомими місцями бджільництва в Україні були урочища вздовж Дніпра, Інгулу й Громоклії. Тут і запорізькі козаки встановлювали свої пасіки. З меду вони варили напої, а з воску виготовляли свічки. Приказка: “Бджола – божа мушка, а пасічник – божий чоловік” свідчить про почесність праці збирачів меду, про “богоугодність” цієї справи.

Перше збирання меду (вирізання стільників) відбувалося на Малого Спаса (1 серпня), друге – на Великого Спаса (6 серпня). Уперше мед їдять з маковими коржиками, вдруге – з яблуками та грушами. Це ритуальна їжа на свята. Інші ритуали, пов’язані з бджільництвом, мають символічне значення: наприклад, підкидання першої ложки куті на стелю, “щоб бджоли роїлися”, або “щоб рої сідали”.

У Київській Русі були переважно лісові промисли меду, проте з ХIV ст. починається новий етап бджільництва, пов’язаний зі штучними бортями – вуликами. На півдні були поширені сапеткові вулики, тобто плетені з очерету, рогози, верби й соломи і всередині обмазані глиною. Перший рамковий вулик був сконструйований в 1814 р. українським вченим Петром Прокоповичем, та, як це часто в нас буває, цей винахід не був визнаний на батьківщині вченого, він почав використовуватись в Німеччині, і лише згодом повернувся до нас. В Україні створено Музей бджільництва, де відображено історію бортництва, пасічництва, медоваріння. Цей музей знаходиться в Гадячі на Полтавщині.

Домашні ремесла і художні промисли

Споконвіку народне декоративне мистецтво розвивалося у двох напрямках: як домашні ремесла для потреб своєї родини, і як організовані промисли, що створювали товари для продажу. Часто вироби народного мистецтва виготовлялися спеціально на замовлення споживача. Організовувані художні промисли виникали на основі домашніх ремесел.

У Київській Русі значного розвитку досягли художні ремесла у Києві, Чернігові, Львові, Галичі та інших містах.

В ХІХ ст. в Україні створювалися ремісничі цехи, які згодом переросли в майстерні та мануфактури.

Звичайно, промисли поділяють за ступенем художньо-творчої праці на кілька груп. Першу групу становлять ремесла, в яких переважає виробничо-реміснича майстерність. Це не розписаний гончарний посуд, інші речі утилітарного призначення. Друга група – ремесла, в яких творчий і виробничий процеси займають приблизно однакове місце: розписний та фігурний посуд, дитячі іграшки, ткацькі вироби, вишивка тощо. Третя група – промисли, в яких творчий процес відіграє головну, вирішальну роль: декоративний посуд, виготовлення мистецький сувенірних виробів, настінні художні розписи (мальовки) тощо.

Отже, народні художні промисли – це організоване виробництво творів декоративно-ужиткового мистецтва, призначених для продажу. Під декоративно-ужитковим мистецтвом розуміємо галузь художньої творчості, яка формує естетично-художнє середовище в побуті людини. До декоративно-ужиткового мистецтва відносимо предмети побуту: меблі, тканини, кераміку, фарфор, художнє різьблення, декоративний розпис, вишивку, вибійку, художнє литво, карбування тощо.

Ремесло – це дрібне виробництво ужиткових та мистецький товарів, основою якого є переважно ручна техніка без виробничого розподілу праці. Технологічні навички в народних ремеслах, як правило, передавалися від батька до сина з покоління в покоління. Тому часто саме в народному мистецтві збережені найдавніші традиції, художні стилі, віками нагромаджений ремісничий і художній досвід. Народне мистецтво протягом багатьох віків живило національну культуру, давало наснагу професійним митцям.

Розподіл між домашніми ремеслами і художніми промислами досить умовний, якщо гончарство належить до промислів, то вишивка, ткацтво можуть бути як хатніми ремеслами, так і промисловими (тобто виготовлятися спеціально на продаж).

Говорячи про народність художніх ремесел, водночас не слід забувати про роль окремих творчих індивідуальностей, талановитих майстрів, які часто й формують традиції того чи іншого промислу. Хоча в цілому художнє обличчя промислу визначається спільними стильовими особливостями, характерними для певного регіону чи осередку. Тому для “традиційних промислів природною є відсутність “авторського права” на стильові та сюжетно-тематичні новації (вони стають надбанням всього колективу); вироби створюються саме на продаж, безпосередньо – з рук у руки, або через посередництво художніх салонів...”

Така суперечність між колективним та індивідуальним іноді призводить до занепаду промислу. Вихід бачиться такий: як підтримка традиційних народних промислів, так і сприяння творчим особистостям, котрі працюють в народному руслі. Адже саме вони творчо розвивають той чи інший вид мистецтва і це цілком закономірно. Більша біда, напевно, в тому, що народне мистецтво поставлене на промислову основу, тиражує вироби далеко не кращої художньої якості, тим самим спрощуючи мистецькі смаки покупця, а іноді просто викликаючи байдужість до народного мистецтва.

Народні художні промисли – явище характерне майже для всіх областей України. Найбільшої ж популярності в ХХ ст. досягли такі художні центри, як Опішна, Решетилівка на Полтавщині; Ічня, Дігтярі на Чернігівщині; Петриківка на Дніпропетровщині; Кролевець на Сумщині; Бубнівка, Уламбівка на Вінниччині; Яворів та Пістинь на Івано-Франківщині; Вінниця в Чернівецькій області та ряд інших.

Народне образотворче мистецтво та архітектура.

Мистецтво відображення людиною навколишнього світу, як відомо, виникло на ранньому етапі людської історії, звичайно, і наш народ мав своїх попередників, які створювали мистецькі вироби ще в період пізнього палеоліту, 25-15 тисяч років тому.

У палеолітичних стоянках давніх мисливців археологи знаходять вироби з кісток мамонта, статуетки жінок, птахів, тварин, деякі з них прикрашені геометричними орнаментами. Такі предмети знайдено в Києві (Кирилівська стоянка), у Мезині (або Мізині на Десні), поблизу Новогород-Сіверського, на Дністрі та в інших місцях України. Деякі із знайдених речей розмальовувалися фарбою червоного кольору, яка добре збереглася. Зображення тварин у печерах, гротах Кам’яної Могили поблизу Мелітополя свідчать про мисливські заняття, скотарство, рибальство, землеробство (малюнок биків, запряжених у гарбу, рибальські сіті). У зображеннях Кам’яної Могили відтворено кілька етапів розвитку мистецтва від неоліту до епохи бронзи.

Культура трипільських племен найширше представлена виробами розписної кераміки. Цікаво, що основні елементи орнаментів (спіралі, зигзаги, смуги) та зображення людей і тварин (собак, биків, кіз, птахів, риб) і в наші часи не дуже відрізняються від трипільських розписів. Особливо такі зображення притаманні українським керамічним плиткам.

У ІІІ тис. до н.е. з’являється зображення людини у скульптурі. Це кам’яні баби, їх ще називають скіфськими бабами. Характерно, що скіфи дуже дбайливо зберегли свої традиції скульптурного мистецтва, охороняючи його від іноземних впливів (особливо грецького). Тому скіфські ком’яні ідоли дають нам справжнє уявлення про скульптурні риси скіфського мистецтва. У музеях України зберігається чимало таких скульптур.

Усі найкращі здобутки мистецтва скіфів ніби сконцентровані у царській пекторалі – шийній прикрасі з кургану Товста Могила (на Дніпропетровщині). Це справжній шедевр світового значення.

З надзвичайною майстерністю в чудовий орнамент вплітаються сюжетні сцени скіфського побуту; в пекторалі гармонійно поєдналися реалізм зображення людей і тварин з декоративністю вишуканого орнаментального узору.

У Неаполі Скіфському (розкопки поблизу Сімферополя) виявлено настінний живопис кількома кольорами. У червоних, чорних і жовтих кольорах зображено сюжет із скіфського життя; скіф грає на лірі, а поруч – вершник у бойовому спорядженні з луком і списом, далі динамічна сцена поєдинку собак з диким кабаном.

Сарматські митці продовжували традиції скіфської культури. Нове, що вони внесли у мистецтво, - це інкрустація виробів коштовним камінням, різноколірним склом.

Тепер можна з певністю сказати, що своєрідна культура трипільців, скіфів, сарматів залишила глибокий слід у культурі наступних поколінь, які згодом проживали на землях України.

Перші житлові споруди на території України, досліджені вченими, належали племенам трипільської культури. Цікавим є традиційне планування поселень, яке і нині вважають найбільш раціональним і сприятливим для людського життя: це розміщення будівель концентричними колами з великою площею посередині. Вікна будівель теж були напівкруглими, стіни фарбувалися, розписувалися орнаментами.

Серед пам’яток скіфської архітектури можна назвати Неаполь Скіфський. Він був збудований на зразок так званих грецьких міст-колоній. Місто було укріплене оборонними мурами, висотою до 9 м з бойовими баштами. Серед розкопаних залишків будівель знайдені фрагменти настінних розписів. Дослідники останнім часом все більше схиляються до думки, що деякі міста Північного Причорномор’я, які довгий час традиційно вважалися грецькими містами-колоніями, були збудовані скіфами (Ольвія). Наші попередники чудово вміли вибирати місця будівництва поселень: у заплавах, злиттях річок житлові споруди прекрасно поєднувалися з навколишньою природою, були зручними для господарської діяльності людей.

Архітектура Київської Русі відзначалася майстерними виконаннями дерев’яних будівель. Муроване будівництво поширилося лише в Х ст. Але весь будівельний досвід предків відбився на стилі кам’яних споруд. Найстаріші палаци були збудовані на Старокиївській горі. Вони споруджувалися за часів княгині Ольги. Це були сплановані за типом сучасного народного житла будівлі, стіни яких прикрашалися декоративним розписом, підлога вкривалася кольоровими мозаїками.

Після прийняття християнства на Русі розгортається широке будівництво церков. У 989-996 рр. зводиться монументальна Десятинна церква. Перед церквою стояли дві мідні статуї коней, вивезені Володимиром з Херсонесу. Десятинною вона звалася тому, що князь виділив на її будівництво десяту частину князівських прибутків. У цій церкві був похований сам князь Володимир та його дружина Анна – візантійська царівна. Десятинна церква простояла понад 200 років і була зруйнована 1240 р. Батиєм. Під її руїнами загинуло багато киян. Від цієї церкви залишилося кілька фрагментів чудової мозаїчної підлоги та фресок, а також кам’яні гробниці.

Місцем, де зародилася і формувалася майстерність українських будівничих, був насамперед Київ. тут розвинулися загальнослов’янські традиції. Київська архітектурна школа була практично єдиною на Русі. Новгородські, Полоцькі, Чернігівські храми будувалися за участю київських зодчих і під впливом київських традицій.

Час Володимира і Ярослава Мудрого був позначений пошуками нових архітектурних форм. Як результат цих пошуків – Софія Київська, неповторна архітектурна – художня споруда з її багатоповерховою гармонійною композицією. На початку ХІІ ст. у Київській Русі відчувається вплив церковних канонів хрестово-купольних соборів. Зразком цього стилю був Успенський собор Печерського Монастиря. За його типом кілька століть на Русі будували кафедральні, соборні, монастирські храми.

Доля цього собору дуже сумна: довгий час вважалося, що його знищили фашисти, які заздалегідь вивезли коштовні мистецькі цінності. Каталог виставки “Втрачені архітектурні пам’ятки Києва”, виданий українським музеєм у Нью-Йорку 1982 р., подає іншу інформацію: за достовірними даними, радянські війська при відступі замінували Успенський собор радіокерованими мінами, які приводилися в дію з-за лінії фронту. Безперечно, ця справа потребує розслідування.

Нині на території Києво-Печерської лаври є залишки руїн Успенського собору, а також у музеї демонструється макет храму, що був одним з найкращих зразків українського бароко. Звичайно, християнство принесло на нашу українську землю і чужинецький архітектурний стиль. Ці зразки візантійської архітектури досі стоять по містах і селах України. Навіть войовничі атеїсти після жовтневого перевороту не змогли перевершити в жорстокості християнських фанатиків, які змели з лиця землі наші національні святині, знищивши і будь-які згадки про нашу традиційну архітектуру, культові споруди язичницької доби. І якщо нині відбудовуються і поповнюються зруйновані церкви, то чому не відновити і язичницькі святині?

У Новгородських землях поступово складалися свої місцеві архітектурні традиції і школи. В інших містах Київської Русі – Чернігові, Переяславі, Володимирі-Волинському – будувалися собори, церкви, замки за київськими зразками, але кожна споруда мала вже і певні місцеві традиційні елементи. Так, у Галичині є церква Пантелеймона, збудована близько 1200 р. В її архітектурі помітні риси романського стилю храмів Угорщини, Чехії та інших західних країн.

Під час татаро-монгольської навали будується багато фортець і укріплень. Ці вежі, споруджені за часів Данила Галицького в Любліні, Столпі, Кам’янці-на-Лостні, Чарторийську.

Одним із шедеврів світового значення був і Михайлівський Золотоверхий собор, збудований у 1108-1113 рр. на Михайлівській горі за князя Святополка Ізяславовича, онука Ярослава Мудрого (Михайлівський Золотоверхий собор був по-варварському знищений у 1934 р. На місці собору планувалося спорудити урядові будівлі).

Минали століття, одне покоління змінювалося іншим, змінювались і традиційні форми архітектури: епоха Відродження принесла в Україну пишноту орнаментів, багатство декору будівель у стилі бароко. XVIII ст. позначилося будовами в стилі класицизму, розкішними панськими маєтками з величними палацами і парками. У будівництві ж народних жител і далі зберігаються і розвивають давні традиції народу, які часто впливали і на творчість професійних майстрів.

ХХ ст. принесло в будівництво новий будівельний матеріал – залізобетон. Так технічний процес сприяв занепаду архітектури, яка з провідної галузі мистецтва перетворюється у жертву уніфікації і спрощення. Все більше будується громіздких, похмурих споруд, шкідливих для здоров’я людей.

Нехтують давні традиції народу, вироблені і випробувані багатьма поколіннями.

Інтер’єр українських жител простий, але надзвичайно декоративний вишитими рушниками, тканими ліжниками, керамікою, різьбленням тощо. Ці традиції зберігаються й до нині, незважаючи на значний розвиток промислового виробництва товарів народного вжитку. В ХХ ст. під впливом міської моди, звичайно поширилися сучасні меблі, килими, проте чимало елементів традиційного українського стилю залишилося в селах, а іноді й міських квартирах.

Види народних ремесел та художніх промислів

Гончарство – один з найдавніших видів народного ремесла. Уже трипільські гончарні вироби свідчать про тонкий естетичний смак давніх гончарів, їхню високу майстерність. Гончарство несе в собі незбагненну цінну інформацію про етнографічні особливості побуту найдавніших племен і народів, що заселяли нашу землю в минулому. Зникли давні міста, зітліли вироби з полотна, шкіри, вкрилися іржею вироби з металу, зате горщик, відкопаний археологами, промовляє до нас від імені безіменного Гончара, що жив тисячі років тому. Знаючи геомагнітне поле Землі, вчені визначають вік гончарних виробів з точністю до 25 років (обпалений на вогні горщик, намагнітившись залишається таким впродовж багатьох століть).

Кераміка (гр. керамос – глина) за часів середньовіччя зазнала технологічних нововведень: застосування кожного гончарного круга, під поливних розписів, виробництво кахлів та ін. В ХVIII ст. в Україні поширився один з різновидів кераміки – майоліка. Майоліка набула широкого застосування в багатьох містах України, хоча осередки її виготовлення були лише в Києві, Ніжині, Ічні, а пізніше – в Опішні, Косові та ін. Майолікові вироби з кольорової глини, вкриті поливою й розписані в народному стилі, й нині прикрашають житла сучасних українців. Популярна й нині керамічна пластика: іграшка та скульптура.

Серед керамічних виробів побутують миски, полумиски, глечики, горнята, макітри, куманці, кухлі, дзбанки, барила та ін. Традиції гончарного виробництва й художнього оздоблення в різних регіонах мають свої різноманітності. Серед виробів керамічної пластики – баранці, леви, коні, олені, птахи, дитячі свистунці, сюжетні набори скульптурок.

З гончарними виробами пов’язана велика кількість обрядів і звичаїв, насамперед магічних. Це і розбивання горщика під час хрестин, весілля, похорон, і виставлення на тинах горщиків для оберігання від посухи тощо. Приїзд в село Гончара віщував дівчатам швидке одруження.

Технологія гончарного виробництва надзвичайно складна і тривала. Починалось все із пошуків глини, вона повинна мати особливі властивості до роботи: вона повинна вилежатись, перемерзнути, потім її подрібнювали, змішували, місили (закачували) і лише потім викладали на гончарний круг, який на Україні мав назви станка, головатого чи вольського круга. Складався він з верхньої частина (верхняк, голова), нижньої (спідняк, гончак). Спирався круг на стоян, п’ятку і кріпився дерев’яною дощечкою (коник, жаба) до лави.

Штовхаючи ногою нижню частину круга, гончар обертав верхню, на яку викладалась купка глини (кобила, баба, валка), і, час від часу зволожуючи руки, виготовляв виріб. Сформований посуд виставлявся на дошки для висихання, потім замазувались глиною тріщини, виріб орнаментувався. Паралельно готувався склоподібний склад, яким покривали глиняний посуд – полива, глазур із перемелених свинцю, піску, фарб тощо. Глазурування виробів здійснювалося двома способами: рідкою поливою та сухою – обсипанням. Через деякий час після висихання поливи виріб обпалювався у гончарній плиті, причому таких обпалювань могло бути і два залежно від призначення виробу. Після випалювання ліквідовувались тріщини в поливі та глині.

Глиняний посуд треба було вміти вибирати і приготувати до користування. Наприклад, вважалось доброю ознакою, якщо при постукуванні горщик чи миска лунко віддзвонювали. Безпосередньо перед використанням глиняний посуд обливали житнім борошном. Після таких заходів глиняний горщик ззовні не зволожувався і молоко в ньому довго не скисало.

Для українських гончарних виробів характерна глибока традиційність, пластична виразність, народна декоративність і простота, яка надає самобутньому мистецтву національного колориту. Нині керамічні промисли існують у Вінниці, Коломиї, Косові, Мукачеві, Одесі, Опішні, Ужгороді, Черкасах та інших містах і селах України.

Близько тридцяти об’єднань, художніх комбінатів, фабрик та заводів виробляють кераміку в традиційному для народного мистецтва стилі.

Ковальська справа.

Про розвиток цього ремесла свідчать археологічні знахідки на території України, які датуються часом нашої ери. Примітивні копальні по видобутку руди знайдені на Донбасі, Поліссі, в інших місцевостях. Спосіб добування руди залишився незмінним до ХVIII ст., і тому його можна детально описати. Руду добували з болотних руд, яких було багато в долинах річок, особливо на Подніпров’ї, потім її промивали у воді в кошиках з лози, після цього просушували, подрібнювали, випалювали спочатку на повітрі, потім – у сиродутному горні. Залишки таких печей знайдено у багатьох давньоруських поселеннях. Прийоми обробки металу – кування, зварювання, термічна обробка були однаковими або близько подібними на всіх українських землях. На Русі існувало понад 16 ковальських ремесел, асортимент виробів із заліза і сталі теж був надзвичайно широкий. Це зброя, знаряддя праці, ремісничі інструменти, кінська збруя, предмети домашнього вжитку і побуту, прикраси та елементи одягу.

Нині відомі різноманітні технічні прийоми обробки металів, як стародавні, традиційні, так і нові, сучасні: карбування, інкрустація, гравіювання, штампування, протравлювання та гальванопластика. Художні вироби з металу широко використовують в оформленні інтер’єрів, садиб, міських вулиць, експонують на виставках тощо.

Майстри Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Ужгорода продовжують традиції давніх ковальських ремесел у своїх декоративних решітках, свічниках – поставниках тощо. Народні майстри Косова виготовляють в руслі гуцульських традицій, виготовляють бартки, лускоріхи, ґудзики, люльки, перстні, оздоблюють металом вироби з дерева, шкіри (пояси – череси, гаманці, сумки).

Нині провідними підприємствами, що займаються виготовленням сувенірно-подарункових виробів з металу, є фабрики та комбінати Черкас, Мукачева, Одеси, Вінниці, Кіровограда, Хмельницького та багатьох інших міст.

Робота з металом завжди вважалася одним з важких і мужніх видів ремесел. Своїм корінням ковальство сягає п’ятитисячолістньої давнини. Розвиваючись як народний промисел в ХV-XIХ ст., українське ковальство зазнавало впливу всіх мистецьких стилів: ренесанс, бароко, рококо, модерн. Сільське ковальство зберігало свої традиції, ковалі виготовляли потрібні кожному господарству речі: плуги, підкови, коси, мотики, лопати, серпи, сокири та ін. Металевими прикрасами оздоблювали двері, скрині та інші меблі, а також самі будівлі (флюгери, світильники, решітки). При Львівському училищі прикладного мистецтва ім. І.Труша є майстерня-кузня, де учнів навчають ковальського ремесла та традицій художнього ковальства. Існують також ковальські цехи при реставраційних майстернях у Києві, Львові та інших.

Ткацтво – найдавніше ремесло, яким займалися українські жінки. Тканини виготовляли спочатку для власного вжитку, але вже з ІХ-Х ст. відбувалося відокремлення цього домашнього ремесла як промислу, що задовольняв потреби міського населення. Довгий час існували паралельно народне домашнє ткацтво і цехове ремісництво. З виникненням промислового виготовлення тканин домашні ткацькі ремесла поступово почали занепадати.

Ткацтво як ремесло було поширене на всіх землях України з часів Київської Русі. Виділилось воно і розвинулось із сільських промислів і через деякий час з появою мануфактур та фабрик знову зосередилось на селі як кустарний промисел. Про широку популярність ткацтва свідчать знахідки шиферних пряслиць, які знайдено практично в усіх районах України. Це металеві ножиці кравецького типу, металеві та кістяні гребіні, деталі горизонтального ткацького веретена, мотовила тощо. Тканини в домашніх умовах виготовляли в основному з льону, конопель, вовни. Повсякденні потреби та наявність сировини зумовили побутування ткацтва як основного виду діяльності жінок. Практично у кожній хаті у ХVIII ст. був ткацький верстат. Крім простого ткацтва та тканин з вибивним узором, на Україні виготовляли узорні тканини з орнаментом, утвореним комбінуванням переплетінь ниток основи і підткання. Вибивний узор, замінений у багатьох місцевостях вишиванням, виконувався так: на кам’яну або дерев’яну штамп-печатку наносилися барвники, які потім переносились тисненням на тканину. Цей надзвичайно давній спосіб був характерним для часів Київської Русі.

Спосіб виготовлення тканини був трудомістким і довготривалим процесом. Найперше потрібно було насіяти льон чи коноплі. Як тільки льон достигав, його жали і ставили в стіжки, кожен з яких складався із п’ятнадцяти жменьок. Стіжки вистоювалися протягом чотирьох днів, їх обмочували і викладали солому “вилежуватись” на стерні протягом двох-трьох тижнів. Нарешті стебла висушували на печі, сортували і обробляли терницями. Початкове волокно обтіпували тріпачкою і розмикали на лички, потім обдирали, тобто вичісували щіткою із цвяхів. Через деякий час, коли сировина вилежувалась, прив’язували куделі до гребенеподібного пристрою – потаса – і пряли на веретені нитки. Залежно від сорту майбутнього полотна виконувались й інші операції з сировиною, її могли ще додатково вимочувати розчином завареного борошна та картоплі, сушили, збивали прагами, навивали кросна, ткали на верстаті. Полотно вибілювали мочінням у воді, сушили на сонці та згортали в сувої. Кількість сувоїв полотна у скрині чи виробів з нього свідчили про працелюбність жінок, їхню майстерність.

В Україні є ряд спеціальних підприємств, що виробляють художні тканини: в Кролевці, Богуславі, Дігтярях, Переяслав-Хмельницькому. Провідною серед них є Кролевецька фабрика, на якій виготовляють сюжетно-тематичні декоративні рушники й панно. Дбайливо зберігають місцеві традиції ткачі Львівщини, Гуцульщини, Бойківщини, Івано-Франківщини. В багатьох регіонах до ручного ткацтва залучаються майстрині-надомниці, які виготовляють ліжники, рушники, наволочки, серветки, плахти, килими тощо.

Обробка шкіри.

Вичинка шкіри і виготовлення з нею бутових виробів – одне з найдавніших занять українців. Досить високого розвитку техніка і технологія обробки шкур тварин досягла ще в давньоруський період, чому сприяли розвинуте тваринництво, значна кількість звірів у лісах, а також кліматичні умови, що вимагали теплого сезонного одягу.

Вичинкою шкур для одягу займалися кушніри. Обробка овчини у ХІХ ст. складалася із декількох операцій. Здерті шкури просушували, потім відмочували у воді в ямах – копанках. Далі уламком коси зіскрібали міздрю і знову вимочували 9-12 днів у квасі, який виготовлявся з борошна, висівок і солі. Після вимочування шкури просушували, знизу намащували глиною і трохи змочували квасом, а потім розминали – ключували – за допомогою дерев’яного ключа. Під кінець шкури натирали крейдою і знову вичищали від міздрі скафою. Для цього вони розтягувались на спеціальній рамі, яка називалася п’ялом.

Волову і конячу шкіру виробляли інакше. Спочатку шкури озолювали сумішшю вапна та попелу, потім здирали шерсть, зіскрібали міздрю, вистругували уламком коси та дубили – клали у хлібний квас, пересипаючи дубовою, рідше лозовою, корою. Шкури дубилися від одного до п’яти місяців, після чого їх просушували, збарвлювали залізним купоросом, змащували дьогтем. Із такої шкіри можна було шити чоботи.

Шкуру-сирицю (лимарщину) теж мочили у воді і квасі, здирали шерсть, клали в розчин солі, розминали на спеціальному приладі - м’ялі. Після цього її змащували жиром, пом’якшували і, розрізану на окремі паси, викручували в товкальні – навколо стовпа за допомогою кінської сили. Лимарі виготовляли із сириці складові частини кінської збруї – сідла, шлеї, вуздечки тощо.

Гутництво – виготовлення виробів із скла – було відоме в Україні понад тисячу років. Точний час його виникнення не встановлено, але в скіфських похованнях уже знаходять намиста із скла із вкраплюванням різнокольорових барвників. Назва промислу походить від слова “гута”, що означає скловарну піч. В “Слові о полку Ігоревім” згадується виріб із скла – стекляниця. Вироби із скла були не буденними речами, вони використовувалися як святкові мистецькі прикраси. Це був не тільки посуд, а й декоративні іграшки: півники, зайчики, баранці, а також різні свічники, намисто. Ремісники володіли різними прийомами: видування, орнаментування, кольорового забарвлення скла.

Гутництво набуло поширення на території Чернігівського та Волочиського Полісся, що зумовлено наявністю значної кількості потрібної сировини: піску, крейди, вапна, тугоплавких глин і великої кількості лісового матеріалу, з якого добували вугілля, смолу і поташ.

Гутники найчастіше працювали сімейними колективами, рідко користуючись найманою працею, і робили це головним чином узимку після завершення польових робіт. Досить поширеною була оренда гутниками певної частки поміщицької землі разом з лісом, озером, млином тощо. Плата за оренду встановлювалася натурою (скловиробами) або грошима.

Скляним посудом у ХІХ – на початку ХХ ст. користувалися в основному поміщики, чиновники, купецтво, духовенство, аптекарі. Щодо віконного скла, то воно широко використовувалось як міськими, так і сільськими жителями. Гутники виготовляли столовий, кухонний, аптечний посуд, місткості для зберігання і транспортування харчових продуктів тощо. Такий посуд дуже часто прикрашався гутним декором (скляними джгутами, розетками, налепами, медальйонами-печатками, дрібним битим кольоровим склом), а також емалевим розписом. Проте дрібне селянське гутництво ще з XVIII ст. почало зазнавати тиску з боку відповідних мануфактур, створюваних поміщиками і підприємцями. Вже в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. більшість дрібних селянських гут почала різко скорочуватись: вони не змогли перейти на виготовлення гравірованих, шліфованих та пресованих виробів через брак коштів для закупівлі нового технічного устаткування. Дрібні гути продовжували у невеликих кількостях формувати і декорувати традиційний посуд, попит на який до початку 20-х років зберігався тільки на місцевому ринку.

Килимарство – така давня галузь ручного ткацтва, що археологи знаходять рештки килимових виробів та ткацьких знарядь і в античних містах та скіфських оселях. Відомі центри українського килимарства: Поділля, Волинь, Полтавщина, Київщина, Чернігівщина. Нині традиційним килимарством в Україні займаються 24 фабрики і художні майстерні. Обробка вовни, як і обробка льону та конопель, відома була українцям з часів трипільської культури, про що свідчать археологічні знахідки глиняних пряслиць.

Техніка килимарства збереглась до наших днів так само, як і підготовка вони до цього процесу. Спершу мили овець у річковій воді, потім обстригали з них вовну металевими ножницями. Робилось це навесні, коли минала небезпека приморозків. Настрижену вовну знежирювали, протираючи попелом, промивали, сушили і сортували. Потім сировину били і вичісували на дерев’яних гребнях (“драглах”). М’яку вовну пряли з кружеля веретеном так само, як і рослинну пряжу. Починалось снування і ткання, потім сукно збивали й валяли, поливаючи холодною чи гарячою водою залежно від ґатунку сукна. Грубе сукно били руками в ручних ступах, ногами в ночвах або у ступах дерев’яними молотками, тонке – у млинових водяних ступах. М’яке сукно йшло на виготовлення ліжників або ковдр. Довгий ворс складали у кошики, занурювали у водяний потік і, обертаючи, вичісували. Фарбування сукна і нанесення на нього візерунка виконувалось так само, як і на полотно, барвники були рослинного і тваринного походження (березова і вільхова кора – жовтий колір, сік дроку – зелений, сік материнки та личинки метелика з-під коріння суниць – червоний тощо); закріплювались кольори капустяним і огірковим розсолом або сироваткою.

Деревообробка, різьбярство.

Дерев’яні вироби на Україні відомі теж із найдавніших часів, особливо поширились на територіях, де деревина була основним матеріалом. З дерева виробляли посуд, знаряддя праці, човни, господарське хатне начиння тощо. Найдавніші способи обробки деревини, що збереглись і до наших днів, - випалювання та видобування. Так виготовляли дріжки, ступи, ложки, човни тощо. Із заготовки, виструганої ножем чи вирубаної сокирою, випалювались ті частини, які не можна було видалити іншим способом. Пізніше виникли досконалі техніки із застосуванням багатьох інструментів, на основі яких розвинулись такі ремесла, як бондарство (виготовлення бочок) та стельмахівство (виготовлення возів і саней). З деревиною працювали теслі (груба обробка деревини для будівництва) та столяри (тонша робота з матеріалом, а також виготовлення знарядь праці).

Найтоншу роботу по дереву виконували різьбярі. Різьблення – народне мистецтво, яке розвинулось з деревообробних ремесел як допоміжне. Вид прикрашення хати, воза чи саней до шедеврів народного мистецтва – різьблених меблів, скринь, теренів, рахв, топірців, шкатулок, люльок тощо пройшло різьб’ярство довгий шлях, доки не виділилось в окреме ремесло. Різьбярі застосовували методи випилювання, випалювання, художньої різьби для нанесення художніх візерунків на вироби, які, крім утилітарного призначення, мали й естетичні функції.

До роботи з деревом можна віднести й лозоплетіння, яке особливо поширилось на Поліссі та Західній України. З кори берези чи липи, з вербової лози плели коробки – сівалки, кошики для збирання ягід і грибів виготовляли личаки. Плетіння із соломи поширилось на Поділлі, на Півдні та Сході України. Із соломи плели мати (циновки), коробки для зберігання зерна, брилі тощо. Сьогодні більшість із цих промислів збереглись як види народно-вжиткового мистецтва.

Художня обробка дерева була вже добре розвинена за часів Київської Русі. Оскільки дерево не завжди зберігається в землі, археологи не часто знаходять зразки давніх виробів з дерева. Проте, відомо, що вже в І тисячолітті н.е. дерево широко використовувалося в будівництві міст і сіл, князівських палаців та фортець. Серед ремісничих професій з’являються теслярі, ложкарі, різьбярі, бондарі та інші.

Техніка обробки дерева досить різноманітна: видовбування, вирізування, виточування, розпис, випалювання, інкрустація, інтарсія тощо. Одна з найдавніших технік – видовбування застосовувалось для виготовлення побутових речей: човнів-довбанок, корит, ступ, черпаків, сільничок тощо. Для вирізування, крім сокири, застосовували струг, ніж, тесак, різні різці, за допомогою яких вирізувалися ложки, декоративні миски, черпаки, дрібні дерев’яні вироби різного призначення. Техніка виточування як пізніший винахід, передбачає використання токарного верстата, на якому виготовляють заготовку, яку потім можуть обробляти іншими інструментами.

Бондарство відоме в Україні вже в Х ст. як виготовлення місткого посуду: діжі, барила, відра, коновки, балії, дійниці та ін. Бондарі користувалися, крім звичайних теслярських інструментів, спеціальними рубанками, фуганками, циркулями, лінійками, кривим стругом.

Різьблення – одна з найдавніших технік художнього декорування дерев’яних виробів. На Прикарпатті й Буковині техніку плоскої різьби часто поєднують з інкрустацією – орнаментальним оздобленням шматочками дерева, металу, слонової кістки, перламутру, бісеру тощо. Одним з видів інкрустації є інтрасія кольоровими породами дерев, який використовується для виготовлення настінних декоративних плакеток, портретів, пейзажів тощо. Для художнього декорування дерева здавна використовувалися розписи різною фарбою (темпера, гуаш, олійні чи анілінові), які потім поливають лаком. Нині побутує ще один спосіб декорування виробів з дерева – випалювання електрописаком чи спеціальними штампами.

Нині фахівці з художньої обробки дерева готують технікуми й училища Косова, Львова, Вижниці, Ужгорода та Яворова. Майже в кожній області України існують підприємства, які випускають декоративні вироби з дерева. Їх близько ста п’ятдесяти.

Обробка металів.

Бронзоливарне виробництво в Україні, як довели археологи відоме ще з трипільських часів (IV-II тисячоліття до н.е.). Традиції видобування руди збереглися в Україні від Київської Русі. Давньоруські ковалі були обізнані з технологічними прийомами кування, зварювання, термічної обробки металів. Вони виготовляли знаряддя праці, кінську зброю, наконечники списів, сокири, полочуги та різноманітні речі господарського призначення. На Русі існувало понад 16 ковальських ремесел. Високого розвитку досягла також обробка кольорових металів: міді, бронзи, срібла, золота.

Ювелірні вироби давньоруських майстрів відзначалися мистецькою витонченістю і досконалістю малюнків. Археологи, крім готових виробів, знаходять значну кількість ливарних формочок для виготовлення прикрас. Традиційні ювелірні технології в Київській Русі карбування, тиснення, штампування, чернь, зернь, скань. Найскладніший спосіб орнаментації ювелірних виробів, традиційний для Київщини, - перегородчаста емаль. Пізніше це мистецтво емальєрів поширювалось і на інші землі Київської Русі, зокрема, Галич. Багаті колекції музеїв Києва, Чернігова, Харкова, Львова свідчать про високий рівень ювелірного мистецтва Київської Русі порівняно із західноєвропейськими країнами. Стародавні браслети, сережки, котли, діамеди, гривни, медальйони, ланцюжки, персні ще й тепер вражають незрівняною красою, ажурністю, досконалою вишуканістю. Ювелірні вироби часів Київської Русі по праву вважаються шедеврами світового мистецтва.

Нині відомі різноманітні технічні прийоми обробки металів, як стародавні, традиційні, так і нові, сучасні: карбування, лиття, інкрустація, гравіювання, штампування, протравлювання та гальванопластика.

Художні вироби з металу широко використовуються в оформленні інтер’єрів, садиб, міських вулиць, експонуються на виставках тощо.

Наприклад, технікою лиття та холодного кування виготовлялося чимало речей утилітарного та декоративного призначення: палиці, люльки, ключі, гольники, лускоріхи, застібки, пряжки, стремена. З міді, бронзи, латуні відливалися гармати, дзвони, посуд тощо. Посуд, свічники, паламарі виливали переважно зі срібла та олова. Золотарство розвивалося переважно у великих містах: Києві, Львові та в деяких невеличких містечках Придніпров’я, особливо лівобережжя. Цехові ремісники виготовляли переважно дорогоцінний посуд, коштовну зброю, кінську збрую. Народні ж майстри займалися виробництвом саме ужиткових речей для широкий верств населення.

Майстри Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Ужгорода продовжують традиції давніх ковальських ремесел у своїх декоративних решітках, свічниках-поставниках тощо. Народні майстри Косова працюють в руслі гуцульських традицій, виготовляють бартки, лускоріхи, ґудзики, люльки, персні, оздоблюють металом вироби з дерева, шкіри (гаманці, сумки тощо). Нині провідними підприємствами, що займаються виготовленням сувенірно-подарункових виробів з металу, є фабрики та комбінати Черкас, Мукачева, Одеси, Вінниці, Кіровограда, Хмельницького та багатьох інших міст.

Робота з металом завжди вважалася одним з важких і мужніх видів ремесла. Своїм корінням ковальство сягає п’ятитисячолітньої давнини. Розвиваючись як народний промисел в ХV-ХІХ ст., українське ковальство зазнавало впливу всіх мистецьких стилів: ренесанс, бароко, рококо, модерн. Сільське ковальство зберігало свої традиції, ковалі виготовляли потрібні у кожному господарстві речі: плуги, підкови, коси, мотики, лопати, серпи, сокири та інше.

Металевими прикрасами оздоблювали двері, скрині та інші меблі, а також самі будівлі (флюгери, світильники, решітки). При Львівському училищі прикладного мистецтва ім.І.Труша є майстерня-кузня, де учнів навчають ковальського ремесла та традицій художнього ковальства. Існують також ковальські цехи при реставраційних майстернях у Києві, Львові та інших містах.

Писанкарство.

Унікальним українським мистецтвом, пов’язаним водночас і з віруванням, і з міфологією, і з обрядами, є писанкарство. Ще не так давно писанки виготовлялися спеціально на продаж, адже умінням писати писанки володіла далеко не кожна господиня. Поступово справжні домашні писанки витіснили сувеніри - дерев’яні, керамічні. Проте в деяких регіонах Західної України ще і нині можна замовити писанки у майстрині-писанкарки, яку знають всі односельці. Символіка писанки надзвичайно глибока й водночас проста. Тому не зайвим буде заглиблення в історію та міфологію українського народу перед тим, як починати писати писанку.

Яйце – символ сонця, весняного відродження природи (воскресіння). Писанки, як ритуальні магічні атрибути були відомі в багатьох індоєвропейських народів задовго до прийняття християнства. Археологами знайдені керамічні, розписані зеленими, коричневими і жовтими барвниками писанки, що сягають глибокої давнини.

Писанкарством споконвіку займалися лише жінки, розвитком промислів воно поширилося й серед чоловіків. Відомо чимало різних способів розпису писанок. Одним з найдавніших прийомів, що дійшли до нас, є розпис керамічних писанок у Київській Русі. На вкриту поливою поверхню жовтої крашанки наносять горизонтальні лінії то вгору, то вниз. Таким чином горизонтальні лінії перетворюються у фігурні дужки. На думку багатьох дослідників такий прийом ніде, крім Київської Русі, не застосовувався. Цікаво, що цей узор побутує і нині та Київщині, Чернігівщині; він називається “сосонка”, проте технологія розпису інша, оскільки його роблять на справжньому, а не на керамічному яйці.

Для писання справжніх писанок необхідно спеціальний писачок (писало), яким можна провести тонку лінію. Вмокаючи його в розтоплений віск, наносять кілька перших ліній, які за задумом мають бути білими, Після їхнього застигання яйце фарбують в світлі кольори (переважно жовтий). Коли цей шар фарби висохне, наносять інший шар воску, закриваючи місця, які мають залишитися жовтими. Таким чином повторюючи цю процедуру, можна отримати кілька кольорів. Розписавши таким чином писанки, їх складають у миску і ставлять у піч або духовку, де вони запікаються, а віск розплавляється. Тепер його можна обтерти, і писанка засвітиться всіма барвами, які надала їм майстриня.

Дерев’яні писанки бувають як різьблені, інкрустовані, так і розписані олійними фарбами. Виробництвом таких сувенірних писанок нині займаються фабрики художньої обробки дерева, а також народні майстри в багатьох регіонах України.

Обробка каменю.

Територія України багата на різні види кам’яних порід. Як свідчать археологічні дослідження, вже в період первісного суспільства тут існували знаряддя праці та зброя з кремнієвими вставками. У добу Київської Русі різні види каменю використовувались ремісниками для виготовлення пряслиць, прикрас, форм для лиття, у будівництві тощо.

Головними районами обробки каменю були Поділля, Волинське Полісся, Нижнє Подніпров’я, Одещина, Карпати. У місцях виходу на поверхню різних порід каменю значна частина населення була зайнята його видобутком. Цей вид промислу викликав дуже широкий приплив населення у другій половині ХІХ- на початку ХХ ст. Каменярі добували граніт та інші породи каменю, з яких виробляли різні предмети: млинові жорна, точильні бруски, колодязні жорна, бруківку і бордюрний камінь, стовпи для воріт, шліфувальні плити, димохідні труби (комини), кільця для колодязів, корита для напування худоби, котли для розбивання грудок на полі тощо. У великій кількості добували камінь для зведення житлових і господарських споруд та надгробків.

Добування каменю здійснювалося за допомогою молотів, ломів і щипців, бурів, клинців і лопат, чаммерів і жисгаммерів, а при видобутку ракушняка і легких вапняків – кайла і спеціальних дворучних пил. Для різних виробів вживали різні види каменю: для млинових жорен – граніт і сірий твердий кварцит; для бруківки і бордюрів – андезит і граніти; для катків, коминів і кілець для колодязів – тверді вапняки.

Завершальною і не менш трудомісткою операцією було шліфування кам’яних плати, які вміщувалися у дерев’яний короб без дна та укладалися на кам’яний круг, у центрі якого укріплювався стержень, що вільно обертався на шарнірі. До короба і стержня кріпилися постромки, в які запрягали коней, що тягли короб по колу. Шліфування досягалося внаслідок тертя вміщеної в короб плити з кам’яним кругом. При шліфуванні твердих порід між плитою і кругом підсипали вологий пісок. Починаючи з 20-х років ХХ ст. у зв’язку з широким розвитком кам’янодобувної промисловості цей промисел практично зникає.

Лісові та інші промисли.

Багаті лісові ресурси Північної України і Карпат сприяли розвиткові допоміжних занять, пов’язаних з їх інтенсивним використанням.

До традиційних лісових промислів не тільки зони Полісся і Карпат, а й Середньої Наддніпрянщини, Полтавщини і Поділля, відносяться збиральництво (збирання ягід, грибів, горіхів, жолудів, лікарських рослин), заготівля сировини (лика, берести, лози, дубової та лозової кори), лісозаготівля та лісосплав.

Одним з найдавніших допоміжних занять лісової зони було також вуглярство. Деревне вугілля широко використовувалось як паливо для виплавлення у домницях заліза, у ковальстві та ливарництві. Деревину твердих порід, призначену для випалювання, заготовляли заздалегідь, просушували протягом трьох-чотирьох місяців. Для спалювання деревини викопувалися спеціальні ями, в яких деревина тліла протягом 7-12 днів без доступу повітря. При цьому слідкували, щоб не з’язвився вогонь. По завершенню випалювання і після охолодження вугілля вибиралося і йшло на продаж.

Не менш давнім видом допоміжних занять у лісовій зоні було виготовлення поташу, котрий широко використовувався для відбілювання полотна, виробництва паперу, скла, фаянсу та порцеляни. Для виробництва поташу використовували золу різних порід дерева. Поташна піч уявляла собою великий цегляний очаг. У неї накладали колоди певного розміру і підпалювали. Потім масу, що горіла, поливали лужним розчином. У результаті випалювання на дні печі осідала бура порошкоподібна маса – поташ, який потім просушували. Існував і більш прогресивний – котловий – спосіб виробництва поташу.

Також давніми промислами були викурювання смоли і вигонка дьогтю. Смолу викурювали переважно із старих соснових пнів. У побуті вона використовувалась для змащення коліс. Із березової деревини гнали дьоготь, який теж застосовувався для змащення коліс, а також для виробництва шкір та в лікувальних цілях.

Смолярство та виробництво дьогтю прийшли в занепад у другій половині ХІХ ст. через зростання видобутку нафти та розвиток нафтової промисловості. Однак і донині поряд із вигонкою смоли та дьогтю подекуди розповсюджене добування живиці – смоли хвойних порід, переважно сосни.

Найбільшу питому вагу серед лісових промислів мала лісозаготівля, яка значно розвивалася по всій зоні Полісся і в Карпатах. Організація лісосічних робіт і транспортування лісу базувалися на використанні тяжкої ручної праці найманих робітників. При цьому існував професійний розподіл праці: рубщики працювали на валці й обробці лісу, інші вивозили його до берегів сплавних рік або до залізниці тощо. Незважаючи на величезні масштаби лісозаготівель у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., у технічному відношенні вони були одним із найвідсталіших виробництв.

На Україні були відомі й багато інших промислів – виробництво паперу на так званих папірня них (перша з’явилася у 1541 р. у містечку Буськ на Волині), видобування селітри, яку застосовували при виготовленні пороху і скла, консервування продуктів. Цегельники виробляли цеглу, мильники варили мило, свічкарі виплавляли свічки тощо. Значне місце у житті українців посідав соляний промисел. На Півдні, в районі Бахмата, а також у Солотвині на Закарпатті так звану кам’яну сіль видобували у шахтах. На лиманах Чорного і Азовського морів самоосадочну сіль збирали відкритим способом. Сіль-морянку одержували, споруджуючи басейни і заповнюючи їх морською водою. Доставка солі з Криму чумаками теж була важливим промислом.

Еволюція народних промислів та ремесел.

З другої половини ХІХ ст. народні промисли і ремесла почали занепадати, не витримуючи в багатьох випадках конкуренції з промисловими підприємствами, хоча в Карпатах і на Поліссі окремі їх елементи зберігаються і досі.

У перші пожовтневі роки вживалися заходи щодо відродження кустарної промисловості. На Україні в 1922 р. кустарні промисли об’єднувались у Спілку кустарно-промислової кооперації. У багатьох традиційних центрах – Опішні, Василькові, Кролевці, Решетилівці та інших – створювалися промислові кооперативи, у великих містах організовувалися художньо промислові виставки, на яких експонувалися кращі зразки виробів народних майстрів. Згодом на довгі десятиліття ця робота на жаль припинилася. Активізувалася вона лише у недавні роки. Велика надія покладається на створені Спілку народних майстрів України та Асоціацію малих академій народних мистецтв, що почали виникати у школах України.

Ремесла й промисли

Розвиток ремесел та промислів. Поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами. Ремесла, пов'язані з обробкою мінеральних речовин і продуктів тваринництва, існували вже за часів трипільської культури. У Київській Русі налічувалося понад 100 ремісничих спеціальностей — ковалі, гончарі, ткачі, склодуви тощо. У XV—XVII ст. таких спеціальностей було вже понад 270; почалося об'єднання ремісників у цехи. Чимдалі поширювалися селянські домашні промисли й ремесла, пов'язані з землеробством та скотарством і співіснуючі з ними. На XIX — початок XX ст. обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, стельмаства, гребінництва, плетіння, ложкарства досягла свого апогею. Кожна родина займалася прядінням і ткацтвом, використовуючи такі знаряддя, як терниці, прядки й самопрядки, снівниці, стави та кросна. По селах ходили кушніри та шевці, які шили кожухи й кожушанки, свити, чемерки, взуття та ін. У кожному селі була кузня — шанована серед селян споруда. У коваля можна було не лише замовити серп, ніж чи сапу, підкувати коня тощо, а й почути свіжі новини. На Поліссі широко розповсюдженими були лісохімічні промисли — смолокуріння, дігтярний, напірний, дещо раніше — поташний, селітряний. На базі рудного промислу набули багатьох нових рис металургія та обробка заліза. У районах Лісостепу, особливо на Правобережжі, існував каменотесний промисел. Діяло багато місцевих центрів гончарства, яке стало окрасою українського ремесла. Солеваріння і транспортування солі, пов'язане з чумацьким промислом, свічкарний, цегельний, миловарний і безліч інших промислів свідчили про надзвичайну різноманітність занять українського народу. Українські ремісники й кустарі виявляли величезні творчі здібності, надаючи своїм речам художньої виразності, оригінальної форми, своєрідної стилістики.

З другої половини XIX ст. народні ремесла і промисли на Україні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промисловістю. Виняток становили хіба що Полісся й Карпати.

Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті їхні види, що збереглися досьогодні, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення.

Гончарство — обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Гончарні вироби на території України, що належали до трипільської культури, вже визначалися вишуканістю форм, цікавою озлобленістю. На ручному гончарному крузі, що з'явився тут у II ст. н.е., з використанням спеціальної обпалювальної печі — горна — виготовлялася основна маса керамічного посуду в Київській Русі, де гончарне ремесло досягло високого рівня. У XIV—XV ст. на Україні почали застосовувати досконаліший та продуктивніший ножний круг.

Українські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл тих чи інших страв (горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо. Розквіту Г. на Україні сприяла наявність в її надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин. Це зумовило виникнення значних осередків керамічного виробництва. На Київщині — це Дибинці, Васильків, Канів, Нові Петрівці, Моринці, Гнилець; на Полтавщині — Опішня, Хомутець. Комишня; на Чернігівщині — Ічня, Городня, Короп, Ніжин, Олешня, Кролевець, Шатрищі; на Поділлі — Бубнівка, Бар; на Західній Україні — Косів, Коломия, Ужгород, Хуст, Ольхівка, Дубовинка; на Харківщині — Ізюм, Просяне, Нова Водолага; на Волині — Рокита, Дубровиця та ін. Вироби цих гончарських центрів мали спільні риси, але водночас і локальні особливості. Так, славнозвісний опішнянський посуд вирізнявся тонкостінністю, дво-трикольоровим розписом у вигляді кривулин, рисочок, крапочок тощо. Опішня славилася також декоративною скульптурою та дитячою іграшкою. Для Волині є характерною кераміка сірого, чорного, синьо-чорного кольорів — сиваки. Їхній декор складався з різноманітних ліній, що утворювали своєрідні візерунки — сосонки, стовбики, ялинки, клітини. Подільська кераміка відзначалася вогнево-червоним тлом та оригінальною орнаментикою — пишні квіти, гілки з плодами, грона винограду. Посуд деяких чернігівських майстрів оздоблювався специфічною технікою бризок і патьоків. Майстри Косова створили високохудожню техніку гравірованого розпису, оригінальної формі кахлі, світильники, розписні миски і багато інших неповторних виробів.

Процесу виготовлення керамічних виробів передувала заготівля глини, яку копали у місцях її залягання — глинищах. Привезену глину гончарі зсипали звичайно або на подвір'ї у спеціально відгороджене місце, або у кутку хати і залишали на певний час "дозрівати", перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості тощо майстри змішували різні сорти глин. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували у балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини.

Після виготовлення виробу (див. Гончарний круг) його ставили на спеціально влаштовані у хаті попід стелею дошки для підсихання. Потім його розписували та наносили емаль — поливу. Після цього посуд для міцності обпалювали у горні (див. далі).

Реалізація гончарних виробів здійснювалася звичайно самими майстрами, які роз'їжджали по селах і вигуками "По горшки!" запрошували селян до торгівлі. Вартість тієї чи іншої посудини найчастіше визначалася кілі кістю зерна, яку вона могла вмістити. Гончарі вивозили свій товар і на ярмарки та базари: розташовані у гончарному ряді просто на землі різноманітні керамічні вироби — одна з характерних рис українських ярмарків.

Насьогодні Г., як і інші кустарні промисли, суттєво занепало, більшість його центрів припинили своє існування. Керамічні підприємства у Косові, Опішні та деякі інші здебільшого спеціалізуються на виготовленні декоративного посуду і скульптури.

Гончарний круг - основне знаряддя для виготовлення гончарних виробів. Відоме з IV тисячоліття до н.е. Спочатку було простішим, рунним, згодом — досконалішим, ножним. З другої половини XIX ст. на Україні побутувала так звана шльонська модель ножного Г. к. з нерухомою віссю. Пізніше поширився волоський, або німецький, тип з рухомою віссю. Крім осі (веретена) Г. к. мав два дерев'яних круги: більший нижній (спідняк) і менший верхній (верхняк). На останньому гончар вручну формував виріб, а за допомогою нижнього ногами обертав знаряддя. Пальцями, а також дерев'яним ножем (стеком) посудині надавали необхідної, форми, а її стінкам — певної товщини та гладкості. Рельєфне орнаментування робили спеціальними паличками. Розписували за допомогою курячого пір'ячка або так званого ріжка при повільному обертанні Г. к. Після закінчення роботи гончар тонким дротом зрізав виготовлену річ з круга — саме тому всі такі вироби мають рівне пласке дно.

Горно: 1.У гончарному виробництв і — споруда для обпалювання керамічних виробів з метою їх зміцнення. Являє собою цегляну або кам'яну куполоподібну напівземлянку, що складається із вхідного приміщення (пригребища, погребиці), та основного, де знаходиться піч. На Україні відомо два типи гончарного Г.: прямокутний і круглий (грушоподібний). Г. будували одноярусними, коли піч сполучалася з обпалювальною камерою, і двоярусними, коли піч і камера були розділені. У двоярусних прямокутних Г. обпалювальна камера робилася закритою або відкритою. Між нею та піччю існувала горизонтальна перегородка з отворами (прогонами, душниками) для проходження гарячого повітря. Зверху або збоку обпалювальної камери влаштовувався отвір, через який її заповнювали посудом. Звичайно за один раз обпалювали від 150 до 500 речей. Обпалювання тривало звичайно п'ять-сім годин і робилося у два етапи. Під час першого кераміка остаточно висушувалася, а на другому етапі при температурі до 900° уже безпосередньо обпалювалася. Полив'яний посуд обпалювали двічі: спочатку у сирому вигляді, а потім — після поливу; 2. У ковальстві — відкрите вогнище, влаштоване в кузні у вигляді квадратної споруди з цегли або каменю 80-100 см заввишки. Через отвір (сопло) з ним з'єднувалися ковальські міхи — пристрій із сиром'ятної шкіри, натягнутої на обручі, за допомогою яких у Г. швидко роздмухувалося полум'я й досягалася висока температура, необхідна для пом'якшення металу.

Металургія та обробка заліза мають на Україні давні й багаті традиції (уже в Київській Русі було кілька ремісничих професій по металу). У XV ст. існував ряд чітких спеціалізацій — ливарництво, ковальство, золотарство, конвісарство. Залізо з давніх часів добували з болотяної руди, плавлячи її спочатку в земляних печах, а пізніше — у звичайних печах житлових будинків. З VIII ст. з'явилася досконаліша споруда — домниця, найпростіший вид доменної печі. Заповнюючи домницю деревним вугіллям та подрібненою рудою і подаючи в неї за допомогою спеціальних шкіряних міхів кисень, одержували так звану крицю — метал зі шлаками, окалиною та іншими домішками. Неодноразово куючи крицю, таким чином очищали її та одержували чистий метал.

У XVI—XVIII ст. залізо виплавляли здебільшого на руднях. Це був комплекс виробничих будівель, оснащених ливарним устаткуванням — домницею, ковальськими міхами, горнами, механічними молотами. Рудні будувалися, як правило, на невеликих річках, де були поклади болотяної руди. Володіли ними крупні магнати, козацька старшина, монастирі, шляхта й різного роду підприємці. Одержуване на руднях залізо йшло на виготовлення деталей для сільськогосподарських знарядь, зброї тощо.

Найважливішим і найпоширенішим ремеслом, пов'язаним з обробкою заліза, було ковальство (див. далі). Значного розвитку набуло й ливарництво —лиття дзвонів, гармат, побутових речей. Визначилися головні види художнього литва — монументальне литво, дрібне литво предметів господарського призначення та литво з олова (конвісарство). З XVIII ст. почалося освоєння покладів залізних руд на Півдні у районі Бахмута, з'явилися нові елементи технології ливарницького процесу — кошниці, сковороди та ін. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. виник ряд металургійних заводів, де виробляли чавун, шинне залізо, відливали опори для ліхтарів, грати, залізні двері тощо. Заводське залізо поступово витіснило крицеве і народні способи його одержання. Пам'ять про рудний промисел на Україні зберігається у назвах "Рудня" значної кількості населених пунктів, особливо Лівобережжя та Полісся.

Коваль з підмайстром у кузні

Ковальство — обробка металів способом гарячого кування. На території України сформувалося ще у давньоруський період. З розвитком обробки металів у XV—XVI ст. від К. відокремилися більш вузькі спеціалізації по виготовленню голок, годинників, ювелірних виробів (золотарство), котрі зосередилися у містах.

У XVIII—XIX ст. майже в кожному селі були розташовані, як правило на околиці, кузні — звичайно зрубні, вкриті гонтом або дошками будівлі, у яких були горно (див. вище), закріплене на вертикальній колоді кувадло, точило, корито з водою для гартування та охолодження виробів, стояк для підковки чобіт. Біля кузні влаштовувалось пристосування для шинування коліс, а також інколи стовп для прив'язування коней, коли їх підковували. Традиційний інструмент коваля складався з великих молотів та малих молотків, обценьків, рубил, пробійників та ін. Наприкінці XIX ст. з'явилися гайкові ключі, ключі для нарізання різьби, пили-ножівки, розточки, лещата, ножиці для металу тощо.

Процес кування відбувався так: коваль розігрівав до червоного кольору шматок металу в горні, де горіло деревне вугілля (горіння підсилювалося роздмухуванням полум'я за допомогою міхів), далі брав кліщами залізо, клав його на кувадло та бив по ньому молотом, падаючи предметові потрібної форми. Часто ковалеві допомагав помічник — звичайно підліток, що виконував обов'язки молотобійця. Викувавши річ, її кидали у корито з водою для загартування.

Ковалі здавна виготовляли зброю та різноманітні речі господарського призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо). Важливими видами К. були підковка коней, а також оковка возів і особливо натягування залізних шин на колеса. Серед гуцулів поширеним були бляхарство — виготовлення прикрас та інших дрібних побутових речей із кольорових металів. Українські ковалі вміли плавити мідь та інші благородні метали, володіли майстерністю не тільки загартування металів із відпуском, а й цементації та зварювання.

Селяни з великою пошаною і водночас із певною упередженістю ставилися до ковалів як до чарівників-добродіїв, що володіють складним і таємничим мистецтвом перетворення металу на ті чи інші речі. В них бачили захисників від нечистої сили, "ковалів людської долі". Кузня на селі звичайно була місцем зібрання чоловіків, своєрідним клубом.

Ковальський промисел на Україні існував аж до середини нашого століття.

Золотарство — обробка благородних металів — золота, срібла та ін. На території України бере свій початок у ремісничому виробництві докиївської доби. У другій половині XVII—XVIII ст. золотарі широко виготовляли сережки, персні, каблучки, оклади для ікон тощо. Осередками З. були здебільшого великі міста — Київ, Чернігів, Харків, Львів, Ніжин, хоча траплялися золотарі і по селах, особливо на Гуцульщині.

Золотарі звичайно самі вдавалися до лиття благородних металів, використовуючи форми, виготовлені з глини та піску. Після охолодження металу форму розбивали й одержану річ остаточно доводили рашпилями, різцями та іншим спеціальним інструментом. Для плавлення металу використовували хатню піч або маленьке горно, вогонь у якому роздмухували за допомогою мініатюрних міхів. Ремісники вміли зварювати окремі деталі, орнаментувати свої вироби, надаючи їм привабливого вигляду.

З кінця XIX ст. З. на Україні почало занепадати, частково зберігаючись лише по невеликих містечках та в Карпатах. Лише останнім часом воно починає відроджуватися.

Обробка шкіри. Вичинка шкіри волів та коней, з якої шили взуття, була відома на Україні під назвою чинбарство (на Західній Україні — гарбарство), вичинка шкіри овець для одержання овчини називалася кушнірством. У чинбарстві розрізнялося ще лимарство — вичинка шкіри-напівфабриката, так званої сириці, яка йшла на виготовлення збруї та інших господарських виробів. Разом із шевським ремеслом — пошиттям взуття, а також кожухарством та шапкарством вони складали групу традиційних шкіряних промислів і ремесел українців.

Технологія О. ш., а також асортимент знарядь, що застосовувалися при цьому, майже подібні в усіх східнослов'янських народів. Вичинка шкіри для одержання юхті, сап'яну та інших Ті сортів починалася з розтягування й висушування сировини. Наступні операції полягали у розмочуванні шкір, вапнуванні їх у спеціальних ямах, чанах або коритах та зіскрібанні волосся, м'ясних і жирових залишків — міздрі. Останнє здійснювалося на спеціальному верстаті — кобилиці за допомогою вигнутого дворучного ножа — струга. Далі шкіру ретельно промивали у проточній воді, намазували хлібним розчином і дубили. Розчин для дублення готували із хлібного квасу і кори, найчастіше дуба. Залежно від сорту шкіри, який збиралися одержати, дублення розтягувалося від одного до п'яти місяців. Після дублення шкіру змащували жиром, висушували й розминали. За близькою технологією робили й сирицю.

Вичинка овчини мала ряд суттєвих особливостей, оскільки особливого значення надавалося якості хутра. Зберігали шкіри дуже ретельно, а міздрювали тупим ножем — скафою на спеціальному верстаті — п'ялі (кроснах) після розмочування у воді. Потім шкіру вимочували 8-12 днів у келеї — розчині житньої муки або висівок у підсоленій воді. Після підсушування її розтягували на п'ялі та розминали за допомогою спеціального дерев'яного знаряддя — ключа. Нарешті шкіру натирали крейдою, гіпсом чи алебастром і ще раз очищали від залишків жиру. Вичинену овчину або залишали білою, або фарбували найчастіше у світло-коричневий, оранжевий, світло-жовтий або темно-зелений колір.

Приблизно у такий же спосіб робили вичинку шкір диких звірів з метою одержання пушнини, яка йшла на шуби, підстьобку верхнього одягу, його оздоблення, головні убори тощо.

Специфічною була, однак, технологія одержання смушок для шапок і комірів. На Буковині, наприклад, вона полягала в тому, що ягнят, які щойно з'явилися на світ, обмотували рядниною, котру поливали час від часу молоком. Через тиждень ягнят різали й зняту з них шкіру вичиняли як звичайну овчину. Загалом обробка шкіри була складною, фізично важкою працею, тому нею займалися виключно чоловіки. Тільки у гуцулів це зрідка робили й жінки.

Шевське ремесло також належало до компетенції чоловіків. Воно здавна було поширене у містах України у вигляді цехового, а в селах — кустарного чи напівкустарного. Інструмент шевців складався з колодок, різноманітних шил, ножів, молотків, обценьків. Необхідними атрибутами були дратва, віск, смола, щетина, цвяхи та кілки, підкови, дошки для розкрою шкір тощо.

Шили чоботи переважно так званого руського крою (або суцільними, або головки пришивалися до халяви у вигляді язичка). На Закарпатті поряд із руським побутував угорський крій (головки й задники були окремими і, стягуючись, вшивалися по боках). Асортимент виробів був досить широким: чоловічі чоботи, півчобітки, черевики, а також найчастіше жовті або червоні жіночі сап'янові чобітки. Шевці працювали як на замовлення, так і на ринок. У XIX ст. у великих містах почалося фабричне виробництво взуття, у тому числі більш елегантних видів, але й вироби кустарів ставали чимдалі довершенішими. Святкове взуття і фабричного, і кустарного виробництва звичайно прикрашалося орнаментом — засобами тиснення, вирізування тощо.

У сільській місцевості велике поширення мали такі види кравецького ремесла, як кожухарство та шапкарство. Кожухи звичайно орнаментувалися кольоровими вовняними або гарусними нитками, а також торочкою, поворозками, випушкою з хутра диких звірів. Кравецький інструмент складався із ножів, аршинів, ножиць, різної величини голок тощо. Завжди під рукою були вощені конопляні та лляні нитки, наперстки, крейда. Спеціальні кравці — шапкарі шили різноманітні головні убори.

Українське кожухарство та шапкарство ще в кінці XIX — на початку XX ст. зберігали чимало специфічних рис, у той час як шевське ремесло уже у XVIII—XIX ст. багато в чому набуло загальноєвропейського характеру. Починаючи з XIX ст. у багатьох містах з'явилася значна кількість майстерень і фабрик, що спеціалізувалися на вичинці шкіри та одержанні різних її сортів — хрому, юхті тощо, і чимало традицій народного чинбарства, кушнірства та кожухарства почали поступово втрачатися.

Ткацтво. На Україні льон, коноплі, а також вовну здавна використовували як ткацьку сировину. Наприкінці XIX — на початку XX ст. домашнє Т. українців, незважаючи на розвиток фабричної промисловості, являло собою усталений комплекс технічних прийомів та знарядь праці, які склалися протягом століть. На початку XX ст. стали застосовувати й нетрадиційні види сировини: бавовняну та паперову пряжу, а в західних регіонах — металеву сріблясту нитку — сухозлітку.

Вирощування тих чи інших прядивних культур залежало від природно-кліматичних умов. Так, на півночі (Волинське Полісся), а також у Карпатах сіяли переважно льон. Але в цілому на Україні були більш сприятливі умови для конопель. В деяких районах (Поділля, Подніпров'я) вирощували обидві культури.

Терміном сівби волокнуватих рослин згідно з народним календарем вважався досить тривалий період — від Благовіщення (25 березня за ст. ст.) до середини червня. Сіяти бажано було на повний місяць, після теплого рясного дощу.

Льон та чоловічі стебла конопель (плоскінь) збирали у серпні, жіночі стебла (матірку) залишали дозрівати на сім'я. Достиглі рослини в'язали у горстки та сушили на сонці. Сім'я із головок льону та матірку били праником, льон частіше — цепом. Після биття рослини вимочували у воді, м'яли й тіпали, аби позбавити волокно від терміття. Останнє робили на бетельні, терниці, трапачці, використовували рубель, тіпали об стовп або будь-що.

Наступним етапом було розчісування кожної прядки волокна (микання мичок). Для цього призначалися дерев'яний гребінь, який встромлявся в спеціальний отвір в ослоні чи припічку, або кругла залізна щітка з набитими цвяхами (дергальна), котру прив'язували до лави. Остаточне очищення волокна робили за допомогою чесальної (начісної) щітки зі свинячої щетини, кінського волосіння або тонких цвяхів. Одночасно проводили сортування волокна за якістю. Для ткання високоякісного полотна призначалося найтонше й найдовше волокно — кукла, для снування основи, ткання буденних тканин — миканка, тобто залишки, які вибирали з чесальної щітки. Останок на дергальній щітці — вал — ішов на виготовлення мішків, тканин суто господарського призначення.

Готове до прядіння повісмо волокна знову накладали на гребінь або навивали на кужіль (куделю). При прядінні повсюдно вживали веретено, а також механічну прядку.

Для перемотування ниток використовували мотовило — стрижень 1,5 м завдовжки з ріжками на одному кінці та перпендикулярно встановленим бруском — на другому. Одночасно з перемотуванням рахували: одне пасмо — 10 чисниць — 30 ниток (нитка — одиниця міри, що означає довжину нитки при обведенні її кругом мотовила). Після просушування пряжу — так званий міток — знімали з мотовила і добре відзолювали у жлукті — видовбаній колоді без дна. За необхідності частину ниток фарбували рослинними, тваринними та мінеральними барвниками (див. далі). Потім мітки перемотували на клубки за допомогою витушки. Намагалися не мотати вночі, бо біля хати буде мотатися нечистий.

Від снування основи, для чого слугували різні конструкції снівниць, залежала правильність розділення ниток на верхній та нижній ряди, тобто утворення зіву. Тому й забобонні уявлення, що стосуються цього виду робіт, досить розвинуті. Зокрема, закінчити роботу необхідно було до заходу сонця, щоб не залишати основу на снівниці на ніч. У західних регіонах не залишали основу невитканою після Благовіщення або Паски, оскільки це могло викликати посуху. Звідси й один із способів викликання дощу — обливання основи водою.

На кінець XIX — початок XX ст. для ткання застосовували горизонтальний ткацький верстат (див. далі). Аби нитки були міцними і не кошлатилися, навиту на нього основу підмазували шліхтою.

Просте полотно виготовляли технікою полотняного переплетення — перемінним натискуванням на дві підніжки, тобто у двіремізки. Залежно від призначення тканин кількість ремізок на верстаті збільшувалась: від чотирьох до восьми для техніки саржового переплетення (чинувате, крущасте, косичасте полотно), але могла досягати 20 і більше — для жакардових тканин. Існувало велике розмаїття орнаментальних мотивів — на вічка, на кружки, на шашки, на пасочки, у сосонку, кіскою та ін. При виготовленні декоративних тканин, а також деяких елементів одягу, наволочок, рушників, скатертин тощо використовували техніку перебірного переплетення (забирання, вибором). У таких тканин візерунок завжди рельєфно виступав над фоном. У західних регіонах було поширене так зване закладне Т. (килимове, у вічко, на косу нитку), а на Бойківщині та Лемківщині — ворсове (ключками, кучерями).

Із розвитком легкої промисловості необхідність у домашньому виготовленні тканин відпала. Але традиції народного художнього Т. й досьогодні не занедбані.

Тіпання конопель. Ліворуч — кужіль, дергальна
та чесальна щітки; праворуч — витушка

Веретено та механічна прядка. Веретено вперше зафіксоване ще за неоліту, і протягом тисячоліть технологія його виготовлення та застосування майже не змінилася. За формою — це конусоподібна паличка з незначним потовщенням посередині. Товсті нитки пряли довгим, відносно важким веретеном, тонкі — коротким і легким. Веретено з на пряденою ниткою називали починком. У більш давні часи, щоб надати веретену обертальної сили, застосовували пряслицю — невелике грузило округлої форми, що вдягалось на нижній кінець веретена. На початок XX ст. були відомі лише окремі випадки його побутування — на Волині та у гуцулів Карпат.

Механічна прядка (візок, коловороток, німецька куделя), яка відома на Україні з XIX ст., значно прискорювала, а головне — полегшувала прядіння, оскільки приводилася в рух ногою. Пряли на ній переважно конопляні та лляні нитки. В основному побутувала вертикальна прядка, подекуди — горизонтальна.

На відміну від прядки з веретеном було пов'язано чимало повір'їв. Ним проводили по хворому місцю, випікали бородавки; вода, яку лили на веретено, вважалася помічною. Його форма виразно асоціювалася зі змієм (верекілниця й гадюка — однакові). Не випадковим видається і мозаїчний сюжет у Софійському соборі в Києві — діва Марія із веретеном у руках.

Ткацький верстат. На Україні застосовували два типи Т. в.: вертикальний (кросна, розбої) — для вироблення шорок, вуздечок, поясів, килимів; і горизонтальний (кросна, варстат). Перший був досить архаїчним. Це звичайна рама, на яку вертикально натягувались нитки основи. Узор закладався вручну або за допомогою тонкої палички (глиці). Тоді між ними перетикався фон. Для ущільнення ниток користувалися спеціальними гребенями. На початок XX ст. цей тип верстатів практично вийшов з ужитку. На відміну від вертикального горизонтальний Т. в. мав пристрій для піднімання й опускання ниток основи — ремізки (нити, начиння, ничениці, нечілниці), прив'язані до підніжок (поножів). Саме наявність ремізок давала змогу робити різноманітні види переплетень і виготовляти безліч різновидів ткацьких виробів.

Розрізняють три основних типи Т. в.: найпростіший (без станин); стан на сохах (стативах) і, нарешті, рамний стан, або верстат. Рівномірне розміщення ниток основи по всій ширині верстата, рівномірне прибирання ниток піткання забезпечувалися особливим механізмом — лядом із бердом. Верстат також мав два навої: передній (для полотна) та задній (для навивання основи). Під час заправки верстата використовували ритки (регівницю) — спеціальну раму, подібну до берда; нитки піткання закладали між нитками основи за допомогою човника — пустотілої бузинової трубочки з цівкою.

Обробка вовни - одне з традиційних занять сільського населення, особливо Західного регіону. Вовна йшла передусім на вироблення повсті. Крім того, її використовували у шапкарстві, для плетіння й ткання поясів, вироблення сукна тощо і нарешті — для ткання тканин інтер'єрного призначення — килимів, ліжників, налавників, коців тощо.

За допомогою грубих ножиць (стисок), звичайно в день св. Миколи (9 травня за ст. ст.), із багаторічної вівці знімали руно; з річної вівці влітку стригли так звану натенину; з ягнят — у Петрівку — міцок. Після стрижки вовну промивали, іноді парили у теплій воді з лугом. Висушену вовну скубли руками або розчісували за допомогою дерев'яного гребеня чи металевих щіток, аби відділити довгі волокна (волос) від коротких вичісок (штиму). Після цього штим чесали на залізних щітках (гремплярках) для випрямлення волокон. Розпушували їх за допомогою струни. Після чесання вовну, скручену в куделю, накладали на кужіль і пряли, звичайно на веретені. З волосу випрядали тверді тонкі й жорсткі нитки для основи. Для створення об'ємних тканин пучки вовни трохи скручували. Наступні технологічні етапи О. в. подібні до обробки рослинної сировини: перемотування, снування, навивання на ткацький верстат, ткання.

Килимарський промисел на Україні був особливо розвинутий на Полтавщині, Харківщині, Київщині, Чернігівщині, Поділлі та суміжній території Волині, а також у Галичині. Орнамент робили переважно рослинний, у Західному регіоні — геометричний.

Фарбування тканин. Найдавнішим та найбільш усталеним кольором в українців був білий. Та все ж селянство аж до початку XX ст. зберігало способи приготування природних барвників, хоча практично вони майже не застосовувалися. Їх витіснили анілінові барвники промислового виробництва, які були зручнішими в користуванні, але не відзначалися особливою стійкістю та насиченістю. Тільки природні барвники в різних сполученнях могли дати безліч відтінків. Так, на виставці в Полтаві 1834 р. була представлена пряжа 130 кольорів.

Чорний колір одержували з відвару вільхової або дубової кори та кореня кінського щавлю. Стійкий чорний колір вовни досягався гуцулами за допомогою відвару бобових стручків, насіння соняшника та вільхової кори. Жовтий колір здобували за допомогою цибулиних луш пайок, гречаної полови, недостиглих ягід жостеру тощо. Все це товкли у ступі разом із корою дикої яблуні, додавали галун і виварювали в сироватці. Синій барвник одержували з рослини під назвою крутік: після виварювання вона давала осад, який збирали й висушували. Для одержання зеленого кольору відварювали спориш, листя берези або омели, стиглі ягоди жостеру, а також дубову кору.

Червоний — один із основних кольорів у різнобарв'ї тканин України. Звичайно червоний барвник здобували із перестиглих ягід жостеру, материнки та листя дикої яблуні. Цю суміш товкли в ступі, додавали трохи води та під гнітом вичавлювали червону фарбу. Подекуди відносно яскравий червоний колір одержували з соку лохини, змішаного з молоком. Нарешті, для цього широко використовували червеця — яєчка хробаків, які збирали на корінцях лісової суниці. Червець сушили в печі, терли на порох і розводили водою. Пряжу, фарбовану таким барвником, важко сплутати з іншою.

Усі барвники для стійкості закріплювали природними кислотами — оцтом або овочевими розсолами (з капусти, буряків, огірків), сироваткою, а також сіллю.

Теслярство — один із найбільш масових деревообробних промислів; зведення житлових та інших споруд, господарських будівель тощо. Зрубані дерева обтесували здебільшого вручну різного виду сокирами й розпилювали на колоди. Уздовж колод знизу долотами видовбували поздовжні пази, а по кінцях — зарубки. За допомогою простого, але ефективного знаряддя — драчки — колоди щільно з'єднували у зруб.

Народними майстрами-теслями у XVII ст. було зведено багато унікальних споруд, зокрема відомий Новомосковський собор (без жодного цвяха), фортифікаційні козацькі укріплення, що викликали подив іноземних фахівців. Із поширенням на Україні заробітчанства сільські теслі й столяри, об'єднуючись в артілі, будували водяні млини та вітряки, зводили церкви, монастирі та інші монументальні споруди. Традиції народного Т. і досьогодні зберігаються у сільському будівництві.

Столярство — вид деревообробного промислу; виготовлення хатнього начиння — лав, ослонів, скринь, столів, табуреток та стільців, мисників, ліжок, а також віконних рам та рамок для вуликів, дерев'яних частин борін та плугів тощо.

Серед інструменту українських столярів було багато давніх знарядь — сокира, тесло, стамеска, молоток, свердло та ін. Пізніше він поповнився столярним верстатом, рубанком, фуганком. Округлі вироби (колони для церков і ганків, деталі прядок, веретен, дитячі іграшки) столяри виточували на найпростішому токарному верстаті (коловоротці). Для вимірювань застосовували розміряч, косинець, отримач. Із появою на дерев'яних виробах залізних деталей з'явилися різного діаметра гайкові ключі.

Мистецтво багатьох українських столярів досягало справжньої віртуозності. Велика увага приділялася оздобленню виробів дерев'яними розетками, хрестами, квітками та іншими візерунками. Особливо ретельно ставилися столяри до орнаментування скринь, що призначалися для зберігання посагу і стояли в хаті на чільному місці.

Стельмаство — деревообробний промисел, пов'язаний з виготовленням транспортних засобів — возів і саней, а також коліс, полоззя, дуг тощо. Крім традиційного столярного інструмента, стельмахи широко користувалися вже згаданою коловороткою (звичайно при виготовленні округлих ступиць). Специфіка С. полягала й у тому, що матеріал для гнуття ободів, дуг, полоззя заздалегідь розпарювали у спеціальному приміщенні — парні. Воно являло собою невелику зрубну землянку з подвійними засипаними піском стінами, піччю, над якою встановлювався чан з водою, димарем, а також отвором для виходу пари. Відомий був і давніший різновид парні: так звана суха парня — неглибока яма з вогнищем, що курилося, покрита дерном, зверху якого клали підібраний для гнуття матеріал.

Ложкарство — деревообробний промисел по виготовленню ложок, ополоників, мисок, тарілок та іншого кухонного начиння. Для цього використовувалися здебільшого такі породи, як береза, осика, липа, інколи груша. З розпиляного дерева майстер робив спочатку заготівки, котрі оброблялися потім за допомогою спеціальних ложкарських інструментів — різця та шліфера, а також ножа та найпростішого токарного верстата. Розрізняли ложки прості, нефарбовані (мужицькі, циганські) та руські, що були пофарбовані у золотавий та темно-червоний кольори та розписані стилізованими візерунками. Л. займалися звичайно чоловіки похилого віку — діди.

Гребінництво — промисел, пов'язаний з виготовленням різноманітних дерев'яних гребінок і гребенів для прядіння та гребінців з рогу, котрі використовувалися як розчіски для волосся. Останні робили звичайно з волячих рогів, які спочатку розпилювали до необхідних розмірів, потім, підігріваючи на вогні, їм надавали еластичності та розгладжували гемблем (різновид струга). Далі, користуючись токарним верстатом і циркулярною пилкою, робили нарізку зубців. Іноді на виріб наносили орнамент.

Значно більших розмірів були дерев'яні гребені та гребінки (до 40-50 см). Їх виготовляли з твердих порід: груші, клена тощо. При цьому використовували струг, спеціальні швайки та пилки для нарізування зубців. Гребені та гребінки мали ручку (стебло), яка вставлялася в отвір в ослоні, лаві чи спеціальній підставці.

Бондар за працею

Бондарство — вид деревообробного промислу, пов'язаний з виготовленням місткостей — бочок, діжок, барил, цебер тощо. Порівняно з теслярством та іншими деревообробними промислами Б. на Україні поширилося пізніше, проте швидко набуло значного розвитку, особливо на Поліссі.

Українські бондарі добре розумілися на різних сортах дерева і добирали їх конкретно для кожного виробу. Зокрема, ті, що призначалися для рідин, виготовлялися з твердого дерева, звичайно дуба. Асортимент бондарських виробів був широким і різноманітним (див. розділ "Господарське начиння"). Це ремесло вимагало неабияких навичок і майстерності. Наприклад, прорізання пазів у клепках (так званих уторів) при вставлянні днищ було досить складною технічною операцією. Те ж стосується і скріплювання клепок дерев'яними або залізними обручами. Крім звичайного столярного інструмента, бондарі користувалися уторником (кривим стругом), розмірячем, шерхебелем. Володіли вони й початками геометрії: зокрема, радіус дна діжки обчислювали шляхом поділу величини її окружності на шість.

Поширення металевого посуду та начиння призвело до занепаду Б., хоч потреба у дерев'яних місткостях, що надають специфічного смаку солінням, медам, квасам, сокам та іншим напоям, залишається незадоволеною.

Плетіння — кустарний промисел по виготовленню господарсько-побутових та художніх виробів з різноманітної еластичної сировини. На Україні має багаті й давні традиції, особливо на Поліссі. Як сировину для П. використовували лозу, кору певних дерев, насамперед молодої липи (лико) та берези (береста, луб), верболоз, хвойну та дубову скіпку, коріння ялини, сосни тощо. Із дранки — тонких фанероподібних дощечок, які відщеплювали від товстих колод, ретельно обстругували і розпарювали у печі, гнули короби для сівби - сіяники. З вужчих і тонших смужок дранки, дуба, лика плели різноманітні кошелі та кошики. Останні часто робили із лози з корою (так зване сіре плетіння). Способом П. виконували стіни клунь, хлівів та кошар, живоплоти тощо. З лози та інших матеріалів плели рибальське знаряддя.

У другій половині XIX ст. лозоплетіння на Поліссі набуло широкого розвою. Крім зазначених речей, почали виготовляти дорожні корзини та козуби (своєрідні валізи), легкі дачні меблі, дитячі коляски, іграшки тощо. Кора при цьому звичайно знімалася (біле плетіння). Залежно від конкретних виробів лозини використовували круглі або стругані чи розщеплені уздовж, у природному або пофарбованому вигляді. Почуття міри у доборі кольорової гами (переважали білий, рожевий, зелений кольори, іноді жовтий та фіолетовий) свідчило про певну витонченість смаку ремісників.

Плетіння з кори дерева

У лісостеповій зоні значне поширення мало П. з соломи. Використовувалися звичайно житня або пшенична солома, яку заготовляли під час наливання колосся, та солома стиглого вівса. Ці матеріали мали приємний золотаво-блискучий колір. З них плели передусім дуже популярні в цьому регіоні головні убори — брилі. Використовуючи також розколоті лозини, лико чи мотузки, виготовляли солом'яні сіяники, плетінки (кадовби, солом'яники) для зберігання зерна й інших продуктів, одягу тощо. Кошики та сумки плели ще з рогози. У Карпатах та на Поліссі було поширене П. з вузьких смужок вичиненої або сиром'ятної шкіри — кінської збруї та ряду побутових речей. З пофарбованих вовняних ниток повсюдно плели різнокольорові, часто вкриті орнаментом пояси.

На Україні було відомо кілька технік П., найбільш поширені а них — спіральна і хрестоподібна. Менше застосовувалися складніші квадратна та рядова техніки. З кінця XIX ст. поширилося П. ажурною та вірьовочною техніками.

Вироби українських майстрів П. відзначалися чистотою і тонкістю роботи. Після певної перерви, що була зумовлена нігілістичним ставленням до кустарної промисловості взагалі, в останні десятиліття попит на плетені вироби відчутно зріс. Як витвори прикладного мистецтва вони користуються широкою популярністю.

Каменотесний промисел — виготовлення млинових каменів, молотильних котків, кругів для колодязів, жолобів для водопою, точильних брусків, надгробків тощо. Порівняно з обробкою волокна і вовни, шкіри чи металів К. п. був менше поширеним і відомий лише в місцях виходів на поверхню різних сортів каменю — граніту, піщаника, кварциту та ін. Традиційними осередками К. п. були Подільська, Херсонська та Бессарабська губернії, а також район Новгород-Сіверщини.

Каменярі (цей промисел був здебільшого додатковим заняттям) за допомогою ломів, бурів, клинів та молотів добували в каменоломнях просто неба матеріал, робили з нього заготівки транспортували їх додому або у майстерні та піддавали необхідній обробці — шпицями, бучардами, шкарпелями тощо. Кожний виріб вимагав певного сорту каменю: молотильні котки та млинові жорна робили з твердого сірого кварциту або граніту, для надіробків використовували здебільшого м'який білий піщаник. Об'ємні вироби шліфували старовинним способом — за допомогою пари коней, які тягли плиту по кам'яному кругу.

З середини XIX ст. стали виникати майстерні по виготовленню ювелірних та галантерейних виробів з каменю — ваз, письмових приладів, брошок, браслетів тощо, а також численні майстерні, що випускали традиційну продукцію — хрести, надгробки, жорна тощо. Ремісники працювали здебільшого на замовлення, а речі традиційного попиту реалізували звичайно на місці.

Гутництво — виготовлення скла і виробів з нього. Значного розвитку набуло ще за часів Київської Русі. Районами найбільшого поширення Г. на Україні були Чернігівське, Київське і Волинське Полісся, оскільки для виготовлення скла потрібний поташ, який добували, спалюючи дерево, а також кварцовий пісок, крейда і вапно, що залягали на цій території. Починаючи з XVI ст. на Поліссі, а також Слобожанщині, Поділлі, Буковині, Галичині з'явилася значна кількість невеликих підприємств — гут, на яких виробляли скло. Ремісники-скляри виготовляли різноманітні сорти "простого", зеленого, синього, димчастого скла, а також кришталь, віконне й лампове скло, кухонний, горілчано-винний посуд (пляшки, баклаги, штофи, чарки, стакани), тарілі й тарілки, вази тощо. Виплавляли скло у спеціальних печах, що мали декілька вогнетривких сосудів — донниць. Деякі вироби, особливо фігурний посуд у вигляді ведмедиків, зайців тощо, розписували олійними фарбами.

У XVIII — першій половині XIX ст. поряд із гутами з'являються поміщицькі й магнатські склоробні мануфактури й заводи, на яких працювали здебільшого наймані робітники, нерідко іноземці. Зокрема, під впливом майстрів із Чехії та Богемії поширилася західноєвропейська технологія дуття (богемський кришталь). Склодуви прикрашали свої вироби гутним декором (скляними жгутами, стрічками тощо), розмальовували емалями і навіть золотом. Скляний посуд продавався у крамницях міст і містечок і набув широкого вжитку На середину XIX ст. Г., засноване на ручній праці, починає занепадати, неспроможне конкурувати з великими механізованими підприємствами.

Традиції виготовлення художнього скла зберігаються й донині у кількох містах України, зокрема в Києві та Львові, де працюють спеціальні фабрики. Г. продовжує існувати як один із видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Водночас на місці деяких колишніх гут розвинулося сучасне скляне виробництво.

Лісохімічні промисли — суха перегонка дерева для одержання поташу, смоли, дьогтю, деревного вугілля тощо.

Поташ (лугова речовина, вуглекислий калій) застосовувався при виготовленні скла, мила, фарбників, ліків, у кондитерській справі. Його виготовляли на спеціальних заводах — будах. Дерев'яні колоди складали у конусоподібні будки і спалювали; Розбавляючи попіл водою та фільтруючи його через солому, а потім відстоюючи, одержували луг. Останній повільно лили на вогонь, який горів у спеціальному цегельному ящику. Полум'я випарювало з луга воду, і затверділий поташ випадав на дно ящика. Потім його кришили ломами і зсипали у бочки для транспортування. Одержання поташу було досить трудомісткокою справою, що тривала два — три місяці й вимагала значної кількості робочої сили. Його виробляли як для місцевих потреб, так і на експорт. У другій половині XVIII ст. був розроблений досконаліший спосіб одержання поташу: його варили у чавунних, залізних або мідних казанах, а висушували у спеціальних печах. Із другої половини XIX ст., коли почалося виробництво соди, поташний промисел поступово занепадав і на початок XX ст. припинив своє існування.

Досить поширеним на Україні було смолокуріння — смоляний та дігтярний промисли, якими селяни спочатку займалися для задоволення власних потреб (зі смоли виготовляли скипидар; дьоготь використовувався для змазування коліс, при вичинці юхти, у народній медицині та ветеринарії), пізніше — як певним ремеслом з метою збуту. Смолу добували здебільшого із пнів хвойних дерев. Їх викопували, кололи на плахи й звозили до місця куріння. Застосовувалося кілька способів одержання смоли. Давніший полягав у тому, що плахами обкладали так званий майдан — конусоподібну вимащену вогнетривкою глиною яму з отворами, у якій запалювали вогонь. Майдан мав стоки для розплавленої смоли, іноді — дерев'яний жолоб для стікання смоли прямо в бочку. У XIX ст. смолу стали добувати на заводах у спеціальних цегляних печах. Крім отворів для стікання смоли, вони мали мідні трубки, за допомогою яких отримували ще й скипидар. Смолокурні заводи з дещо вдосконаленими печами існували на Поліссі аж до середини XX ст.

Близьким за технологією було добування дьогтю з берези — її деревини або кори (берести). Цей промисел мав сезонний характер, ним займалися навесні, коли дерева оживали й пускали соки. Березову сировину також укладали у конусоподібні ями, викладені ялинковою корою. Зверху бересту засипали шаром піску з камінням і розводили вогнище. Розігріта сировина випускала дьоготь, який стікав на дно ями. Потім його вичерпували і зливали у бочки. Гнали дьоготь і вдома: подрібнену березову кору укладали в горщики, що закривалися зверху й замазувалися. Довкола них розкладали вогнище. Сік берести у вигляді чорної рідини стікав через отвори у підставлену посудину.

Значне місце серед Л. п. займало добування деревного вугілля, на яке до появи кам'яного вугілля був дуже великий попит. Одержували його або під час перегонки смоли, або спеціально спалюючи деревину, обкладаючи вогнище дерном та обсипаючи піском чи землею. Через один-два тижні вогнище гасили, давали два-три дні охолонути, а потім знімали шар дерну і вигрібали вугілля. Воно використовувалося у ливарництві, ковальстві тощо. З розвитком видобутку кам'яного вугілля у Донбасі кустарний промисел по одержанню деревного вугілля поступово занепадав, хоча ще у першій половині XX ст. ковалі на Поліссі подеколи зверталися до нього.

Поняття культура

Поняття “ культура ” охоплює як духовні, так і матеріальні цінності, вироблені народом упродовж його історії. До духовної культури належать досягнення в галузі науки, мистецтва, літератури, філософії, моралі, освіти тощо.

Матеріальна культура охоплює всі матеріальні цінності, створені народом. Часом не можна провести чіткої межі між духовними і матеріальними цінностями: скажімо, книги, картини, скульптура чи ювелірні вироби – це водночас пам’ятки і матеріальної, і духовної культури, тому часто вони розглядаються у взаємозв’язку.

Враховуючи багатоплановість і невичерпність теми, доцільно спинитися лише на деяких загальних аспектах української матеріальної культури, починаючи з господарської діяльності, оскільки вона була тим грунтом, на якому формувались основні види матеріальної культури українців. Опис матеріальної культури народу мусить відображати її особливості у таких аспектах:

у діахронії – від найдавніших часів до сьогодення;

у різних етнографічних районах і локальних групах українського населення;

у різних галузях матеріальної культури;

у різних соціальних верствах населення;

у взаємозв’язках з культурою інших народів тощо.

За скіфською легендою трьом синам першого чоловіка Таргітая з неба впали золоті дари: плуг, ярмо, сокира і чаша. Чи були це символічні знаки? Адже знаряддя обробітку грунту – плуг і ярмо – разом з двома іншими – сокира (ремесло), чаша (ритуальний атрибут) – міцно прижилися в народів Подніпров’я. Це засвідчують археологічні знахідки: знаряддя праці, рештки житла, керамічні вироби, будівельні матеріали, залишки майстерень, художні вироби з міді, заліза, золота, срібла, кості й скла.

Хліборобство: рільництво, городництво, садівництво.

Обробіток землі, вирощування хліба – це провідна галузь господарства українців. Його початки сягають VI-V тисячоліття до н.е., тобто раннього неоліту.

Згадаємо записи Геродота про те, що Скіфія торгувала хлібом з іншими країнами, легендарну Артанію (Оратанію). Звичай “хліба – солі” – свідчення найпочеснішої праці хліборобів. На території України археологами віднайдено понад 150 поселень, у яких виявлено знаряддя обробітку грунту: плуги, борони, серпи, а також жорна, що перемелювали зерно.

Найдавнішим знаряддям землеробства визнано рало (епоха бронзи), пізніше з’являється соха, яка застосовується для обробітку грунту в лісових районах. У народних казках іноді згадуються золоті наральники, які є успадкованими знаннями про золотий плуг скіфів, що пов’язувався у народній уяві з чарівною небесною субстанцією.

Дослідження знайдених археологами знарядь землеробства підтверджують, що від давньоруського плуга веде свій родовід і український плуг. Застосовувались у землеробстві також борони, волокуші, лопати тощо.

Відомості про цю найпоширенішу галузь господарської діяльності в Київській Русі дають також літописи. З них довідуємося, що наші предки сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, горох, льон, боби, коноплі. На городах вирощували овочі: капусту, ріпу, огірки, цибулю, хміль, мак, гірчицю; у садах – плодові дерева: яблуні, груші, сливи, вишні.

У Лаврентіївському літописі є слова, які говорила княгиня Ольга древлянам: “Всі гради ваші... ділають ниви своя і земле своя” (946). Згадки про рало знаходимо в 964 р., коли в’ятичі повідомляли князя Святослава про те, що вони платять хазарам данину по “шелягу от рала”. Безумовно, традиції землеробства розвивалися в Київській Русі значно раніше, ніж це маємо в писемних згадках. Можна з впевненістю стверджувати, що аграрна культура України має кілька тисячолітню історію: з кінця IV тисячоліття до н.е. землеробство вже мало свої традиції вироблені трипільськими племенами. Велику роль в цьому відіграли природні умови: ландшафт, клімат, родючість грунтів тощо. Майже 90% земель придатні для землеробства і садівництва, решта займають гори і болота. Звичайно, в дані часи такий розподіл був дещо іншим, проте високо якісність грунту не підлягає сумніву. Багато різноманітність ґрунтотворних порід сприяла розвитку землеробства.

В Україні упродовж віків існували різні системи землеробства: вирубно-вогнева, перелогова, двопільна, трипільна, чотирипільна (на Поділлі). Кожна з них мала свої вигоди та недоліки. Багатопільну систему могли впроваджувати лише досить великі землевласники, малоземельному господарю це було не під силу.

Найдавнішою з відомих систем можна вважати вогнево-вирубну ділянку для посіву готували заздалегідь, рубаючи взимку або восени дерева та кущі, залишали їх на землі, щоб навесні спалити. Далі без оранки сіяли льон або просо, і тільки в наступні роки на цій ниві сіяли зернові культури. Така система була надзвичайно трудомісткою і непродуктивною. Особливого поширення вогнево-виробна система набула в районах Лісостепу.

У степових районах була поширена перелогова або залежна система землеробства, яка також вважається однією з найдавніших. Її особливість полягає в тому, що ланові, який перестає родити, дають час на “залеж”, тобто не засівають його кілька років, поки земля знову набереться сили.

Перехід до трипільної системи землеробства можна вважати великим прогресом. Найбільшого поширення ця система набула за часів Київської Русі. Всі орні землі поділяли на три частини: одну відводили під озимі культури, другу – під ярі, третю – під пар. Ділянка, що була під паром, могла використовуватись як пасовисько для худоби. Наступного року вона засівалась озиминою (житом, пшеницею), а через рік – яровиною. Та ділянка, з якої зібрали ярові, залишалася під пар. Отже, таке чергування полів давало можливість вирощувати різні культури одночасно, а також поліпшувати родючість грунту. Хоча, звичайно, селяни не завжди дотримувалися строгого чергування “озимі-ярі-толока”, бо основним продуктом харчування селянської сім’ї, як правило, залишалося жито.

Землеробство поділяється на три основні напрямки: рільництво, городництво, і садівництво, які однаковою мірою притаманні українському народові. В садах і на городах вирощували в основному ті ж культури, що і нині поширені на українській землі. В Київській Русі сади вирощувалися на тільки по селах, навіть у густонаселених містах біля кожного будинку був свій садок. З виникнення монастирів увійшло в звичай вирощувати великі сади на монастирських землях. Така традиція трималася досить довго: Гільденштедт в описі своєї подорожі в 1774 р. вказує, що “овочеві дерева можна знайти маже біля кожного будинку в Києві, а “на Поділлі є державна шовковична плантація з 500 великими чорними шовковицями. Є також і виноградники”. Любов до землі розвинута в українців з такою силою, що дивувала навіть наших сусідів – росіян. Так, російський вчений Василь Зуєв писав про Слобідську Україну: “куди не поїдеш, скрізь поверхня землі вкрита здебільшого збіжжям, а далі або баштани, або овочеві садки”.

В Україні найулюбленішими фруктами були вишні, сливи, яблука, груші, малина, порічка, агрус; на півдні – абрикоси, персики, черешні, виноград. Нині важко встановити, коли почалося культивування кожної з цих культур. Та уже в ІІІ ст. н.е. було відомо кілька десятків сортів груш, а сливи культивувалися вже в IV-VI ст. до н.е. Українці здавна вміли прищеплювати дерева, виводити нові сорти яблук і груш. Садівництвом традиційно займалися чоловіки, городництво з непам’ятних часів було заняттям жінок. Серед найдавніших городніх культур в Україні слід назвати моркву, огірки, капусту, буряк, часник, цибулю. Деякі з них довгий час вживалися як дикі рослини (огірок, буряк, морква), культивуватися вони почали в античні часи. Найпізніше в Україну потрапили картопля та помідори.

На особливу увагу заслуговує дослідження традиційних знарядь обробітку грунту, оскільки без нього уявлення про землеробські традиції наших предків було б неповним. Крім того, знайдені археологами, зібрані етнографами зразки цих знарядь є саме матеріальними, речовими доказами давності хліборобських традицій в Україні. Найдавніша знахідка залізної частини рала (наральник) датується першими століттями нашої ери. Це наральник з поселення черняхівської культури. До появи залізних частин рало виготовлялося з твердих порід дерева, отже, можна гадати, що воно виникло значно раніше. В Сумському краєзнавчому музеї зберігається рало, яке датується другою половиною І тисячоліття н.е. Рало – знаряддя, що не перевертає грунту при оранці, а лише розриває і робить борозну. В Україні існувало багато видів рала, оскільки воно набуло вже за часів Київської Русі функції розлущування землі, поряд з новими, досконалішими знаряддями воно дожило до ХІХ ст.

Панівним знаряддям обробітку грунту поруч із ралом став плуг. Дерев’яний, із залізним лемешем і череслом плуг побутував у Київській Русі, про що є згадка в “Повісті врем’яних літ”: “Пішов Володимир на ляхів і захопив города їхні... цього ж року і в’ятичів переміг, і наклав на них дань від плуга, як і отець його брав” (981). Знахідки заліжної частини плуга (чересла) археологам відомі з VIII ст. Конструкцію найдавніших плугів можна уявити за давніми мініатюрами з літописів (наприклад, Кенізберзький літопис). Орачі віддавали перевагу плугові перед іншими знаряддями, про що може свідчити давня приказка: “Де оре соха, там трава висиха, а де плуг ходить, там і хліб родить”.

Плуг складався з кількох деталей, які у різних етнографічних районах України мали різні назви. “До робочої частини належала підошва (полоз, повзун, плаха), леміш (залізо, плита), полиця (дошка), стовпа (підойма), чересло (ніж, різак). Гряділь (стріла, вал, придолиб) служив для з’єднання робочої частини з передком. Направляли плуг за допомогою двох ручок (чепіг).

У плуг запрягали переважно дві-три пари волів. Для такої оранки треба було плугатаря і двох погоничів. При якісній оранці знизувалися бур’яни, адже вони підрізалися плугом і загорталися скибою землі.

Соха в Україні не набула такого поширення, як у Росії та Білорусі, де вона була основним знаряддям обробітку землі. Найбільше вона поширилася на Поліссі, проте часто використовувалася поряд з плугом. Соха також виготовлялася з дерева і мала залізні сошники.

В Конотопському повіті відомий варіант перехідного знаряддя від сохи до плуга. Можливості сохи в порівнянні з плугом були обмежені: глибина і якість оранки сохою значно нижчі. Крім того, соха була для орача важчою в роботі, бо її треба було тримати на руках і натискувати на неї від час оранки. Але для убогого селянина соха була зручнішою тим, що не потребувала кілької волів, можна було орати одним конем. Тому й з’явилася приказка: “Соху завела нужда”.

Існували ще й інші ручні знаряддя обробітку землі: мотики, сапи, заступи (лопати), вила, граблі й борони (для розпушування). Найстародавнішими є звичайно мотики, серпи, які відомі ще за часів трипільської культури (IV-ІІІ тисячоліття до н.е.). Найбільше знахідок серпів належить до скіфських часів з городищ Нижнього і середнього Подніпров’я. Коса з’явилася значно пізніше, і селяни (навіть поміщики) довгий час віддавали перевагу серпові перед косою, оскільки боялися, щоб не було втрат зерна під час струсу косою. Косу переважно використовували для збирання сіна. У деяких поселеннях поширилися навіть забобони проти коси, жінки боялися, що “корови молока збавлять”, якщо почують дзвін коси.

Уміння косити вважалося дуже відповідальною справою, яка вимагала сили і спритності, тому подекуди створювалися ватаги косарів, які досконало володіли косами і ходили на заробітки.

Українці на відміну від багатьох інших народів мали звичаї в’язати зібраний врожай у снопи. Сніп також служив платою робітникам (женцям, женчикам), які намагалися жати чуже жито. Снопи складалися в копи, які в різних районах налічували різну кількість снопів (залежно від традиції). За кількістю кіп рахували врожай. На Чернігівщині нормальним вважався сніп, який в обхваті мав 100-112 см. Обмолочували снопи ціпами: двома палицями, з’єднаними ув’яззю і кільцем. Ударна частина знаряддя називалася бичем, а держак – ціпилном. Молотили на відкритих токах, якщо дозволяла погода, або в стодолах, де просушували снопи. У ХІХ ст. на півдні України поширилась молотьба котком, який був відомий уже з XVII ст., але ще не набув такого поширення. Коток робили з дуба, оббивали залізними стрижнями, ребрами. Таке знаряддя називали ще гармашем, а молотьба – гармануванням. Гарманували на спеціальних токах (гарманах) з допомогою коней.

Мололи зерно ручними млинами, які відомі ще за часів трипільської культури під назвою жорна (на думку мовознавців назва походить від давньоіндійського жраван – “камінь для вичавлювання соми”, тобто ритуального напою з соку рослини). Камені для жорен ускладнювалися, чим полегшувалося користування ними. В епоху середньовіччя набули поширення водяні млини та вітряки, які діяли подекуди і в першій половині ХХ ст. відбулися значні зміни.

Хліб українців споконвіку вважають святим, а землю матір’ю-годувальницею. Кілька тисячолітня традиція догляду за нивами виробила силу-силенну звичаїв, обрядів, забобонів, пов’язаних з майбутнім урожаєм. Так перед початком оранки не можна нікому нічого давати чи позичати, щоб не позбуватися щастя, котре необхідне в цій відповідальній роботі. День для оранки вибирався на повному місяці, найкраще вівторок, четвер або субота. Однак це не має бути день, в який цього року випало Благовіщення. Починати оранку або сівбу годилося обов’язково на світанку, щоб не зустріти нікого перед роботою. Якщо зустрічали когось, то не розмовляли, навіть не віталися, хіба що кивали головою. Слід було не тільки дотримуватися мовчанки, але й особливої чистоти, щоб хліб був чистим. Тому напередодні часто молилися, а вранці вдягалися в святкову сорочку, іноді весільну. Перед початком оранки не можна забивати в землю кілки, бо вона в цей час свята, не можна свистіти, щоб не викликати злих духів. Зерно, яке збирають його з тим зерном, яким засіяли засівальники на Новий рік, а також зернами з Дідуга або обжинкового вікна. Жнивами найчастіше керує жінка: господиня дому або найдосвідченіша жниця. Кінець жнив – обжинки – супроводжуються обрядовим обідом, який готують господарі для женців. Ритуальними справами в цей час обов’язково має бути каша з салом чи маслом, пироги, яєчня, млинці, вино, мед. Обід відбувається в хаті, де господарю підносять вінок із колосся.

Особливо боялися, щоб якийсь чаклун або відьма не накоїли на ниві біди. Тому коли зростали посіви жита, пшениці, господарі ходили на поле дивитися, як росте хліб. Трапляється, що відьма робить на ниві закрутку – надломлює колосся, пригнувши їх до землі. Вважають, що нечиста сила перенесе врожай з цього поля в засіки відьми, яка зробила закрутку. Ця шкода мусить обов’язково бути виправленою, бо зерно із закрутки вважається лихим як для господарся, так і для женця, і для того, хто буде їсти хліб із нього. Доторкатися до залому небезпечно, тому його накривають гноєм, іноді обгороджують осиковими гілками або спалюють просто на полі. Найчастіше закрутки роблять під час цвітіння жита, на Купайла, до схід сонця.

Шанувалися всі звичаї, пов’язані з хлібом. Вдома не слід бути без хліба жодної ночі, бо обсядуть злидні. На ніч хліб треба накривати рушником, бо він теж спить. Хліб чистий і святий, тому його можна брати в будь-якого – він не передає зла. Навіть якщо знайшов хліб, можна їсти, бо це дар Божий, над ним не владний ніякий злий дух. Хліб і сіль кладуть дитині в колиску, щоб уберегти від злих очей.

Олександр Потебня записав казку про хліб і Зміню, яка має ознаки глибокої давнини. Змія, побачивши хліб на столі, позаздрила йому і спитала, як він досяг такої великої честі. Хліб розповів, скільки випробувань йому довелося витримати, щоб попасти на стіл: його молотили ціпами, мололи, місили, випікали на вогні і тільки потім поклали на стіл. Змія хоче й собі спробувати такого, але не витримує й першого випробування. Тому про людину, яка пройшла багато випробувань, кажуть: “Пройшов крізь сито і крізь решето”.

Тваринництво, мисливство, бортництво.

Тваринництво – галузь сільського господарства, основним завданням якої є розведення сільськогосподарських тварин для потреб людини. Продукти тваринництва йдуть у харчову промисловість (молоко, масло, яйця, м’ясо та інші) та легку (сировина для промислових виробів: вовна, шкіра тощо). Тваринництво прийнято поділяти на такі галузі: м’ясне і молочне скотарство, вівчарство, свинарство, конярство, козівництво, кролівництво, птахівництво та ін.

Скотарство в Україні було відоме вже у трипільській культурі IV-ІІІ тисячоліття до н.е. Проте провідною галуззю господарства воно стало в ІІ тисячолітті до н.е., коли тут з’явилися представники культури шнурової кераміки. Хліборобство в цей час не зникає зовсім, проте втрачає свою провідну роль. З’являються власники великий табунів коней, отар овець, черед корів, які потребують великих лугів, пасовиськ, і тому частково змінюють спосіб життя, віддаючи перевагу кочівництву. Скотарство розвивається і в І тис. до н.е. племенами скіфів. Вже Геродот згадує скіфські племена кочівників (скотарів) і племена землеробів (орачів). Отже, скіфська людність поділяється на два прошарки: скотарів-вершників (за визначенням Віктора Петрова) і безхудобних або з невеликою кількістю худоби хліборобів, що вели осілий спосіб життя.

В античні часи співвідношення між землеробством і скотарством урівноважується. Знову відбувається відношення давніх хліборобських традицій, які так тісно єднали Україну з античним світом: Україна експортує хліб до Греції та інших південних країн.

Багатовікова традиція догляду за худобою зберегла деякі архаїчні ритуали вигону на пасовище, утримування та лікування тварин тощо. Так перший вигін тварин на пасовище, залежно від кліматичних умов регіону, відбувався в кінці квітня (давнє свято Велеса), або до Ярилиного дня (23 квітня). При цьому здійснюється такий ритуал. Господар одягнутий у святкове вбрання бере в торбину магічні речі, серед яких обов’язково є хліб, яйця, сіль, ніж, сокира, свічка тощо. Без шапки йде до хліва, виганяє всю худобу на подвір’я, висмикує зі стріхи хліва пучок соломи, набирає з криниці відро води. Обходить по колу (за сонцем) всіх тварин тричі, охроплюючи їх водою. Потім закопує в землю магічні речі (в різних регіонах свої, але яйце обов’язкове в усіх). На цьому місці розводить вогонь запалений з віхтя і соломи, і переганяє через це вогнище тварин, яких доручає пастухові. Іноді господар сам супроводжує череду на пасовисько.

Магічні речі цього ритуалу мають конкретне значення. В деяких регіонах виганяють худобу обов’язково вербовою гілкою, освяченою на Вербну неділю. На Поліссі часом обкурюють тварин свяченою травою або ладаном. Магічні речі мають захистити худобу від вовків, хвороб, відьом тощо (особливо залізні: ніж, сокира, замок, ключ). Якщо зарите в землю яйце (подекуди писанка або крашанка) виявляється цілим – це добрий знак: значить, усі тварини залишаються влітку здоровими і неушкодженими. Як бачите, обряди першого вигону на пасовисько складні й мають багато варіантів, проте загальним є магічний обхід худоби, окроплення водою, перегін через очисне вогнище. Обов’язковими також є хліб, яйце і свічка (найчастіше громична).

Протягом століть в Україні виведені різні породи великої рогатої худоби. Однією з найдавніших порід є українська степова (відома вже з ІІ тисячоліття до н.е.). Нині є багато інших порід корів: білоголова українська, червона степова, черкаська, лебединська, симентальська та ін. Кожна місцевість відрізняється своєю “улюбленою” породою: наприклад, на Сумщині, Чернігівщині та Харківщині переважають молочно-м’ясні породи (симентальська і лебединська), в Поліссі – білоголова українська і чорно-ряба, а в Карпатах – місцеві гуцульська та бура карпатська.

Важливу роль у скотарстві відіграє кормова база. Утримання худоби взимку значною мірою залежало від наявності сіна, кукурудзи, кормових бобів, коренеплодів та кормових баштанних культур.

Здавна кормові рослини вирощувалися для годівлі худоби. На Поліссі це переважно озиме жито й пшениця, люпин, кукурудза, вика (горошок родини бобових). В лісостеповій зоні на корм вирощують ще й сою, суданку. В степу – переважно кукурудзу, суданку, сою, сорго (трав’янисту кормову рослину).

Свинарство в Україні є другою за значенням галуззю тваринництва після скотарства. Вживання в їжу свинини відоме в Україні з давніх-давен, хоча м’ясо було не так часто на столі простого селянина. Зате для княжої доби без нього не обходився жоден банкет. В Київській Русі значно частіше вживалося м’ясо диких звірів, у тому числі й вепра (дикого кабана).

Те, що свиня була ритуальною твариною на Різдво, не викликає ніякого сумніву – це звичай ще дохристиянський. Причому ранні християни не хотіли визнавати цього звичаю, але княжа дружина неодноразово зверталася до князя зі скаргами на церковників, котрі забороняли вживати м’ясо і примушували постувати. З цього приводу в ХІ ст. відбувалися запеклі суперечки й дискусії. Як бачимо перемогла традиція.

Нині в Україні свинина користується більшим попитом, ніж яловичина, оскільки вона є традиційною їжею. Серед порід свиней найбільш поширена велика біла (на Поліссі, в лісостепу, на півночі степової зони). У степу переважає українська біла степова. Є ще й інші породи: степова ряба, довговуха біла, кролевецька, ландарас, миргородська та ін.

За свідченням багатьох літописних джерел одним із найдавніших занять народу України було рибальство. Це підтверджують численні археологічні знахідки знарядь рибальства: грузила з кераміки, поплавці, блешні, голки для плетіння сітей, остроги, гачки. Риба водилася в наших річках у великій кількості: окунь, карась, щука, лящ, сом, осетрові, судак, сазан, лини та багато ін.

Чи не найбільшого розвитку рибальство досягло у запорізьких козаків, у яких воно було однією з найголовніших галузей господарської діяльності. Вони влаштовували особливі заводи, біля яких зводили курені. Найвідомішим рибним заводом був Гард на Південному Бузі (біля сучасної Костянтинівни, нині неподалік Південно-Української АЕС). Крім того, запорізькі козаки виловлювали рибу в Дніпрі, в лимані, на Кінбурнській косі, річках Кубані, Дністрі.

У Дніпрі також ловили різні види риб, серед яких червона риба, що її козаки називали чорною, осетри, білуга, соми та ін. Основну частину риби продавали свіжою або солили, в’ялили, залишаючи для власного вжитку. З риби вибирали багато ікри, здебільшого з севрюги, білуги і осетра.

Знаряддями рибальства в Україні здавна були різного роду хватки, підсаки, сачки, які плели самі рибалки. Але найбільш давніми знаряддями були своєрідні колючі предмети: списи, дво- і тризубці тощо, які нині вже не використовують. Стародавні знаряддя рибальства можна побачити в музеях України, наприклад, так звані остроги, які були багато зубові (від трьох до восьми загострених зубців, кожен з яких закінчувався гострим гачком, направленим вгору). Відомі також гарпуни, верші, ятери, неводи та ін.

Заслуговують на увагу деякі традиційні звичаї українських рибалок, які зберегли для нас пам’ять народу. В дохристиянські часи побутував обряд жертвоприношення Водянику перед початком риболовлі: йому сипали у воду жменьку тютюну, хлібні крихти або кілька крапель вина чи горілки, а першу впійману рибину (особливо якщо вона невеличка) випускали назад у річку. При цьому примовляли: “Іди, та приведи батька, матір, тітку, дядька” і т.п. Покровителем рибалок став вважатися християнський апостол Петро. Тому в Петрів день рибалки відзначають свято, увінчують себе вінками з квіток петрового батога. Язичники відзначали це свято 29 червня.

Полювання було улюбленим заняттям давньоукраїнської знаті. Хутро білок, соболів, горностаїв, куниць, чорнобурих лисиць було предметом експорту в Київській Русі. Протягом багатьох віків українці займалися мисливством, але для переважної більшості зон, крім Полісся, воно не мало промислового значення.

Об’єктом мисливства на території України до початку ХХ ст. були зайці, лисиці, кози, сарни, вовки, олені, лосі, вепри. Ведмеді зустрічалися в Карпатаї і на Волинському Поліссі, рисі – по свій поліській зоні та в Карпатах. На малих притоках Прип’яті, Десни і Дніпра полювали на бобрів і видру. На полях України були сприятливі умови для розпліднення перепелів, куріпок, а у степовій зоні – дроф та інших птахів. Велика кількість водойм сприяла поширенню різної водоплаваючої дичини, головним чином гусей та качок.

Крім поліської зони, українські селяни ніде не користувалися правом полювання. проте, незважаючи на суворі в дореволюційні часи заборони, вони полювали по всій території України.

Для полювання на ту чи іншу звірину чи пташину користувалися різноманітними пастками, сильцями, сітками, петлицями та вогнепальною зброєю. Серед самоловних засобів розрізняли стаціонарні та пересувні. До перших відносилися ловчі ями, плашки, пастки, перескоки, вовківні – це були прості за конструкцією пристрої для ловлі ведмедів, вовків, оленів, лисиць, куниць, тхорів тощо. Цікавими своєю архаїчністю є слупи, що застосовувалися в Карпатах і на Поліссі для ловлі ведмедів або вовків. Це – пристрій з двох стовпів і кількох колод, які утворювали пастку. Почувши принаду, звір намагався дістати її, зрушував підпорку піднятого краю колоди, яка падала і своєю вагою притискувала його до нижньої колоди. Близька за конструкцією була підколодва, яку використовували для ловлі тхорів, куниць, норок та інших дрібних звірів.

До стаціонарних, як правило, додаткових засобів лову відносилися сліпі ями, або западниці, які викопувалися на стежках, де проходили копитні. Така яма була закрита замаскованою кришкою, що оберталася. Іноді на дні ями набивали гострі кілки. Такі ями були відомі в гірських районах Буковини, Галичини, Закарпаття та на Поліссі. Але найбільше був поширений самолов для вовка, що являє собою загорожу із хмизу. Стінки загорожі створювали вузький прохід по спіралі кола, який звужувався до центру, де знаходилася принада. Недалеко від неї стінки зближалися настільки, що зовсім затискали тварину, а гострі кінці огорожі не давали можливості повернути назад.

Вовки завдавали значної шкоди селянському господарству, тому способи боротьби з ними відзначалися різноманітністю та винахідливістю. В Карпатах, на Поліссі і в лісостеповій зоні використовували так звану трійню, або тризуб, - двометрову дошку з трьома вирізаними зубцями. Її вертикально кріпили до дерева на відстані 3-5 см від стовбура, а зверху привішували принаду. Підстрибуючи і намагаючись зірвати її, вовк защемлював лапу в одному з пазів. На Слобожанщині цей пристрій приставлявся до глухої стіни свинарника або курника.

Багатовіковий народний досвід створив численні допоміжні засоби полювання. Була зроблена ціла серія сопілок, манків, що імітували голоси оленя, тетерука, перепела, качки тощо. Були відомі засоби маскування, які давали змогу непомітно підійти до звіра або птаха.

Полювання гоном на конях з собаками практикувалося тільки поміщиками, які утримували іноді великі зграї гончих. Щодо стародавніх колективних засобів полювання, то в останні десятиліття ХІХ ст. вони вже не використовувалися, за винятком облав на вовків, які майже повсюдно проводилися в адміністративному порядку.

Конярство було одним з найдавнішим, і слід сказати, одним з найулюбленіших в господарській діяльності жителів Північного Причорномор’я і Подніпров’я. Скільки шедеврів скіфського мистецтва із зображенням коней знайдено археологами! У скіфських курганах царських поховань знаходять також скелети коней, прикрашені дорогою збруєю. Вважають, що скіфська орнаменталістика “звіриного стилю” передувала давньоруському звичаю прикрашати будівлі зображенням коня. Кінь був символом щастя. Вершила на дахах будинків були не тільки прикрасою – у них втілювалась таємниця буття, уособлення споконвічного руху вперед, своєрідний символ колісниці життя. Згадаймо сон Святослава у “Слові о полку Ігоревім”: житло без “кнеса” розглядається як провісник нещастя, біди.

У Київській Русі дохристиянського періоду існували язичницькі культи поклоніння коню. На фресках Софії Київської зображено полювання на дикого коня.

Коня дуже цінували запорізькі козаки, які спеціально розводили коней і утримували кінські заводи. Не маючи коня, не можна було стати справжнім козаком – такою була насамперед військова потреба. Козаки називали коня братом, другом, шанували його і піклувалися про нього як про найдорожчу істоту. Головні кінські заводи були на Інгульці, Бузі та Великому Лузі. Запорізькі коні, як писав у своїй “Історії запорізьких козаків” Дмитро Яворницький, були невеликі на зріст, але дуже міцні, кмітливі: вони легко впізнавали свого господаря і на перший поклик чи посвист прибігали до нього. Крім того, вони відзначалися прудконогістю, були швидкими, “мов легкий птах”.

Крім власних коней, запорожці добували коней у ворога: татар, поляків. Кожен козак мав 10 чи 20 коней, а деякі утримували цілі табуни – по 700 і більше голів. Запорозькі коні високо цінувалися в Європі, де на них був дуже великий попит. Отже, наші предки вміли вирощувати і шанували коней.

Традиційною в Україні є й така галузь тваринництва, як вівчарство. Ще за давніх часів українські чабани звичайно об’єднувалися в артілі по п’ять чоловік, обирали отамана та кашовара. При отарі овець завжди були собаки для охорони, а також брали кілька козлів, які йшли за отаманом першими, а за ними вівці. Чабани мають палиці, які називають шримгами, ними вони завертають овець, що відбилися від отари. В торбах чабанів завжди є інструменти, якими лікують тварин: ножички, щипчики, квачики для очистки й рапікання ран тощо. Чабани й пастухи мають музичні інструменти: сопілку, ріжок, трембіту, якими вони подають сигнали, часто грають музичні мелодії.

Нині в степових областях України переважають вовняні породи овець (тонкорунна і напівтонкорунна): асканійська, циганська. В лісостепових, поліських та гірських районах - м’ясо-вовняні породи: прекос, каракульська (сокольська смушкова) тощо. В Карпатах вирощують місцеву рацку та ракель. Нині в Україні збільшується поголів’я тонкорунних порід овець і зменшується кількість грубововняних.

Як місцева допоміжна галузь тваринництва розвивається в Україні і козівництво (переважно як молочна галузь). В давні часи козівництво було поширене більше. Коза, як уже згадувалося, була тотемом деяких давньоукраїнських племен і тому завжди вважалася чистою твариною. Коза навіть не питиме води, якщо її вже покоштувала інша тварина або людина. В Україні не тільки вживали молоко кози, але й збирали тонкі нитки і виплітали красиві хустки, шапки тощо.

Кролівництво поширене переважно на Поліссі та в деяких областях лісостепової зони. Промислове виробництво м’яса та хутра кролів в Україні значною мірою доповнюється й за рахунок приватних господарств населення.

Важливою галуззю тваринництва є птахівництво. Кожна селянська родина має в своєму господарстві свійських птахів: курей, качок, гусей чи індиків. Це відносно не трудомістка праця – утримання птахів, годівля, випасання (для качок, гусей, індиків), якщо порівняти її з утриманням корів чи свиней. Тому птахівництво, в тому числі й домашнє, набуло великого поширення у всіх районах України. Крім поживного м’яса та яєць, птахи дають ще й пух та пір’я. В Україні найбільш поширеними породами курей є українська зозуляста, леггорн, чорна, первомайська, бройлер. Породи качок – пекінська та українська сіра; гусей – роменська та велика біла; індиків – бронзовий широкогрудий та московський.

Птахівництво в Україні досягло найвищого рівня промислового розвитку порівняно з іншими галузями тваринництва.

До галузей тваринництва належать також шовківництво (вирощування шовкопряда) та бджільництво. Найбільші плантації шовковиці належать господарствам степової та лісостепової зон. Основна продукція цих господарств – це кокони шовкопряда, з яких виробляють натуральний шовк. В південних регіонах України деяку допомогу шовківникам надають приватні господарства, у яких вирощують кокони.

Добування меду було відоме в Причорномор’ї з прадавніх часів. Про це писав ще Пріск Панійський у своїх спогадах про подорож у столицю Атіли: “В поселеннях нам відпускали для їжі замість вина так званий туземцями медос”.

Бджільництво в давнину називалося бортництвом (від старослов’янського борть – вулик у дуплі дерева). Мед – також традиційний напій; вин використовувався і для виготовлення солодких страв. Знаряддя бортництва – спеціальні ножі для вирізування стільників – знайдені в розкопках степової та лісової зон України. У Сумському краєзнавчому музеї експонується горщик із залишками меду тисячолітньої давності. Мед збирали від диких бджіл у лісових хащах, у дуплах дерев: кожен, хто находив борть, ставив свою зарубку, свій знак на дереві і вважався її власником. У “Руській правді” є кілька статей про покарання тих, хто знищував або незаконно привласнював чужу борть.

Особливо були поширені напої з меду, які варилися при княжому дворі та в сім’ях знатних бояр. Ці напої могли зберігатися впродовж кількох десятиліть у спеціальних льохах – медумах. Ця давня традиція медоваріння припинилася у ХVIII ст. у зв’язку з появою дешевих замінників меду з цукру.

Широко застосовувався мед і в лікувальній практиці. Дочка князя Мстислава Володимировича Євпраксія написала навіть медичний трактат “Мазі”, де описала різні способи лікування медом і виготовлення з нього цілющих мікстур. Цей медичний трактат цінний ще й тим, що його вперше у світі написала жінка (не враховуючи Клеопатру, яка писала про косметику).

Особливо відомими місцями бджільництва в Україні були урочища вздовж Дніпра, Інгулу й Громоклії. Тут і запорізькі козаки встановлювали свої пасіки. З меду вони варили напої, а з воску виготовляли свічки. Приказка: “Бджола – божа мушка, а пасічник – божий чоловік” свідчить про почесність праці збирачів меду, про “богоугодність” цієї справи.

Перше збирання меду (вирізання стільників) відбувалося на Малого Спаса (1 серпня), друге – на Великого Спаса (6 серпня). Уперше мед їдять з маковими коржиками, вдруге – з яблуками та грушами. Це ритуальна їжа на свята. Інші ритуали, пов’язані з бджільництвом, мають символічне значення: наприклад, підкидання першої ложки куті на стелю, “щоб бджоли роїлися”, або “щоб рої сідали”.

У Київській Русі були переважно лісові промисли меду, проте з ХIV ст. починається новий етап бджільництва, пов’язаний зі штучними бортями – вуликами. На півдні були поширені сапеткові вулики, тобто плетені з очерету, рогози, верби й соломи і всередині обмазані глиною. Перший рамковий вулик був сконструйований в 1814 р. українським вченим Петром Прокоповичем, та, як це часто в нас буває, цей винахід не був визнаний на батьківщині вченого, він почав використовуватись в Німеччині, і лише згодом повернувся до нас. В Україні створено Музей бджільництва, де відображено історію бортництва, пасічництва, медоваріння. Цей музей знаходиться в Гадячі на Полтавщині.

Домашні ремесла і художні промисли

Споконвіку народне декоративне мистецтво розвивалося у двох напрямках: як домашні ремесла для потреб своєї родини, і як організовані промисли, що створювали товари для продажу. Часто вироби народного мистецтва виготовлялися спеціально на замовлення споживача. Організовувані художні промисли виникали на основі домашніх ремесел.

У Київській Русі значного розвитку досягли художні ремесла у Києві, Чернігові, Львові, Галичі та інших містах.

В ХІХ ст. в Україні створювалися ремісничі цехи, які згодом переросли в майстерні та мануфактури.

Звичайно, промисли поділяють за ступенем художньо-творчої праці на кілька груп. Першу групу становлять ремесла, в яких переважає

Народне житло

Житло — один з найбільш значущих компонентів традиційно-побутової культури будь-якого народу. Це певний мікрокосм, у замкненому просторі якого проходить родинне життя: тут споконвіку відбуваються різні трудові процеси, тут готують їжу, відпочивають, святкують сімейні події та відправляють обряди, в ньому зосереджуються всі численні зв'язки і взаємини між членами сім'ї.

Сукупність таких елементів, як забудова садиби, зв'язок житлового приміщення з господарськими спорудами, їхні архітектурно-конструктивні риси, засоби народного будівництва, планування житла й опалення, обладнання інтер'єру і перелік ужиткових предметів (начиння), декоративне оздоблення становлять комплекс народного житла. Він складався протягом століть і увібрав досвід багатьох поколінь; у ньому щільно переплелися традиції різних історичних епох. Серед цих традицій є такі, що сформувалися на світанні історії людства і пов'язані з першими спробами людей пристосуватися до навколишнього середовища.

Археологічні розкопки дали змогу реконструювати житло людей, що населяли Середню Наддніпрянщину в епоху палеоліту. Це намети: їхній каркас був складений з великих кісток мамонта і напнутий, здогадно, шкірою. Зроблено ряд реконструкцій зовнішнього вигляду, а також інтер'єру слов'янських жител другої половини І тисячоліття н.е.

Стіни давньослов'янських жител зводилися у зруб із плах, брусів або каркасної конструкції і обмащувалися глиною, тобто так само, як роблять це росіяни, українці і білоруси подекуди в селах і сьогодні. Житла здебільшого були однокамерні, іноді заглиблені в грунт (так звані землянки і напівземлянки), або з підсипкою стін зовні (на зразок призьби). Внутрішнє обладнання складалося з дерев'яних лав, полиць, помосту, призначеного для відпочинку, або глинобитної лежанки. У їх розміщенні вже простежувалися риси схеми планування, добре відомої у східнослов'янському житлі XIX ст., яка в етнографічній науці дістала назву південнобілоруської.

Цікаво, що в екстремальних умовах уже в новітні часи народ знову звертається до свого історичного досвіду, поновлює його. Наприклад, при освоєнні південноукраїнських земель (Новоросія) у XVIII ст. переселенці будували собі житла-землянки, які у дещо зміненому вигляді збереглися, але вже як господарські споруди, й до нашого часу. У землянках-бурдеях мешкало найбідніше селянство Поділля у другій половині XIX — на початку XX ст. У роки лихоліть і воєн населення нашої республіки замість зруйнованих хат також будувало землянки. Архаїчні конструкції наочно простежуються у тимчасових житлах — колибах пастухів і лісорубів Карпат.

Як бачимо, народне житло пройшло складний і довгий шлях розвитку: від примітивних до сучасних форм сільського будинку. У різних народів воно завжди мало свої особливості.

Неабиякий вплив справляє природне середовище. Воно диктує, які будівельні матеріали застосовувати, а це, в свою чергу, позначається на конструкціях будівель, архітектурно-пластичних рішеннях: якої висоти має бути дах, щоб не пошкоджувався сильними вітрами або частими опадами і захищав житлові приміщення від перегріву, які розміри отворів вікон і дверей, товщина стін.

На особливостях комплексу народного житла опосередковано позначаються й характер господарської діяльності, рівень суспільно-економічного розвитку.

І якщо згадані фактори сприяли виникненню в житлі різних народів спільних рис, то їх поєднання з місцевою історичною традицією, а також взаємовпливами і запозиченнями у сусідніх народів вели до появи етнічної специфіки, тобто таких рис, які вирізняють житло одного народу з-поміж інших. Специфічні риси стійко зберігаються, незважаючи навіть на зміни оцих зовнішніх факторів. Скажімо, вихідці з Росії та Білорусії, що переселилися у степові райони Півдня України у XVIII ст., ще довго намагалися будувати такі звичні для них рублені з дерева житла, хоча для цього їм доводилося долати неабиякі труднощі, зокрема перевозити з віддалених районів будівельні матеріали — ліс. Але оскільки не всі були на те спроможні, то й почали вони вчитися у своїх сусідів-українців будувати з глини, очерету та інших місцевих матеріалів. У житлі суміжних російсько-українських районів (наприклад, Слобожанщини) поєдналися дві традиції: вапнування стін зовні — риса суто українського житла і миті стіни зсередини — за російським звичаєм.

Охарактеризуємо загальні риси комплексу українського традиційного житла, які вирізняють його на східнослов'янському тлі.

Основним типом селянської садиби, який був характерним майже для всієї України, у другій половині XIX — на поч. XX ст., за винятком її північних і західних районів, була садиба з незамкненим, відкритим подвір'ям, на якому господарські споруди розміщувалися вільно, без певного порядку. Поряд з такою схемою в окремих районах побутували локальні варіанти однорядної і дворядної, Г-подібної, а також замкненої забудови відкритого двору. Так, у кінці XIX — на початку XX ст. однорядна забудова, або, як похідна від неї,— дворядна зазнали значного поширення на Поліссі («погонний» тип), Півдні і в Карпатах («великий дім», «довга хата»), на Поділлі. При такій схемі житлові і господарські приміщення блокувалися в один або два паралельних ряди, кожний з яких об'єднувався огорожею, навісом або дахом, який міг бути спільним і перекривати всі споруди на одному рівні чи спадати уступами над кожною з них.

У південних районах довжина такої витягнутої будови у заможних селян досягала 30 м.

Природні умови спонукали жителів степових районів економити будівельне дерево для перекриттів, а в північних і гірських місцевостях, де більше опадів і суворіші зими, — шукати захисту від негоди. Адже покриті спільним дахом і з'єднані переходами приміщення значно полегшували утримання худоби і виконання домашніх робіт у зимовий період. Окрім того, таке планування садиби економило площу землі під подвір'я. Воно було також пов'язане з характером господарської діяльності і переважало там, де населення займалося скотарством.

Варто згадати і про історичне коріння цієї традиції, яка простежується в архітектурі Київської Русі. Від давніх слов'ян вона перейшла на народне будівництво не лише українців, а й росіян, білорусів. Поєднання будівель під одним дахом було відоме багатьом народам Західної Європи. І сьогодні ще зустрічаємо таку забудову в названих вище районах України. До того ж це не тільки старі садиби кінця XIX — початку XX ст., а й збудовані у 50—60-х роках. Однорядність простежується і в плануванні сучасних дворів, хоча й зменшилася кількість господарських приміщень і змінилося їхнє призначення.

Периметричне планування подвір'я відрізнялося від одно-, дворядної забудови наявністю споруд, які перпендикулярно прилягали до основної групи, причому при більшій кількості господарських приміщень двір мав форму букви «П» (у заможних селян), а при меншій — букви «Г». У Карпатах — це гуцульські «хата з критим переходом», «розімкнутий двір», «розімкнута  гражда»;  на  Поліссі — «двір  з   підварком».

Завершеною формою периметричного типу забудови був замкнений двір, його будівлі, розміщені у коло, утворювали комплекс з відкритим усередині прямокутником подвір'я, Це міг бути ланцюг приміщень під одним дахом або окремі споруди, з'єднані огорожею, навісами. Найбільш відомі замкнені двори у північно-східиих районах Українського Полісся («підварок»), тобто на межі розселення росіян, у житловому комплексі яких вони широко побутували; у Карпатах (гуцульська «гражда»), на Поділлі. Цей найдавніший тип забудови пояснюється кліматичними умовами, характером розселення. У горах та лісах, де оселі розкидані на досить великі відстані, де часті дощі і снігопади, люди будували своє житло так, щоб воно захистило їх від звірів та негоди і забезпечило найбільш раціональні умови для експлуатації господарських приміщень. На плануванні цих садиб позначався й соціально-економічний статус родини. Ті ж гражди в одному випадку являли собою звичайне гуцульське житло з «притулами», перед яким влаштовано маленьке подвір'я, огороджене високою брамою з навісами; в іншому — цілий комплекс господарських будівель або приміщень з кількома подвір'ями.

Цікаво, що вже починаючи з 20—30-х років XX ст., гражди поступово втрачають свій замкнений характер: перед будинком почали влаштовувати впорядкований дворик, житловий будинок орієнтувати вікнами на вулицю тощо.

При всіх типах забудови подвір'я хату як центральну житлову споруду намагалися відокремити від приміщень, де утримувалася худоба, і тому у зв'язку з нею першою найчастіше була комора, у якій зберігалися продукти та різне збіжжя. Як правило, хата будувалася у глибині подвір'я; таке її розміщення навіть вважається особливістю української садиби порівняно з комплексом народного житла інших східнослов'янських народів. Тут необхідно зауважити, що при одно-, дворядному зв'язку хати і господарських приміщень, орієнтованому майже завжди перпендикулярно до лінії вулиці, хата виходила своїм причілком на вулицю. Особливо це стосується південних районів, де завдяки плануванню села вулиці мали напрямок з півночі на південь, що, в свою чергу, забезпечувало стабільність орієнтації житла вікнами і дверима на південні румби. Цей обов'язковий ракурс будинку, який щонайкраще забезпечував освітлення і прогрівання його приміщень, в інших районах примушував нехтувати розміщенням житла відносно вулиці.

Але навіть при орієнтації причілка будинку на червону лінію вулиці перед його вікнами влаштовували маленький палісадник із квітником, що також є відмітною рисою українського житла.

Незалежно від забудови подвір'я, двері і більшість вікон хати завжди були обернені до його центру. Так само і господарські споруди. Їх кількість і функції визначалися профілем господарства, а також заможністю селянської родини. Так, у землеробських районах (особливо це стосується південних, які з другої половини XIX ст. стали центром товарного виробництва зерна) переважали будівлі для зберігання продуктів землеробства й обмолоту зерна (клуні, комори). У місцевостях з тваринницьким напрямом господарства домінували будівлі для утримання худоби (хліви, повітки, стайні). Для схову сільськогосподарського інвентаря служили повітки, возовні. Перелік господарських споруд включав також погріб, саж (для годування свиней), курник, а також криниці, огорожу.

Локальна своєрідність садиб у різних історико-етнографічних районах України виникла завдяки різним комбінаціям господарських будівель, їхнім архітектурно-конструктивним особливостям, що залежало від наявності будівельних матеріалів, місцевих будівельних традицій. Крім того, природні умови, а також взаємини з іншими народами призвели до появи оригінальних споруд, які мали локальне поширення. Серед них — «кабиця», збудована поза стінами хати піч, на основі якої пізніше розвинувся окремий вид житла — кухонний комплекс, так звана літня кухня. Вона побутувала на Поділлі і Півдні, а в наш час поширена майже в усіх районах. Літня кухня, здогадно, була запозичена українцями в інших народів, можливо, в болгарських переселенців, у яких житловий комплекс складався з «великого будинку» — парадної споруди і «кухні» — основного житлового приміщення. На подвір'ях горців Карпат, а також на Поліссі обов'язково були обороги (навіси) для зберігання сіна й соломи; у степових районах замість колодязя будували басейн — резервуар для збирання дощової  води;  на Поліссі  овочі  тримали  не  тільки в  погребах,  а  й  у спеціальних будівлях  «істепках», які опалювалися в сильні морози, і т. д.

Локальна своєрідність господарських споруд відобразилася в місцевих термінах. Наприклад, комора називалася у Карпатах «кліть», на Поліссі — «амбар»,  «овиран»,  на  Поділлі — «шпіхлір» тощо.

У заможних господарствах перелік господарських будівель був повнішим і включав весь комплекс: повітки, стайні, комори, клуні, погріб, колодязь і т. д. У бідняцьких одна або кілька господарських споруд виконували усі функції: в них і тримали худобу, і зберігали зерно та всяке збіжжя. За свідченнями дослідників, у бідняцьких господарствах весь комплекс складався з хати, конюшні або повітки для коня і телиці та огорожі. Окрему комору мав один з десяти господарів.

За роки радянської влади у забудові селянської садиби відбулися значні зміни; основні виробничі процеси внаслідок колективізації і усуспільнення знарядь праці перемістилися з селянського подвір'я на колгоспну, радгоспну садиби, тому відпала потреба в ряді традиційних господарських споруд. У будівництві, яке активно розгорнулося, починаючи з 60-х років, використовуються розроблені архітекторами нормативні принципи планування садиби, що призводить до певної уніфікації, стирання локальних особливостей. Так, значного поширення останнім часом набула планова схема, за якою всі господарські будівлі поєднані у два блоки: приміщення для утримання худоби, птиці, інвентаря і побутовий (літня кухня, погріб, кладова, гараж), але в їх розміщенні на садибі, у схемі зв'язку з житловим будинком можна простежити місцеві традиції.

Основною типологічною ознакою народного житла є його планування — тобто функціональне використання приміщень і їхнього житлового зв'язку. Для народного житла на всіх етапах його розвитку була властива гранично проста і раціональна схема витягнутої конфігурації.

Найпростішим і найпримітивнішим був тип однокамерного житла із входом безпосередньо знадвору, без додаткових теплових шлюзів. Такі споруди, що правили за житло найбіднішій частині населення, спостерігалися переважно у північних, північно-західних районах. В інших місцевостях однокамерними здебільшого були господарські будівлі. Набагато поширенішим в Україні є двокамерний тип житла («хата-сіни»). Далі схема ускладнюється додаванням господарських і житлових приміщень.

Використання комори як житлового приміщення (планова схема «хата-сіни-комора») привело до появи у трикамерному житлі другої житлової кімнати, яку використовували здебільшого в теплий період року й не опалювали. Так виникли типи трикамерного житла «хата-хатина», «хата через сіни», «хата на дві половини»  («Х-С-Х»).

У першому і другому варіантах житлові приміщення були різні за розмірами, у третьому — рівнозначні, так зване дзеркальне планування. Однобічне розміщення житлових кімнат «дві хати підряд» («Х-Х-С») утворилося в результаті прибудови другої кімнати.

У різних районах переважали ті чи інші типи планування: на півночі зручніше для опалення було житло за схемою «Х-Х-С», на півдні, де не було такої потреби в економії тепла,— «Х-С-Х». В економічно розвинутих районах житла були більшої площі, побутували трикамерні схеми. В ізольованих, економічно відсталих — переважали житла меншої площі; розвиток їх планової структури затримувався. На розмірах будинку позначалися й достатки кожної окремої сім'ї. За свідченням дослідників, хата з сінями середнього хазяїна коштувала 60 крб., а хата з двох половин — удвоє дорожче.

З посиленням класового розшарування селянства наприкінці XIX ст. у хатах заможних селян збільшується кількість приміщень, з'являються чотири-, п'яти-камерні типи.

І ще одна ознака народного житла — будівельні матеріали і способи їхнього використання. На Поліссі, а також в окремих районах Слобожанщини, Полтавщини, в Карпатах, на Київщині і Поділлі в традиційному будівництві використовувалося дерево. З нього зводили фундамент, стіни, дах, майстрували вікна і двері. Стіни являли собою укладені горизонтально  дерев'яні   колоди   (кругляк) або  пластини   і бруски.

Зрубна техніка зазнала поширення у цих районах, як і загалом на всій території розселення східних слов'ян, з давніх часів. Вона генетично пов'язана з архітектурною традицією Київської Русі; її витоки сягають у II тисячоліття до н.е. (пам'ятки зрубної культури). Зрубна техніка добре відома й східним, і південним слов'янам. В Україні вона мала свої особливості, які відбилися не тільки в місцевих назвах конструкцій, а й позначилися на локальних варіантах народного житла. Так, різномірний листяний ліс (дуб, граб, осика, верба, липа) на Поліссі змушував вдаватися до обмащення по швах або по всій площі стін глиняним чи вапняним розчином (особливо це стосується південних районів Полісся). У Карпатах, де використовувалося якісне дерево хвойних порід (сосни, ялини, смереки), переважав відкритий зруб, який відповідав усім конструктивним, технологічним, а також естетичним вимогам.

У міру просування на південь зрубні конструкції поступаються місцевим каркасним. У районах Полісся, суміжних з лісостеповою смугою, вже трапляється комбінація цих двох технік в одній споруді. Каркас складався із стояків, розміщених по кутах і зв'язаних зверху ощіпом, а знизу нижньою обв'язкою, або вкопаних у землю. У їхні пази вводиться заповнення з короткометражного лісу (горизонтальна і вертикальна закидки), глиновальків та інших місцевих будівельних матеріалів (хмизу, очерету, соломи, каміння). Як правило, такі стіни обмащували глиною і білили.

Зовсім мало дерева використовували в районах, бідних на ліс. Тут стіни всіх споруд зводили з глини, (глинобитні, глинолитні, глиновалькові), з саману (сирцевих блоків з глиносолом'яної маси). Навіть покриття даху набивалося з глини і вапнувалося або обмащувалося розчином білої глини (житла «землянки»). До монолітніх конструкцій відносяться також будівлі з природного каменю і вапняку, черепашника, крейди, туфу. Більшість селян рубали камінь у каменярнях самотужки, а заможніші господарі купували вже готовий пиляний. Стіни хат і господарських споруд, складених з природного каменю, були масивні, особливо з вапняку. їхня товщина становила 60— 70 см, що пояснювалося низькими теплоізоляційними якостями будівельного матеріалу.  Кам'яні блоки неправильної форми і різні за розміром укладали сухим способом («всуху») або на глиняному розчині. Монолітні стіни з глини, з каменю здебільшого обмащували глиною і білили, що запобігало руйнуванню їх вітрами та опадами.

Названі   матеріали  могли   поєднуватися   в   одній споруді:   каркас з глинобитними,  глиновальковими, конструкціями;   муровані стіни (наприклад, до підвіконня) з глиновальками, саманом тощо.

Застосування їх у народному будівництві також має глибоке історичне коріння. Археологічні розвідки пізньоскіфських городищ пониззя Дніпра свідчать про те, що їхнє населення широко використовувало у будівництві каміння, глину.

З часів давньої Русі на території України відома технологія будівництва з сирцю. Місцевими будівельними матеріалами задовольнялися запорозькі козаки, споруджуючи свої зимівники. Будинки каркасних конструкцій з лози, очерету, різномірного дерева вони обмащували глиною і білили. Що ж до мурованого будівництва, то починаючи з XVII ст., камінь широко використовувався в міському, а згодом і в сільському будівництві. Популяризації мурованого будівництва у XVIII ст. на південноукраїнських землях сприяли колоністи — вихідці з країн Балканського півострова та Західної Європи, для яких воно було глибоко традиційним.

У кінці XIX — на початку XX ст. у сільському будівництві з'являються цегла та інший фабричний матеріал. Заможні селяни стіни своїх хат обкладали («личкували»), а також повністю зводили з цегли. Її використання було своєрідним соціальним символом, як і зрубні хати у лісостепових, степових районах.

У мурованих житлах за основу правив перший ряд габаритного каміння, укладений на землю або заглиблений на 20—30 см, так що утворювався цоколь по периметру споруди. Фактично це вже був стрічковий фундамент. За винятком мурованого, в сільському будівництві XIX — початку XX ст. підведення під стіни фундаменту як такого було поодиноким явищем. Тому і підлога у більшості жител була земляною (глиняною) — долівка. Дерев'яну підлогу настеляли у господарських спорудах, де зберігалося зерно та інше збіжжя (наприклад, у коморах). А щоб утеплити житло і захистити його основу від перезволоження, влаштовували земляний валок — призьбу   (рос.— «завалинка»),  яка  опоясувала  стіни  знадвору.

Локальна своєрідність житла виявилася в конструкціях, формі, пропорціях даху, матеріалах і особливостях його покриття. У традиційному житлі переважала конструкція даху на кроквах, які врубувалися у верхній камінь стіни, або у випуски балок стелі. Існували й архаїчніші способи — шатрове перекриття, дах накотом (вінці стін і фронтонів поступово звужувалися і зводилися нанівець), на сохах і півсошках, на які укладалася центральна балка — сволок, до якої, у свою чергу, кріпилися крокви. Ці конструкції спостерігалися на Поліссі і рідше — в суміжних із ним районах Центральної Наддніпрянщини.

У лісових районах за покрівельний матеріал правили дерево — шалівка, дранка, ґонт, колота дошка (Полісся, Карпати), солома, очерет. Наприклад, у бойківському та лемківському житлах використовувалися і дерево, і солома. Солому розстеляли або укладали сніпками різними способами: уступами («карбами», «кичками», «стріхачами») на Поділлі і в Карпатах; внатруску, «гладенько, під дошку» в інших районах. Рельєфно китицями пошивалися роги та гребінь даху. Гребінь дерев'яного, солом'яного й очеретяного даху ще й притискували попарними рогачами. За формою дах був чотирисхилий та двосхилий. Останній частіше спостерігався на Поліссі та Півдні. Особливо стрімкими були дахи гуцульского житла. У відкритих усім вітрам степових районах дах був невисокий, заокруглених форм, плескатий.

В українському, як і в російському та білоруському, житлі переважали конструкції стелі на сволоках («матиця», «трям»). Дошки настелялися на балки, які спиралися на один поздовжній або кілька поперечних сволоків, а зверху засипалися (набивалися), глиною. На початку XX ст. зазнають поширення підшивні стелі.

Розміщення дверей і вікон, їх розміри були продиктовані бажанням зберегти тепло, освітити робочі і святкові кутки. В північних районах вони були меншими, ніж на півдні. Розміри одностулкових дверей коливалися від 150 до 170 см. У старих хатах, особливо рублених, двері мали масивні одвірки, які на Полтавщині, Бойківщині мали трапецієвидну форму на відміну від прямокутних, що переважали в інших районах.  Вікна  також відрізнялися  за   пропорціями отворів: вертикально витягнуті (у східних районах), квадратні (на Поділлі), горизонтально витягнуті (на заході). Архаїчна конструкція вікон у другій половині XIX ст. зберігалася у поліському житлі — волокові вікна, задовбані в один-дві вінці зрубу. Але навіть влаштування засклених шибок не набагато поліпшувало освітлення і провітрювання житла. В хатах навіть у сонячний день було темно.

У сучасних сільських будинках ми вже не побачимо ні глиняної долівки, ні волокового вікна чи призьби. З проникненням у народне будівництво нових матеріалів й індустріальних методів значно поліпшилися санітарно-технічні характеристики житлового будинку. Але, позначившись на архітектурно-конструкторських рисах народного житла, уніфікація меншою мірою зачепила його декоративне оздоблення. Декор житла, який складався з різьблених або ліплених із глини прикрас, декоративних розписів і поліхромії, розкриває перед народним майстром широкі можливості індивідуалізації житла. Саме в народній образотворчості знайшли вияв і талант народу, і його потяг до прекрасного; в ній збереглися світоглядні нашарування минулих епох.

Найповніше висока майстерність народних умільців реалізувалася в художній обробці дерева. В зрубних спорудах їй підлягала більшість конструктивних деталей, особливо тих, котрі впадали в око або виконували якусь особливу роль в об'ємно-просторовій композиції. Випуски крокв, сволоків, вінців, а також завершення вітрових дощок, кізликів тощо піддавали скульптурній обробці. Одвірки, віконниці, підстрішини прикрашалися різьбленням. Геометричні, рідше рослинні орнаменти виконувалися традиційними техніками різьблення: глухого, контурного, плоского тощо. Багатством свого різьбленого вбрання уславилося житло українських горців. Художньо оброблялися відкриті (не обмащені) дерев'яні елементи і в каркасному житлі. Навіть у степових районах той мінімум дерева, що був у конструкціях, з любов'ю прикрашали різьбленням.

В мурованих спорудах різьблення і скульптурна обробка перейшли в пластику глини, природного каменю, гіпсу. Потовщення, які робилися по кутах житлових споруд (пілястри), імітували зв'язку вінців зрубу, а ті, що охоплювали отвори вікон, дверей,— віконниці  і одвірки. На  них та  на  фронтонах  розміщувалися різьблені або вилиті з гіпсу геометричні і рослинні мотиви. З появою фабричних барвників (кінець XIX ст.) рельєфні прикраси почали фарбувати. Тяжіння до кольористики, поліхромії властиве українській народній культурі. Навіть фасади зрубних хат намагалися прикрасити кольором чи то пофарбуванням стиків вінців (Карпати), підводкою віконниць (Полісся) чи то нанесенням малюнків на випуски вінців. Особливо багато кольору вживалося в оформленні каркасних та монолітних конструкцій, у яких білена гладенька поверхня стін була прекрасним фоном для підводок призьби, віконниць, а також настінних розписів. Мальовані орнаменти, як і різьблені в зрубних житлах, охоплювали отвори вікон і дверей, розміщувалися між ними. Рудою, жовтою глинами часто фарбувалися задні стіни хат та стіни господарських споруд. На Поділлі, Півдні для оформлення фасадів широко вживали синьку. Спочатку підсинювали тільки рельєфи, а наприкінці XIX — на початку XX ст. навпаки — залишали білими рельєфи і фарбували в різні відтінки синього всю площину стін.

Чисто вибілені хати та ще й підмальовані орнаментами, приваблювали своєю різноманітністю. Живописний образ українського села відтворив у своїх віршах великий Кобзар: «Село на нашій Україні, неначе писанка село».

Усі ці засоби художнього оформлення екстер'єру мають своє продовження і сьогодні. Серед них як провідний мотив можна виділити архітектурну пластику. Вся поверхня стін підлягає пластичній обробці: штучна фактура створюється штампуванням, набризкуванням вапняного розчину з піском, використанням керамічної плитки тощо. Задля більшої виразності пластичного декору широко практикується його фарбування. Розвиваються й інші способи. Наприклад, контурна порізка, традиційно вживана в оформленні завершень вікон, фронтонів та інших дерев'яних деталей, перейшла на бляшані дахи, водостічні труби, завершення димарів тощо. Поліхромія і розписи, різьблення і скульптурна пластика прикрашали традиційне житло не лише зовні, а й зсередини. Ними також підкреслювалися конструктивне значення елементів (сволока, вікон, дверей) та функціональний поділ житла. Тут ми підійшли до визначення характерних рис внутрішнього приміщення житла — інтер'єру.

Для  традиційного  українського  житла    в   різних історико-етнографічних районах характерна однаковість його планування: біля входу — піч; навпроти печі по діагоналі — покуть (червоний кут), де стояли стіл або скриня, лави, висіли ікони, прикрашені рушниками; за піччю — дерев'яний настил для спання (піл), над яким влаштовувалась жердка для одягу; вздовж стін (чільної і причілкової) — лави; біля дверей і над дверима — мисник, полиці для посуду та різного збіжжя. Відповідно до обладнання кожний з кутків мав своє функціональне призначення: на покуті садовили дорогих гостей, а під час весільної церемонії — молодих; піл і лави служили місцем відпочинку, біля печі клопотала господиня, а під вікном на лавці-конику майстрував господар. Така організація житлового простору забезпечувала найбільш раціональне його використання і відповідала функціональним потребам родини. Про перевантаженість української хати, її тісноту співалося у народній пісні:

Іди, іди, Якове, з хати,
Бо на печі батько й мати,
На припічку батькові діти —
Ніде тебе, Якове, діти,
А на полу брат та невістка —
Ніде тобі, Якове, сісти.

Як і інші компоненти народного житла, його внутрішнє планування визначилося в процесі багатовікової практики, його елементи досить чітко простежуються археологами вже у праслов'янських культурах. Багато аналогій навіть у назвах, конструкціях систем опалення, умеблювання ми знайдемо в інтер'єрі традиційного житла росіян і білорусів.

Але навіть у межах етнічної території українців інтер'єр народного житла різнився завдяки конструкції печі, умеблюванню та своєму декоративному вбранню. Печі, які розвинулися від найпростіших у давньослов'янському житлі до духової печі з трубою, в кожному районі України мали свої локальні особливості: їхні розміри збільшувалися у північних районах (в середньому піч займала 1/7 площі кімнати); вони мали різні пристрої (лежанки, припічки, запічки), дзеркала тощо. За конструкціями їх можна поділити на такі основні групи: курна піч без труби (траплялася на Поліссі, у Карпатах, у бідняцькому житлі інших районів), «вариста піч» з комином (найбільш поширена), піч з трубою напряму та грубою, схожою на голландську піч   (побутувала на Півдні).

У зрубних житлах меблі конструктивно були пов'язані зі стінами (гряди, лавки тощо), а в каркасних і монолітних переважали пересувні меблі. Та й міська мода не обійшла економічно розвинуті райони — тут у кінці XIX — на початку XX ст. з'явилися кустарні лави зі спинками і підлікотниками, дерев'яні ліжка, стільці, сундуки тощо.

Оживляли інтер'єр, радували своїми барвами і прекрасними орнаментами ткані та вишиті кілкові рушники, розвішані на стінах хати, картаті та смугасті налавники, килими, скатерки та інші декоративні тканини. В кожному районі або навіть селі склалися свої традиції ткання та вишивання. Особливо яскраво вбиралася хата на свята: господиня розмальовувала піч або розклеювала мальовані візерунки, витинанки, вивішувала на жердці святкові хустки або верети, розстеляла на лавах коци, уквітчувала запашними травами божник, сволок. Рясність рушників у декорі інтер'єру була характерною рисою саме українського традиційного житла. З їхніми кольорами і орнаментами перегукувалися різьблені прикраси, розписи на дерев'яному і керамічному посуді. Усі декоративні елементи становили узгоджений ансамбль, органічно поєднувалися з архітектурою і конструкціями житла.

У наш час інтер'єр сільського житла так само докорінно змінився, як і його архітектура. Сучасний житловий будинок цілком урбанізований: з паровим опаленням, високими і світлими вікнами. Збільшилася його площа, а на основі традиційного функціонального поділу на кутки виділилися приміщення різного призначення (кухня, вітальня, спальні). Але навіть обладнана сучасними меблями, нас радує хата, яка зустрічає своїх гостей чи то вишитим рушником, серветкою, скатеркою, чи то домотканою доріжкою, килимом. Саме в способах їхнього використання та орнаментах, які сьогодні мають суто декоративне значення, зберігаються етнічні традиції.

Ці традиції започатковані в язичницьких культурах пра- та стародавніх слов'ян. Розвішування над вікнами і дверима вишитої тканини, різьблення і малювання орнаментів-символів мало захистити житло від впливу ворожих сил. Давня людина оточувала себе численними оберегами: дах її житла увінчували кінські голови — символи добра, солярні орнаменти знаменували сили природи. Обряди, які супроводжували будівництво, функціонування житла, мали забезпечити добробут, щасливе життя родини в новій оселі.

Особливого значення надавалося закладинам хати: ділянка під будівництво вибиралася прискіпливо (найліпшою вважалося місце старої хати, якщо життя родини в ній було щасливим), потім вона задобрювалася надкопуванням ямок по чотирьох кутах наміченого місця (в них насипали зерно та сіль) тощо. Закладини проходили святково за участю родичів та сусідів  і  завжди   закінчувалися частуванням  гостей.

Взагалі в обряді частування, а він супроводжував кожний етап будівництва, включаючи й новосілля (входини), найбільш яскраво проступає архаїчний звичай плати таємним силам за будівлю. А дарування односельчан, у свою чергу, означало їхню згоду на входини, закріплювало права господарів на нову оселю. Багато обрядових дій пов'язано із зведенням стін хати, її даху, обмащуванням глиною тощо, і в кожній місцевості вони різні. Але скрізь будівництво згуртовувало людей спільною працею, адже будували хату колективно — толокою, і спільною радістю. І хоча ці звичаї давно втратили свій магічний зміст, але позитивний народний досвід лишився — це і взаємодопомога у будівництві, і святкування новосілля і т. ін.

Народна архітектура України

Народна архітектура України оригінальна за формами, розмаїта щодо типів. Вона завжди втілювала національні духовні цінності народу, який її створював. У ній відбивався ступінь розвитку суспільства, стан будівельної техніки. Крім того, вона служила важливим засобом художнього, культурного виховання людини. В Україні збереглось багато пам'яток народної архітектури XVI—XIX ст., серед яких чимало творів світового значення. Дослідження цих пам'яток вимагає зусиль спеціалістів різних галузей наук: археологів, етнографів, архітекторів, істориків. У документах, що дійшли до нас з давніших часів, багато описів замкових комплексів, які належали феодальній знаті. Щоправда, не маємо відомостей про сільське житло, але зустрічаємо багато свідчень того, що ще в першій половині XVIII ст. житло козацької старшини було дуже подібне до хат заможних селян, козаків і міщан. Те, що навіть гетьманський дім XVIII ст. був простим за будовою, засвідчують описи « хоромного створення » у Гадячі 1734 p., а також гетьманських «хоромів» у Глухові 1727 р. Це були звичайні хати на дві половини (світлиці з кімнатами, а посередині сіни).

Багато цікавих матеріалів подано в описах чужоземних мандрівників, які побували в Україні у різні часи. Наприклад, шведський посол Конрад Гільдебрант, який подорожував по Україні 1656—1657 pp., писав, що в хаті селянина стояла велика піч, де пекли і варили, а зверху на ній на овечих шкірах (на старих кожухах) спали діти і прислуга, а господарі — на підвищеному тапчані (мабуть, на дерев'яному настилі для спання — «полу»). Народна культура України не виникла на голому місці, їй передували давніші культури. На Поділлі, наприклад, у конструкціях традиційних будівель збереглося багато елементів, подібних до тих, які відкривали археологи, починаючи з Трипілля (IV—III тис. до н. е.). Про майже тисячолітній досвід будівництва свідчать матеріали розкопок у Бресті, Пінську, Слуцьку, Столині, Давидгородку, що знаходяться поблизу українського Полісся, а також зруби будівель ХП—ХІП ст., які були знайдені в Києві на Подолі.

Великий вплив на становлення народної архітектури, характер житлових будівель, їх розміщення мали природні умови. У кожному ландшафті формувалися власні моделі народних жител. Для спорудження їх використовували матеріали, які були під руками. Тому в лісових районах віддавна зводили будівлі з дерева, у Лісостепу — з глини, соломи і дерева, в Степу — з глини і каменю. За характером природних будівельних матеріалів територію України можна поділити на три смуги. Лісова зона — займає північ України до лінії Володимир-Волинський, Луцьк, Рівне, Житомир, Київ, Ніжин, Глухів. Основним будівельним матеріалом тут вважається дерево. Глина має допоміжне значення; покриттям служать солома, дерево. На Поліссі віддавна будували найпростіші зрубні споруди — кліті, стебки, однокамерні хати. Релікти їх збереглися до наших днів. У другій половині XV — на початку XVII ст. на українських землях відбувається активний розвиток міст, розширюється торгівля, зростає попит на сільськогосподарську продукцію. На Поліссі повсюдно проріджують ліси, створюють нові площі під поля. Житло та господарські будівлі набувають нових рис. Смуга Лісостепу обіймає центральну частину України до лінії Балта, Кременчуг, Полтава, Харків. У будівництві тут застосовують дерево, глину, очерет і солому; покриття — солома, очерет.

Степова зона розташована південніше Лісостепу. Тут використання лісу різко обмежене. Основним матеріалом є глина у сполученні з очеретом, хмизом, соломою, а в пониззях Дністра, Південного Бугу і на Донбасі часто застосовується камінь.

В умовах спеки, вітрів будівлі тут віддавна споруджували з товстими стінами, глибокими амбразурами у прорізах вікон і дверей. Можливо тому в степах майже до наших днів побутували напівземлянки.

Народна будівельна творчість — явище багатовимірне, яке розвивалося у руслі поступу загальнолюдської цивілізації. Воно постійно зазнавало впливу різних факторів суспільного, соціально-економічного, морального характеру, сприймаючи на своєму шляху все найцінніше. Цим і зумовлено виникнення різних форм, застосування конструктивних прийомів, характерних для всієї української архітектури. Наприклад, типові риси в усіх районах України простежуються у плані будинку, організації використання окремих приміщень, у художньому оздобленні. Вони виробились у процесі багатовікового розвитку і є результатом спільності етнічного складу народу, а також єдності творчого методу народних майстрів.

Народну архітектуру можна поділити на житлово-господарську і церковну (церкви, дзвіниці, каплиці). Окреме місце в ній посідають будівлі громадського центру і виробничі споруди, зокрема вітряки, водяні млини тощо,

Етнографія слов'яно-української стародавності

Індоєвропейська етномовна сім'я

Осмислення будь-якого явища, в тому числі етнічності, може бути успішним, якщо виявлено його генезу (походження, виникнення), тобто віднайдено коріння. Пізнавальний інтерес до нашого, українського етнічного коріння нині стає особливо актуальним як вияв духовного відродження людей та національного розвою української держави. Він живиться не обивательською цікавістю, а певною спробою визначити духовні потенції свого народу, накопичені упродовж століть, та його місце у світовій сім'ї народів.

Така грунтовна зацікавленість проблемою вимагає виваженого підходу до її вивчення, науковим принципом якого може бути формула: краще недоговорити про проблему, аніж наговорити зайвого. На жаль, не бракує фантастичних, науково необгрунтованих гіпотез, що трактують походження та етнічну історію українців як «чистий» процес, не пов'язаний з етногенетичними процесами інших народів. Не мають підстав і твердження про надто вже тривалу етнічну історію українців, що налічує буцімто понад мільйон років.

Об'єктивні наукові дослідження, зокрема археологічні, дають підставу твердити, що етнічний шар культури починає простежуватися тільки в період пізнього палеоліту (10 тис. років тому), та й то з великою часткою припущення. Щодо цього періоду, то певніше можна казати не про етногенез (який зароджується тільки в системі споріднених культур), а про генезу окремих археологічних культур.

Однією з систем споріднених культур, що допускає генезу праукраїнського етносу, є індоєвропейська культура, або індоєвропейська етномовна сім'я. Вона склалася 5—6 тис. років тому на основі індоєвропейської прамови, від якої пізніше почали відгалужуватися етномовні гілки, в тому числі слов'янська (на межі II—І тис. до н. е.), східнослов'янська (на початку нашої ери), українська (IX—X ст.).

Це — одна з найбільших етномовних сімей, що складалася з 13 мовних груп: індійської (гінді, урду, санскрит), іранської (перська, афганська, таджицька, осетинська, давньоперська Авести, скіфська, сарматська, сакська), слов'янської (польська, чеська, словацька, українська, російська, білоруська, сербохорватська, болгарська, македонська), балтійської (литовська, латиська, прусська), германської (норвезька, шведська, датська, англійська, ісландська, готська), романської (португальська, іспанська, французька, італійська, провансальська, румунська, латина, умбрійська, окська), кельтської (ірландська, бретонська, уельська, гальська), грецької (новогрецька, грецька та мікенська), іллірійської (фракійська, іллірійська, дакійська), анатолійської (хетська, палайська, лувійська, лідійська), албанської, вірменської та тохарської. Майже половина з мов індоєвропейської сім'ї тепер вважається мертвою.

Отже, якщо спиратися на доведену концепцію існування мовної спільності, виходить, що більшість народів Європи, а також значна частина народів Малої Азії, Кавказу та Індії — споріднені й близькі за культурою. Залишається тільки окреслити територію прабатьківщини колишньої великої родини або визначити місце в ній слов'яно-українського компонента. Проблема ця досить складна і далеко не розв'язана, про що, зокрема, свідчить велика кількість наукових гіпотез. Розгляньмо лише кілька найобгрунтованіших.

1. Північнопричорноморська гіпотеза (В. М. Даниленко) доводить, що індоєвропейська спільність зародилася на степовому кордоні Європи та Азії в X—VII тис. до н. е. і пізніше поширилася на Європу та Кавказ, поділившись на три групи. Одна з них, що залишила сліди у вигляді ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-донецької та азово-дніпровської археологічних культур неоліту, формувала етнічність населення України.

2. Анатолійсько-балканська (І. М. Дьяконов) обстоює ідею індоєвропейської прабатьківщини в Балкано-Карпатському басейні. Деякі племена оселилися на території України: прототохари, пізніше індоіранці та балто-слов'яни. Матеріальний слід цієї цивілізації — лінійно-стрічкова кераміка V—IV тис. до н. е.

3. Анатолійсько-північнопередньоазіатська (Т. В. Гамкрелідзе) пов'язує творення індоєвропейської етнічної спільності з культурою Чатал-Гуюка VI—V тис. до н. е. на кордоні Закавказзя і Верхньої Месопотамії. Пізніше, у III тис. до н. е., ця праспільність розпалася на тохарів, що попрямували на схід (у Центральну Азію), та давньоіндоєвропейців, для яких поволзькі та причорноморські степи стали «вторинною» прабатьківщиною (ямна культурно-історична область).

4. Центрально- та південноєвропейська гіпотеза (Б. В. Горнунг) відстоює ідею кількох індоєвропейських зон: одна з них пов язана з культурою Старчево-Кереш, трансформована в культури Вінча — Тордош і Тиса; друга — з буго-дністровською, а пізніше з трипільською. Близька до цієї концепції гіпотеза В. О. Сафронова, котрий виводить індоєвропейську групу з археологічної культури лінійно-стрічкової кераміки, видіялючи в ній кілька послідовних етапів: VII — середина VI тис. до н. е. — ранньоіндоєвропейська; V тис. до н. е. — середньоіндоєвропейська; кінець V—IV тис. до н. е.— пізньоіндоєвропейська; IV тис. до н. е. — давньоіндоєвропейська.

Основою цієї багатоетапної протоцивілізації було декілька археологічних культур, зокрема лінійно-стрічкової кераміки (поширеної в Середньодунайській низовині й в області Карпат, V тис. до н. е.) та культури наколчастої кераміки другої половини VI — першої половини V тис. до н. е. її носії знали примітивне землеробство, мисливство, рибальство й переважно кочове скотарство. Подальше виокремлення скотарства зі змішаного землеробсько-скотарського господарства у самостійну галузь трансформувало ці культури у культури Вінча, Лендела, Старчево-Кереш тощо.

Цей зламний історичний момент дослідники тлумачать по-різному, хоча погоджуються в тому, що саме він започаткував власне індоєвропейську цивілізацію, її складником була культура причорноморських степів, в основі якої лежали середньостогівська та ямна археологічні культури IV тис. до н. е. Вона формувалася на стику двох культурних потоків: між осілими європейськими землеробами та номадами євразійського степу. Одні відзначалися миролюбністю, інші більшою агресивністю й рухливістю.

Як пише український археолог та історик Леонід Залізняк, саме на півдні України землеробська протоцивілізація Балкан через свій північно-східний форпост — трипільську культуру — безпосередньо впливала на предків майбутніх скотарів — мисливців та рибалок лісостепів басейнів Дніпра та Дінця. Балканські нащадки найдавніших землеробів та скотарів Близького Сходу передали їм не тільки навички продукційного господарства, а навіть прасемітську та прашумерську сільськогосподарську термінологію, що її лінгвісти знаходять у мові праіндоєвропейців. їх локалізація в степах та лісостепах між Дністром та Нижнім Доном співвідноситься з трьома усталеними напрямами праіндоєвропейських лінгвістичних контактів. На заході вони безпосередньо межували з носіями близькосхідних мов, на північному сході — угро-фінських, а на південному сході — картвельських.

Концепція Леоніда Залізняка не суперечить іншим гіпотезам походження і поширення, по суті, найдавнішої людської цивілізації, їх автори, шукаючи батьківщину праіндоєвропейців, прямо чи опосередковано опиняються у причорноморських степах та на Середній Наддніпрянщині, тобто на українському етнічному грунті. Саме тут, на стикові різних, а часом і протилежних культур, відбувалися складні етнічні й етнокультурні процеси, які врешті-решт і вимісили багатошарову українську етнічність.

Вона і коло своїх джерел не була однорідною, а вбирала різноманітні культурні субстрати і навіть протилежні культурні потоки, генетично формуючи багатогранну, часом і суперечливу ментальність українства, його культуру, духовність і дух. Коріння українства як плоду тривалих етногенетичних процесів сягає найдавнішої людської протоцивілізацїі, перебуваючи в центрі її зародження. Численні археологічні пам'ятки засвідчують спадковість культури, дають змогу порівняти її сучасний стан із прадавнім.

Вони вказують, зокрема, що на українському етнічному грунті зустрілися дві могутні культури, врізноманітнені багатьма дочірніми субкультурами. Один з культурних потоків ототожнювався з культурою Вінча (від середини V до першої половини III тис. до н. е.), що поширювалася на схід з Балкан та Західної Словаччини. Одна з найдавніших цивілізацій, набагато давніша за відомі нам цивілізації Месопотамії, вона була побудована не на війнах і завоюваннях, а на господарській діяльності, торгівлі та колонізаціях, несла в собі мирні засади й миролюбні риси ментальності.

Мисливець на мамонтів
періоду палеоліту
(20—14 тис. років тому)

В основі такої культури лежала продукційна економіка, що включала землеробство, ремесла та первинне скотарство, яке пізніше виділилося в самостійну й досконалішу галузь господарства, їй відповідала миролюбна ментальність, особливо на ранньому етапі розвитку праіндоєвропейської культури, про що свідчить, зокрема, відсутність військових і навіть оборонних укріплень. Знайдені залишки укріплень призначалися лише для захисту посівів від повеней, а їхні численні надбудови свідчать, що носії цієї культури були осілим населенням, культурними землеробами й скотарями, яким плоди їхньої праці дозволяли тривалий час проживати на одному місці.

Сталість давніх поселень засвідчують також і господарські будівлі та житла людей: переважно наземні споруди і дуже рідко тимчасові землянки або напівземлянки. Житло людей давньої індоєвропейської культури мало вигляд невеликих осель із одним, двома, а пізніше зазвичай із трьома приміщеннями (камерами) площею до 30 м2, збудованих з плоту, обмазаного глиною, а пізніше глинобитні й навіть вальковані. Трикамерні житла функціонально поділялися на три частини: для господарських потреб і зберігання продуктів, для молодшої сім'ї та помешкання для шлюбної пари старшого покоління, що водночас призначалося і на відправлення культу: тут містилося вогнище, над яким часто прилаштовували букраній — священний символ.

Традиційне планування житла індоєвропейців, функціональне призначення його окремих частин надзвичайно точно повторюється в традиційному житлі українців XVIII—XIX ст., для яких також характерним було планування типу хата — сіни, хата — сіни — комора, хата — сіни — хата та виділення в ньому холодного приміщення і «чистої» хати; наявність у сінях, або середньому приміщенні, вогнища — печі, спершу без димаря («курна хата»), а згодом з димарем. В окремих регіонах України, скажімо, на Гуцульщині та Поліссі, найпростіші, архаїчні курні та напівкурні хати не були рідкістю навіть наприкінці XIX ст. Культурно-побутові аналогії щодо цього дуже прозорі.

Індоєвропейський скотар
(V тис. до н. е.)

Пізніше видозміна народної архітектури полягала в появі великих будинків різних типів і різного призначення, зокрема ритуального, сакрального. Житло перетворилося на великі будинки від двох до п'яти кімнат, звичайно призначених для малої, або батьківської, сім'ї з 10—15 осіб. Для попередніх археологічних культур (наприклад, лінійно-стрічкової) характерними були великі помешкання для великої сім'ї (що, зокрема, засвідчує не тільки чимала кількість приміщень або розмір приміщення, а й кількість посуду).

Трансформація житла свідчить також і про розвиток сім'ї. Її образ почав складатися ще за віддалених часів і вже тоді мало чим відрізнявся від української родини XVIII—XIX ст. як типом і формою, так і величиною. А сім'я українців часів Київської Русі була майже ідентичною до родини їхніх індоєвропейських пращурів: єдине, що їх різнило,— духовні, релігійні засади, які змінилися в X—XII ст.

Сім'я раннього періоду індоєвропейської культури була язичеською. Переважали тотемістичні культи (обожнювання тотема — родоначальника, звичайно в образі якоїсь тварини). Родина була самодостатньою культовою системою, адже вона посідала всі необхідні культові складники: власне святилище-вогнище, предмети культової пластики, власний жертовник, що містився над вогнищем. Культову символіку, хліборобську («арійську») або скотарську, тваринного культу, зумовлював вид господарської діяльності. Археологи та культурологи вважають, що від VII тис. до н. е. принаймні до середини І тис. н. е. скотарський культ переважав.

Поширення букранії й тотемізму в індоєвропейській культурі західного культурного потоку засвідчують знахідки залишків баранячих або бичачих голів, що їх розміщували над священними місцями — вогнищем та над входом у житло. Вони виконували охоронну (оберегову) функцію — захищали від злих сил природи оселю та її мешканців, а також увесь рід і худобу, що йому належала.

Либонь, з букранного культу, що розширив свої функції, пізніше поставали окремі божества, покровителі свійських тварин і тваринників. У слов'янському пантеоні це місце посідає Велес («скотій бог») — захисник худоби та пастухів.

Проте індоєвропейці відправляли не тільки тваринні культи. Чималу роль у їхній ритуальній культурі відігравали антропоморфні (людиноподібні) божества, що вказує на розмаїття індоєвропейської культури, в тому числі на розвинену систему релігійних поглядів. Це засвідчують не тільки ідоли (фігури людей або тварин і птахів із людськими рисами), але також прикраси й посуд: він або мав людську подобу, або містив зображення людини, окремих частин її тіла (очей, волосся, вій) чи одягу.

В антропоморфній пластиці індоєвропейців досить поширеними були подвійні фігури. В них відбилася глибока народна філософія про єдність протилежностей та двоєдність світу й усього в ньому сущого, про єдність чоловічого та жіночого начал, відома багатьом народам світу, що колись були спільною індоєвропейською етномовною сім'єю. Пригадаймо хоча б першопари з «Рігведи» — Яма і Ями, першовождів Йиме з іранського епосу «Авеста», божественну пару Юпітера та Юнону з римської міфології, Зевса і Геру, Аполлона й Артемиду, Полідевка і Кастору з грецької, Лада і Ладо зі слов'яно-української. Пізніше символічна двоєдність вдосконалилась, відтворивши й нову, складнішу релігійну систему з тріадою: триєдність першоначала, триєдність Бога, трисубстанційність душі.

«Трійнята»

Матеріалізованим символом філософії тріади є й тризуб, що нині став символом української державності. Він постав з давнішого символу — двозуба, поширеного серед ранніх східних слов'ян. Матеріалізована дво- й тріадна символіка також і в різних формах народної пластики, зокрема в гончарстві. Традиційний український керамічний посуд «Близнята», який дуже точно повторює подвійну гончарну скульптуру з культури Вінча, характерний для народів індоєвропейської сім'ї і не властивий іншим народам. Українці мають також керамічну фігуру — глиняний посуд «Трійнята», оригінальну етнічну українську традицію.

Урізноманітнення галузей господарства пізніших індоєвропейців спричинило зміни в їхній культурі, соціальній організації та релігійній системі. Спеціалізувалися й удосконалювалися побутові й культурні витвори. Один із показників сегментації культури, тобто урізноманітнення,— поява землянок і наметів. Вони засвідчують не деградацію культури, а лише зміну господарювання — перехід до напівкочового й кочового скотарства. Втім, для східного слов'янства-українства це не було характерним, — докази того дає вивчення його етнокультурної основи — трипільської культури, яка поширювалася на Причорномор'я та Наддніпрянщину.

Водночас із культурно-диференційними процесами вдосконалювалися культурні набутки й відбувалася їхня спеціалізація. Найвиразніше це помітно в архітектурі: житла збільшуються за розмірами і кількістю приміщень, досконалішими стають технологія будування й будівельні матеріали. З'являються великі споруди культового призначення — абсидні будинки або будинки типу «мегарон», особливо характерні для пізнього етапу розвитку індоєвропейської культури, насамперед для Мікенського періоду.

Мегарон — архітектурний комплекс, що звичайно складався з однієї великої зали з вогнищем у центрі. Вхід до неї вів через один або через цілу систему портиків. У пізніші часи він правив за місце відправлення культу та влаштування бенкетів і учт. Проте первісне його призначення було переважно сакральне. Адже ранні індоєвропейці здійснювали обряди й ритуали в своїй оселі або за межами поселення і лише пізніше — у спеціальних святилищах («храмах»).

Перші храми не надто відрізнялися від житла. Це була зорієнтована на південь чи південний схід будівля (така орієнтація, до речі, характерна і для храмів та звичайного житла українців) площею 30—100 м2, іноді з абсидою — закругленою торцевою стінкою, яка, власне, підкреслювала спеціальне, культове призначення приміщення. В північній стороні храму влаштовувався монументальний жертовник, над яким розвішувалися букранії — священні символи. Крім ритуального вогнища, мурувалися печі. Храм оздоблювала геометрична орнаментика, така сама, яка прикрашала керамічний посуд.

З появою храмів виник інститут жерців як певний стан. Жерці були не просто священиками, а й охоронцями етнічних і соціальних традицій, стежили за їх дотриманням у господарській та інженерній діяльності. Про це, зокрема, свідчить ритуалізація багатьох інженерних технологій та господарських робіт.

Згодом, крім храмів, індоєвропейці починають будувати укріплені поселення, палаци, нарешті, й міста. Селища (до 100 житлових будинків), пізніше міста (близько 5000 мешканців) були захищені досить складною системою укріплень: ровом до 10 м завширшки, валом із частоколом або муром, цілою низкою фортифікаційних споруд. Поселення мали здебільшого радіальне планування, в центрі містилися найкраще укріплені споруди — для колективного захисту.

Укріплення поселень, містобудування, а в межах міста будівництво майстерень, тобто розвиток ремісництва, свідчать принаймні про два важливі факти: про деякі зміни в формах господарських занять, а отже, у способі життя й ментальності, та про доволі високий рівень розвитку продукційної економіки, що дозволяв вивільнити частину працівників на здійснення спеціальних функцій. Це призводило також до перетворення соціальної структури суспільства, зокрема до її диференціації: виокремлюється влада вождя, стан воїнів, інститут жерців, з'являються ремісники й ремісництво, община й общинники. Тобто виникає класове суспільство, що є, поряд із появою писемності й розвитком ремісництва, першою ознакою цивілізації.

Індоєвропейська культура — одне з найдавніших і найоригінальніших вогнищ людської цивілізації. Вона дала людству колесо й колісний транспорт, писемність, оптимально пристосоване до природних умов господарство. Саме індоєвропейці в період наступу аріадності, різкої зміни природних умов, зуміли створити новий уклад економіки, перейшовши від традиційного землеробства, що вже не давало гарантованих урожаїв, до кочового способу господарювання, опанувавши відтак безмежні простори від Європи до Китаю та Індії.

Розвиток господарства й економіки дав поштовх до розвитку культури — багатофункціональної та багатобарвної, а головне — стійкої, її тривкість і життєвість забезпечила модель культури як відкритої системи, в якій привнесені іншоетнічні компоненти не руйнують структури. Усталена культурна спільність є неабиякою цінністю людства. Вона виявляється в перегукові дивовижних літературних творів давнини: «Авести», Вед, «Махабхарати», «Рамаяни», «Іліади», «Одіссеї», епосу у скандинавів та германців, легенд і казок слов'янських народів, у тому числі давньоруських билин.

Аридизація природних умов і відповідна трансформація економіки, а відтак і культури, сформували новий етнічний образ індоєвропейців на їхній традиційній прабатьківщині. Особливої інтенсивності цей процес набув у південно-східній частині індоєвропейського ядра — у степових районах України, де зустрілися кілька етнокультурних потоків індоєвропейської спільності.

Перший з них — найдавніші середньостогівські племена конярів, котрі поступово просувалися на захід, у Подунав'я, і на схід, у Поволжя, Передкавказзя й до Алтаю, їхні культурні контакти вписувалися в основну праіндоєвропейську лінгвістичну систему: на заході вони контактували з носіями трипільської культури, на північному сході — угро-фінської, на південному сході — картвельської лексики Кавказу. За етнічною ознакою перші племена скотарів були індоіранцями. Дещо пізніше (на межі IV—III тис. до н. е.) тут з'являються інші напівкочові скотарі — носії ямної, нижньомихайлівської та кемі-обинської археологічних культур, що у Подунав'ї взяли участь у формуванні південних індоєвропейців Балканського півострова та Анатолії (фракійців, іллірійців, греків).

Глибокі культурні традиції землеробів привносили у степову й лісостепову зони України трипільці, назустріч яким рухалися войовничі номади з відносно примітивною культурою кочівників. Отже, територія України (насамперед її степові зони — Причорномор'я, Нижня й Середня Наддніпрянщина) у V—III тис. до н. е. була одним із найінтенсивніших етногенетичних центрів, де перетиналися не тільки різні етнокультурні потоки, а й антропологічні системи.

За антропологічними характеристиками індоєвропейці України поділялися на кілька груп. Найдавніше її населення — носії культури шнурової кераміки, що стали етнічним підґрунтям слов'ян, які мешкали в Україні у VI тис. до н. е. (а також кельтів, германців, балтів Центральної та Північної Європи), належало до антропологічного типу масивних європеоїдів: високі на зріст, масивні за будовою тіла, зі світлою пігментацією та видовженою головою. Цього ж антропологічного типу було й населення ямної та середньостогівської культури — перші скотарі серед індоєвропейців. Проте на відміну від своїх пращурів вони більш граційніші (з потоншеною будовою кісток) .

Носії трипільської культури за антропологічними ознаками дещо відрізнялися від найдавнішого населення перших мисливців і рибалок лісостепу та перших скотарів-степовиків. Вони належали до середземноморського антропологічного типу, зокрема арменоїдного або близькосхідного, якому властиві темна пігментація, невеликий зріст, тендітна будова тіла, кругла голова, великий горбатий ніс, скошене чоло.

Тривала взаємодія цих основних груп, яка полягала здебільшого в асиміляції трипільців найдавнішими індоєвропейськими скотарями, а частково землеробами, мисливцями та рибалками, вибудувала т. зв. динарський антропологічний тип великої європейської раси, до якого нині належить більшість українців. На наступних історичних етапах ця антропологічна основа майбутніх українців увібрала чимало інших антропологічних субстратів, ускладнивши антропологічну структуру і залишивши в ній пам'ять про бурхливі історичні події. На принципах взаємодії формувалася і культура етнічно строкатого індоєвропейського населення. Дані археології доводять існування розгалуженої етнокультурної структури з культурно-історичними областями й етнографічними регіонами. Найзначущих областей зафіксовано дві: здебільшого землеробська західна (їй притаманні ямні поховання) й переважно скотарська східна (з характерними курганними похованнями). Межа між ними пролягала через Нижню Наддніпрянщину. Кожна з культурно-історичних областей складалася з кількох етнографічних, або історично-культурних районів: Надбужжя, Наддніпрянщини, Попруття, Полісся, Подоння тощо, які відтворювали не тільки локальність великих культурних спільностей, але й певною мірою стадіальність трансформації культурних областей відповідно до внутрішньої логіки розвитку культури, зміни природних умов та внаслідок взаємодії двох типів культури, землеробської і скотарської. Результатом таких взаємодій ставала синкретична культура, що вбирала цінності обох культур.

Образ трипільських
землеробів (III тис. до н. е.)

Землеробська культура трипільської частини індоєвропейців базувалася на продукційній економіці переважно землеробства й почасти скотарства. Це визначало відповідний життєвий уклад: землероби були здебільшого осілим населенням з усталеним порядком, що його задавала циклічність календарної обрядовості, пристосована до сезонності сільськогосподарських робіт; вони мали постійне житло та господарські будівлі, сільськогосподарський інвентар, своєрідну кулінарію.

Переважно землеробською була й система етнічних цінностей та вірувань, що включала атрибути аграрної культури: зерно, колос, серп, зображення свійських тварин — насамперед волів як тяглової сили для обробітку ріллі і дрібної рогатої худоби. Останні є свідченням аграрної спрямованості тодішньої культури, підтвердженням чого може бути знайдене археологами зображення на кераміці цапиного запрягу, на якому боги давніх індоєвропейців виїжджали освячувати землю перед оранкою.

Усталене життя освячувалося й відповідними ритуалами та обрядами, головною розпорядницею яких була жінка. Власне, увесь уклад життя та його ритуалізація містили жіноче начало і суто жіночі, мирні цінності: рідна оселя, розмірене життя, мир та гармонія з природою, що грунтувалися на визнанні пріоритету цінності землі та результатів землеробської праці.

Посилення уваги до скотарства (а воно, до речі, є необхідною умовою і для інтенсивного розвитку орного землеробства) поступово змінювало індоєвропейське суспільство й індоєвропейську культуру. Цей процес прискорило поширення культури скотарів, агресивніших за своїм способом життя. Кочове скотарство постійно потребувало нових пасовищ, тобто простору; отже, сутички з сусідами ставали невідворотними. Відповідно до цього формувалися триб життя, культура і ментальність індоєвропейців-скотарів. Їхнє суспільство було патронімічне; чоловік відігравав головну роль у роду та в родині, так само переважали чоловічі цінності в культурі. Свідченням того може бути поховальна обрядовість та характер культу. Невід'ємними атрибутами курганних могил є зброя (кам'яні бойові молоти, булави), грубі глиняні горщики, пристосовані для кочового життя, колеса. Курганні насипи над похованнями, прикметна риса культури скотарів, є показником розвинутості поховальної обрядовості (адже фіксувалося поминальне місце), як і показником диференціації суспільства. Судячи з комплексу археологічних пам'яток, воно було ієрархічним (родина, рід, плем'я, племінні союзи), соціальне диференційованим (жерці, воїни, пастухи), зі складною системою кревності й свояцтва.

Релігійні культи ототожнювалися із зооморфними божествами, насамперед у вигляді коня або вола. Останній канонізувався як сила, що сприяє кочівництву. Головним етнічним символом скотарів, звичайно ж, був кінь: з ним пов'язане і ритуальне жертвування, і ритуальне поховання, і легенди, і відповідне табуювання деяких страв у етнічній кулінарії скотарів-кочівників.

Тривала взаємодія культур двох важливих культурно-історичних областей формувала синкретичну культуру, яка вбирала найпрогресивніші складники, рідко коли руйнуючи їхні етнічні основи. На це вказують багаторегіональність і варіативність синкретичної культури, що, власне, фіксували етапність її розвитку. Скажімо, землероби, переймаючи скотарські заняття, не руйнували свою аграрну культуру, а поступово пристосовували до неї економіку та культуру скотарів: колись переважно монофункціональне скотарство стає поліфункціональним, його використовують і для обробітку ріллі, і як молочне господарство, і як сировину для одягу, начиння тощо.

Те ж саме відбувалося і в сфері культу. Він в процесі взаємодії ускладнювався, розширюючи світоглядні уявлення та зміцнюючи міжпоколінний зв'язок. Цьому слугувала, зокрема, поховальна та поминальна обрядовість, яку вдосконалювала низка ритуальних дій: насипання кургану над могилою освячувало місце поховання, встановлення над ним стел символізувало зв'язок між світом живих і померлих, оздоблення стел зображеннями божеств формувало культ померлих, розвиваючи систему вірувань та народної філософії.

Квінтесенцією способу життя, господарювання і культури є образ етнічної спільності, етнічні риси характеру людей, або її ментальність. У індоєвропейців на терені України, що мали різну етнічну основу, ментальність не була цілісною, а принаймні двох типів. Один із них грунтувався на цінностях землеробської культури, на принципах виваженості та розважливості, на великих магічних традиціях; інший — на цінностях кочового, неспокійного життя, на чоловічих началах — мужності і відвазі. Звичайно, така поляризація дещо умовна, бо кожна з названих характеристик тією або іншою мірою притаманна була обом типам ментальності, тим більше, що з часом вони інтегрувалися в єдину етнічну ментальність.

Проте різнотипність ментальності не зникла цілковито. Історія свідчить: у екстремальних умовах часто даються взнаки обидві ментальні стихії, часом на шкоду єдності народу.

--------------------------------------------------------------------------------

ЛІТЕРАТУРА:

Даниленко В. Н. Неолит Украины. Киев, 1969;

Даниленко В. Н. Энеолит Украины. Киев, 1974;

Генинг В. Ф. Этнический процесе в первобытности. Свердловск, 1970;

Мерперт Н. Я. Древнейшая история населения степной полосы Восточной Европы. М., 1974;

Телегин Д. Я. Среднестоговская культура эпохи меди. Киев, 1973;

Гамкрелидзе Т. В., Иванов В. В. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Тбилиси, 1984;

Сафронов В. А. Индоевропейские прародины. Горький, 1989;

Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков I. Т. Археологія та стародавня історія України. К., 1992;

Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. К., 1994.

Слов'яно-українська етнічність археологічних культур

На початку нашої ери із спільної для багатьох етнічних утворень індоєвропейської етномовної сім'ї виокремилася слов'янська гілка. Вона також була барвистою з етнокультурного погляду, про що свідчить передусім розмаїття археологічних культур, їх можна нарахувати принаймні десять: тшинецька, зарубинецька, пізньозарубинецька, зубрицька, черняхівська, київська, празька, пеньківська, Луки-Райківецької, волинцівська. Всі вони мають етнічну специфіку, зокрема слов'яно-українську.

Перш ніж окреслити етнічність кожної з них, як і систему формування етнічної праоснови українців, визначимо методологічну підставу взаємозв'язку між археологічною культурою та етносом. Це особливо нагальне з огляду на те, що деякі дослідники не вбачають етнічності в археологічних культурах, принаймні тих, котрі існували за дуже віддалених часів. Мабуть, рацію мають ті з науковців, хто пов'язує етнічність з «ядром» культури, а не з археологічною культурою взагалі. За ядро археологічної культури визнається усталена система незмінних від початку і до кінця існування культури прикмет, що становлять її стрижень.

Загалом археологічна культура — це група пам'яток, виявлених на суцільній території (хай навіть і з мінливими кордонами) та наділених об'єктивною схожістю матеріальних і нематеріальних ознак. Вона є складною внутрішньозв'язаною системою, що одноманітно змінюється в часі та просторі й істотно відрізняється від таких самих систем в інших культурах.

Будь-яка археологічна культура має дві групи рис: універсальні, притаманні всьому людству або певному господарсько-культурному типу, навіть історично-культурній області, і специфічні, властиві ядру культури. Власне, ядро археологічної культури і зберігає етнічні ознаки — тривкі, притаманні лише одній культурі і не схожі на всі інші.

Маючи етнічні риси, прадавні археологічні культури не дають проте підстав відносити їх до певного етносу; вони ще не досить виразні й здатні лише окреслити ядро. На власне етнічну належність вказують порівняно недавні історичні шари, на думку Бориса Рибакова, десь від XV ст. до н. е. Саме на цей період припадає перше суттєве відгалуження від індоєвропейського етнічного стовбура — виокремлення слов'ян. Воно пов'язано з двома археологічними культурами: комарівською і тшинецькою (XV—XII ст. до н. е.).

Наступні періоди чіткіше прив'язують археологічні культури до етносів, як і рельєфніше відтіняють особливості їх творення, зокрема формування культурної основи. Скажімо, слов'янський етнос формувався у кілька етапів і на кількох культурних основах. Один з них — лужицько-скіфський — охоплює чотири археологічні культури (лужицьку, чорноліську, білогрудівську та скіфську) і часовий проміжок від XI до ІІІ ст. до н. е.; другий, пов'язаний із виокремленням зі слов'янського масиву східного слов'янства, припадає на час існування зарубинецької та пшеворської культур (II ст. до н. е.— II ст. н. е.); третій — на період існування пшеворської та черняхівської культур (III—IV ст.); нарешті, четвертий, вузловий період творення українського етносу, охоплює кілька археологічних культур, що зароджувалися на слов'янському грунті: київську, празьку, пеньківську та колочинську. Він припадає на V—VII ст. н. е.

Такою є схематична основа етногенетичних процесів в Україні. Але щодо її етнічності, то вона набагато складніша й колоритніша, бо замішувалася не лише на розмаїтті археологічних культур слов'янської основи, а й на іншоетнічних субстратах. Аби уявити барвисту етнокультурну картину населення України кінця І тис. до н. е.— першої половини І тис. н. е., дамо докладнішу характеристику археологічних культур з огляду на їхню етнічну основу та етнографічну визначеність.

Зарубинецька культура — одна з найдавніших підоснов формування населення України, насамперед слов'янського. Вона зароджувалася на межі III—II ст. до н. е. у Повісленні, охопивши чималу частину Волині. Підгрунтям її була архаїчна підкльошева культура. Взаємодіючи з сусідніми групами населення, вбираючи деякі елементи їхньої культури, вона витворювала власний образ.

В самій своїй основі зарубинецька культура була багатоетнічною: вона поєднувала субстрати зайшлих поморсько-підкльошевих племен з компонентами місцевих етнічних угруповань: балтських, іраномовних, слов'янських. Пізніше, на початку І ст. н. е., зарубинецька культура поширюється на великій території Полісся й Середньої Наддніпрянщини, включаючи й Київщину. Тут, на південно-східних кордонах, вона наприкінці І ст. н. е. зустрілася з могутньою, військовою за характером і скотарською за суттю, сарматською культурою. Результатом зіткнення двох культур стало утворення на зарубинецькому культурному грунті двох історично-культурних областей: власне зарубинецької (її представляла та частина зарубинців, що відійшла під тиском сарматів у Верхнє Подніпров'я та Наддеснянщину, зберігши ядро зарубинецької культури) і синкретичної, замішаної на основі слов'янської, частково балтської і пшеворської культури з занесеними до неї сарматськими компонентами. Синкретична культура стала основою для формування пізньозарубинецької культурної групи. Вона охоплювала всю Середню Наддніпрянщину — ту частину української території, де пізніше формувався власне український етнос.

Щодо ядра зарубинецької культури, то воно і надалі розвивалося в симбіозі з іншими культурами. Це особливо стосується тієї частини зарубинців, що відійшла у Південне Побужжя та Наддністрянщину. Там вони змішалися з племенами зубрицької культури, а через дакійців і бастарнів засвоїли субстрати і римської культури.

Тобто зарубинецька культура, охоплюючи значну частину території України в ході етнокультурних процесів, мала три основні локальні варіанти: прип'ятський, верхньодніпровський та середньодніпровський, а у пізніші часи ще й наддністрянський, їхня етнічна основа була слов'янською, але з різними домішками іншоетнічних субстратів: пізньолужицького, поморсько-кльошевого та частково милоградського — у прип'ятському варіанті; милоградського — у верхньодніпровському; пізньоскіфського — у середньодніпровському; балкано-дунайського — у бужансько-дністрянському варіанті.

Відповідно до локалізації етнічної основи зарубинецької культури локалізувалися і традиційно-побутові її сфери: побудова й інтер'єр житла, зняряддя праці, обряди та ритуали, вірування і, отже, загальний етнокультурний портрет її носіїв.

Першооснова традиційно-побутової культури формувалася на землеробських цінностях, пов'язаних із культом землі, землеробської праці та культом оселі й переважно осілого життя. Землеробство було примітивним (підсічним), так само і знаряддя праці (сокири, палиці-копачки). Тому воно вимагало колективних зусиль, а це сприяло утворенню селищ. Порівняно невеликі, вони становили не просто родинний осередок, а ще й виробничий колектив (сімейні общини). У давніші часи селища були відкритими, згодом, особливо в зонах контактування із сарматами, обгороджувалися земляними валами та ровами.

Житла — невеликі, овальної форми. Плетені стіни обмазувалися глиною з зовнішнього, а іноді з внутрішнього боку. Двосхилий дах вкривали очеретом або соломою. Простим був і інтер'єр житла: посередині вогнище, вздовж стін — дерев'яні лави. Вогнище мало також ритуальне призначення.

Надзвичайно простими були й поховальні обряди. Небіжчиків спалювали, останки ховали в певному місці, викопавши невелику ямку овальної, круглої, а пізніше квадратної форми. Над могилою робили невеличкий насип, пізніше позначаючи його камінням. Отже, поховальна обрядовість, відображаючи цінності землеробської культури, розвивалася через формування культу померлих (про це свідчить поява надмогильного насипу) і найпростіших понять про потойбічний світ та уявлень про душу (надмогильне каміння, а пізніше — надмогильні стели).

Урізноманітнення етнічного складу зарубинців супроводжувалося еклектизмом у матеріальній культурі та ускладненням ритуалів. Завдяки чужинцям змінювалися характер поселень, тип житла, комплекси господарських споруд. Та насамперед зміни були пов'язані з удосконаленням знарядь землеробської праці та освоєнням нових орних земель. Внаслідок господарського прогресу селища збільшувалися (налічували до ста дворів). Сільська громада складалася з малих сімей, кожна з яких розміщувалася в окремому житлі й мала свої господарські будівлі, тобто була автономною. Земля становила тоді общинну власність.

Модифікувалось і житло. Напівземлянки стовпово-плетеної конструкції змінювалися на напівземлянки, а пізніше наземні споруди зрубної та каркасно-стовпової конструкції. В зубрицькій культурі вони були прямокутної форми, а у зарубинецьких племен — квадратної. У зарубинців її перейняли інші племена, зокрема ті, що мешкали на Волині та Наддністрянщині. Поступово урізноманітнювався і комплекс господарського призначення: з'являються комора, ями-погреби, хліви, навіть майстерні.

Зональність зарубинецької культури виразно проявлялася й у поховальній обрядовості. Спільною для неї традицією стають ямні поховання, обставлені достатньо складною ритуальною системою, про що свідчать, зокрема, і надмогильні насипи та каміння, і спеціальний поховальний інвентар, і різноманітний асортимент прикрас та речей побутового вжитку, що їх знаходять у похованнях. Це дає підстави вирізнити чотири основні варіанти поховальної обрядовості зарубинців: поліський (для могильників цієї території характерні ритуальні підвіски з солярними знаками), верхньодніпровський (сокири, наконечники списів, бляхи), середньодніпровський (обручки та спіральки), західний (зброя). Кожен з варіантів увібрав елементи культур, що панували у відповідних регіонах: у Поліссі — пізньолужицької, пізньопоморської та пізньоскіфської, у Верхньому Подніпров'ї — милоградської, на Середній Наддніпрянщині — пізньоскіфської, у західному варіанті чітко позначилася поховальна обрядовість германців і кельтів.

Пшеворська культура — сучасна з зарубинецькою, але відмінна від неї, поширювалася головним чином у західних регіонах України. Вона постала на слов'янській основі, але під чималим впливом східногерманських племен та кельтської культури. На територію України прийшла поліетнічною, сформованою здебільшого германськими племенами та населенням поморсько-кльошевої культури. На місцевому грунті її етнічність урізноманітнювалася за рахунок сусідніх племен зарубинецької культури, що, власне, і визначило її переважно слов'янську основу на відміну від етнічно германського ядра пшеворської культури, що залишалося у Вісло-Одерському межиріччі.

За своєю суттю пшеворська культура — землеробська, з притаманними для неї цінностями, хоча в її складі були мисливці, рибалки та скотарі, позначені своєрідною традиційно-побутовою культурою. Наприклад, житло носіїв пшеворської культури являло собою спрощену напівземлянку стовповоплетеної конструкції, довкола неї — невелика кількість ям-погребів. Внаслідок міграції зарубинців Полісся й Волині в ареал розташування пшеворців матеріальна культура останніх певною мірою змінюється. Це позначилося, зокрема, на плануванні та типі побудови житла, характері й кількості господарських будівель, внутрішньому інтер'єрі помешкання.

Зміни традиційно-побутової культури пшеворців відбувалися здебільшого через поширення культури зарубинців. Переважало прямокутне житло — напівземлянки каркасно-стовпової або зрубної конструкції, значно збільшені ями-погреби. Це — ознака осілості населення, певного прогресу господарювання та зміни суспільного устрою: більшої ваги набуває окрема мала (індивідуальна) сім'я.

Отже, у І—II ст. н. е. відбувалася перша в етнічній історії України культурно-етнічна консолідація слов'янства. Вона сформувала найпотужнішу етногенетичну гілку — східне слов'янство, на грунті якого вже тоді зароджувалися паростки українства.

Проте зовнішні чинники не дозволили завершитися цьому процесові, бо спричинили до нової хвилі міграції племен. Прийшло в рух населення зарубинецької культури: племена, що жили у Наддніпрянщині, перемістилися на Наддністрянщину. Населення Середньої Наддніпрянщини розділилося на дві групи: одна з них відійшла у північні райони, на Наддеснянщину; друга — на Побужжя. Міграціями охоплено і населення пшеворської культури. Під тиском германських племен (вельбарська культура) воно переміщується в південні і східні райони, сягаючи Дніпра. Водночас степова частина України заселялася дакійськими племенами липицької культури та сарматами.

Таким чином, від І ст. до н. е. до І—II ст. н. е. слов'янське населення двох основних археологічних культур — зарубинецької і пшеворської — доповнювалося іншоетнічними племенами: людність Середньої Наддніпрянщини вступала в асиміляційні процеси з балтськими (носіями штрихованої кераміки і юхнівської культури) та іранськими племенами (переважно сарматами); слов'янське населення Волині і Наддніпрянщини — з германськими (пшеворської культури) і дакійськими (липицької культури) племенами.

Вишивка: історія, особливості, народні майстри.

Вишивка – класичний вид українського народного мистецтва, що розкриває багатство творчих сил народу, вершини його мистецького хисту.

Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлено тим, що вона широко виступає в різноманітних варіантах – як прикраса тканин одягового побутового, інтер’єрно-обрядового призначення.

Дослідників народної культури постійно хвилює цілий ряд проблем вишивального мистецтва. Чому вишивка зазнала такого масового поширення в творчості українського народу? Численні матеріали свідчать, що вишивкою займались майже в кожній селянській хаті. Популярною вона була і в міському середовищі. Чим пояснити, що ніколи не зникала потреба прикрашати одяг, різноманітні вироби для житлових, громадських культових інтер’єрів, ритуальних, святкових обрядів, тощо.

Наявні фактологічні матеріали допомагають зазирнути в далеке минуле вишивального мистецтва. Вишивки на тканинах і шкірі не могли довго зберігатися. Зношувались вишиті речі, але узори з них повторювались, перефразовувались, видозмінювались. До узорів, вишитих матерями, бабусями, прабабусями, дівчата додавали нові мотиви, кольорові акценти, і кожна робила це по-своєму. А всі разом вони створювали співзвучні своєму часові складні орнаментальні композиції, в яких виявляються нашарування тем, образів і сюжетів різного історичного походження.

Цікаво простежуються питання еволюції художньо-виражальних засобів вишивального мистецтва, його естетично-художньої природи. Вишивка розглядається як один із видів живописного мистецтва. Аналіз сріблястих переливів вишивки білими нитками на білому фоні, дзвінких звучань вишивки червоними і білими, червоними і синіми, червоними і чорними нитками, барвистої соковитості багатоколірної гами дає можливість стверджувати, що в галузі вишивки найбільш багато і різносторонньо розкрилось колористичне обдарування народних майстрів. Кольорова вишивка дає сміливий порівняльний виклик народному розпису і в багатьох варіантах перемагає його своєю специфікою мелодійної гармонійності кольорових зіставлень.

Вишивка – це унікальне мистецтво народної графіки, вона зберегла і несе в собі багатовікову культуру народної декоративно лінії. Стібки нитки-лінії – прямі по горизонталі або вертикалі, діагональні – основа творення складних орнаментальних форм. Вона – домінанта вишивального мистецтва. З неї починається безперервний         процес творення – від простих ел6ементів до складних мотивів орнаментальних форм. Характерно, що у вишивці наглядніше і переконливіше, ніж в інших видах мистецтва, можна спостерігати народну винахідливість щодо методу розміщення мотивів на лінії, яку в народі називають стежиною, дорогою, бігунчиком. Ці лінії стеляться на тканині рівно, зубчастими або хвилястими виступами, строго організовуючи в лінійно-стрічковому ритмі безліч мотивів, образів, знаків.

У вишивці найглибше відображене орнаментальне багатство народного мистецтва, воно дає численні зразки геніальних композицій, неперевершених за рівнем художнього трактування в інших видах народного мистецтва.

Вишивка – це орнаментальна скарбниця колективного генія. В ній втілено чудеса народної вигадки, фантазії – геометризований метод зображення краси землі, природи, сонця, людини.

Загальновизнані, неперевершені класичні зразки геометричного орнаменту українського народної вишивки Постійно оновлюючись і збагачуючись новими рисами, мистецтва вишивки ніколи не поривало з іншими методами зображення багатого рослинного світу. Краса рідної земля передана у вишивці широкомасштабно – сягаючи небесних планет, сонця, зірок, місяця.

Численні повтори різноманітних композицій геометричного, рослинного, оргітоморфного, зооморфного орнаментів приведені до їх особливої вишуканості, лаконічності, художньої виразності.

1.1. Історія вишивки

Цей вид мистецтва виник давно – корені його сягають у глибину віків. Мабуть, ніколи не зможемо ми довідатися, хто і коли вперше здогадався втілити в узорний мотив красу рідної природи, свої переживання та відчуття, бо огляду на недовговічність тканини та ниток наука позбавлена можливості точно визначити час виникнення цього мистецтва. Адже зразки найдавнішої вишивки у музеях Європи віднять до V ст. н.е., а пам’ятки української вишивки збереглися лише за кілька останніх століть (найбільше у музеях вишивок ХІХ ст.).

Дані археологічних розкопок, свідчення літописців і мандрівників минулого дозволяють стверджувати, що початки мистецтва вишивання на території, яку займає сучасна Україна, сягають сивої давнини і розвиток його не переривався ніколи – починаючи з незапам’ятних часів і до наших днів. Елементи символіки сучасних орнаментів української народної вишивки перегукуються з орнаментами, якими прикрашали посуд давні мешканці території нашої країни – трипільські племена (доба пізнього неоліту і початку періоду бронзи).

Вишивкою був прикрашений одяг у скіфів – мешканців причорноморських степів, про що свідчить давньогрецький історик Геродот.

Відомо багато археологічних доказів відносно давності і поширеності народних звичаїв вишивати одяг. У с. Мартинівка Черкаської області було знайдено скарб, що датується  VІ ст. н.е.  Серед інших речей тут виявлено срібні бляшки з фігурками, чоловіків, одягнених у широкі сорочки з вишивкою на грудях, - ще недавно так одягались українські селяни. Бляшки, подібні до знайдених у с. Мартинівка, було виявлено у Фессалії, на Балканах. Науковці вважають, що їх занесли туди слов’яни з середньої Наддніпрянщини. На фессальських бляшках зображено воїна так виразно, що видно вишивану вставку на сорочці.

Арабський мандрівник Ібн-Фадлак (Х ст. н. е.) у своїй оповіді про русів зазначає, що вони мали вишитий одяг.

У часи Київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже високо цінувалося. Сестра Володимира Мономаха Анна - Янка організувала в Києві, в Андріївському монастирі, школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом.

Археологічні розкопки, підтверджували значне поширення вишивання у стародавньому Києві на фібулах і срібних браслетах ХІІІ ст.. зображено постаті в сорочках з широкими вишиваними манишками.

В Іпатіївському літопису від 1252 р. говориться, що князь Данило Галицький під час зустрічі з королем був одягнений в кожух, обшитий золотими плоскими мережками.

Творче спілкування з іншими народами мало певний вплив на техніку художньої вишивки майстрів Київської Русі, але в своїй основі вона залишалась самобутньою. Народ творив, знаходив і стверджував власний, оригінальний стиль. Невідомі умільці копіткою працею виробили різноманітні устелені техніки вишивання, зразки давньокиївського вишивання на шкірі та тканині дійшли до нас з Х-ХІ ст.. З первісного заняття вишивка згодом перетворилася у ремесло, яке потрібно було добре знати. Відомо, що таку школу очевидно, першу на українській землі, у ХІ ст. організувала сестра  Мономаха Ганна. В ній навчали майстринь, котрі вишивали речі церковного вжитку, князівський одяг тощо. У ХVІ-ХVІІ ст. успішно діяли промисли гаптування в Києві, Чернігові, Корці та інших містах. У Львові вишивальний цех створений у 1658 р. Численні такі майстри були в ХVІІІ ст.. при монастирях, поміщицьких садибах. Тут вишивали одяг, скатерки, рушники, наволочки та ін. Ці вироби здебільшого призначалися для продажу. Поступово формуються значні вишивальні центри, наприклад, у селах Григорівні на Київщині, Качаневці – на Чернігівщині, Клембівці – на Поділлі,  і т.д. Такими центрами в Карпатах стають Вижниця, Косів, Космач тощо. У другій половині ХІХ ст.. знову виник інтерес до народного, національного вишивання і не тільки компонентів одягу, хатнього вжитку, а й атрибутів, символіки. І саме цей період виявився своєрідним пробним каменем під тиском штучних псевдонародних зразків, не притаманного їй призначення. Ручне вишивання, як основа існування такого виду народного художнього промислу не могло бути конкурентноздатним з промисловістю. Намагання різних товариств, організацій, установ (наприклад “Просвіти” земств, різних шкіл, курсів при них) щодо збереження, та дальшого розвитку цього виду народної художньої творчості могли дати бажаних результатів у конкурсній боротьбі з промисловим виробництвом.

Проте вишивка не зникла з життя народу, як і не згасла його душа, естетичні уподобання. Основне призначення вишивки – прикрашувати одяг, інетр’єно-обрядові тканини – зумовило її виживання і дальшого розвитку. Вона стала майже виключно домашнім заняттям, і хоч існували вишивальні фабрики, наприклад ім.. Лесі Українки у Львові. та дешеве фабричне полотно все більше замінювало тканини домашнього виробництва, вививка традиційно тримається на індивідуальної творчості, дуже повільно переходила вона на перкалі, шовк та інші тканини промилсовгов виробництва. І навпаки, фабричні різноколірні нитки, - заполоч, волічка, гарус і т.д. у народних вишивальниць користувались зростаючим попитом.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст.. – це період, коли вишивка набула масового застосування на жіночому і чоловічому одязі вишивання, образний, орнаментальний лад, набувають чітко означених рис. Наприклад, вишивка з рослинного орнаменту червоного, синього, зеленого, жовтого кольорів Яворів шини на Львівщині і монохромний (чорний),часто геометризований, орнамент. Сокальщини в цій же області. Багата на відмінності місцевого характеру гуцульська вишивка, наприклад, оранжево-жовта космацька з суто геометричним орнаментом відрізняється від наддніпрянської з розвиненим рослинним, і.т.д. Українська вишивка знає також зооморфні, антропоморфні та орнітоморфні мотиви (зображення звірів, людей, птахів. Неповторністю композицій, орнаменту, колориту характеризується вишивки Полісся, Бойківщиин, Поділля, Полтавщини. Часто вони є своєрідним “паспортом” для вишитих речей (наприклад, сорочок), Вже в кінці ХІХ на початку ХХ ст.. вишивальницям на Україні були відомі понад 1200 художньо-технічних прийомів вишивання, хоч століттями існувало два основних методи нанесення вишивальними нитками стібків на тканину – двосторонній і односторонній. На всій території України широко було відоме мережання, однак окремі регіони мали свої особливості.

Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною фантазією, колоритом. І все ж переважає стрічкова, букетна і вазонна композиції. Багатий колорит, складні геометричні узори, що густо заповнюють тло тканини, властиві вишивці Галичини, Буковини, Закарпаття. Рослинний орнамент червоного, чорного і синього кольорів у поєднанні із зображенням тварин характерний для  Полтавщини, Київщини, Чернігівщини. Серед найвідоміших майстрів Г. Герасимович, Л. Березовська, О.Василенко, Г.Гринь, Л. Вансальська, Г. Кольченко, а також В.Сидоренко, А Корзун (Зхапрків), Н.Гречанівська, Л. Городина (Київщина), О. Великодна, О. Закорна (Полтавщина), М. Коржук, Є. Ковтун (Вінниччина), Д. Петневич, С.Селянкіна (Івано-Франківщина), Л. Фролова, Г.Бигук (Львівщина), А. Шувайло, З. Кресанова (Черкащина), І. Ремізова, В. Тташмик (Чернігівщина) та ін.

Вишивка – це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця вірувань, звичаїв, обрядів, духовних устремлінь, інтелекту українського народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів, рослин, дерев, квітів, стверджують,  що наші предки обожнювали їх, опоетизовавули природу не лише у фольклорі, а й декоративному мистецтві. Наприклад, рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней, хрестиків тощо було своєрідними оберегами, що захищали людину від “злих” сил. Вагоме значення мала й кольорова символіка), червоний – любов, жага, світло, боротьба, сорний – смуток, нещастя, горе, смерть, зелений – весна, буяння, оновлення життя тощо). Солярні знаки, схематичні фігури Сонця, Берегині, Дерева життя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням глибокої шаноби наших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих, життєдайних першооснов усього сущого. Крім того, вишивання як національна традиція сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння, відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників працьовитості юнки. стійкості традицій дійшли через століття до наших часів. Звичайно, з часом майстерність вишивання вдосконалювалась. Народний досвід зберіг найтиповіші, найбільш доцільні, позначені високим мистецьким смаком зразки орнаменту, їх барвистість, вишивальні техніки.

На рубежі ХVІ- ХVІІ ст.. починається могутня хвиля відродження української культури, розвитку різних видів мистецтва, в тому числі й вишивання, Арабський мандрівник, який у 1656 р. проїздив через Україну по дорозі до Москви і назад, описуючи побут українців, зазначав, що у дочок українських міщан та київських вельмож головні убори гаптовані золотою ниткою.

В умовах патріархального укладу сільського життя з натуральними формами господарювання більшість речей домашнього вжитку та його сім’єю. Майже в кожній хаті ткали полотно і шили з нього одяг. А вишивка була напоширенішим способом прикрасити тканину.

1.2.Вишивка в житті людини

Дослідження вишивки розкриває важливі аспекти вираження в ній живописної, графічної і орнаментальної культури народу.

Вишивка зберігала в своїй іконографії давні архаїчні мотиви. Вона майже нічого не губила із своїх надбань, досвід причетний до відбиття складною мовою вишивального мистецтва народного світогляду.

Закономірні процеси художньо-естетичного мислення народу формувалися віками і удосконалювалися в міру поступу на шляху суспільного прогресу. У всезагальній художньо-естетичній картині людського буття вишивка займає чільне місце як найбільш масовий і різнофункціональний вид мистецтва.

Історією визначена особлива роль вишивки в духовному життя людини, створені естетичного середовища у праці, відпочинку, святкуванні. Вишиті одяг, рушники, скатертини, завіси тощо, які організовують інтер’єр житлових і ритуальних споруд, супроводжують свята, обряди, несуть в собі не тільки матеріально-практичну, а й духовно-естетичну функції. З давніх-давен і до сьогодні вишивка виступає як естетичне духовне самовираження народу, його морального етикету, як утвердження краси земного життя.

Починається кожна вишивка з підготовки матеріалу – вибору тканин, ниток, голки та ін. Легкі рухи їх розміщень, сполучень, приводить до утворення складних, наперед задуманих “серцю милих” узорів. При цьому завжди присутні тактовна неспішність, міра співставлення, органічний зв’язок між матеріалом тканини і вишивальних ниток. В результаті народжується вишивка як нова реальність – на весільному рушникові, сорочці для милого, дитячому одязі. Найкращі узори, такі, яки би ні в кого не було, створювались і вишивались для дорогих людей, для особливих святкових подій. Народною свідомістю опоетизована творчі жіноча праця, зв’язана з образами добра, захисту, надії. Високоморальні естетичні основи всенародного вишивального мистецтва.

Аналіз, вивчення вишивки в соціологічному аспекті пов’язані з основним автором – жінкою. Вона по-іншому творила в кожну епоху, залежно від соціально-історичних факторів, втілюючи у вишивці глибину філософської мудрості життя, вміння вносити в нього красу, доброту ніжність. Одні і ті ж жіночі руки легко і вправно виготовляли тканини, шили одяг, вишивали його, прикрашали хату, готували їжу, випікали з шишками хліб, коровай, калачі, книші тощо.  І завжди в усьому непохитна вірність народним традиціям і чуйність до всього нового, прогресивного. Ніколи не переривався зв’язок художніх традицій, як і постійні процеси взяємозв’язків і взаємовпливів з іншими видами народної творчості та мистецтва.

Вишивка найпоказовіший вид мистецтва, який має широкі аналогії в культурі інших народів.

Вишивка – мистецтво всенародне і інтернаціональне за своєю суттю. У ній через віки пронесене і збережена колективна народна мудрість, художня пам’ять, естетичні ідеали краси.

Покуття – Снятинський, Городенківський, Коломийський і частина Тлумацького району Івано-Франківської області – виділяється в окремий, чітко визначений своїми художньо-образними ознаками етнографічний регіон. Проте він має аналогії з Поділлям і Буковиною. Найхарактернішими сорочками тут є “чорнєнки”, які носили заміжні жінки, і “червонєнки”, що вдягали дівчата. Вони здебільшого орнаментовані геометричними мотивами, а розміщували скісними, ламаними віртуальними смугами або ж розташовували в шаховому порядку, суцільно вкриваючи усе поло рукава. Нижче “плічко” і “зморшки” ішли горизонтальні смуги орнаменту в три-чотири ряди.

Варіанти червоного кольору в різних селах Покуття мали свої відмінності. У Стецеві вони мали помаранчевий відтінок у Воронівцях і Раківцях (Городенківський район) – темно-вишневий. Улюблений узор – композиція  чотирикутників, уся площина яких зашивалася нитками у різному напрямку. В селі Видинові “чорнєнки” вишивали дрібними чорними купочками, розкиданими в шаховому порядку по всьому полю рукава, що створювало, високий рельєф узору. До того ж на Покутті чоловічі портяниці і жіночі сорочки “рісши”, тобто збирали в дрібні складочки. Це також створювало додатковий художній ефект глибини поверхні полотна сорочки.

особливістю народної вишивки Покуття наявність у селах Русові, Микулинцях, Залуччі, Видинові Снянинського району вишивок білим по білому. Це переважно узори геометричного орнаменту – восьмипроменева розетка, ламана лінія, ромби, виконані вирізування, коленням. Чоловічі і жіночі сорочки мали на подолі і рукавах широкі смуги мережок “цирок”. Біла нитка, завдяки застосуванню різноманітних наскрізних технік виконання, створювала світло-тіньову гру кольору – від блискучо-білого до темно-сірого. З’єднувальні шви змережували “кривульками” вишневого кольору, і це чудово поєднувалося з вишивкою білим по білому. З’єднувальні шви перетворювалися на широкі орнаментальні смуги, які, крім утилітарної функції, несли й художньо-декоративне навантаження. Особливістю святкової вишивки є наявність в орнаментах поряд з рослинними мотивами зображень птахів, вазонних квітів з двома птахами, птахів у вигляді грифонів. Подібні зразки поширені в селах Белелуї, Видинові, Джурові. Поряд з вишивкою білим по білому у Снятинському і Тлумацькому районах, зустрічаємо геометричні узори жіночих сорочок, виконі суцільно чорним кольором, які носили виключно літні жінки.

2.1. Розвиток  сучасної народної вишивки Покуття.

Сучасна народна вишивка розвивається на основі традиційної спадщини минулого і досягнень художньої культури народу. Її розвиток проходив у єдиному руслі сучасного народного мистецтва, підпорядковуючись його запальним основам.

Художнє багатство української народної вишивки обумовлене яскраво виділеними провідними центрами вишивального мистецтва, які є в усіх етнографічних зонах України: Середнього Подніпров’я, Слобожанщини, Полісся, Поділля,, Карпат з Прикарпаттям і Закарпаттям, Півдня України та ін.

У кожному із них – свої традиції, своя система і творчі методи. До того ж і в межах етнографічних зон, крім основних центрів, виділяються локальні осередки, такі, наприклад, як Київщина, Полтавщина, Волинь, Гуцульщина, Бойківщина, Покуття, Буковина. Часто село від села (наприклад, на Поділлі Клембівка від Горо днівки, Заліщики від Борщева) автор від автора відрізняються характером виливання. А загалом іде постійний процес розвитку вишивки на спільній основі народних художніх традицій, починаючи від її життя в етнографічному середовищі, кінчаючи промилася. В різних за організаційною структурою підприємствах народних художніх вишивальних промислів – об’єднаннях, фабриках, комбінатах, майстернях, лабораторіях – вишивальниці в творчій співпраці з  художниками-конструкторами, модельєрами, дисонаторами виготовляють різноманітні вишиті вироби. “Мистецтво кожного промислу – це своя школа досвіду, своя історія”.

Основою творчого життя підприємств народних художніх промислів України є безперервний розвиток народних художніх традицій, в який  таїться оптимістична сила і енергія художньої творчості. “Народна художня традиція, як і мова народу, є сам народ з його історією”.

Найважливішим явищем сучасного вишивального мистецтва є безперервний процес появи нових талановитих майстрів з їх яскраво вираженою манерою, індивідуальністю, авторів нових відкриттів та носіїв колективного досвіду. Дивовижна сила творчого обдарування вишивальниць, виявлена в їх хисті створювати вироби високої художньої вартості, нести в життя гуманістичні ідеали. Здобутки народних майстрів нерозривно пов’язані з їхнім світосприйманням, ерудицією, з відчуттям найтонших нюансів краси природи і краси колективного досвіду, повагою до нього. Вони обізнані з досягненнями вітчизняної і світової культури, а працюючи в річниці локальних місцевих традицій, спричиняються до виникнення нових напрямів, розвитку вишивки як одягового, так і інтер’єрного призначення.

Новим етапом творчого злету є вишивка України 90-х років. В сьогодні, в бурхливу епоху науково-технічного прогресу актуально звучить питання, яким задавався колись видатний просвітитель, філософ і поет Г.Сковорода “Для чого делаем материи, вышиваем их розными нитками и взору приятными цватми обвешемся оными?”. Він сам на це питанні відповів: “Для радости сердца”.

Життя підтверджує, що вишивка як вид народного мистецтва постійно живе, розвиваючись, збагачуючись новими аспектами філософсько-естетичного звучання. Постійно зростає її популярність і зацікавленість нею.

Зміст монографії – вишивка ХІХ-ХХ ст.. західних областей України. Але узагальнене її вивчення неможливе без розгляду української народної вишивки загалом, питань давньоруської основи розвитку в процесі взаємовпливів і взаємозв’язків з іншими народами. Автором поставлені завдання: розгляд закономірностей її розвитку, з’ясування художньої природи, естетичних функцій, значення в житті, побуті, визначення спільних і локальних художніх особливостей, аналіз основних тенденцій, проблем розвитку сучасного вишивального мистецтва.

2.2.Художньо-технічні особливості.

Матеріал і техніка вишивання – важливі фактори, які зумовлюють художній рівень вишивки. Вражаюча геніальність народних вишивальниць – у їх глибокому розумінні матеріалу, вмінні використовувати: здавалося б, прості засоби для отримання сильних декоративних ефектів. Згідно призначення матеріали для вишивання поділяються на два види: матеріал як основа, на якій вишивають (тканини, шкіра) і матеріал, яким вишивають (нитки рослинного, тваринного походження, металеві, бесід, лелітки, корали, перш, ґудзики тощо).

Природні, фізичні, структурно-еластичні властивості, кольорові відтінки, характер взаємодії цих двох видів матеріалів значною мірою визначають художню якість вишивки. Колективна мудрість народу полягає в мистецькому хисті згармонізування різних видів матеріалів, найвиразнішого виявлення й краси у двомірній площині і продуманої співмірності вилитих узорів і пробілів тканини для підсилення емоційних акцентів звучання орнаменту, колориту.

Як і в усіх східних слов’ян, в українській народній вишивці масово поширені були для вишивання тканини домашнього виготовлення – вовняні, конопляні та шкіра. Послідовно змінювалось використання різних матеріалів. На території України різні природні умови, рівень взаємовпливів з культурними надбаннями сусідніх народів спричинилися до формування локальних своєрідностей технічних технологічних аспектів підготовки тканин до вишивання. Матеріалами для виготовлення тканин в домашніх умовах виступала місцева сировина: льон, коноплі, овеча вовна, які оброблялись цілорічно, поетапно, у визначені народним календарем терміни.

В ХІХ ст.., як в епоху сивої давнини, про що свідчать археологічні знахідки матеріалом для вишивання, масово поширеним на території України, були ручнопрядильні льняні, конопляні і вовняні нитки.

Пряли нитки з найкраще опрацьованих волокон льону ти конопель, пряли тоненько і рівно, щоб жодна нерівність не шкодила вільному рухові нитки у вушці голки, щоб вона легко стелилась на фоні тканини. Особливо багато уваги приділялось дальшій підготовці ниток: вибілюванню, фарбуванню, натиранню воском або жиром тощо. В кожному районі, селі існували відмінності щодо процесів підготовки ниток для вишивання. Поширеним явищем було вибілювання ниток. Вишивка білими нитками – давня загальнослов’янська традиція. На Україні підготовка вибілених ниток, вишивання ними пов’язані з ідеалами чистоти, краси, вправності жіночих рук, повір’ями в добре життя.

З середини ХІХ ст. поширеним стало як і в містах, так і в селах використання привозних бавовняних, вовняних, шовкових, металевих ниток, бісеру, металевих леліток тощо.

У середині ХІХ ст. західноєвропейська мода на вишивку бісером спричинилась до поширення його і в народній вишивці. Різнокольоровими бісеринками доповнювали вишивки на уставках жіночих сорочок, головних стрічках, поясах, безрукавках. Суцільне вишивання бісером складних рослинних композицій, сюжетних мотивів було характерним у міському середовищі. Найбільшого використання зазнав бісер у вишивці карпатської зони, особливо в районах Буковини, Покуття.

Бісер, металеві пластини, ґудзики, корали, стеклярус – матеріали, які в українській народній вишивці були підпорядковані осиному вишивальному матеріалу – нитками, різної структури і якості, від тонких, ледве помітних, до грубих нитяних шнурів.

З давніх-давен поняття  “вишивка” означало прикрашання тканин, шкіри, побутового обрядового та інтер’єрного призначення з допомогою голки і нитки. Здавалося б простіше є технічні засоби вишивання. Голкою, у вушко якої затягнута нитка, проколювала основу шкіри або тканини, стежки різні за розмірами, кольорові в задуманому напрямі, ритмі повторення стібки-шви. А в результаті створювалося безліч складних, високохудожніх орнаментальних форм.

Техніка вплітання нитки  в основу, коли двосторонньому плані – з лицевої і вивоворотньої сторони – позмінно виступає вишивальна нитка, виконуючи функцію зшивання. призбирування тканини, орнаментування, поширена по всій території України і відома під назвами зшивання. переплітання, перебирання, снування. При її виконанні іде процес активного втручання в структуру тканини.

До двостороннього методу декорування тканин належать і різноманітні техніки виколювання, вирізування, мережання, обметування, рубцювання тощо. Ці техніки були відомі в усіх областях України. Особливого поширення вони набули на Покутті, Полтавщині, Київщині та ін.

Техніка виколювання передувала появі вирізування. Її своєрідність полягає в тому, що стібки щільно кладуться один біля одного, починаючи з центру, де утворюється голкою дірочка, і навколо неї застеляють площину у формі квадрата, ромба або круга.

Вирізування виконується в такій послідовності: спочатку обкидаються густими стібками нитки основи і піткання у формі квадратів різної величин, потім вирізуються квадратні отвори.

Важливим в українській народній вишивці ХІХ ст.. був активний процес розвитку мережання, змережування, які виконувались в тісному співвідношенні з різними техніками вишивання. В цій діяльності народні майстрині виявили досконале значення технічних навиків, а так само і високу орнаментальну колористичну культуру.

Мережка – це своєрідна прозора ажурна вишивка, що виконується тільки на тканинах полотняного переплетення, оскільки для виконання мережки необхідно витягти певну кількість горизонтальних ниток, а вертикальні зібрати голкою в пучки і обметати нитками, окреслюючи певні орнаментальні мотиви: “стовпчики”, “прутики”, “павучки”, “віконце” тощо. В залежності від техніки виконання мережки поділяються на “одинарний прутик”, “подвійний прутик”, “схрещений прутик”, “черв’ячок”, “одинарні стовпчики”, “подвійні стовпчики”, “гречка”, “вівсяночка”, “лучка”, “одинарна”, “подвійна ляхівка” та “багаторядова ляхівка з настилом”, “прутик з настилом”, з “прутиком через чисницю”, через “чисницю без прутик”, “шабак”, “затеганка зубчикова квадратикова”.

Гладь двостороння відома пряма і коса. Щільно один стібок біля одного прямо або скісно нитки основи заповнюються порівняно великі площини.

“Поверхниця” – техніка вишивання, при якій вишивальна нитка відповідно до узору щільно застеляє фон у вертикальному напрямі справа наліво. На лицевій стороні стібки вишивальної нитки вертикальні, на виворітній – горизонтальні. Найчастіше зустрічається у вишивках Полісся, Поділля, Покуття.

При техніці “ретязь” стібки наносяться зліва направо, починаючи від першого хрестика. З його нижнього лівого кута проведений довгий стібок вверх направо, протягнутий навиворіт тканини за три нитки основи вправо від верхнього уколу першого хрестика. Він накриває хрестик. Далі справа наліво набрані три нитки на голку, нитка витягнута в місце уколу правого верхнього кута першого хрестика. Так прокладені довгі діагональні стібки навхрест.

“Зерновий вивід” – техніка на перший погляд подібна до двобічної штапівки, тилу ромбовидної стрічки, “в Яночку”. Пізніше полягає в тому, що при вишиванні техніко. “зерновий вивід” стрічки з ромбиків у діагональному напрямі всі стібки нанесені подвійно, один поверх одного. Спочатку нанесений перший горизонтальний подвійний стібок, який покривається другим. Послідовно чергуються зигзагоподібні ряди зернового виводу.

Другий ряд виконується подвійними зустрічними стібками, утворюючи квадратики. При застосуванні цієї техніки вишивальна нитка притягнута, і в місцем  уколів голкою утворюються дірочки. Ця техніка має ще назву “дірочкова”.

Вишивка “хрестик” виконується двома перехресними діагональними стібками. Чітко рухаються нитки основи тканини. Всі верхні стібки лежать в одному напрямі, нижні – в іншому. При правильному виколюванні на виворітній стороні виходять рівні, прямі, паралельн6і стібки по вертикалі (коли спочатку миються скісні стібки, пів хрестики, а не цілий хрестик) і прямі суцільні стрічки по горизонталі (коли одразу вишивається цілий хрестик).

“Металівка”, при якій спочатку наносять методом “поперед голки” зліва направо стібки через три-п’ять ниток основи (один на лицевій, другий на виворітній стороні). Зворотнім ходом нитки справа нанесені стібки на проміжки лицевої і виворотної сторони. Двічі стібки ніде не покриваються. Цю техніку на Волині називають стібок, на Поділлі – стебнівка.

“Ланцюжок” – техніка вишивання петельками, які виходять одна з одної, утворюючи ланцюжок, виконується голкою або гачком. При вишиванні голкою виводять нитку з виворотньої сторони на лицеву, роблять петельку і проводять нитку навиворіт, вводячи голку в попередній укол. Наступний стібок на лицеву сторону роблять так, що кінчик голки, потрапив у середину петлі. Різновид петель довших, коротших, вужчих, ширших визначає характер ланцюжкової стрічки.

Композиція орнаменту, його розміщення перебувають, у тісному зв’язку з призначенням вишивки. Вона складніша і багатша на видних частинах комплексів одягу, тканинах інтер’єрного призначення. Відмінний характер  композиції, кольорового рішення вишивки в жіночому, чоловічому і дитячому одязі, у весільному вбранні, одязі, призначеному для щоденної праці, на свято і на смерть. Вас заздалегідь детально продумане і логічно обґрунтоване. Прямокутні площини тканини, прямий крій окремих компонентів одягу спричинились до створення стрічкових, композицій. Серед величезної кількості варіантів композиційного рішення вишивок перевагу мають стрічкова, булетка, а також вазонна композиції. Дещо іншого застосування набула розеткова і  шахова системи розміщення орнаментальних мотивів.

2.3.Орнамент ат техніка виконання

На всій території західних областей України вишивка є неодмінною прикрасою народного одягу та інших предметів побуту. Її місцеві особливості щодо композиції орнаменту, колориту, техніки та способу пристосування дуже відмінні. У деяких околицях ці місцеві особливості вишивок збереглися приблизно до початку ХХ ст.., в інших (карпатському високогір’ї південному Подністров’ї, на північній Волині) вони в основному існують досі.

Південно-східні райони понад Дністром, в Івано-Франківській і Тернопільській областях, Чернівецька область та східне Закарпаття мають вишивки, подібні орнаментом і технікою виконання. Однак при загальній подібності вишивки окремих місцевостей мають свої характерні ознаки, за якими можна виділити зразки Тлумацького, Городенківського, Бучацького, Снятинського, Борівського, Заліщиківського районів на рівнині; Косовського, Кутського, Надвірнянського, Коломийського, Печеніжинськго районів на підгір’ї Ворохтянського, Жаб’ївського, Космацького районів гуцульського високогір’я та ін.

Вишивки цих районів, скомпоновані з трьох частин, положених уподовж. Різні способи вишивання – низинка, колення, прутик, вирізування, кручення поза голковий шов, пере міткове шиття, гладь, ланцюжок, хрестик тощо при тому самому мотиві дають зовсім інший ефект, іншу платину. Колорит вишивок також дуже різноманітний – від однотонного до сполучення десяти і більше барів. Найтиповішим є добір кольорів червоного, жовтого, зеленого і чорно, що відповідно до кількості й способу застосування дають дуже багато різноманітних узорів. У колоритні завжди переважає основний тон – червоний або чорний, він веде мотив “дає тло і головні акценти узору. Інші кольори підкріплюють звучання домінуючого.

Цікаві вишивки знаходимо в Тлумацькому районі. Для цієї місцевості типовий мотив з восираменних зірок, вписаних у ромби, що лежать на прямій лінії один біля одного. Поза ланцюжками, що лежать обабіч центрального мотиву, - зубчасті вершини, утворені з пів зірок. Узор густий, вишитий туго. без пробілів. Зірки, виконані гладдю з прозорими коленими вічками посередині, щільно заповнюють ромбоподібне поле. Контури ромбів і заповнення їх площин зрівноважені контрастним добром кольорів. Завдяки застосуванню різних способів вишивання окремих деталей узорів тлумацькі вишивки дуже пластичні й дають враження емалі.

На Снятинщині застосовують біле прозоре шитво – вирізування, колення, мережання у поєднанні з гладдю. Останнім часом тут дістали поширення кольорові вишивки, виконані хрестиками та двостороннім гаптуванням.

У вишивках з околиць Бучача мотиви подаються крупним планом, чітко й прозоро. Ліній ромбоподібних узорів з гострими зубастими вершками, виконані низинкою, наче виткані на полотні. Кольорові лінійні контури, завжди посилені білим тоном незаповненого полотна, надають вишивкам легкості та вираженості. Узори вишивають у темному колориті з перевагою чорно тону або в червоному, в поєднанні з жовтою й зеленою барвами, деколи з додатком синьої, рожевої, фіолетової. Кольори зливаються в загальний  золотисто-червоний тон, який дуже типовий також для бучацьких тканин. У деяких селах Бучаччини вишивають спеціальним стібком з дрібних круглих цяток, ніби з ґудзиків, які розташовуються круглими розетками й півкруглими зубцями у тридільні мотиви. Ці так звані “кручені” узори, вишиті чорними або червоними нитками з додатком жовтого й зеленого кольорів, є місцевою особливістю Бучаччини.

Понад Дністром, в околицях Городенки, Борщева, Заліщиків, у Чернівецькій області, а також у Кутському та Косовському районах вишивки багатші ніж в інших місцевостях. Особливою пишнотою  і декоративністю виділяються вишивки на рукавах жіночих сорочок. Покриваючи цілий рукав, вони мають три різні узори: на уставці, на морщинці (під уставкою) та вздовж рукава до зап’ястя. Вишивки уставок, морщинки й рукава різняться між собою розмірами, орнаментом і технікою виконання, але разом доповнюють одні одну і утворюють композиційну цілість. Найбагатша і найскладніша вишивка на уставці. Вона має широкий узор з одного або кількох горизонтальних пасом і часто буває обведена з трьох боків стрічкою, що збагачує її декоративність. Колористичний контраст уставці становить горизонтально вишита морщинка, виконувана стібком, подібним до ткання (низинка, напротяганки), рідше хрестиком.

У вишивках Городенківського району червоний колір вишнево-малинових відтінків часто поєднується із золотисто-жовтим та зеленим. Цікаві вишивки, які в одному кольорі мають два різні відтінки. Це досягається таким способом вишивання коли стібки кладуть у двох протилежних напрямках. Н особливу увагу заслуговують двобічні узори, вишивані шовковими, вовняними і металевими нитками. Вони вимагають великої майстерності та художнього смаку. Деякі з них дають враження дорогоцінної ювелірної прикраси з самоцвітами.

Ознайомлення з вишивками окремих місцевостей показує, що різноманітність і характерні порайонні ознаки в композиції, техніці виконання і колориті складають різні варіанти одного типу вишивки, який виступає на всій території і є основою для виникнення багатьох його відмінностей. Типовою вишивкою в західних областях України є стрічка з пасмовим розташування мотивів. Вона складається з трьох частин: основного, центрального мотиву, бічних ланцюжків і зубчастих вершків, що повторюють елемент основного узору. Орнаментальні мотиви завжди пов’язані з фактурою тканин, вони чіткі й дуже прості.

Щодо кольору ми бачимо вишивки від однотонних до виконаних десятьма, а той більше барвами. Найпоширеніші – двобарвні: червоно – черні або червоно-сині. Майже скрізь чорний та червоний кольори  є основними. Червоними або чорними нитками вишиті узори в один колір, червона або чорна барва дає тло для кольорових вишивок і вдержує колоритну гаму в ясній або заглиблено темній тонації. Багатств барв зростає в напрямі з півночі на південь. Яскравих живописних ефектів і колористичної різноманітності вишивальниці домагаються шляхом контрастного зіставлення або добром відтінків того самого кольору.

Найпоширеніші способи вишивання: низинка і напротяганки, які виконуються на зразок ткання та дають різні варіанти геометричних узорів. Низинку шиють кольоровими нитками з вивороту вподовж за основою, роблячи рівнобіжні лінії потрібної довжини. Потім по лицьовій стороні “розвід” вишивки, тобто рисунок, виведений контурами, вишивають (заповнюють) кольорами відповідно до задуманого узору. Вишиваючи способом напротяганки, кольорову нитку прикладають по лицьовій стороні полотна в напрямку піткання, одержують однокольоровий контур геометричного мотиву.

У новіших вишивках переважають роботи хрестиком і гаптуванням, якими виконують геометричні та рослинні мотиви. Хрестиком, як і низинкою, будують основний мотив, потім ним же вишивають суцільний узор або поєднане з іншими способом вишивання. Гаптування завжди поєднане з ланцюжком, поза голковим шиттям, хрестиком, прутиком та прозорими стібками. Гаптування має більшу свободу, бо не обмежується строгим розрахунком на нитки, а закриває відповідно до узору площу і дає вільний рисунок заокруглених форм. Більшість вишивок минулого виконано “по нитці”. Ці способи пов’язані з фактурою тканини і дають переважно геометричні форми. З геометричними мотивами пов’язане і прозоре шитво – вирізування, колення, кручення та мереження – типове для вишивок ХІХ ст..

В західних областях України вишивають дуже багато. Майже кожна жінка з молодих літ вміє і любить вишивати.  У компонуванні мотивів і поєднанні кольорів вишивальниці користуються незначною кількістю елементів, для кожного з яких мають окрему усталену назву “качела” (ромб, квадрат), кривуля (ламана лінія), головка (геометрична фігура), клинці (трикутники), ламки (з’єднані в одній точці три або чотири рисочки), рожі, зірки купки (назви розет), ріжки, пшеничка та інший якими означають вигляд геометричних мотивів. Маючи в пам’яті такий запас орнаментальних знаків та усталену схему орнаментальної побудови, вишивальниці творять незліченні комбінації узорів. Прекрасні узори, повні фантазії, художнього змісту і чуття, що хвилюють, як поетичні твори, вони вишивають з уяви і з пам’яті.

3.1. Народні майстри вишивки Покуття

Найбільш масовим видом народної творчості Прикарпаття є мистецтво художнього вишивання. Народилося воно ще тоді, коли з’явилося домоткане полотно.

Вишивання часто використовується як прикраса жіночого і чоловічого одягу, предметів домашнього вжитку, як оздоба рушників, наволочок, скатертей, занавісок і т.п. У кожній сім’ї вишивка є тим невід’ємним художнім компонентом, що органічно увійшов у культуру роботу населення. З покоління в покоління передаються, збагачуються і шліфуються традиції художнього вишивання як однієї з важливих галузей народної творчості.

Асортимент предметів, у якому тепер практично знаходить застосування художня вишивка, дуже великий. Це свідчить про любов народу до здобутків традиційної художньої культури, про його естетичні смаки.

Мистецтво художнього вишивання широко використовується в створенні декоративних прикрас, в нових сучасних моделях жіночого і дитячого вбрання, в оздобленні жіночих сумочок.

Художня вишивка вдало використовується в інтер’єрах сучасних приміщень – у житлах трудящих, у Палацах культури в ресторанах, кімнатах відпочинку, готелях тощо. Вона вносить в побут своєрідну святковість, урочистість.

У багатьох районах Прикарпаття при художньо-промислових фабриках організовані цехи художнього вишивання (Косів, Кути, Космач, Яблунів, Коломия, Івано-Франківськ тощо). Удосконалюючи свою майстерність, творці художньої вишивки знаходять все нові й нові мотиви.

Герасимович Г. На Прикарпатті провідне місце здобула творчість майстрині народної вишивки Ганни Юліанівни Герасимович (нар. 1889 р.) в м. Косові. Прекрасний фахівець, невтомний ентузіаст улюбленої професії, збирач і охоронець кращих народних зразків художнього ткацтва та килимарства, Г.Герасимови створила багато нових оригінальних композицій, що здобули широке визнання. Орнаменти народної художниці застосовуються в килимах, веретах, ліжниках, скатертях, занавісках, гардинах, у верхньому чоловічому та жіночому одязі.

З перших днів заснування Косівського училища прикладного мистецтва до похилого віку Герасимович працювала майстром відділу художньої вишивки. Під її керівництвом підготовлено цілу плеяду здібних спеціалістів, які нині працюють у різних регіонах України.

Багато робіт Герасимови включено до постійних експозицій в музеях (Київ, Львів, Івано-Франківськ та інших).

У 1956 році вже в похилому віці вона вишила портрет Івана Франка до 100-річчя з дня народження (експозиція в Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини).

Знаменною подією в творчому житті Герасимович було прийняття її в члени Спілки художників України в 1958 році.

Декілька зразків й вишивок експонувалось на виставці в Москві в 1960 р.

Відомим на Покутті є прізвище талановитої вишивальниці з села Шешори Ганна Василівна Василащук. Село Шешори лежить у самому серці гір, серед стін зеленого прадавнього лісу. Це віддавна знаний центр художньої вишивки на Івано-Франківщині. Високі художні традиції ткання та вишивки продовжують сучасні майстри: М.Федорчук, В.Мартищук, Г.Мартищук, М. Курій щук, Д.Соколюк. Їхні соковиті за кольором, майстерно оргаментоввані вироби не раз експонувалися на республіканських виставках. Але найбільше вславилась з-поміж усіх шешорських майстрів лауреат Державної премії Т.Г. Шевченка Ганна Василівна Василащук. Народилася 1924 р. 2 листопада в селі Шешори на Косівщині, в бідній селянській сім’ї. В 1939 р. закінчила п’ять класів місцевої школи. Відтоді змушена йти на заробітки. 1939 – возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. Час, коли Г.В.асилащук вирішує присвятити себе творчості. 1964 – у цей рік ряд творів майстрині був придбаний провідними музеями республіки, зокрема ті, які вона присвятила 150-річчю від дня народження Т.Г. Шевченка. А в 1967 – у Києві, в Державному музеї Т.Г.Шевченка, відбулася персональна виставка творів майстрині. В 1968 р. відбулося дві виставки творів Г.В. Василащук – у Києві та Каневі. За високі досягнення в розвиткові українського народного декоративного мистецтва їй було присвоєно звання лауреата Державної премії ім.. Т.Г. Шевченка. Вже в 1971 р. Г.В. Василащук прийнято до спілки художників. Протягом багатьох років вона обиралася депутатом селищної і районної Рад народних депутатів, тривалий час очолювала сільську жіночу раду, брала участь у роботі VІ з’їзду художників України.

Витоки творчості Михайлини Сабадаш з Коломиї ґрунтуються на давніх традиціях прикарпатської вишивки, що виділяється стриманим колоритом з перевагою темно-червоних, чорних кольорів витонченою ювелірною проробкою деталей орнаменту. Основним засобом  художньої виразності виставок Сабадаш виступає чітка графічна лінія, переважно чорного кольору, що утворює і підкреслює основні форми малюнка, які потім ускладнюються і доповнюються і ними кольорами.

Сабадаш творчо інтерпретує традиції народної вишивки. Вона застосовує у своїй творчості найпоширеніші техніки -  хрестик, “Стебнівку”, гладь, але найулюбленішою залишається “низинка”. Майстриня натхненно і сміливо фантазує в створенні орнаментів чоловічих і жіночих сорочок. Світ асоціативних уявлень майстрині розкривається насамперед у вишивці рушників. Образна змістовність їх будується через ритмічно-пластичні мотиви, певний колорит. Так, основа художнього образу рушника “Вівці мої, вівці” передається через ритмічне повторення домінуючого мотиву “баранячих ріжків”. Візерунок “Подарунок матері”, побудований  на контрастному протиставленні двох кольорів – чорного і червоного, викликає асоціації з художнім образом, поширеним у поетичній творчості. Свіжість барв, м’який ліризм відзначає рушники “Гори димлять”, “Вечірні зорі”.

Також Марія Стефак із села Шешори творить диво-рушники. Завдяки натхненній праці вишивальниці вишивка широко проникає в побут і стає найбільш популярним видом декоративного мистецтва працюючи у вишивальних цехах, фабриках художніх виробів (ім.. Лесі Українки у Львові, ім.. Т. Шевченка в Косові) художніх майстернях, організованих окремих центрах вишивальниці прикрашають чудовими узорами різні побутові предмети , що розходяться по всій нашій Україні. За зразками народних вишивок працюють гуртки любителів художнього вишивання, організовані в містах і селах при школах і клубах.

У безлічі варіантів узорів дуже яскраво виступають декоративні якості народних вишивок. Широко застосовуючись у сучасному побуті, мистецтво вишивання зараз розвивається як важлива галузь декоративно-прикладного мистецтва. У народних вишивках художники декоративно-прикладного мистецтва знаходять багатющий матеріал для творчих композицій і дають нові зразки стильної декоративності в тканині.

Вишивка – складне багатогранне явище художньої культури українського народу. Це один із давніх, найбільш масових і розвинених видів народного декоративного мистецтва. Історичні, літературні, фольклорні матеріали стверджують активне побутування на Україні вишивки одягового, інтер’єрного, побутового та обрядового призначення к у сільському, ат і в міському середовищах. Її розвиток ґрунтується на спільній основі мистецької культури трьох братніх східнослов’янських народів у процесах взаємовпливів і взаємозв’язків з мистецтвом інших сусідніх народів. На Україні вишивка розвивалася, як і в інших народів, у двох основних формах: як домашнє заняття, тобто вишивання виробів для себе. і вишивання виробів на замовлення, на продаж. Тобто вишивка розвивалась як домашні ремесла і організовані промисли. Ці дві форми існували паралельно, переплітаючись і взаємозбагачуючись. Кожна історична епохи вносила зміни у їх життя. Впродовж віків кристалізувалась чітка художня система, в якій гармонійну єдність творять матеріал, техніка, орнамент, композиційно-колористичне рішення. Вишивка не піддається довгому зберіганню. Але вишивальниці перефразовували узори, створюючи співзвучні своєму часові складні орнаментальні композиції, в яких виявляються нашарування тем, образів і сюжетів різного історичного походження. В стійких образах, композиціях, стилістичних засобах, колористичних рішеннях прослідковуються архаїчні пласти, що відображають давні уявлення людини про світ. Цікаво простежуються питання еволюції художньо-виражальних засобів вишивального мистецтва, його естетичної природи, в залежності від конкретних історико-соціальних умов.

Широкого розквіту мистецтва Покутської вишивки багато в чому сприяє діяльність Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття. Тут постійно організовуються виставки майстрів народного мистецтва, пропагуються його кращі твори.

Творчість сучасних майстрів, виявляє їх глибокий зв’язок з традиціями народної вишивки збереження й подальший розвиток її художньо-образної структури. Головне те, що сучасна вишивка зберігає свій духовний світ, поглиблює образну змістовність і доводить, що народне мистецтво, як і народна пісня це велике надбання нашої культури.

Традиційне житло.

ХАТА — загальнопоширена на території України назва житлової споруди. Поряд із цим терміном у західних районах побутували назви хижа, халупа, на Лівобережжі — хатина. У південних степових районах частково заглиблене в землю житло називалося бурдей, землянка, а підвищене — верхова хата, горішня хата, горішник. Бідняцька X гуцулів та бойків Карпат також мала назву бурдей (бурдій).

Найбільш поширеною на Україні в кінці XIX - на початку XX ст. була триподільна X. багатьох варіантів. На Поліссі, Північному Правобережжі, на Полтавщині, Слобожанщині та в долинних районах Прикарпаття й Закарпаття цей класичний тип українського житла мав розташовані по центру споруди сіни (сінь, сінці, хороми, боїще, баще, приклад) та розташовані по обидва боки від них житлову кімнату та підсоби приміщення для зберігання продуктів харчування, дрібного реманенту та сезонного одягу (комору, кліть). Своєрідність карпатського варіанту полягала в тому, що вхід до комори влаштовувався не з сіней, як в інших районах, а знадвору. Це давало змогу прибудовувати комору не лише до сіней, а й до тильної стіни житлової кімнати. Таким чином, остання ставала в центрі всієї будівлі. В економічно більш розвинених південних районах переважав варіант, коли два житлових приміщення симетрично розташовувались відносно сіней. Він мав назви: хата на дві половини, дві хати через сіни.

Традиційним типам X. різних регіонів України надавали своєрідності такі елементи, як ґанок (крильце, калідор, рундук), значні виноси даху (піддашшя, піддашок, підсобійка, підострішина, дармовис, піднакат) та галерея (рукійма, лавочки).

Подальше ускладнення плану X. йшло через виокремлення в сінях комори (комірки, комірчини, кліті, підкліті, хижки, чулана, кладовки), а в житловому приміщенні — кухні (боковки, ванькіри, алькіру, хатчини). На Поліссі, крім комори, в сінях виділяли приміщення, яке використовували замість льоху (стебку, стьобку), оскільки високі грунтові води заважали копанню глибоких льохів. Аби при мілкому заглибленні в грунт корнеплоди не промерзали, стебки обігрівали жаровнями з розпеченим вугіллям.

ІНТЕР'ЄР ХАТИ. Внутрішнє планування українського житла, традиції якого сягають давньоруського періоду, характеризувалося у XIX ст. повсюдною типологічною єдністю. Отже, вариста українська піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), в якій були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (покуть, червоний кут, святий вугол, божній кут), де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками (божниками), обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божнички), а у найбільш заможних селян були цілі домашні іконостаси.

Під іконами уздовж бічної (причілкової) стіни ставили стіл. У карпатських горян і подекуди в подолян функції столу виконувала скриня. Біля столу попід тильною (задньою, запічною, напільною, примісткою) стіною розміщували довгу дерев'яну лаву, а з зовнішнього боку — маленький переносний ослінчик. Збоку від столу знаходилася скриня. Простір між піччю та причілкового стіною заповнювався дерев'яним настилом на стовпчиках, підпитим на рівень лежанки печі (піл, приміст).

Національне вбрання.

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО ОДЯГУ - цього яскравого й самобутнього культурного явища — відбувалося протягом багатьох століть.

За способом виготовлення одяг українців, як і інших народів, розподіляється на шитий і не шити й. Останній, давніший, виготовляється з одного або декількох шматків матеріалу, огортає стан, драпірується в різні способи, утримується на тілі за допомогою зав'язок, булавок, поясів. Деталі шитого одягу скріплюються швами. Він може бути глухий або розпашний, різний за кроєм. За розташуванням на стані людини одяг в основному розподіляється на натільний, нагрудний та стегновий (поясни й). Одяг також буває верхній та нижні й. Останній розподіл залежить від кліматичних та сезонних особливостей, а також від традицій носити певний набір одягу в хаті чи на вулиці, в будень чи на свята тощо.

НАТІЛЬНИЙ ОДЯГ. Єдиним видом натільного жіночого і чоловічого народного одягу на Україні в кінці XIX — на початку XX ст. була полотняна сорочка.

СОРОЧКА —один із найдавніших елементів одягу. За часів Київської Русі С. слугувала як натільним, так і верхнім одягом і шилася з полотна чи сукна. Східнослов'янська С. кінця XIX — початку XX ст., мала велику кількість варіантів крою і орнаментації та відповідала декільком призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і більш стримані пожнивні та повсякденні С. тощо, які виготовлялися з полотна різної якості.

Основними типами С. були: тунікоподібна; з плечовими вставками; з суцільним рукавом; на кокетці. Локальна специфіка виявлялася в засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, що вшивалися в рукав для розширення пройми), у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та манжетів, у горизонтальному та вертикальному членуванні стана сорочки. Розмір деталей, кількість полотнищ стана залежали від ширини доморобного полотна (в середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата. Локальної своєрідності С. надавала й орнаментація, що виконувалася технікою ткацтва або вишивки.

Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Молодий приносив у дім з рідної сім'ї дві-три С. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнений у С., що її пошила й вишила молода.

НАГРУДНИЙ ОДЯГ. Безпосередньо на сорочку українці напинали Н. о., який прикривав верхню частину фігури і виразно впливав на загальний силует. Цей тип одягу переважно був без рукавів, рідше з рукавами.

КЕПТАР —хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття. Мав значну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення.

ЗАПАСКА — найдавніший загальнослов'янський варіант незшитого стегнового одягу. Була відома майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення. Переважно складалася з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини (двоплатова З.). На Подніпров'ї 3. була у вигляді двох шматків товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів. Спочатку на талії пов'язували задню частину, ширшу й довшу, чорного кольору (сіряк, плахту), а спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, синього кольору — попередницю. Цей тип 3. побутував на Середньому Подніпров'ї як повсякденний та робочий одяг. На свято молоді жінки носили зелені та червоні З., передня частина яких прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою.

Старовинна обрядність.

СІМЕЙНА ОБРЯДОВІСТЬ. Сімейне життя українців традиційно супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім'ї. Відповідно до природного циклу існування людини склався комплекс С. о. Основні його елементи — родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Крім них, у сім'ї нерідко відзначалися події менш важливого значення: входини, пострижини, вступ до парубоцтва і дівоцтва, повноліття, срібне та золоте весілля.

РОДИЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ — складова сімейної обрядовості. Вона є сукупністю звичаїв та обрядових дій, спрямованих на створення сприятливого психологічного настрою для породіллі, прийому родів та вшанування породіллі й новонародженого.

Обряди, пов'язані з народженням дитини, прийнято підрозділяти на три цикли: передродові, власне родильні і післяродові.

Передродові обряди покликані сприяти нормальному протіканню вагітності та доброму самопочуттю жінки. Оскільки вони торкалися делікатних справ — чекання родів та появи нового члена сім'ї, то були насичені обереговими діями та повір'ями. Породіллю насамперед оберігали від усіляких несподіванок та неприємностей. Народженню дитини колись надавали більшого значення: згідно із звичаєвим правом сім'я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти. Родина без дітей вважалася неповноцінною, а бездітність — нещастям: Хата з дітьми - базар, а без них — цвинтар.

У народі склалася ціла система табуацій, що нібито оберігали жінку. Породіллі заборонялося, наприклад, споживати горілку, дивитися на змій, зустрічатися з каліками, сліпими та хворими. Нерідко жінка під перезувалася широким вовняним поясом, який слугував за оберег, а гуцулки натягали чоловічі штани, щоб відволікати увагу злих сил. Узагалі вважалося: чим менше людей знають про вагітність жінки, тим легше пройдуть роди. В деяких гірських районах України жінки з цією метою шили спеціальний облягаючий одяг, в якому і спали: через це діти нерідко народжувалися кволими.

Отже, в Р. о. поєднувалися як раціональні елементи народного досвіду, так і забобонні та магічні дії.

РОДИ (пологи, злоги, народиш, родиво) відкривають цикл власне родильних обрядів. Зважаючи на драматичність події, Р. найбільшою мірою обставлялися обереговими і магічними обрядами. Під час Р. відкривали двері, відчиняли всі замки, розв'язували усі вузли, щоб дитина легше вийшла на світ; породіллю ж обкурювали зіллям. Усі ці дії виконувала спеціально запрошена жінка, досвідчена у таких справах— баба-повитуха. У різних районах України вона мала свою назву: на Поділлі — баба-бранка, Поліссі — баба, бабушка, Полтавщині — баба пупорізна, породільна баба, на Середній Наддніпрянщині — пупорізка, різна.

Перед тим як прийняти P., повитуха на знак того, що саме відбувається в хаті, стелила на призьбі веретку, а на вікні ставила пляшку з буряковим борщем. Прийнявши дитину, вона відтинала пупа: хлопчику на сокирі (щоб господарем був), дівчинці на гребені (щоб доброю пряхою була). Гуцули на честь народження дитини палили з рушниці.

Великого значення при Р. надавали першій купелі — і не лише з гігієнічних міркувань, а й з оберегових. Адже вода, за народними уявленнями, символізувала силу і чистоту. Щоб дитина росла здоровою, використовували освячені трави та квіти (свячене зілля), у купіль дівчинки додавали меду, іноді молока (щоб гарною була), хлопчикам клали коріння дев'ясила (щоб сильними були) або й сокиру (щоб умів майструвати). Кожен, хто приходив до хати під час купання, мав кинути у купіль монету на щастя.

Скупану дитину обсушували біля палаючої печі, що знов-таки диктувалося не тільки вимогами гігієни, а й давнім звичаєм: прилучення до домашнього вогнища. Серед гуцулів було прийнято прив'язувати до правої ручки дитини мішечок зі шматочком глини, узятої з домашньої печі. В інших регіонах як обереги використовували ножиці або ніж, котрі клали у люльку (Полісся), вугілля з печі чи шматочок хліба з сіллю (Волинь).

ХРЕСТИНИ — комплекс обрядових дій, спрямованих на прилучення дитини до сім'ї, общини і християнського світу. Розрізнялись декілька варіантів X.— переважно народні, суто релігійні та змішані. Найбільш поширений на Україні останній варіант: спочатку дитину хрестять у церкві, а потім у родині влаштовують гостину. Це знайшло відбиток, до речі, в усталених висловах: йти на хрестини, йти на хлібосілля, йти на збір.

Переважно релігійний обряд X. зберігався в західних районах України (там вважалось: поки дитина була нехрещеною, мати не могла її годувати). Серед гуцулів, наприклад, було заведено, йдучи до церкви, стелити на поріг петик (верхній одяг), на котрий клали дитину. Після того як мати тричі переступала через дитину, кума брала її на руки і виносила у сіни. Там баба клала під поріг ніж, а кума, переступаючи поріг, подавала ніж через вікно. Після цих магічних обрядів куми несли дитину до церкви на хрещення.

В обряді X. важливу роль відігравали куми, або другі батьки новонародженого (у церковному варіанті — хрещені батьки), яких запрошував батько немовляти. На Середній Наддніпрянщині обирали переважно одну пару кумів із близьких родичів, на Волині — дві-три пари як із близьких, так і з далеких родичів, на Поділлі — до п'яти, з родичів і знайомих, на Наддністрянщині —до десяти пар, так званих нанашок.

Відмова від кумівства вважалася за гріх.

ВЕСІЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ. Утворенню сім'ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася В. о.— справжня народна драма, що включала ігрові дії, танці, співи, музику.

У характері В. о. відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини (весільний похід) молодим, імітація викрадення нареченої (посад молодої), подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) — це свідчення давніх форм шлюбу умиканням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя — своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу.

У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин.

СВАТАННЯ (сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодний, слово). Починалося весілля С., коли посли від молодого (старости, свати, сватачі, посланці) йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М'ясниці та від Паски до Трійці). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі — ходили і його батьки, а на Закарпатті — ще й брат або сестра.

Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін. Щоб уникнути сорому, часом посилали "розвідника", котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили.

СВАТАННЯ ДІВЧИНИ. Прийміть мене, мамо, я ваша невістка — такими словами, як не дивно, два століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це таке саме право, як і хлопець. А раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої.

Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою, причому їй дуже рідко відмовляли, бо це могло накликати нещастя.

ДІВИЧ-ВЕЧІР (дівичник, вечорина, вечоринки, дружбини, пироги, збірня, головиця, заграванки, заводини) влаштовували напередодні весілля як символ прощання з вільним життям. Такі молодіжні вечори робили окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді.

Д.-в. у домі нареченої відзначався особливого ліричністю. Дівчата-подруги вили гільце: оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків виготовлені під час барвінкових свят вишневе деревце або гілку сосни. Гільце символізувало незайманість, красу та молодість. Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки для молодого і молодої як символ наречених.

Старша дружка (весільна матка) чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух і накривала їх рушником або посипала житом. Після цього молодих називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та шли запрошувати на весілля.

Смотрите также


Матвеев А.Г. Мифы, традиции и обряды чувашей

Матвеев А.Г. Мифы, традиции и обряды чувашей

  • разное
  • djvu
  • 1.66 МБ
  • добавлен 25.07.2011
Конспект лекций. Чуваш. ун-т. Чебоксары, 2002. 44 с.
Освещены вопросы, вызывающие наибольший интерес у студентов. В доступной форме изложены вопросы мифологии, языческой религии, традиций и обрядов чувашского народа.
Для студентов – заочников 2 и 3 курсов факультета чувашской филологии и культуры.
Нельга О.В. Теорія етносу. Курс лекцій

Нельга О.В. Теорія етносу. Курс лекцій

  • разное
  • rtf,html
  • 79.63 КБ
  • добавлен 23.05.2010
У навчальному посібнику етнічне зовсім не розглядається як світ упредметнених цінностей, а береться лишень як цінність духовна. Автор не вдається до конкретного аналізу фольклору, прикладного мистецтва, мови тощо, а здійснює теоретичне узагальнення даних етнопсихології, етносоціології, якоюсь мірою — етнополітики, вбачаючи в цьо...